Я зустрів його на весіллі, де ми гостювали, і він одразу впіймав мій допитливий погляд.
  Ти, здається, в зятях у нас... Нетерпинці – село доброзичливе. Любимо зятів і невісток – все ж бо наші діти їх вибирають.
- Так, я в зятях, але вас іще ніколи не бачив і тому... – моє здивування виманило ледь помітних усміх з-під посивілих вусів співрозмовника: мабуть, часто спостерігав, як дивуються ті, кому він вперше потрапляв на очі.
- Усі цікавляться мною, а радше моїми руками, - сивовусий зробив паузу, - немає рук. Обірвало. Поглянь ось - по самі лікті. Пацаном був одинадцятирічним. У перший післявоєнний гранату знайшов. До рук узяв...
Мій співрозмовник заціпив зуби, мовби знову відчув несамовитий біль, що розтрощив йому дитинство, але, відмахнувшись від спогаду, взявся за вечерю. Те, що залишилося від його правиці, було туго обв’язане хусткою, під яку сивовусий просунув виделку, і тепер вправно орудував нею. Коли хотів оковитої, напівруками стискав з обох боків склянку, і та миттєво піднімалася до рота. Голова сивовусого при цьому різко відхилялася назад. Проте випивати не поспішав: смакував розважливо, час від часу відриваючись від питва і перемовляючись із кимось про останні новини.
З-за весільного столу підвівся з першими акордами троїстих музик, що долинали з подвір’я. Деякий час придивлявся до молодих: їхні аж надто жваві рухи наповнили смутком його обличчя.
- Не так годиться, не так, - пояснював мені, - хіба приємно дівчині, коли танцюють із нею, мов із снопом: ніякого тобі відчуття дівчини, шаленство тай годі. Не молодята, а бісенята, вальсують, пари на пари вистрибують. За моєї молодості не було такого. Як кажуть, честь знали. Кожен танок – свічадо взаємоповаги! Ніякої метушні, штовханини і казна-яких непорозумінь.
І ніби підтверджуючи сказане, повів у танок свою дружину. Вони привернули загальну увагу, виокремлюючись серед інших пар, так, як виокремлюється серед безладних різних звуків голос скрипки – основний і чарівний.
Напівруки ледь торкалися жінки, але вели її впевнено, без надмірних старань і напруги. Так природно, так мило все в них виходило, що навіть метушлива весільна обслуга замилувалася цією осінньою парою.

Наступного ранку чекала мене косовиця.
- Із дядьком Богданом коситимеш, - мовила теща, - допоможе тобі. Отож поспішай, бо дядько мов жайвір – світанки зустрічає.
Ще здалеку помітив я на городі постать дядька. Знайомий... Невже він... Напівруки працюють без відпочинку. Підходжу ближче. Придивляюся. Дерев'яна частина коси доповнена двома напівкруглими конструкціями, в які просунено косареві напівруки, що начебто приросли до інструмента. Дивлюся на покіс – широкий, майже немає стерні. Відмінна робота!
- Дай, Боже, щастя вам, - озиваюся.
- Дякую. Дай, Боже, тобі, - відповідає, навіть не глянувши на мене. Косимо удвох. Поспішаємо, поки з росою дружиться. Ще не встигло сонце поле оглянути, а ми вже в село мандруємо: як прижартовує дядько Богдан, робота грізних боїться.
“Налякали ми роботу, - підморгує, - тому й дозволила себе подолати”. Але за жартами ховається дядькова втома, якої він соромиться.
- Пенсіонер! Цим усе сказано, - виправдовується, - а колись... На колись не дивись, - махає обрубком. – Порівнювати молодість із старістю – тільки смуток у розтривожену душу наженеш.
Наближаємось до дядькової хати, що в центрі села.
- Майстерку любиш? – запитує.
- Ні, не дуже, - зізнаюсь, - не вмію майструвати.
- Жаль, - засмучується, - думав, що підсобиш дошки на станку обрізати.
- Можу спробувати, - а сам думаю, якщо вже він із напівруками подужає, то...
Дядько Богдан, здогадуючись про мою думку, усміхнувся. Тільки самими очима. Напевне, щоб не образити мене.
- Що ж, гайда до праці. Там видно буде.
Стараємося в поті чола. У дядька годиться, мов у чарівника. Жодної затримки. Мені залишається лише приймати і складати акуратно обрізані дошки. Інколи відпочиваємо. Тоді зауважую цікаві речі: всі дядькові інструменти, яких у майстерні безліч, також пристосовані до отих умілих напіврук. Ті ж гумові напівкруглі конструкції доповнюють лопату, вила, граблі, сокиру, молот, молоток і різноманітні пилки.
На верстаті помічаю кілька чеканок і дошку, на якій вирізьблено краєвид села.

- Невже і це ваша робота, - прикипаю до дядька очима.
Напівруки старанно відповідають на нове моє запитання. Долото, різець, викрутка, що підкорилися їм, ще більше підсилюють мої враження.
Після роботи неохоче прощаюсь з дядьком: із такою трагічною і разом із тим спокійною долею не розминешся байдуже: вона обов’язково заманить тебе у свій такий дивовижний світ.
- Як ви зуміли так? – запитую дядька на прощання.
- Зумів...А знаєш, - знизує плечима, - давно з ніким, щоб душа в душу... А ти цікавишся, бачу. Співчуваєш.

Його, закривавленого, з половинками рученят, несли на якомусь рядні зі сільської околиці. Билося в судомах скалічене тільце, і життя в ньому трималося лише від співчуття до куценьких дитячих літ – мало їх, тож навіщо покидати цю божу істоту. Гляди – й переможе вона у двобої зі смертю. Перемогла: чи то від голосіння матері, що повірити не могла у ймовірність загибелі сина, чи від батьківських щоденних молитов, які промовляв зі сльозами на очах, чи від власної жадоби майбутнього, а можливо, від усього цього, сплетеного в одне ціле, одним словом, вижив на диво собі і всім людям. Вижив і відчув, що... жити хочеться, бо ні на хвилинку про каліцтво не забути: вдягнутися самому – несила, з їжею впоратися – несила, навіть на сторону піти без чиєїсь допомоги – хоч плач, хоч скач, як філософствує брат Степан. Добре, що ноги здорові і міцні. Занесуть, бувало, далеко від дому, це вже душа від стороннього ока не ховається. Ось тоді і набідкається, і наплачеться, аж очі почервоніють. І нікуди очей тих не сховаєш, щоб не побачили. Батько помітить і до матері:
- Не вийшов характером синок. Минемося – пропаде, у сльозах втопиться. І треба такому статися: якесь воно само собою занадто вразливе, ще й каліка безнадійна.
Мати зітхає: на старшого, Степана, мала надія. Цей байдужий і корисливий. Господи, прости, що про сина так.
А Степан й справді, куди не почовгає, всюди вигоди для себе шукає – аж вуха від напруги витягуються. Підсів якось до каліки.
- Слухай, братчику, сидиш тут батькам на шиї. Мучиш старих. То хоч допоміг би їм. Чкурнемо в місто. Милостиню проситимеш, я прикрию. Калікам дають. Не відмовлять.
Не відповів. Мерщій за село. Так, він допоможе батькам. Але не жебрацтвом, ні, до цього не допуститься. Він звільнить їх від щоденних піклувань про “каліку безнадійного” (пригадав слова батька, які той необережно сказав), він зуміє... У здавленій болем душі темнішало, мов у лісі перед грозою. Зникли в сутінках силуети якихось наївних дитячих мрій, потьмяніли клаптики майбутнього на горизонті юності. Прощавай, майбутнє! Зустрічай, смерте! Вдарив грім відчаю. З несамовитим криком, підштовхуваний відчаєм, побіг до ставу на сільській околиці. Останні хвилини світовідчуття. Ще трохи і... Спочатку не тямив нічого. Згодом збагнув: огидний подих смерті віддаляється. Із життям не покінчено. Воно жевріє серед темені невмолимого смутку, зневіри і болю. Геть таке життя! Знову імпульсивний порив кинутися в воду. І тільки цього разу усвідомив: за плечі тримає сільський священик. Міцно тримає. Притиснувся до грудей священика. Заридав. Чому зупинили мене? Ще мить тому я міг покінчити зі своїми муками. А тепер... Скільки сил потрібно, щоб зважитися ще раз.
- Не сил, а безсилля, хлопче, - священик приборкав своє хвилювання. Не відпускаючи самогубці, якийсь час мовчав, а потім заговорив повільно, ніби зважував кожне слово на терезах добра і зла. – Ти утікав від приниження, друже? Чи не так? А хіба твоє самогубство не було б приниженням гідності? Звичайно, було б. Тим паче, воно перевершило б усі попередні. Сам подумай: із такого лиха вибрався, міцний, із світлою головою. Чи варто такому за межу Господнього ?.. Священик помовчав і продовжив, надумавши найвагоміше. – Самотності бійся. Бо ти такий самотній. Навіть із батьками, в гурті – самотній. Це завше так, якщо не віриш із любов'ю і щиро в Господа. Спробуй, поспілкуйся з Господом – допоможе.
Спробував. Молився щоденно, а то й серед ночі прокинеться і шану Богові складає. У рідних сльози з очей: не допитуються, все розуміють. А в церкві нема від нього стараннішого. Тільки напівруки не дотягуються до плечей: хреститься, нахиливши голову, ніби для поклону. Веселішим став. Не лякається днів, які колись були схожими на коней, що мчали повз, обдаючи брудом тривоги, поневірянь. Тепер вони спокійні, ті коні - дні. Веде їх за вуздечки, куди потрібно. А там, можливо, й осідлає, як справжній козак, якому до снаги долати життєві перешкоди на шляху до щастя.
Налагодилося життя. Місяці за місяцями, літа за літами – і вже причепурилося отих перших дивовижних двадцять літ. Про поневіряння й думати забув. Не спіткнувся й на тому, що з навчанням на лад не вийшло : війна, нестатки – так і зупинився на початковій освіті. Брак освіти надолужував читанням. Зимовими вечорами переповідав рідним прочитані історичні романи. Працював фізично: чи то візок притягти з городу, чи дров внести в хату, чи подати комусь що-небудь – потроху й такого навчився. А що найважливіше – знайшов собі працю серед розлогих луків, де колгоспні вівці пас.
Там, на луках, уперше й відчув дивні зміни на серці: не так, як завше, сприймало воно навколишній світ, хвилювалося й частіше калатало, особливо тоді, коли бачив її, карооку красуню Ганну, що ніби причарувала його своєю граціозністю, дзвінким сміхом і радісним щебетанням у колі дівчат на вечорницях. Не ходив він здебільшого на ті вечорниці. Лише зрідка. А коли приходив, не жартував, як інші, мовчки обожнював Ганну і страждав від мовчазного свого кохання, від невгамовної жаги хоч коли-небудь порозмовляти з тією, навколо якої кружляють хороводом усі його найкращі почування.
Не зміг вгамувати жаги: зустрівши на пасовищі, освідчився дівчині в коханні, незграбно так, то біліючи, то червоніючи.
Спекла рака і вона:
- Це вівцям ти казочку таку розповідаєш, - окинула оком отару. Здивована і вкрай спантеличена, позадкувала. А за якусь хвилину перекинулася вверх ногами, перечепившись через вівцю, що підсунулася під ноги.
- О, чортяко безрукий, зажди... Засміялась лунко, мов дзвінок, затупотіла по стежці, тікаючи від химерної пригоди.
Навіть не усміхнувся у відповідь на дівочий сміх. Боліла душа. Довго. День за днем. Мислив: “Із калікою інакше не можна – тільки жартома і з сміхом. А як іще? Знай своє місце каліко! Ну кому ти потрібен”, - картав себе, жалів, що так необережно кинув у душу полум’я, і тепер у ньому догорає найсокровенніша мрія – бути разом із Ганною – назавжди.
Хоч і попрощався із мрією, не вмирало кохання. Вже й сам йому смерті просив. Та не збайдужів, швидше навпаки... На свято Андрія пристав до парубоцького гурту. Бешкетували. Мову про дівчат завели. І раптом – ножем у серце – слова сільського гультяя.
- До Ганни підсиплюся, - кивнув на вікно гультяй, - їй Богу, невинності позбавлю, а то...
Не добазікав: стисли за шию напівруки – аж посиніла. Ледве відтягли хлопці каліку від переляканого верзили. І захистили, коли, оговтавшись, той згадав про кулаки...
І поширилися селом чутки, що, свіжа напасть до каліки вчепилась, бо навіщо йому той сердечний розмай: терзатимуть цвіт кохання морозили буденщини. На самотині. Безжально.
Не вгадали: квітневим ранком Ганна торкнулася напіврук своїми тендітними пальцями. Усміхнулась.
- Буду твоєю, Богданку. Чи на передумав? Похитнувся: Несподіваний порив радості наштовхнувся в ньому на стіну болю.
- Ганю! Ганю! Як так? Хіба це можливо?
Дівчина відповіла поглядом, у якому зібрали в букет свої мрії та роздуми, що не цвіли – пломеніли, освітлюючи їхнє майбутнє. Нехай полине і неспокійне, але на засадах взаєморозуміння. З-поміж усього парубоцтва вибрала серцем каліку, бо й обличчя в нього наймиліше і вдача інша.
До чужих не дослухалася, їхні повчання мов вітер, якому байдуже кого у спину штовхати. А з рідними довелося довго сперечатися.
- Чи ти збожеволіла, доню, - голосила мати, - ні за цапову душу пропадеш, вік собі змарнуєш.
- Зате сестрою-жалібницею стане, - прикрикував батько, - у благородство пограється.
- А життя – то не гра, - додавала мати, - то важкий хрест. Не вибирай найважчого, дитино.
Ганна не здалася. Захищала свій вибір, помноживши власне терпіння на тисячі тих майбутніх (як вона мріяла) маленьких і великих радощів, які дарує спільне життя із близьким духом чоловіком. І зрештою, довела своє.
У присадкувату церковицю в центрі села, в якій брали шлюб, увійшли пліч-о-пліч: сором’язливий, із рум'янцем на щоках Богдан намагався приховати своє збентеження десь у глибоких думках, які піднімали його, наче крила, і несли, несли в майбутнє з такою шаленою швидкістю, що ледве встигав фіксувати стомленим зором привітні або здивовані обличчя, ледве вловлював здавлений багатозначний шепіт за спиною, який чомусь насторожував, адже невідомо, що може випірнути з того таємничого шепоту – дай, Боже, щоб щось добре, а не чиїсь насмішки, від яких обдає морозом спину, чиїсь зашкарублі філософствування, що продовжують ухвалювати однозначний вирок – куди йому, каліці, в женихи! Як заперечити скептичним філософам, довівши своє право на благополуччя? Тим паче, як заперечити власним сумнівам, які не дають спокою серцеві? Богдан так і завмирає на місці – чомусь саме тут, у церкві, за хвилину до вінчання сумнів здається Богданові величезною ямою, з якої годі вибратися. Хоч би вхопитись за чиюсь протягнуту руку. Вкрай стривожений, зрештою, він відчуває допомогу такої руки. Вона, тендітна дівоча рука, не дає йому впасти духом на дні душевної ями, а впевнено підводить до священика – час вінчання настав.
Священик вдивляється в обличчя молодих. Життєрадісне, трішки грайливе дівоче заперечує страдницьке Богданове. Ці обличчя ніби з різних доль якоїсь далекої епохи, мовби стоять поруч цариця і замучений лихом бідняк. Але є в них спільне – щире кохання в очах, здатне здолати всі перешкоди на світі.
Ще кілька хвилин – і в церкві домінує молитва, потім голос священика, що – несподівано для всіх не може стримати щедрих сліз.
- Ти всемогутній, Господи! Спасибі...
Ніхто достеменно не розуміє того дивного “спасибі”. Тільки двоє – священик і Богдан, якому також хочеться плакати. Перед очима: лука, ставок на сільській околиці, спроба самогубства і зворотний шлях – додому, до Бога, до кохання й вінчання. Не звернути б лише з цього шляху надалі.

Не звернув. Ще й міцніше за власне щастя ухопився. Першого тижня після одруження завітав на сусідній хутір до старезного теслі й коваля.
- Діду, дайте копня моїй біді. Щоб працювати зміг...
Дід зітхнув.
- Скажеш таке. Непроста річ. Але якщо продовжити держак вил й іншого такого... І закріпити на держаках та руках напівкруглі джгути...
Дідова ідея перетворилася в копітку роботу, за яку він взявся наступного дня, коли почав експериментувати з безліччю інструментів. Кілька разів міняли розміри держаків і ручок, кілька разів змінювалися напівкруглі джгутові конструкції, поки не почали щільно облягати кінцівки напіврук каліки, якому хотілося викрикнути від радості:
- Гей, ви, хто ніколи не знав каліцтва і хизується своїм здоров'ям, ще рано топити каліку у трясовині немочі .
Ще рано, - скупчував повільні думки старезний дід, - викарабкається цей скалічений дивак із скрути, бо сильний...бо праведний...
Викарабкався. Аж витрішками стріляли за ним, коли розпочав будівництво хати (в батьківській старенькій дошкуляла молодій сім'ї тіснота).
Різав на балки восьмиметрову товстелезну смереку ручною пилкою (про пилораму й не чули тоді в селі). Підкошувалися від утоми ноги, судомило плечі, а напівруки день за днем розпилювали дерево від старшого кінця до молодшого – та так рівненько, що й глянути було любо. Три місяці сперечався з бажанням пожаліти себе і відсторонитися від нелегкої для звичайної людини фізичної напруги. Інколи не витримували нерви і невідомий йому раніше зуд наближав його до істерики, але зусиллям волі зупиняється на межі нервового зриву і повертався до думки про потребу двобою із своїм каліцтвом – наймогутнішим ворогом спотвореної молодості, що прагне поєднатися із щастям.
Знову перед ним чітко виднілася дорога до тих сокровенних щасливих літ, із яких мріяв звести неприступну фортецю і там, у тій фортеці, відчувати себе переможцем свого безглуздого страху перед завтрашнім днем, перед різноликими думами-яничарами, які налітали на його беззахисну душу і забирали в полон останні мрії.
Заціплював зуби і продовжував розпилювати ту деревину, доводячи самому собі, що має право жити в цьому чудовому світі завдяки власному терпінню й неабиякій силі волі. Закінчивши роботу, чи не вперше повірив у віднайдене власне Я: без сумніву, він надається для випробувань. Вони загартовують його, роблять твердошкірим, розвивають його здібності... Навчився мурувати. За пів року Ганнусину мрію здійснив – звів стіни хати. Із фантазією столярив, щоб дах на хаті вітав перехожих своїм гуцульським брилем, мовби чоловік, що запрошує добрих людей на гостину.
Нова оселя й насправді виявилася привітною: кому двері чи вікна змайструвати, кому – ліжко, стілець, крісло, коромисло, корито чи безліч інших речей, кому поладнати річ якусь – усі мерщій до Богдана Караса: зарадить кожному.
Радіє своїм умінням майстер, радіють за нього односельці: таку фортуну приручив, перетворивши її на лагідне домашнє звірятко, що готове повсякчас прислужитися господареві. Сусіди від ока лихого бережуть, щоб недоброзичливець яким-небудь доносом не нашкодив, порадою або просто цілющим словом підтримують. А коли подало свій перший голосок немовля, як люди вітали його, ошаленілого з радощів батька! Мов частки душ своїх дарували йому односельці. Нічого в житті не жадав так, як цього немовляти. Крихітна донечка, хоч і була спокійною, годинами не відпускала батьків від колиски: сиділи, милувалися нею, про майбутнє мислили. Оздоблювала вона будні їхньої молодої сім'ї перлами справжніх батьківських почуттів, була, мов те сонечко, з якого починається кожен день з усіма його втіхами і клопотами, поки не вирвався у простір Ганнусин зойк:
- Мертва!
Вранці занедужала, а ввечері – нагнала смерть. Лікарі заохали, мовляв, вони не винні – вади серця. А хіба віднайдеш тут правду. Та й пізно вже.
Чотири доби розминався Богдан Карас зі сном, віддавши землі найдорожчий скарб – свою донечку. Гойдалася чоловікова доля, мовби підвісили її на перекладині вверх ногами, - ніякого руху вперед, нічого, крім болю. Запеклися в горлі слова, ставши жаринками, що обпікають геть усе єство. А потім ніби хтось відв’язав чоловікову долю від перекладини, і впала вона ниць; отямившись, поповзла в минуле – та все туди, де встелено шлях тернами. Бо не даремно кажуть: біль сам не ходить – компанію заводить. Стільки розлилося на тому тернистому шляху гіркоти, що й утопитися в ній можна.
Проклинав чоловік свою долю, але мовчки, але не так, щоб не роз'ятрити й без того знівечену душу дружини. Та на разі не стримався.
- Ганю! – заволав, - покинь мене! Що це прокляття тобі таке – робити за мене те, що сам не можу? Застібаєш мої ґудзики, шнуруєш черевики, миєш тіло моє і казна-що ще таке робиш – хіба заслуговую я цього, якщо не дав тобі щастя бути матір'ю.
Ганна здригнулася:
- Схаменися. Не ріж без ножа...
- Це востаннє. Ганнусю, прости. Я боротимуся. За нас... за сім'ю...
Повернулася знову чоловікова доля обличчям до майбутнього. Навернув її, мов отару. І спровадив до джерела, що струменіло новим життєрадісним натхненням...
...Ми сидимо один навпроти одного. Мовчки. Дядько Богдан дихає з якоюсь полегкістю, ніби розповів про своє життя і йому провесніло на серці. Інколи він заглядає мені у вічі і читає там мовби у книзі:
- Спасибі. Спасибі, що живете на світі, дядьку Богдане. Дай вам, Боже, здоров'я і многих літ.
2009р.