ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Зачароване коло пошуку формули кохання
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зачароване коло пошуку формули кохання
Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських: Повісті. – ЛА «Піраміда», 2012. – 112 с.
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію