
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.12
05:15
Хоч задум розумом відхилений
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
Бував разів, напевно, п’ять, –
Думки, надіями окрилені,
В одному напрямку летять.
Здійснити хочеться задумане
І врешті вирушить мені
До облюбованої Умані
На швидкоплинні вихідні.
2025.07.11
21:58
Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здат
2025.07.11
18:19
Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз
сад розібрався, він вивчив
2025.07.11
06:20
Прохолодні туманності
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
Повсякденних світань, –
Відчуття первозданності
Вберегла глухомань.
Відчуття безконечності
Найглухіших боліт,
Де від всіх суперечностей
Ізольований світ.
2025.07.11
05:53
Метушня й штовхання ліктем
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
У кольоровій веремії
Явиться на зламі блиском
Інша сцена за хвилину
В темній самоті зійшло
Був ключем калейдоскоп
2025.07.11
00:03
Кожне світило вважає, що світ має обертатися довкола нього.
Де ванька напаскудив – там і «русскій дух».
Велика брехня – спосіб реалізації великої політики.
Ті, що не зупинили зло, так само за нього відповідальні.
Велич у спадок не передається,
2025.07.10
21:40
Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.
Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
2025.07.10
14:10
Стара Планина – лісом криті гори,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
лунає мило поряд… саксофон.
До горизонту тепле, синє море
і раптом – голос скрипки їм у тон!
Легенький вітер пестить сосен віти,
метелики вальсують поміж крон…
У розпалі гаряче мирне літо,
2025.07.10
13:42
Мені уже двічі по віку Христа,
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
то що я від інших ще хочу?
Пора вже туди, де зоря золота
завершує долю пророчу.
Де Бог заколисує тишу небес
утомленим сонцем в зеніті,
де праведний порох в час тління воскрес
2025.07.10
08:11
Кришталем іскряться зорі
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
І холоне літня ніч, -
Десь, невидимо для зору,
Підвиває хижий сич.
Тишу різко ріже сплеском
На ставку, мабуть, карась, -
Від водойми безшелесно
Потяглася тінь якась.
2025.07.09
22:40
Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
2025.07.09
12:20
Куди ведеш, дорого чарівна?
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
Де хмари - міст - між берегами лісу.
Чи до Олімпу здійметься вона?
Чи заведе в смурні обійми біса?
Не відаю, та знаю - поруч ти.
Це -- божевільно серце окриляє.
Бо є іще увись куди рости,
2025.07.09
09:25
Не розтискати рук.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
Взаємно не розтискати.
Серця воркуючий звук –
Кохати!
Кохати!!
Кожну сумісну мить.
Є лиш вона і тільки.
Щастям душа бринить.
2025.07.09
08:10
Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
2025.07.09
06:33
Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
2025.07.09
04:09
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Бійся, тому що пекло – це інші.
Любко Дереш. Голова Якова: Алхімічна комедія. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. – 240 с.
Шлях до цієї книги Любка Дереша почався через стихію подорожей світом (Бад-Наухайм у Німеччині, Дахам у Египті – міста, де творилася ця книга). Завдяки набутому мандрівному досвідові, письменник прагне інтерпретувати художню творчість відповідно до нових уявлень про довколишній світ. Вибір форми твору свідчить про відповідні зміни творчої парадигми. Жанр твору за автором – алхімічна комедія – прозорий натяк-жарт на дантову комедію; розділи, їх є три, названо епісодіями, що теж позичено в античної драми. Головний герой – Яків (цікаво, чим вабить українських письменників це ім’я?!), композитор-ґеній, наш сучасник, киянин, котрому темні сили замовляють симфонію до відкриття Евро-2012. Створити цю музику в запропонованих умовах означає для Якова змінити себе самого, вийти поза себе. Але то тільки обрамлення певних метафізичних картин: розтин світлотіні, що проступає при зіткненні різних відчуттів і вірувань у супроводі суперечностей, а також тривожні питання про можливість чи неможливість повернення з нікуди, приналежність героя до антагоністичних сфер – раціональної та ірраціональної, – ось це, власне, і є сюжетом твору.
«Для великого творіння потрібна чорна меланхолія» – Любко Дереш доручає Якову збудити світ від апокаліптичної амнезії. Композитор у злеті натхнення відчув ірраціональну природу мистецтва, тим самим призначив себе на роль сучасного пророка (чи божевільного з «Веселої науки» Фрідріха Ніцше), котрий запрагнув змінити уявлення про світ шляхом осмислення набутого емпіричного досвіду («Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка зійшла на нього»).
Письменник відчув себе покликаним. Можна по-різному ставитися до його одкровень, але вони завжди вказують на щось більше, ніж просто надлишок сенсу, адже він черпає знання із довколишньо світу, зануреного у зло, й намагається відповісти на це з допомогою нового для себе способу мислення. Іноді перемагає намагання шокувати («Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу. Вони ще ні, а він уже ні … вони були цитатами. Вони складалися із лапок умовностей. Вони гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя»), і тоді свобода мислення обертається на рух «міазмів розуму». Проте, він приходить до висновку, що зло не долається, більше того, воно отримує силу впливу, тобто набуває рис абсолютного («Легко побачити Київ як царство смутку. Їмлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту… кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних бажань…світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о-бля-городжувало…). На сторінках книги свідомість героя, а з ним і читача, атакують різні сили, що борються між собою і суперечать одна одній – нагромадження неґативних описів та відчуттів, вельми згубних, як на мене («Столиця – місто елегантних катафалків і клаксоні стих трун на колесах (…) думки некрофільського характеру… були тінями, які кидали на свідомість постаті демонів… вони були слугами бога смерті Ями… кажуть, в Аїді душі блукають…у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго»).
У самому осередку цієї екзистенційної драми (алхімічної комедії за автором) знаходиться маленька людина. Внутрішня самотність, сучасний страх і розгубленість провокує той чин діяльності, що здатний зруйнувати особистісний простірЧас ілюзій минув, і можна говорити про існування інтуїції, якій одній властиво встановити контакт з іншим виміром дійсності та вловити його подих. («Світ духів – невидимий світ – остання ілюзія розуму перед тим, як узріє він власну природу»). Любко Дереш постійно наголошує саме на відчуваннях, а не на розумуванні. Йдеться про збереження містерії душі, невловимого відблиску таїни, котрі неможливо раціоналізувати («…хоча Грааль вже втрачено, його можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому»).
Зміна художнього кредо наявна й незаперечна. Зрештою, новий життєвий духовний досвід письменника – це інтроспективний шлях пізнання сутності буття через заглиблення у власний внутрішній світ. Одягнувши маску новітнього містика, Любко Дереш розуміє важливість не замкнутися у клішованих образах і прагне вивищитися над явною схильністю до догматичної статики, тому намагається бути динамічним і щирим – «усі прокляття колись спадають».
Так, якщо кожна людина – це окремий у своїй самості досвід, то скільки різних людей – стільки різних досвідів. Нелегко усвідомлювати, що у світі, в якому живемо, нам поки не вдається уникати конфліктів і напружень. Наразі маємо плинність суспільного процесу, що проявляється у сукупності незлічених взаємодій, ніж сталості й системності виявів. Визнаймо: творче бачення цього процесу як спонтанного у письменника Любка Дереша суголосне актуальності наших думок про кризу культури й духовності, ґлобалізацію зла, постмодерну фетишизацію неґативу. Мистецтво, література зокрема, це спосіб альтернативи діянням диявола, це протистояння розпадові свідомості. Шкода, правда, тільки часу і власного життя. Попри все, письменник повинен щиро писати про те, що в певний час вважає для себе правдивим і важливим. Dixi! – міг би сказати в епілозі роману Любко Дереш, а з ним і автор цих рядків.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бійся, тому що пекло – це інші.
Шлях до цієї книги Любка Дереша почався через стихію подорожей світом (Бад-Наухайм у Німеччині, Дахам у Египті – міста, де творилася ця книга). Завдяки набутому мандрівному досвідові, письменник прагне інтерпретувати художню творчість відповідно до нових уявлень про довколишній світ. Вибір форми твору свідчить про відповідні зміни творчої парадигми. Жанр твору за автором – алхімічна комедія – прозорий натяк-жарт на дантову комедію; розділи, їх є три, названо епісодіями, що теж позичено в античної драми. Головний герой – Яків (цікаво, чим вабить українських письменників це ім’я?!), композитор-ґеній, наш сучасник, киянин, котрому темні сили замовляють симфонію до відкриття Евро-2012. Створити цю музику в запропонованих умовах означає для Якова змінити себе самого, вийти поза себе. Але то тільки обрамлення певних метафізичних картин: розтин світлотіні, що проступає при зіткненні різних відчуттів і вірувань у супроводі суперечностей, а також тривожні питання про можливість чи неможливість повернення з нікуди, приналежність героя до антагоністичних сфер – раціональної та ірраціональної, – ось це, власне, і є сюжетом твору.
«Для великого творіння потрібна чорна меланхолія» – Любко Дереш доручає Якову збудити світ від апокаліптичної амнезії. Композитор у злеті натхнення відчув ірраціональну природу мистецтва, тим самим призначив себе на роль сучасного пророка (чи божевільного з «Веселої науки» Фрідріха Ніцше), котрий запрагнув змінити уявлення про світ шляхом осмислення набутого емпіричного досвіду («Лазив енциклопедіями і довідниками, сподіваючись віднайти там опис ночі душі, яка зійшла на нього»).
Письменник відчув себе покликаним. Можна по-різному ставитися до його одкровень, але вони завжди вказують на щось більше, ніж просто надлишок сенсу, адже він черпає знання із довколишньо світу, зануреного у зло, й намагається відповісти на це з допомогою нового для себе способу мислення. Іноді перемагає намагання шокувати («Його колеги були такими самими дауншифтерами, як і він, тільки з іншого боку Стіксу. Вони ще ні, а він уже ні … вони були цитатами. Вони складалися із лапок умовностей. Вони гнили, і їхній сморід кривив Якову обличчя»), і тоді свобода мислення обертається на рух «міазмів розуму». Проте, він приходить до висновку, що зло не долається, більше того, воно отримує силу впливу, тобто набуває рис абсолютного («Легко побачити Київ як царство смутку. Їмлистий Аїд, що розкинувся на берегах Ахеронту… кожен, хто дихав парами столиці, тонув у болоті недосяжних бажань…світло цих бажань засліплювало, обліплювало, о-бля-городжувало…). На сторінках книги свідомість героя, а з ним і читача, атакують різні сили, що борються між собою і суперечать одна одній – нагромадження неґативних описів та відчуттів, вельми згубних, як на мене («Столиця – місто елегантних катафалків і клаксоні стих трун на колесах (…) думки некрофільського характеру… були тінями, які кидали на свідомість постаті демонів… вони були слугами бога смерті Ями… кажуть, в Аїді душі блукають…у погоні за міражами душі петляють нескінченно довго»).
У самому осередку цієї екзистенційної драми (алхімічної комедії за автором) знаходиться маленька людина. Внутрішня самотність, сучасний страх і розгубленість провокує той чин діяльності, що здатний зруйнувати особистісний простірЧас ілюзій минув, і можна говорити про існування інтуїції, якій одній властиво встановити контакт з іншим виміром дійсності та вловити його подих. («Світ духів – невидимий світ – остання ілюзія розуму перед тим, як узріє він власну природу»). Любко Дереш постійно наголошує саме на відчуваннях, а не на розумуванні. Йдеться про збереження містерії душі, невловимого відблиску таїни, котрі неможливо раціоналізувати («…хоча Грааль вже втрачено, його можна віднайти, бо насправді він є скрізь і в усьому»).
Зміна художнього кредо наявна й незаперечна. Зрештою, новий життєвий духовний досвід письменника – це інтроспективний шлях пізнання сутності буття через заглиблення у власний внутрішній світ. Одягнувши маску новітнього містика, Любко Дереш розуміє важливість не замкнутися у клішованих образах і прагне вивищитися над явною схильністю до догматичної статики, тому намагається бути динамічним і щирим – «усі прокляття колись спадають».
Так, якщо кожна людина – це окремий у своїй самості досвід, то скільки різних людей – стільки різних досвідів. Нелегко усвідомлювати, що у світі, в якому живемо, нам поки не вдається уникати конфліктів і напружень. Наразі маємо плинність суспільного процесу, що проявляється у сукупності незлічених взаємодій, ніж сталості й системності виявів. Визнаймо: творче бачення цього процесу як спонтанного у письменника Любка Дереша суголосне актуальності наших думок про кризу культури й духовності, ґлобалізацію зла, постмодерну фетишизацію неґативу. Мистецтво, література зокрема, це спосіб альтернативи діянням диявола, це протистояння розпадові свідомості. Шкода, правда, тільки часу і власного життя. Попри все, письменник повинен щиро писати про те, що в певний час вважає для себе правдивим і важливим. Dixi! – міг би сказати в епілозі роману Любко Дереш, а з ним і автор цих рядків.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію