«Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши…»
Оксана Забужко

...Я дивлюся на свічку, і бачу, як Пан диригент,
Затіює магію світла на темних підмостках...
І як Ви п’єте кожну-долю-півтакт-напівмент,
Зливаючись з ним, відчуваючи хосен і млосність...

Це – Ваш Білий танець: відверто, й (авжеж!) еротично...
Ви у полум’ї жовтих свічок, як Зоря, горите...
О! Усі Ваші па! Посолонь,
Граціозно,
Дотично,
Обходите Ви, ніби Всесвіт, приміщення те...

...А як Вас дратує вгодована лощена мавпа:
- Свєчка справа чадіт... Там би в тєму – бенгальскій вагонь! -
В мить оту Ви готові-на-все – розчахнули би навпіл,
Цю банкноту смердючу з лайном аж від гузна до скронь....

...Але – ні! Бо в цей мент Він відкине свої рукавички,
І полонить Вас всю в худорляво-нервове-гілля...
У цю мить Ви – Офелія?... Може – поліська Марічка?...
Полоните датського принца?... А мо`ж в Острозі короля?...

...Чи то капає віск, чи то капають-з-свіч Ваші сльози?...
Феєрія вогнів… Напівдоля-півтакт-напівмент…
Ви повільно йдете-через-зал-на-свій-кін, вільна й боса...
Рукавички – убік!... У свічок є новий диригент!...

Кумпала Вір, 23.01.2008 р.,
м. Хмельницький

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

В бетон одягнута байдужість
Міняє вірші на рекламу.
Коли вже нице не подужать,
Дивлюся в небо, що над нами.

Ти наче білий-білий голуб
У потемнілім передгроззі.
Зорій! Щоб не було ніколи
Кінця Поезії і Прозі.

Тебе люблю, похилена Калино,
Під тягарем плодів своїх Ти похилилась,
Але ніколи Ти не шкодувала
За те, що в Тебе донька народилась!

Люблю Тебе, моя Лебідко,
За те, що крильми розганяла хмари,
Що з твої легкої руки
Моє життя пройде не марно!

За те люблю, весняне Сонце,
Що посмішкою завше сяєш,
Що ласкою й теплом завжди
Ти всіх навколо зігріваєш!

Люблю Тебе, Матусенько рідненька,
Бо ти калиною, лебідкою і сонцем
Завжди поспієш на підмогу
Як лиш біда постукає в віконце!

Нехай Тебе Господь благословляє
На многії і благії літа,
За те, що Ти любов усім даруєш,
І будиш до життя, немов весна!

Немов грудне дитя, годовані квартали.
Грудневе молоко холодне, наче ніж.
Хто знав, як відгули, відвили, відспівали
сиренами, мольбами прокляття по війні.

У пустці хіросім луна немов у храмі,
де гета* цокотить, малює серця біг.
Слова не йдуть в одне, не тнуться в оригамі*,
знекровлені вони, аж білі, наче сніг.

На вулиці сиріт терпіння дім. Якудза*
тримає око тут, де джерело б'є зваб,
снується по кутах, вилежується в лузах,
де кожен грішний – пан, а для любові – раб.

Тріпочуть ліхтарі, мов крилами нічниці,
мов патока густа, дзеленькоти монет,
бо честь – не звук пустий по ребрах рахівниці,
то чайних танцівниць безцеремонний лет.

Поміж цілунків, чар, між клекоту сасеко*,
пташини білий стан в червонім кімоно,
тче журавлино рух, неначе вітер в спеку,
проголоднілий зір, п'янить трепке вино.

О, гейше-гейше, гей... ша – замовкає відстань,
мовчання саван впав, мов сакура, до ніг.
Лети, стелись, мети і забирай від міста
лігво нагріте тим, хто платить за нічліг.

Та шурхотить перо, мов миша, по папері,
виловлює слова чорнилами і п'є
ту пустку хіросім , ту повну "Ай-ші-теру!"*
і серцем віддає... поезія з пап'є...

3 Листопада 2009

"гета" яп. – дерев'яні сандалі
"оригамі" яп. – витинки з паперу
"ай-ші-теру" яп. – я люблю тебе
"якудза" яп. – мафія
"сасеко" яп. – повія

…Дівчина,
довгошия, мов сарна,
несла яйця
в червоному фартушку,
і, заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли люди,
даючи їй
дорогу…

Василь Стус

…Чомусь не там шукає спокою душа -
Не у кар’єрах, не в теплах і не у статках…
Вписати б у пергамент, на остатку,
Останню Пісню чи останнього Вірша…

…Перевіває
Квочка-осінь
Листя жовте…
Уже й листопад, а на серці – листопАд…
Бо ніби майже все у нас на лад,
А я все білю біллю Сонце в колір шовку…

…Вже й перша паморозь і перший срібний іній,
В моїй руці
Тремтить,
Як лист,
Рука твоя…
Бо з нами предків наших всіх, забутих, тіні…
І ми – всі разом: тіні предків, ти і я…

…І я, надіючись докупи листя змести,
Напевно знаючи, що долю не минеш –
Усе ж надіюсь, що простиш, не проклянеш,
Дозволивши мені яйце пронести,
Вплітаю весни у осінні палімпсести…

Кумпала Вір,
02.11.2009 року, м. Хмельницький

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Я просто эхо, человек-оркестр
с растерянной Вселенной в нотах.
Мне для концертов не найдется мест,
как смысла для вопроса "кто ты".

Как ветер, мир меняется во мне.
Без разницы – его хватает...
Он – не почем, но почему-то вне
подсчета криков журавлиной стаи.

Но почему-то дышится за всех
не-дышащих и не-отпетых.
Со снятием доспехов – легче грех,
я открываю сердце свету.

Я просто остров, человек-страна,
дрейфующий анклав. Светила –
друзей неслыханная тишина,
врагов невидимая сила.

15 Октября 2009

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

Стара кріпацька скрипка голосила,
Знесилено здригалася рука,
То чорна доля, як полин, гірка
Зловісно тьмою сину очі вкрила.

Тож опустила ніч довічні крила,
Порвалась нитка променя тонка.
Він більше не побачив ні струмка,
Ні ранньої зорі, що всім світила.

В науку батько тричі віддавав,
Слабкий хлопчак поволі підростав,
І мав любов до кобзи неоманну.

Спливли літа… І, ставши кобзарем,
Він побратався з вітром і дощем, –
Нащадок вірний сивого Бояна.

Романівко, дзвінких пісень колиско,
Тебе довіку щиро він любив.
І, згадують, казав посеред нив:
“Як матері, землі вклоняйтесь низько…”

Дивився, як на диво, на берізки,
Зелену їхню мову розумів.
І в серці діаманти щирих слів –
Засяяли, як в росах сонця зблиски.

Цвіте його поезій щедрий сад,
І душу зачаровує щоднини:
У ньому є троянди й виноград…

О незабутні, радісні хвилини,
Я чую срібний передзвін рулад –
Того, хто вік співав для України.

Як рідна Прометеєва сестра,
Вогні досвітні людям засвітила.
Високої душі провісна сила –
Незламно вік горіла для добра.

Коли прийшла недуг лиха пора,
Вона не склала дум змужнілих крила:
З Італії, і з Грузії летіла
В думках - і на Волинь, і до Дніпра…

Пісні скропивши молодою кров’ю,
Свій край любила гордою любов’ ю,
Хоч доля їй судилася тяжка;

Її стодзвінна ліра не змовкає,
Ім’я - зорею слави людству сяє –
З іменнями Шевченка і Франка.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!

Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Гроза-черниця –
Наречена небесна.
В очах зірниця –
Надія воскресла.
Дихати можна,
Можна летіти.
Думка тривожна –
А як же діти?
В неба відпущення
Іноді просить –
Сльози розкаяння
Ллє на покоси.
Земля напоєна –
Дихати легше.
Сльози подяки –
Роси найперші.
“Роси – як діти!” –
Усміх іскриться.
Може летіти
Гроза-черниця.
14.08.09

Вітер в старенькім лахмітті
Йшов жебрати вікна відкриті.
Шурхотом тихим просився до хати,
На підвіконні вкладаючись спати.
То невелика здається пожертва,
Та залишалися вікна заперті.
Вітер віконниці штурхав легенько,
Свіжість вдихаючи рано-раненько.
Вікна лишалися сліпо-закриті –
Ранок проводили люди в молитві.
Хмара з грозою якось підлетіла –
Здався їй старець зовсім безсилим.
Сили додала трохи від грому –
Вітер загрюкав, долаючи втому.
Вікна щільніше усі зачинялись –
Гніву небесного люди боялись.
...................................................
Вітер в старенькім лахмітті
Більше не жебрає вікна відкриті...
11.08.09

«Полюбляла вона, зачинивши в клітку
винного, віддаватися на його очах
любощам зі своїми коханцями, одним
з яких був король…»
З давнього рукопису

Цей хтивий жар! Це полум`я одвічне!
Цей мармур тіл завитих, як ланцюг.
У ніч середньовічну хвойд і волоцюг
Ніхто не скаже правди тобі ввічі.
Вони завиють, як пекельний хор
Під замковими стінами хвалебно,
Коли коханець твій, король таємно
і ганебно
Сповзе набік захеканий, як хорт.
Розіб`єш гонор, честь свою на друзки,
Стомивши спрагою Сенявських
і Собєських,
У клітку замкнених сталеву пеську
Як очорнила ти славетний рід Жевуських!

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Геннадій Кириндясов
Не велетень на зріст,
Але він майстер-класу
Поет і журналіст.

В житті не скривдив мухи,
Але його перо
І в день Святого Духу
Утверджує Добро!

І в шістдесят вражає
Відвагою борця,
Бо головне, що має,
Це світлий дар Творця.

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

(Історичній перемозі ФК «Шахтар» 20.05.09р.
присвячується)

…Футбол… На екрані сьогодні – мегафутбол…
У ложах великі гравці: Ахметов Ющенко, Суркіс…
Мірча Луческу, вам рукоплескає Турція,
І ось, 25 хвилина – нарешті: - Г-о-о-о-л!!!
Наш український бразилець Луіс Адріано,
Ставить під сумнів великі бременські плани…
Та Томас Шааф не простий: - Дайте води!
Удар зі штрафного… Трагічно… 1:1…
І страх, ніби вовк в темноті, наступає на п’яти:
- Ну, що ж це гра… А нех вам, товаришу П’ятов…
Але гірники не здаються, воює «Шахтар»…
Удар за ударом!... Одначе стоїть воротар…
Немов характерник, старається Даріо Срна…
Кубок поїде в Донецьк!.. Це футбол!.. Це війна!...
І ось основний час скінчився, радіти ще рано:
Уся Україна зібралася коло екрану…
Тут навіть і ті, хто колись вболівав за «Динамо»
Усі – за «Шахтар» Донецька Торсидо, ми – з вами!...
І ось, додаткові хвилини… І є в нас умілець,
Малесенький Жадсон, новий український бразилець!...
Дев’яноста і сьома хвилина.. І ось, ось він: - Г-о-о-о-л!!!
І ми виграємо!... Сьогодні великий футбол!...
І вся Україна волає в тональності фа,
Бо Кубок приїде до нас, ми взяли УЄФА!...
Болільники «Вердера» плачуть: «Дайте води!» -
«Шахтар» - чемпіон!... Перемога – у нас! 2:1!...

P.S: …І все ж, десь в печінці, рядком насміхається титр:
«Хто ж виграв цей матч? «Шахтар» чи бразильський арбітр?...»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

Михайло Ткач…
Білоголовий,
Неначе ангел уві сні.
Він – незабутнє,
Тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач –
Це світ смерічок
І кучерявих ясенів.
У Буковиночки-Марічки
Є сином він
Серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство
Словом гріє.
Його співають – і грузин,
І росіянин…
Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача,
Та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
І у “Зазим’є”* холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у “Зазим’є”, рано!
Ще довго наяву
Й у снах
Вам промовляти:
“Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя Весна!”

м.Київ, 1999р.
_______________
* ”Зазим’є” - назва поетичної збірки всесвітньо відомого поета-пісняра, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка М.М.Ткача, автора пісень „Марічка”, „Ясени”, „На щастя, на долю”, а також назва села на березі Десни під Києвом, де розташована дача Михайла Миколайовича.

Подаруй, Галантний Маньєристе,
Це рожево - пурпурове море,
Колір вічних пристрастей аморе,
Ключик до ларця галантних істин,
Де душі пастельні акварелі
поринають у чуттєвий танок,
Де в долонях моря, на тарелі,
Простір, розпрозорюючись, тане...
Подих вітру, зовсім невагомий,
Зорепад барвистих рим-колібрі,
поступ вірша – легітний відгомін,
та його відлуння у верлібрі.
Поцілунок ранку - не вустами,
Дотик снів рожевих - не рукою,
Сповідь – не словами й не листами
береги - не стиснені поко́ї.
Серце, що метеликом тріпоче,
У глибинах моря - пульс вулкану,
Пурпурове небо - сліпить очі,
Поступ Командора й Дон-Хуана...

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – у ліжку вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що плине тобі нутром
до сьомого відчуття містично, тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не зведеш у біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
                            ландшафти,
                                                           врешті,
у свій синдром.


2009

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
малодосвідченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.



© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2007

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Літератор був нервовий і худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
і нікого поруч, а зі снами
не вдавалося домовитися - злий,
бо життя кудись летіло, день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
льоту поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
те, що в нього у житті не склалось
гірше ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля стрибав, здавалось,
в любу ніч, у темряву без снів,
од всього того, яке являлось
знов і знову зі зла його слідів.


2006

Натовпи великих завойовників
розкололи мій череп надвоє
ментальні подоби назгулів
на чолі
кричать
До бою
рикають
гарчать
закликають до зброї

навігатор – сторонній спостерігач
розвідка і контррозвідка
Він буде вбитий за зраду
в брудному застінку моєї свідомості
його прибічники будуть розчавлені
знищені всі до одного
розстріляні на світанку.

Ми здамо Ельдорадо.

Персона нон-грата,
Людина без мрії -
Думки не логічні,
Слова, що повії.
Закусює чаєм
Дешеві цукерки.
Плітки додає
У чужі табакерки.
Табу анонсує
З позиції Бога.
Указує пальцем
На вірні дороги.
Персона нон-грата,
Доречна робота.
Початки бере
За часів Геродота.
Сміється з мистецтва,
Засуджує розум.
Свята забуває -
Персона неврозу.
Середнього роду
Її вподобання.
Людина без мрії -
Факір сподівання.
Хреститель історії,
Свідок контексту,
Сьогоднішній фавн
Наказового тексту.
Людина байдужа,
Цукерки вершкові.
Впусту роздає
Побажання любові.

Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

*
Білі стіни. Полотно.
Село, Карпати,
ніч і небо;
сніг відусіль,
по комин замело,
дзвіниці тінь.
Іду до тебе...

Завії схил людських осель...
О, чари снів… Пора вставати.
В вікні ранкова метушня, готель, -
час кави, настрою, писати.
П и с а т и !
Жіночий образ у наснаги взяти.
З дівок, зрання природних, малювати
одвічний клич весняної пори!

Неспішно йти,
зухвало позирати.
Хоча би на отих -
де ваба статі
за перехрестям ніг.
О! Їх кохати
я до нестями міг,
коли б не лиця,
не розмов торішній сніг.

*
Готель і Дзвони -
простріл площі поміж ними.
Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
до Ужу - де мости-кордони -
перед Тими,
що звели правий берег в чарку поклонюсь.
Н а п ' ю с ь!
По пелюстках рожевих находжусь,
в кав'ярнях та пивних – усіх! - спинюсь.
А в пізній вечір увійду у ресторані.
Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
Поворожу на оркестровому органі
і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

- Чекає нас печальний клавесин,
з мінорностей тобі веселого награю,
"біжить за Чоп циганський табір" заспіваю...
І ще не будеш ти одна, а я один...

*
Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
тремтячі з втоми пальці зігрівати;
дрібні недогляди природи виправляти
нервовим доторком руки до полотна -
без ліку часу,
- і під ранок засинати,
і марити вві сні -
усе вертати,

де білі стіни, полотно:
село, Карпати,
ніч і небо,
сніг відусіль,
дороги замело.
Дзвіниці тінь.
Іти до тебе.

1996

Це ти, Етелло! Гул тисячоліть,
клекотячи од непорозуміння
із глуздом нашим, ледвеживотінням,
крізь тебе пролинає з миті в мить, -
зриваючи п’янкі глибини неба -
величчям: у роздрібненості душ;
надмірним: у староміщанську глуш;
ефірним птаством Горніх нот, Етелло.

Для чого граєш ти у мирний час,
коли ми налягаємо на шлунки,
коли у нори тягнемо дарунки,
якими сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини і доньки,
тоді й перемогли би - нині ліньки
звучати серцем. І тому ціни

у нинішніх не маєш. О, десь інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” так печально,
і так глузливо “dolce far niente”…
Тобі аплодували й там і жадно
ловили погляди очей твоїх,
забувши, як і тут, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,

зринаючи, як прохололі звуки,
назбирані у вислову акорд,
у гам базарно звихнутих аорт,
у оплесків поліфонічні муки.
Куди тобі зі світом цим? куди?
Кому від тебе цю прийняти ношу?
Чи надане тобі “усе! не можу!”
і з Вищим Даром лиха обійти?

Але ефір твоєї гри - дозвучність
промінню, водам, подиху вітрів,
коли немає непотрібних слів,
хіба не в цьому - рятівна величність?
омріяне повернення до раю
у сумніви закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
вимолюючи: “я живу, бо граю!”?

“Я граю, бо живу!”, торкання світле
переливається - потужне, барвне,
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, здобуття розквітле...
І глина клавіш, і вже Інші Руки,
Небесні води... Твердь... І споконвіччя,
І з нотних бриж усміхнене Обличчя,
І колискової моєї перші звуки.

2004


* doloroso – італ. (муз) – скорботно, печально.
** dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення.

Я недогоди наші й не згадаю.
Та їх ніколи не забудеш ти...
О, кинь тягар минулого! - волаю, -
Ті вічні варіації “страждаю”
у грубій шкаралупі доброти,
якої в тебе вже не пам’ятаю, -
не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше в серці - мрійні очі, губи,
чуттєва м’якість, витонченість і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
казкових замків, сльози нереїд,
вагітних од пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,

і неіснуючих в природі рíчок.
О сльози! сльози, струшені щодня,
мов із небес у тропіках! А ніч як,
палке продовження у сяйві свічок
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник,
шукаю порятунку навмання.

Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, - я,
продукт літературної руди,
не можу стати тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

"Прощай" сказати, втім, навряд чи зможу,
напевно це відсутність прямоти,
яку із відчуттями блазня множу
на артефакти рим і слів сторожу,
на скаменілі в класиці лади,
усяку чортівню, і на пригожу,
прекрасну нескінченість значень - “Ти”.


2004

Відтак "Коцюмбас" - вербальна пастка,
з додатком “Леся”, сповна фізичним,
аби жіноче "сюди, будь-ласка",
вважати тільки метафоричним
відлунням щастя або нещастя
в безодню кинутого поета,
що загадковість питання "Леся"
беріг античним нутром естета,

не обмінявши словес готівку
в обміннім пункті анналів жанру
на коломийську її голівку,
на тіла викінчення Меандру,
не заблукавши у плині ліній,
перетинанні, переплетінні,
у поєднанні жаги - до міні,
і дна очей у зухвалій сині,

попри тяжіння, чи притягання,
небезуспішне й тому трагічне,
де, мов оракул, ціна питання
щось неминуче-міфологічне:
"Він їй дарує життя оливи,
вона - нагоду вдягання лавра,
та шлюб прикрасять меча мотиви,
і смерть Тезея від Мінотавра”.


2003