Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Зачароване коло пошуку формули кохання
Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських: Повісті. – ЛА «Піраміда», 2012. – 112 с.
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Зачароване коло пошуку формули кохання
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
