
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
2025.06.18
22:44
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Рожеві метел
Рожеві метел
2025.06.18
21:33
Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.
Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
2025.06.18
19:14
Слухаючи брехливу московську пропаганду, неодноразово ловиш себе на тому, що десь уже читав про це: що зроду-віку не було ніякої тобі України, що мова українська – це діалект російської... Та ще чимало чого можна почути з екранів телевізора чи надибати
2025.06.18
14:52
У цьому архіві знаходиться коментарі співробітників sub-порталу "Пиріжкарня Асорті", які були видалені одним з активних користувачів поетичного порталу "Поетичні майстерні" разом з його римованими текстами.
Коментарі свого часу сподобались, як сві
2025.06.18
05:43
Зозуляста наша квочка
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
Цілоденно радо квокче
Біля виводка курчат.
Доглядає за малими, –
Чи усі перед очима
В неї жалісно пищать?
Будь-коли, немов матусю,
Квочку бачимо у русі
2025.06.17
22:00
Скривлений геть лагідний Клек
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
Їстиме скромний пай
Ліжко чекає барви згасають
У вже не вогких очах
Оголена муза що все куштує
Табаку на кущі
Кепа визує натопче люльку
2025.06.17
21:33
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 6 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Золотавий ла
Золотавий ла
2025.06.17
21:28
Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Порожній простір, пристрастей вокзал.
Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.
Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію