All prints are weak
since sorted through the clutter.
Jump down one’s throat
to tear up bloody streams.
I carry paws
where death can den and dream.
My nose, it leads
and knows the laws of slaughters.
The nose is cold.

I keep the track
as eyes of pimps on hussies.
The tangled steps
are soaked in moonlit mesh
that squeezes juice
as well as senses flesh
until the nerve
stays numb and bones make fossils.
Oh nerve of Lord!

I have to feast –
warm blood with meat and weakness,
that runs on fears
so jaws are dripping wet.
The blood hits snow
by burning holes with red,
like wearing slugs
or growing blues in bleakness.
How much to hold?


A crystal clear
tear, heaven is a kerchief.
Its vessels brim
with brackish water in,
with love within
a paternoster tin.
The bones are stripped,
enamel slides meat-searching.
What’s left to hoard?

The hunger sleeps,
the feet don’t run and careless
about the furs
in silver-sparkled cowls,
about what’s left
inside the Moon-fed-bowl –
lap up the time,
one day I make you airless.
I’m Wolf – behold!

December 31, 2009

Дійові особи: Петро, новий українець.
Наталка, його наречена.
Епоха: двісті років після Котляревського.

*
Купив собі заводик біля траси:
Приватне підприємство «Більшовик».
І на столі манюнький Карлик Марксик
Борідкою до принтера приник.

Я скоро нову лінію відкрию.
Не бачу я ні ночі, а ні дня.
Звернув би гори, (як не звернуть шию
Налогова, пожежна й рекетня).

А ти прийшла неждано й недоречно,
Кивнула: «Трудоголікам привіт!»
Наталю, я люблю тебе сердечно,
Але ж у мене післязавтра звіт!

П р и с п і в:
Тебе благаю, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
І так на мене не дивись,
Я на роботі, і спішу!

Сьогодні ти уся така принадна.
Себе я змусив погляд відірвать.
- Петрусю, погуляймо в парку, ладно?
Там, певно, будуть солов’ї співать…

- А, може… погуляєм в Інтернеті?
Або, візьми з полиці детектив.
Передають дощі по всій планеті.
Пес покачався: жди грози і злив!

Ми тут новий свинарник напитали.
Як хочеш, то поїдемо туди.
А там саме повітря пахне салом!
Прибуток вироста, як із води.

А рівно в два з тобою ми заїдем
На галушки, банани й вергуни
В мій ресторан «Веселі людоїди».
А на закуску – кава й кавуни.

- Ну не шуткуй, не смійся наді мною.
На серці тяжко від твоїх реклам.
Я хочу заміж, зрозумій, бо хто я:
І не мадмуазель, і не мадам.

І я обняв тебе, мою кицюньку.
Злилися ми у вирі почуттів.
І треба ж так: за мить до поцілунку
В моїй кишені пейджер затремтів!

П р и с п і в:
Наталко, люба, застебнись,
Поки контракт не підпишу.
Відкладемо це на колись…
Я на роботі. Я спішу!

Ввімкнув я пейджер… Треба ж подивиться!
І ти пішла, лютіша від змії.
Я знову ухопився за таблиці,
…А за вікном сміялись солов’ї…

Пам’яті Н. Давидовської


Ще треті півні сплять на рушниках,
І думка не знайшла зі словом згоди.
Спить дивний Сад у білих пелюстках,
Не знаючи ні сонця, ні негоди.
Час зупинився, лист не шелестить,
І сонце, й вітер в вимірі інакшім.
Блискуча порцелянова блакить:
Земля і Небо – все чуже, не наше.
Тут поєднались Осінь і Весна,
Тут Ніч не поспішає День змінити.
Трикрилий птах не дзьобає зерна,
Не поринає в таїнства блакиті
І не співає, як було колись…
Збулося…
Смерть? А чи початок притчі?
«Трава полинна і зерно гірчичне»,
Бодай хоч десь би соняхи звелись!
Хрестата тінь у мреві між дерев –
Чи ти це?
Очі ж пахли липовім!
Хіба ж так люблять,
Щоб піти на смерть
В Сад Вічності
І стати серед мрев,
Немов стеблина в царстві суховіїв?!
Хіба ж так люблять,
Щоб любов вросла
Корінням в душу і її ятрила,
Та вічним болем таврувала крила
(а в тебе ж і не два, а три крила)?!
Тут тиша «після», ось чому
Мовчиш.
Чи ж слово всує, це уже
Спокуса?
І біль сторукий, і любов стоуста –
Це все у віршах плаче і болить,
І світиться,
І падає дощем,
І міниться веселковим розмаєм,
І висіває в серце тихий щем,
І мукою солодкою карає.
У амфорі, на самім її дні,
Де скрито на віки жіночу сутність,
Горить лампада так, як восени,
Згоряють клени, тихо і разюче,
І… безборонно.
Ти іще гориш,
Ти світиш,
І наповнюєш світінням
Той дивний Сад, що снить
На самоті
Твоїм натхненним чудом воскресіння.
Уже не роз’єднати – Вірш і Сад!
А, може, смерть – життя, не знане
Нами?
Горить свіча, і падає сльоза.
Травою з серця проростає
Пам'ять…

(Романс для нас)

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вона покинула його без зайвих фраз...
І в пам’яті зостався тільки образ –
Неясна тінь, мара, нечіткий обрис...
Слід на піску, який у шторм вода змиває,
Міраж в пустелі, що за обрієм зникає...
Записка на столі: “Прости й прощай...” –
І недопитий кимсь із них зелений чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
До нього знов прийшла вона, без зайвих фраз...
І він відчув ще раз в душі цей світлий образ –
Весняну рінь, пера, як скрипки, обрис!...
Слід на піску, котрий її стопа лишає,
Оазис-сад, який за міражем зростає...
Записка на столі: “Ти просто знай!...”
І губ її печать, терпка, як чай...

…Без зайвих слів, без всяких там образ,
Вони гармонію плели без зайвих фраз...
Він малював на полотні прекрасний образ:
Небесну синь, живі вітри, і Сонця обрис...
Й як хвиля слід її з піску у шторм змиває,
І як оазис міражами обростає...
Записка на столі: “Спішу!... Стрічай...”
І двоє душ, що разом п’ють зелений чай...

16.08.2006 року,
м. Хмельницький

(Юрій Лях. «Дажбожі внуки», Кременчук, 2006)

…Наперекір тобі здіймусь я гордо,
Розправлю плечі від тяжіння літ.
О, доле, знов мені ти кривиш морду,
А я до тебе шлю палкий привіт.


* * *
В поезії я розправляю плечі.
Пишу на біле, без чорновика!
Та доля витворяє дивні речі:
Кривлялась! показала язика!!!

То дулю скрутить, то скубне, то скаче,
І все це – абсолютно без підстав.
Але сьогодні… підморгнула наче…
І я цій морді оду написав!


(Юрій Лях. «Дажбожі внуки»…)

Я випурхну весні назустріч,
В осонні пір’ячко скупаю,
І полечу писать попУрі
Із солоспівів свого краю.


* * *
А я виспівую попУрі.
Нехай оцінить мене жУрі.
А з вами укладаю пАрі,
Що вмію грати й на гітарі.

…Він слухав вирок, зблід, заціпенів…
Стояти в ланцюгах було непросто…
Він вихуд, покосився, почорнів…
Смертельна сутінь огорнула його постать…

…А натовп товк брудні долоні й реготав…
І тикав в нього жовті пальці зашкарублі…
А свідок-блазень бризки слини вивергав,
Й плював йому в лице об’їдки трупні…

…Забелькотав горбатий прокурор:
- Цей смерд вчинив супроти світу єресь!...
Якщо він навіть з’їсть лайна відро,
Я, Ваша Честь, впізнаю в ньому Звіра…

…Він каже, ніби може він літать,
І, як по тверді, ходить по воді…
І може душі, ніби повісті, читать,
Й не залишає на землі своїх слідів…

…Промову взяв прокажений суддя:
- Потрібні докази для правильної гри!
І в залу суду, у коробці з-під сміття,
Втягли присяжні пару білих крил…

…І натовп бачив, як він голову підняв,
І як торкнувся його погляд білих крил…
Й ще дужче каркати стялося вороння:
- На смерть його!.. Кілків йому і вил!..

…Суддя сказав: - Підсудний, іменем назвись!
Покайся в єресі і в цих страшних гріхах…
А якщо ні, тоді востаннє помолись,
Бо ти пізнаєш жах тортур і смерті страх!...

…Він мовчки встав – і раптом стало тихо –
Й правицею торкнувся до єванглія…
І він промовив: - Ваша Честь! Любов – то гріх мій…
А називають мене люди просто: Янгол я…

Кумпала Вір,
07.02.07р. – 12.10.09р.
м. Хмельницький

1

кагано –
ви – чи
рабино –
ви – чи
лаврино –
ви – чи
януко –
ви – чи
яничари –
чи?

2

Юшку Ющенко доїв,
але хоче їсти.
Україну подоїв,
а не хоче сісти.

3

Яйценюк і, знову ж таки, яйця:
курячі – не курячі, натомість
кидайте у претендентів – всі бояться,
деякі втрачають і свідомість.

4

З бочки – вдягнений простенько –
пиво продає Костенько.
Пропагує – українське,
п’є – кремлівське.

5

Як і всі краде Литвін.
Та чому ж у злиднях він?

6

Гроші вкрав, якийсь-то псих –
проти себе, проти всіх.

7

До цієї ще напасти –
буде – во! – «Свобода» красти.

8

Лиже задницю руйнатор
і Ахмету, і Ренату.

9

Темний вершник скаче шибко,
чорний коник – Се Тігіпко.

10

Головний комуніст –
кулаком – у ніс.
Розчепив той кулак –
в ньому – вождь і ГУЛаҐ.


Загальний портрет

Крадії –
собача свора –
всі кричать:
«Тримайте вора!»

2009-11-25

Ярина Тимош

Без тебе я - в анабіозі.
Без тебе – летаргічний сон!
Стою з букетом на порозі
У косметичний твій салон.

Ти неприступна недоторка,
Незмінно модна, от кутюр.
Наводиш кожного вівторка
Свій манікюр і педикюр.

Тебе вигулює ротвейлер.
А ми збиралися гульнуть…
І я, багатий, мов Рокфеллер,
У кулаці півсотні мну.

Біжу, пришпорюю планету.
Ти знову зникла, як міраж!
Телефоную:
-Де ти? Де ти-и-и?
-Привіт! Я тут. Приходь на пляж.

До тебе підпливаю брасом,
В душі співаючи пісні.
А ти… пірнула із Тарасом!
Вже в аквалангах десь на дні!

Ах ти чудовисько лохнеське!
Чому ти дражнишся на зло?
Сама ж писала есемеску,
Що буде краще, ніж було.

Але ж були колись моменти…
Серця забились в унісон,
Й мені казала компліменти:
«Ти приставучий, мов гудрон»!

В мені вібрує кожен атом.
Молю тебе сказати «так»!
Ти знову клацнеш дипломатом:
-Ну, я пішла. Пока, дивак!

А за вікном летять лелеки,
І малюків комусь несуть…
К бісам! Іду на дискотеку,
Пора спізнать жіночу суть.

А там знайомі: Зойка й Настя.
Кричу: «Бон жур! Парле франсе?»
Та Зойка зойкнула від щастя,
Сказала:
- Згодна я. На все.

Та незборимі твої чари…
Я долю взяв на абордаж.
Хто там сказав, що ми не пара?
Я ідеальний твій типаж!

І знай, примхливая чаклунко,
Відчую губ твоїх дюшес!
І в безкінечнім поцілунку
Удвох полинем… до небес!

2009

Свято место, где ночь, словно рой саранчи,
оголяет былую растерянность улиц.
Фонарями болтлив, этот город молчит,
как без меда ободранный на зиму улей.

Он теряет ключи у вокзала с тех пор,
в казино продувает карманы удачей.
Просыпаясь наутро в трамвайном депо,
улыбаясь всем тем, кто душой побогаче.

Место встречи – вопрос, где иглою – обет,
тишина будто ниткой сквозь ушко проходит.
Шита дрожь не по мне – зыбкий ветер в ответ,
дрожь, как ложь – как не мерь –
для мужчины не в моде.

18 Ноября 2009

Зіниці море. Світу береги.
Коли ясніє – Богу вільно
відспіви бгати за покійних,
лоліт вкладати з краю берегинь

і робу емігранту одягти.
У цій кімнаті ти не перший,
хто голод никотинний з верші
затуплює вином до сліпоти.

До правоти доказуєш, що ти
був господом собі і сином
для матері, для світу – клином.
Те журавлине не візьмуть чорти

і скільки би не начертив – люби
себе, де батьківщина тихо
дається знатися на лиху,
на дзвонах щастя, рівчаках журби.

Її сльозою ти не розгубив.
Позастигала, наче магма,
як гріш, стиснула діафрагму,
дала впійматися коли знобить.

А що болить – то янгол встереже.
Прибережи серцеву пристань
на цю розмову якористу,
де на питання "ще?" холодне "вже".

Невже? Авжеж – цей берег полонить.
Невже те "вже" вартує ждати,
не знати як дотліє матір,
терпцем урвати родовиту нить.

Мов крики чайок, виплески тривог.
Коли видніє – божевільно
не відспівати за покійних,
аби нам вибгав трохи серця Бог.

11 Листопада 2009

я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я
я я                         я я
я я                          я я
я я          Я²            я я
я я                           я я
я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я

2009

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

«Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши…»
Оксана Забужко

...Я дивлюся на свічку, і бачу, як Пан диригент,
Затіює магію світла на темних підмостках...
І як Ви п’єте кожну-долю-півтакт-напівмент,
Зливаючись з ним, відчуваючи хосен і млосність...

Це – Ваш Білий танець: відверто, й (авжеж!) еротично...
Ви у полум’ї жовтих свічок, як Зоря, горите...
О! Усі Ваші па! Посолонь,
Граціозно,
Дотично,
Обходите Ви, ніби Всесвіт, приміщення те...

...А як Вас дратує вгодована лощена мавпа:
- Свєчка справа чадіт... Там би в тєму – бенгальскій вагонь! -
В мить оту Ви готові-на-все – розчахнули би навпіл,
Цю банкноту смердючу з лайном аж від гузна до скронь....

...Але – ні! Бо в цей мент Він відкине свої рукавички,
І полонить Вас всю в худорляво-нервове-гілля...
У цю мить Ви – Офелія?... Може – поліська Марічка?...
Полоните датського принца?... А мо`ж в Острозі короля?...

...Чи то капає віск, чи то капають-з-свіч Ваші сльози?...
Феєрія вогнів… Напівдоля-півтакт-напівмент…
Ви повільно йдете-через-зал-на-свій-кін, вільна й боса...
Рукавички – убік!... У свічок є новий диригент!...

Кумпала Вір, 23.01.2008 р.,
м. Хмельницький

Твоє ймення - відлуння варязьких дружин -
Від норвегів прийшло в наші землі.
Юних предків твоїх між холодних крижин
Нібелунги купали в Ульгемлі.

Твої очі - мов сполох зірниці вночі.
Недосяжні, й такі мені любі.
Ніжним шалом любові в полон беручи,
Залишають в сум’ятті і згубі.

Твої губи - троянди в едемських садах.
Так гріховно жадають кохання.
Я до тебе лечу, наче з вирію птах:
-Чи ти любиш? ... Мовчання... Мовчання.

(Синові Іванку, майбутньому лікареві)

…Ти чуєш стук чужих сердець,
Ти знаєш голос спраглих душ…
І ти щодня стаєш на герць,
Добром долаючи біду…

…Навколо осінь чи весна,
Навколо ранок або ніч…
А в тебе тут своя війна:
Ти проти смерті у борні…

…Лікуй! Як Авіценна й Гіппократ…
Лікуй! Немов Касьян чи Пирогов…
Лікуй! Бо співчуття – життя медбрат…
Лікуй! Бо медсестра життя – Любов…

Лікуй! Тримає скальпель твій Господь…
Лікуй! Вертай здоров’я в кволу плоть…
Лікуй! На бій із мороком виходь –
І не нашкодь…
І не нашкодь…
І не нашкодь…

…Ти не чекаєш нагород,
Ти не очікуєш оплат…
В палаті жде простий народ,
І плям не має твій халат…

…Твоя мета – допомогти,
Порятувати – твоя ціль…
Є лікарі… Один з них – ти,
З великим серцем люди ці…

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
08.11.2008 року

В бетон одягнута байдужість
Міняє вірші на рекламу.
Коли вже нице не подужать,
Дивлюся в небо, що над нами.

Ти наче білий-білий голуб
У потемнілім передгроззі.
Зорій! Щоб не було ніколи
Кінця Поезії і Прозі.

Тебе люблю, похилена Калино,
Під тягарем плодів своїх Ти похилилась,
Але ніколи Ти не шкодувала
За те, що в Тебе донька народилась!

Люблю Тебе, моя Лебідко,
За те, що крильми розганяла хмари,
Що з твої легкої руки
Моє життя пройде не марно!

За те люблю, весняне Сонце,
Що посмішкою завше сяєш,
Що ласкою й теплом завжди
Ти всіх навколо зігріваєш!

Люблю Тебе, Матусенько рідненька,
Бо ти калиною, лебідкою і сонцем
Завжди поспієш на підмогу
Як лиш біда постукає в віконце!

Нехай Тебе Господь благословляє
На многії і благії літа,
За те, що Ти любов усім даруєш,
І будиш до життя, немов весна!

Немов грудне дитя, годовані квартали.
Грудневе молоко холодне, наче ніж.
Хто знав, як відгули, відвили, відспівали
сиренами, мольбами прокляття по війні.

У пустці хіросім луна немов у храмі,
де гета* цокотить, малює серця біг.
Слова не йдуть в одне, не тнуться в оригамі*,
знекровлені вони, аж білі, наче сніг.

На вулиці сиріт терпіння дім. Якудза*
тримає око тут, де джерело б'є зваб,
снується по кутах, вилежується в лузах,
де кожен грішний – пан, а для любові – раб.

Тріпочуть ліхтарі, мов крилами нічниці,
мов патока густа, дзеленькоти монет,
бо честь – не звук пустий по ребрах рахівниці,
то чайних танцівниць безцеремонний лет.

Поміж цілунків, чар, між клекоту сасеко*,
пташини білий стан в червонім кімоно,
тче журавлино рух, неначе вітер в спеку,
проголоднілий зір, п'янить трепке вино.

О, гейше-гейше, гей... ша – замовкає відстань,
мовчання саван впав, мов сакура, до ніг.
Лети, стелись, мети і забирай від міста
лігво нагріте тим, хто платить за нічліг.

Та шурхотить перо, мов миша, по папері,
виловлює слова чорнилами і п'є
ту пустку хіросім , ту повну "Ай-ші-теру!"*
і серцем віддає... поезія з пап'є...

3 Листопада 2009

"гета" яп. – дерев'яні сандалі
"оригамі" яп. – витинки з паперу
"ай-ші-теру" яп. – я люблю тебе
"якудза" яп. – мафія
"сасеко" яп. – повія

…Дівчина,
довгошия, мов сарна,
несла яйця
в червоному фартушку,
і, заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли люди,
даючи їй
дорогу…

Василь Стус

…Чомусь не там шукає спокою душа -
Не у кар’єрах, не в теплах і не у статках…
Вписати б у пергамент, на остатку,
Останню Пісню чи останнього Вірша…

…Перевіває
Квочка-осінь
Листя жовте…
Уже й листопад, а на серці – листопАд…
Бо ніби майже все у нас на лад,
А я все білю біллю Сонце в колір шовку…

…Вже й перша паморозь і перший срібний іній,
В моїй руці
Тремтить,
Як лист,
Рука твоя…
Бо з нами предків наших всіх, забутих, тіні…
І ми – всі разом: тіні предків, ти і я…

…І я, надіючись докупи листя змести,
Напевно знаючи, що долю не минеш –
Усе ж надіюсь, що простиш, не проклянеш,
Дозволивши мені яйце пронести,
Вплітаю весни у осінні палімпсести…

Кумпала Вір,
02.11.2009 року, м. Хмельницький

Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

Я просто эхо, человек-оркестр
с растерянной Вселенной в нотах.
Мне для концертов не найдется мест,
как смысла для вопроса "кто ты".

Как ветер, мир меняется во мне.
Без разницы – его хватает...
Он – не почем, но почему-то вне
подсчета криков журавлиной стаи.

Но почему-то дышится за всех
не-дышащих и не-отпетых.
Со снятием доспехов – легче грех,
я открываю сердце свету.

Я просто остров, человек-страна,
дрейфующий анклав. Светила –
друзей неслыханная тишина,
врагов невидимая сила.

15 Октября 2009

…Вона його завжди з війни чекала:
Чекала ніч, чекала день, чекала вік…
Не спала, плакала, кричала, проклинала –
Чи зморшкам, чи літам губила лік…
От-от надію й розум не втрачала!...
І все чекала, все чекала, все чекала:
В удачу вірила, як в світлі віщі сни…
Вона чекала чоловіка із війни…

…Вона його, як Сонце, виглядала:
Здригалася від шелесту досвіт…
Ой, як же ніченьки було тієї мало!
Як серденько у неї калатало:
«Чи все сказала? Ой, чи все вона сказала?!...» -
Як рвалося воно за ним услід…

Летіло, як відлуння, по землі…
Летіло, як відлуння, по землі…

…Вона за ним підлогу не змітала:
Вдивлялась кожен день за горизонт…
Вона до нього на плече вві сні сідала…
Вона ходила разом з ним в борню на фронт…
Вона його від чаду смерті вберігала…
Вона молилась замість нього до ікон…

…Завжди було так: і тоді – колись, і зараз –
Вона його чекає із війни…
Вона, як та лелека, що без пари,
Кидається на грунт з височини,
І гине від жорстокого удару!...
Вона й із Того Світу йменням його марить:
Вона воює Божим Духом разом з ним –
Вона чекає чоловіка із війни…

Кумпала Вір,
17.05.06р. – 12.10.09р.,
м. Хмельницький

Стара кріпацька скрипка голосила,
Знесилено здригалася рука,
То чорна доля, як полин, гірка
Зловісно тьмою сину очі вкрила.

Тож опустила ніч довічні крила,
Порвалась нитка променя тонка.
Він більше не побачив ні струмка,
Ні ранньої зорі, що всім світила.

В науку батько тричі віддавав,
Слабкий хлопчак поволі підростав,
І мав любов до кобзи неоманну.

Спливли літа… І, ставши кобзарем,
Він побратався з вітром і дощем, –
Нащадок вірний сивого Бояна.

Романівко, дзвінких пісень колиско,
Тебе довіку щиро він любив.
І, згадують, казав посеред нив:
“Як матері, землі вклоняйтесь низько…”

Дивився, як на диво, на берізки,
Зелену їхню мову розумів.
І в серці діаманти щирих слів –
Засяяли, як в росах сонця зблиски.

Цвіте його поезій щедрий сад,
І душу зачаровує щоднини:
У ньому є троянди й виноград…

О незабутні, радісні хвилини,
Я чую срібний передзвін рулад –
Того, хто вік співав для України.

Як рідна Прометеєва сестра,
Вогні досвітні людям засвітила.
Високої душі провісна сила –
Незламно вік горіла для добра.

Коли прийшла недуг лиха пора,
Вона не склала дум змужнілих крила:
З Італії, і з Грузії летіла
В думках - і на Волинь, і до Дніпра…

Пісні скропивши молодою кров’ю,
Свій край любила гордою любов’ ю,
Хоч доля їй судилася тяжка;

Її стодзвінна ліра не змовкає,
Ім’я - зорею слави людству сяє –
З іменнями Шевченка і Франка.

У потертих джинсах Versace
тебе малював би да Вінчі
серце зляканим кроликом скаче
ми зійшлися в тілесному клінчі

майстерно так порушені слова
чоло спітніле до чола
а очі – ґудзики Versace
серце збуджено, злякано скаче

ти не мариш туманною осінню
балансуєш на лезі ножа
мрії вмерли на білій постілі
де між небом і пеклом межа

твоя блузка мабуть від Gucci
тінню сіпнеться, блимне рука
ми з тобою голландці летючі
ми початок нового кінця

у спідниці від Dolce Gabbana
малював би тебе Пікассо
не мадонна, а львівська панна
у музеї мадам Тюссо

і яке це матиме значення
що ти – не музейної рідкості
ресторани, кафе, побачення
я навчився від тебе сліпості

у потертих джинсах Versace
малював би тебе Далі
а серце? то плаче, то скаче
як сонце на битому склі.
2009

Це не про тебе брат Карамазов нам казав,
Співаючи про свого друга з рестораном,
І не про тебе пили гості,коли у тебе хтось стріляв
Й співали потім там десь під парканом.
Тобі не скажуть "Дякую" чи "Як життя?".
Тебе нема в повітрі світу цього, ти лиш на землі,
Ти трезвим не лягаєш спати, бо боїшся каяття
Ти кажеш, шо нема любові в нашому житті,
Бо лінь тобі відкрити очі й вдихнути все живе,
Ти любиш й ціниш те усе, шо папірове,
І запах той пропитаний злочинством і німе
Приборкання нав"язливих проблем.
Ти все життя продав на службу псам.
Ти сам себе занапастив й зпаплюжив,
І інших лиш цього навчаєш, бо і сам,
Заплутався в лайні по саме дуже-дуже.
Зміни себе, візьми себе, допоки ще не пізно,
Не йди по стопам тих, хто лиш продасть,
Й побачиш ти любов не паперову й не залізну,
А ту, яку нічим й ніколи не здолать!

Перед дзеркалом озера осінь
Синьо-слúвові кульчики міряла.
А глибоких очей дивна просинь
Вечорницями літніми мріяла.

Осінь шию вбирала намистом -
Горобино-багряними перлами.
Легким хлюпотом, мов ненавмисно,
Лісовими зваблялась джерелами.

Чорнобриво-пахучий віночок
Закоронив волосся каштанове.
Запахущі вуста, як медочок,
Сонцю надто здалися жаданими.

Осінь ніжно-мережаним листям
Стиглі перса ледь-ледь присоромила.
Небо досі здавалося чистим –
Посіріло, забуркало грóмами.

Літо бабине сукню пошило –
Облягла легкий стан павутиною.
Виноградне вино склекотіло,
Розливаючись в жилах нестримано.

Осінь глянула в неба люстерко
В щічках ямочки засміялися.
А на серці зробилося терпко –
У повітрі сніжинка гойдалася.
08.09.09

Ти зневажаєш поезію.
В болю не слухаєш рок.
Садиш лиш білі гортензії.
Прагнеш позбутись зірок.

Ти не читаєш Стендаля,
Навіть не дивишся Lost.
Віриш, мабуть, древнім Майя.
Твориш думкам голокост.

В тебе своя філософія.
Ніцше, Блаженний, Платон –
це не твоє. Все у сепії.
Нащо? Відплив їх пором.

Сміхом вбиваєш всі принципи,
лозунги, рій субкультур.
Принців зовеш вже_не_принцами.
Мрії руйнуєш, мов тур.

Ти – особлива. Ти – інша.
Світу наспівуєш змін.
В грішності зовсім не грішна.
Сонце ти!
Тихо дарую уклін…

Осінь 2009

Гроза-черниця –
Наречена небесна.
В очах зірниця –
Надія воскресла.
Дихати можна,
Можна летіти.
Думка тривожна –
А як же діти?
В неба відпущення
Іноді просить –
Сльози розкаяння
Ллє на покоси.
Земля напоєна –
Дихати легше.
Сльози подяки –
Роси найперші.
“Роси – як діти!” –
Усміх іскриться.
Може летіти
Гроза-черниця.
14.08.09

Вітер в старенькім лахмітті
Йшов жебрати вікна відкриті.
Шурхотом тихим просився до хати,
На підвіконні вкладаючись спати.
То невелика здається пожертва,
Та залишалися вікна заперті.
Вітер віконниці штурхав легенько,
Свіжість вдихаючи рано-раненько.
Вікна лишалися сліпо-закриті –
Ранок проводили люди в молитві.
Хмара з грозою якось підлетіла –
Здався їй старець зовсім безсилим.
Сили додала трохи від грому –
Вітер загрюкав, долаючи втому.
Вікна щільніше усі зачинялись –
Гніву небесного люди боялись.
...................................................
Вітер в старенькім лахмітті
Більше не жебрає вікна відкриті...
11.08.09

«Полюбляла вона, зачинивши в клітку
винного, віддаватися на його очах
любощам зі своїми коханцями, одним
з яких був король…»
З давнього рукопису

Цей хтивий жар! Це полум`я одвічне!
Цей мармур тіл завитих, як ланцюг.
У ніч середньовічну хвойд і волоцюг
Ніхто не скаже правди тобі ввічі.
Вони завиють, як пекельний хор
Під замковими стінами хвалебно,
Коли коханець твій, король таємно
і ганебно
Сповзе набік захеканий, як хорт.
Розіб`єш гонор, честь свою на друзки,
Стомивши спрагою Сенявських
і Собєських,
У клітку замкнених сталеву пеську
Як очорнила ти славетний рід Жевуських!

Струнка постать під зоряним сяйвом,
Гра натхнення, тонкий силует
На межі поміж морем та небом...
Фрезі Грант - незабутній сюжет.
Час минає, хвилинами плине,
Все скоріше... Та що ж? Не встига...
Це по хвилях натхнення, по хвилях
В далечінь летить постать струнка...

Реінкарнація безглуздя людства,
Експансія думок короткозорих,
Ймовірний шлях у напряму дикунства
Блукальців по міжзоряних просторах,
Розчарування в здатності системи
Електорат тримати в межах щастя –
Довершено змальовані проблеми
Багатогранним найманцем причастя
Емоціями з літа Вокігані,
Розлитими в кульбабове вино
І схованими в душу в цьому стані…

І чому ти така печальна?
Немов і дійсно
поетесі, допоки юна,
у блузі тісно.
Чи мине, чи знайти можливо
того, хто прісно
буде Господа тінню тобі,
і коханцем, звісно?

Чари-зілля од суму
шукати тобі у лузі,
сил у небі,
і чарувати на серця прузі -
доки юна,
допоки жінка,
допоки з нами, -
говорити за всю Природу,
ЇЇ устами.

Геннадій Кириндясов
Не велетень на зріст,
Але він майстер-класу
Поет і журналіст.

В житті не скривдив мухи,
Але його перо
І в день Святого Духу
Утверджує Добро!

І в шістдесят вражає
Відвагою борця,
Бо головне, що має,
Це світлий дар Творця.

О tempora!
                      Думки́ богині не розпусту -
шукають виходу з ув'язненого бюсту.
О mores!
                  Цноту би оцю та Златоусту,
а що залишиться – пітьмі зібрань Мінюсту.

Утім, якій богині нині до забави?
Не тішать персів ані погляди, ні трави.
А навкруги відсиліконені орави
вкусити пнуться від божественної слави.

І на душі у вас, богине, окрім смутку,
і літ останніх невиразного здобутку,
ще і гризота за отим, який не дупку
одну шукатиме, розстібуючи юбку.

Лише такого і спроможні ви кохати.
І цілувати навмання, стягнувши лати.
Та чи зуміє він у вас огнем палати?
Чи оживатиме щораз опісля страти?

Біда і в тому, що не смертному харизму
свою здолати в неземному евфемізму...
І ви печалитесь. І прагнете Вітчизну
узріти знову - хай і тінню маньєризму.

2009

(избранное из цикла)

1.
Мой отец знал что такое надел земли,
что такое родство и ломоть хлеба,
но не видел снов.
Моя мать знала, что такое праведность,
но не знала,
что такое счастье.

А мне нравилось
со всей детской страстью
бродить босиком по пыли
и видеть небо.
Но никто из нас не знал, что такое любовь.
2.
В запахах трав
и в биении вен -
грех.
В буквах лозы виноградной на тёплых камнях стен –
грех.
Стать флейтой для ветра
и, сбросив одежду,
завернуться в жаркий солнечный мех -
грех.

Ваше золото, страсть и презрение -
тлен.
Ваши площади, рынки и храмы -
тлен.
Ваши цари и небесные мытари -
тлен.

4.
Сам Господь говорит им в уши,
у них много детей и овец с шерстью белой,
и на всё есть цена - на хлеб, на чудо, на кровь...

Но когда я прохожу по улицам,
они смотрят мне вслед
и сладострастно щурятся.

Они судят меня за продажность - и мне прощения нет.

Но это я покупала их душу,
Расплачиваясь телом.

Это я покупала любовь...

5.
Мы - разные.
Но даже у мытаря каменноглазого
есть дверца
в сердце.

7.
Когда я танцую на грязных полах харчевен,
и лампа с дешёвым маслом чадит, угасая,
ложатся мне под ноги цветные камни Ниневии,
и звезды другого неба сквозь рваную ткань проступают.
Когда от жажды сквозь почву
приподнимается
Земледержица-Черепаха,
ртом беззубым кусает пятку босую,
и прячутся мне под юбку
от зноя
полдневные тени,
то трещины в письмена
я пальцами ног дорисую
и взглянет
сухая земля в небо
ликами Древних.
Их губы живые,
я в небо вопьюсь без страха,
и накренится белёсого неба чаша,
и воды обрушатся,
и напоят Черепаху,
а с нею напьются и люди,
а также ослы и пашни...

9.
Как улитка свой дом, влачу за собой пустыню...
Люди кругом промятым... куда мне...
под босыми ступнями пепел так ласково стынет.
Идёт презабавное время -
Время разбрасывать камни.

Камню не падать орлом или решкой,
С легкой руки у камня пути просты.
Отче, послушай, если Ты сам безгрешен
Кинь в меня камень - Ты.

1998-…по нынешний момент

(Історичній перемозі ФК «Шахтар» 20.05.09р.
присвячується)

…Футбол… На екрані сьогодні – мегафутбол…
У ложах великі гравці: Ахметов Ющенко, Суркіс…
Мірча Луческу, вам рукоплескає Турція,
І ось, 25 хвилина – нарешті: - Г-о-о-о-л!!!
Наш український бразилець Луіс Адріано,
Ставить під сумнів великі бременські плани…
Та Томас Шааф не простий: - Дайте води!
Удар зі штрафного… Трагічно… 1:1…
І страх, ніби вовк в темноті, наступає на п’яти:
- Ну, що ж це гра… А нех вам, товаришу П’ятов…
Але гірники не здаються, воює «Шахтар»…
Удар за ударом!... Одначе стоїть воротар…
Немов характерник, старається Даріо Срна…
Кубок поїде в Донецьк!.. Це футбол!.. Це війна!...
І ось основний час скінчився, радіти ще рано:
Уся Україна зібралася коло екрану…
Тут навіть і ті, хто колись вболівав за «Динамо»
Усі – за «Шахтар» Донецька Торсидо, ми – з вами!...
І ось, додаткові хвилини… І є в нас умілець,
Малесенький Жадсон, новий український бразилець!...
Дев’яноста і сьома хвилина.. І ось, ось він: - Г-о-о-о-л!!!
І ми виграємо!... Сьогодні великий футбол!...
І вся Україна волає в тональності фа,
Бо Кубок приїде до нас, ми взяли УЄФА!...
Болільники «Вердера» плачуть: «Дайте води!» -
«Шахтар» - чемпіон!... Перемога – у нас! 2:1!...

P.S: …І все ж, десь в печінці, рядком насміхається титр:
«Хто ж виграв цей матч? «Шахтар» чи бразильський арбітр?...»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 21.05.09р.

Михайло Ткач…
Білоголовий,
Неначе ангел уві сні.
Він – незабутнє,
Тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач –
Це світ смерічок
І кучерявих ясенів.
У Буковиночки-Марічки
Є сином він
Серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство
Словом гріє.
Його співають – і грузин,
І росіянин…
Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача,
Та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
І у “Зазим’є”* холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у “Зазим’є”, рано!
Ще довго наяву
Й у снах
Вам промовляти:
“Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя Весна!”

м.Київ, 1999р.
_______________
* ”Зазим’є” - назва поетичної збірки всесвітньо відомого поета-пісняра, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка М.М.Ткача, автора пісень „Марічка”, „Ясени”, „На щастя, на долю”, а також назва села на березі Десни під Києвом, де розташована дача Михайла Миколайовича.

Подаруй, Галантний Маньєристе,
Це рожево - пурпурове море,
Колір вічних пристрастей аморе,
Ключик до ларця галантних істин,
Де душі пастельні акварелі
поринають у чуттєвий танок,
Де в долонях моря, на тарелі,
Простір, розпрозорюючись, тане...
Подих вітру, зовсім невагомий,
Зорепад барвистих рим-колібрі,
поступ вірша – легітний відгомін,
та його відлуння у верлібрі.
Поцілунок ранку - не вустами,
Дотик снів рожевих - не рукою,
Сповідь – не словами й не листами
береги - не стиснені поко́ї.
Серце, що метеликом тріпоче,
У глибинах моря - пульс вулкану,
Пурпурове небо - сліпить очі,
Поступ Командора й Дон-Хуана...

Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

Юлії ЗотовійЇї темпераменту вистачило би й двом,
це сильно заводить – у ліжку вона цариця,
а так і не скажеш, ось тільки очей кориця,
і кава її існування, що плине тобі нутром
до сьомого відчуття містично, тому і сниться,
тому і найкраща, тому і грайлива киця,
і математично оце не зведеш у біном,
а тільки - в мелодії серця, що з іншим б’ється,
в обрії спільні,
                            ландшафти,
                                                           врешті,
у свій синдром.


2009

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Літератор був нервовий і худий,
бо знервований, - знервовано-худий,
бо писав лише ночами, час нічний
все рідніший був йому з літами,
і нікого поруч, а зі снами
не вдавалося домовитися - злий,
бо життя кудись летіло, день у день,
він ненавидів цей літ, його мігрень
теж терпіти не могла такого
льоту поспіху, він пив, курив і пив,
і ненавидів усе, що відбувалось,
те, що в нього у житті не склалось
гірше ночі чорної чорнив… -
ніби з корабля стрибав, здавалось,
в любу ніч, у темряву без снів,
од всього того, яке являлось
знов і знову зі зла його слідів.


2006

Натовпи великих завойовників
розкололи мій череп надвоє
ментальні подоби назгулів
на чолі
кричать
До бою
рикають
гарчать
закликають до зброї

навігатор – сторонній спостерігач
розвідка і контррозвідка
Він буде вбитий за зраду
в брудному застінку моєї свідомості
його прибічники будуть розчавлені
знищені всі до одного
розстріляні на світанку.

Ми здамо Ельдорадо.

Персона нон-грата,
Людина без мрії -
Думки не логічні,
Слова, що повії.
Закусює чаєм
Дешеві цукерки.
Плітки додає
У чужі табакерки.
Табу анонсує
З позиції Бога.
Указує пальцем
На вірні дороги.
Персона нон-грата,
Доречна робота.
Початки бере
За часів Геродота.
Сміється з мистецтва,
Засуджує розум.
Свята забуває -
Персона неврозу.
Середнього роду
Її вподобання.
Людина без мрії -
Факір сподівання.
Хреститель історії,
Свідок контексту,
Сьогоднішній фавн
Наказового тексту.
Людина байдужа,
Цукерки вершкові.
Впусту роздає
Побажання любові.

Таких людей не важко відрізнити:
В очах вогонь, і дивляться кудись
У далечінь,
Чи то в небесну вись,
У неозору синь.
І їх думок політ не зупинити.
Для них життя - в рядках,
У пошуках ідеї,
У вирваних в пориві сторінках,
У творах, невичерпному натхненні,
В словах і римах, строфах…
У віршах.