З тих пір, як космічний зонд Вояжер-1 досягнув кордону Сонячної системи, кількість величезних міст на землі зросла з 8 десятків до 5 сотень. Під час падіння населення в Україні з 50 до 45 мільйонів, у Києві воно збільшилося від 2,5 до 3 мільйонів. І не треба тошнотворної уточненості в тисячах, крапках, дробах, цим хай тішаться математики, статистики і депутати. Останні цим тільки і тішаться, за один відсоток горлянки один одному гризуть. Для поета важливі мільйони!

Якщо прикріпити очі поета до картографічного супутника і злінзувати їх на землю, то вони побачать міста схожі на плями з розгалуженими пазурами, як то спрути розставили свої щупальці, якими ссуть природні ресурси землі – нафту, газ, електроенергію, харчі… Би були вони живими істотами, було би їм легше: насисались, нагадили і переповзли на свіженьке. А так бетонні, нерушимі, гадять під себе і коло себе, і розростаються. Гарно там, де біля міст річки протікають – воду зверху ссуть, а відпрацьовку нижче зливають. Оце такі мегаполіси – об’єднані конгломерати. От де в цьому поезія? Це не поезія, це хода еволюції від хатинки-мазанки у піснях звеличеної, в соняшники та мальвіну затканої – до залізобетонного монстра, електрикою та ілюмінацією включеного.

І це не значить, що поет місто знеславлює, бо так бачить очима. У плямах з розгалуженими пазурами можна побачити нейрони планетарного мозку, до яких пульсуючи збігаються і розбігаються імпульси енергії, кров планети качають капіляри протягнуті і випадає із цього кровообігу хатинка-мазанка, як релікт древній, що лише для якоїсь ресторації архаїчної придатний… Як психологічна розгрузка національною екзотикою від скла, цегли і пластмаси…

Поезія є у всьому – і у ширині небесній, трояндами чи маками на все поле підпертої, і у хащах з цегли та каменю, асфальтовими стежками порізаних. Питання в тому, як дивитися на світ теперішній, чиїми очима дивитися. А в цьому нам допомагає мегакультура, що з часом історичного польоту, разом з мегаполісами утверджується.

Я назвав би цю культуру «Ящикова». І місто з ящиків, і квартира – сундук, і інформація – ящик, і ящик у когось може за мільйон доларів збудований, а в когось – картонний на смітнику знайдений. Квадратна обмеженість прав і свобод – ось що є ящик.
У минулому, коли на планеті було більшість селянства (У 1800 році не було жодного міста) людина жила у природі і хатинка-мазанка була засобом захисту від негоди, життя і всі його драми та комедії відбувались разом з природою. Тепер, коли міське населення планети(при 7 мільярдах) має вже 51%, життя мегакультури протікає в ящиках, а природа є частиною психологічних розвантажень. Ну є окремі індивіди, для яких природа є робота, або хобі, все одно сімейно-культурні злети і падіння життя протікають в ящиках.

Мегакультура окреслює свої правила та можливості. Ось одна із головних залежностей, що вже існує проблемним каменем для людини на даний час – залежність від електроенергії, енергоресурсів. Навіть для поетичних творів, ця залежність вагома, бо поступово поет зберігає їх не на паперових носіях і не на камінних скрижалях… Вимкніть подачу електроенергії і більшість «шедеврів» не будуть світитися на моніторах, капець «Донкіхотам клавіатури і мишки». Планшет, або iPhone без підзарядки відстрочать капець на одну добу.

Людство вирішує таку проблему залежності і ось вже зараз проходить випробування автономна ядерна електростанція на базі рухомого автомобіля (див.мал.) Через 5 років автори обіцяють промислове виробництво. І що чекає поезію і поетів, коли мегаполіси отримають автономне живлення? Процвітання електронних носіїв!

У разі переходу на автономне живлення основною одиницею адміністративного порядку в світі стане не держава, до якої ми, українці, ледь доторкнулися, а Мегалополіси, згустки населення, інформації, виробництва і мегакультури, яка матиме своє етно-географічне мовлення. Тому українська мова, крок за кроком, буде втрачати свої державні позиції, залишаючись лише там, де має насиченість і концентрацію. Мегаполісам двомовність структурно не підходить, бо це дуже об’ємний комплекс господарювання, комунікацій і енергозабезпечення. Та і сама поетика мови втрачає свої позиції, тому я лише «пускаю піну» про літературну першоджерельність смислів.

Люди справно роблять роботу – україномовні конгломерації упорядковують свою мову під майбутні мегаполіси, російськомовні під свої. В цю роботу включені всі фонетико-лексико-історично-літературні працівники і політики. В світлі останніх подій іде боротьба за Київ не як за столицю держави, а як за одиницю майбутнього адміністративного порядку. І на якій мові буде говорити Київ через 20 років закладається зараз, всі інші міста України вже визначились.

А моя мова предків залишиться в степах. Боги не дозволяють пустоти. Щось воно з цього й викрутиться.