«Шукаю старе горня,
З якого малим
Печаллю поїли…»

Василь Слапчук

В ірландській культурі (так само як і в китайській) основна домінанта – традиційність. Саме не консерватизм і не стагнація – а трепетне ставлення до традиційної культури. Саме цього і бракує сучасній цивілізації. Вся сучасна «культура» це спроба будувати заново, з нуля. Спроба забути весь багато тисячолітній поступ людського духу і вибудувати якусь нову етику і естетику на порожньому місці. Це вічне винаходження велосипеда (навіть не ровера – колеса до воза!) перетворилось у сучасної людини в якусь хворобливу звичку. Так і хочеться крикнути: «Панове і таваріщі! Америка давно відкрита, абетка давно придумана!»

І тут можна довго сперечатися – чи то це результат впливу Великої і Невблаганної Машини на людське єство чи то забави богеми, що уявила себе деміургом і повірила в цю дурну вигадку. Перечитуючи гори сучасної (ой, даруйте, модернової) літератури, блукаючи в хащах дивацтв і оригінальностей (часто написаних лише з метою бути оригінальним. Оригінальність як самоціль) дивуєшся – кого тільки немає в «сучасній літературі» - особливо в російський - цьому смітнику бажань і кладовищі пристрастей – фашистів, анархістів, комуністів, мілітаристів, шовіністів, антисемітів, атеїстів, монархістів… Немає тільки здорового консерватизму, немає традиційної культури. Та й де їй взятися – для того щоб писати потрібна освіта, потрібна внутрішня культура, а не лише переконання, що «я самий розумний, а ви всі лайно». А де їй взятись цій освіченості? Де взятись цій внутрішній культурі у морі «совка»? Агресивного совка, між іншим. Для якого культура – це слово лайливе, а інтелігент – образа. Дивуватись тут немає чому. Дивно ось що – чому люди інтелектуальні (яких обмаль) падають до рівня ось цього самого тупого «совка» і пишуть на його рівні? Чому нецензурщина (і то навіть не наша нецензуршина, два покоління тому найбрудніше слово в лексиконі наших дідів було слово «публіка», а «шляк трафив» було найгіршою лайкою) витісняє нормальну людську мову – красиву і затишну?

У Джека Лондона в творах чітко простежуються два світи – несумісні світи – світ «сучасної», себто механістичної цивілізації (оповідання «Відступник») і світ предковічний, де звучить «поклик предків», «поклик крові». І якщо один світ робить людину підступною, брехливою, жорстокою, то інший світ оберігає в людині чистоту («Дочка снігів» «Син сонця» і багато іншого). Механістична цивілізація вбиває в людині людину, перетворює її в рабу машини. Це чітко помітив М. Волошин в своїх знаменитих «Демонах глухонімих». Не людина творить винаходи і їх світ – винаходи змінюють людину, перетворюють її в щось інакше.

В умовах перенаселення і системної кризи суспільства людина деградує як одухотворена істота, гуманізм відкидається. Порятунком від цієї чорної діри регресу може бути традиційна культура і традиційні релігії (якщо, звісно, вони теж не зазнають трансформації у цьому світі вічних змін).

Світу сірості і тупого «совка» всі хто здатний мислити, писати, малювати – творити у широкому розумінні – повинні протиставити інтелект. Вже не тільки «Вітчизна загрожена» (у нас Вітчизна загрожена була завжди – з часів Трипілля. Я мало не написав «і буде загрожена завжди» - звучить фатально. Ні, щось мусить змінитись – або «згинуть наші воріженьки як роса на сонці» або щось зміниться у світі.) – загрожена сама людська культура. Цивілізація у класичному розумінні цього слова. Цивілізація може бути замінена світом диких машин і духовно здичавілих людей.

«Совок» та марксизм взагалі страшний не тільки своїм людожерством (люди для комуністів лише засіб, «гарматне м’ясо»), а нехтуванням культури, антиестетизмом, шлунковістю. Прекрасне те, що вдовольняє тілесні потреби – ось їхнє гасло. Тут знаковим є образ Кутузова у романі М. Горького «Життя Кліма Самгіна» - на запитання, а що робити з тими людьми, які будуть просто байдужі до ваших ідей, він відповів, що вони будуть знищені. Ось квінтесенція ХХ століття – світ можна переробляти як заманеться, бо є машина, машина всесильна, а людина це теж машина, тільки деталей в ній забагато.

Це гостро відчув Гійом Аполлірнер в своїх «Алкоголях». У нього в творах не просто «на горло скаране сонце», людина відірвана від свого єства, підвішена між минулим і майбутнім, тому вічно розхристана зі зраненою душею. Лишається тільки сподіватись, що вода вічно буде текти «під мостом Мірабо», бо ж вічність. Але хто зараз читає Аполлінера? Низка знавців? Жманька фахівців по модернізму?

У Давида Гофштейна є чудові рядки:
« …я відчуваю біль згасання і зникання –
Й людини радощі в якої все в руках.
…………………………………………
І усвідомивши достотно
Ходу великої доби.»
Доба велика – це безперечно. Але людина може бути перемелена на порох нещадними колесами цієї доби. Всі ніби й відчували цю небезпеку, як тільки це божевільне ХХ століття почалося – але ніхто так і зміг нічому зарадити. Всі тільки й повторювали: «…Помри вчасно! Так казав Заратустра.» Епоха життя перетворилася на епоху помирання. Фредеріко Гарсія Лорка це особливо гостро відчув. Це у нього в Іспанії «..сто щирих закоханців навік-віків заснули». І це в життєлібній іспанській літературі! Це сказано мовою, що самим своїм єством співає про життя!

Нове ХХІ століття загрожує повторити помилки минулого. Низка країн вже дозріли до фашизму. Особливо Росія. Низка диктаторів остаточно збожеволіли. І їх ніщо не може навчити хоч трохи думати. Муссоліні колись самі ж італійці повісили догори ногами на ліхтарі. Але привид ліхтаря (а де їх немає? Яка столиця без ліхтарів?) викликає в сучасних диктаторів лише чергові людожерські бажання постріляти в людей. Невже людство не стало розумнішим і добрішим за останні чотири тисячі років? Як і раніше – меч вагомий аргумент, а жадання влади – основний рушій суспільного бутя. Краще б уже Зігмунд Фройд виявився правий. Але він не все врахував…

І невже заклики Їржі Волькера «Поете, відійди! Візьми лиш рискаля…» будуть актуальними і сьогодні? Як хочеться припасти до коренів, знайти «криницю для спраглих», шукати суть людського єства, суть бутя Всесвіту, а доводиться думати, що «люди досі від голоду мруть», що історію вирішує людина з автоматом, а не мудрець під деревом Бодхі.

(Світлина з мережі.)