Мені не знати, де печаль
І де снага твоя і щастя.
Лиш кінська безконечна даль
Порятувала од напасті.

Навіщо мучився давно,
Народ питаючи з докором?..
Тобі підставлю рамено,
Окутий всемогутнім зором.

Петрові довго ти служив
І дослужився до погуби,
І сам собі наворожив
Не рідний край - Мотрині губи.

Та й доля щезла, як мара,
Бо не могла твоєю бути.
Лишилася журба стара:
То дія владної отрути.

Больше правым, нежли виноватым,
За людей, которым нет числа,
Комиссар лишается мандата,
В пять минут сбывается до тла.

Дед Морозом нёс свои гостинцы
Миру, но запыхался, не смог.
О большом и смелом якобинце
Нынче погорюет вечный Бог.

Как он жил - и веря, и рискуя,
Поминая горьковскую мать.
В сущности, он тоже "аллилуйя"
Пел Тому, Кого ходил свергать.

Кто там на него ещё там злится
Из надёжно собранных систем?
Он разносит солнце Аустерлица,
Чтоб оно одно досталось всем.

Пара баб поплачет о пропаже,
Отвезут его за две версты.
Через ровно век очкарик скажет,
Что, при всей попытке доброты,

Стало больше зла и больше гари
В мире. Мир давно лишился чувств.
Маленький укус на комиссаре -
Лёгкий, но заслуженный укус.

2013

Бог забира поетів молодими –
Для молитов також потрібні рими –
У виборі своєму він примхливий:
Аби обранець був іще й вродливий,
Розумний та освічений, при тому
Ще й вірний був покликанню святому.

Забрав Господь Антонича до себе
І Симоненка юними ще – себто
Омолодив архангельську квадригу
І записав обох в безсмертну книгу...
А щоб вони не старіли з роками,
Обставив Чубаями й Рихлюками
З обох сторін у янгольському хорі
І засвітив над ними вічні зорі.

Шляхом Чумацьким, що ледь-ледь міріє,
Йдуть кращі діти Матері Марії,
Ступають за скрипучими возами,
Що тяжко так вантажені сльозами
Солоними, мов та вода Сиваша...

Я ж бачу, як історія вся наша
Прошкує за поетами по тернах
В продимлених лаштунках і потертих.


18.07.2008

не вір мені я не люблю тебе
а хочеш називай це некоханням
коли мигдальне квітеня іде
нема табу на мережкове вбрання
що не для тебе вишито в ранет

ти сяйвом обраний не лиш один
ти є не тим єдиним і спасенним
а в мене вже не вистачить води
подати кухля змученій дилемі
де ліс стоїть що хворий на вітри

і ти як ліс заплутаний плющем
де перелесники і мавки неживучі
бо хитрість обвивається вужемчи
і я тут наче висохла колючка
понов об тебе дряпаю плече

стара будівля де ти завжди сам
і ще коти яким ти носиш рибу
зіниці риб застогнуть у зубах
а ти собі обравши голос хрипу
у місті віршів знову сам- на сам

і ти у нім став геніальним дном
де плідні груші гепають на спину
де сигаретний простір лине в кров
оманним сном в якім не буде сина
що іще вчора тріпотів ростком

вина стікає у живу траву вином
і шию плутають безжально коси білі
в циганській сукні кроїній крилом
мені в ногах червона кров гриміла
і цим танком жаске впилось жало

пече мене твій потаємний звір
що є брехнею вбраною у злато
бо кінь нуртує то ж мені не вір
що помираю мов вуглина ватри
під пострілом твоїх пухнатих вій

Країна мрій. Терновий шлях. Гроза.
«Стою внизу» – так ближче до народу,
де кров і піт, де точиться сльоза
із лихоліття на джерельну воду.

«Я – Низовий!» Як гордо це звучить.
Хай стане груддя лебединим пухом.
Бувай, Іване. Час земний біжить,
окрилений твоїм незламним духом.

І ниць не там, де Низові живуть,
а де зв'язки, посади та багатства,
де із казни мільйонами крадуть –
отам і ниць, смердюча втіха рабства.

Прости усім, хто яро заважав
тобі життя, як ти б хотів, прожити.
Хто велич Слова між незгод пізнав,
того уже нікому не згубити.

З тієї висі, де твоя душа,
поглянь у світ – там сходиться гостина:
до дум живих, до таїнства вірша
запрошує усіх твоя дитина.

Пройдуть роки і тіні відійдуть,
химери днів без племені та роду,
а Низові – вони віки живуть,
бо їх коріння із низів народу.

* * *
Я – подорожній на твоїх шляхах,
де біль душі ламає на негоду.
Зустрінемось колись у вічних снах,
усі ми вийшли з низового роду.

15.04. 2013р.

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль, нечасто
У зраді власної мети.

А ти була мені, Олено,
Рідніша рідної сестри
І рятувала достеменно
Від болю, що мене ятрив.
В найтяжчі, згадую, хвилини
Ти йшла на виручку мені
Через суспільні трясовини
В чужій нам рідній стороні.

Стояла поруч на могилі
Моєї мами, на краю
Цілого світу – я в безсиллі
Спиравсь на мужність на твою.
А ти, напевне, дивувалась,
Як обездолене хлоп’я
На безголів’ї піднімалось,
Щоб власне викричать ім’я.

В життєвих клопотах і тлумах,
Коли збивався я з пуття,
В Москві, у Києві та Сумах
Ти берегла, немов дитя,
Мене, запійного естета
І віршомаза; ти змогла
Оберегти в мені поета,
Охоронить мене від зла.

А в час, коли загроза ночі
Спивала жадібно мій зір,
Ти врятувала мені очі,
Подарувала світ, повір,
Вже призабутий, розмаїтий,
Коли любові пивсь нектар,
Коли я зміг серед піїтів
Розгледіти твій божий дар
І визначить безпомилково
Твоє майбутнє осяйне,
Коли твоє ліричне слово
Епічних обширів сяйне.

Оленко, щирісний мій друже
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я".

Через мохи, крізь кураїну
Я знову бачу в кольорах
Країну рідну Україну,
Розіп’яту на всіх вітрах,
Таку єдину, сокровенну,
Чий шлях в майбуть благословен,
І найпрекраснішу Олену
Серед усіх святих Олен!


2008

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

Вона говорила тобі чіткими спазмами
в арбітражному суді нокаутуючи
а всі твої аргументи маразмами
в словесному музеї демонструючи…
Вона запілінгувала тебе на чужому екваторі
нависаючи над твоїми епіграфами
переслідувала на своєму евакуаторі
збуджуючи оточуючих своїми монографами…
Вона заприсяглася небесними аурами
перейти межу дозволеного
постійно зникала за науковими мемуарами
досліджуючи зони свого обраного…
Вона ставала маніакально-депресивною
відображаючи тебе в паралепіпедах
здавалось - ще більш імпульсивною
замикаючись наніч в своїх рефрежираторах…
Вона фанатіла від енергетичного пасіонарія
а ще від твого егоцентризму
це виглядало як безглузда манія
і подібного віршованого ідіотизму

Коли дивитись на твою світлину

Думки блукають в зга’дках

Буває – очі, закривши на хвилину

Хтось відкрив тебе нову’– усю в здога’дках



Ти постійно ніби й поруч, але й не близько ніби

І ходиш по одним й тим самим алеям міста

Твій образ можна розкрутити і знімати кліпи

І при бажанні в себе закохати мільйонів триста



Ти квітка з небесних сонячних саді’в

І послана в земні сади всім радість дарувати

Ти мов стеблинка з солодких й кислих тих плодів

Дивитись в твої «очі – пелюстки’» і ду’ші сво’ї чарувати



Ти є у соцмережах – у вконтакті і фейсбуці

Картинних галареях, пошукових групах і на чужому ноутбуці

Заклопотана весь час ти – шукаєш, вчиш й навчаєш інших

Навчаєш жити, - бути одним із найдобріших, наймиліших, найщиріших…

Далеко-далеко, десь аж у двадцять першому столітті
Десь у пересічному повнолітті
Он там на Україні, жила й існувала і сили набувала
Дівчина - морська хвиля, вона як та небесна миля
Розквітала, розкривала сонця промінь щастя
Ворожила й чаклувала в полон не брала
Неабиякий хист до цього мала
Миля – томущо мила, а ще відверта на вдачу вперта
Ніхто не мав, а вона мала й була щаслива – бо носила за плечима крила
Могла літати із зорями в криївку грати
Могла ножі на відстані метати у відповіть на словесні мати
Могла комусь руку’ зламати – у когось мову відібрати
Але то був лиш акторський витвір маски, а насправді вона була як рідна мати
Гординя - миля, але душа як морська хвиля…

Його нешаблонну писанину

Дехто назвав маячнею…

Всі інші дурнею…

Вона назвала – «це страхіття!

Жах яке лахміття!»



Наразі говорять:

«У нього поїхала хата

По ньому плаче палата,

Із стінами в жовтий відтінок

З ліжком в білосніжний барвінок…

А давайте його

На масаж голови

Короче звони вже 03…»



Не забарився й РТБ – «ЕСNALUBMA»

У звороті «АMBULANCE»-БТР!

Те що вчора мерехтіло на НТН

Мабудь швидка допомога?

Хоча цілком можливо:

Не швидка - не допомога…



БТР, можливо ще й інші виглядають із дзота,

І більша половина Українського морфлота.

СБУ, беркут і один чорноморський котик

«Тюлень млін», - Кинув у нього дротик.



«Люди - Х» у білих халатах

Відловили писаку в хмарочосі із солі

Покусали усі чорнильні пальці й долоні

Зім’яли чотирі руки металевим скотчем

Замордували в нічну піжаму

Затягли до інжектоторного вігваму

Чотирьохступінчатого пропану

А може й бутану

Мабудь хтіли забрати до мультибару

Напоїти морфіном чи одеколоном

Все! – Став він їхнім постійним антиподом…



Лежить він тай думку ганяє:

«Чому я не привид, чому не зникаю?

Сидів би, десь зараз, на горах із цукру-солі

Символи й знаки малював на долоні

Візерунки із слова про зиму і сніг

Про океан і морську хвилю

Про небесну милю

Про сни і бажання

Про насолоду і шанування…



Йому як завше все по барабану

У нього Місяць Зорям грає ту нірвану

Від чого просвітління вводить у оману

Після вчора у нього сміття’із сіна в голові

Можливо колюче а можливо і ні…

Вчора-із-вечо’ра перед очима пелена

Лук, натянута струна, стріла й серця.

Сьогодні він кричить від параліча:

«стою-стою-стою! На краю безодні раю

Пишу – мовчу, говорю-пишу

Я руки підіймаю, весь палаю!

Ти ж моя файна птаха «хвиля – писанина»

Я тебе кохаю!!!

Берегиня – інакше й не скажеш
про народну артистку
що вийшла з народу
а точніше з народу й на мить не виходила
не втрачала коріння свого українського
не губила своїх пелюсток по чужинах
Берегиня жіночності й тихої злагоди
хоч і руки пошерхли від хатнього клопоту
а волосся пропахло садовим чорноземом
і городньою терпкістю кропу й цибулі
Берегиня душі з поетичним началом
в безбережному світі українського духу
в недонищенім храмі
в недотоптанім житі
в недобитім житті

гаплик

Стоїть Тарас – у місті лугарів.
Стоїть Кобзар – на головнім майдані.
В суворості його похмурих брів –
До люду заклик: скинути кайдани!

Його в суєтнім попелі століть
І після смерті кривдили і гнали.
Та все одно – велично він стоїть
І дивиться на нас із п’єдесталу.

Яка б тривога не спіткала нас,
У слові правди й пристрасті могутній
Пророк і батько нації – Тарас –
Наснажує на звершення майбутні.

я відчуваю тебе по складах і нотах
я розумію ти летиш випадковим словом
срібне зело натхнення з’їдає самотність
посеред ночі не мліє меренгова мова
нових царівен що ллють виноградні сльози

але ти наче азбест ти чуєш я відчуваю!
лицар зимових ночей немов підпільник
в кожнім золоченім березні сурми відчаю
в новім рішучім русі засмучені квіти
що ми з тобою ростили на азбуці морзе

був як Лукаш а тепер хіба Перелесник
перекладаєш себе на доступність сприймання
маковий промінь чарує лукавим перснем
що ж ти по світу розкидав пісні кохальні
білі колінця яблук укрив серпанком морозу

сам не коханий я це відчуваю напевне!
коні гніді спустили додолу лагідні гриви
в сонне озерце яке обступили на лапах дерева
я вже й не Мавка а мабуть раптова злива
щоб зацвітала для тебе місячність Божа

Це затишне помешкання у центрі
зі скромною табличкою – «Музей»,
де у міській життєвій круговерті
дух Примадонни опери живе.

Звучить сопрано чисте, як джерельце,
і мелодійність Кобзаревих слів
спиває Соломія чулим серцем
та виливає душу у піснí.

Вони пливуть, заполоняють простір,
в оздобі нот - Шевченкові рядки.
Нас Крушельницька запросила в гості,
і ми прийшли до неї залюбки.

Дві геніальні постаті Вкраїни -
безсмертні Соломія і Тарас -
в любові до праматері єдині
з полотен Анни дивляться на нас.

Це не пастель тонує, не олія,
не акварелі теплої мазок -
додому повернулась Соломія
в майстернім диво-плетиві ниток.

Ті вишиття невтомної майстрині –
подвижництво поважно-сивих літ.
Вона не заховала їх у скриню,
а щедро обдаровує усіх.

Сьогодні день утвердження любові -
до світочів культури. Щедрий крок.
Вклонімось низько Анні Поляковій
за цей свідомо-зважений урок…

13.03.2013

Тобі «не можна не любити»,
А їй «не можна не цвісти»…
Роки горять як самоцвіти,
Але рокам не здався Ти.
Свою зневажену країну,
Оспівану свою любов
Возніс у вись небес орлину.
І серцем Ти не охолов.

Пливеш у пісні, мов на крилах,
Етером лине твій шансон,
Твоя ще свічка не згоріла,
Рука стискає мікрофон.
Ит, варте, брате,«наше діло» -
Не сумнівайся ні на мить!
Еге ж, інакше не боліло б,
Не закололо під грудьми!..
Крильми кермуєш ти уміло -
У многолітній шал весни!

09.03.2013

Львів без нього неначе й не Львів…
Мож, даремно шукаю у Львові
Тих, осяяних Грицевим гумором, слів,
Отієї, Грицькової, щиролюбові?
Скільки сталося змін-перемін
Після того нестерпного серпня,
Як прощався я з Грицем востаннє,
І він
Дарував мені місто вертепне
Від серця!
Тож по Львову ходжу, наче сню
Десь на грані дитячого ляку:
Ось наважусь,
Летючий свій крок зупиню
Й заверну із Підвальної на Погулянку…
Погулянка ж – селянка, яка
Розгубилась в похмурості мурів
І чекає Грицька, виглядає Грицька
У травневомажорі,
Жовтнезажурі…
Щось не сходяться числа мої,
Не виходять мої розрахунки,
Ніби хтось мене
Зіллям лихим опоїв,
В одній чарі змішавши
Чарунки і трунки.
Таж немає на світі Грицька –
Десь бесідує, певне, з Ісусом,
І Грицькова душа,
Незалежна така,
Осміхається і розкошує під вусом!
Львів без нього і справді не Львів,
Себто Львів, але Львів поза Львовом,
Без вертепних,
Дотепних,
Живих щирослів
Під найпершим,
Отим,
Що від Господа,
Словом.


1996

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Буяє пісні рідної краса:
її душа і сяйна, і полинна …
А у пісенно-чистих небесах
уже од літ «Журавки» голос лине.

Неспокій серця, поклик висоти
відлунює у «журавлинім» кличі.
І клин журавок, що провадиш ти,
так мелодійно в унісон курличе.

Журавочко, журавонько, жура…
Уперті крила багнуть піднебесся .
Бадьористо підморгує Гарай*:
«Ще не одною піснею озвешся!»

Та не в одну іще з дитячих душ
засієш зерна нотних варіацій,
і принесуть букетики бриндуш
із дякою вже зрілі вихованці.

Зачати пісню – осявання дар:
душа твоя – натхненний композитор.
Тобі Господь творити іскру дав -
без пісні аж ніяк не годна жити.

Нехай діапазон вокальних меж
не подивує жодна теситура,
а бенефісів зоряний кортеж
і у гастрольних утопає турах.

Веселкою хай сяє кожен день
і сірість перемелює у жорнах,
хай пісня до нових висот веде,
ну, а літа - нехай звучать мажорно!

01.03.2013

Книги її так і зостануться старими дівами,

Ніхто ніколи не звідає помарок на шостій та стодвадцять другій сторінці,

а четверта та п'ята будуть назавше до купи зліпленими,

Наче рятуючись од самотності палкими й тривкими обіймами.


Папір їх пожовкне і вкриється химерними зморшками,

Що свідчитимуть про надмір вологи у тьмяній кімнаті,

Їм так і не вдасться відчути шурхіт пальців усіма листочками,

Так і не зможуть тілом своїм світло настільної лампи впіймати.


Лиш час до часу вона книг торкатиме розгубленим рухом,

Мовляв, вибачайте, й сама стривожена, що так мало читаю,

При спробі назвати фоліантів наймення - у горлі ставатиме сухо,

Лягатиме в ліжко і в сні потраплятиме до книжкового раю.

Неисчислимая, как в аптеке,
Вся наливная, как свежий гром,
Вышла по-божески в человеки
Выправить будущее в былом.

Что уж ни делай с собой, немного
Каждый, кто выжил в огне, - артист.
Песни и письма её с порога
Необоримы, как сивкин лист.

Сказки-салазки у Жанны в лицах,
Носятся блохами по уму.
Всякое может ещё случиться,
Взяться бетоном, а потому,

Вся просыпаясь в волненьи жутком,
Ходит и думает битый час:
Сколь беспокоят её по суткам
Франция, Мексика, Арканзас...

Жаннина страсть - без конца и края,
Будто давно облетевший парк.
Лишь подгорает, но не сгорает
Неопалимая Жанна д`Арк.

2012

столичний шарм
і ґварова душа
столевий Львів
столітній вираз
брам і брів
сталевих рейок
перетряс

стосотий раз

в собі
живу тобою
творчий
творимий
площами із юрм

цвіте у прощах СвятоЮр
і пахне кавою неспішність
де я щасливий та безгрішний
чекання несолодке п’ю

і довго

тече по серцю
перший схлип зорі
аж повернеться
зір у ліхтарів
і ті гойдатимуть
підбруклену дорогу
це не чекання
це блукання Богом
немов косою
по живій траві

блукаючи
люблю вино
хмільних жінок
у жартах не старію
і кожен раз
коли про рідні мури
мрію
то гріє слово
бо живу в тобі
мій мідно-дахий
небошпилий
Львове

22 Лютого, 2013

Івченко Юлії

О! Танець лебедів… Босоніж і по кризі…
О! Хлюпніть життєдайності до дна!
Творю подяку світу, і в білій вічній Книзі
ім'я своє… У стразах далина…


Олені Герасименко

Я ніч люблю. Та укрутити лампу
У цоколь неба, бузьку, не барись!
Пірну в Дністер і вирину – за дамбу,
Хижачка-кішка…(Ой! Аж чай розливсь…)


Ксенії Озерній

Танцюють янголи рвучке сапатеадо
У галактичному півпросторі снігів…
Я кольоровим чорно-біле зв'яжу й сяду
Як на посагу. (Мулько…) Посеред вітрів!..



Любові Бенедишин

О, не забудь мене, моя любове!
Конфуцій - мертвий, зміни - «гормональні»…
І на гвіздочку німбик той терновий…
Поспи, Дитя, хоч раз, та не у стайні…


Людмилі Калиновській

Як небо у осінь за крок до зими, -
Це видиво-жінка в саду Білопілля, -
Гірчинка калини, смачна, наче сни
Про білорожеве весняне весілля…


Ірині Шушняк-Федоришин

У поета – Муза. У поетки – Муз?
Чи Музон, МузИка, чи суворий Муж?
Що робити Музі коли творить Жінка –
Мило-полуднево в ямочках «бамбінка»?
Чи вино в бокалі, чи на каві пінка,
При сусідській спальні затоненька стінка?..
А якщо в поетки - муж сопе-хропе?
Де ти, мій Музоне, мій Музико, де?!..

20.02.2013

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.

о Господи як я люблю оцих людей
що ждуть мене як сонечко на поміч
вогні живильних душ і мудрища ідей
пливуть по них хоч ще не переможці

дівчат які заварять з білих лілій чай
для мене щоб живила й не хворіла
і будуть рухать плетиво повчань
мого терпіння на краєчку дива

що між дзвінків анкетами слізьми
мою улюблену висаджують монстеру
що мчать на поміч в люті холоди
й словами брів ростять траву зелену

цих мужніх хлопців
ні
чоловіків
що мерзнуть й коло скромної машини
родин годують і ростуть в струмки
в малих долоньках що уміють гримать

не шкодувавши й крапельки кровин
коли зимі гемоглобіну й тиші бракло
знов досвід мій ховають до кори
кора міцніє і плоди надбань вже маки

хіба ж мені хвороба та страшна?
коли у них у всіх мов ранки добрі душі
і я одужую від гомінких пташат
у пелені життя несу їм мрії мушель

о Господи як я люблю оцих людей
що ждуть мене як сонечко на поміч
вогні живильних душ і мудрища ідей
вони ідуть
їх віра переможець

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

1. Заспів

У славнім місті на Лугані
У тьоті Ліни й дяді Вані
Подія сталась видатна:
У листопадовий деньочок
Акуратнесенький кульочок
Приніс лелека до вікна.
Знайшли батьки у тім кульочку
Мікроскопічну лялю-дочку,
Голеньку зовсім, як з води…
Лиш чубчик вився кучерявий,
Як і у батечка чорнявий
(От, слава Богу, не рудий!).
В пелюшку білу загорнули,
Втомилися, лягли, заснули –
Не висипалися ж давно…

А дитинча недовго спало –
Очима кліпнуло і встало,
І почалось тоді «кіно».
Дитятко стало танцювати,
Сміятись, плакати, співати
І бити в клятий барабан!
Перелякалась мама Ліна,
Упав зі страху на коліна
Щасливий батечко Іван:
«У кого ж ти таке вдалося,
Що до мистецтва потяглося,
З колиски – прямо в співаки?!
Ще ж не пило, іще ж не їло,
А вже схопилося за діло,
Й не просто так, а залюбки!».

Росло малятко, підростало,
Само на горщика сідало
І так сиділо по півдня.
І не зженеш його, бувало,
На цілий дім вередувало
Дорогоцінне пацаня.
Чого б йому вередувати?
Лягало б краще в люлю спати!
Спи, доню, люленьки-люлі…
А доня знов уперто хника:
«Не хочу спати – я велика,
Спіть ви, бо ви іще малі!».


2. Школа батьків

Перехожий:
– Зробіть мені такую ласку,
Скажіть, не криючись, чому
В руках ви носите коляску?
У толк ніяк я не візьму…
Тато Ваня:
– Тому коляску я ношу,
Що в ній дитину колишу!

Сніданок таточко готує,
На кухні експериментує.
А доня в спальні репетує:
«Не хочу їсти – хоч убий!
Твій борщ з цибулею – то кака,
А юшка з рибою – то бяка,
Курчатко смажене – макака!..
А чай твій, таточку, гіркий!».

Ото вже горе! Що робити?
Свининки треба прикупити,
Котлетки донечці зробити,
Чи, може, ніжні голубці?..
Свининку тато фарширує,
А мама, знай, його муштрує –
Він аж змінився на лиці:
Худющий став, тонкий, мов тріска,
Тупий, неначе м’ясорізка,
І білий, начебто берізка
У поетичному гаю.
Забув сердешний і про вірші.
У нього справи гірші й гірші:
«Та до яких, скажіте, пір же
Я буду в пеклі – не в раю?».

Нагодував татуньо дочку,
Зодяг штанці їй і сорочку
І на прогулянку повів.
І мама теж причепурилась
І збоку, бачте, причепилась,
Щоб тато випить не посмів.
При мамі тато не посміє,
Одначе випити зуміє!


3. Будні сімейства

Жило сімейство, як уміло:
Чайок пило і кашу їло.
І краще жити не хотіло –
Точніше: краще й не могло.
Життя, мов річка, вирувало,
Біду і щастя дарувало.
Коротше кажучи, цвіло!!!

На одяг доні заробляли,
Ні в чому їй не відмовляли –
Одна ж вона в батьків, одна!
Для доні плаття й черевички
І найтепліші рукавички –
Все, що попросить лиш вона!


Пісенька

Ой, у дитячому садочку
Доглянуть няні нашу дочку –
Тра-ля-ля! Тру-лю-лю!
Тіль-бом-бом!
А нам ранесенько вставати,
Ой, працювати-заробляти,
На ноги доню піднімати…
Тра-та-та! Тру-ту-ту!
Тіль-бум-бум!


4. Пийте молоко!

Дитина молоко пила,
Коли іще була мала,
І тому хутко підросла,
Своїх ровесниць перегнала.

Були, одначе, і «діла»:
Не йшла дитина до стола,
Бо в молоці «абца»** була
І апетит перебивала.
Кричала: «Мамо, проціди!
Без діла, мамо, не сиди,
А то недовго й до біди –
Умить нагепаю по попі!».

І мамка, наче той літак,
Літа по кухні натощак,
Годить дитині так і сяк,
Сама ж – як муха ув окропі.
Все примовля: «Несу, несу,
М’ясце, сметанку, ковбасу,
Ще й мариновану камсу,
Тараньку, яблучко, морквину!..».

Сама ж у хаті, наче гість,
Не п’є, біднесенька, не їсть,
На батькові зганяє злість
За привередливу дитину.
Збирає Лесечку в садок,
Закутує в пухкий платок,
Шарфом зав’язує роток,
Щоб доня десь не застудилась.

А татко нетерпляче жде,
Мов паровоз, свистить-гуде,
В садочок донечку веде,
Щоб снідати не запізнилась.


5. Спортивна лихоманка

Ребром поставлено питання:
Будь-що дитину записать
У клас фігурного катання
Учить на ковзанах гасать!

Дитя з охотою взялося
Вершини спорту штурмувать,
Крутилось, падало, п’ялося,
Навчилось на "коньках" стоять…

І вже раділи батько й мати:
«Ще трішки, донечку, ще, ну…
Іринку треба перегнати,
Оту маленьку, Родніну!».

Та пожаліла Леся Іру
І не старалася надміру –
Сховала ковзани в чулан,
Так і не виконавши план.

Якраз ввійшло тоді у моду
В басейнах каламутить воду,
І стала донечка щодня,
Немов зелене жабеня,
В басейні хлюпатись і в ванні
На радість таточкові Вані.

Та ненадовго це було –
Перегоріло, відійшло.
Одна тепер у доньки думка:
«Дістати б десь жувальну гумку!».
Жувала б жуйку цілий день
Дочка,
А більше: ні-те-лень.
Вночі дитині часто сниться
Жувальна "диво-заграниця",
Де тільки й діла, що жують
Та звисока на всіх плюють,
Немов невиховані свині.
І що знайшли у тій резині?!

Та це між іншим, жартома,
Поганих звичок в нас нема,
І ті, що все ж таки були,
Ми впевнено перемогли!


6. АрлеКіно

Любить Леся ходити в кіно.
Що дивитися – їй все одно.
Та якщо вже без зайвих розмов:
Любить дуже кіно про любов!

Великий Штірліц,
А не Фантомас,
Не Гойко Мітіч,
Не Ален Делон,
Не де Фюнес,
Що гра під дурачка…
Великий Штірліц!
Геній, екстра-клас!
Своєю грою
Всіх бере в полон…
В полоні в нього
І моя дочка.

У нього вигляд майже царський,
Шляхетне прізвище – Боярський,
А вус – чистісінько гусарський.
Він і танцює, і співає,
І на гітарі гарно грає,
І щирим жартом розважає,
Різноманітністю вражає.
Його дочка моя вважа
Своїм улюбленим героєм
І дуже щиро поважа,
І за Боярського – горою!


7. Шкільні проблеми й клопоти

Торохтить будильник:
«Ледарю, вставай!
Схопиш підзатильник –
Буде вай-вай-вай!».

І миттю схоплюється доця,
Хоч сон у неї ще ув оці,
Книжки і зошити збира,
Бо школа – це ж тобі не гра,
І на уроки вже пора,
Спішить у класи дітвора.

Жує поспішливо дівча
В сметані смажене курча,
Чайком солодким запива
Й на руки чоботи взува,
На ноги шапку одяга –
Не лізе в шапочку нога;
До носа бантика чіпля –
Висить той бантик, як с…я.
Портфель у пазуху кладе
І вчительку на кухні жде.

А потім в школу, мов літак,
Летить – учитись натощак.
А вже як сяде за книжки –
Забуде і про пиріжки,
Отак читатиме із ранку
І не згадає про таранку,
І всі пирожні і торти
Пошле нараз під три чорти.

Дитина учиться в нас тільки…
На двійки?
Ні! Лиш на п’ятірки!
Були, що критися, і двійки –
Незадовільність поведінки.
Не вчиться доня дисципліни
У тата Вані й мами Ліни.

Та любить доня свою маму –
Солідну і поважну даму.
І тата Леся поважа,
Творить йому не заважа.
Ще любить Леся чепуритись
Та перед дзеркалом крутитись,
Ще робить різні процедури –
І манікюри, й помпадури.

Біда нам – телепередачі!
До телевізора, неначе
Шнурком, прив’язане дівча,
Хоч плач, хоч скач – не виключа!
Режим у доньки – ідеальний,
Напівлежачий, одіяльний,
Ще й тепла грілка біля попи,
Як Африка – біля Європи.


8. Артистка Леся Репетуха-Баб-ель-Мандебська

Її «концерти» на ура
Прийма учнівська дітвора.
Вона співає-верещить –
У вухах цілий день лящить!
Або, якщо вже не співа,
Дурні придумує слова
І ними батька обзива –
Ото дірява голова!

А взагалі у нас дитя
Вдалося гарне, до пуття –
Не нарікаєм на життя
І вірим в добре майбуття.



* * *

Сьогодні в Лесі іменини.
Подружки прийдуть до дитини.
Співати будуть, танцювати
І Лесеньку поздоровляти.

До цього свята Лесин тато
Смачненькі зробить їм салати,
Ситра накупить, лимонаду,
Щоб «налимонились» до впаду.

А завтра прийде вже кумá,
Без кýма – кýма в нас нема.
За нього буде дядя Льова,
І буде п’янка в нас святкова.

Але татусь не буде пити,
Щоб до лікарні не ходити,
Не буде пити й мама Лінка,
Бо хвора в мамочки печінка.

Хай п’ють горілку наші гості,
Хай напиваються до млості,
Бо нині ж свято – іменини
У Лесі, нашої дитини.

Їй вже одинадцятий рочок
(Беріть-но, кумо, огірочок!),
Вона струнка і тонкоброва
(Бери капусту, дядя Льова!),
Вона до грамоти сумлінна
(Підлий у склянки, мамо Ліно!).
Всі Лесю хвалять за старання
(Не лізь до чарки, тато Ваня!).

Нехай тече вино-горілка,
Нехай пливе по ній тарілка,
Нехай «заморські» оселедці
Співають соло на виделці,
А графоманська ковбаса
Нехай покаже чудеса:
Мовляв, яка вона смачна,
Хоч і ціна їй незначна,
Мовляв, хоча і не копчена,
Зате ж вона і не печена,
І по-дворянському не вчена,
Не свячена і не хрещена.
Нехай картопля-бараболя
Прикрасить нашенське застолля.
Та ще солоні помідори,
Червоні, мов тореадори,
Та ще часник, та ще й цибуля,
Гірка і вредна, ніби дуля,
Замінять нам делікатеси –
Ми ж не якісь там «поетеси»,
Ми ж не бундючні «директриси»,
Не «ніфертіті» білобрисі,
Не модернові «клеопатри»,
Що лають світові стандарти
І хвалять заграничну моду,
Шкідливу дуже для народу.
Та це між іншим про таких –
Бридких, задрипаних, сяких.
У нашій хаті – гарні люди,
Без лівих збочень, без огуди,
У всіх – відмінний апетит
І світлі погляди на світ.



9. Епілог

Рости, моя доню, щаслива і чесна –
Епоха для цього у нас пречудесна,
І небо високе, і обрій широкий,
І ранок – блакитний, і день – сонцеокий.
І далеч манлива, й дорога – стрілою,
І мрія дзвенить молодою струною.
Живи, моя доню, в сіянні і цвіті,
У лагідних веснах, у щедрому літі,
Шануй свою долю, цінуй свою волю,
Люби свою землю до щему, до болю,
Бо землю для себе ми не вибирали –
За неї батьки наші, доню, вмирали,
А нам залишали свої заповіти –
На власних могилах, на братських могилах,
На чесних могилах – червонії квіти.
Люби, моя доню, прабатьківську мову,
Таку незахмарену, чисту, святкову,
Джерельно-криштальну, джерельно-невпинну,
Якій і довіку не буде загину.
Шануй, моя доню, людину в людині,
Та не при нагоді – при всякій годині,
Людину трудящу, людину творящу,
До діла путящу й до слова годящу!



3 листопада 1978 року,
м. Ворошиловград

Валерію Хмельницькому (01.02.2013)

Вивчаю класику, модЕрнове бароко
І маньєристом хочу бути неодмінно!
У шахи граю. І м"ячі з підскоку
У баскетболі кидаю відмінно.
Життя – лінійно, по спіралі чи по колу…
Пишу пародії, коментарі та прозу:
«Прикольно», ти «прикинь» – ото Волошин
у Коктебелі назбирав мімозу…


Івану Гентошу

Ще – на Землі! Іще і досі з нами!
І не дає забути про "двадцятку"...
Пародії його і епіграми,
Вірші та проза – зажди у «десятку»!


Олені Балері

Болеро, балерина, Балера…
Переклала і Спенсера й Кітса:
Все шукають серця кавалери,
Й очі милі. У нас, по-вкраїнськи.


Семену Саннікову

МарнОту всю: чи бути, чи не бути?
Куди пливуть ямбічні кораблі?
Це Саннікову лиш дано збагнути
На зниклій, чи захованій землі…


Івану Редчицю

День у день Він кує
і чеканить слова:
У Висоцького є
тепер мова нова!..


Гарріо Сидоріву

- Лімерики з Америки?
- Та ні, ж бо, з України! –
Склада дотепний Гарріо
Для нас як для родини…
Вимогодоброзичливі
Він шле коментарі,
Не сплять поети й критики
Ні вдень, ні до зорі…


Низовим Івану і Лесі

Ні головаті голови колгоспів,
Ні критикани смішно-безголові
Не зіб'ють з курсу дуетоголосся
Івана Низового і Лесі Низової.


Мирославу Артимовичу

Чи Миро-Слав, чи Славо-Мир –
Імення каже: «Мир Вам прославляти,
Й у мирі жити». Щастя ж еліксир
Із миром у душі ще відшукати…


Роксолані Вірлан

Чароказки дивослово
розмережано чутливе.
Роксолановірланово…
Закорінене у диві…


Богдану Манюку

Манить Манюк наче факір
у дивну ніч, у сяйво зір…
А Літописці-ліхтарі
іще живі... Ми ще живі!...


Схимниці Рудокосій (01.02.2013)

Рудокоса Схимнице, рудокоса!
Чи узута ти, а чи боса,
Чи на шпильках ти, у пуантах
А з – під ніг в усібіч діаманти…


Володимиру Сірому

На березі безмежної ріки,
У серденьку безкрайньої любові…
Пливуть фрегати, яхти, літаки
По небу, по ріці, морях, у слові…


Сергію Гупалу (усмішка на вірш «Зайцюх»)

Прибіг зайцюх. Побіг зайцюх.
столОчив геть увесь вівсюг!…
А я стою, німий, оглух…
Чомусь намок внизу кожух…
Наївся вівсюга зайцюх
І хижо зирить із-під вух
Біжу у місто я щодух…
Не здожене мене!.. Ух! Ух!


Редакції ПМ

Це не миттєва акція
«відчинених дверей» -
Пеемівська редакція
Гарує день у день.
Настійливо і лагідно
Підтрима новачка,
А хулігану-зраднику
Задасть і тропачка.
Вже без хвилин Пеемівських
Не можем ані дня,
Пеемівська Редакція –
Найближча нам рідня!

*****

Якщо когось забула,
Чи щось якось не так,
Включайте разом гумор
І коментарський смак!.. :)

Усміхніться
у приховану камеру!
15-16.02.2013

Це, мабуть, від хвороб: такий зануда
І провокатор я на все "слизьке"!
Та розуміє Калиновська Люда
Мій стан: з людьми бува ще й не таке.

Шість років ми не бачилися з нею
Від харківської зустрічі. Та ось
Зустрілись в Білопіллі-місті, де я
Не був ізроду – вперше довелось.

На жаль, нам зустріч випала коротка
(Наступна ще коротшою була)…
Людмила – білопільська патріотка,
Я ж патріот глибинного села,
Що на Сулі. Нам є про що повісти
Одне одному – ми ж бо земляки!
Але програма… Ніколи й присісти,
Діткнутися рукою до руки.

Вона з моєю творчістю знайома,
Моя манера, видно, їй близька…
(Самотня жінка. Негаразди вдома.
Нужда. До того ж хворіє дочка.
Вона мене з півслова розуміє,
Вона мене з півпогляду сприйма,
Вона ще й не таке сказати вміє.
Як я кажу. Лиш терпить мовчкома).

Кажу їй іронічно: "В Білопіллі,
Я думав, досі ще більшовики,
А виявилось – зовсім знахабнілі
Кучмоклоновані Гречанюки…".

Сміється Люда, вельми пишноврода,
Поетка достеменна – за живе
Бере цей сміх. І правда: тиха вода,
Як в знаменитій пісні, греблі рве!

Та це я вже зайшов, мабуть, далеко
В інтимних одкровеннях. Підожду
Весни, як вернуть з вирію лелеки,
І знов Людмилі стежку перейду.



2010

Сергію Єсеніну


"Ліміта" я і "митар",
Як приїжджі усі,
На Ваганьківський цвинтар
Замовляю таксі.
Не порожній – дві пляшки:
Могилки покропить.
Ледь прив’ялі ромашки
Не забув я купить;
Прихопив три чарчини –
Хто ж самотній-бо п’є?! –
А питущі мужчини
І на цвинтарі є…
У Москві ж я не маю
Ні близьких, ні рідні,
Лиш Єсеніна знаю –
Він зрадіє мені…
У Москві ж так убого,
Що не хочеться жить,
Ні до кого – крім нього –
І душа не лежить…
І Єсенін був "митар",
Був не "свій" – "ліміта"…
… Випив чарку я, витер
Дві сльози на устах;
Третя впала у пляшку –
Я ромашку встромив
В горло пляшки
Й ромашку
Від печалі обмив
Співчуттям своїм…
Сльози
Мимоволі текли
Без натуги і пози –
Найщиріші були!
Стало легше на серці,
Тягарі всі знялись,
І зальотні "єсенінці"
Геть усі розбрелись…
Другу пляшку лишаю
У траві – для бомжів:
Для поета,
Вважаю,
І бомжі – не чужі.

День згасає. Берези
Тінь ховають в траву.
Повертаюсь, тверезий,
В негостинну Москву,
В гуртожитське паскудство,
В гуртову самоту,
В те нелюдяне людство,
Що пасе "ліміту"…

… На Ваганьковім тихо:
Ні жалів, ні бентег…
Десь подівся, на лихо,
Мій товариш Олег* –
Єсеніст і колега
По вину і перу…
Я в Москві без Олега,
Безперечно, помру!
Я Олега діждуся,
Дам троячку йому
І з Олегом нап’юся
Без стида і страму…


1979

1
Такий монументальний і всесильний,
Ти богував щоранку на терасі:
Умившись морем Чорним, витирався
Блакитнонебим рушником, Василю,
І нас будив, і дарував Одесу,
І наші, ще такі наївні, рОки -
І ті рокИ скалкАми на всі боки,
Скакали по осонценому плесу.

Ти вже тоді вивищувавсь над нами
Не лише зростом, а й високим духом,
І був серед сміливців - відчайдухом,
Однак не легковажачи словами.

Невже ж бо ти, Василю, знав зарані
Усе достоту про свою Голготу
І вже тоді робив тяжку роботу

Над прірвою,

Над вироком,

На грані?!


2
...Володимир Сорока, талановитий скульптор і поет, може, перший провидів безсмертя Василя Стуса: одного сонячного травневого ранку виліпив із глини живе диво. Як на мене, то це був геніальний скульптурний портрет Василя! Що сталося із тим портретом і де подівся його автор?


Ніхто не похвалив,
Ніхто й не гудив...
Захоплено завмерли ми усі:

Ішов Поет –

Красивий –

По росі –

Вгрузаючи у землю аж по груди!


1993

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Малюймо Шевченка й ліпімо завжди молодим
без німбу пророка, бо німби невічні, як дим.
Й терновий вінець не чіпляймо йому на чоло,
бо мучнів у нас і сьогодні не менш, ніж було
в минулі епохи. Народу потрібен юнак
поривчасто смілий, по духу і вірі козак,
такий відчайдух, незалежний у вчинках своїх,
і щоби сміявся крізь сльози, і плакав крізь сміх.

Народу потрібен не сивий недужий Тарас -
в нас хворих доволі, а сильних так мало між нас,
а тОму й немає і досі у нас ватажка,
якому була би свята булава неважка.

Такого Шевченка нам треба - гучного, мов дзвін,
щоб кликав на віче з усіх українських сторін
і лівих, і правих, і тих, що завжди неправі,
щоб сталося диво - озвалася кров до крові,
щоб серце до серця, й рука потяглась до руки,
щоб ліві і праві згадали: "Та ми ж козаки!".

Такого Шевченка давно Україна чека,
в якого рум"янець палає на юних щоках,
який своїм словом запалить і всіх об"єдна
в єдиний народ! Бо ж у всіх Україна одна!


2004

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

В твоєму прізвищі я чую знов і знов
Любов Шекспіра і Петрарки славу…
Прорубує тобі моя любов
Дорогу на вершину величаву.

Чому ж печаль колюча і тяжка
Лежить весь час між мною і тобою?
Ім’я твоє – «солона» чи «гірка»
Тому і я назвав тебе Сльозою.

Це прізвище з волинських полинів…
Ім’я, що личить тільки королеві…
Твоє ім’я і прізвище мені
Окреслили навік шляхи життєві

Вся доля – ти. Одна єдина жінка.
Моя любов. Тріумф. Моя Сльозинка.

1. Бабусі Уляні

Могила здогнала мене
На краєчку життя,
На цвинтарі,
Де
Все просякло квітучою тлінню,
В похилому віці я плакав –
Наївне дитя! –
Я плакав, я думав,
Що сльози полегшать сумління.
Наївне дитя! –
Відмолити не можна гріха,
Обнявши хреста
На забутій тобою могилі…
Яка ж я людина,
Яка ж істота лиха,
Які ж мої сльози –
Запізнені сльози –
Безсилі!


2. Мамі Насті

Оці барвінки й чебреці
На цвинтарі!
Збирає
Пилок у мене на щоці
Бджола – аж пробирає
Нервовий дріж…
Встроми, бджоло,
Своє пекуче жало,
Щоб душу наскрізь пропекло
Невиплаканим жалем!
Нехай сльоза перебіжить
З минулого в сьогодні…
Моя матуся тут лежить
В піввіковій безодні –
Безодня глибшає щодня,
Глуха і нещадима…
… В барвінках коники бринять.
Метелик жовто блима
На чебрецях,
Немов свіча
На протягах епохи…
Торкнувся хтось мого плеча:
"Поплач – полегша трохи".


3. Батькові Данилу

Батьку, я зберіг пагілля роду –
Сина породив, діждав онука,
Тож не обірвалася сполука
Роду хліборобського й народу.
Хоч не маю саду ні городу,
І нужда частенько в двері стука,
Не робив нічого я з-під дрюка,
Не служив нікому я в догоду.
Споживаю часто хліб і воду,
Та не скаженію, мов тварюка,
Не боюсь ні ворона, ні крука,
Що кричать зловісно на негоду.


4. Сестрі Людмилі

В лободі лебедіє мій спомин,
І я
Наяву в лободі опинився
І мушу
Тим борщем з лободи,
Що сестриця моя
Пригостила мене,
Відмолоджувать душу.
Як смакує мені ідилійний той борщ!
В елегійному настрої тішусь на дачі
У сестриці,
І крапає сонячний дощ –
Мої сльози щасливі і вдячні...
Дитячі.


5. Дружині Ліні

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...
Собі – боюсь – не зізнаюсь
В тім,
Що любов моя і досі
Тобі не віддана сповна, –
Колись кололася ожинно,
А нині – сива і сумна...
Прости, коханко і дружино.


6. Моїм дітям Лесі та Ігорю

Мені вже так мало треба:
Нікому не заважаючи,
Лежать горілиць, просто неба,
Під животрепетним жайвором.
Мовчки долюблювать спогади
Про незворотні пристрасті
Та поминати непохапцем
Тих, що лежать під любистками.
Сказано все, що визріло,
Все прийнялось, що сталося,
Й досвід осінній визорив
Небо моєї старості.
Плескоти линуть плесами...
Крилять думки до вирію...
Весело з донею Лесею...
Сумно далеко від Ігоря...


7. Онукові Богдану

Ще дихаю – і слава Богу,
Перо не випадає з рук…
Борюсь, як можу…
Мій онук
Здобуде, може, перемогу.


2009-2011

Пам’яті поета
Івана Низового

… І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ґанку… До чистого ґанку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще по-осінньому тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
Люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
Як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
Душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
"… та як же без тебе?...
Без тебе…
… Не віриться ще…


(Л. Калиновська)

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

Ворохобні гарцюють літа,
Он як рясно оздоблені словом,
Лежебок поміж ними нема, -
О, й сьогодні до «бою» готові.
Диворими легкі і пругкі,
Ирій слова заманливо кличе…
Муза ніжно торкнулась руки:
«Ит, на вік не зважай, чоловіче!»
Роковин ювілейних тягар
Опустився на плечі не вперше,
Витре піт із чола ювіляр
І новим розпогодиться віршем.

Заскрипить по-новому перо,
Аркуш яро займеться від літер…
Хай дев’яте й десяте зеро
Обіч музи Вам, Майстре, би стріти.
Жодних бідкань, зажури, хандри,
Осоружного серцю безкрилля, -
Майоріти між творчих вітрил,
У натхнення купатися хвилях!

25.12.2012

Вона гарна була, наче квітка осінньої днини.
У очах її сяйво, із уст пломеніло тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Він дивився услід. Під хустиною грілися коси.
Догонив, обігнав, на колінах спинився вожак.
На гаряче кохання холодні спустилися роси.
Вільний вже від панів, а у жінки чужої - кріпак.

Він як вовк, що веде за собою караючу зграю,
ненавидів, рубав їх сокирою, наче мечем.
Ради жінки чужої відмовився б навіть від раю.
На порозі її впав опришок з розбитим плечем.

Вона гарна була наче квітка осінньої днини.
У очах не сіяло, із уст не злітало тепло.
Поверталася з гір, йшла додому сама з полонини.
За плечима у неї за обрієм сонце зайшло.

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Твої літа зізнатися готові:
«Цій жінці ще купатися в любові,
і як би млин життєвий не молов,
її не оминатиме любов».

Хоч грудень ще під осені наркозом, - .
святково витанцьовує, морозно,
й незвичне листопàдове тепло
міняє на зимове помело.

І діти, що уже батьками звуться,
ніколи не цураються матусі:
любові не остуджує зима,-
у світі ж мами кращої нема.

А старші внуки, розгубивши капці,
летять, як тільки змога є, до бабці.
І навіть наймолодший внучок твій
зворушливо виспівує: «Мій-мій!»

А внученька – це Боже янголятко -
і та любові осяга початки
й під колискову «Люлі-люлі-лю»
своїм «Аґу» висловлює: «Люблю…»

Ота любов – мережиться круг тебе,
її саме благословило небо.
То що ж мені вготовано судьбою,
як не любити й тішитись тобою…


05.12.2012

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

Пам’яті Григорія Чубая

Немає Гриця Чубая
Ні поряд, ні далеко,
І лиш в уяві чую я
Його журливий клекіт
За видноколом:
Кру, кру, кру...
Кров’яниться зірниця.
То значить: скоро вже помру,
Зустріну скоро Гриця.
Не падаю у трави ниць
В пітному переляці –
Перед очима світлий Гриць
На львівській Погулянці.
А над застоллям:
Кру, кру, кру...
Й Галинчине сопрано.
І Гриць – живий.
І я – не вмру.
І взагалі ще рано...

Перечитую Стуса…
… І хочеться знов повернутись
В неповторний той травень,
На той семінар поетичний
В розчудесній Одесі
І до Василя доторкнутись
Непомітно рукою:
Чи й справді такий він величний?
О наївні думки!
Ми ж були молоденькі й гарячі –
Нам жилось,
Як пилося у спрагу з ковша
Навхильці,
І ніхто не завважив тоді
Василевої вдачі
І ніяких пророчих ознак
На ясному лиці…


2008

Залюбленість у себе Вам не тисне?
Така прегарна і розумна, звісно!
А в імені уже жорстокість стужі,
Та ластівки наївні дуже-дуже...

Обманно вірять: Білосніжка тужить…
Не варто сніг нести у душі птиці,
Там холодно без Вас! Буває криця
Люстерка льодяного так збайдужить
Без Вас, прекрасна і холодна Леді…

Та що це я, рахуєте, дале́бі
Чи Ваші вже усі зірки на небі...

Ви все будуєте свої меридіани?
Для Вас слова- не істина, а сани!

Лупаєм ту скалу!
Проте, одначе…
Ви з Півночі.
Що та скала Вам значить?

Була дорога – тепер стіна,
Лупай її – не лупай.
Чому ж урвалася та струна,
Й мов риба віддих хапай?

Було горіння – шалений дрож,
Аж відлиски ген пожеж.
Це ж мовби риба німіти, що ж,
Рятуючись від мереж?

Таж ні – чарунки в мереж рідкі,
Не рівня їм тятива!
Впадуть (не відаю ще звідкіль)
Не слава, зате – слова.

Замокли ноги брудні в багні,
Та гарно, що знов у путь.
Чи ж я здолаю його, чи ні?
Втім рать не вгамує ртуть.

Й паде на порох німа стіна,
День синій імлу поїсть.
Шкода – урвалася та струна,
Та ще залишилось шість.