ХIV

Те, що Алан де Монтре відчуває незрозумілу злість чи, можливо, навіть ненависть Еліза давно зауважила по відношенні до себе – ще з їх першої словесної сутички у форту «Le matin». Чим викликані такі сильні негативні емоції і агресія молодого графа де Монтре, Еліза ніяк не могла второпати. Це гнітило її і зміцнювало інстинктивне бажання сторонитись Алана.
«Краще не потрапляти лишній раз йому на очі – а то собі дорожче обійдеться» - заключила Еліза входячи в садок.

«Нікчемне зухвале дівчисько! Та за кого вона себе має? Краще б батько кинув її на корм рибам – і то було б більше від неї тоді користі!» - ніяк не міг вгамувати роздратування Алан де Монте. І що вони всі знайшли в ній - не міг ніяк утямити. Звичайнісінька собі простушка з миленьким личком. «Ні! І зовсім не миленьким – звичайнісінька пересічна зовнішність».
Алан, зрештою, і сам не дуже добре розумів чому так вз’ївся на цю мадемуазель Розіз. Чомусь його дратувало в ній все, а найдужче коли ловив на собі її зарозумілий, якийсь погордливий взір, як йому видавалось. І як тільки вона сміла на нього так дивитись, вона – «Незграбна простолюдинка!», на нього – графа де Монтре! І коли ця дівчина мимохідь кидала на нього погляд, в якому одночасно прозирали легка насмішка, невинність і ще щось незбагненне, йому ставало не по собі. Це було дивне, ні з чим не зрівняне і незрозуміле відчуття, яке вибивало його з рівноваги. Тоді все його їство бунтувало і повставало проти безцеремонного втручання в його внутрішній світ, в який ця дивна дівчина вривалась наче шквальний буревій, що немилосердно трощить з неймовірним натиском мачти дужого фрегата, роздирає на шмаття тремтячі вітрила і закидає в чорну безодню розгніваного штормом океану.
Як так сталось, що ця незнайомка з ясними очима, що таїли в собі нез’ясовану кмітливість і волю, здатна примусити його страждати, відчувати незнайомий досі дискомфорт? І його свідомість щосили боролась з цим непоясненим для нього жахним почуттям.
Але як тільки він не старався принизити в своїх очах Елізу, по правді сказати, йому ні в чому було їй дорікнути. В її поведінці не було ні оманливої покірності, ні виклику.
Все ж незрозуміла тривога роз’їдала йому душу. Алан ще до кінця не міг окреслити якого роду ця тривога, з якого боку він чує небезпеку, звідки чекати біди. Тому вирішив для себе основне – триматись на сторожі з цією Елізою Розіз, не піддаватись на її, буцімто, лагідну вдачу, благі наміри і гожі вчинки.
«Це, можливо, пастка!» - крутилось в його голові. Але що за пастка він не розумів. І саме ця невизначеність і лякала його.
Кожного разу, як Алан стикався з цією дівчиною, буря здіймалась в його свідомості, в душі спалахували самі суперечливі відчуття: дивний спокій і сильне душевне піднесення, і разом з цим душу сковував льодом жах, ніби під ногами раптом розверзнулася чорна безодня.
В цих змінах настрою, цих приступах нестримної радості і гнітючого страху Алан цілковито винив Елізу. Вона не вписувалась ніяк в їх установлений і рівномірний ритм життя. Алан волів вважати її чужою, аніж впустити у свій світ. Вона залишалась загадкою для нього. Він ніяк не міг розгадати - які таємниці криє цей прямий погляд, ці ясні очі?
Це чуття з’явилося з першої зустрічі з нею, ще там, на розбитому піратами галіоті. Тільки-но їх погляди зустрілись, його наче жалом штрикнули якісь нові, незрозумілі і суперечливі відчуття. Його очі пересіклись з твердим і рішучим поглядом, що горів вогнем, без тіні сумніву і навіть з легким збудженням; а за мить на нього вже дивились розгублені дівочі очі, в яких читалась туга і смута. Алан навіть оторопів на хвилю, чого ніколи не траплялось під час такого роду абордажних битвах. Адже в таких моментах особливо важливим є повна зосередженість, злагодженість дій і відсутність сумнівів; коли з будь-якого боку чатує небезпека і ворог. Неприпустима втрата уваги може обернутись фатальною помилкою і смертельною небезпекою.
Ніхто не сподівався побачити бодай якогось пасажира на галіоті, адже такі ветхі і не призначені для дальнього плавання судна взагалі були рідкістю в цих водах Північної Америки. І раптом пасажир все ж був – і це молода дівчина, що наодинці (і це ще більше спантеличувало) пустилась в таку небезпечну подорож.
Чи міг Алан припустити навіть думку, коли збігши на корму галіота з наміром обслідувати каюту капітана на присутність піратів, що узріє картину, яка повергне його у заціпеніння: перед самим його носом двері каюти з тріском вирвались з петель і гепнулись зі страшним гуркотом на палубу під вагою кремезного пірата з закривавленою щелепою. Молодий граф готовий був побачити кого завгодно, але ніяк не молоду дівчину, що вискочила слідом по тому з палаючими очима. Коли ці очі схрестилися з його, в них він побачив щось глибоке, таємне і недосяжне. Алан пережив хвилинне замішання – не більше, але цього було достатньо щоб буря несподіваного гніву, чи то на цю дівчину чи то на себе самого за таку необачність, охопила молодого графа де Монтре.
З того моменту Алан був переконаний, що ця тендітна мадемуазель не така проста і безвинна, як може видатись, чи якою вона сама хоче здаватись. А надто, про неї достеменно нічого не відомо, окрім того, що вона сама повідала їм. Та чи правда це? Чи не є вона часом вигнанкою, чи втікачкою, що розшукується за невідомі їм злочини? І чому батько, який вирізняється недовірою і пересторогою до незнайомців і чужинців, так швидко пойняв їй віру і запросив до свого дому? Це все Алан обов’язково вияснить.
«А до того часу хай начувається!» - заключив свої роздуми граф Алан де Монтре.