---

_{Публікації на тему:}

---

• Національне питання - сьогодення і контекст історії
• Злочини імперського ставлення до всього Українського
• Еліта в житті українського народу
• Історія та міфологія України
• Вл.Соловьев. Истинное православие русского народа и лжеправославие богословов антикафоликов

---

Мирослав Маринович: «Одвічна місія Києва — скромна місія миротворця»

Відхід на спочинок глави Української Греко-католицької церкви кардинала Любомира Гузара виявився певною межею, яка відділяє одну добу від іншої в житті не стільки церкви, скільки цілого українського суспільства. Але наступну добу сам же кардинал Гузар і відкрив. Сьогодні, коли медійний ажіотаж трохи стишився, настав час для розважливої розмови. Представляти читачеві нашого співрозмовника Мирослава Мариновича немає потреби. Так само як немає потреби пояснювати, чому ми звернулися передусім саме до нього, адже його авторитет — одне з небагатьох наших надбань, які вистачило мудрості зберегти у вервечці втрат останніх місяців.

— Пане Мирославе, заява Блаженнійшого Кардинала Любомира Гузара щодо необхідності об’єднати всі українські християнські церкви в єдину Київську Церкву викликала сплеск емоцій у суспільстві. А як її прокоментуєте ви?

 — Щиро кажучи, мене дивує ажіотаж довкола згадки про єдину Київську Церкву. Це лише доводить, що журналісти загалом мало слідкують за церковними процесами. Згадану ідею в теоретично ограненому вигляді Блаженнійший Любомир оприлюднив іще у квітні 2004 року в посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». У колах православної ієрархії і загалом серед релігієзнавців цей документ запримітили, з’явилися перші стримані реакції. Можливість об’єднання нинішніх гілок історичної Київської Церкви (УАПЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УПЦ МП) було обговорено, скажімо, на конференції, організованій Українським католицьким університетом у приміщенні НаУКМА в Києві 2008 року з участю представників усіх чотирьох гілок Київської Церкви, а також на конференції католицької допомогової організації Реновабіс у Фрайбурзі (Німеччина) 2009 року. Отже, дискусія на цю тему почалась уже давно, і я навіть смію припускати, що ідея „русского мира» з’явилася на світ не без впливу тривоги Москви щодо наростання києвоцентричності в церковному мисленні українських християн.

Ясна річ, ідея Київської Церкви має багато перешкод. І чи не найважливішою серед них є нинішня призвичаєність до суто конфесійного мислення, яке сьогодні видається єдино можливим. Натомість в уявленні Блаженнійшого Любомира для об’єднання в єдиній Київській Церкві слід піднестися над вузькою конфесійністю. Адже Церква давніх русичів була дорозкольною, тобто перебувала в євхаристійній єдності і з Церквою-матір’ю — Константинополем, і з Єпископом Риму — папою. Отже, відновити дух давнього митропольного Києва означає не підживляти російську імперську свідомість, як це пропонує Московський Патріарх Кирил І, а стати на точку зору давніх киян: „І ту, і ту віру Бог дав“ (тобто, як тоді казали, латинську й грецьку віру). І навіть якщо в майбутньому вдасться об’єднати українських православних в одну Православну Церкву, вона однаково не відображатиме духовної матриці давньої Церкви Києва, бо одна з її гілок — нинішня УГКЦ, що уособлює в собі євхаристійну єдність з Римом, — буде існувати поза конфесійними православними рамками.

Отже, у задумі Любомира ідеться, фактично, про подвійне католицько-православне сопричастя, яке обходять неприхильним мовчанням у Ватикані і піддають анафемі у Москві. Тут змодельовано ситуацію, коли уявна єдина Київська Церква перебувала б в одночасному єднанні з Церквами Заходу і Сходу, навіть якщо вони між собою у безпосередньому сопричасті не перебували б. Подібні прецеденти в історії Церкви вже були, і нині такі прецеденти є. Розділених київських християн значно обігнали вірні Мелхітської Греко-Католицької Церкви та Антіохійської Православної Церкви, що так само є синами й доньками колись єдиної Церкви і прагнуть тепер до об’єднання. Четвертого лютого 2005 року в передмісті Дамаска Думмарі греко-православний Патріарх Антіохії Ігнатій IV (Газім) спільно з греко-католицьким Патріархом Антіохії Ґреґоріосом ІІІ (Лагамом) посвятили для спільного вжитку парохіяльний храм Святих Апостолів Петра і Павла з написом: „Греко-Православна Церква — Греко-Католицька Церква“. До речі, популярною є фраза, яку приписують архієпископові м. Баалбек Еліясу Зоґбі: „Знаю, чому я в єдності, не знаю, чому у схизмі“.

Цікаво, скільки ж серед нас, начебто і правовірних християн, таких, які живуть за прямо протилежним принципом: „Знаю, чому я в розколі, і не знаю, чому маю бути в єдності“!

— Багатий досвід спілкування з християнами різних конфесій переконав мене, що саме на запитання „чому ми в розколі?“ мало хто може відповісти щось зрозуміле. Попросіть назвати бодай одну, але конкретну, причину, яка заважає об’єднанню з католиками. Впевненість у тому, що „так мусить бути, тому що мусить“, цілком ірраціональна, на рівні спинного мозку. Саме тому її так важко подолати.

 — Згоден, усе справді виглядає сьогодні цілковитою утопією — не меншою, ніж, скажімо, в часи Мартіна Лютера Кінга уявити собі, що хтось із тих чорношкірих, яких тоді не пускали в „білі“ автобуси“ чи „школи“, стане колись президентом Сполучених Штатів Америки. Але сталося… Тому позірна утопічність ідеї мене не стримує. Крім того, мене не дивує, що ця „фантастична ідея“ з’явилася саме в середовищі греко-католиків, які досі несуть на собі тавро „церковної аномалії“. Так довго принижуваним не залишається нічого іншого, як услід за Патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим повторювати давній заклик: „Великого бажайте!“.

— Але я не про велике — радше про сумне. Єднання може розпочатися тільки тоді, коли всі церкви — насправді, а не декларативно — будуть поза політикою. Річ навіть не в тому, чи готові до цього вони. І навіть не в тому, як цьому протидіятимуть політики, котрі цього не хочуть. А в тому, що ця проблема не належить до пріоритетних навіть у богословів. Таким чином, поки ви сперечаєтеся щодо філіокве, політики активно використовують церкву як знаряддя впливу на настрої мас. Більше того, що більше ви сперечаєтеся, то простіше їм керувати вами.

 — Будьмо реалістами: церковне життя не є вільним від політики в жодній країні. Причому там, де Церква претензійно декларує себе поза політикою, вона якраз і є щонайзручнішим інструментом політики (як у Росії). Тут важливо дослідити, якою є та політика, що впливає на церковне життя. Я переконаний: політичний вимір життя суспільства, як і вимір економічний, соціальний чи культурний, є лише проекцією духовного виміру, який є первинним. Ось чому за останнє десятиліття (до приходу В.Януковича) в Україні стихійно формувалася модель толерантного співжиття різних релігій, конфесій та релігійних організацій, яку в народі щораз більше сприймали як природну. Конфлікт між політикою і Церквою виникає тоді, коли духовне життя народу прагне сформувати одну політичну реальність, а політики реалізовують програму, задану іншим духовним полем. Саме це й стається, наприклад, коли українські політики на чолі із самим президентом проштовхують модель „русского мира“. Песимістичність вашого запитання є опосередкованим підтвердженням наявності цього глибинного конфлікту між потребами церковного життя і завданнями чужої політики.

Проте я не впадав би в надмірний песимізм. Якщо вірити історикові Михайлові Брайчевському, в історії стародавнього Києва були три хвилі його християнізації. Дві перші обривалися рішучим реваншем язичництва, коли воно енергійно відновлювало свої суспільні позиції. Здавалося, що християнству настав кінець. Але третя хвиля виявилася успішною. Тому чим брутальніше влада насаджує сьогодні російські культурні моделі, тим швидше накопичується в глибинах суспільства протестний потенціал українства. За останнє двадцятиліття оте українство виявило себе двома хвилями — оксамитовою революцією 1989—1991 рр. і помаранчевою

2004-го. Сьогодні старий світ узявся до рішучого реваншу — так і чуєш оте сумнозвісне: „Это есть наш последний и решительный бой“. Але може виявитися, що до третьої хвилі піднесення українства ми сьогодні перебуваємо ближче, ніж це може виглядати в найоптимістичніших прогнозах. І тоді й на церковному полі може спалахнути та велика духовна енергія, яка потрібна для преображення нинішніх патових ситуацій.

— Біда в тому, що російські культурні моделі, які насаджуються в нас, і те, що ми на сьогодні можемо вважати „протестним рухом українства“, хоча й мають різні форми, виліплені з одного тіста — як-от відчуття, що ми поза загальноєвропейськими історичними та культурними процесами; виправдання і навіть поетизація ненависті й жорстокості „заради високих цілей“; наростання антизахідних настроїв. Це альфа і омега імперської ментальності, їхня життєва потреба і головний важіль керування. Коли за часів Ющенка на всіх каналах ТБ демонстрували серіали, які насаджували цінності тоталітарної держави, при тому з українськими субтитрами, на це не можна було дивитися без посмішки. Але сьогодні вже не смішно.

 — Я згоден, що ми живемо поза європейським історичним та культурним контекстом. Точніше, два десятиліття ми в Україні намагалися мавпувати європейські ідеї, пропонуючи Європі якусь карикатуру на неї. Врешті-решт ми втомилися від своєї вторинності, образилися на Європу за її байдужість, а тому модними стали радикальні антиєвропейські пропозиції: геть багатокультурність, геть толерантність, геть політкоректність. Але оте „геть“ — це не позиція, а лише реакція. Ми так і не навчилися поки що бути самими собою, бо це — плід тривалої свободи.

Проте водночас я не схильний впадати в крайнощі самоприниження. Здається, ми ніколи не зможемо влитися в латинську (однаково — римо-католицьку чи протестантську) Європу, оскільки київська християнська традиція є дочірньою і щодо грецької (візантійської), і щодо латинської церковних цивілізацій. Щодо грецької цивілізації все зрозуміло: в ній ми виросли. Натомість наша генетична належність до латинської цивілізації особлива: ми несемо в собі відповідну порцію західноєвропейських „хромосом“, а відтак упізнаємо в собі європейські риси. Проте цілковито уподібнитися латинській Європі не можемо. Тому, скажімо, європейське бароко в нас трансформувалося в українське бароко (це поки Росія наглухо не забила повноцінне українське культурне „вікно в Європу“, прорубавши натомість своє власне, санкт-петербурзьке).

Тому я не ставив би перед собою безперспективного завдання влитися в західноєвропейську цивілізацію. І не погоджувався б на те, щоб на російський манір підмінювати собою Візантію в її одвічному суперництві з Римом. Київ, який повністю усвідомив свою дочірність (чи в цьому разі — синівськість), може і повинен гармонійно поєднувати обидва береги, будучи культурним „продовженням“ одного і другого.

Знаменно, що ідея Патріарха Любомира щодо відродження Київської Церкви точно відображає її дочірню природу щодо Церков Царгорода і Рима. „Доньці“ більше пристало не підживлювати ворожнечу, що на тривалий час охопила її „батьків“, а, навпаки, — намагатися їх примирити. У цьому сенсі донька має спілкуватися зі своїми батьками, бути „подвійно сопричасною“ з ними, навіть якщо вони все ще розсварені. Чи ж не про це мріяли свого часу Петро Могила і Вельямин Рутський, князь Острозький і Митрополит Андрей Шептицький?

— А якщо замість того, щоби стати ланкою зв’язку, Київська Церква стане „слабкою ланкою“ між двома гігантами? Адже „доньці“ пропонують вивести батьків на зовсім інший шлях, а для того вона повинна стати сильнішою.

 — Що ж, якоюсь мірою ви маєте рацію: на зламі ХVI—XVII століть оті гіганти, не церемонячись, розшматували слабку ланку — митропольний Київ. Проте сьогодні динаміка світових геохристиянських процесів прямо протилежна: гіганти не розходяться, а, навпаки, — сходяться. Точніше, уже не можуть перебувати лише у „фортеці своєї правди“ (Патріарх Афінагорас), а тому змушені шукати інший modus vivendi. Тільки ж обидві сторони мають тисячоліттями вироблені амбіції чи образи, а відтак їм непросто знайти „золоту середину“ поміж собою. Але ж як часто в житті розварені батьки, будучи неспроможними знайти формулу примирення між собою, доходять порозуміння, діючи на благо спільної дитини! Саме діти (начебто такі слабкі) можуть стати для своїх батьків центром їхнього взаємного притягання!

Щоб це успішно реалізувалося на рівні Церков, потрібні принаймні три передумови: (а) щоб і Рим, і Царгород переконалися, що після апофеозу 1960-х років їхні одноосібні моделі примирення уже не дають успіху, (б) щоб Третій Рим переконався, що його нинішні імперіальні пропозиції („русский мир“) не відповідають сучасним цивілізаційним вимогам, а тому не матимуть надійного майбутнього, і (в) щоб чотири гілки Київської Церкви перестали повторювати „мантри“ давньої ворожнечі, а „вгору піднесли серця“ й наново відкрили для себе одвічну місію Києва — скромну місію миротворця.

Згоден, сьогодні все це ще неможливо. Проте прискорення світових процесів шалене: те, що колись тривало століттями, сьогодні займає в часі менше десятиліття. Отож мине ще кілька років, ще кілька мільярдів нафтодоларів викине Кремль на безперспективне облаштування „русского мира“, а тоді — я вірю — для „утопічної“ пропозиції Блаженнійшого Любомира, що має не залежні від неї паростки в усіх інших гілках Київської Церкви, раптом настане «зоряна мить».

Світлана Філонова «Дзеркало тижня. Україна» №9, 11 Березень 2011

---

Фото Василя Артюшенко


Блаженніший Любомир Гузар: «Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного»

Той, хто хоча б один раз зіштовхувався з главою УГКЦ патріархом Любомиром Гузаром, уже ніколи не стане іронічно заламувати брову на слово «авторитет». Це людина, до якої прислухаються всі — і „свої“, і „чужі“. Просто тому, що її слова та оцінки не спираються на хитке розуміння політичної доцільності чи модної ідеології. Може, тому ніхто в присутності глави УГКЦ не почувається „чужим“. Патріарха Любомира слухають з особливою увагою: його слова багато що ставлять на свої місця, повертають суть речам, — у світі медійних напівправд це здається справжнім дивом. Він постійно дивує своїх співрозмовників умінням бути справжнім у світі, яким правлять фальшивки. Умінням показати нам щось інше — інший погляд, інші перспективи, інші бажання — і посіяти в душах прагнення до цього іншого.

Цього тижня Блаженнійший Любомир склав повноваження глави церкви. Інтерв’ю, пропоноване читачам, — останнє, яке він дав DT.UA у сані Верховного Архієпископа. Але ми не розлучаємося з владикою Любомиром. Це було б для нас надто важко.

— Блаженнійший владико, десять років тому ви були обрані Верховним Архієпископом Української греко-католицької церкви. Але за тим стоїть довша історія?

 — Я був свячений на священика у 1958 році для праці в Америці. У 70-х був у Римі — продовжував богословські студії. Тут я мав нагоду спілкуватися з патріархом Йосифом Сліпим. Ми дуже уважно спостерігали за подіями в Україні, блаженнійший Йосиф мав контакти з різними людьми тут, і від них доволі добре знав, що відбувається вдома. За радянських часів, як ви знаєте, життя ішло хвилями — більш небезпечні часи, менш небезпечні. І от у 1977 році, коли ситуація для нашої церкви була дуже складна, патріарх Йосиф запропонував нам — трьом священикам — висвятитися на єпископів. Ми не мали на меті ставати правлячими єпископами — в Україні, чи поза нею. Це було зроблено на випадок, якщо наших владик ліквідують фізично чи ще в якийсь спосіб позбавлять їх можливості служити, — КДБ про них добре знало, це не було великою таємницею. Оскільки церква потребує єпископів, ми троє маємо приїхати в Україну, висвятити місцевих на єпископське служіння і забратися. Коли патріарх Йосиф відійшов, на його місце вибрали Мирослава Івана Любачівського. Він повернувся в Україну в 1991 році, а я залишився в Римі в монастирі. Працював в університеті. А потім і собі повернувся в Україну — це сталося у 1993-му.

Пригадую, як в’їжджав в Україну, на кордоні заснув — бо довго стояли в Чопі, а прокинувся — Славське. А саме зі Славського нас вивозили з України. Сльози в очах встали — от і повернувся. Це не був мій перший приїзд до України — я тут бував ще за радянських часів, — але повернення відбулося тільки тоді, у 1993-му.

— Мабуть, не надто легко було очолювати українську церкву владиці, який приїхав з-за кордону?

 — Україна завше була близько наших сердець — так нас виховували. Я дуже вдячний моїм батькам, що вони нас — мене і мою сестру — виховували в українському дусі. Вони цікавилися тим, що відбувалося тут, зберігали мову — вдома ми говорили тільки українською. Мати навіть забороняла вживати чужі слова, якщо є український відповідник. Пізніше в Україні ніяк не міг купити „далековид“ — бо виявилося, що тут це „бінокль“. Я 46 років був поза Україною. І хоча на момент обрання Верховним Архієпископом я вже майже десять років був в Україні, це не було легко. Я вивчився говорити так, що мене розуміли, але все одно залишався трохи чужим — тут інша система праці, інша система думання. Але мені було дуже приємно, що я на рідній землі. Це справді треба пережити, щоби зрозуміти, що це означає для людини — бути на рідній землі. В Америці нам не було зле. В Італії мені не було зле. Але в Україні найкраще і найлегше. Я дуже вдячний Богу, що він дав мені десять років, за які я мав нагоду, зрозуміти проблеми священиків, мирян, більше увійти в тутешнє життя.

— Останні десять років УГКЦ набула авторитету і ваги не лише у Галичині, до її голосу дослухаються не лише греко-католики. Чого ще прагнути?

 — Наша церква багато пережила у минулому столітті — переслідування, мучеництво. Але Бог був милостивий до нас, і наша церква, подиву гідно, почала набирати організованого характеру, більш нормальних проявів життя — повставали парохії, єпископські кафедри, семінарії, власна преса. І нарешті ми повернулися до Києва. Я Богу дякую за ці останні десять років в Україні — це були роки гарного розвитку. А крім того, Боже провидіння дало, щоби наш народ багато років емігрував у різні частини світу.

— Здається, ми звикли ставитися до цих міграцій як до чергової „української трагедії“?

 — Трагедії — те, що змушує людей емігрувати, а не самі міграції. Це добре, коли люди переїжджають, бачать світ. Це наше надбання — брати, які поїхали по світах, там об’єднувалися, спілкувалися, у тому спілкуванні творили добре церковне і народне життя. Але певний час між цими частинами не було ніякого зв’язку, ніякого спілкування. У 60–70 роках патріарх Йосиф відбув великі подорожі — можна сказати навколосвітні, — відвідуючи наші громади. Так він робив ці громади чимось єдиним, ми відчули, що ми — на різних континентах — в його особі маємо символ. Він по тих часах був для нас символом України — поневоленої, мовчазної. Ми гуртувалися навколо нього і усвідомлювали в такий спосіб свою єдність. Тепер ми вільні і свідомі того, що ми церква, розсіяна по цілому світу. Кожен відчуває відповідальність не лише за свою частку, свою паству, але за ціле — це, мені здається, особливо останні десять років сильно скріпилося. Ми розділені, але маємо спільне коріння — Київ, Київська церква. Це все більше стає дійсністю, яка задає напрям усьому нашому життю.

— У суспільному житті, радше, іде зворотний процес — ми все більше зосереджуємося на власних бажаннях і проблемах і втрачаємо відчуття того, що ми є частиною чогось більшого.

 — Ми з того починали. Але це вже не так, якщо казати про народ в цілому. У нас є невелика група людей, які творять великий вплив. Вони свідомо живуть в закритих анклавах. Ми їх називаємо „олігархи“. Це люди, які не мають духовного пристановища. Але хіба вони — народ? Ні, вони не творять народу — вони маленька частинка. Напруженість, яку всі ми відчуваємо в суспільстві, мені виглядає як Божа благодать, яка нас примусить думати про ціле. Це виклик — Господь нас спонукає. Ми більше не можемо „кожен за себе“, ми не можемо не бути в контакті один з одним. Це може ще не всім ясно, хтось дуже бореться з тим, щоби не дати нам діткнутися. Цей дотик не обов’язково в питаннях фінансових, економічних — в загальних питаннях, від яких залежить подальший розвиток життя. Ми живемо в благословенний час, його треба використати — навіть супроти бажанню деяких людей.

— Це винятковий оптимізм, як на наш час. Отже, ви вважаєте, в „проекту Україна“ є шанс відбутися?

 — Я кажу про те, що бачу. Може, бачу очами трохи іншими — я ж бо під совітським режимом жив тільки два роки з 1939-го до 1941-го. Тоді робилося все, щоби люди не дружили, не мали довіри один до одного, натомість мали страх і трималися один від одного подалі. Це плекали. Якось я прийшов на цвинтар, де мій дідо похований. Милість Божа, чи ви не можете тримати цвинтар трохи в порядку? Але нас на те не заохочували, того в нас не підтримували — щоби ми не надто міркували про своїх предків, не надто турбувалися про свою пам’ять. Це була цілеспрямована політика. І те напруження, недовіра, які між нами є — це наслідок тієї політики. Який хтось вважає за подарунок для себе і намагається підтримувати це в нас. Але подивіться: під Верховною Радою зібралися студенти, а перед тим збиралися підприємці. Соціальне напруження вказує на те, що ми є народ, і ми починаємо це усвідомлювати.

— Може, це трохи греко-католицький погляд? УГКЦ — церква, яка об’єднує людей української свідомості. Але велика частина українців — не має того усвідомлення, це радше „радянський народ“.

 — Так, різниця є. Але вона не така вражаюча, як нам намагаються розповісти. Ми ідемо в напрямі до єдності. Радянщество в нас ще є. Але подивіться на молодь — як багато в них спільного. Подивіться на підприємців — у них є спільний інтерес. Суто економічний, але воно саме так і починається — з усвідомлення спільного інтересу. Нам весь час повторюють, що ми роз’єднані. Але всі ви маєте батьків і мусите думати, як їх забезпечити. Всі маєте дітей і мусите думати, як їх виростити, вивчити, забезпечити здоров’я. Ви різні, але скільки у вас спільного. В мене є відчуття, що хтось працює цілеспрямовано на те, щоби не дати нам відчути тої спільності, яка насправді є. Я мав нагоду відвідувати міста по всій Україні, і я ніколи не почувався ніде зле. На мене ніхто вовком не дивився.

Ми маємо подолати прірву. Ми її вже одного разу закопали на Збручі. І тепер ми маємо її заповнити. 70 років — це три-чотири покоління. Галичина то від’єднувалася, то приєднувалася. Нарешті ми стали вільними в одній країні. Чи є ми ті самі після тих трьох-чотирьох поколінь, які зросли в неволі? Ні, не є. Але маємо працювати над тим самим. Ми мусимо себе знову відкрити — як люди, які мають багато спільного. Ми не можемо цього зробити через наших безголових політиків, які хочуть наживатися тією різницею. Це дуже безвідповідально. Вони витратили всі ці роки намарно, в той час, як мусили працювати над об’єднанням країни.

— Ви вважаєте, у випадку нашої країни може бути одна вірна відповідь на питання „хто ми є“?

 — Не треба підходити до цього питання ідеологічно. Подумаємо, хто ми є — поза ідеологіями. Бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Час заворушень, напруги змушує міркувати про найголовніше. Часом кажуть, що нам потрібен диктатор, який про все подбає за нас, змусить нас бути такими, як слід, змусить думати про правильні речі. Але ж наша влада також робить певні кроки до того, щоби змінити наш спосіб думання. І отримує реакцію. Влада повинна пересвідчитись і звикнути: кожна акція викликає реакцію — і їй доведеться зважати на цю реакцію. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний. Бо, як казав один американський лідер, не можна всіх дурити весь час. І тут у нас люди не є аж такі дурні, щоби ну вже зовсім нічого не розуміти. Я не кажу, що ми впораємося з цим завданням за п’ять, десять чи навіть 20 років. Для цього мусять змінитися покоління. Ми дуже обтяжені минувшиною — стільки років неволі! Але приходить молодь, яка вже того не знає.

— Часом кажуть, що Галичина краще збереглася, бо менше була під СРСР, і тепер саме звідти мусить на Велику Україну поширюватися „українство“ і взагалі усілякі прогресивні ідеї. Що ви думаєте про цей „галицький месіанізм“?

 — Знаєте, ми часом любимо поговорити про те, що Галичина — це щось особливе, це „П’ємонт“ і т.д. І тому треба дякувати Богу, що багато галичан були змушені виїхати — вони побачили, що є на світі щось інакше, щось більше, ніж Галичина. От якби Бог цих людей ще більше перетер у тій макітрі, ще більше розсіяв — підіть, подивіться, який великий світ, який він різний, як багато в ньому праці! Ніколи не треба думати про себе, як про щось особливе, думати зверхньо.

— За СРСР вже переміщували і перетирали до повної втрати себе — куди ще більше?

 — Це різні речі. В СРСР з нами це робили, щоби ми не заразили інших своїм потягом до самоусвідомлення. Тепер ситуація інакша: тепер просто ідіть і спілкуйтеся. Свідомо спілкуйтеся з людьми, з якими ви живете, працюєте, відпочиваєте. Такий собі внутрішній туризм. Духовний туризм. Дивіться на Україну у різних обставинах: на Волині, на Сумщині, на Донеччині, на Кіровоградщині — ті самі люди, з тими самими проблемами. Наші олігархи не мають тих самих проблем — і вони намагаються тримати нас від себе подалі, щоби не заразитися. Вони живуть у своєму світі, куди нам дорога закрита, між нас пересуваються в закритих авто з охороною, дітей посилають навчатися до Англії — подалі від наших дітей, щоби не зіпсулися українським духом. Це дуже короткозора політика, яка помститься.

— А чи не запізнилися ми зі своїм національним самоусвідомленням — років на сто? Тепер начебто настав час думати про себе як про частину світових тенденцій, наднаціональних проектів.

 — Я з вами не згоджуся. Тобто кудись ми таки спізнилися — бо не мали доброго проводу. Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки — саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби мали великих державних мужів, потужних лідерів у політиці, могли би іти швидше вперед. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Кого нам бракує? От вам приклад. Ліна Костенко написала книгу „Записки українського самашедшого“ і поїхала всією Україною презентувати її. Шкода лише, що це не сталося 20 років тому. От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Наші політики не мають візії — вони мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо. А ми потребуємо державних мужів великого формату. Чому Німеччина так швидко піднялася після жахливої трагедії гітлеризму, після програної війни? Я гадаю, це сталося завдяки Ергардові і Аденауеру. Це були великі державні мужі — один з візією Німеччини як держави, інший — дуже потужний економіст. Вони повернули Німеччину на карту Європи за дуже короткий час.

— Знову постає питання, до якого ми зверталися неодноразово: чому досі немає українського Гавела?

 — Я вам скажу — чому. Трагедія нашого народу в тому, що від кінця XVIII ст. — від знищення Київської лаври і Січі — ми є поневолені. Нам нищили мозок. Всі, хто нас окуповував, нищили мозок нації. Наш поступ сьогодні не треба вважити заповільним. Ми ж не маємо еліти — її нищили. Що сталося з блискучим відродженням 20-х років — з Холодним, Зеровим? Їх знищили. Що сталося у 30-х роках з селом? Хто були ті „куркулі“? Люди, які вміли працювати на землі, мали вплив у своїх громадах. Їх знищили. Так само знищували інтелігенцію — весь час. Не дивуймося, що не маємо сьогодні еліти. Пішов до школи, трохи вивчився, має освіту — це ще не є еліта, цього замало. Еліта — це люди, це інтелігенція, яка думає не лише інтелектуально — думає серцем. Та сама Ліна Костенко. Інші письменники. Еліта — вона не тільки інтелектуальна. Еліта — духовна. Все це було в нас знищено — не одноразово, воно винищувалося протягом поколінь. Треба дивуватися не тому, що ми повільно розвиваємося, а тому, що ми взагалі ще стоїмо. Що стоїть наше село, де кожен розумний був знищений. В містах — науковий світ, культурний світ — сотнями, тисячами вистрілювали. А інтелігенція — це не гриби, що ростуть після дощу. Скільки треба років, щоби виховати людей — науковців, мислителів, культурних діячів — здатних мислити широко, мислити категоріями держави, народу, нації?

Ми якось дискутували про Чехію — порівнювали її з Україною. Як вже прийшла свобода, СССР пропав, Чехія мала те щастя, що могла позбутися комуністів і комуністо-вихованих людей, бо мала, ким їх заступити — мала людей, які мислили демократично, категоріями гідності людини. В нас такого не могло відбутися, бо в нас таких людей не було і бути не могло — нам те знищили. Назвіть мені одного політика в Україні, думаючого державно. Немає. Не тому, що ми придуркуваті — потрібен час, щоби їх виховати.

— Ви вважаєте, є шанс?

 — Ми ж великий нарід!

— Інші не менші.

 — Якщо ви про той Великий Нарід — то він не такий великий, як вам здається. Він просто робить багато галасу.

— Я не так про Росію, як про інші тенденції, яким несила протистояти, які поглинули інші — не менші за нас — народи і поглинають нас. Споживацька культура, наприклад.

 — Ми не маємо тих людей вже тепер серед нас, але коли ми кажемо про „великий нарід“, це означає, що вони в нас є — в зародку. Це та молодь, яка сьогодні виростає. Ми мусимо її заохочувати думати про інше. Навіть не так «про інше», як просто мати потребу думати.

— Хто і з якого дива стане це робити?

 — Оце важливе питання. Ми навіть в церкві ще не завдали собі клопоту на нього відповісти. Ми ще не маємо візії — якої ми хочемо України? Поки що я можу лише сказати — з великою гордістю, — що минулого року на Синоді вирішили працювати над тим, аби дати відповідь, принаймні якою ми хочемо бачити нашу церкву за 20–30 років. Ми хочемо зібрати групу з єпископів і мирян, які вироблять цю візію. Це мусить стати проривом для нашої церкви.

— І на такому важливому етапі ви вирішили відійти від керівництва церквою?

 — Це не суттєво, щоби Верховним Архієпископом був саме я. Провід — не є суть. Я вже не маю здоров’я, щоби керувати всім. Але я ще й не в домовині — можу думати, говорити, писати. Всі ті зміни, поступ не від мене залежать — не я один маю такі думки. До того ж церква вже трохи інша. Синод — це вже не маленька групка, яка всіх тримає за язик. Це велика кількість людей, яких щось направляє і об’єднує. Я не мушу бути провідником — приходить час, коли треба передати важелі людям, які мають більше сили. Навіть фізичної. Вони мають далі бачити.

— Але чи мають вони достатньо авторитету і мудрості, щоби провадити в життя такі непрості рішення і зміни?

 — Я ж не сказав: ви тут мастіть собі голову, а я сяду на камені і буду курити файку. Я буду тут, буду помагати. Втім, я впевнений, що без мене це все теж не розвалиться. Адже те, що вже є, — не моя заслуга. Це праця, яку почав Шептицький, а ми її тільки продовжуємо. Авторитет, про який ви говорите, береться звідти — ми спираємося один на одного. Шептицький мав візію церкви, він відкрив думання нашого народу. Ми спираємося на Йосифа Сліпого, який пережив стільки поневірянь — арешти, в’язниці, Сибір — але також мав візію церкви. Шептицькому не було легко. Сліпому не було легко. Любачівському не було легко. Мені не було. І тому, хто прийде за мною, легко не буде. Але це не трагедія. Нам є на що спиратися. В нас міцна основа. Тому змінам керівництва не варто надавати надто багато значення.

Катерина Щоткіна «Дзеркало тижня. Україна» №5, 11 Лютий 2011

http://www.dt.ua/articles/75318#article