
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.04
05:29
У тих краях, де цвітом чистим
Сади квітують навесні, -
Колись у сутінках імлистих
Мені не вимовили "ні".
А далі - всюди відмовляли
І не дотримували слів,
Тому, окрім садів опалих,
Ніяких інших не зустрів.
Сади квітують навесні, -
Колись у сутінках імлистих
Мені не вимовили "ні".
А далі - всюди відмовляли
І не дотримували слів,
Тому, окрім садів опалих,
Ніяких інших не зустрів.
2025.10.03
22:31
Куди я біжу? Навіщо?
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
Чи більше я намагаюся
відірватися від місця втечі,
тим більше наближаюся
до нього. Подорожній,
який мені трапиться,
також біжить від чогось?
Від своїх гризот,
2025.10.03
20:50
Зелені ягоди калини,
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?
життя криваві береги.
Шануй історію країни,
якщо збагнути до снаги…
Коли ж ті ягоди поспіють?
Чи, може, то з чужих калин?
Коли ворожу зграю спинить
народ? Змужніє він коли?
2025.10.03
17:17
Вересню холодний!
Прірву чи безодню
Створиш у пораненій душі?
Дихають алеї
Ямбом і хореєм...
Ти, поете, слухай та пиши!
Вересень сльозливий
Прірву чи безодню
Створиш у пораненій душі?
Дихають алеї
Ямбом і хореєм...
Ти, поете, слухай та пиши!
Вересень сльозливий
2025.10.03
12:22
Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
2025.10.03
12:21
О цей експрес поштовий, бейбі
Де взяти чуттів
Усю ніч не спав
На підвіконні висів
Якщо я помру
То на пагорбові
А якщо я не встигну
Бейбі рада усім
Де взяти чуттів
Усю ніч не спав
На підвіконні висів
Якщо я помру
То на пагорбові
А якщо я не встигну
Бейбі рада усім
2025.10.03
11:53
Цей поетичний ужинок присвячено нашим героям.
Тим, хто, на превеликий жаль, вже на небі…
І тим, хто, на щастя, на землі виборює нашу з вами свободу.
ВІЙНА ВБИВАЄ.
ЗЕМЛЯ ЗМУЧЕНА СТОГНЕ.
БАГРЯНА ТРАВА.
Тим, хто, на превеликий жаль, вже на небі…
І тим, хто, на щастя, на землі виборює нашу з вами свободу.
ВІЙНА ВБИВАЄ.
ЗЕМЛЯ ЗМУЧЕНА СТОГНЕ.
БАГРЯНА ТРАВА.
2025.10.03
06:52
Прискорилась бійня скажена,
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
Щоб швидше мети досягти, -
І тишу гвалтують сирени,
І вибухи множать хрести.
І ходять од хати до хати
Нещастя, печалі, жалі,
Немов одніє утрати
Замало стражденній землі...
2025.10.02
22:32
Повернутися в ніщо,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
до першооснов,
перетворитися на порох,
відійти від справ,
зрозумівши суєтність
амбіцій і статусу,
повернутися
до того природного стану,
2025.10.02
20:26
Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
2025.10.02
19:43
Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.
Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
2025.10.02
17:28
Осіннє соте" - співана поезія. Запрошую слухати.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 14 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом а
2025.10.02
16:56
Сидять діди на Подолі. Сидять, спочивають.
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
Бо ж неділя, після церкви вже занять не мають.
Ото хіба посидіти та поговорити
У тіньочку, бо ж надворі середина літа.
Поміж ними сидить сивий, ще міцний Микита.
Йому, мабуть, нетерплячка на місці сидіти.
П
2025.10.02
13:17
Судний день перетвориться на свято...
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
Отож, натщесерце, зодягнені в усе біле,
з накинутими на плечі талітами
простують в синагоги навіть ті,
хто не молиться й порушує приписи шабату.
Кожному хочеться, щоб сталось так,
як пророкував протягом всього ж
2025.10.02
12:06
День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.
І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
2025.10.02
11:47
Дощем навіяна печаль
Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Покірну душу охопила, -
Штрикнула в серце, мов кинджал,
Та з тіла вимотала сили.
Чудовий настрій відняла
І стала прикрість завдавати,
Бо мрії знищила дотла,
Бо знову сам нудьгую в хаті...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію