Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.14
22:47
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.
ІІ
Із минулого бачу сьогодні
2025.11.14
21:53
Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.
Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.
Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
2025.11.14
12:58
кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати
у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати
у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
2025.11.14
12:55
Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині кожного підряд
охоплює іспанський сором
за збочений електорат,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині кожного підряд
охоплює іспанський сором
за збочений електорат,
2025.11.14
12:46
От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.
2025.11.14
12:19
Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
2025.11.14
12:09
У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
2025.11.14
10:36
Дорога (цикл сонетів)
І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.
І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.
2025.11.14
08:28
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
2025.11.13
21:46
Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
2025.11.13
19:42
Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже г
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже г
2025.11.13
19:19
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
2025.11.13
19:13
Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!
«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!
«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
2025.11.13
18:52
Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
2025.11.13
13:07
Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.
Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.
Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
2025.11.13
08:59
Якби ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.
Якби Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.
Якби Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ляна Лада /
Проза
Хтось із минулого життя... (ХIII)
Похапцем перекусивши яблучними оладками з какао, Еліза заходилась розшукувати Сюзі, яка вже в цей час десь гасала. Пошуки в помісті не принесли успіху, хоча Еліза точно чула її дзвінкий голосок, що лунав десь з нижнього поверху.
«Яке це дівча непосидюще!» – нарікала Еліза виходячи з помістя.
На ганку вона зіштовхнулася з лейтенантом Брюї. Поль Брюї був статним молодим чоловіком з бездоганною військовою виправкою і приємної зовнішності. Темно-синій офіцерський камзол облямований золотими карунками , що виблискували в ранішньому сонячному промінні, оздоблений важкими ґудзиками з чудернацькими малюнками, неймовірно пасував до його очей, ще дужче підкреслюючи їх синяву. Вузенькі вусики окреслювали пухкі уста на загорілому обличчі, надаючи особливу привабливість його тонким рисам. А його простодушна посмішка відразу прихильно налаштувала Елізу до цього молодого лейтенанта.
- Доброго ранку, мадемуазель Розіз! – З поклоном привітався Брюї.
- Доброго і Вам, мосьє Брюї, – відповіла Еліза, обдарувавши лейтенанта привітною посмішкою.
- О, мадемуазель, благаю – звіть мене просто Поль!
- З умовою що і Ви також будете звертатись до мене за іменем, – Еліза любувалась його великими, якось по-дитячому наївними очима, що дивились на неї зі щирою симпатією з-під густих темних вій.
Ще під час їх подорожі з форту «Le matin» в «Diamant forestier» вона ловила на собі украдливі позирки лейтенанта. В паризьких приймальнях Еліза звикла до таких поглядів, в яких легко читалась захопленість кавалерів. Її завше забавляли недолугі спроби цих бундючних аристократів маскувати істинні думки та бажання під напускною бундючністю. Але в лейтенанта Поля Брюї був такий щирий прямий і безхитрісний погляд, від якого, наче світло, линула внутрішня доброта, що Еліза мимоволі проникнула до цього юнака приязню.
- Які важливі страви змусили Вас в цей вранішній час так поспішати? – поцікавилась Еліза.
- Монсеньйор граф має для мене вказівки, стосовно обміну з алгонкінами, – заклопотано, з ледь відчутним хвилюванням в голосі відповів Брюї.
- Алгонкінами? – здивування читалось в її погляді, адже Еліза зовсім не зрозуміла про що він.
- О! Мої вітання, мадемуазель Розіз! – З широкою посмішкою до них підійшов Фабьєн де Монтре. – Який чудовий сонячний ранок, чи не так?
Фабьєн світився радістю, втім він відзначався напрочуд веселою вдачею і завше хорошим настроєм, який неодмінно передавався всім присутнім.
- Так, ранок чудовий, що передбачає не менш чудове продовження дня!
- Ви маєте прекрасний вигляд, – не вгамовувався Фабьєн, – хоча, все ж при місячному сяйві Ви були неперевершені!
Еліза на мить знітилася від несподіванки, впившись пильним поглядом в глузливого Фабьєна.
- Ви безсоромно мені лестите, мосьє граф, – навмисно улесливо мовила Еліза, сором’язливо опустивши погляд, – тьмяно-біле світло місяця, мабуть, лише невигідно підкреслило блідість мого обличчя.
Еліза занепокоєно провела рукою по щоці, прийнявши гру Фабьєна, і доповнюючи образ сором’язливо-невинним виразом.
- Ну що Ви, Елізо! Це неприпустимо з мого боку не визнати і не склонитися перед Вашою незаперечною чарівністю.
І Фабьєн підкреслено галантно вклонився їй. На що Еліза також заходилась присісти в реверансі.
Коли їх погляди зійшлися, молоді люди дзвінко розсміялися, що привело в ще більше замішання і без того оторопілого лейтенанта Брюї, який весь час спантеличено зиркав то на Елізу, то на Фабьєна.
Фабьєн де Монтре, аби розвіяти недобрі підозри Брюї, поспішив розповісти йому про нічну пригоду: чому і при яких обставинах він мав нагоду узріти мадемуазель Розіз в нічну пору. Всі сум’яття і осмислювання почутого відображались на лиці лейтенанта під час розповіді. І коли він зрозумів, що нічого ганебного і такого що загрожувало честі мадемуазель Розіз немає, іскра полегшення засвітилась в його очах.
- Так це Ви, Елізо, саме цих алгонкінів і бачили вночі, – прояснів Поль, продовжуючи оповідь. – Кілька індіанців з племені алгонкінів, повертаючись у свої землі, вирішили зайти дорогою в наше поселення, аби обміняти золотисті шкірки видр, впольованих ними під час Великого Полювання, на листя тютюну. При чому, їх зовсім не тривожила пізня година і вони безцеремонно і нетерпляче вимагали негайного задоволення своїх вимог. Та монсеньйору графу де Монтре вдалось завдяки своєму невичерпному красномовству переконати їх дочекатися ранку і спочатку вгамувати голод і спрагу скуштувавши різноманітні наїдки з його щедрого столу. Індіанці ще трохи за для гідності побушували, та все ж виявили свою величезну милість та поблажливість і погодились на пропозицію Екваоданта, – так вони називають графа де Монтре, що значить на їхньому діалекті «Великий Розум».
- Вони такі страхітливі, – поїжилася Еліза.
- Це ще що! От Ви ще їх сморід відчуєте, оце дійсно воістину викликає нудотну реакцію в тих, хто перший раз з ними впритул стикається, – Фабьєн дзвінко зареготав, мабуть, пригадуючи реальні історії.
- Але ж Ви і доброзичливі, мосьє, – Еліза і собі пирснула смішком.
Всі троє настільки розвеселились, що не помітили як до них підійшов Алан.
- Я так розумію, мосьє Брюї, що Ви нікуди не поспішаєте? – Випалив він злісно свердлячи очима зніченого лейтенанта. – Монсеньйор граф був змушений посилати мене на Ваші пошуки – чи бодай не сталось чого лихого? І дійсно, Ви в полоні! Та виявляється не у ворога, а пустих теревень, які, очевидно, для Вас важливіші за службові зобов’язання і накази монсеньйора!
Алан де Монтре стояв напружений як струна, здавалось, що ще мить і він кинеться з кулаками на бідолашного зблідлого Поля Брюї.
- Так, мосьє… е-е-е… перепрошую, мосьє… – плутаючись та затинаючись пробурмотів Брюї, легко кивнув Елізі відкланюючись, і поспішив зникнути за дверима.
- А Ви, мадемуазель Розіз, чи не зволите приступити до своїх прямих обов’язків? Ба, вже розпал дня, а вихованиця ще в очі не бачила своєї наставниці!
Алан з такою неприхованою зверхністю і презирством подивився на Елізу, що вона від подиву навіть і не знайшлася що відповісти. Та і чим було йому заперечити? Він був правий. За тою розмовою Еліза згубила відлік часу.
Глянувши на Алана де Монтре, їй миттю пригадався сон. Спогади нахлинули велетенською крижаною хвилею і ошелешено штрикнули в серце. Якась неоднозначна тривога заволоділа нею. Захотілось якнайшвидше тікати геть. Еліза присіла в реверансі і миттю збігши східцями, подалась до саду, звідки чулись дитячі голоси.
- Що з тобою, Алан? – спитав Фабьєн брата, проводжаючи поглядом Елізу.
- Не розумію про що ти.
- Навіщо так грубо обійшовся з Елізою?, – з докором дивився на нього Фабьєн.
- А хіба вона гідна іншого? – злісно кинув Алан. – Не розумію, для чого батько її запросив? Вона ні на що не спроможна. Їй би лише ляси точити і безцільно вештатись заважаючи іншим.
- Ти не справедливий до неї! Подивись тільки-но як швидко їй вдалось завоювати прихильність Сюзі – а це багатого вартує!
- Бачу їй і тобі вдалось заморочити голову, чи може і не лише голову? – з напускною огидою покорчив міну Алан. – Але мене їй не провести! – кинув він і подався геть.
Фабьєн був трохи вражений такою поведінкою і словами брата. «І яка муха його вкусила?» – гадав він.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Хтось із минулого життя... (ХIII)
ХIII
Еліза була в піднесеному і повному надій настрої, адже сьогодні вона намірилась переконати Сюзі в необхідності гарно зачісуватись, як і належить старанній маленькій мадемуазель. А основне, Сюзі за задумом Елізи сама повинна виявити таке бажання, оскільки примусити поза її волею була справа невдячна і неперспективна. Дівчинка зчиняла жахливу бучу тільки-но хтось підходив до неї з гребенем аби привести до ладу її буйну шевелюру. Волосся в Сюзі було довге і густе з дрібними кучерями, і тому постійно сплутувалося, збиваючись в одну безформну масу. Еліза довго кумекала, як бути з цією проблемою і їй прийшла чудова ідея.
Похапцем перекусивши яблучними оладками з какао, Еліза заходилась розшукувати Сюзі, яка вже в цей час десь гасала. Пошуки в помісті не принесли успіху, хоча Еліза точно чула її дзвінкий голосок, що лунав десь з нижнього поверху.
«Яке це дівча непосидюще!» – нарікала Еліза виходячи з помістя.
На ганку вона зіштовхнулася з лейтенантом Брюї. Поль Брюї був статним молодим чоловіком з бездоганною військовою виправкою і приємної зовнішності. Темно-синій офіцерський камзол облямований золотими карунками , що виблискували в ранішньому сонячному промінні, оздоблений важкими ґудзиками з чудернацькими малюнками, неймовірно пасував до його очей, ще дужче підкреслюючи їх синяву. Вузенькі вусики окреслювали пухкі уста на загорілому обличчі, надаючи особливу привабливість його тонким рисам. А його простодушна посмішка відразу прихильно налаштувала Елізу до цього молодого лейтенанта.
- Доброго ранку, мадемуазель Розіз! – З поклоном привітався Брюї.
- Доброго і Вам, мосьє Брюї, – відповіла Еліза, обдарувавши лейтенанта привітною посмішкою.
- О, мадемуазель, благаю – звіть мене просто Поль!
- З умовою що і Ви також будете звертатись до мене за іменем, – Еліза любувалась його великими, якось по-дитячому наївними очима, що дивились на неї зі щирою симпатією з-під густих темних вій.
Ще під час їх подорожі з форту «Le matin» в «Diamant forestier» вона ловила на собі украдливі позирки лейтенанта. В паризьких приймальнях Еліза звикла до таких поглядів, в яких легко читалась захопленість кавалерів. Її завше забавляли недолугі спроби цих бундючних аристократів маскувати істинні думки та бажання під напускною бундючністю. Але в лейтенанта Поля Брюї був такий щирий прямий і безхитрісний погляд, від якого, наче світло, линула внутрішня доброта, що Еліза мимоволі проникнула до цього юнака приязню.
- Які важливі страви змусили Вас в цей вранішній час так поспішати? – поцікавилась Еліза.
- Монсеньйор граф має для мене вказівки, стосовно обміну з алгонкінами, – заклопотано, з ледь відчутним хвилюванням в голосі відповів Брюї.
- Алгонкінами? – здивування читалось в її погляді, адже Еліза зовсім не зрозуміла про що він.
- О! Мої вітання, мадемуазель Розіз! – З широкою посмішкою до них підійшов Фабьєн де Монтре. – Який чудовий сонячний ранок, чи не так?
Фабьєн світився радістю, втім він відзначався напрочуд веселою вдачею і завше хорошим настроєм, який неодмінно передавався всім присутнім.
- Так, ранок чудовий, що передбачає не менш чудове продовження дня!
- Ви маєте прекрасний вигляд, – не вгамовувався Фабьєн, – хоча, все ж при місячному сяйві Ви були неперевершені!
Еліза на мить знітилася від несподіванки, впившись пильним поглядом в глузливого Фабьєна.
- Ви безсоромно мені лестите, мосьє граф, – навмисно улесливо мовила Еліза, сором’язливо опустивши погляд, – тьмяно-біле світло місяця, мабуть, лише невигідно підкреслило блідість мого обличчя.
Еліза занепокоєно провела рукою по щоці, прийнявши гру Фабьєна, і доповнюючи образ сором’язливо-невинним виразом.
- Ну що Ви, Елізо! Це неприпустимо з мого боку не визнати і не склонитися перед Вашою незаперечною чарівністю.
І Фабьєн підкреслено галантно вклонився їй. На що Еліза також заходилась присісти в реверансі.
Коли їх погляди зійшлися, молоді люди дзвінко розсміялися, що привело в ще більше замішання і без того оторопілого лейтенанта Брюї, який весь час спантеличено зиркав то на Елізу, то на Фабьєна.
Фабьєн де Монтре, аби розвіяти недобрі підозри Брюї, поспішив розповісти йому про нічну пригоду: чому і при яких обставинах він мав нагоду узріти мадемуазель Розіз в нічну пору. Всі сум’яття і осмислювання почутого відображались на лиці лейтенанта під час розповіді. І коли він зрозумів, що нічого ганебного і такого що загрожувало честі мадемуазель Розіз немає, іскра полегшення засвітилась в його очах.
- Так це Ви, Елізо, саме цих алгонкінів і бачили вночі, – прояснів Поль, продовжуючи оповідь. – Кілька індіанців з племені алгонкінів, повертаючись у свої землі, вирішили зайти дорогою в наше поселення, аби обміняти золотисті шкірки видр, впольованих ними під час Великого Полювання, на листя тютюну. При чому, їх зовсім не тривожила пізня година і вони безцеремонно і нетерпляче вимагали негайного задоволення своїх вимог. Та монсеньйору графу де Монтре вдалось завдяки своєму невичерпному красномовству переконати їх дочекатися ранку і спочатку вгамувати голод і спрагу скуштувавши різноманітні наїдки з його щедрого столу. Індіанці ще трохи за для гідності побушували, та все ж виявили свою величезну милість та поблажливість і погодились на пропозицію Екваоданта, – так вони називають графа де Монтре, що значить на їхньому діалекті «Великий Розум».
- Вони такі страхітливі, – поїжилася Еліза.
- Це ще що! От Ви ще їх сморід відчуєте, оце дійсно воістину викликає нудотну реакцію в тих, хто перший раз з ними впритул стикається, – Фабьєн дзвінко зареготав, мабуть, пригадуючи реальні історії.
- Але ж Ви і доброзичливі, мосьє, – Еліза і собі пирснула смішком.
Всі троє настільки розвеселились, що не помітили як до них підійшов Алан.
- Я так розумію, мосьє Брюї, що Ви нікуди не поспішаєте? – Випалив він злісно свердлячи очима зніченого лейтенанта. – Монсеньйор граф був змушений посилати мене на Ваші пошуки – чи бодай не сталось чого лихого? І дійсно, Ви в полоні! Та виявляється не у ворога, а пустих теревень, які, очевидно, для Вас важливіші за службові зобов’язання і накази монсеньйора!
Алан де Монтре стояв напружений як струна, здавалось, що ще мить і він кинеться з кулаками на бідолашного зблідлого Поля Брюї.
- Так, мосьє… е-е-е… перепрошую, мосьє… – плутаючись та затинаючись пробурмотів Брюї, легко кивнув Елізі відкланюючись, і поспішив зникнути за дверима.
- А Ви, мадемуазель Розіз, чи не зволите приступити до своїх прямих обов’язків? Ба, вже розпал дня, а вихованиця ще в очі не бачила своєї наставниці!
Алан з такою неприхованою зверхністю і презирством подивився на Елізу, що вона від подиву навіть і не знайшлася що відповісти. Та і чим було йому заперечити? Він був правий. За тою розмовою Еліза згубила відлік часу.
Глянувши на Алана де Монтре, їй миттю пригадався сон. Спогади нахлинули велетенською крижаною хвилею і ошелешено штрикнули в серце. Якась неоднозначна тривога заволоділа нею. Захотілось якнайшвидше тікати геть. Еліза присіла в реверансі і миттю збігши східцями, подалась до саду, звідки чулись дитячі голоси.
- Що з тобою, Алан? – спитав Фабьєн брата, проводжаючи поглядом Елізу.
- Не розумію про що ти.
- Навіщо так грубо обійшовся з Елізою?, – з докором дивився на нього Фабьєн.
- А хіба вона гідна іншого? – злісно кинув Алан. – Не розумію, для чого батько її запросив? Вона ні на що не спроможна. Їй би лише ляси точити і безцільно вештатись заважаючи іншим.
- Ти не справедливий до неї! Подивись тільки-но як швидко їй вдалось завоювати прихильність Сюзі – а це багатого вартує!
- Бачу їй і тобі вдалось заморочити голову, чи може і не лише голову? – з напускною огидою покорчив міну Алан. – Але мене їй не провести! – кинув він і подався геть.
Фабьєн був трохи вражений такою поведінкою і словами брата. «І яка муха його вкусила?» – гадав він.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
