Про використання ненормативної лексики в творах українських письменників.

З початку нового тисячоліття ненормативна лексика все частіше стала проникати в художні твори українських письменників. На цю тему з’явилося чимало публікацій, поважні люди укладають словники нецензурної мови. Проблема тільки в тому, що переважна більшість написаного являє собою теоретичні викладки. Цікаво ж поглянути, навіщо вживають мат конкретні автори в конкретних творах. Оскільки проаналізувати весь масив матюкальників практично неможливо, зупинимося на популярних нині письменниках. Принагідно зауважимо, що приклади ненормативної лексики друкуються тут не в оригіналі, а так, як це прийнято серед вихованих людей.
Почнемо з причин, які породили означене явище. Є в романі І. Карпи «Фройд би плакав» знаковий епізод, де хлопчик біжить по глибокому снігу, біжить якнайдалі від будинків, і там, серед пустирища, на весь голос вигукує в порожнечу матюки. А все тому, що високоморальні батьки не дозволяють цього робити бідолашному малюку вдома. Спроектуємо ситуацію на офіційну ідеологію Радянського Союзу і матимемо першу з причин. Радянська мораль, як і церковна в середні віки, повинна була породити своїх, так би мовити, Рабле, вона їх і породила. Ще в 70-тих роках минулого століття ходили по людях рукописи і касети з творіннями Леся Подерв’янського. Матюками він паплюжив «святі» теми та імена. Його п’єси були написані з хорошим гумором і, як і все заборонене в ті часи, користувалися популярністю. А коли вже в незалежній Україні зникла цензура, греблю прорвало і «бунти особистостей» вилилися на сторінки художніх творів цілим потоком нецензурної лайки. Попри всі спроби захисників мату надати цьому якесь розумне пояснення, основним стимулом для використання вульгарної лексики є все ж прагнення літератора виділитися, здобути прихильність недалеких, зате широких читацьких мас, а на популярності і грошей трохи вторгувати. «Прийшли биндюжники від Слова і потопили мову в матюках», – писала про це Ліна Костенко.
Однак, проникнувши в художній твір, матірщина стала претендувати і на суто творчі функції. Головна з них лежить у площині філологічно-національній. Вже не один рік точаться розмови про те, як реанімувати непритомну літературну мову. Можна згадати суперечки письменника Василя Трубая з ученими-мовознавцями з приводу так званих «русизмів»; спроби Богдана Жолдака і Михайла Бриниха писати суржиком; написаний всупереч граматичним правилам роман В. Лиса «Століття Якова»; потуги інших письменників наблизити літературну мову до розмовної – бо це єдиний шлях зняти з неї машкару мертвої латини. Про це ж писала доктор філологічних наук і дослідник жаргонної лексики, професор Леся Ставицька: «…жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смакiв, є все таки адекватом дiйсности, iнодi страхiтливiшої за найекстремальнiший жарґонний ряд». Таким чином, маємо чітку позицію частини письменників і науковців про те, щоб визнати законність жаргону на сторінках художніх творів. Інша річ, що під жаргоном більшість із них розуміють суржик, діалектизми, чи професійний сленг. Але матюк, який має унікальну здатність заміщати практично будь-яке слово, уже побіг тими сторінками попереду всіх.
Дехто з письменників таки пробує поставити мат на службу літературі. Використовуючи лайливе слово в ролі художнього засобу, ці автори підсилюють ним емоцію, чи різкіше окреслюють характер персонажу. В «Польових дослідженнях…» Оксана Забужко пише, що всередині її героїні поруч із вразливою дівчинкою живе: «зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, ніби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити». І лише після такої характеристики із вуст героїні ми чуємо мат, як реакцію на болючу образу.
Схоже виглядає нецензурне слово в устах персонажів Любка Дереша («Культ»). Розлючена непокорою Дарці, матюкається Іринка Риба-Сонце. Вона й змальована в творі недалекою та високомірною, а її мова («Дарця! Валі атсюда! Чьо ти сюда припьорлась?!») адаптує читача до сприйняття мату.
В першому прикладі матірне слово висвітлює, образно кажучи, потаємні глибини жіночої душі, в другому посилює негативну ауру персонажа.
В більшості ж випадків письменник, пустивши матірщину на сторінки своїх творів, втрачає над нею контроль. Матюки починають грати по своїх правилах, недобре жартуючи над господарями текстів. Це стається навіть з визнаними майстрами слова.
В якійсь мірі нецензурні слова Юрія Андруховича теж є реакцією на пуританську мораль радянського суспільства. Але сьогодні вже не йдеться про мат як зброю в боротьбі з радянщиною. Вживання нецензурної лексики в його «Таємниці» можна пояснити лише психологічними схильностями автора. З самого початку навіть у формі він хоче зробити свій текст не схожим на традиційний. Андрухович відмовляється від розділення діалогів, подаючи все суцільним масивом, хоча подібна форма письма і не зумовлюється змістом твору. Деяка зверхність над читачем химерно переплітається з намаганням показати героя «своїм в дошку». Іноді лайка використовується для того, щоб створити враження довірливої розмови за кухлем пива: «Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків – уявляєш? І всі хе*ачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І – вперед, на чехів». Ще частіше використання матірщини зовсім невмотивоване. Розповідаючи про свої шкільні роки, автор пише: «…я кілька разів перемагав на олімпіадах з української, всю ту б**дську комісію чомусь дуже проперло від моїх творів», хоча сердитись на комісію в нього немає ні підстав, ні підводки – попереду він про неї навіть не згадує. Тому кожного разу, натрапляючи на матірне слово, свідомість читача здригається, немов після електричного розряду. Ці особливості письма свідчать про бажання тримати статус морально розкутого письменника. Матюкаючись, автор-герой переступає табу, щоб здаватися вільним і сильним. А тим часом матюк починає служити не літературі, а особі письменника, створюючи йому доволі неприємний імідж. Це при тому, що «Таємниця» Андруховича – твір розумний, цікавий і талановито написаний. Що вже говорити про авторів дрібнішого штибу?
Те, як саме слід вживати (якщо вже вживати!) ненормативну лексику, розуміють, начебто, всі. В одному інтерв’ю письменник Сергій Жадан сказав: «Ні, це все дурниці, всі ці фрази про те, що письменники вживають ненормативну лексику для епатажу чи для привернення уваги. Це все, мені здається, дуже наївно звучить. Для мене в цьому є певне стилістичне завдання. Якщо я описую середовище якихось кримінальних елементів чи контрабандистів, то описувати їхні діалоги мовою, скажімо, Леся Гончара чи Павла Загребельного означає автоматично ніби брати якусь фальшиву ноту».
Може, й правду каже Жадан. Та подивимося, як він здійснює цю тезу на практиці. Ось фраза одного з персонажів «Ворошиловграду», котра стосується футбольного матчу: «Що за х**ня? Який поза грою? Поза грою в нас був у першому таймі». Якщо вже автор хоче добитися правдоподібності, то поруч з матюком слід би написати «внє ігри». Чому матюк пишемо, а розмовне «внє ігри» заміняємо на академічно-словникове «поза грою»? Ще гірше, що всі персонажі у «Ворошиловграді» говорять абсолютно однаково. Ось промовляє бандит-рейдер: «Ну, значить так. Я вас попереджав. У вас часу – рівно двадцять чотири години. В разі опору діям працівників комунальних служб будете нести відповідальність». Може, це такий грамотний бандит трапився? Давай послухаємо іншого, Ніколаїча: «Ось до чого я веду, Германе, ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склалися добрі партнерські стосунки». Такою ж чистою українською говорять у Жадана і комерсанти з Донбасу, і фермери з контрабандистами, і сміливі циганські хлопці, які приїхали захищати Германа від рейдерів («Германе, ми все знаємо. … Ми що хочемо сказати – якщо буде потрібно, ми завжди допоможемо. Розумієш?»), і крутий бізнесмен («Мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голову, що головне – це залишитись тут, головне – ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніх*я немає!»). В цьому мовному середовищі матірне слово виглядає, як тарган на обідньому столі англійської королеви. Залишається дивуватися письменникові, який серйозно надіється, що вживання мату допоможе йому позбутися фальшивих нот у наведених прикладах.
Не можемо пропустити повального захоплення нецензурною лексикою серед прекрасної половини українського письменства. Крім усього іншого, нецензурне слово в жіночих вустах звучить ще й як доказ гендерної рівності: якщо чоловікам можна, то чим жінки гірші? Байдуже, що героїня, яка матюкається, втрачає жіночність і стає цинічною, агресивною та брудною. Можливо, вона і є такою насправді. Але коли авторка добивається створення саме такого персонажу, то це можна назвати творчістю. На жаль, як і в більшості чоловіків, мат у творах письменниць невмотивований і літературного навантаження не несе. Він використовується переважно для того, щоб заслужити неординарний відгук про себе. «Це королева неполіткоректності і безсоромності, яка топче традиційну українську цнотливість», «… а тепер маємо Божевільно-Безжально-Вразливу Дівчинку Без Даху. Нам так її бракувало» – пише Андрій Бондар про Ірену Карпу у передмові до її книги «Фройд би плакав».
Карпа з першої сторінки вставляє в рот героїні Марлі грубий матюк: та, в наркотичному збудженні, виявляє своє незадоволення, бо не здійснилися якісь її плани. Начебто, нецензурне слово мало б підкреслити характер персонажу. Але персонаж у письменниці не малюється взагалі. Замість роботи над образом Карпа з усіх сил намагається підтримати зацитовану вище характеристику. Вже заголовок з означенням жанру «Богдан. Бо чому завжди роман?» свідчить про спробу авторки показати свою оригінальність. Це бажання дістає в книзі навіть ідеологічне обґрунтування. Героїня Марла (чи її автор-творець) уявляє себе Божественним Божевільним, бо: «…кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може собі дозволити геть усе, щоби своєю волею звільнити інших». Вседозволеність проявляється у буденному вживанні наркотиків і матюків, та ще в неповазі до читача. Використання до речі і не до речі сленгу, засилля іноземних слів, маловідомі географічні назви, музичні і релігійні терміни без пояснень немов підкреслюють «розумність» авторки і непроглядну відсталість того, хто читає. Ось, приміром, як Ірена Карпа «наближає» до народної мови текст свого твору: «…місто, найстильніше місто Європи, зодягнуте у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «коматоз вісімдесятих», залишилося глювайном і підвішувало Санта-кЛаусів за ноги до балконів». А щоб дати читачу уявлення про місцеперебування героїні, авторка пропонує таку інформацію: «Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама сама Марла на Ауреліано Буендіо». І вже зовсім «оригінальними» здаються зноски-пояснення: «Шабдрунг Рінпош – це Нгаванг Намг’ял, бутанський святий, засновник традиції тсечус». Це ж якою потрібною для читача повинна бути Ірена Карпа, щоб змусити його «працювати» над твором із словниками!
Закономірною є відсутність в авторки моральних гальм не лише у використанні мату. Весь «богдан» Карпи просякнутий плебейським гумором, про його якість можна судити хоча б з такої фрази: «– А що праворуч? – А я що, знаю? Насрав хтось… – Га-га-га! Я тебе люблю». З «іронією» виписані не лише діалоги, а й авторський текст: «Марла, дівчинка-нестабільність, все таки час від часу срала рідким гімном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього». Серед такого «творчого» роздолля матірщина уже не здається чимось неприродним і шокуючим. Навпаки, створений Карпою бульйон несмаку і претензій – найсприятливіше середовище для розмноження і поширення матюків у літературній мові.
Можна б навести не менш «цікаві» цитати з творів Олеся Ульяненка та деяких ще письменників, але аналіз так званої «літератури помийниць» – то ширша тема, про яку треба говорити окремо.
Звідси виникає сумнів, що легалізація мату здатна вирішити проблему «омертвіння» мови. До того ж, сміємо стверджувати, що читач ніколи не сприйме матюк як літературну норму. Адже неприйняття мату лежить більше у площині психологічній, навіть генетичній, аніж соціальній. З цього приводу мій добрий знайомий Мина Устюк колись сказав: «У нас, в Онацьках, люди теж справляють нужду, але ж ніхто не сідає робити це посеред майдану».
Разом з тим, слід визнати, що мат у нашій літературі, скоріше за все, «прописався» надовго. Примиряючись з неминучим, хотілося б зробити одне застереження. Визнаючи за літературою право на відтворення дійсності, не слід забувати про зворотний вплив: літературний твір, особливо твір талановитий, здатен формувати людину. Тому треба чітко розставить наголоси. Якщо наркотики – це зло, то і відображати це в художній літературі треба як зло, а не як буденну річ. Якщо матюкатися – це погано, то так і треба показувати в творі. Третього не дано – або це норма, або це погано. А коли для письменника і матюк, і наркотик є річчю природною і нормальною – тоді тут, як казала Тетяна Дігай в рецензії на «Таємницю» Ю. Андруховича, «потрібен психіатр, а не критик».


* * *