Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.17
13:30
Куди крокує
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
злодій світ,
в якому Бог –
лише прохожий,
в якому –
злодію він свій,
мені – не свій,
та і не божий?
2026.02.17
12:27
Зимовий день, паєтками на снігу,
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.
На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
виблискує промінням золотим.
Купає у Дніпрі прозору кригу,
мов кришталеві витвори сльоти.
На узбережжі дубне сокорина,
лоскоче вітер сиві буклі* хмар.
За горизонтом снігову перину
2026.02.17
10:56
Прокидаюсь під звуки птахів
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.
Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
Так раптово, неждано і нагло.
Прокидаюсь під звуки гріхів,
Як народжений заново Нарбут.
Прокидаюсь під звуки весни,
Під симфонію сонця і вітру.
Входить з гуркотом сонце у сни,
2026.02.17
09:15
Я не вмію давати життя - вмію лиш забирати.
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
Без емоцій і слів. Повсякденно. Рутина проста.
Доки можу - лечу, бо коротке життя у пернатих:
перемелює піря та крила смертельний верстат.
Я сьогодні - герой, урочистості, держнагороди.
Побратима плече, П
2026.02.17
07:26
Хоч на гілках сріблястий іній зрана,
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
Та небосхил уже теплом пропах
І все частіш склубоченим туманом
Сніги куритись стали на полях.
Іде весна і відзначати кличе
Свій кожен крок спрямований до нас,
Але своє усміхнене обличчя,
Не завжди виставляє нап
2026.02.16
22:56
Ти поміж мрій застряг навічно
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
І відмінить ніхто не вправі
Тому, що ти увесь стоїчний.
Отож, гуляй і мрій надалі…
І не забудь про відпочинок,
Про захист власний від пройдохів…
Обзаведись для «клина» клином
Хоча би з кимсь, хоча би трохи.
2026.02.16
20:51
На зламі долі як і мій народ,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
приречений цуратися гордині,
іду у ногу з течією вод
по схиленій до заходу долині.
Минаю нерозведені мости
над рукавами синього Дунаю,
та до кінця ніколи не дійти,
2026.02.16
20:36
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2026.02.16
20:35
Зима тече струмками у весну,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
Несе в моря корвети паперові.
Я скоро знов до ранку не засну,
Як соловей співатиме в діброві.
Душа міняє агрегатний стан –
Тече крижинка по щоці сльозою.
Суворішим іще на зиму став,
2026.02.16
17:42
Стече переболілими обрАзами
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
Мій сум про тебе. Звісно, що стече,
Напишеться підранішнім дощем
По склі нічному наостанок сказане.
Й садно, натерте часом, запече.
Спочатку ледве чутно, ледве впізнано.
Беззвучно закричу в ту мить: почуй,
2026.02.16
12:14
Я - контркультура, я хлопець із підворіття
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
З Маркузе й гітарою в грубих руках.
На мене осіло, мов попіл, жорстоке століття.
І падають вірші додолу, як вічності прах.
Сиджу під стіною у рвоті і бруді земному,
Ковтаю ілюзії, ніби торішній портвей
2026.02.16
07:16
Зимові дні, неначе сни,
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
Минають скоро, -
Прояви жданої весни
Щодня надворі.
Водою хутко взявся сніг
І вже струмочки
Бринять і лащаться до ніг,
І тішать очко.
2026.02.15
23:23
Котика ніжного дотики…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
Небо суцільно захмарене…
Крадуть, знущаюсться покидьки.
Господи, де ж воно, праведне?
Ночі і дні наші втомлені…
Поле засніжене, зранене…
Котику - братику - ангеле,
Поруч побудь на повторені…
2026.02.15
17:23
Знати би от
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
Коли спинитися, коли іти
А в зимовому середмісті
Усе на думці сніги брудні
Вийшовши уночі торкайся
Злота вогників, що вони
Виказують утечу тіней
2026.02.15
16:58
А кривда залишає хибні тіні
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
про істину... і не гидує світ
усім, що нині
доїдають свині,
і тим, що ділять орки із боліт.
***
А малорос на вухо не тугий,
2026.02.15
15:28
Про царицю Катерину Другу по Росії
Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ще за життя говорили, що вона повія.
Хто тільки не був у неї тоді у коханцях,
Хто лиш не озолотився на тій «тяжкій» праці.
Її можна зрозуміти: чоловіка вбила,
Та єство своє жіноче нікуди ж не діла.
А цариця ж… Хто
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.07
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вибір
За півподиху до десятої Остапа збентежив політ метелика прямісінько перед очима. Зеленкувате світло настільної лампи підхопило гостя нізвідки – ніби народився цієї ж миті у кімнатній духоті – чорнокрилий, з орнаментом позолоти на спині. Покружлявши над старезним образом, раптово зник у свічаді, начебто не скло, а віконце простору трапилося на його шляху.
Остап не йняв віри побаченому, наблизився до свічада і оторопів – звідти назустріч людиноподібна істота у чорному з якимось невиразним обличчям, можливо, магічно закутаним у зеленкувате світло…
За мить вони стояли удвох посередині кімнати – заледве живий господар і той, в обрисах людини…
- Сатана! – Остапова здогадка, розпачливо вибарвлена тенором, колихнула, як здалося йому, і стіни, і підлогу, і жахливу постать навпроти, що протяжно і холодно, мов лютнева віхола, озвалась у відповідь.
- Маєш, чоловіче, вмерти. Завтра. Під вечір. І одразу – в пекло! Або ж… доторкнись до когось, і тоді помре він… чи вона… На твій вибір… Так уникнеш… ні, не смерті – пекла!
Напівпритомний Остап, опускаючись навколішки, механічно потягнувся за дивовижею: співбесідник, зменшуючись на очах, помахом рук перетворив себе на метелика – не золотоспинного, яким був раніше, а повністю білого. Тепер його витки нагадували наближення смерті – ох, передчасної…
Остапові не вдавалося опанувати собою навіть тоді, коли розчинився поряд останній зигзаг метелика – тремтіння переходило у сердечний біль, невимовну і непідвладну розумові муку.
З першим прядивом денної білизни розпочав прясти і свої гіркі думки.
- Як бути? Рятуватися від пекельного… Без сумніву… Ніхто не здогадається, що й до чого…
Почалапав на роботу у шкільну котельню. Завжди піджартовував над собою, мовляв, інженерові без фабрики місце саме там – є де самому зігрітися з шуфлею в руках і спогади про минуле зігріти… А сьогодні… Тільки б не привітатися за руку з колегою-кочегаром, коли перейматиме зміну…
Гасав котельнею, як ошпарений; кожну деталь тричі обмацував. Колега невдоволено зиркав у його сторону: стільки тих передач було – навіщо зайва ретельність? Врешті, знизивши плечима, пішов додому.
Остап ліг на лаву – навідався тривожний сон, вже за кілька хвилин сполоханий лопотінням крил метелика десь під стелею.
- Господи! – скрикнув, - зграя птахів лопотить тихіше! Я все пам’ятаю, нічний гостю!.. Не підганяй!
Нова хвиля страху спровадила на вулицю. Йшов хутко – врізнобіч ногами та емоціями. Якщо ноги несли до рятівного дотику, то емоції… скавуліли, як побиті пси…
Біля шкільної огорожі спіткнувся об щось м’яке. Упізнав сільського п’яницю, проклятого і дружиною, і дітьми…
- Навіщо такому жити? – переконував себе, - не вийде на зле, якщо дотиком… Метелик і той гидливо прошмигнув над перегаром… Ну, пора…
Не зміг. Були місяці, коли і сам, втративши роботу, пиячив неабияк… А згодом опам’ятався. Треба дати чоловікові шанс!..
Задкуючи, мало не налетів на столітню, з двома ціпками, Пилипиху, що аж зойкнула від несподіванки.
- Простіть, бабуню! – по-іудівськи вибачаючись, нахилявся до старої – все ближче і ближче… і раптом відстрибнув убік, - за що їй пекло? Не знайдеш у містечку праведнішої… А як піклувалася ним, коли отримав опіки під час пожежі в сусідській оселі! Без неї не вигоїв би рани.
Ближче до обіду покликав директор школи. Наче мінним полем, пройшов багатолюдною вчительською і байдуже (чи не вперше) слухав директорову тираду про те, що з-під котельні крадуть вугілля. Не виправдовувався, бо й сам нещодавно, упіймавши на гарячому бідолашну циганку, що прибилася до села, завдав їй украдене на плечі, ще й простежив, щоб повернулася непоміченою до дирявої халабуди… Тирада закінчилася оголошенням штрафу, і директор, любитель чорного гумору, надумав привітати номінанта власноручно…
Образившись на такий пафос, Остап уже здійняв правицю і… миттєво пригадав семеро директорових діточок і хвору діабетом дружину. Вибіг з учительської у шкільний сад за метеликом, що перед тим витанцьовував над жартівником… У саду завжди полонили тривалі сподади про ту, з якою мріяв заплітати коси радощам… Нервовий щем дозволив лише освітитися першим і останнім їхнім зустрічам… Так боготворив свою білявку! Дарував квіти, гомонів компліменти! А вона… розповідала подружкам, що не стямилась, як опинилася в ліжку з місцевим гульвісою… Розлучилися. Просила пробачити. Клялася, що вже ніколи не зрадить. Дорікала, що він, занадто стриманий, сам довів до зради… Не зійшовся більше ні з ким: серце рвало на шмаття приниження.
Надвечір’я застало Остапа за господарюванням: хотів упорядкувати холостяцькі пожитки… Бо ж зійдуться люди до тіла… Судитимуть… Усім єством змирився з невідворотним, і раптом лезом по душі розбите м’ячем свічадо… Чому він?.. Чому, подібно свічаду, повинен розсипатися і його світ? Боженьку, як страшно… у пекло! Метнувся за ворота – до сусідської хати. Все! Ніщо не зупинить! Відганяв надокучливого метелика, що уперше занервував чи зловтішався…
На порозі хати здивований сусід.
- Що за поспіх, Остапе?
- Нічого. Підійди ближче…
На поріг вигулькнули троє діточок, за ними худенька жіночка.
Остап затремтів і заплакав.
- Тікайте! Завтра усе зрозумієте!
Надзусиллям заставив себе позадкувати, зачинився у спальні і ключі через розбите вікно жбурнув у город – триматися до останнього… подиху.
Людиноподібна істота з’явилася з осколка зеркала, як і раніше… Відчувши її, підвів голову. Тепер чітко бачив обличчя і… крила за спиною.
- Янгол!
- Так, янгол, - кивнув прибулець.
- Але ж… Раніше я бачив сатану!
- Кожен бачить того, кого хоче побачити. Ще кілька хвилин, і ти, Остапе, також будеш янголом.. Так захотів Господь… Прости Небесне Царство за останні випробування…
Відлітали на небеса разом. Остапові відкривався дар бачити крізь часову пелену… Усміхнувся директорові, якому вичитали за його смерть вчителі, хлопцям, що трохи перебрали за упокій колеги у котельні, а йому, янголові, ще довго усміхалися протверезілий п’яниця, столітня з двома ціпками, а найдужче – сусід з його сімейством.
2012р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
