ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
З іншого боку дзеркала
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З іншого боку дзеркала
Олена Чернінька, Юлія Чернінька. Моя остання надія, або Хутір розбещених душ. – Львів: ЛА «Піраміда», 2010. – 228 с.
Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «...літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб...
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала... Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («... чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити... Знання – це шлях до еволюції людства... Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом... Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному... невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи...
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано... Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі...
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні... ...стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна... Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний... Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»!
Книга, про яку йдеться, вийшла в одному з найактивніших і найуспішніших видавництв регіону. Роман – прозовий дебют молодих львівських письменниць (чарівні панянки – рідні сестри). Композиція книги – шість глав гармонійно обрамлено коротким прологом та напівсторінковим епілогом. Сюжет складено з численних життєвих історій, котрі відбуваються «у старовинному та безсоромно красивому місті Л.». Вони, ці окремішні історії, між собою переплетені, бо пов’язані спільними подіями і героями, котрих у книзі чималенько. Персонажі підкреслено карикатурні, але комізму, як такого, читач не відчуває, скоріше – огиду й обурення від споглядання зворотного боку життя «у «старовинному та невимушено красивому місті Л.». Це споглядання нам дискомфортне, зручно і звично робити вигляд, що все «тіп-топ»!
Два героя з, так би мовити, протилежного, позитивного табору, виконують концептивну гуманістичну функцію противаги чисельному негативу: «...літній чоловік відклав олівець та озирнувся довкола. Мефодій, а зрештою просто Фодик, сидів у літній кав’ярні «Казки Великого Відня» й обмірковував тему сьогоднішніх роздумів, що їх переносив на папір. Його мрії, на думку пересічного слухача, здались би не просто утопічними, а божевільними. Проте це були його мрії, і Фодик поставив собі за мету будь-якими шляхами втілити їх у життя, створити свій світ». Що ж то були за мрії? Віднайшовши шлях у паралельний світ, Мефодій узяв на себе роль новітнього Харона. Проте на відміну від свого міфологічного попередника, він сам вибирає жертви, й оцінюючи їх земні «діла», виносить звинувачувальний вердикт – подорож на хутір Х.: «Фодик прийняв рішення взяти на себе роль чистильника та карателя, розгрібаючи лайно, що накопичилось у душах людей. Його, можливо, нелюдська, ритуальна, майже стерильна жорстокість набирала обертів та полягала у визнанні пересічними жителями міста Л. своєї вини за спільництво, лицемірство, бездуховність». Додам до цього переліку вбивство, зраду, перелюб...
Що то за загадкове місце – хутір Х.? Фантазійно-артистична уява письменниць створила проект ідеального пекла для злочинців, яким на землі не повинно бути місця: «Це інший вимір, це інший бік дзеркала... Він коло нас, і його мешканці приречені на вічне та нікчемне життя, яке здобули собі самі». Опис ритуалу зустрічі нових жителів хутора Х. нагадує буфонадний паноптикум, де панують страхітливі істоти – потворні ґноми (до слова, наявність ґномів-карликів – майже обов’язковий атрибут сучасної фентезі-літератури).
Домінік («... чоловік – молодий та гарний. Його блакитні очі були ніби із самісінького неба, бо здавались аж надто неземними») – це персонаж, котрий уособлює есхатологічно-філософське credo письменниць, які за своїм віросповіданням (судячи з тексту книги) є правдивими християнками. Тому цей образ створений на взірець ікони, молячись до якої наші душі світлішають, очищаються від суєтних думок, прагнуть спокутування й прощення. Він, Домінік, не говорить, а рече, промовляє («Бога не треба боятися. Його потрібно тільки любити... Знання – це шлях до еволюції людства... Бог – це любов. Істину знатимуть тільки обрані Богом... Релігій багато, а Бог – один»), тому насамкінець оповіді про події, що відбулись «у затишному... невимушено прекрасному місті Л.» доречно «звучить» «Реквієм» В. А. Моцарта. Остання строфа тексту нарешті відкриває таїну імені героя: Requiem aeternam dona eis, Domine –Вічний спокій даруй їм, Господи...
Фінал твору очікувано трагічний. Зграя озвірілих людей вбиває Домініка на очах майже збожеволівшего від побаченого Мефодія. Нотатки зникли: « Жодного речення. Так, ніби й не було там ніколи нічого написано... Шарпнувши зошит, він одним махом закрив його. Одиноке сиве пір’ячко вилетіло з зошита, покружляло біля нього, мов у якомусь лагідному танку, і чемно впало до ніг...» – все, що лишилося від Домініка на Землі...
Мова авторок роману невигадлива, проте надзвичайно виразна й жива. Іронічність, якою просочений текст, гадаю, теж не випадковість: « Вірші були гіршими за посередні... ...стіни Будинку культури, що знали, мабуть, іще Леніна... Обраними (на ґастролі до Польщі – Т. Д.) виявлялись лише ті співачки, чий апарат працював краще – як голосовий, так і генітальний... Номери (в готелі – Т. Д.) були середньої паршивості».
«У шалено прекрасному та стародавньому місті Л.» народилась талановита книжка – майстерна стилізація у манері майданних театрів ХVІІІ-ХІХ століть та італійської commedia dell’arte, де, на мою думку, прозоро проглядається творче, ориґінальне, самостійне використання естетичного досвіду світової художньої культури. З іншого боку, я вбачаю у дебюті львівських письменниць типово нетиповий приклад національного варіанту постмодерної прози, де максимально підкреслено зовнішні характерні ознаки нашого часу – епохи безладної, втомленої, ентропійної культури, панування у мистецтві естетичної еклектики, здрібнення світоглядних релігійно-філософських уявлень про Всесвіт і наше місце у ньому.
Одним словом – «епохи загниваючого процвітання»!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію