По теплу узнал, где родник добра.
В грудь на полную Рождества набрал –
в сердце пусть летит с птицей красною,
где мой дом родной, где птенцам уют.

К дому милому, к дому отчему,
где все ждут меня между прочими.
Все здесь сходится, все считается,
с Богородицей возрождаюсь я.

Ты прими меня – душу светлую
на пороге дня несусветного,
накорми меня хлебом неземным,
напои вином – кровью истины.

И пускай мой путь через ночь лежит –
след звезды на нем и, глотая жизнь,
я иду не в шаг, то бегу, то жду,
то ль на счастья миг, то ли на беду.

Ангел бесится, дьявол молится,
мне бы с тем и тем перемолвиться,
зазвенеть в словах, словно колокол,
быть собой пока стану облаком.

Подыму звезду с пыли роковой,
чтобы таял лед страха подо мной,
чтобы птицами небо выстелить,
а на утро в них кто-то выстрелил.

Вот порога дом, заходить пора,
в грудь на полную Рождества набрал.
Птица красная станет синею,
а слова мои – белым инеем.

11 Декабря 2009

Серця розшарпані вітрами
в тюрмі мирської суєти –
обкрадені...
Пустіють храми,
світ розпинають драми...
Драми !
Зачинені Небесні брами...
Куди іти ?

Спитай себе сльозами,
горем,
що заповзає у хати...
Спитай себе заради себе:
з ким зараз ти !?
Кому вклоняєшся і служиш ?
Якій меті ?
Чи здоженеш,
чи надолужиш
себе в Житті ?

Жахлива суть земних реалій
роз’ятрює людські уми...
Але ж ми люди ! Люди ми !
В буденщині понуро-чалій,
п’ючи їдкий напій печалей,
світ жде останньої сурми.

Де ж весни ті,
що від початку –
Священні ?..
Скапують серця
свічками...
Гасне дух борця
у невимовній безнадії...
Хто стародавню млу розсіє,
роззброїть осоружну тлінь ?..
В ріллю грядущих поколінь –
хто Слово Істини посіє ?..

У пам'ять Неба, пам'ять зір
пливуть часи, роки, століття…
Людино ! Не вагайся, вір !
Що ти – найвищий Божий твір –
нев’янучих Садів Суцвіття…

Людина – творіння Боже,
Людина...
Куди вона
Світами лине ?
По часі гине,
Допивши кварту жури до дна…

Хвилина – крупинка Часу,
Хвилина...
Як може в ній
Творитись дія,
Цвісти надія,
Додавши блиску стезі земній.

Полум’я – властивість серця,
Полум’я...
Ним нині знов
Літа напились,
Життям пролились
У невгасиму, святу Любов.

Людина – творіння Боже,
Людина...
Вона як мить
У круговерті
Життя і смерті.
Та сутність вічна у ній горить...

У тиші нічній, до господи
В єдинім небеснім строю
Безсмертна душа мого роду
Приходить у пам’ять мою.

Я чую грядущого рокіт,
І предків далекий мотив.
Орійці мої світлоокі,
Де нині ваш плуг золотий?

Орійці, і скити, і руси –
Ви різні у назвах лишень –
Стривоженим поглядом Буса
Вдивляєтесь в нинішній день.

А буйні вітри не вщухають,
Жбурляють сніги з верховіть.
Супроти бандитської зграї
Народ на Майдані стоїть.

Плечима підіпремо небо!
В минуле нема вороття.
І нашу Вкраїну для мене, для тебе
Вкарбуємо в Книгу Буття.

Нам буть сіячами довіку.
Новий розвидняється день.
- Дай Боже вам повні засіки -
Ледь чутно лунає з давен.

28. 12. 04.

Струмить ріка, пливе між берегами,
Бурливі води в далечі несе.
Стара земля покинута богами,
Сама себе між зорями пасе.

Кудись нестримно лине без оглядки,
Мов заблукалий в морі корабель,
Своє Різдво спростивши до колядки,
Згубивши блиск Священних Паралель.

І ми живемо, хай на мить живемо,
І виростаєм, хай не до гори,
Та все таки усі кудись пливемо
Блудливим руслом пружної пори.

Несемось вихром замислів гордливих,
Сягнувши неба – Неба не знайшли,
Зате в облозі стад звірино-хтивих,
До самозгуби близько підійшли.

На кого нині наші уповання ?
Чиїх тепер чекаємо предтеч ?
Коли серця нездалі до єднання,
То хто примирить їх ?
Насилля ?
Меч ?

Чи може ті, що у гризні кривавій,
Невпинних сварах людству вкажуть Путь,
Рачкуючи по колії іржавій,
Із вуст ллючи словесну каламуть…

Біда, біда ! Вона передомною…
Невже й за мною ?.. Думати страшусь...
Боюся йти реальністю земною,
Гадаючи, де нею спокушусь ?

І ось погрузши в розмисли безсонні,
Нап’явши серце на незгойний біль,
Їдка жура мої пронизла скроні,
Зробивши з мене нерухому ціль.

Я зрозумів, що все у світі тлінне,
Все нетривале... Зорі – і вони
По часі згаснуть, впавши в море пінне
Покритої віками давнини.

Все суєта… А як інакше жити ?
Яким шляхом іти в земне буття,
Якщо душа приречена тужити
І розчинитись в Лєті забуття...

Яка ж є суть в тих безконечних втомах,
У гармидерах, бучах, біготні ?
Коли невдача чи дрібненький промах,
Бувають все ж до болю клопітні.

Від них усі спішать відгородитись...
Комусь дарує доля сотню літ,
А хтось помер, не встигши народитись,
Злетівши з гіль мов зсохлий пустоцвіт.

Хтось у багатстві, в розкошах, у славі
Знаходить сенс і ніби має все,
Та як безумець в пафосній поставі
Себе над світом високо несе.

А час летить, збігає невблаганно,
І скільки б того статку не було,
Кінець прийде і виллється спонтанно
Могильним сном й на золоте чоло.

А далі що ? І чи існує далі ?
І де існує... Роздумів - мільйон...
За них, одначе, не дають медалей,
З них не формують полк чи батальйон.

Вони живуть і там, де умирають
Усі надії... Звідки ж мислі ці,
Як не з душі…
Це з неї проростають
В Безсмертя світлоносні пагінці.

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Моя земля не та, що роїть терни,
Не та, що закисає у багні…
Моя земля зреклась гидот і скверни,
І зацвіла волошками мені.

Вона людей годує добрим хлібом
І напуває сонячним дощем,
Дарує щастя, радощі, і ніби,
Вже серце не терзає гострий щем.

Її шукав я і знайти старався,
Не дивлячись на скопище невдач,
І тільки так…
Снагою причащався,
Щоб душу не труїв безглуздий плач.

Нехай терпів поразки та утрати,
І розбивався майже не ущерть,
Та не дозволив злості розіп’яти
Свого єства, Життям роззброїв смерть !

Його поклав на Праведні Основи,
І не примкнув до капища лжеців,
До тих іуд, що прагнуть крови, крови,
Проклявши нень, знеславивши отців...

Я зрозумів журбу свого народу,
І, Боже милий ! Скільки ще йому
З мутних ковбань черпати мертву воду,
Святому не повіривши Псалму ?

Та що я мовлю ?! Є в народу віра,
Над небеса літанії цвітуть,
Бадьорить світ священицька Пальміра,
Її велична, царствена могуть.

Лунає клич від стін Єрусалиму…
Але чому ж у серці тісно нам ?!
Йому б вогню, полум’я, а не диму,
Йому б не тління, а горіння Храм…!

Йому б дощу, божественної зливи
Слів запальних, щоб ними йти у бій
Супроти лжі, під зоряні розливи
Окрилених Любов’ю літургій.

Можливо час не визрів ще достоту,
Тверезу Мисль ковтаючи живцем.
Щезає вік, минувши милю соту,
І юний вік у світ іде ловцем

Нових епох… Народжуються толки,
Оманним постулатом ваблять ум...
Розбиті дні, їх скришені осколки –
Ось наслідок гнилих, порочних дум...

Та я неправді вірити не буду,
В нещиру сповідь серце запрягти –
Це все одно, що вдітись у облуду,
На шию зашморг смерті натягти.

Я знаю, сни минаються по ночі,
Блакитна мла несе свій передзвін
Над шепіт рос, щоб проблиски пророчі
Вишневий світ воздвигнули з руїн.

Здійняти Стяг над краєм калиновим,
Стяг не війни, а Вічних Перемог,
Щоб люд ожив життям нетлінно-новим,
В яке усі народи кличе Бог.

Рішення вибрала я не останнє,
просто так легше було, в моїй спальні
квіти цвітуть, співають птахи.
Хочеш дивитись? Так не йди !

Холодно? Можу закрити вікно.
Ні, це ж холод серця твого.
Більше не гріє воно моє тіло.
Сам відпустив, я й полетіла!

Позбав мене розуму і почуття,
почни все з початку, почни все з нуля!
Не муч мою душу і серця не край,
а як я тікаю ти не доганяй.

Тихо підеш, може навіть покинеш.
Знатимеш де, як схочеш приїдеш.
Чекати не буду –сум наганяє,
а може забудеш, я не нагадаю.

Сидітиму я, біля дороги,
мені все одно, не можу без болі.
А ти будь далеко, не повертайся,
і як я наснюся ти не вибачайся.

Київ
2008 Р.

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я певно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід.

Зелені дні, яскраві, чарівливі,
Залиті сонцем, де сьогодні ви ?
Я йшов до вас у життєлюбній зливі,
Свій дух купав у пахощах трави.
Не нудьгував у сутіні вечірній,
Пив залюбки псалмів дзвенячу вись
І розчинявся в радощі незмірній,
Бо жив Життям, дарованим колись
Тим самим Небом...
Срібні Зодіаки,
Цвіли у серці містикою зір.
Не йнявши віри слову потіпаки,
Я до Святинь спрямовував свій зір
І линув духом... В думах молитовно
Шукав Снаги до нових відкриттів,
І знову серце билося жертовно,
І знову світ його палахкотів,
Жарів натхненням...
Господи Всевладний !
Всевишній Боже ! В Істині твоїй
Я прозрівав йдучи на шлях відрадний,
Крізь темноту, крізь чорний вітровій,
Через жаркі, розпечені пустелі...
Та лиш сьогодні знаю, що тоді
Твоїх Небес блакитні акварелі
Живили мої роки молоді.
Я був не сам, невидима присутність
Надсвітних Сил провадила мене,
На Вічну Путь святу явивши бутність,
Пройнявши Світлом все життя земне.
Я був не сам... Сьогодні твердо знаю,
Що без Христа в недолі пропаду.
Без віри як Незримого пізнаю ?
Як без покути прощення знайду ?
Як осягну божественне начало
Людського духу у тілеснім тлі ?
Та нині Слово Боже зазвучало,
Звільнивши люд з гріховної петлі...

Моя весна… Де ти сьогодні квітнеш ?
Де розливаєш повів райських віт ?
Я точно знаю, що мене не зітнеш
Із царства муз, мій не затопчеш слід...

щось не дише бог
для убог – острог
зведений в раменах
де течуть по венах
тіні від стіни
з холоду вони
в пошуках упасти
там де серце настіж
і в душі мете
не твоє не те
та не охопиме
римами простими
бо не виліковне
спокоєм церковним
карби на лиці
скарбом – руки ці
ліній рів пітний
з точки 'я' над 'і' й
до несамоти
ти світи
святим
до не змоготи
відтвори себе
гомоном небес
променій
в мені
промайни
мов мить
та не проминай
променя ми най
в пісню облачим
дихати є чим
і вдихнувши співу
душами вродливі
станемо без маски
на порозі ласки
божої до крихти
стане досі крих тих
аби там де дише...
панувала тиша

24 Листопада 2009

Повітря в горлі комом застрягло,
мене ніби назавжди забрали,
з собою на небо, усі мої мрії,
як солодко я з ними злетіла.

Розвіяв вітер ілюзії , мрії,
усе. Ніби ніж гострий в спину.
Розтануло щастя, розвіялись сни.
Лишився лиш біль. Це вже не ми!

Якби я знала, що я втрачала,
то краще б двері свої зачиняла.
Якби я знала кого в душу пускала,
То може б зразу замки поміняла.

Так хочеться крила, але і навіщо?
Куди вже літати? Кайдани набиті.
Всміхаюсь брехливо, продам свою душу,
куди мені з нею? Все стало байдужим.

Якби я знала, що станеться з нами,
бракує поваги, мене вже не стало.
Якби хтось сказав, порадив, чи що?
То може б не влізла я в це лайно.

Відкриваю очі я,
та без тебе я сліпа,
що ж робити маю я?
Вибираю каяття.

Київ
2009 р.

Чорне та біле, світле та сіре,
хто малював ці жахливі картини?
Вікна закриті, серця зашиті,
нам треба здолати ці згубні миті.

Сонце закрилося , темною хмарою.
Може сховалось і плаче із жалості.
Хтось подивився і засміявся,
а хтось навіки одиноким зостався.

Ріжу долоні, ріжу до болі,
Вони чисті в них не має крові.
Чому ж тоді думи мене не пускають?
Чи може я просто себе вихваляю?

Ти не бреши, ти не вкради,
чесно живи і всім поможи .
Чому ж тоді в світі всі, майже, нещасні?
Чому ж тоді сльози затьмарюють щастя?

Київ
2007 р.

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Люби ! Нехай це почуття
Пройме усе твоє життя.
Люби, не підкоряйся злості,
Там, у небесній високості
Вирує радісна цвірінь
Лунких пернатих сотворінь.

Услухайся в ці трелі милі –
Хвала, хвала Надсвітній Силі ! –
У них вируючи звучить.
Мов наречені на весіллі,
Хмарини пролісково-білі
Уславлюють сяйну блакить.

Люби ! Любов’ю все осилиш,
Любовію серця прихилиш
І друга в недругу знайдеш…
Любов не відає поразки,
В атаках милості і ласки
Підкориш сотні злобних веж.

Не змучуйся на цій стежині,
Любов на те й дана людині,
Щоб тягарі й чужі носить…
В ній постає предвічна сила,
Вона, вона усе створила
Й продовжує творить.

Люби відверто і жертовно,
Злосердих і без тебе повно,
Їх душі супротивні дню.
В них ночі згубної темрява…
В тобі ж горить незгарна слава
Священного вогню.

2005

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Душа моя радіє і співає,
І серце б’ється Іменем Твоїм.
У ньому сонце істини сіяє,
Мій шлях земний чудесно просвітляє
І проводжає у небесний дім.

Творець віків, уславлений Владика,
Єдиний, Вічний, Праведний, Живий !
Даруєш Ти спасіння чоловіку.
У дні грядущі, де не має ліку,
Ведеш серця, що чують голос Твій.

Квітує дух, душа цвіте пахуче
У молитовній, сонячній порі.
Над світом сонним розсуває тучі
Проміння віри світле і могуче,
Запалене від Божої Зорі.

Тобі, мій Господи, Єдиному Тобі
Співаю я псалми і пісню нову.
Блакить безкрая весело бринить.
Там, знаю я, знайдуть свою обнову
Усі, хто віру йняв Твоєму Слову,
Хто забажав собі Тебе відкрить.

2007

Що життя?
Гра випадку, гра долі,
Гра природи,
наслідок жаги...

...Літня ніч
і запах матіоли.
Сплять дива,
закутані в стоги.

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

В угол локтя
вписана окружность головы

Не надо
ничего
доказывать

Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Якби я знала, де та квітка
Ховається казкова,
Торкнувшись, і сама розквітла
Для праведного слова.

Якби дізналась, де ті гори,
Що здатна подолати,
Напевно те смолисте горе
Не вдерлося б до хати.

Якби потужні мала крила,
Не йшла б до неба боса,
І те нарешті зрозуміла,
Що не збагнула й досі.

Якби моя душа небоги
Розправила вітрила,
То більше б не питала Бога,
Куди поділись крила.

2009 р.

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

* * *

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю! Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий, Син людський.

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"

Життя зупинилося, тиша навколо.
Застигли ілюзії, стали прозорі,
усе зупинилося, зникли думки,
немає куди, навіщо іти.

А ти стоїш, серце моє тримаєш
і ніби життя моє забираєш.
Мовчанням своїм б'єш боляче серце,
пусти мене, так буде легше

Не має думок, не має страждань,
не має нічого, ні сподівань,
не має ні серця, не має душі ,
ти все в мене вкрав, хоч відпусти.

Як би я могла поділитись з тобою,
кохання мого вистачить двом,
але не потрібно, для тебе це гра,
твої почуття лиш порожні слова.

Чому ти мовчиш? За що мене караєш?
Чому то кидаєш, то підіймаєш?
Зі мною не можеш буть, хоч не знущайся.
Іди собі тихо і не прощайся.

Прагнем до сонця, обпалюєм крила,
Шукаючи де краща, наштовхнемось на каміння.
Завжди чогось замало, завжди чогось бракує,
своїми ж руками,щастя ми руйнуєм.

Чому ж ми не цінуємо,чому усе не те?
Ми прагнемо покою, та й спокій дістає.
Завжди шукаєм винних, ми в помилках своїх.
За мрії не здійсненні, ми лаєм увесь світ.

Та може просто жити нам спробувать хочь раз?
Без цих порожніх слів, лайок та образ.
Не думати де краще, радіти що вже є.
Життя воно прекрасне, воно у нас одне!


2009 р.

Не можна жити без кохання,
Лише у ньому сенс буття.
Без нього - марні всі старання,
Без нього - шлях у забуття.

Живемо раз на цьому світі,
Прожити як найкраще треба.
Всі на Землі ми Божі діти,
Ми тягнемось до світла і до неба.

Кожен має різні мрії,
Які дають наснагу пізнавати
Цей світ романтики й надії...
І знай: життя в житті треба вбачати.

Свіча, що змінює життя,
Горить і не погасне.
Вона запалює серця,
Із світлом - все прекрасне!

Свіча - це Бог, який дає любов,
Він хоче всіх зігріти, освятити.
Нам світить в серце знов і знов,
Бажає в нього нам любов вселити.

Нехай горить свіча в серцях і не згорає!
Своїм теплом всіх зігріває!
У темні всі куточки проникає...
Нехай любов ніколи не згасає!

В дощі журба моя сховалася...
В промінні сонця - радість.
Веселка з небом поєдналася,-
Свідоцтво Боже нам, як данність.

Веселка - букет із кольорів,
Що зір людей красою вабить,
І хто її хоч раз зустрів,
Творця, за мить таку, він славить!

Я смотрела как дерево, сменяя сезоны,
Жёлтый цвет переводит в голый, а голый – в зелёный
И словно ребёнку в имитации взрослых,
Мне становилось то грустно, то весело после
Правду дерева летом я искала во влаге
Но листья иссохли, листья не лгали
И когда я решилась любить их любыми
Я увидела, что они мёртвыми были

Холод, слякоть и монохром
День идеальный для похорон
Но вместе с листвой положите меня
Я знаю, что дерева суть у корня

де та мова де ті змовники?
ненормоване життя се
парфумер збирає дзвоники
рейки гнуться числа мстяться…

ти на волі мов на волику
на підробленому слові
в вічність в’їхати поволеньки
сподівавсь – за дрібку солі

замість вічности – у відчаї
потрапляєш (за нізащо?!)
маска мертва – за обличчя і
замість Бога – мертвий пращур

замість чаю з цукром – стевію
замість стевії – з цикутою
нерозріджену (містерії)
рідину в собі спокутуєм

молим – молимся – замолюєм
Бога – янголам святим і
Богородиці – знеболює
ненадовго! невситимі

бо гріхи огріхи – пострілом
все розтрощують єдиним
слова голого «апостоли»
хижі клоуни без гриму

грубу пластикову фрезію
годі сплутати з живою –
поверніть мені поезію
живину і диво в Слові!

О, Господи, зміни моє життя
Та прожени з душі лукаву зграю!
Не гумова забава для биття,
Судини в хворім серці не міняю.

За що? За що? О, Господи, прости.
Невже тебе сама вела на страту,
Вбивала в руки цвяхи та хрести
Здіймала за наказами Пілата?

Кричала за Вараву на суді?
Невже була сестрицею Іуди?
Чи я зреклась від тебе у біді,
Як той Петро, що плакав від облуди?

Клялася всує іменем твоїм,
Брехала, ненавиділа, блудила?
Хай свідком стане весь Єрусалим,
Що Господа ніколи не ганьбила!

Можливо, пращур мій таки там був.
Не тільки за свої гріхи страждаєм.
Він, може, той, хто оцет простягнув,
Щоб ти вознісся, Господи, над раєм.

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

примарний спокій
порухом думок
змиває день

у сонячнім сплетінні
вже проростає сутінків
тремтіння

і між корінням збурене сумління
не жевріння і не прозріння
і не благання

просто відчуття,
як десь крізь тебе
йде життя...

пісок крізь пальці
очі крізь думки
на п*яльцях часу
вишиті роки

і руки сколоті
і душі у скорботі

та ні, не кляп у тебе в роті

а просто німота стиска
слова розтерзані бажанням
жагою вічного зізнання

в гріхах не скоєних, хіба?
твоя журба, чи боротьба
чи ба.. ганьба,

ганьба стократ!!!
нехай не ворог і не брат
аби не брати до душі

так легше вижити... мершій!
всі на розпродаж

байдужості
і поглядів у небо
(тобі не скажуть, чи так треба?)

You're so alone..
шепочуть стіни

ти не стомився
просто вмер...


Your time is out!
Ось і все...



Р.S.
Ти світла не лякайся у кінці...
Не суд страшний -
страшний новий світанок
й примарний спокій
у твоїй душі

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Повітряне місто-над містом
земним.Там спливають зірки
до того нічного намиста,
зіркового.В чащі стрімких

прозорих поверхніх відбитків,
без снів наших скутих і злих,
є виблиски хмар чистих,
не схожі на шлях ледь живих

істот замилено-оких,
тінями мраку підкресленних.
Хмари застигнуть у спогадах,
щоб в серці хоч щось не щезло.

Розбий навік в собі невір'я,
Не розгубись на віражі.
Виходь з вогню гріха й повір"я,
Зламавши розбрату ножі.

Розбий ущент! Розвій по вітру,
Хай пропаде навіки слід -
Усіх навчителів нехитрих,
Що топлять в ложці білий світ.

Високе небо над тобою,
Бо вже прийшла твоя пора.
Мандруй із піснею дзвінкою,
Та повертайся до Дніпра.

Чи розминешся ти з брехнею?
Чи попадеш до неї в бран?
Прошкуй колючою стернею,
Та не зарий в гріхи талан...

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997),
нова редакція.

Я люблю велику тайну
Тихих, зоряних небес.
І в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес.

І прозріли серця очі,
І розкрилися вуста.
Я побачив серед ночі -
Сина Божого - Христа...

І хоч я щасливий нині,
Не забуду дні тривог.
Усміхнеться Україні -
Милосердний, браття, Бог...

Тож любіть велику тайну
Тихих, зоряних небес,
Бо в цю пору незвичайну,
Вірю я - Христос воскрес!

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

Десь, за недопитою чаркою за перерозподіл світу
та заздалегідь переходу бажання в палке лібідо,
де зліва – завмре наболілим, знайомим аж до крові, справа –
спрагою долонь – лопотіти, зникатиме відлунням браво.

Там розгорнулась, мов білий прапор, моя невпинність,
та дегустую, те недолите на сіль та винність.
Як не дивився – себе не бачив на місці лобнім
в сорочці сніжній чи в балахоні з мечем оздобним.
А небо низько, мов на колінах, і тягне соки
із річки щастя по краплі віри по окостоку.
Як дьогтю бракло для брами раю, щоб не рипіла –
в душі копальню за ним нагнувся у робі тіла.
Комусь до діла – аби рипіло, та не остигло,
аби не в яму, аби не в чорну... і Бог не вигнав
де світ за очі себе ховає, а зорі в тернях,
де все нерідне та одиноке і я – мізерний
розвів руками, повів плечима, перехристосив
всіх тих, прибитих i відгорілих в пекельних стосах,
i тих, хто били та прибивали, вогні спускали –
хортів голодних, що в небо гнали по зубоскалах,
бо плаха струхне, а попіл здмухне зі стосу тризна,
і знову чиста понад землею висить білизна,
висить і сохне аж доки треба, аж доки кара
ще недоспіла у громі й блиску. Мов недогарок
від свічки, стліє у веремії вірша багаття,
роздали ролі – бліду сорочку і меч для ката.
Спадай – жахайтесь, січи – бо дане у руки право
укоротити комусь по плечі, собі – во славу.
Такі то справи, такі забави, що й гріх збагнути,
як землю крутять, та не заглянуть – як тут по суті.
А тут господньо, як має бути – дороговкази,
наліво – коле, направо – колом, до неба – разом.

Ось де вони, міцні глаголи, розчавлені неначе грона –
нектар терпкий та оковитий в посудинах судин холоне.

31 Серпня 2009

Коли прийду - тебе тут вже не буде.
Не буде запаху, тепла, прощальних слів.
І зникнуть спогади, думки...
Лиш тільки шепіт
Моїх облуплених схололих стін
Ще нагадає -
Ти тут був учора.
Ти щось хотів сказати, та не зміг.
Забракло слів, забракло духу, нот забракло...
Твоя ж душа благала відпустить.
Я відпущу, ні-ні, мені не складно.
Я її викину в одчинене вікно,
Як зім'яте цієї ночі простирадло -
Нехай летить, мені вже все одно...

Кожен день я бачила твої очі,
А зараз я їх уявляю ...
І ці мої безсонні ночі
Скоро приведуть до краю...
Незнаю чому так сталось,не питай,
Мене ти тільки не проганяй.
Я тону як бачу тебе,
А як посміхаєшся мені - я плачу,
Я мрію, щоб це була любов,
А ти напевне думаєш інакше...
Я хочу побіжати за тобою,
Схватить плече, сказать "Прощай",
Та тільки вириваються три слова,
Які вже так відомі...

2009 рік

Мне страшно
Моя жизнь от тебя зависит
Раскроешь ли объятья
Или ты припасла для меня нож
Всегда на чеку, красные глазища
Я – сам себе сторож

Но время
Придёт, мне придётся уснуть
Ты однажды захочешь спать тоже
Крепко
Руки твои я возьму
И положу их в свои ладоши