Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Гроза-черниця –
Наречена небесна.
В очах зірниця –
Надія воскресла.
Дихати можна,
Можна летіти.
Думка тривожна –
А як же діти?
В неба відпущення
Іноді просить –
Сльози розкаяння
Ллє на покоси.
Земля напоєна –
Дихати легше.
Сльози подяки –
Роси найперші.
“Роси – як діти!” –
Усміх іскриться.
Може летіти
Гроза-черниця.
14.08.09

Вітер в старенькім лахмітті
Йшов жебрати вікна відкриті.
Шурхотом тихим просився до хати,
На підвіконні вкладаючись спати.
То невелика здається пожертва,
Та залишалися вікна заперті.
Вітер віконниці штурхав легенько,
Свіжість вдихаючи рано-раненько.
Вікна лишалися сліпо-закриті –
Ранок проводили люди в молитві.
Хмара з грозою якось підлетіла –
Здався їй старець зовсім безсилим.
Сили додала трохи від грому –
Вітер загрюкав, долаючи втому.
Вікна щільніше усі зачинялись –
Гніву небесного люди боялись.
...................................................
Вітер в старенькім лахмітті
Більше не жебрає вікна відкриті...
11.08.09

«Полюбляла вона, зачинивши в клітку
винного, віддаватися на його очах
любощам зі своїми коханцями, одним
з яких був король…»
З давнього рукопису

Цей хтивий жар! Це полум`я одвічне!
Цей мармур тіл завитих, як ланцюг.
У ніч середньовічну хвойд і волоцюг
Ніхто не скаже правди тобі ввічі.
Вони завиють, як пекельний хор
Під замковими стінами хвалебно,
Коли коханець твій, король таємно
і ганебно
Сповзе набік захеканий, як хорт.
Розіб`єш гонор, честь свою на друзки,
Стомивши спрагою Сенявських
і Собєських,
У клітку замкнених сталеву пеську
Як очорнила ти славетний рід Жевуських!

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Геннадій Кириндясов
Не велетень на зріст,
Але він майстер-класу
Поет і журналіст.

В житті не скривдив мухи,
Але його перо
І в день Святого Духу
Утверджує Добро!

І в шістдесят вражає
Відвагою борця,
Бо головне, що має,
Це світлий дар Творця.

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

(Історичній перемозі ФК «Шахтар» 20.05.09р.
присвячується)

…Футбол… На екрані сьогодні – мегафутбол…
У ложах великі гравці: Ахметов Ющенко, Суркіс…
Мірча Луческу, вам рукоплескає Турція,
І ось, 25 хвилина – нарешті: - Г-о-о-о-л!!!
Наш український бразилець Луіс Адріано,
Ставить під сумнів великі бременські плани…
Та Томас Шааф не простий: - Дайте води!
Удар зі штрафного… Трагічно… 1:1…
І страх, ніби вовк в темноті, наступає на п’яти:
- Ну, що ж це гра… А нех вам, товаришу П’ятов…
Але гірники не здаються, воює «Шахтар»…
Удар за ударом!... Одначе стоїть воротар…
Немов характерник, старається Даріо Срна…
Кубок поїде в Донецьк!.. Це футбол!.. Це війна!...
І ось основний час скінчився, радіти ще рано:
Уся Україна зібралася коло екрану…
Тут навіть і ті, хто колись вболівав за «Динамо»
Усі – за «Шахтар» Донецька Торсидо, ми – з вами!...
І ось, додаткові хвилини… І є в нас умілець,
Малесенький Жадсон, новий український бразилець!...
Дев’яноста і сьома хвилина.. І ось, ось він: - Г-о-о-о-л!!!
І ми виграємо!... Сьогодні великий футбол!...
І вся Україна волає в тональності фа,
Бо Кубок приїде до нас, ми взяли УЄФА!...
Болільники «Вердера» плачуть: «Дайте води!» -
«Шахтар» - чемпіон!... Перемога – у нас! 2:1!...

P.S: …І все ж, десь в печінці, рядком насміхається титр:
«Хто ж виграв цей матч? «Шахтар» чи бразильський арбітр?...»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

Михайло Ткач…
Білоголовий,
Неначе ангел уві сні.
Він – незабутнє,
Тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач –
Це світ смерічок
І кучерявих ясенів.
У Буковиночки-Марічки
Є сином він
Серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство
Словом гріє.
Його співають – і грузин,
І росіянин…
Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача,
Та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
І у “Зазим’є”* холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у “Зазим’є”, рано!
Ще довго наяву
Й у снах
Вам промовляти:
“Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя Весна!”

м.Київ, 1999р.
_______________
* ”Зазим’є” - назва поетичної збірки всесвітньо відомого поета-пісняра, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка М.М.Ткача, автора пісень „Марічка”, „Ясени”, „На щастя, на долю”, а також назва села на березі Десни під Києвом, де розташована дача Михайла Миколайовича.

Подаруй, Галантний Маньєристе,
Це рожево - пурпурове море,
Колір вічних пристрастей аморе,
Ключик до ларця галантних істин,
Де душі пастельні акварелі
поринають у чуттєвий танок,
Де в долонях моря, на тарелі,
Простір, розпрозорюючись, тане...
Подих вітру, зовсім невагомий,
Зорепад барвистих рим-колібрі,
поступ вірша – легітний відгомін,
та його відлуння у верлібрі.
Поцілунок ранку - не вустами,
Дотик снів рожевих - не рукою,
Сповідь – не словами й не листами
береги - не стиснені поко́ї.
Серце, що метеликом тріпоче,
У глибинах моря - пульс вулкану,
Пурпурове небо - сліпить очі,
Поступ Командора й Дон-Хуана...

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – у ліжку вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що плине тобі нутром
до сьомого відчуття містично, тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не зведеш у біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
                            ландшафти,
                                                           врешті,
у свій синдром.


2009

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Літератор був нервовий і худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
і нікого поруч, а зі снами
не вдавалося домовитися - злий,
бо життя кудись летіло, день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
льоту поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
те, що в нього у житті не склалось
гірше ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля стрибав, здавалось,
в любу ніч, у темряву без снів,
од всього того, яке являлось
знов і знову зі зла його слідів.


2006

Натовпи великих завойовників
розкололи мій череп надвоє
ментальні подоби назгулів
на чолі
кричать
До бою
рикають
гарчать
закликають до зброї

навігатор – сторонній спостерігач
розвідка і контррозвідка
Він буде вбитий за зраду
в брудному застінку моєї свідомості
його прибічники будуть розчавлені
знищені всі до одного
розстріляні на світанку.

Ми здамо Ельдорадо.

Персона нон-грата,
Людина без мрії -
Думки не логічні,
Слова, що повії.
Закусює чаєм
Дешеві цукерки.
Плітки додає
У чужі табакерки.
Табу анонсує
З позиції Бога.
Указує пальцем
На вірні дороги.
Персона нон-грата,
Доречна робота.
Початки бере
За часів Геродота.
Сміється з мистецтва,
Засуджує розум.
Свята забуває -
Персона неврозу.
Середнього роду
Її вподобання.
Людина без мрії -
Факір сподівання.
Хреститель історії,
Свідок контексту,
Сьогоднішній фавн
Наказового тексту.
Людина байдужа,
Цукерки вершкові.
Впусту роздає
Побажання любові.

Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.

О, панночко! Ви загубили риму
У грі кокетливо-мрійливої естетки.
Позбудьтесь фаршу, не танцюйте Приму –
Вам не дадуть чужої статуетки.

О, панночко! Хотіли править балом?
Пробачте, люба, та яка з Вас Маргарита? –
Ви можете з диявольським загалом
Усмішкою любовно говорити?

О, панночко! Священну Камасутру
Я б щиро радила натхненніше вивчати.
Слова – не цукор, їх помол на пудру
Ще не дає Вам права крити матом.

О, панночко! В феміністичній ролі
Не пустять і повік пробитися крізь терни.
Мужайтеся! Та, як сівач у полі,
Лелійте, щоб достигли Ваші зерна!

*
Білі стіни. Полотно.
Село, Карпати,
ніч і небо;
сніг відусіль,
по комин замело,
дзвіниці тінь.
Іду до тебе...

Завії схил людських осель...
О, чари снів… Пора вставати.
В вікні ранкова метушня, готель, -
час кави, настрою, писати.
П и с а т и !
Жіночий образ у наснаги взяти.
З дівок, зрання природних, малювати
одвічний клич весняної пори!

Неспішно йти,
зухвало позирати.
Хоча би на отих -
де ваба статі
за перехрестям ніг.
О! Їх кохати
я до нестями міг,
коли б не лиця,
не розмов торішній сніг.

*
Готель і Дзвони -
простріл площі поміж ними.
Проспектом "Пам'яті магнолій" волочусь
до Ужу - де мости-кордони -
перед Тими,
що звели правий берег в чарку поклонюсь.
Н а п ' ю с ь!
По пелюстках рожевих находжусь,
в кав'ярнях та пивних – усіх! - спинюсь.
А в пізній вечір увійду у ресторані.
Таке ж, як сам, дівча загублене знайду.
Поворожу на оркестровому органі
і в п'яну ніч тендітні плечі поведу.

- Чекає нас печальний клавесин,
з мінорностей тобі веселого награю,
"біжить за Чоп циганський табір" заспіваю...
І ще не будеш ти одна, а я один...

*
Дівча роздягнуте на білім тлі писати;
тремтячі з втоми пальці зігрівати;
дрібні недогляди природи виправляти
нервовим доторком руки до полотна -
без ліку часу,
- і під ранок засинати,
і марити вві сні -
усе вертати,

де білі стіни, полотно:
село, Карпати,
ніч і небо,
сніг відусіль,
дороги замело.
Дзвіниці тінь.
Іти до тебе.

1996

Це ти, Етелло! Гул тисячоліть,
клекотячи од непорозуміння
із глуздом нашим, ледвеживотінням,
крізь тебе пролинає з миті в мить, -
зриваючи п’янкі глибини неба -
величчям: у роздрібненості душ;
надмірним: у староміщанську глуш;
ефірним птаством Горніх нот, Етелло.

Для чого граєш ти у мирний час,
коли ми налягаємо на шлунки,
коли у нори тягнемо дарунки,
якими сатана вгощає нас?
У цій країні тільки за війни
тебе почули б і сини і доньки,
тоді й перемогли би - нині ліньки
звучати серцем. І тому ціни

у нинішніх не маєш. О, десь інде,
де вміють краще підбивати сальдо,
не грала б “doloroso” так печально,
і так глузливо “dolce far niente”…
Тобі аплодували й там і жадно
ловили погляди очей твоїх,
забувши, як і тут, що кожен гріх
себе являє Зору непринадно,

зринаючи, як прохололі звуки,
назбирані у вислову акорд,
у гам базарно звихнутих аорт,
у оплесків поліфонічні муки.
Куди тобі зі світом цим? куди?
Кому від тебе цю прийняти ношу?
Чи надане тобі “усе! не можу!”
і з Вищим Даром лиха обійти?

Але ефір твоєї гри - дозвучність
промінню, водам, подиху вітрів,
коли немає непотрібних слів,
хіба не в цьому - рятівна величність?
омріяне повернення до раю
у сумніви закутого єства,
жадання, що сягнуло торжества
вимолюючи: “я живу, бо граю!”?

“Я граю, бо живу!”, торкання світле
переливається - потужне, барвне,
знаходячи, як темне, все намарне
і, як прозоре, здобуття розквітле...
І глина клавіш, і вже Інші Руки,
Небесні води... Твердь... І споконвіччя,
І з нотних бриж усміхнене Обличчя,
І колискової моєї перші звуки.

2004


* doloroso – італ. (муз) – скорботно, печально.
** dolce far niente. – італ. - приємне нічогонероблення.

Я недогоди наші й не згадаю.
Та їх ніколи не забудеш ти...
О, кинь тягар минулого! - волаю, -
Ті вічні варіації “страждаю”
у грубій шкаралупі доброти,
якої в тебе вже не пам’ятаю, -
не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше в серці - мрійні очі, губи,
чуттєва м’якість, витонченість і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
казкових замків, сльози нереїд,
вагітних од пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,

і неіснуючих в природі рíчок.
О сльози! сльози, струшені щодня,
мов із небес у тропіках! А ніч як,
палке продовження у сяйві свічок
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник,
шукаю порятунку навмання.

Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, - я,
продукт літературної руди,
не можу стати тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

"Прощай" сказати, втім, навряд чи зможу,
напевно це відсутність прямоти,
яку із відчуттями блазня множу
на артефакти рим і слів сторожу,
на скаменілі в класиці лади,
усяку чортівню, і на пригожу,
прекрасну нескінченість значень - “Ти”.


2004

Відтак "Коцюмбас" - вербальна пастка,
з додатком “Леся”, сповна фізичним,
аби жіноче "сюди, будь-ласка",
вважати тільки метафоричним
відлунням щастя або нещастя
в безодню кинутого поета,
що загадковість питання "Леся"
беріг античним нутром естета,

не обмінявши словес готівку
в обміннім пункті анналів жанру
на коломийську її голівку,
на тіла викінчення Меандру,
не заблукавши у плині ліній,
перетинанні, переплетінні,
у поєднанні жаги - до міні,
і дна очей у зухвалій сині,

попри тяжіння, чи притягання,
небезуспішне й тому трагічне,
де, мов оракул, ціна питання
щось неминуче-міфологічне:
"Він їй дарує життя оливи,
вона - нагоду вдягання лавра,
та шлюб прикрасять меча мотиви,
і смерть Тезея від Мінотавра”.


2003