ХII

Літо 1749 р. Поселення «Diamant forestier»

Кімната, яку надали Елізі для проживання, знаходилась на другому поверсі в самому кінці коридору лівого крила помістя. Це був невеликий але затишний покій. В ньому завше було світло, навіть в похмуру погоду завдяки двом вікнам, розташованим на кутових стінах. Через таке розташування кімнати Елізі відкривався вигляд з одного боку на подвір’я обійстя, а з іншого на сад і лісові хащі позаду.

Невеликий камін, покладений з річкового каміння, зігрівав кімнату в прохолодні дні. Скромний секретер і трюмо в єдиному виконанні слугував притулком нечисленних туалетних предметів Елізи. Збоку від секретера була обладнана ніша з завісою, де містились полички для одягу. Окрасою кімнати була величезна вироблена шкіра бурого ведмедя, що займала весь центр покою аж до ліжка скромних розмірів (все, на що дозволяли розміри кімнати), виготовленого з хорошого дерева. Ліжко красиво оздоблене пологом з тонкої мережевої тканини з коронками і вкрите дорогим тонким покривалом з брокателі, на якій були вишиті золотими нитками невеликі букетики, і декорована витою мотузкою. По кутах покривала звисали важкі золоті китиці. Вікна також були убрані ансамблем таких ж тканин. На добре кованій підставці для дров біля каміна лежали тонкі гілки, якими Еліза розпалювала огнище темними прохолодними вечорами. Мереживо полога відкидало тіні чудернацьких завитків, що складали компанію химерному танку роя іскорок, які вилітали від полум’я коминку. Такі хвилини наводили на душу Елізи смуток та невеселі думи.

В цьому, Богом забутому, кутку світу вона все більше відчувала, яке все тлінне, нестабільне і мінливе щомиті в житті. Приходиш у цей світ наївною довірливою істотою з широко розплющеними від захвату очима, розгорнутими обіймами до всього нового і незвіданого. Приходиш і б’єшся в пошуках істини, краси, ідеалу. В пошуках нетлінного в собі, тлінному. В пошуках безсмертного заглиблюєшся так далеко у свідомість, в душу, в серце, що проживаєш мільйони життів одразу. І нарешті усвідомлюєш, що безсмертя і є смерть – ця зупинена мить – ця найзаповітніша і найпотаємніша мрія кожного, що приходить на цю землю. І те, що ти забереш зі собою, коли настане ця мить, і зробить тебе досконалим, цілісним, абсолютним. І ти розумієш, вічне – це ті зорі безвічні, цей місяць невмирущий і ця земля нетлінна – вони істинні, довічні; лише ти – явище пройдешнє і мізерне в порівнянні з ними. Але, можливо, в тому і суть – не зневіритися, не зігнутися від тягаря збагненої істини. Зуміти віднайти гармонію співіснування з цим величним нетлінним абсолютом і собою – нікчемним вмирущим, але щиро віруючим у те, що вартий кращої долі, аніж лише ролі поживи для дітей всесвіту. І саме тут, опинившись в самому осередку самобутньої дикої і майже неторканої природи, вона почала розуміти душу цієї нетлінності краси. Як вона здатна позначитися на перебігу життя і змінити хід долі? Чомусь Еліза всім нутром відчувала грандіозну велич цього краю, який захоплював її волю, почуття і думки в якийсь незрозумілий і боязкий полон. Звільняючи від напускних химер але в той ж час плутаючи уставлений світогляд, цей край страшив і притягував Елізу; всією своєю міццю показуючи на скільки нікчемною і жалюгідною є людина, що своїми недолугими бажаннями, ницими думками і жалюгідними діяннями є ніщо – порох, піщинка, яку змиє рясний дощ перемін зі сходинок віків літ. Здавалось, варта лише вдихнути повними грудьми блаженного повітря і вона непереможна, вона зможе все і ніхто не в стані її зупинити чи ослухатись її волі.

Еліза завжди різко обривала хід роздумів, що заводили її в незвідані і застрашливі нетрі. Інколи вона корила себе за пристрасть до філософських праць, які так полюбляла студіювати в щасливі і безтурботні юні роки, коли вона, ховаючись від надокучливих учителів, забивалась у найвіддаленіший куток чималої батьківської бібліотеки в родинному провінційному помісті “Jardin Violet”, і годинами копирсалась в древніх рукописних пергаментах, в викладках і трактатах мислителів того часу. Але зараз ці роздуми здавались Елізі недоречними тут, в цьому таємничому краю, де діють зовсім інші закони; де вона зіткнулась з жорстокою реальністю дикої суворої природи, яка не вибачить слабкодухість і облуду; природи, яка вимагає твердості й сили духа і тіла, а не філософських просторікувань. Цей час безповоротно пройшов, коли вона могла без вагань і докору надати перевагу часу проведення з книгами, аніж пустому словоблудству і безглуздим інтригам, що панували при королівському дворі.

Щоразу вдивляючись в густу темінь хащ, Елізу пробивала тривожна думка: «Що таїть цей край? Які таємниці приховує? Якою древньою магією окутаний? І чому він так манить, обіцяючи відкрити свої таїни?»

Відігнавши, як набридливу муху, непідхожі думки, що набігли на умисл цього тихого вечора, Еліза підійшла до вікна, що виходило на подвір’я. Якась незрозуміла метушня привернула її увагу. Поодаль від помістя, біля невеликого флігеля, товпилось з десяток людей, активно жестикулюючи руками і про щось яро сперечаючись. Елізі стало цікаво дізнатись що відбувається в цей пізній час і вона прочинила стулку вікна, злегка перехиляючись через підвіконня. Те слабе світло, що надходило від двох смолоскипів біля ганку помістя, майже не досягало до групи людей. Тому Еліза так і не змогла розгледіти їх, а от голоси вона чула добре. Та як не намагалась Еліза зрозуміти хоч слово з голосового потоку, їй це чомусь не вдалось.

«І що за мовою вони говорять? Якісь чужоземці?» – розмірковувала дівчина.

Тут з помістя вийшов граф де Монтре, тримаючи перед себе масляний каганець і направився до групи. Те, що відкрилось взору Елізи, коли граф освітив каганцем присутніх, ввело її в оціпеніння. Семеро чи восьмеро з людей виявились індіанцями. Світло від лампи вилискувало по їх змащених жиром тілах, виграючи на величезних татуюваннях, що нагадували змій. Ці змії від руху тіла наче оживали і повзали по мускулистих торсах своїх власників. На шиях брязкотіли намиста із нанизаних на тонкі полоси шкіри зубів та кігтів диких ведмедів (очевидно впольованих ними і тепер виставлених в якості показних трофеїв, що прославляли спритність та силу умілих мисливців), кольорових пір’їн та ще різноманітних кованих металевих підвісок. Зі стегон звисали шкіряні пов’язки, що тримались на грубих твердих ременях. За ремні були запхані томагавки і ножі з широкими лезами. Міцні м’язисті ноги окутували мокасини, а на головах лощилось чорне, як смола, довге волосся, стягнуте на потилиці в хвости і заплетене косами. А в одного індіанця вінцем на голові височіла пов’язка з довгого орлиного пір’я. Лиця відлякували розмальованими скулами і злими очиськами, що зиркали з-під різко окреслених брів.

Еліза ніколи ще до цього не мала нагоди бачити індіанців, тому зараз витріщалась на них, заворожена видовищем. Індіанці щось вигукували на своїй мові, бурно жестикулюючи руками. Деякі вимахували тушками якихось звірків перед носом людей графа де Монтре. Та, зрештою, графу вдалось їх заспокоїти і вся шумна гурба зайшла у флігель.

Еліза так була захоплена спогляданням і осмисленням побаченого, що не помітила як під її вікном зупинився молодий чоловік, завмерши в поклоні. Пригледівшись, вона впізнала в ньому Фабьєна де Монтре, що з широкою посмішкою підкреслено почтиво схилив голову, позиркуючи пустотливими очима з-під лоба на дівчину. Еліза згадала, що перехилилась майже по пояс через вікно в одній нічній сорочці, тому миттю шмигнула назад в кімнату, прикриваючи вікно портьєрою. Фабьєн з глузливим смішком подався геть.

Ще довго Еліза не зімкнула очей, згадуючи індіанців. Вони були такі колоритні, галасливі, погрозливі у своїх убранствах. «Цікаво, що вони тут робили в такий пізній час?» – міркувала Еліза. А ще цей Фабьєн де Монтре! Ох, вже цей пустотливий Фабьєн. Елізі він відразу припав до душі: його добрі і веселі очі, гарні манери, красиве лице, диво чорні кучері, з синюватим вилиском, струнка постава. Він з самого початку знайомства учтиво поводився з нею. Еліза це належно оцінила і завше була рада з ним потеревенити. Густий рум’янець розмалював її щічки, як вона згадала про свою необачну вилазку з вікна у негліже. Лишалось сподіватись, що більш ніхто не став свідком її конфузу.

З тими думками Еліза забулась тривожним сном, де перед її півсвідомість вимальовувала химерні образи – то індіанців в пір’ях, що потрясали тушками мертвих білок, які через мить оживали і верещали у все горло, драпаючи індіанців пазурами; то Фабьєна, що реготав з них і пританцьовував на розжареному вугіллі велетенського багаття; то в неї летіли десятки томагавків і коли вона з жахом усвідомлювала, що за мить вони увіп’ються в її плоть, томагавки пролітали крізь неї і зникали і густому тумані; то вона вже тікала по темному моторошному лісі, затягнутому густим туманом, де на неї з-за кожного дерева чатувала смертельна небезпека; то вона опинилась в хащах лісу оточена стіною з індіанських воїнів в бойових окрасах, мліючи зі страху від неминучої біди; то вже мчала на чорному, як ніч, огирі переслідувана страхітливими ворогами; і от коли, здавалось, смерть її наздогнала і вона вже падає в темну незвідану безодню, її схопила чиясь сильна рука і вирвала з лап урвища; та лише на мить вона опиняється лицем до лиця зі своїм рятівником – «Алан!» – мало не крикнула голосом Еліза.

Еліза вирвалась зі сну вкрита холодним потом. «Чого тільки не намалює запалена збентежена свідомість, приголомшена нещодавніми враженнями» – заспокоїла себе схвильована дівчина.

Сонце вже майже повністю виступило з-за густої стіни високих сосен, тому Еліза поспішила привести себе до ладу, адже сьогодні важливий для неї день.