Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…

Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..

Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…

А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!

Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
– Не думай про вічність… і світ цей земний возлюби!

23 жовтня 2020.

Знов обличчя це – не налице́,
а навиворіт, як після лому!
Я – великий. І знаю про це!
Не вміщаюсь ні в чому малому!

Я надмірно – в самому собі –
у самому мені не самому!
Розкотив би губу по губі –
покатав би ґламурну знайому!

Знов у дзеркалі – рана, мов рай!
Ще не пізно знімати побої?
Хай би гори звернулися вкрай
на кордоні грози світової!

Хай би був я маленьким, як щур,
і розносив по людях заразу,
ніж отак мордувати ґламур –
з бійки в бійку, відразу й щоразу!

23 листопада 2006 р., Київ

Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…

Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…

Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.

Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…

Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…

Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…

9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.

Поплещу я тебе по плечу,
ніби друга.
Ти не дурень: по жесту відчув –
це наруга.

Поплещу я тебе й по щоці,
мудрагелю.
Та й усім, що у мене в руці –
умегелю.

Кров’ю з носа мене не лякай,
чоловіче.
Винуватий – то тупо чекай
"суду Лінча".

Не скінчу́ вже ніколи – провчу –
замордую.
Ти не чуєш? Ні. Краще почуй
річ простую.

Той, хто зраджує друзів отак
тривіально,
наотримує ще і в п’ятак,
ще й орально.

І морально, щоб (зрадник…) мовчав,
покалічу.
Та якщо вже я віршем почав –
то й закінчу.

Мало в нас із тобою було,
ти, ледащо?
Що ж ти, падло, мене продало
за ні - за́ - що?

Мало випив зі мною чи з’їв,
вурдалако?
Слухай, може б, ти хоч відповів –
і не плакав?

Не пускай тільки сопель, прошу.
Ти ж не дівка.
Уставай, я тебе обтрушу,
просто дірко.

Я востаннє тебе підніму –
більш не буду.
Через тебе я сяду в тюрму,
ти, приблудо.

Раз наза́вжди собі зарубай,
хоч на носі:
зрадив друга – то й сам потопай
у поносі.

Що сидиш, як на греблі бобер,
у грязюці.
Роззувайся – і плавай тепер…
Дай-но руцю.

Дай багнюку зніму, освіжу,
витру спину.
Друзі – все… Хоч, по правді, скажу –
ти й не винен.

15 серпня 2003 р., Богдани́

Розраду знайшла у полотнах Шишкіна
жіночка з хутора Усть-Мартишкіно.
Вона відпочила в тайзі на картині,
де грають ведмеді і риють свині.

Ледь-ледь посміхнувшись беззубим ротом,
вона обтіклася холодним потом,
сльозу проковтнула й спитала нишком:
«Скажитє, мужчіна, і ето Шишкін?»

Я їй відповів, що музей закриваю
і більше про Шишкіна ніц не знаю.

29 серпня 1996 р., Київ

Щастя, від якого ти психічно втомлюєшся,
мешкає поруч у будинку номер сорок шість.
Тільки-но ти прокидаєшся,
йдеш на кухню й пораєшся –
як у двері вже
дзвонить щастя непрошений гість.

Гість шепоче крізь щілину,
за якою лютує хурделиця
і жбурляє сніжки в обличчя твоє у вікні,
гість дратує тебе,
набивається й викобенюється:
"Відчиняй, я кажу, –
все одно ти належиш мені."

Може, п’яне те щастя,
раз тисне людині на психіку
і говорить, як справжнє нещастя,
не вибираючи слова:
"Я твій побут зміню.
Не піддам тебе жодному ризику.
Ні про що і ніколи
не болітиме ця голова."

Навпроти – балкон,
звідки влітку фотоґрафують твій вихід
у прозорій сорочці,
з волоссям твоїм після душу ще мокрим.
Ти у щастя свого на очах.
Його очі блакитні і тихі.
Проводжають на захід
пізнє сонце твоєї тілесної охри.

Ти ніколи ще з ним
так, щоб тісно, не співторкнулася
і не знаєш,
що художньо обдароване щастя твоє.
Десять років,
як ти від нещастя психічно звихнулася
і женеш у три шиї
всі щастя, які тільки є.

21 лютого 1996 р., Київ

Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
Бентежно напружені жести.
Заточено очі в німій глибині.
Претензій жахливі інцести.

Холоне душа, як за кавою чай.
Дивуюся знову і знову.
Ти ж ніби й не ворог мені, зачекай?
Навіщо ця дивна відмова?

Пора б наздогнати вітри голубі,
як подих цей теплий і м’ятний!
Виходить, що винен я сам у собі.
Мій успіх такий неприйнятний!

8 квітня 2004 р., Київ

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.

21 листопада 1992 р., Київ

Одягла́ акваланґа, стрибну́ла!
Ніби в мушлю, у вухо морське!
Враз підводного світу сьорбну́ла
і скотилась на дно, на м’яке!

Хтось чекав тебе довго на суші,
більше року тужливо зітхав.
Океан запоро́шені мушлі
на зруйнований пірс видихав.

Став дельфінчик твоєю душею,
хвилька билась од серця твого,
хтось докинув монетку дешеву –
щоб, бува, не втопила кого.

21 липня 2001 р., Богдани́

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

Середа, 9 листопада 2005 р., Богдани́

"У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмі́лині стало
і підлягає покозаченню!" –
таким формальним експозе
Ники́форович одкрив засідання профкому.
("От голова! А таке верзе!" –
подумав Іванович, але не сказав нікому.)
"Ось покуштуйте! Аґрусове вино!
Новинка з нашої плодово-ягідної лінії!
Ну, й чим гірше за виноґрадне воно?
Але кобзарство
в нашому господарстві
усе одно – на відмі́лині!
Навіщо ми стільки коштів угатили в клуб?
Нащо наймали іміджмейкера аж із Арзамасу?
Нам, кров з носа, потрібен не совєцький*,
а щиро український кобзарський гурт,
щоб їздив по селах і рекламував продукції масу!
Таке собі – культурне обжарювання споживача,
танці з шаблюками, щоб кожен міг беркицьнутися,
або відмахати кебету, чи дати строкача,
чи просто у залі сидіти заба́рно й дивитися!"
Тут Іванович одкришив трохи бринзи і запив вином:
"Ну, спасибі. 18:00. Пора й линяти."
Піднявся з-за столу, пришторив вікно.
"Піду вмикну наші самогонні апарати!"
"Що за випирання з контексту?!" – заперечив Голова,
але Йванович уже вийшов і матюкався дорогою.
"От... свиняча культура! От Україна ... нова́!
Передушив би їх... усіх, їй-Богу я!.."
"А без культури – продовжував Никифорович на профкомі,
ми змогли б нашу землю аґреґатувати?
Хіба що дописемною мотикою заборонувати!
Або потрапити, як мій батько, на табірні рудники
у Республіку Комі!.."

Неділя, 6 листопада 2005 р., Богдани́

_______________
* радянський

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати
до телефону, щоб на іншу дихати?

Нічого більш страшнішого не станеться,
як більш не зрадить зрадникові зрадниця, –
а що́ як скаже жінка і соратник:
"Ти – боягуз, але ніяк не зрадник"?

16 вересня 1996 р., Київ

І
Любителі поезій, вибачайте,
що чорті-що іде до голови,
за бучу із лакеями Москви.
Апологети зелені, прощайте.
Моя аудиторія на сайті –
це націоналісти, а не ви.
Не бійтеся убитого Бандери
і нації, що нищена до тла,
нема ума – чекайте есесеру
і партію, що волю вам дала.
Відосики від коміка дивіться
і не дивуйтесь тому зокрема,
що куму Пу не вистачає місця,
бо зайнята армійцями тюрма.
І не переживайте, що на фронті
не убивають ворога... дарма,
що меншає все більше патріотів...
Та є надія, що дурних нема.

ІІ
Ой, Порох, Порох... ех, П'єро...
Так воював за Україну,
що не помітив Буратіно –
шута Московії, зеро.

А нині шиють папи карли
зелений килим у суди
і залишають на поталу
за недохвати і труди.

За мову і любов до краю,
за віру й армію – мерсі...
безвіз ще є, тебе немає...

Що виступав у всій красі,
історія запам’ятає,
а от сучасники не всі.

ІІІ
Три шанси мала Україна
змінити історичний хід,
аби не впасти у руїну...
але уже не скресне лід.

Тепер її загнали в нетрі,
де хоч-не-хоч – хамелеон...
Тепер не ті колеги-метри,
яких влаштовує мільйон.

Її не слухає еліта,
її опльовує народ,
що обирає свій бомонд:
паяца, бевзя, єзуїта...
Упала Юля із висот
і нікуди уже летіти.

ІV
Нове лице у плині днів
йому вдалося поміняти
не менше десяти разів.
Та все одно почав линяти.

Кощій із нього – ні в дугу,
але усе-таки віщає
по телеящику пургу,
що Рашу поведе до раю.

Іде в Гаагу навмання,
усім нагадує, щеня:
із білим стерхом обіймався,
до Ангеліни залицявся,
сідає охляп на коня...
...усіх обгавкує, свиня,
неначе із цепу зірвався.

V
Не лох, а видатний історик,
так само як велике Пу.
Відомий і паяц, і комік,
що вийшов на його тропу.

Йому здається дійсно, чесно,
що є насправді хитрий лис.
І дякує усім чудесно
за те, що вибрали на біс.

Та обіцяти – не шукати
в яру закопаний талан...
який із тебе отаман???
У тебе є Вітчизна-мати???
Бери шинелю і наган,
іди в окопи... захищати...

VI
Народе, ти і досі ще сліпий?
Чи з ґлузду з’їхав? Подивись – у полі
вмирає воїн на передовій...
То знай, – це вибір твій
і вирок роковий,
тому й тебе його чекає доля.

07.2020

Хтось утішить тебе,
на комп’ютерну вілу запросить,
і у власний літак
через рік ти вже сядеш сама,
під тобою – міста,
над тобою – неви́мовний простір,
у якому опори і віри
шукати дарма.

Переймаєшся ти
дивним випадком долі своєї
і пливеш у басейні,
мов риба чиясь золота.
Ти багата, як Рим,
як чотири Південні Кореї,
тільки в бідному серці
кімнатка любові – пуста.

27 червня 1995 р., Київ

Краплі сонця бузковою ніжністю,
наче дотики на листках,
Я з весіннім дощем надіюся,
Сподіваюсь на тебе в снах.

Ми обіймемось ще, зустрінемось,
І промокнемо наскрізь ми
Під деревами облетілими,
Посміхаючись, восени.

Сміх наш сонну розбудить вулицю,
Відгукнеться бруківки стук,
Наче серце, дорога стулиться,
І заб’ється в долонях звук.

Носом торкаючись стиснених кулаків
Думу свою простягуєш ніби ноги
Кожна дорога що призначалася Богу
Врешті заводить тебе до нових чортів

Сорту якого — лютого чи простак?
Біб, авокадо, моркви вогнена піка?
Сам проростаєш запросто просто так
Чи потребуєш жінки та чоловіка
Що прирекли себе полю навіки в дар
Тісно сплелися тілом думками ляком
Битими бути ніби чужий собака
Не породивши авелів на вівтар?

Хто тобі пише книгу твою пророчу?
Хто тобі душу викручує ніби жили
Чуєш, ти народився людиною, хлопче?
Чи із розсади - сіяли, пересадили? —
Трохи поливу, сонця тепло крізь плівку
Добрив лопата, попелу жмені зо три
Плюнув господар на лоба, а ти розітри
Врешті, хіба не для цього твоя голівка
Ізмалечку призначалася та росла
У голову перетворюючись гарбузову
Гола корова телятко своє вела
Вовк їх загриз — і теля, і дурну корову

Бо не було пастуха, а сама ж— не та
Звикла чекати захисту і опори
Понад дві тисячі років нема Христа
Але про нього ще й досі усі говорять

Сином він був, чоловіком він був, ходив
Не за коровою голою а по воді
Носом торкаючись стиснених кулаків
Визначся, хлопчику! —
Жити почнеш
тоді...

Аж прожогом для діда вождя замінив поводир
Півстоліття тому, як життя перетнуло екватор.
Вже і правнук доріс, щоб «приносити склянку води»,
Бо старіє дідусь і ходити йому важкувато.

Все одно він ніколи на жоден парад не ходив.
Між стрічок і гвоздик не блищали дідівські медалі,
Не тягнуло туди, де злилися в єдиний мотив
П’ять мільйонів пісень, що з роками все далі і далі.

Не бентежили пам’яті тіні тієї доби,
Не бентежило й світло, бо дід і його вже не бачив –
Він погані думки як цвяхи, що стирчали, забив.
Він старечо радів, бо в житті усе склалося, наче.

Ювілей Перемоги. Провідують батька сини.
Патетичні слова, а до слів раритетні дарунки.
І розчулений дід обережно торкається них –
Карболітова лампа… У діда здригнулися руки.

Ти життя в пеленý збирала:
роси, сльози, німби, фібри.
Лантух тепер ущерть.
І не лякає смерть?
І не лякає смерть.

Чому ж я, леле-бабусю,
смерті твоєї боюся?
Я з пелени твоєї
ноги спустив на землю,
я із руки твоєї
спрагу мою гамував.
Не перекриє й гребля
поту моїх предків –
кожен твій день казав.
Мову моїх предків
Бог мені не подав…
переказала бабуся,
переспівала бабуся.
І от я тепер став.
І от я тепер став?

Леле, прошу, не треба
очима мріяти небо.
Ти зашепчи мені ляк.
Дай з пелени – роси.
Дай з пелени – сльози.

Бо як я тоді, як?
Бо як же тоді, як?

11 січня 1992 р., Київ

Жила собі хата,
Побілена, щедра, тиха.
А потім — згоріла. —
Таке лихо!
Диміла,
кублилася огнем,
тріщала
й розсипалася на вуглини.
Яких чотири години,
хирявий вітер,
квітень спраглий дощу
на порепаній землі — рани посухи.

Хазяйка Секлета спалила хату.
Хотіла випалити стерню,
щоб молода трава
по якій ходити босою.
Та не змогла дати ради вогню.
І вже тепер буде до скону не рада —
ходити босою по чужих дворах
жебраючи підробітку, даху,
прихистку від зими.
Спалила хату Секлета —
подінеться між людьми.
А люди ж добрі,
поділяться скибкою хліба, ковтком води.
Ходи сюди, Секлето,
бабо дурна,
розкажи, нащо палила хату?
Таких як ти, Секлето, багато,
на всіх не вистачить благодаті й хлібин.
Вода, Секлето,
пішла на хату твою, коли гасили —
немає більше води.
Іди, Секлето, звідси, йди...

А що ж там Бог?
Чи пустить зогрітись до Раю?
Немає Раю, Секлето,
дурні раби спалили його...
догоряє...

© ТатаРівна, 20.04.2020

Даремне твоє обличчя.
Воно не ціловане зовсім.
Ти – ніби між середньовіччя –
блукаєш не люблена досі.

Немов на якусь звірицю,
на тебе я викопав яму
й чекаю, коли знадобиться
звільнити тебе так само!

А ти, моя та́ткова доцьо,
своїми стежка́ми обходиш –
і спиш у шовко́вій сорочці,
і темні вогні виводиш…

8 лютого 2001 р., Київ

Великі люди і маленькі
по всіх усюдах на Землі
ще пам'ятають про Шевченка,
а особливо – москалі.

Не помиляється людина,
що розуміє заповіт, –
якщо існує Україна,
то не минає білий світ.

Ніхто у чукчі чи у німця
не виключає Божий дар.
Та у питомих українців
прироче слово – це «Кобзар» .

Але кацапія бажає
і це загарбати собі:
його хатиночку у гаї,
його могилу на горбі.

Поталанило чоловіку:
у Києві любити дідька,
а у городі – бузину...
у хаті – пісню вечорову,
в неволі – українську мову
за всіх одному та одну.

09/03/20

“пора-пора” ~ збагнув поет
& народив натхненну оду
лібрето про весну й балет
народу

Пляшковий спосіб знайомства.

Досить виставлення півлітри самограю,
одного в’яленого нанайського в’юна
і односельця – діда Миколая,
заслуженого українського шерстяника.

Гопля! Гопля! Язиком Золя.

Ось чарка за чарчиною несеться.
Ось аксіоми ставляться під сумнів.
Ось дід кричить, що пляшечка пустенька,
а баба – і беззуба, і безумна.

Де вичерпання нас наповні спирту?

У керогазі – керосин. У грубі – дрова.
У хаті – тінь тіні у чорній карсетині.
Це шугається вістка, стара вістка по хатині
про те, від чого померла дідова корова.

А вилошником її, щоб молока не перевернула!

На столі – перехрестя страв і сфер,
а у діда вибухнула слів маса:
"Зрости на Збручі – і не бачити печер,
в яких шаблі лежать, сточивши ляси?!"

Відважуймось на безвідносні відсилання...

Його тендітний розум має хист,
але суцвіття літ давно зачахлі.
Це наче надійшов пляшковий лист
з древньої Нубії чи сучасної саклі.

А хто кому набрати досвіду звелів?

Я пишу точнісіньку копію життя
між адре́сами дідового віроломства,
пливу напам’ять, мов у бутлі перґамент, я.
Я відроджую пляшковий спосіб знайомства.

8, 11 червня 1994 р., Київ

                   І
Не до революції... наразі
боїмося іншої зарази...
Є багато цілей та ідей
і критичну набирає масу
армія зомбованих людей.

                    ІІ
Що хвилює автора сьогодні,
те дратує завтра читача:
оди у поезії не модні
ні герою, ні небесній сотні,
тліє реноме у діяча,

слуги біомаси ще у моді,
а Майдану – наче й не було...
телеящик Рашії на сході
популяризує у народі
пугало імперії – Пуйло.

Вчора гомоніла Україна,
ну а нині армія совка
величає свого бабуїна,
а сім’ю велику і єдину
обіймає ворога рука.

Поки ми травили теревені,
ожили поводирі юрми –
агенти Московії зелені,
бігаючи голими по сцені
і маніпулюючи людьми.

                    ІІІ
Буйний вітер напинає парус.
Поки масі імпонує хаос,
голови окутує пітьма.

У юрми енергія буяє,
та у вищій гільдії, буває,
розуму критичного нема.

Параноя піднімає
                             галас,
палубу історії хитає,
пацюки дорвались
                        до керма.

02/20

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

Минає час. Заплутались у вітті
Чи відголосся, чи забуті сни.
Мені здається - я іще у літі!
А бабиної повно сивини...
Не озираюсь я, прямую далі.
До зльоту, до останнього "бувай!"
Колись ти дарував мені конвалії,
А нині перетнув зимовий край...
Мені до тебе - бігти-недобігти.
А часу тінь лише крилом змахне,
І там, де простір змінює орбіти,
І ти вже дочекаєшся мене.

В пошукові дешевих
Чудес, яких не буває,
Я обійшов свій квартал,
Всі інші райони в місті,
Позаяк доля сліпа.

Я зберігаю светр,
У який ти любила влізти.
Ми слухали Billie Holiday,
Billie вітала нас
Із новим роком, ще б пак.

В мене стоїть токайське,
Яке ти хотіла би пити.
В мене стоїть настійно
На ластовиння твоє.

Долі не інтересно,
З ким тобі спати нині.
В долі мізантропія.
І нетверезий реп.

Вислуховую мораль.
Коло вуст, які ліворуч,
вихиляється вуаль
і витає докір поруч.

Винуватець у мені
біля грубки кочегарить.
Ще поси́джу на вогні,
доки твій мороз не вдарить.

Ти влаштовуєш теракт
так підступно, так гостинно –
цокають до серця в такт
білих перлів намистини.

Чую, як тривожно це
голоси твої стинає.
І плювки в моє лице
лиш вуаль перепинає.

Що мені старовина!
Дотик з антикваріатом!
Ти – одна! Ти – викопна!
Поруч з окаянним братом.

Висих твій ґотичний шарм
по коробочках з-під гриму.
Під вуаллю – злий жандарм
корчить дівку нескориму.

Тільки вийду в коридор
но́ву маску натягнути,
ти зіллєш у мій кагор
наготовану отруту!

А вчиню зворотний хід –
обшукаю й арештую, –
сипоне твій гострий лід
і на смерть розрешетує!

Що лишається? Мораль.
Вищі докори сумління
зайві там, де ти, на жаль, –
переходиш до гризіння.

3–4 січня 1998 р., Київ

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло вдягаєте,
кладете в найкращі свої подушки.
Але все одно – ви мене не знаєте –
а може, я той, хто збирає вершки?

Я – альпініст, я долаю вершини
й падаю часто до ніг жінок.
Бувають то гори зо́ три аршини,
то зо́ три гори – один тільки крок.

Я чесно зізнався – тому й лишуся.
Хай скресне мороз, і розправиться море,
хай світ закишить у квітневому дусі –
ми рушимо з вами в Альпійські гори.

Але якщо ви боятися схочете,
то зможете знизу дивитися – ввись.
Якщо замерзатиму – ви розлоскочете
самим лише поглядом – тільки дивись!

Бо ваше тепло дорівнює щастю!
Це ж фокус – упасти з гори й не розбитися!
Це знак завести́ альпіністську династію, –
оскільки зима і пора грітися…

26 грудня 1996 р., Київ

В Полішинеля є один секрет.
Його використовують піїти –
якщо не тямиш того, що поет,
то це і необхідно очорнити.

А от коли читаєш те, що всі
у класика поета копіюють,
не докоряй, усе одно писці
лише тебе одного не почують.

Але давайте глянемо увись.
Нічого не міняє коректура,
і очі не замилює халтура...
і як на це совою не дивись,
чи ти сьогодні лірик, чи колись –
у кожному живе один Сосюра.

04.01.20

А замість яблук, груш, черешень, вишень
і плодів більш вишуканіших і гарних
у цій країні, яка така авторитетна і авторитарна,
кожне дерево плодоносить кожен день і тиждень
виключно літерами "Я".

"Я" – великими і ще більшими.
"Я" – товстими і ще товстішими.
"Я" – твердими і ще твердішими.
"Я" – червивими і ще червивішими.
Виключно літерами "Я".

Досить стати під деревом
і сказати: "Я можу!" –
як плоди одразу ж збільшуються
і ростуть безповоротно.
Досить стати під деревом
і сказати: "Я хочу!" –
як плоди одразу ж падають
прямісінько до вашого рота.
Виключно літерами "Я".

Важливо у цій країні не перебрати.
Визначити одне дерево і врожай збирати
виключно літерами "Я".

Так ви знайде́те,
знайде́те,
знайде́те!!
власне "Я"
вашого
найнайнайкращого автопортрету.

10 січня 1996 р., Київ

***
І наші сусіди, і ми
п'ємо і їмо за ґаранта.
У них – єзуїти тюрми,
а наші, кого не візьми –
усі у руці окупанта.

***
Є наміри благі у талалая,
а нація наказує проте:
– Не обіцяй і п’яному оте,
що і тверезий не пообіцяє.

***
Бісу – рогачі, а Богу – свічку,
владі – буряки, народу – гичку.
Чоловічки все-таки зелені
і тому личини їхні – темні.

***
Ні дати, ані взяти –
ні кайла, ні лопати...
Не відає личина,
чи скелю сю лупати,
чи лупати очима.

***
У безголов’я ум або засне,
або його натурою немає,
коли негайне – це не головне,
а головне за дужки засуває.

***
Усе іде по колу в України,
але бували інші інтервали,
коли її виводили з руїни
або коли до щенту руйнували.

***
Париж і Єлисеєві поля
очікують Кощія, бабу Йошку,
недонаполеона і теля,
якому заманулось цього року
за руку упіймати москаля.

12/19

На вільховім атолі,
де чорний очерет,
де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
мов рідкісний бурштин, –
слізьми з бороди у воду,
не броду шукали роки між тим,
а хоч би колоду.

Щоб сісти й плисти собі
за море-океан,
дістатися то́го світу,
де в метушні дитсадковий тан
сюркоче політно.

Де дамби високі
і не чорний очерет,
а помаранчеві гони;
де народився Анахорет
у церкві під дзвони…

Тим часом укорінивсь
сановний пан-курінь,
і пані-соха засохла;
величність-природа
зреклася борінь,
бо все передохло.

Лиш тіло мазохіста,
хиткий старечий торс,
в татарці* захрясає….

Життя в однині не розжилось,
де смерть в множині нависає.
_________
* аїр (бот.)

19 вересня 1993 р., Київ

Немає і не планується

Немає і не планується

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

29 лютого 1996 р., Київ

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..

Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко,
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..

Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна –
та й просто так, про лю́дський сміх?..

Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!

22 серпня 2002 р., Богдани́

Не знає чітко - чого сам хоче.
Пітьма в душі, загаслі очі.
Хода невпевнена, регоче хрипко.
Долоня квола й мерзотно липка.

ТБ дає йому якусь розраду.
"Сватів" смакує і тому радий.
Працює тупо, бо треба їсти.
Живе у скруті десь поряд з містом.

"Ледачий!",- жінка його шпиняє.
Її давно він не помічає.
Про себе думає: "Кріпак проклятий!",-
Коли покурює на ганку хати.

І так от - день у день... Якось жевріє.
Не має сенсу, не має мрії.
Що в світі робиться, йому байдуже...
Колись він п'яний помре в калюжі.

21.09.19р.

Я пам’ятаю юного хлопчину,
душа якого рвалась у політ.
Спіткала доля у лиху годину
і рано полетів у інший світ.

Малі герої гартували тіло.
Хотіли жити подихом одним.
А от ризикувати не уміли,
аби лишитись цілим і живим.

Розбігтися по насипу до броду
і відірвати тіло від землі,
летіти як у небо журавлі
за мілину і на широку воду,
явитися у пам’яті народу
і канути навіки у імлі.

09/19

Євген Геннадійович і Анфіса Афанасіївна
(на їх вимогу робиться це поіменне вказування),
сто років улаштовуючи дім,
на старість черепки побили в нім.

Подавши в арбітраж свої прохання
про якнайскорше їх розмежування
та довідки про ненаявність маразму,
клигали додому
робити клізми од головного спазму.

Уперше в житті не взявшись під ручки,
вони чвалали мовчки,
і золоті обручки
ввижалися старим – уярмленням і пристрітом,
для одного – катарактою,
для другого – поліартритом.

Дома на них чекали пухові кубла,
де в окремих покоях їх пам’ять ску́бла,
де снідало охами старе покоління,
прокльоном вечеряло і скавулінням.

Вони намагалися через стінку говорити
і якнайдовше одне одного проморити
тими спогадами, тими зізнаннями в коханні,
імітуючи секс в авантюрницькому зітханні...

І от настав день суду.
Арбітр демонтував паперів споруду.
Розумів, що чинити, та не знав, як сказати,
запрошуючи старезних позивачів до кімнати.

Анфіса Афанасіївна у сукні з креп-армюру
не приховувала свою у минулому фігуру.
Сівши з краєчку на стілець,
діставши зі шкіряної сумочки
косметичний олівець,
дивлячись у люстерко і підводячи очі,
вдавала, ніби говорити не хоче.

– Якщо можна, я переб’ю паняночку, –
так Євген Геннадійович,
управляючи своє благеньке вбра́ннячко
(сорочку баєву у штанці ледь не драні),
розпочав невеличке оповідання:

– Знаєте, моя рідна сторонка –
калмицька глибинка, чи пак, "автономка".
Потім – фронт. Прага.

– Вино і брага, –
перебила його дружина.

– У неї вже давно лопнула пружина, –
стукаючи пальцем по скроні,
відрізав старий і потер у долоні.

– Вона вважає себе фракійкою!
А потім базікає про своє старослов’янське коріння!
Краще б вона була звичайною жінкою.
Корчить із себе незрозуміле створіння.

Анфіса Афанасіївна закашляла сміхом,
і мружачи очі в розтулене дзеркальце,
раптово, безбарвно, напрочуд тихо
сказала:
– Дворянка. А в нього істерика це.

Суддя закляк. Вона відвернулася
й, напирскавши щось в ротову порожнину,
невинно, мов дівчинка, посміхнулася:
– Вибачте, пане. Я хвора людина.
... А ви народились у Калмицькій АеРеСеР?
Теж вибачте,.. сер.

Попльовуючи у носовичок і язика витираючи,
викрикнув з болем Євген Геннадійович
– Я хочу порівну поділити квартиру!
– Ха!
Цей самонадійний тип десь віднайшов сокиру,
не дав спати, півночі б’ючись у двері,
хотів мені голову відсікти.
Якщо треба, – я можу на Біблії присягти...

Суддя:
– Якщо ваші слова матимуть затвердження письмове
з боку свідків, тоді не може бути й мови, –
справа повернеться у бік кримінальний,
бо це вчинок, Євгене Геннадійовичу,
надто аморальний".

– Та невже ви не бачите, що це за птиця?! –
підскочив старий:
Ми ж щастя з нею вдоювали по самі вінця,
вогнем воно гори!

Яка, до біса, сокира?!
У неї галюцинації!
Я хочу розміняти квартиру
і померти в ізоляції.

Він припав до стільця, млостю обтікши,
а вона промовила ще тихіше:
– Бачте, я за фахом – фізик,
і в нас є таке поняття – "іонізатор".
Цей тип – електризує довкілля,
створює для життя ризик.
Я живу в окупованій квартирі,
де цей націоналізатор
розпоряджається успадкованим мною майном
і збирається передати його державі.
Якби він знав, скільки моїм батькам коштувало воно.
Два хрести в Елісті́ в огорожі іржавій...

І швидкими руками з вивернутими пальцями
вона дістала з сумочки фотокартку:
– Женя. Онук мій. Загинув на війні з афганцями.
Єдиний спадкоємець нашого достатку.

Дід поблід. Стара трималася:
– Ось таке з нами сталося.
Дочка́ на себе наклала руки,
втративши сина, одненького мого внука.
І цей дурачина – усьому причина.
Благословив дитину в чужу-чужанину.

– Хто ж міг знати?.. –
І старий вийшов із кімнати.

– Хай іде, –
від цих слів вона літ на сорок помолоділа. –
Хай іде. Я давно цього хотіла.

Суддя папери складав у стіл.
А вона сиділа,
і папір шелестів.

– З нього був колись пречудовий хлопчина.
Ми з батьком були на засланні в Елі́сті.
У степу, в перевеслах накошеної чини,
я знайшла його очі сонливо імлисті...
Однак, у мене спина ниє від пересиджування.
Пане суддя, закінчуйте це безґлузде досліджування.

Вона підвелася. Суддя довів її до дверей:
– Анфісо Афанасіївно,
державу цікавить ваш музей.
Там є безцінні ікони, рукописи, документів сила!

– Не хвилюйтесь.
Я як зранку виходила – квартиру підпалила...

Я не можу робити на державу покладання,
яка відбирає у мене останнє.

Суддя:
– Але ж про це писатимуть центральні ґазети.
Що казатимуть люди,
дивлячись на ваші портрети?

– Я впоралася з власним майном.
Імені не приховую.
Хай проклинають. І перераховують.

Се-ер, я – добровільно потопаюча
і не потребую рятунку від вимираючих.

Двері рипнули.
Суддя мав вибирати:
або спалити все,
або вмирати.

15–17 січня 1995 р., Київ

Скрегонула зубами,
злості крихту вичавила
розпиральна машина –
заражена критицизмом дівчина!
Довго влюблялася
у відстороненого фіхтеанця,
довго вагалася
запросити до білого танцю!
Холодною головою
підпираючи колону дискотечну,
блимала смолою
на його посмішку недоречну!
На його флірти
та на вдавану безкорисність
з дівками, які вимагають квіти
за свою візуальну бридкість!
"За розумової відсталості,
поклавшись на попередні домовленості,
вони легко позбудуться невинності,
завдяки його красномовності!" –
скреготала думками дівчина,
поки хлопець дівчат навінчував.
"Він – стьожковий черв’як
на фінній стадії ґрадації.
Неперероблений шлак
в азотистоводне́вій реакції!"

Не встигла дівчина думки
пооправляти,
як раптом одеколон п’янкий
став протравляти
всі сумніви її, зсередини її
став виганяти правила дурні.

Він поруч стояв затуманений, статури атлетичної,
і голос надлив мови проникливої і звичної:
"А мені казали, – ви кричатимете на всю глотку.
А ще розповідали, – ви неабияка поліглотка...
Мені здається на рідкість
привабливою ваша незалежність..."
І вона відчувала до нього близькість
і водночас протилежність:
"Ви – щонайбільше – політик
і – щонайменше – нахаба."
"А ви – якнайбільше – критик
і – якнайменше – баба.
І мені хочеться до вашого серця докричатися."
"І для цього потрібно до всіх залицятися?
Так от. Вам не вдасться мене роздобри́ти.
Це однаково, що розковувати танк
На тонюсінькі бритви."
"Я за фахом механік; а ви – поетеса?
Слово грає, мов риба,
кинута в поетичні плеса!"
"Так от.
Зараз воно заграє всіма своїми плавничками."
"Невже ви в риму говорите
навіть матючками?.."
Вона відкрила конспект і почала вчити
про дуелі Канта з молитвами Фіхте.

"Якщо можна,
я теж прочитаю невелику поему –
зачіплю брудними руками наболілу тему.
Ні. Не лякайтеся. Не сексуальну.
А нашу з вами ... загальну.
Глобальну!

Ти могла б домостити і цей утинок шляху
диким каменем часу і щебенем страху,
щоб по ньому промчали уланські полки,
а за ними – піхотні, як віршів рядки –
на війну з іновірцем, з фашистом і катом!,
хто любив тебе так, що не зміг подолати.
Отже, й смерті чекав,
та й до інших ліпився,
теж конспекти читав
і твоєму навчився –
підійшов до колони
і став набридати..."
"І через море одеколону
примусив перебрідати.
А коли побачив, що мішень уражена
і хвилями приголомшена,
почав їй робити обезкровлення
віршами хорошими."
"Ой, вона не всто́яла – і вставила слово,
а він, просто, тягся до неї..."
"Він був Казано́ва?"...
"Ні. Він просто нічого не хотів знати"...
Вони зблизили погляди. І вона кинула читати.

Сміялись обоє у білому танці
в несподіванках вуст
від коханки – коханцю.

4 січня 1995 р.

Між цим і між іншим
жиє однина.
Жиє однина.
Жиє однина.
Питає Господь:
"… чом ти одна?
…Чом ти одна?
Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла –
і очі одкрила –
і крила розкрила –
і Бога зустріла:
"У мене є Ти,
а всі інші світи
я скоро сходила…
Я хворо сходила…"

2 травня 2008 р., Київ

І.
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі —
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене — літературна осінь
і будинки із пенопласту —
сто покоїв — домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпасту.

IІ.
я прокидаюся кожного разу коли читаю(ть) вірші
щоб умерти від сорому чи тиші
не можу писати не писати не можу
але ви — не пишіть! —
залиште по собі спокій дітей із онуками
запилені серванти з неоМадоннами
захаращені комоди забиті поламаними телефонами
шнурами зарядних пристроїв батарейками й візитками
непотрібних людей
світ переповнений пластиком та ідеями
тому він гине від пластику ідей

ІІІ.
Еразм Роттердамський точно мав виразку
й не мав оргазмів
бо мислення — процес руйнівний з якого не глянь боку —
сумніви напір архетипів стереотипні штампи
паузи внутрішнього діалогу
роздуми — похвала Глупоті найвища
ці вправи не допомогли навіть Богу
прямий доказ — усі відомі епохи
події історії містифікації тліну
в яких свище вітер розчарувань
тому —
не роздумуйте
ні про погане ні про хороше —
лише гроші й соціальна стабільність
сексі гроші —
погляд в чужі спини слина жаги
й можливо ви не уникнете пострілу в спину
але позбавитесь смерті від нудьги...

ІV.
їх у мене дві — морська царівна та упирівна
серцево- судинна й душевна ла‘ди
страшна одноока смішна хромонога
перша голубить чорта друга боїться Бога
та часто змінюють на цій вахті одна одну
ілюструючи дуальність світу й хиби пози
бо позери незмінно тонуть упавши в гівно
ніби у хвилі лебединого озера
під звуки гімнів чи романтичної балади

їх у мене дві — від натовпів бандерлогів
ховаються — перша в глибинах друга у тіні
довічні мої обидві — це вирок дару
птах розіп‘ятий на небі — доля пташина
там його самість пустки його — вершина
двоє у мене їх — віра й розум —
ще необтяті пишні —
розгорнувши — лину до птаства
розкинувши ніби руки —
спускаюся годувати змілілу паству

дві їх у мене — перша боїться чорта друга голубить Бога
два їх у мене — не дають упасти

(с) Тата Рівна, 2019

Немає і не планується.
На цьому - фінал.

живи життям
дісталося — живи!
дісталось (не дістало ж?) — це суттєво
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли...
бо не мине й години — поли бога
розріжуть акварель твоєї мли —
пізнаєш світ та кам‘яну дорогу
пізнаєш дивну милість бога твого
це яблуко — пропущені голи —
ти аутсайдер, єво
дівка клята
ти скуштувала щось що не тобі
малесенькі пухнасті янголята,
прищеплювали потай на вербі
твій змій приніс і дав тяжку розплату
бо пізнання — недоля та недуга
ти втратила і господа і друга —
лиш глина від ребра свого вар’ята
остову шмат
хто вигадав таку?
веди! бо твій адам подоба й може
ожила лялька копіпаст на «тата»
проте з який чудних фантазій божих
ти зародилась, юна герострато? —
спокуснице! ці рольові секрети
нам сам не видасть на порозі храму
з чийого малював тебе портрету?
кого він уявляв?
коханку
маму?

живи тепер
як склалося — живи
то врешті справа тільки прижиттєва
веди адама за собою, єво
годуй його впивай його моли


21.06. 2019

             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,
якщо не я, а поетеса Майя
із винуватця виліпить Франка.

Вітаючи товариша заочно,
бажаю подолати рубежі,
але не зупинятись на межі,
де є іще каменярі, і точно
у променях юпітерів наочно
поезією сяють «Вітражі».

              ІІ
У багатьох зоїлів неминуче
у полі зору є поет Сушко,
відомий, і ведомий, і ведучий –
клонований як той Іван Франко.

Але бракує псевдо Гайявати...
« Лупайте сю скалу» – це у Франка.
І я кажу, – як можете, лупайте
скалу і скелю... Ерато і вату... –
усе це є в поезії Сушка.

Ну чим я ще товариша потішу?
Усе прозоро. Майже як сонет.
А ось чим! Як поетові поет
до ювілею зичу цього вірша,
козачого здоров’я, а найбільше –
освідчитися Мавці тет-а-тет.

              ІІІ
Хай не ревнує поетеса скраю,
бо і вона – це кров і молоко!
Хай графоману арію співає
великий гуру... Ну, а я гадаю,
що перший учень Феї – це Сашко.

І – нота бене. Я ще не Спіноза,
та муляє як у п’яті заноза
іще одна оказія проста.
Якщо життя така сувора проза,
чому воно – гротеск і суєта?

Ну от свою історію читайте.
Нема нащадків у Залізняка.
Дітей зарізав. Умань. Ляхи. Страта.
Не вірите Тарасу, запитайте,
та не у мене і не у Сушка.

19/05/19

Ігор Римарук:
„Ці нічні голоси за столом,
о нестерпно, Мойсею,
ці нічні голоси
про загублену неньку Вкраїну!
Ге-ра-си-м’юк! - не мовчи!
Й ти, Фiшбeйнe, по-братськи, чарчину
підійми за словесність
даровану тут і єврею!

Мойсeй Фiшбeйн:
„Чортівня загуляла, завила!
Рятуй мене Отче! -
Тут один-бо Поет!
Як клубочеться в грудях, клекоче!
Цей мовчить, той цілується, тьху,
і семітське питання -
чом єдиний у Неньці горланю
на інших мовчання?!”

Василь Герасим’юк:
Я прокинувся в ніч,
мов зі скелі зірвався смерекою
у тіснину Дністра,
так летіла у Рейн Лорелейн!
От наснилося! –
                   краще б
цілунки з якоюсь Ребеккою,
чи ж бо хоч Леді Джейн,
але не Римарук і Фiшбeйн!..

Немає і не буде.