На початку цього року у приміщенні Дніпропетровської обласної ради відбулося нагородження переможців конкурсів, оголошених на сторінках обласної газети «Зоря». Їх було кілька: «Розповім про подвиг» (учнівські нариси та вірші на героїчну тематику), поетичний конкурс «ЗОРЯ Придніпров’я», конкурс есе «500 слів про рідний ЗОРЯний край» та конкурс фоторобіт «Новий погляд». Всі конкурсні ідеї заслуговують на щиру повагу, адже творчим людям завжди хочеться мати побільше таких «оаз» для самовираження. Конкурсів ніколи багато не буває, до того ж ця справа цілком добровільна.
Щодо робіт переможців поетичного конкурсу і конкурсу есе. Завжди цікаво дізнатися, скільки робіт було надіслано. Якщо ти переможець, то чи важкою була твоя перемога, чи було тобі кого «перемагати»? Цього разу кількість учасників оприлюднена не була. Прикро, що в царині конкурсу поезій «ЗОРЯ Придніпров’я», на думку журі (прізвища якого нам не відомі), не знайшлося достойників на отримання першого і другого призів. Були присуджено тільки третє місце, і розділено поміж трьома авторками – Зінаїдою Грушко-Колінько (Синельниківський р-н, с. Старолозуватка), Іриною Цікаловою (м.П’ятихатки) та Зоєю Дробот (Павлоградський р-н, с. Богуслав). На мою думку, вірш «Сонячний степ» Зінаїди Грушко-Колінько мав беззаперечні шанси отримати значно вищу оцінку.
Більше порадувало змагання поміж авторами есе. Справді, доволі сильні роботи отримали свої заслужені перемоги. Усі вони, мов цілющим повітрям, просякнуті любов’ю до малої Батьківщини… Диплом І ступеня був присуджений творові Ольги Хвостової з м. Кривого Рогу, з цікавою назвою «Ти (Моє місто)». Якби не уточнення, взяте в дужки, то спочатку можна було б подумати: то юнка освідчується в коханні своєму ровеснику: «Скільки себе пам’ятаю, ти був поряд. Ми росли разом, хоча тоді ти мені здавався таким великим. Проводити з тобою час було так цікаво – обіймати у Тернівському парку двохсотлітній дуб чи їхати додому тролейбусом, вишукувати на Центральному ринку гарні обновки чи замріяно озирати панораму, сидячи на краю відвалів. Мені не було з чим порівнювати – але я знала: ти – найгарніший…». Як відмітили організатори конкурсу, «після симпатичного есе Ольги Хвостової… захотілося чимскоріш побувати в Кривому Розі. Бо це місто відкрилося для нас зовсім невідомими гранями».
Диплом ІІ ступеня поділили між собою автори Олександр Перепелиця з Покровщини («Білі палаци дитинства») та Ігор Чирва з м. Вільногірська («Як тебе не любити?»). Велика дяка першому з авторів, що відкрив навстіж двері… у глиняні «білі палаци дитинства» - маломихайлівські мазані хати, з неповторною говіркою та звичаями їхніх мешканців! А І. Чирва своїм есе влучно довів, що шукати самобутність можна не тільки в далекій старовині: відкривати свої світи для інших можна й у містечку, яке має всього лише 55-літню історію…
Дипломантка ІІІ ступеня Руслана Пінчук з с. Хащового Новомосковського району захоплює увагу читача, розкриваючи походження назви рідного села. Виявляється, колись воно було розташоване в непролазних «хащах»… А Самара в перекладі з тюркської – це «золоте ярмо», окраса. З колишніми завойовниками, які дали річці таку розкішну назву, важко не погодитися! Диплом ІІІ ступеня – також і в Петра Шадури, який розпочинає есе словами: «Нема гарнішого села, ніж Новоолександрівка, що в Синельниківському районі. Але відразу воно таким не стало». І полилася неспішна розповідь про переселенців з Алтайського краю на початку 20-х р.р. минулого століття…
Конкурс фоторобіт «Новий погляд» був представлений аж у шести номінаціях: «Особистість», «Міський пейзаж», «Сільський пейзаж», «Промисловий пейзаж», «Невідоме минуле», «Одна мить життя». Всі твори фотомитців надзвичайно цікаві, часто подані у несподіваних ракурсах, як то: «Автопортрет у кульковій ручці» Валерія Кравченка (І місце), «Хмари пливуть» Олега Геца (ІІ місце), «Жага до життя» Олександра Бондарчука (І місце), «Щасливе дитинство» Олександри Звегінцевої (ІІ місце). Виділені мною роботи подані в абсолютно різних номінаціях.
Шкода, що подані на конкурс літературні твори не оприлюднювалися ні на сторінках газети, ні в інтернеті. Фотороботам пофарбило більше: вони виставлялися на сайті, навіть було інтернет-голосування… Дуже добре, що цілий рік на сторінках «Зорі» друкувалися учнівські роботи з конкурсу «Розповім про подвиг». Їх цікаво читати, бо видно, що автори - небайдужі молоді люди, які люблять своїх дідусів-бабусь, поважають історію своїх родин.
Хочу висловити свою думку щодо проведення, нагородження і друку творів переможців в окремій збірці. Обіцяна збірка, й справді, вийшла друком. Це була чудова ідея – не просто зібрати конкурсні роботи в стінах редакційного кабінету – з тим, щоб організатори ознайомилися з рукописами та помилувалися світлинами, а й видрукувати все це для читацького загалу. Звісно, велика дяка співорганізатору конкурсів – Дніпропетровській обласній раді: були надані кошти на випуск альманаху і настінного календаря. Щодо їх назв… Альманах має дивну назву, яку в усній вимові не знаєш, як і подати… На палітурці написано дослівно: «ЗОРЯ газета 95 років». Ось так. Без розділових знаків, без творчих пошуків, кожне слово – у новому рядку. Унизу обкладинки – пояснення: «Спільний проект Дніпропетровської обласної ради, спілки ветеранів та редакції газети «Зоря» до 80-річчя області та 95-річчя газети «Зоря». Загалом, збірник дуже цікавий, потрібний – як непересічний краєзнавчий матеріал. Справді, корисно і пізнавально дізнатися про історію газети, яку полюбили в найдальших, особливо сільських, куточках області. Не зайве тут нагадати всім зрозуміле: української області, україномовної території, яка впродовж 95-ти років підтримувала улюблену газету, не зраджувала їй в економічно найтяжчі часи! Скільки й нині є пенсіонерів, які підписуються - хоч на четверговий варіант газети, але ж підписуються! І це, зважте, без примусу, від душі, як вони звикли це робити ще з часів своєї молодості… Ось про що розповідає стаття Миколи Чабана «Як «Звезда» стала «Зорею», уміщена в згаданому альманасі: «Ця зміна відбулась восени 1929 року. Деякий час газета виходила з подвійним заголовком «Звезда» – «Зоря». А після 7 листопада газета остаточно зробилася «Зорею». Краєзнавець М.Чабан відшукав цікаві листи тодішньої редакційної пошти («Газета не боялась друкувати такі листи читачів», - зауважує дослідник): «Я виписываю русскую газету и плачу за русский текст, а вы подсовываете суррогат – украинский. Это всё равно, что верёвка или мышь в хлебе… Подсовывать подписчикам украинский текст – это жульничество». Сьогодні, після вісімдесяти з лишком років, що минули від часу друку цього читацького обурення, я, як давній читач обласної «Зорі», маю право висловитися – отак самісінько, тільки змінюючи деякі ключові слова: «Я підписалася на УКРАЇНСЬКУ газету і плачу за УКРАЇНСЬКИЙ текст, а ви часом підсовуєте мені сурогат, як то: краєзнавчі дослідження М. Чабана «на русском язикє», де він уже - не Микола , а - «Николай», де корінна мешканка Підгороднього, з якою я особисто знайома і яка володіє гарною українською мовою, чомусь надиктовує краєзнавцю «подгороднянские легенды и воспоминания»… Чому газета «Зоря» (давно не «Звезда») подає кулінарні рецепти російською мовою? Може, щоб смачніше їлося?.. Та це ж все одно що… «мотузка чи миша в хлібі»!.. Після 84-х років газетної історії (від 1929 року), яка пишеться українською мовою – мовою, якою говорять і дихають люди сільських районів, якою спілкуються люди обласного центру - Дніпропетровська, коли приїздять у гості до своїх сільських мам-свекрух-бабусь (бо місто постійно поповнюється новими сільськими «мігрантами», і що б воно без них робило), мовою, яку за роки Незалежності вже можна почути й на дніпропетровських вулицях… Після стількох років звичного і природного статусу обласної газети «Зоря» - підсовувати російський текст – це, вибачте, «жульнічество», чи то пак «ошуканство» . Це, певно, дань Дніпропетровської області «мовному закону» літа 2012 року? Ось і добротний настінний календар - із зображенням робіт фотоконкурсу «Новий погляд» - називається: «Встречай «Зорю», любимый город!». То робіть уже й інший, український варіант, коли є бажання слідувати сумнозвісному «мовному закону»… Тут добре помітне бажання привернути увагу великого міста – до «провінційної» газети, зробити її улюбленицею не тільки сільських, а й міських жителів. Але в цій гонитві можна втратити постійного читача, а новий – ще невідомо, чи з’явиться… Коли щось і змінювати в газеті, то - не мову: краще придумати якісь нові молодіжні рубрики, адже газету читають не тільки пенсіонери.


2013р.