У пам'яті людській є імена,
Чиї карби у часі не тьмяніють:
Нехай Івана з нами вже нема,
Його вірші від того не міліють.

Із відео, із спогадів і книг
Зринає голос тепло і душевно,
Насамперед до рідних і до тих,
Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,
І так писав, неначе словом дихав.
Душею щирий, духом молодий,
Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років
І світлу втіху праведної днини
Вливав пером у ручаї віршів,
І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине
І каменем наріжним ще постане
Не блуд грошей, а чисте низове,
Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь
Поета Низового не забуде,
Бо не міняв високе він на тлінь
І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

гаплик

«А годы проходят…
Всё…»


Не верь поэтам плачущим…
Подругам – глаза прячущим…
Подаркам – много значащим..
А только верь в себя…
Жизнь быстротечней радуги,
Не соткана из радости…
Но только надо все ж…расти…
Нет время делать глупости…
У мудреца всё просто ведь…
А жизни звук – не только медь….
Но надо бы лишь всё успеть…
И песню свою спеть…
Нельзя откладывать дела…
И баловать нельзя тела…
И чтоб тебя звезда вела…
Должна ты верить ей…
У жизни множество дорог,
Но отчий, лишь, один порог…
Не верь в судьбу и страшный рок…
Хозяйкой будь себе….
Пусть воплощаются мечты
И цели будут достижимы…
Но лишь не мелкими, простыми…
Достойными тебя,
А Ты… достойна Их...

Несется поезд-жизнь
Я пассажир…
Где полустанок мой
И где мой мир?
И сквозь вагоны я
Назад бегу.
Мосты понтонные
Годов стелю.
Но только стелятся
Они вперед.
Вперед над пропастью,
Там мой черед…
Я рядом лягу в нём
Заподлеца…
За мной бегущего
Ни зги лица…
Легко, ступаючи,
Несется прочь
Несется жизнь моя,
Как вечер в ночь.
И я не в силах встать,
Себе помочь!
Но руку мне подаст
Однажды…
Дочь….

Слезятся старчески глаза,
Их свет по-малу угасает,
А не послушная слеза,-
Не умиляет, раздражает…
А что прикажешь старику?
Он прожил жизнь, уже всё в прошлом,
Смахнет слезинку на ходу,
Чтоб выглядеть не очень пошло…
И без дороги, невпопад,
Он продолжает путь изгоя…
Не страшен дождь, ни снегопад!
Он про себя поёт – я Гойя…
Но шаг его еще упруг,
И ясен взгляд, он не в тумане…
И ждет его, конечно, друг…
И есть пятак в его кармане.
Он ценит уже каждый миг,
Он кладезь мудрости – бесценный…
Он почти всё уже постиг,
И не страшны ему измены…
Встречает тусклый он рассвет…
Зорю с восторгом провожает…
Есть результат, ведь день прожит…
И он спокойно засыпает….

Свершилось!
Заточенье, что длилось десять лет
И год один – плюс – завершилось!
Теперь стоишь ты у черты…
И новые твои черты тебе понадобятся
Вскоре.
Не горе, что восемнадцать лет ты землю
Топчешь.
Не ропщешь.
Всегда открыта и честна.
Чуть грустновата…весела…
Ты всякая уже была и многое пережила.
Но никогда себе не изменяла…
Других, конечно, извиняла…
Не обижала…
Убивши комара, ты плакала жалея…
Бывало, от обид немея,
Сжималась в кулачок…
И теребя в руках клочок…
Листа иль листика – прощала…
Прощаясь с юностью, листала
Неспешно, школьные года…
Теперь пред выбором – одна.
«Что день грядущий» уготовит?
Я знаю – планов громадьё, и в лёгкой дымке путь
Тебя не остановят!
Пусть,
Неведомая свежесть ветра
Не остудИт твой пыл и страсть… твои желанья…
Ведь впереди ждёт лунная дорожка,
И свет зори, конечно дегтя ложка…
Но ты не бойся… всё проходит!
Увы, так создан мир.
Но избранный тобою клир, я думаю, тебе поможет…
Дорога жизни не проста,
Терниста, даже жестока, порою…
Не скрою,
Без потерь, еще не удавалось пройти отрезок от и до…
А ты старайся….
И поверь, потери только закаляют,
От плевел семья отделяют…
Не унывай, ступай… вперёд
И пусть дорога приведет тебя к желанной цели!
К Храму!..
Да, будут рифы, будут мели…но ты иди, и без оглядки,
Ждёт Рождество, рожденье, Святки…
Так жизнь устроена, - ты верь…
Хотел бы я тебя за руку по жизни провести…
Но ты сама должна пройти…
Я верю, и пройдешь, и никогда не упадёшь…
А если предстоит - споткнутся,
Не бойся носиком уткнуться
В подушку…
Дух переведи, и снова гордая…иди!
…………………………………………..
Когда-нибудь, на склоне дня,
Когда-то вспомнишь ты меня.
Как мы играли и учились,
Как мы мечтали и чудили…
Как было весело порой…
Я жизнь прожил….
Теперь ход твой!

Ты всё взрослеешь, и не погодам, -
Спешишь…
Меня ты тешишь,и даже иногда -
Смешишь…
………………………………….
В своих обидах
ты взрослее всех!
А в радости – смешливей не бывает…
Ты обрастаешь мудростью,
Как дерево листвой…
Как птица Феникс из обид - произрастаешь…
Твои слезинки, как алмаз – в цене,
Хоть и старательно ты их скрываешь…

На план второй - все игры отошли,
И только вело…всё еще в фаворе…
Зато проблемы, что одеть пришли,
А «нечего»…вот это – горе…

Но это всё пустяк … ещё пустяк,
Так, чуточку, на нервах поиграешь,
Ведь знаешь, я отдам пятак
Последний… ты не прогадаешь…

Твой свет очей, и золото волос,
Пускай не высшей пробы самой,
Но отбелили темноту полос
Моей судьбы, моей и мамы…

Ты вся в исканиях, в метаньях вся…
А хочется тебе и всё и сразу…
И стрижку хочется, и чтоб была коса,
И покапризничать, хоть в день по разу…

А хочется еще в кино сыграть,
В туфлях со шпильками на вело прокатиться…
Испечь пирог и торт сваять,
И в ритме вальса в дефиле кружится…

Спешишь, спешишь…но ты права,
Пусть будет всё… сегодня, завтра…
Сомнётся пусть и вырастет трава…
Ведь в этом же - сермяжность правды!!!

Соле..

Вырастай же семицветик
Восхищенье вызывай.
Ты ромашковый букетик
Ты волошковый розмай
Колокольчик ты веселый,
Ты душистая сирень,
Ты весенний цвет вишневый -
Это мне писать не лень…
И как кактус ты - колючий
Все ж бываешь иногда…
Стебелёк крапивы жгучей…
И журчащая вода…
Ты, как солнышко, что утром,
Раскрывает всем глаза..
Иногда, как тучка хмуро
Смотришь молча на меня…
Ты бываешь лунным светом,
Освещая путь в ночи…
Огоньком, что чуть мерцает
Совсем маленькой свечи…
Ты, как ветр , что всё срывает
Ты, как песнь у камелька…
Ты, как нежность колыбели,
Ты, лав стори, для меня…

Две дочки, как цветочки
Наивность и весна.
Их руки – лепесточки,
Как небо их – глаза…
Восторг их не поддельный,
Печаль их – море слёз…
Ведь возраст не предельный
Для дум, мечтаний, грёз…
О чем они мечтают,
Что снится по ночам?
Я все таки, узнаю,
Прочту по их глазам…
Ните у них игрушки
Желания ните…
Чтоб всё как у подружки
Не лучше, но и не…
О чём они мечтают
И что они хотят?
Щенка иметь желают,
И парочку котят…
Еще чтоб были кеды
Такие как у всех,
Икра, чтоб на обеды,
А вместо слёз, лишь смех….
Кино чтоб вечерами…
И танцы, но для всех…
Ну и, конечно, маме,
В театре был успех!
Прошелестят, прольются годы
И сменит вектор ветр…
Хорошей вам погоды
На день, на год, на век!!!

мои вы маленькие крошки,
мои вы ласковые кошки,
мои прекрасные подружки,
мой лунный свет, мои веснушки,
мой светлый вечер вы весенний,
мой теплый дождичек осенний,
мое стремленье и отрада,
за все грехи вы мне награда,
мое вы солнце золотое,
мое вы счастье дорогое,
вы мне победа над собою,
мне хорошо, что вы со мною,
я с вами тихо засыпаю,
а по утрам вас одеваю,
и я люблю вас до безумства,
не описать мои к вам чувства,
вы мне глоток воды искристой,
вы воздух мне кристально-чистый,
живу я вами, умираю,
и только я одно желаю,
чтоб были вы во всем красивы
и долго, счастливо бы жили…

Ты урчишь на меня, моргая.
Слёзы щиплют краешки глаз.
Ты одна у меня такая,
А слеза твоя, как алмаз.
Нет, не часто мне сердце ранишь,
Чаще смех и улыбки свет.
Ну а скоро кому-то станешь
Ты супругой и мне – конец.

Я же всё, я давно понимаю,
Так проходит мирская слава.
Как представлю - тебя отнимают…
Сердце сжигает Везувия лава.

Система? Так. Але не лиш вона
Вбивала Стуса -
А й суспільство навіть,
Яке сьогодні тінь поета славить,
Іще не усвідомивши сповна
Поета в плоті та живій кровІ...
Карається само? Когось карає
За злочин цей, що виміру не знає?
Чи ожили для каяття живі?
Система працювала. Люди в ній
Розподілялись на катів і жертви,
Всі інші, що боялися померти,
Текли, куди поверне плин подій.
Вмивали руки "генії доби"
Й "співці епохи"... Нині при мандатах
Себе посміли числити в солдатах
Чужої - не своєї боротьби.
Мовчали б краще! З їхньої руки,
З їх мовчазної згоди вбили Стуса...
Прославитись - яка ж бо то спокуса
Для вас, мерзенні ви медведчуки!
Не скоро ще з нас витече олжа
Іржею крові - справа Василева
Випереджає нас,
І кроні древа
Поезії його
Ще заважа
Вкраїнське небо:
Штучно до землі
Придавлене воно;
Нема ще Бога
В тім небі;
Наша праведна дорога
Ще топчеться в багні брехні,
В імлі!
А Стус - давно за обрієм.
За ним
Встигатимуть хіба що наші внуки.

Тож каймося. Не умиваймо руки.
Не спекулюймо образом святим.


15.05.2003

А.Хостикоеву
Б.Бенюку

Актеры носят маски,
Со временем мудрее,
И не играют сказки,
Трагедии - милее.

Актеры носят маски,
Они их не снимают,
Меняются лишь краски,
Что сути не меняет.

Актеры носят маски,
А маски словно дети,
Хотят вниманья, ласки,
И, прямо лести в сети…

Актеры маски носят,
Нет времени остановиться,
И новых масок просят,
Как будто похмелиться.

Актеры носят маски
И с каждым днем все старше
И от не хваток масок,
Становится им страшно…

Актеры носят маски,
Под масками стареют,
Уже забыты сказки,
Они уже не греют.

Актеры маски носят
И никогда не снимут,
И только лишь в немногих
Посмертно маску снимут…

Актеры маски носят,
Их маски утешают-
Пускай, что мы стареем
Зато еще играем!…


15,02,2005
Ю.Поплавский

У старика глаза, как зеркало во внутрь…
Не разглядеть его вам отраженья.
Не разгадать вам радость или сожаленья
Его. Как свет ушедший не вернуть…

У старика пастельные глаза…
Как у ребенка мир весь в верх ногами…
Тоска зеленая вползает вечерами,
А по утрам - холодная роса…

У старика безвременье и боль
Сменяется цейтнотом счастья…
И беды мира все – его несчастья…
И океанов всех, на ранах его – соль!

У старика, из будущего – только день…
Жизнь начинается с восходом солнца,
А к вечеру он черпает из донца,
И сумерек ему уже не страшна тень….

Старик – мудрец, философ, меценат.
И если не хватает на подарок,
Он сдаст бутылки, а свечной огарок
Все лица озарит и жизни вернет такт!

Старик – он всё ещё не стар….
И даже если он горбатый,
Он среди нас, он самый с нас богатый!
Не смейтесь… ведь он - суперстар…

Старик…уже не человек…
Он сублимировал в себе все страсти,
Он пережил и счастья, и несчастья…
Он дух Господен…ныне…и во век!!!

27.05.09 Ю.В.

Утро – дорога.
Двери – работа…
Кресло – компютер.
В дырках глаза…
Стрелкою время
центро-стремится…
или из центра
бежит на всегда…
птица с разгона
стекло не разбила…
что в той головке?
не много мозгов…
клюв затупила
перьев лишилась…
я ж не поверил
был дураком…
птица той ночью
ко мне прилетала
лишь на рассвете
меня разбудив…
крылья ломая
сказать мне хотела
вспомнил, хотя бы
чтоб имя… своё…

Колись у дитинстві, давненько
Мене колисала вночі
Матуся моя, рідна ненька,
По стежці життя ведучи.

Як вийшов у світ я широкий
І де тільки не побував,
Ніколи не був одинокий,
Бо мамин чув голос між трав.

Яка б не настала година,
І як би не мчали роки,
Мені найдорожча людина –
Це мама – на вічні віки.


2010

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

Что уносит дым сигар?
Ветер!
Что ведет меня домой?
Вечер!
Что расставит по местам?
Утро!
Как на свете без любви?
Трудно!
В ночь не снятся мне уже
Сказки.
И вокруг меня не те
Маски.
А друзей моих уже
Тени.
Не приходят в дом ко мне –
Лень им.
На закате чаще всё –
Солнце.
И по дну черпаю я –
Донце.
Дни похожи, как листы –
Копий.
Не ломаю я любви –
Копий…
Так проходит день за днем –
Скучно.
Разорвать бы этот круг –
Нужно.
Только осень на дворе –
Холод.
А в желаниях я нЕ –
Молод…
………………………..
Не курю теперь сигар –
Бросил.
Вечером иду домой –
Осень.
Я всему уже нашел –
Место.
Только лишь любви одной –
Тесно…
01.10.2009 Ю.В.

Сандал, рахат лукум и горловое пенье.
Я для неё смешон, руглив и не еда.
Её надменный бог не выжил в воскресенье.
У ней в зобу меж ног - Босфор и лебеда.

У ней меж ног горит весь ветер перекрёстков,
Забытый, словно боль, и громкий, точно жесть.
Одежды шелестят невесело и хлёстко,
С собою не ведут, как будто и не есть.

Не я тебе кармен и ты мне не лжедмитрий,
Не весь наружный мир хмельной мадам Клико.
Танцующей стопой написанное вытри,
У века на часах живая нелегко.

Доселе невредим, в зарницах многоточий
Надеясь попадать в пышнейшую из свит,
Собрался бы стучать,
Но спит царица ночи:
Не покладая губ, восторженное спит.

2013

А жизнь сложилась!
Сложилась изначально.
Хоть были, вероятно, и печальны
Страницы жизни.
Это уже в прошлом…
Теперь все устоялось,
отстоялось,
в общем
Живем…
творим…
не ропщем…
наверно позабыты проходные роли…
а может не было таких!?
за это доле
опять благодарить не устаёте…
и так от роли к роли вы идете
по жизни…
и кино,
спектаклях…
но что-то все ж теряется…
по каплях,
как будто бы Шагреневая кожа
в размерах уменьшается!
Но что же!?
И жест,
и глас,
и блеск глаз...
тот же!
Слеза послушная сверкает
В лучах юпитеров…
стекает,
Увлажняя лёгкую небритость…
И в шелесте партера растворяясь…
Себе вы говорите –
Не раскаюсь!
И не хочу судьбы иной!
Здесь мой Ковчег!
и в нем я Ной!
Да, вы из Могикан – последний!
По праву же, как принц наследный
Сей театральный оседлали трон…
И ваши роли – камертон
Коллегам младшим и не только!
А сделать еще надо столько….
Вы, - не жалейте ни о чем.
Пусть злеет зависть – вы причем.
И не судите себя строго!
Ведь вы Актер,
Актер от Бога!...
2012

Вот пёс, вот будка, он доволен
Корыто полное еды
Своим хозяином неволен
Ну так и что ж? Ведь нет беды.
А то что цепь за псиной скачет
Шаг вправо, влево – не моги
Он о свободе не заплачет
Не отгрызет себе ноги
Есть жалкий кров и черствый хлеб
Свобода по цепи гуляет
Вот стадо загоняют в хлев
И хлев тот, псина охраняет!
Ему плевать, он тоже скот
Не разорвет грудиной майку
Он открывает вялый рот
Чтоб проглотить свою лишь пайку…
Придет хозяин иногда
Почешет за ухом, погладит
И тут же сразу, сносака
Под дых с улыбкою зарядит…
Не расслаблялся, чтобы пёс
И не скулил на небо глядя
А службу, чтоб исправно нёс
И на лужайке чтоб не гадил…

2013

Зелені барви весняних мелодій
замріяли закохані дерева.
Танцюючи, красуні білокорі
дрібненькі “па” ступають кришталево.

Співає ліс. На повні груди нива
зітхає тепло в тихім надвечір’ї...
Летіла птаха. І перо згубила
на рідному Ганнусинім подвір’ї.

Слова крилаті і крилаті думи,
епітети, метафори, фонеми...
Мов блискітки на киптарях гуцульських
шикуються слова, рядки і теми…

Птахи дитинства відлетіли в ірій.
Здавалося б, давно... А може вчора?
Цвіте родина в усмішці єдиній
і так щебечуть онучата хором!..

Квітень 2001 (ред. 2013)

Солнце очумелое в зените
Льёт, как из весеннего ведра.
Три дивчины в джинсах Нефертити
На скамейке посреди двора

Чешут языками слово к слову
Так, что песней душу не трави.
Тема наболевшая готова -
О большой и пламенной любви.

Каждой в заповедных грёзах снится
Супермен и гиперчемпион.
Девочки боятся ошибиться,
Что сказать и сделать должен он.

"Экселент" должно стоять на парне.
На крайняк сойдёт и "вэри гуд".
Чей из них окажется товарней?
Все свою мечту не подведут!

Все своим избранникам, играя,
Обеспечат мёд и молоко.
Все в одну горлянку утверждают:
Бросят своих нынешних легко.

2013

"Діду Яриш, куди ти шпариш?".

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по черзі любив ловити
І носити у свій вітряк.

Під нестрогим його арештом
Кожен спійманець їв млинці,
Що лисніли від смальцю.
Решта
Чергувала при вітряці.

"Діду Яриш, куди ти шпариш?" –
Це вже черга моя прийшла,
І вже Яришу я товариш,
Вже їмо з одного стола,
З однієї тарілі…
Смачно!

Дід підсовує ще млинців.
І ніскілечки вже не лячно
В цім штормуючім вітряці.

Дід умів дарувати ласку
Нам, чужим, бо не мав своїх,
Він ділив і млинці, і казку –
Скільки б нас не було – на всіх.

Світ крутився в обмежжі поля.
Посередині був вітряк.
В ньому – Яриш…
І з того кола
Я не вирвуся вже ніяк.



2000

Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій

Країна мрій. Терновий шлях. Гроза.
«Стою внизу» – так ближче до народу,
де кров і піт, де точиться сльоза
із лихоліття на джерельну воду.

«Я – Низовий!» Як гордо це звучить.
Хай стане груддя лебединим пухом.
Бувай, Іване. Час земний біжить,
окрилений твоїм незламним духом.

І ниць не там, де Низові живуть,
а де зв'язки, посади та багатства,
де із казни мільйонами крадуть –
отам і ниць, смердюча втіха рабства.

Прости усім, хто яро заважав
тобі життя, як ти б хотів, прожити.
Хто велич Слова між незгод пізнав,
того уже нікому не згубити.

З тієї висі, де твоя душа,
поглянь у світ – там сходиться гостина:
до дум живих, до таїнства вірша
запрошує усіх твоя дитина.

Пройдуть роки і тіні відійдуть,
химери днів без племені та роду,
а Низові – вони віки живуть,
бо їх коріння із низів народу.

* * *
Я – подорожній на твоїх шляхах,
де біль душі ламає на негоду.
Зустрінемось колись у вічних снах,
усі ми вийшли з низового роду.

15.04. 2013р.

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль, нечасто
У зраді власної мети.

А ти була мені, Олено,
Рідніша рідної сестри
І рятувала достеменно
Від болю, що мене ятрив.
В найтяжчі, згадую, хвилини
Ти йшла на виручку мені
Через суспільні трясовини
В чужій нам рідній стороні.

Стояла поруч на могилі
Моєї мами, на краю
Цілого світу – я в безсиллі
Спиравсь на мужність на твою.
А ти, напевне, дивувалась,
Як обездолене хлоп’я
На безголів’ї піднімалось,
Щоб власне викричать ім’я.

В життєвих клопотах і тлумах,
Коли збивався я з пуття,
В Москві, у Києві та Сумах
Ти берегла, немов дитя,
Мене, запійного естета
І віршомаза; ти змогла
Оберегти в мені поета,
Охоронить мене від зла.

А в час, коли загроза ночі
Спивала жадібно мій зір,
Ти врятувала мені очі,
Подарувала світ, повір,
Вже призабутий, розмаїтий,
Коли любові пивсь нектар,
Коли я зміг серед піїтів
Розгледіти твій божий дар
І визначить безпомилково
Твоє майбутнє осяйне,
Коли твоє ліричне слово
Епічних обширів сяйне.

Оленко, щирісний мій друже
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я".

Через мохи, крізь кураїну
Я знову бачу в кольорах
Країну рідну Україну,
Розіп’яту на всіх вітрах,
Таку єдину, сокровенну,
Чий шлях в майбуть благословен,
І найпрекраснішу Олену
Серед усіх святих Олен!


2008

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

Вона говорила тобі чіткими спазмами
в арбітражному суді нокаутуючи
а всі твої аргументи маразмами
в словесному музеї демонструючи…
Вона запілінгувала тебе на чужому екваторі
нависаючи над твоїми епіграфами
переслідувала на своєму евакуаторі
збуджуючи оточуючих своїми монографами…
Вона заприсяглася небесними аурами
перейти межу дозволеного
постійно зникала за науковими мемуарами
досліджуючи зони свого обраного…
Вона ставала маніакально-депресивною
відображаючи тебе в паралепіпедах
здавалось - ще більш імпульсивною
замикаючись наніч в своїх рефрежираторах…
Вона фанатіла від енергетичного пасіонарія
а ще від твого егоцентризму
це виглядало як безглузда манія
і подібного віршованого ідіотизму

Коли дивитись на твою світлину

Думки блукають в зга’дках

Буває – очі, закривши на хвилину

Хтось відкрив тебе нову’– усю в здога’дках



Ти постійно ніби й поруч, але й не близько ніби

І ходиш по одним й тим самим алеям міста

Твій образ можна розкрутити і знімати кліпи

І при бажанні в себе закохати мільйонів триста



Ти квітка з небесних сонячних саді’в

І послана в земні сади всім радість дарувати

Ти мов стеблинка з солодких й кислих тих плодів

Дивитись в твої «очі – пелюстки’» і ду’ші сво’ї чарувати



Ти є у соцмережах – у вконтакті і фейсбуці

Картинних галареях, пошукових групах і на чужому ноутбуці

Заклопотана весь час ти – шукаєш, вчиш й навчаєш інших

Навчаєш жити, - бути одним із найдобріших, наймиліших, найщиріших…

Далеко-далеко, десь аж у двадцять першому столітті
Десь у пересічному повнолітті
Он там на Україні, жила й існувала і сили набувала
Дівчина - морська хвиля, вона як та небесна миля
Розквітала, розкривала сонця промінь щастя
Ворожила й чаклувала в полон не брала
Неабиякий хист до цього мала
Миля – томущо мила, а ще відверта на вдачу вперта
Ніхто не мав, а вона мала й була щаслива – бо носила за плечима крила
Могла літати із зорями в криївку грати
Могла ножі на відстані метати у відповіть на словесні мати
Могла комусь руку’ зламати – у когось мову відібрати
Але то був лиш акторський витвір маски, а насправді вона була як рідна мати
Гординя - миля, але душа як морська хвиля…

Його нешаблонну писанину

Дехто назвав маячнею…

Всі інші дурнею…

Вона назвала – «це страхіття!

Жах яке лахміття!»



Наразі говорять:

«У нього поїхала хата

По ньому плаче палата,

Із стінами в жовтий відтінок

З ліжком в білосніжний барвінок…

А давайте його

На масаж голови

Короче звони вже 03…»



Не забарився й РТБ – «ЕСNALUBMA»

У звороті «АMBULANCE»-БТР!

Те що вчора мерехтіло на НТН

Мабудь швидка допомога?

Хоча цілком можливо:

Не швидка - не допомога…



БТР, можливо ще й інші виглядають із дзота,

І більша половина Українського морфлота.

СБУ, беркут і один чорноморський котик

«Тюлень млін», - Кинув у нього дротик.



«Люди - Х» у білих халатах

Відловили писаку в хмарочосі із солі

Покусали усі чорнильні пальці й долоні

Зім’яли чотирі руки металевим скотчем

Замордували в нічну піжаму

Затягли до інжектоторного вігваму

Чотирьохступінчатого пропану

А може й бутану

Мабудь хтіли забрати до мультибару

Напоїти морфіном чи одеколоном

Все! – Став він їхнім постійним антиподом…



Лежить він тай думку ганяє:

«Чому я не привид, чому не зникаю?

Сидів би, десь зараз, на горах із цукру-солі

Символи й знаки малював на долоні

Візерунки із слова про зиму і сніг

Про океан і морську хвилю

Про небесну милю

Про сни і бажання

Про насолоду і шанування…



Йому як завше все по барабану

У нього Місяць Зорям грає ту нірвану

Від чого просвітління вводить у оману

Після вчора у нього сміття’із сіна в голові

Можливо колюче а можливо і ні…

Вчора-із-вечо’ра перед очима пелена

Лук, натянута струна, стріла й серця.

Сьогодні він кричить від параліча:

«стою-стою-стою! На краю безодні раю

Пишу – мовчу, говорю-пишу

Я руки підіймаю, весь палаю!

Ти ж моя файна птаха «хвиля – писанина»

Я тебе кохаю!!!

Берегиня – інакше й не скажеш
про народну артистку
що вийшла з народу
а точніше з народу й на мить не виходила
не втрачала коріння свого українського
не губила своїх пелюсток по чужинах
Берегиня жіночності й тихої злагоди
хоч і руки пошерхли від хатнього клопоту
а волосся пропахло садовим чорноземом
і городньою терпкістю кропу й цибулі
Берегиня душі з поетичним началом
в безбережному світі українського духу
в недонищенім храмі
в недотоптанім житі
в недобитім житті

гаплик

Стоїть Тарас – у місті лугарів.
Стоїть Кобзар – на головнім майдані.
В суворості його похмурих брів –
До люду заклик: скинути кайдани!

Його в суєтнім попелі століть
І після смерті кривдили і гнали.
Та все одно – велично він стоїть
І дивиться на нас із п’єдесталу.

Яка б тривога не спіткала нас,
У слові правди й пристрасті могутній
Пророк і батько нації – Тарас –
Наснажує на звершення майбутні.

я відчуваю тебе по складах і нотах
я розумію ти летиш випадковим словом
срібне зело натхнення з’їдає самотність
посеред ночі не мліє меренгова мова
нових царівен що ллють виноградні сльози

але ти наче азбест ти чуєш я відчуваю!
лицар зимових ночей немов підпільник
в кожнім золоченім березні сурми відчаю
в новім рішучім русі засмучені квіти
що ми з тобою ростили на азбуці морзе

був як Лукаш а тепер хіба Перелесник
перекладаєш себе на доступність сприймання
маковий промінь чарує лукавим перснем
що ж ти по світу розкидав пісні кохальні
білі колінця яблук укрив серпанком морозу

сам не коханий я це відчуваю напевне!
коні гніді спустили додолу лагідні гриви
в сонне озерце яке обступили на лапах дерева
я вже й не Мавка а мабуть раптова злива
щоб зацвітала для тебе місячність Божа

Це затишне помешкання у центрі
зі скромною табличкою – «Музей»,
де у міській життєвій круговерті
дух Примадонни опери живе.

Звучить сопрано чисте, як джерельце,
і мелодійність Кобзаревих слів
спиває Соломія чулим серцем
та виливає душу у піснí.

Вони пливуть, заполоняють простір,
в оздобі нот - Шевченкові рядки.
Нас Крушельницька запросила в гості,
і ми прийшли до неї залюбки.

Дві геніальні постаті Вкраїни -
безсмертні Соломія і Тарас -
в любові до праматері єдині
з полотен Анни дивляться на нас.

Це не пастель тонує, не олія,
не акварелі теплої мазок -
додому повернулась Соломія
в майстернім диво-плетиві ниток.

Ті вишиття невтомної майстрині –
подвижництво поважно-сивих літ.
Вона не заховала їх у скриню,
а щедро обдаровує усіх.

Сьогодні день утвердження любові -
до світочів культури. Щедрий крок.
Вклонімось низько Анні Поляковій
за цей свідомо-зважений урок…

13.03.2013

Тобі «не можна не любити»,
А їй «не можна не цвісти»…
Роки горять як самоцвіти,
Але рокам не здався Ти.
Свою зневажену країну,
Оспівану свою любов
Возніс у вись небес орлину.
І серцем Ти не охолов.

Пливеш у пісні, мов на крилах,
Етером лине твій шансон,
Твоя ще свічка не згоріла,
Рука стискає мікрофон.
Ит, варте, брате,«наше діло» -
Не сумнівайся ні на мить!
Еге ж, інакше не боліло б,
Не закололо під грудьми!..
Крильми кермуєш ти уміло -
У многолітній шал весни!

09.03.2013

Львів без нього неначе й не Львів…
Мож, даремно шукаю у Львові
Тих, осяяних Грицевим гумором, слів,
Отієї, Грицькової, щиролюбові?
Скільки сталося змін-перемін
Після того нестерпного серпня,
Як прощався я з Грицем востаннє,
І він
Дарував мені місто вертепне
Від серця!
Тож по Львову ходжу, наче сню
Десь на грані дитячого ляку:
Ось наважусь,
Летючий свій крок зупиню
Й заверну із Підвальної на Погулянку…
Погулянка ж – селянка, яка
Розгубилась в похмурості мурів
І чекає Грицька, виглядає Грицька
У травневомажорі,
Жовтнезажурі…
Щось не сходяться числа мої,
Не виходять мої розрахунки,
Ніби хтось мене
Зіллям лихим опоїв,
В одній чарі змішавши
Чарунки і трунки.
Таж немає на світі Грицька –
Десь бесідує, певне, з Ісусом,
І Грицькова душа,
Незалежна така,
Осміхається і розкошує під вусом!
Львів без нього і справді не Львів,
Себто Львів, але Львів поза Львовом,
Без вертепних,
Дотепних,
Живих щирослів
Під найпершим,
Отим,
Що від Господа,
Словом.


1996

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Книги її так і зостануться старими дівами,

Ніхто ніколи не звідає помарок на шостій та стодвадцять другій сторінці,

а четверта та п'ята будуть назавше до купи зліпленими,

Наче рятуючись од самотності палкими й тривкими обіймами.


Папір їх пожовкне і вкриється химерними зморшками,

Що свідчитимуть про надмір вологи у тьмяній кімнаті,

Їм так і не вдасться відчути шурхіт пальців усіма листочками,

Так і не зможуть тілом своїм світло настільної лампи впіймати.


Лиш час до часу вона книг торкатиме розгубленим рухом,

Мовляв, вибачайте, й сама стривожена, що так мало читаю,

При спробі назвати фоліантів наймення - у горлі ставатиме сухо,

Лягатиме в ліжко і в сні потраплятиме до книжкового раю.

Неисчислимая, как в аптеке,
Вся наливная, как свежий гром,
Вышла по-божески в человеки
Выправить будущее в былом.

Что уж ни делай с собой, немного
Каждый, кто выжил в огне, - артист.
Песни и письма её с порога
Необоримы, как сивкин лист.

Сказки-салазки у Жанны в лицах,
Носятся блохами по уму.
Всякое может ещё случиться,
Взяться бетоном, а потому,

Вся просыпаясь в волненьи жутком,
Ходит и думает битый час:
Сколь беспокоят её по суткам
Франция, Мексика, Арканзас...

Жаннина страсть - без конца и края,
Будто давно облетевший парк.
Лишь подгорает, но не сгорает
Неопалимая Жанна д`Арк.

2012

столичний шарм
і ґварова душа
столевий Львів
столітній вираз
брам і брів
сталевих рейок
перетряс

стосотий раз

в собі
живу тобою
творчий
творимий
площами із юрм

цвіте у прощах СвятоЮр
і пахне кавою неспішність
де я щасливий та безгрішний
чекання несолодке п’ю

і довго

тече по серцю
перший схлип зорі
аж повернеться
зір у ліхтарів
і ті гойдатимуть
підбруклену дорогу
це не чекання
це блукання Богом
немов косою
по живій траві

блукаючи
люблю вино
хмільних жінок
у жартах не старію
і кожен раз
коли про рідні мури
мрію
то гріє слово
бо живу в тобі
мій мідно-дахий
небошпилий
Львове

22 Лютого, 2013

Івченко Юлії

О! Танець лебедів… Босоніж і по кризі…
О! Хлюпніть життєдайності до дна!
Творю подяку світу, і в білій вічній Книзі
ім'я своє… У стразах далина…


Олені Герасименко

Я ніч люблю. Та укрутити лампу
У цоколь неба, бузьку, не барись!
Пірну в Дністер і вирину – за дамбу,
Хижачка-кішка…(Ой! Аж чай розливсь…)


Ксенії Озерній

Танцюють янголи рвучке сапатеадо
У галактичному півпросторі снігів…
Я кольоровим чорно-біле зв'яжу й сяду
Як на посагу. (Мулько…) Посеред вітрів!..



Любові Бенедишин

О, не забудь мене, моя любове!
Конфуцій - мертвий, зміни - «гормональні»…
І на гвіздочку німбик той терновий…
Поспи, Дитя, хоч раз, та не у стайні…


Людмилі Калиновській

Як небо у осінь за крок до зими, -
Це видиво-жінка в саду Білопілля, -
Гірчинка калини, смачна, наче сни
Про білорожеве весняне весілля…


Ірині Шушняк-Федоришин

У поета – Муза. У поетки – Муз?
Чи Музон, МузИка, чи суворий Муж?
Що робити Музі коли творить Жінка –
Мило-полуднево в ямочках «бамбінка»?
Чи вино в бокалі, чи на каві пінка,
При сусідській спальні затоненька стінка?..
А якщо в поетки - муж сопе-хропе?
Де ти, мій Музоне, мій Музико, де?!..

20.02.2013

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.