Постмодерн (від лат. post – після і франц. moderne – сучасний) – світоглядово-мистецький напрям, що в останні десятиліття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт після індустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування суперсистем – світоглядово-філософських, економічних, політичних /В.Пахаренко/.
Примітка. Постмодерн і постмодернізм у значенні напряму – поняття синонімічні.
На це явище існує безліч поглядів, які дуже між собою різняться. Розглянемо думку російського дослідника-літератора Олександра Дугіна:
«Важливим є те, що постмодерн, який став актуальним з кінця 70-х, не вичерпаний і дотепер. І це не дивлячись на те, що усі вже не перший рік постмодерн хоронять. Коли деякі критики проголошують кінець постмодерну, вони, як мені здається, не розуміють що, власне, проголошують. А проголошують вони не багато не мало, як кінець світу. […] Процес постмодерну – це процес усвідомлення вичерпаності модерну як такого».
Чи справді це так? Невже після постмодерну на нас нічого не чекає? На мою думку, постмодерн – це не край, не межа розвитку мистецтва. Межі як такої взагалі немає і бути не може. Постмодерн – це навіть скоріше не напрям, а перехідна ланка між модерном та новим світоглядово-мистецьким напрямом, який перебуває на стадії формування. Період постмодерну – як і період декадансу – більш за все займатиме незначний проміжок часу в історії і слугуватиме лише фундаментом для новотворень.
Слушна думка з приводу постмодерну українського літератора Юрія Андруховича у його статті «Повернення літератури?»:
«Настав нарешті той час, коли постмодернізму в нас не критикує тільки лінивий або мертвий. За всім цим стоїть достатньо анахронічне уявлення, сформоване, вочевидь, іще в роки “грицевої шкільної науки”, про те, що в літературі є стилі, напрями й течії, і що їхні назви, як правило, закінчуються на “-ізм”. Таким чином, постмодернізм мислиться перш усього як напрям чи ширше – як конвенція. Нібито певна група авторів домовилась: “Ми будемо постмодерністами, бо так пишуть на Заході, а ми любимо все, що є на Заході, тому будемо це наслідувати”. А щоб успішно (як на нашу “сільську місцевість”) наслідувати, треба знати, чим, власне, цей “істинний” постмодернізм характерний».
Тож розглянемо основні ознаки постмодернізму. Він:
– перейнятий майже виключно цитуванням, колажує, монтажує, паразитує на текстах попередників;
– абсолютизує гру заради гри (за Єшкілєвим, “ситу гру”), виключивши поза дискурс живу автентику оповіді (наративу), переживань і настроїв;
– підриває віру в Призначення Літератури (хто би і що би під цим призначенням не розумів);
– іронізує з приводу всього на світі, в т.ч. й самої іронії, відкидаючи будь-які етичні системи і дидактичні настанови;
– комбінує параіндивідуальне авторське “я” з уламків інших авторських світів, убиває автора як творця власного індивідуального авторського світу;
– “карнавальною” (бо насправді всього тільки посткарнавальною) маскою відмежовується від будь-якої відповідальності перед Навколишністю і за Навколишність;
– тупо експериментує з мовою (-ами);
– рабськи плазує перед віртуалом, мультимедіальними безоднями й бестіями, прагне підпорядкувати мистецтво електронним імперіям та навіки поховати його дух в їхній інтерпавутині;
– заграє з масовою культурою, демонструючи несмак, вульгарність, “секс, садизм і насильство”;
– руйнує ієрархію, підмінює поняття, позбавляє сенсу, розмиває межі, бере слова в лапки, хаотизує й без того хаотичне буття /Ю.А./.
Подібні постмодерну явища у мистецтві уже траплялися: александрійська епоха, осінь середньовіччя, fin-de-siecl’івський декаданс. Дехто схильний пов’язувати це із завершенням певного проміжного часового відліку або наближенням якоїсь фатальної дати (той же Олександр Дугін).
«…Найзавзятіші критики постмодернізму, вочевидь, не усвідомлюючи того, що й самі є “постмодерністами” в силу свого розташування в теперішньому часі й тутешньому просторі, досить часто характеризують постмодернізм як “руйнівний”, причому вкладають у цю характеристику виразно неґативний зміст. Тут варто зацитувати з пам’яті Сократа (а його, власне, в силу відомих обставин, по-іншому, як із пам’яті, й не зацитуєш), який казав афінським консерваторам, що вони дуже слушно чинять, оберігаючи певні цінності від руйнування, – от тільки чи ті цінності, які заслуговують бути збереженими? реформаторам натомість казав, що вони дуже слушно певні цінності руйнують – от тільки чи ті, які цього руйнування заслуговують?».
Невже роль у літературі Бродського, Борхеса, Павича, Еко, Фаулза, Кортасара, Фуентеса, Маркеса, Кундери, Рашді справді є руйнівною? Невже ці імена, з якими, власне, пов’язуємо комплекс літератури постмодернізму, справді несуть поразку й безвихідь? Поки постмодерн житиме і квітуватиме, це залишатиметься таємницею. Адже говорити зараз про постмодерн – рівноправно тому, що вранці робити висновок «день видався невдалим».
«Постмодернізм і справді може вважатися хворобою. Але що в літературі (крім соцреалізму) вважати “здоров’ям”? Класичну норму? Пригадую, як Генрі Міллер, розмірковуючи на тему “здорового” мистецтва, визнавав, що в житті не читав нічого патологічнішого від “Іліади” з її ріками крові, смакуванням насильства, вивертанням назовні паруючих нутрощів. Рідна література знає не менш “здоровий” приклад із “Drang nach Osten” Ігоревих білявих бестій з метою – не в останню чергу – ґвалтування “красних жен половецьких”.
То як усе ж бути з “руйнуванням” і чи в постмодернізмі справа? Можливо, йдеться про те, що література минулих епох пропонувала (а точніше нав’язувала) певну цілісну картину світу, перейняту вірою і до-вірою. Постмодернізм же пропонує хаос і фраґментарність, уламки колишньої цілісності, руїни (отож він швидше “руїнний”, аніж “руйнівний”) колишньої єдності, ним же висміяної, – і все це перейняте виключно іронічною настановою, бо нічого більше не залишається.
Але в мені озивається читач із деяким досвідом переживання чужих текстів і він протестує проти розуміння іронії як “апріорного чинника постмодернізму”. Бо я не читав нічого іронічнішого, ніж, наприклад, “Гамлет”. Можливо, героя цієї трагедії слід вважати постмодерністом? Він і справді “яловий”, на кожному кроці грається словами, холодно рефлексує, цитує попередників й іронізує навіть над коханням, – та що там? – над смертю! От тільки смерть у нього “справжня”, хоч і надміру театральна, що наштовхує на підозру автора в пародійності. Зрештою, якщо справді віднести іронію до “апріорних чинників”, то змушені будемо приєднати до постмодерністського комплексу також і Рабле, і Сервантеса, і Свіфта, а там і – добряка Діккенса і ще три чверті решти Світової Літератури, яку, до речі, все одно вигадав Ґьоте».
Отже, постмодернізм – не що інше, як природно і закономірно створена перехідна ланка у мистецтві, яка на руїнах старих напрямів і нав’язуваних стереотипних законів творчості будує новий напрям – наступну мистецьку ланку.
Михайло Собуцький у статті «Постмодернізм, або ж вихід з нього» пише:
«Постмодернізм – це гра з уламками, які докупи або зовсім не збираються, або збираються лише локально ("автентично"). Проте, граючися з уламками, постмодернізм потрохи розгрібає їх завали на руїнах; а під руїнами завжди хоч щось живе та ховається».
Залишається лише чекати на розквіт цього «живого». А критика знайде своє місце лише після розквіту нового напряму, який, надіюся, принесе за собою безліч якісних і нових шедеврів!