Що знаєм ми про давнії літа,
Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
Коли людина появилась перша?
Без відповіді стільки запитань.
І, навіть те, що, все ж, до нас дійшло,
Від правди, виявляється, далеке.
А, як же, то, насправді, все було?
Послухайте легенду про лелеку.
Не був Адам найпершим на Землі.
Ім’я того, на жаль, не збереглося.
Бо ж людство не від нього почалося…
Так от, одного разу Бог велів
З’явитись чоловікові до Нього
І наказав: «Ла́нтух візьми отой,
Його до краю віднеси земного
І викинь в прірву! Та дивись: ніхто
І ти зав’я́зки не чіпай, тим паче,
Не відкривай, бо буде всім біда!»
Той взяв ла́нтух на плечі і гайда.
Іде-іде, кінця шляху не бачить.
А в голові його думки снують,
Наслала їх, мабуть, нечиста сила:
А що у ла́нтуху такого може буть,
Аби біда для світу наступила?
Аж ось прийшов - нарешті світу край.
Та чи поїв він яблук забагато,
Така цікавість стала розбирати,
Що хоч і ла́нтух в прірву не кидай.
І він надумав Бога надурити:
«Відкрию ла́нтух, гляну і тоді
Уже і кину». Ще не поглядів,
Лишень устиг зав’язку розпустити,
Як з того ла́нтуха полізло різне гаддя
І жаби, й ящірки. І це усе за мить.
А чоловік застиг, уже й не радий,
Та потім кинувся усе ото ловить.
Куди там: все кругом порозповзалось
По болотах, баюрах і річках.
Заповз у душу чоловіку страх –
Боявся, щоб від Бога не дісталось.
І сам не свій той чоловік вертав.
Став перед Богом. Той його питає,
Вже знаючи (хоч виду не подав):
«Відніс ти лантух до земного краю?»
«Відніс», - говорить й очі опуска.
«А викинув?» - Тут чоловік зам’явся,
Але збрехати Господу злякався
Та й каже: «Тут оказія така…»
Коротше, Бог, послухавши його,
Сказав: «Ну, раз вчинив таку дурницю,
То наслідки і виправляй того,
Що учинив!» Й перетворив на птицю,
Яку ми звем, лелека, чорногуз,
Чи бусол – то вже як в якій місцині.
Хоч птаха цього добре знаєм нині,
Та той випа́док вже давно забувсь
І ми весь час дивуємось: чому
Лелеку на людські оселі тягне?
І гнізд ми не руйнуємо йому
Іноді, навіть, й приманити прагнем.
А все, напевно, то́му, що крізь час
Ми відчуваєм, що колись лелека
Був чоловіком – нам рідня далека.
І підсвідомо це єднає нас.
Лелеки ж з тої давньої пори
На жаб полюють, різних гадів ловлять.
Щоб Бог їх на людей перетворив,
Коли нарешті Божу волю сповнять,

У той, тепер далекий час, коли
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.

...однажды вечером
усталый и потухший
войду-вползу
в уснувший старый сад
свалюсь в траву
своей неловкой тушей
а надо мной висят
земные груди -
груши
а надо мною
перси -
персики висят
и я прильну
приникну к ним губами
не отрываясь
пью земное молоко
не чуя под спиной
колючий камень
а надо мною небо
высоко

Було то, кажуть, в давнину далеку.
А, може, й брешуть? Хто там його зна.
Та пригадалась оповідь одна,
Комусь, можливо, буде і смішна,
Комусь в таке повірити нелегко.
Але, як чув, то й вам так розповім.
Село колись над річкою стояло,
Ніхто й не пам’ята, як називали,
Але життя у ньому вирувало,
Й жилося, кажуть, добре людям в нім.
У кожного свій двір і своя хата
І господарство в кожного своє.
У всіх і коні, і корови є,
Хтось навіть в місто возить, продає.
Отож село вважалося багатим.
Та якось щось в селі пішло не так.
То молоко в корів попропадало,
То коні в стайні цілу ніч брикали,
То кілька кіз з овечками пропали
З кошари прямо невідомо як.
В селі про відьму чутки поповзли.
Вже стали придивлятися селяни,
То до Улити, а то до Уляни.
Бувало, йде хтось та вже скоса гляне.
Вже б, мабуть, і на річку потягли…
А в тім селі вдовець жив, одинак,
Сказали б нині «пофігіст», хіба що.
Спитай у нього: «Як зробити краще?»
Чи то: «З якого боку воно важче?»
А він одно повторює: «Будь як!»
Так Будяком й прозвали на селі.
А був у нього кум. Той тихий , наче.
За Будяком селом постійно скаче.
Горілку пили, де лишень набачать.
А вип’ють – на село все королі.
Якось уранці той Будяк почув,
Що відьму скоро поведуть топити.
А зранку він не встиг «перехопити»,
Тож всупереч став раптом говорити,
Що то не відьма, чорт, напевно, був.
Та сім мішків ще вовни намолов,
Неначе сам він серед ночі бачив
Того чорта́. І кум теж поряд скаче:
- Я бачив теж. Як вас, сусідо, наче.
Он там в кущах, одразу за селом.
Будяк, відчувши поміч, і собі
Почав казати, що вони готові
Скрутити роги і хвоста чортові́…
Єдине – треба розігнати крові
Аби чорта́ здолали в боротьбі.
Мовляв, поставте випивку, а ми
Уже, як кажуть, зможем дати раду
Не лише чорту – будь-якому гаду,
Який по шкоду до села унадив.
Порадивсь голова поміж людьми:
А раптом – правда, що жаліти маєм.
З усіх узяти – мі́зерна ціна.
Відро прине́сли Будякові: «На!
Але дивись не обдуріть, однак,
Бо замість відьми в річку покидаєм»
Взяли куми горілку та й пішли,
Щоб, значить, готуватися до «бою»,
Перепочили чаркою-другою,
Дістали одіж найстарішу сво́ю
Й підвечір лаштуватись почали.
Натикали у одіж колючо́к,
Мовляв, щоб їх руками не вхопити,
Знайшли яскраві шапки начепити,
Аби себе від чорта відрізнити
Та і пішли отак через село.
Хто посміявся, що, мовляв, дурні́,
Хто плюнув вслід, жаліючи горілки.
А куми вийшли, сіли за могилку,
Щоб із села не видно було тільки
Та й узялись одною по одній.
Та під закуску. Так аж до півно́чі.
А вже за північ чорт поперед них
З’явився звідкись і на мить застиг,
Аж іскри полетіли поміж ріг
Та у кумів утупив свої очі.
А кумам що – відро уже до дна,
Який там чорт… Ввижається, одначе…
Та й не один, а двоє-троє бачать
Поперед ними, як скажені скачуть.
Будяк як скочить: «Зникни, Сатана!»
А кум собі. Чорт як махне хвостом,
Як плюне раптом полумֹ’ям у очі.
Аж засліпило їх посеред ночі.
Але куми здаватися не хочуть
І перегаром у отвіт гуртом.
На чорту шерсті наче й не було
І очі йому ледь не попалило.
Тож він, зібравши на останку сили,
Щось проревів й сховався у могилу
Аж гуркіт розбудив усе село.
Уранці люди за село пішли,
Щоб подивитись: що таке там сталось.
Від двох кумів відро лишень зосталось
Та дві рослини вітром хилитались.
Що, як куми у колючках були.
Кумів з тих пір в селі ніхто не бачив.
Отож рішили, що їх чорт прокляв.
Народ рослини будяком назвав,
Або чортополохом. Але став
В селі тім спокій від чортів, одначе.

Жив, говорять, у часи далекі
Чоловік, що лікувати вмів.
А життя тоді було нелегке.
Ще малим утратив він батьків.
Їх орда татарська порубала,
Що якось напала на село,
Тож його якась бабуся взя́ла
(А йому літ п’ять тоді було),
Виростила, як свого онука.
Та бабуся бу́ла не проста –
Знала вона відьомську науку.
Хоч була уже давно в літах
Та, коли приходили просити
Злікувати хворого когось,
Йшла, хоч, може і далеко звідти
І на ноги ставила його.
Хлопця також потихеньку вчила:
Трави, квіти, чарівні слова,
Які вона стиха говорила,
Від яких і мертвий ожива.
Та, на жаль, вона була не вічна,
Багатьох на ноги підняла,
Та сама якось у темну нічку
Спала і проснутись не змогла.
На той час хлопчина уже виріс,
Став юнак завидний, далебі.
Поважали всі його за щирість,
І за те, що зла не мав в собі.
Поспішав завжди на поміч людям,
Лікував, бо вже багато знав:
Від бабусі перейняв і всюди
Придивлявся та на вус мотав.
Але якось сумно йому стало,
Що по світу скільки горя є
А він людям помагає мало -
Тільки тим, хто навкруги жиє.
Тож, зібравши всі свої пожитки,
Взявши в торбу лікарський запас,
Одягнув свою стареньку свитку
Та і шляхом у світи подавсь.
Простував він від села до міста,
Хворих по дорозі лікував.
Не за гроші. Там дадуть поїсти,
Там спочив, там переночував.
На ім’я його ніде не знали.
Просто Подорожник та і все.
Скрізь неначе рідного чекали,
Знали, що спасіння він несе.
Він ніде не відмовляв нікому,
Добре кров умів заговорить,
Лихоманку вилікує, втому
Зніме, рану може заживить.
Так і жив. Ходив собі по світу,
Обійшов чимало вже країв…
Не дано людині вічно жити,
От і він прожив літа свої.
І помер, як і прожив, в дорозі.
Їхали із Криму чумаки
І знайшли його вже на порозі
Лети – тої смертної ріки.
Помирав, жаліючи, що мало
За своє життя зробити встиг.
Скільки хворих на його́ чекали,
Ще скільком він, може б, допоміг?!
Як помер, закрили йому очі,
Поховали прямо при шляху.
Та і подались до полуно́чі,
Звістку повезли свою лиху.
А весною знову в Крим зібрались,
Валкою по тім шляху ішли,
До могили у степу дістались
Й здивувались, як її знайшли.
Бо її усю укрили дивні
Квіти, трави? Спробуй, розбери.
Ще таких не бу́ло в Україні…
Вже якраз вечірньої пори
Зупинились на нічліг у полі.
І чумак, який куліш варив,
Врізав руку, засичав від болю.
Кров пішла, тож рану він закрив
Тим, що перше втрапило під руку –
Листям що могилка поросла…
Трапилась доволі дивна штука:
Кров спинилась й більше не текла.
Чумаки тому подивувались
Й рознесли по світові всьому
Про рослину, що з тих пір прозвалась
Подорожник. Знаєте чому?

Ой, було у вдови Марії
Троє славних синів – дубочків,
Троє гарних синів – дубочків,
Ой, було у вдовиці ті́ї.
Чоловік у поході згинув
Ще синочки маленькі бу́ли,
Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
Батька голос уже й забули.
Вже вона коло них ходила,
Вже ночей тих недосипала.
Зайвий раз було не присіла
Все за дітьми переживала.
А сини росли як у казці,
Бог і силу їм дав, і вроду.
На одній материнській ласці
Виростали усім на подив.
Вже і вуса попробивались,
Вже й невісток пора у хату.
Та не так, як хотілось, склалось,
Як того сподівалась мати.
Чорним круком примчалась звістка:
Знов орда в Україну хоче.
Козакам треба йти до війська
І її козакам – синочкам.
Як почула таке і сіла,
Де й поділися її сили.
А сини підійшли несміло
Аби мати благословила.
Подивилась – стоять високі,
Гарні, статні – коза́ки справжні.
І у кожного шабля збоку.
Ох тримайтеся сили вражі!
Не хотіла – благословила,
Сльози рясні свої утерла.
Не для того синів ростила,
Щоби десь їх війна пожерла.
Але хто ж ту орду зупинить,
Коли всім по хатах сидіти?
Захистить неньку - Україну,
Якщо не її власні діти?
Поклонились сини дозе́мно,
Вороних коней осідлали
І туди, звідки хмара темна
З побратимами всі помчали.
Мати руки піднять не в силах
І не робиться жодна справа,
Як поїхали всі три сина,
То сама не своєю стала.
І раніш не було спокою.
А тепер взагалі не стало.
Все очей приклада рукою –
За синочками виглядала.
Люта січа в степу зчинилась,
Як зійшлися в бою дві сили.
Скільки –то матерів молилось,
Щоби ворога зупинили,
Щоби діти живі лишились
І додому скоріш вернули.
І ко́заки, як ле́ви бились
Та орду – таки завернули.
Покотилась орда татарська
В Крим, зализувать рани свої.
Повертає військо козацьке
З переможного того бою.
Матері зустрічають діток,
Ще з околиці виглядають,
А дівчата дарують квіти
І у очі їм заглядають.
Та немає синів вдовиних,
Полягли у тій лютій січі.
І коз́аки, неначе винні,
Не поглянуть вдові у вічі.
А вона навіть не питає,
В серці все ще живе надія.
А вона все ще виглядає
І від туги за дітьми мліє.
Ще весна тільки починалась.
І сніги трохи почорніли.
Зрозуміла вдова, що сталось
І здригнулось від плачу тіло.
Боса кинулась в поле чисте
Голосила і коси рвала.
Не хотіла сумної звістки,
Все синочків своїх гукала.
І котились горохом сльози
Та на землю ще не зігріту,
Не змерзалися на морозі,
Перетворювались на квіти.
На маленькі біленькі квіти,
Наче зірочки в чистім полі.
Пам'ять про удовині діти,
Що не вернуться вже ніколи.
Називають їх маргаритки.
Материнські ще сльози кажуть.
І вони, як єдині свідки
Цю легенду і вам розкажуть.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

В задумі́ схилом піднімався Ор:
Чим йому рід великий годувати?
Вже в лісі звіра важко вполювати
І в річці рибу важко упіймати .
Чи не чека на рід голодний мор?
Отож, узявши кращих корінців,
Що їх жінки зуміли назбирати,
Щоб голод ними хоч перебивати
(Насправді, животи лиш набивати),
Ор мовчки до святилища побрів.
Аби спитать поради у богів.
Їх ідоли на пагорбі стояли,
Біля підніжжя вогнище палало,
Аби боги ті голоду не знали
І не впадали у великий гнів.
І кидав Ор в багаття корінці,
Співав пісні з прадавніми словами,
Звивався у танку перед богами,
Аж сірий пил здіймався під ногами,
І тряс старий свій бубон у руці.
Але, нарешті, у знемозі впав
І, чи здалось, чи справді голос чує,
Що Бог – прабатько Орові віщує,
Як він свій рід від голоду врятує.
І Ор усі слова запам’ятав.
Он бачиш поле, - голос говорив, -
Збери каміння, що лежить по ньому
Ти сам один, не відаючи втоми,
Скорчуй усі кущі на полі тому
І то усе лише за троє днів.
А далі поле все перекопай,
Аби тверду ту землю розпушити,
Прибрати з нього усі трави – квіти.
На це теж маєш усього три дні ти.
Тоді лиш відпочинь і почекай.
Узявся Ор виконувать наказ.
Три дні піт йому очі заливає,
Та він на це уваги не звертає,
Кущі корчує, камені тягає.
На третій вечір закінчив якраз.
А далі знову взявся до роботи.
Якщо ж узявся - треба доробить
І не спинитись, не перепочить.
Працює Ор - робота аж кипить
І падають на землю краплі поту.
Та ледве шостий вечір наступив,
Ор врешті закінчив свою роботу,
Утер з чола великі краплі поту
І вмить заснув. І сон йому в охоту,
В надії, що усе як слід зробив.
А вже як тільки сьомий день настав,
І сонце чорну землю осіяло,
Там, де краплини поту його впали,
Якісь стебельця вмить попроростали.
Ор про такі раніше і не знав.
До сонечка всі дружно потяглися
І сонця диск їм лагідно всміхався,
І вітерець легенький ними грався,
В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
А колос важко прогинався вниз.
І знову Ор звернувся до богів
І вислухав від них поради нові.
Зібрав докупи колоски здорові,
Обмолотив, аж руки збив до крові,
Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
І хлібом тим він рід свій врятував,
Він додавав їм вправності і сили,
І не на полювання вже ходили,
А поле засівали і косили.
І голоду відтоді рід не знав.
Так вперше хліб з’явився на землі
Дарунок людям, що боги послали,
Але, щоб люди його споживали,
Потрібно праці вкласти ще немало.
Йому ціною - піт і мозолі.

Троянда – квітка ніжна, запашна,
Закоханим найкращий подарунок.
Водночас і колючая вона
Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
Звідкіль взялась квітка дивна ця?
З яких часів, з яких земель прибу́ла
Людськії завойовувать серця ?
Я хочу, щоб легенду ви почули .
Жила, говорять, в давнину сім’я
В однім селі – великім чи малому –
Дочку єдину мала на ім’я
Троянда. Не було в селі у тому
Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
Всім парубкам спокою не давали.
Що парубки? Підстаркуватий пан
І той за нею упадав бувало.
Але вона,як пізнєє дитя
Ні в чим відмови у батьків не мала.
Навкруг її крутилося життя,
Лише для неї сонечко вставало.
А при красі, що Бог їй наділив,
Постійна ще увага парубоча…
То ж виростала з неї диво з див –
Якась єхидна в образі дівочим.
Розпещене любовію батьків,
Розбещене зітханням парубочим,
Вона єхидних не жаліла слів
І говорила всім підряд у очі.
Здавалось, їй що саме так і слід,
Її краса дає їй таке право
Кидати людям у обличчя лід
І гострим словом душі їм кривавить.
На вечорницях парубок, бува
Підійде, щоб до танцю запросити,
Вона ж завжди знайде якісь слова
Аби при всіх сильніше зачепити.
Почервоніє парубок умить
Та у юрбі сховається одразу.
З гіркого болю серце защемить
І затаїть на дівчину образу.
Подруг у неї зроду не було
Іще маленька всіх порозганяла
Із хлопцями водилася селом,
Крутила ними,як сама бажала.
Та хлопців усе меншало при ній,
Ну хто ж захоче довго це терпіти?
І все частіше дівчині самій
Доводилось кинутій сидіти.
Одружуватись стали парубки
І, чомусь, інших заміж собі брати,
Хай не гарніших неї, та таких
З якими щастя можна відчувати.
Аж ось останній врешті підійшов,
Поглянув дивно, щось хотів сказати,
Та, може, слів потрібних не знайшов,
Махнув рукою та й пішов від хати.
Ось так вона лишилася одна.
Батьки на той час вже були померли.
Єдина співрозмовниця стіна
Вислухувала мовчки її перли.
До неї сміх веселий долітав
Життя буяло у сусідських хатах.
А в неї хата тиха і пуста.
Хіба самій від злості реготати?
Ще не стара, покинута всіма,
Вона самітньо вік свій доживала.
Ще вроди не торкнулася зима
Та серце, як раніше, не співало.
Хотілось часом вийти до людей
Та гордість, що лишилась, заважає.
А час невпинно мимо неї йде
І їй все менше вибору лишає.
Урешті – решт не втрималась вона
Перед ікону впала на коліна
Зігнулась горда до землі спина,
Таки зігнули ненависні стіни.
Благальний голос вирвався з грудей
І сльози навернулися на очі:
- Я знову хочу буть серед людей!
Я ще комусь потрібна бути хочу!
Зроби, о Боже, милістю своєй,
Щоб люди знову мною милувались
Але сприймали отаку, як є.
Не хочу, Боже, аби я мінялась!
І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
Якою ми милуємося нині.
І колючки її їй залишив
Аби пелю́стки захищали дивні.
Несе ця квітка радість і печаль.
І сміх, і сльози разом викликає.
Дивлюсь на неї і легенький жаль
Десь у душі глибинах виникає.

Зажурилась Україна: що його робити?
Причепились кляті ляхи,
не дають прожити,
Розхапали степи вільні, панщину завели
У кріпацтво записали колись вільні села .
Хлопом, бидлом обзивають її рідні діти
Та катують, ізживають з білого зі світу.
Закривають святі церкви
та попів мордують
Заганяють в свою віру, для неї чужую.
Довелося її дітям шаблі в руки взяти
Аби волю свою й віру разом захищати .
Та замало їхніх шабель, та замало сили.
Тож татар собі на поміч були запросили.
Та із татар що за поміч? Їм нажива треба.
Так уже напомогали,
що аж ґвалт до неба.
Ловко шаблями махають
та ясир хапають,
Чи то лях, чи православний -
того не питають.
Скільки було її діток поза морем синім!
Та ще більше за ці роки
прибуло з ясиром.
Вже не тільки-но на ляхів,
на «друзів»-татарів
Знову просять її діти у Господа кари.
Прихилилась до моска́ля, віри ж однієї.
Може таки допоможе силою своєю.
Та москаль не стільки б’ється,
як про теє каже
А її тим часом міцно коло себе в’яже.
Все ж ніяким вражим силам
її б не здолати,
Рідні діти її тілом взялись торгувати .
Хто за гроші, хто за славу
хто за булавою,
Продають хто ліпше платить
Україну сво́ю.
По шматочкам її цуплять,
по живому крають ,
Ще й кричать, що її бідну
рятувати мають.
І заплакала Вкраїна горючими слі́зьми.
Де ж для бою з ворогами
вона сили візьме ?
Ішла, плачучи, нещасна,
степами, полями
І лишень криваві сльози слідом ручаями.
А де падали на землю криваві краплини,
Незабаром виростала червона калина.
То не ягоди червоні гілки укривають,
То нещасної Вкраїни сльози ті криваві
Як погляну на калину, відразу ж згадаю,
Як усе то колись було у нашому краї.
Подивлюся та й молюся Богові шосили:
Не дай Бог, щоб діти знову
таке учинили.
Нехай буде Україна і слава, і воля
І червоная калина у широкім полі .
Хай нагадує потомкам
тих дітей невдячних,
Що й кривавими сльозами
бува мати плаче.

Ходили якось коза́ки морем
Аж до турецьких до берегів.
Та й повернулись додому скоро,
Привезли хто що собі вхопив.
Той злато – срібло, той гарний одяг,
Той гарну зброю, той самоцвіт.
Козак Микола привів з походу
Собі дівчину – сімнадцять літ.
Чорнява, наче та темна нічка,
Така тендітна – дитя немов,
Великі очі, смагляве личко.
Де її тільки козак знайшов?
Не взяв нічого з походу того,
Хоч насміхались козаки всі.
Та він неначе й не чув нічого,
Все милувався її красі.
Привіз додому та й Січ полишив,
Поставив хату в селі однім.
Все коло неї крутився лише,
Щоб догодити її усім.
Вона ж заб’ється собі в куточок
Та так дрібненько весь час дрижить,
А він питає: що ж вона хоче
І чим же бідній їй догодить:
‘’Чи, може, зимно тобі, бідненька?
У твоїх землях зими ж нема.
Нічого, хата у нас тепленька,
В ній не страшною буде зима.’’
Протопить хату аж у ній парко,
Закута бідну у кожухи,
Запропонує ще й меду чарку,
Щоб не морозив мороз лихий.
Вона ж, бідненька, дрижить одначе,
Козак не знає, що і робить.
І від нестями вже ледь не плаче,
Як його любій ще догодить?
‘’Ти, може, люба, дрижиш від страху?
Та я ж погане, бач, не роблю!
Та я за тебе піду на плаху,
Бо карооку тебе люблю.’’
Шепоче ніжні слова дівчині
Та одягає і прикраша.
То гарним платтям, а то хустиной,
А то намистом її втіша.
Вона ж приймає його дарунки,
Та не всміхнеться, не заспіва,
Та усе сохне, немов від трунку,
Незрозуміло, як ще жива.
Її не холод туманить очі
І не від страху вона дрижить.
Вона додому вернутись хоче,
Вона без дому не може жить.
Бо там не страшно, бо там не зимно,
Там мала рідну вона сім’ю
І там їй краще було все рівно,
Ніж в цім далекім чужім краю.
Раз відвернувся козак із хати
І вона миттю геть подалась.
Не знала навіть куди втікати,
Але все рівно втікать взялась.
Біжить і плаче, дрижить небога
Та поглядає усе назад,
На босі ноги, та на дорогу –
Чи не женеться услід козак.
Козак вернувся – нема дівчини,
Коня виводить, за нею мчить.
Он при дорозі її хустина,
А он намисто її лежить.
Ось вже й дівчину козак побачив
‘’Куди ти, мила?’’- услід кричить, -
‘’Вернись, кохана!’’А та все плаче
Та іще швидше від нього мчить.
Вона біжить все та примовляє
До свого бога – хай захистить.
А та дрижить все, та все втікає,
В чужому краї не хоче жить.
Мабуть , на небі благання вчули,
Хтось, мабуть, зглянувсь до її слів,
Бо раптом зникла, мов і не було.
Козак із дива коня спинив.
Була дівчина і десь поділась
Лиш деревина якась росте.
Звідкіль взялася, тут уродилась?
Козак нічого не зна про те.
Під’їхав ближче та придивився –
Дрижать листочки на деревці.
І зрозумів він, що запізнився,
Стемнів із горя враз на лиці.
Вертав додому з недобрим серцем
Не знає далі, як буде жить.
Та деревина осика зветься
І листя й нині її дрижить.

Було це в той далекий час, як татарва проклята
Унадилась ледь не щорік вчащати в Україну.
І лише попіл залишавсь там, де стояли хати.
І не жалів татарин злий ні жінку, ні дитину.
Коли приходила орда, здіймався плач до неба,
Лилася кров і море сліз по всьому її сліду.
І голосили матері. Дітей своїх до себе
Ховали, аби захистить, від них відвести біди.
Та тіло матері, на жаль, не захисток від шабель.
Татарину ясир давай , щоб сім’ї годувати.
Хто ж чинив опір, чи старий, чи від хвороб заслаблий -
Тих смерть чекала. Інших всіх цупка сириця клята.
І гнали той страшний полон в неві́домі країни,
Де всіх чекала доля зла без дому, без рідні,
Де закривавлять канчуки і таволга їх спини
І будуть аж до скону літ на чужині одні.
Так от, у той далекий час в селі одному жили
Дівчата гарні, та такі – очей не відведеш.
І чорні очі, врода, стан - Бог дав і душі й тілу.
А працьовиті, більш таких ніколи не знайдеш.
І непорочними були, як білий цвіт лілеї.
Та якось татарва лиха знайшла в село те путь
І, щоб татарам не віддать життя й краси своєї
Дівчата краще у ріці рішили потонуть.
У білих вишитих платтях у течію ступили
І так одною по одній пішли у глиб вони.
І швидкоплинная ріка тіла їх підхопила
Сховала десь у товщі вод, в поте́мках глибини .
Та в тому місці, де вода їх темна поховала
На ранок білі пуп’янки неві́домі зійшли
І над руїнами села ледь сонце засіяло,
Як квіти ті небачені яскраво розцвіли.
Здавалось, ніжні руки то дівочі тягнуть в небо,
Вітають сонце: світлий день із бистрини ріки,
А ввечері від темноти ховаються у себе
Складають білі ніжнії яскраві пелюстки.
Із того часу квіти ці лілеями прозвали,
Що Бог дівчатам сотворив, мов пам’ятник живий.
Щоб вранці сонечко вони пелюстками вітали
І засинали кожен раз з приходом темряви.

Стоїть тополя одна у полі,
Посеред степу понад шляхом.
Одна у полі – що то за доля?
Ні деревинки ж ніде кругом.
Мав сотник дочку – красуню Галю,
Висока, ставна. На все село,
На всю округу, а, може, й далі
Гарніше неї та не було.
Зелені очі та й чорні брови.
Бува, як гляне з – під отих брів,
То парубійко умить готовий
Хоч на край світу без зайвих слів.
Але ж і горда була козачка,
Чим серце краяла парубкам.
І слово мовить вона, неначе
То нагорода, та ще й яка.
Чимало хлопців за нею мліли,
Але такою уже була,
Як не старались, як не хотіли –
Нікому серце не віддала.
Хоч ні, Микола їй був до серця,
Теж не останній в селі козак.
Був до роботи та і до герцю
Чи не найкращий в селі мастак.
А сам же видний, а сам же гарний,
Блакитні очі та чорний чуб.
Якій завгодно такий до пари
І то за радість з ним взяти шлюб.
Усі дівчата навколо вились,
Та він їх, наче, й не помічав.
Для нього Галя була лиш мила
До її хати він учащав.
Вона ж, хоч хлопцю була і рада,
Та зверхньо завжди себе вела:
Не посміхнеться та не пригладить.
Хоч і хотіла, хоч і могла.
Таке вже гордість робила з нею.
Чого хотіла – не зна й сама.
З відкритим серцем він йде до неї,
Вона ж закритим своє трима.
Якось він каже: - Що хочеш, люба?
Я задля тебе зроблю усе!
Вона ж, як завжди, копилить губи
Та і говорить: - Як принесеш
Такі ж сережки, як має пані
Полковничиха , то я тобі
Дозволю щічки мої рум’яні
Поцілувати. І той побіг
Швиденько свого коня сідлати.
На нього скочив і десь помчав.
Мабуть, сережки такі шукати.
Та все немає, немов пропав.
День не приходить другий не їде.
Сидить дівчина, в вікно глядить.
Вже і жалкує, та дітись ніде.
Сама ж і винна. Та що робить?
Аж бачить – хлопець конем вертає.
Зраділа дуже. Але сидить
І свою радість в собі ховає,
Бо її гордість їй так велить.
Примчав Микола, забіг у хату:
- Тримай, кохана! Таки дістав!
Дозволь же в щічку поцілувати!?
За руку навіть її узяв.
Вона ж ізнову копилить губи:
- Сережки гарні, та мало їх
Аби могла я дозволить, любий
Тобі торкатись до щік моїх.
Й сама не знає, як то виходить
І хоче, щоб він поцілував,
Та все щось плута, та варить воду:
- Я хочу, щоб ти мені дістав
Такеє ж плаття, як в дочки хана
З Бахчисараю. І вже тоді,
Як ти для мене його дістанеш,
Дозволю справді – таки тобі
Поцілувати мене у щічку…
Схопивсь Микола і на коня,
Помчався птахом ген через річку,
Його і річка не зупиня.
Помчав і, наче, у воду канув,
Немає тиждень, немає два.
Щодень виходить вона на ганок,
Вже й пожаліла за ті слова.
Проходить місяць – нема Миколи,
Вже й на воротах стоїть вона
Та промовляє, що більш ніколи
Вона не буде така дурна.
Не буде милим так потурати.
Хай лиш приїде, вона його
Уже нікуди не пустить з хати
Та й обцілує сама всього.
Аж якось бачить: кінь за рікою.
Хтось їде степом, не їде – мчить,
Іще здалеку маха рукою.
О, довгожданна щаслива мить!
Кінь сизим птахом злетів до ганку,
Микола в ноги дівчині впав:
- Згадай – но, мила, про обіцянку!?
Я тобі плаття – таки дістав!
Козаки саме похід збирали
До хана в гості в Бахчисарай,
Мене з собою також узя́ли.
Я саме звідти. Ось на, тримай!
Дає, їй плаття, та таке гарне.
Яких ні в кого, мабуть, нема,
Але подяки чекає марно,
Знов її гордість дурна трима.
Сама не хоче – копилить губи
І каже: - От би мені дістав
Султанші перстень. Тоді би, любий,
Мене вже точно поцілував.
Поглянув хлопець на неї горду
Всміхнувсь, нічого їй не сказав.
Та за ворота коня виводить,
Сів, ще раз глянув і геть помчав.
І знов від нього немає звістки,
Куди подався – ніхто не зна.
А їй ні пити , а їй ні їсти,
А їй ні спати. Чека вона.
На ганок вийде, то на ворота,
А то у поле аж за село.
А із очей їй все сльози котять,
Мов змити хочуть все її зло.
Вона виходить та виглядає.
Стоїть край шляху, себе кляне,
То плаття гарне своє вдягає,
А то сережки, бува, вдягне.
Стоїть сердешна до ночі часом
Не зійде з місця, не ворухне.
Де її любий? Де її красень?
Чи не проїде, не промине?
Отак стояла, отак чекала,
Не дочекалась…Пройшли роки
І понад шляхом тополя стала.
Здалеку профіль її стрункий
Побачить можна. Стоїть все горда
Та виглядає – не зна чого.
Часи повз неї летять – проходять,
Але ні звістки, а ні його.
Де він поїхав? Де він подався?
Чи, може, кинув її навік?
Чи десь у краї чужім зостався?
Чи, може, смертю в бою поліг7
Вона чекає й чекати буде
Сама цю карту взяла собі.
Не будьте горді занадто, люди,
Щоб не жаліти, так не робіть.

Мурза Авгул багатий, далебі
І у орді людина не остання,
Привіз красуню-дівчину собі
З країн південних неймовірно дальніх,
Він був далеко вже не молодий,
Коли зустрів у Кафі полонянку
І щось в своєму серці розбудив
Звичайного, здавалося би, ранку,
Його вразила навіть не краса,
Не її очі, як бездонне небо,
Не довга, чорна і густа коса,
Не стан дівочий, наче біла лебідь,
А та її дитяча простота
І та наївність, що в очах світилась,
І посмішка грайлива на вустах
Яка і у неволі не змінилась
Не торгувався, зразу заплатив
Ту ціну, що купці йому назвали
І полонянку в дім у свій привів.
Вона весь час його про щось питала
Він по-турецьки трохи говорив
Вона татарську трохи розуміла
Що словом, що на мигах пояснив.
А їй бач до усього було діло.
Для нього ж радість голос її чуть,
Всі ладен забаганки вдовольнити.
Не пожалів грошей аби вдягнуть,
Прикраси найдорожчі їй купити.
Вона ж раділа тому, як дитя
І перед ним обнови приміряла.
А в ньому забуяли почуття,
Яких душа давно уже не знала.
Та ось зібрався він в свої степи,
Кохану також забира з собою.
Що міг – продав, що треба – накупив,
Пора вертатись в володіння сво́ї.
Вона ж пита, хоч плутає в словах:
-А що це степ? А як вам там живеться?
Чи та ж погода, що й моїх краях?
Що там росте? Як річка ваша зветься?
А як почула, що бува зима
І сніг пухкий всю землю укриває,
Аж застрибала: - А у нас нема!
А що це сніг!Я бачити бажаю!
- Прийде зима і ти побачиш сніг,
А зараз літо тільки почалося.
- Я хочу сніг! - замовк дівочий сміх,
Струхнула непокірливим волоссям
Ще й тупнула ногою, як дитя,
Яке у батька іграшку прохає,
Він ладен був віддати їй життя,
Але над снігом влади він не має,
Вона ж і спати хмурою лягла.
Авгул Аллаху усю ніч молився,
Щоби вона весела знов була
І степ навколо за цю ніч змінився,
Лише під ранок він заснути зміг,
Та, все рівно, тривожно йому спиться.
Прокинувсь від дзвінкого її: «Сніг!»
Спочатку думав, що то йому сниться .
Але на степ поглянув – обімлів:
Також зроду-віку ще не бачив:
За ніч одну степ зовсім побілів
Легким пухнатим снігом вкритий наче.
Приглянувся – звичайна ковила
За ніч усе навколо білим вкрила.
Але ж вона раніше не цвіла?!
Якщо й цвіла, то аж ніяк не білим!?
Поглянув на кохану, а вона
Від щастя засвітилася неначе.
Над степом її сміх дзвінкий лунав
І, наче і кізка, ковилою скаче.
Возніс тоді старий Авгул хвалу,
Бо то Аллах почув його прохання
І зацвісти примусив ковилу -
Знак ніжного останнього кохання.
З тих пір завжди наприкінці весни
Степ білим цвітом ковила вкриває,
Дивлюсь і наче бачу: ось вони
Із цвітом ковиловим оживають.

- Дідуню, глянь - он зірочка упала!
Чому вона так швидко догора ?
А нам сусідська дівчинка казала,
Що то, як хтось у світі помира,
Його душа возноситься на небо.
Його ж зоря згорає в вишині.
Дідусю, от спитати хочу в тебе;
Чи то все, може, вигадки, чи ні?
- Ти знаєш чи то правда, чи неправда
Ніхто у світі, мабуть, і не зна.
Я сам би теє знати був би радий.
Хоч чув, що є історія одна.
Жили колись закохані на світі.
Де саме? Я не відаю того.
Ні дня порізно не могли прожити,
Аж сяяли від почуття свого.
Ходили разом, разом щось робили
І люди чудувалися із них.
Ті заздрили, а ті – боготворили,
А дехто часом піднімав на сміх.
Але вони уваги не звертали,
Жили собі у світі своєму
І просто один одного кохали
Та не шукали відповідь «чому?»
Здавалось, все у них іде, як треба.
Сіяло сонце їм у вишині,
Сміялося до них блакитне небо .
Чого іще потрібно? Так же ні!
В невдалий час, напевно, народились ,
Чи просто так вже у житті зійшлось.
Орда ворожа раптом нагодилась,
В блакитне небо вороння знялось.
Ввірвалися в село посеред днини
І чорним димом ізійшло воно.
Кому в’язали руки поза спини,
Кого рубали. Кров, немов вино
П’янила лютих усе більше й більше.
Вбивали всіх, хто опір їм чинив
І від того ставали ще лютіші.
І хлопець, що кохану боронив,
Упав, проткнутий
в серце гострим списом,
Залився кров’ю в неї на очах,
А вороги за неї узялися,
Сирицю в’яжуть на тонких руках.
Вона ж від нього очі не відводить,
Немов то в’яжуть не її зовсі́м.
Їй все рівно́ - неволя чи свобода,
Для неї щастя лише поряд з ним.
І розійшлися їх шляхи – дороги.
Її погнали у далекий край,
Де інші люди, зовсім інші боги,
Його ж душа потрапила у рай.
Ну звісно ж, був іще зовсім невинний
Та і помер, як воїн, у бою .
Такі не тільки можуть, а й повинні
По смерті опинятися в раю.
Говорять, рай - найкраще місце в світі,
Ніхто звідтіль не хоче повертать.
Душа людська там може вічно жити
І вічно вічне щастя відчувать.
Душа хлопчини втрапила до раю
Та не пізнала щастя ні на мить,
Бо не змогла знайти у тому краї
Того, за ким вона весь час болить…
А на землі страждала на чужині
Її душа. Хоч теж, як у раю
Жила в гаремі. Сохла по хлопчині
Не розділивши з ним любов свою.
І бачить Бог – нерадісно у раї.
Не всі щасливі. Щось таки не так.
Спустився подивитися. Питає:
«Щось сталось?» І сказав йому юнак:
«Не хочу, Боже, я оцього раю.
Для мене рай, як мила поряд є.
Без неї щастя я не відчуваю.
Зміни, благаю, рішення своє.
Пусти мене до милої моєї .
Хай як завгодно, аби поряд буть ,
Аби ізнов торкатися до неї
Коханий голос хоч ізрідка чуть».
Побачив Бог, як дві душі страждають
І мовив гучно: « Хай і буде так!
Нехай душа на землю повертає!»
І не устиг промовити це, як
Душа по небу зіркою промчала,
Лишила в небі ледь помітний слід
І у садочку квіткою упала,
Розцвів до того невідомий цвіт.
А вранці вийшла у садок дівчина
І бачить квітку дивної краси.
Неначе зірка в цих проклятих стінах!
Які вітри і звідки занесли?
Уперше, мабуть, дівчина всміхнулась,
Схилилася над квіткою тою́,
Рукою ніжно пелюсток торкнулась,
Уклавши в це усю любов свою.
І дрібно-дрібно квітка затремтіла
Коли сльоза скотилася по ній.
Мабуть, у чомусь звіритись хотіла
Та Бог не дав того зробити їй.
Дівчи́на довго квіткой милувалась
І не могла свій погляд відірвать.
Гадала все: ну як же вона звалась?
Та й вирішила зіркою назвать.
З тих пір ця квітка айстрою зоветься,
Що по латині «зірка» означа.
А по велінню Божому ведеться,
Якщо в раю хтось щастя не стріча
І за землею чи за кимсь сумує,
Кого полишив на Землі оцій,
Нехай у раї часу не марнує,
А краще мчить крізь холод світовий
Туди, де хоче щастя своє стріти,
Яскравим світом в небі спалахне,
А потім перетвориться на квітку.
Звичайне диво, але неземне.

- Скажи, дідуню, певно знаєш ти?
Ти скільки жив і скільки всього бачив,
Чого у жодній книжці не знайти
І що на жодній карті не позначить.
Народів скільки в цих краях пройшли.
Куди поділись? Де кінець знайшли?
Учитель нам оце розповідав
Про кіммерійців, скіфів та сарматів.
Про печенігів й половців згадав,
Авар, хазар і торків та багато,
Сказав іще бувало тут племен,
Чиїх не знаем навіть ми імен.
То де вони? Що з ними сталось, діду?
Століттями у цих степах жили,
А ось тепер немає навіть сліду.
Пропали геть, неначе й не були.
Не може бути, щоб народі цілі
Часи навік поглинути зуміли?
- Ну що ж, онучку, як цікаво знати
Про долю тих хто жив у цих степах,
Одну легенду можу розказати.
Я чув її малим ще, при дідах.
Отож, тобі тепер перекажу,
Твоїм онукам, може, збережу.
Було це в час, як світ творив Господь:
Моря і землі, ріки і долини,
Поля і гори, і ліси. Та от,
Дійшла, нарешті, черга України.
Ці землі він останніми творив,
І вклав у них усе, що лиш умів.
Землі такої більш ніде нема.
Живи, працюй і матимеш достаток.
Та тут земля годує і сама,
Лише кебету треба трохи мати.
Створив Господь і став відпочивать,
Народам дав всі землі населять.
Та час пройшов - він глянути рішив,
Що робиться в благословеннім краї.
І що він бачить? Ні осель, ні нив,
Цілинний вітер по степах гуляє.
Люд на землі родючій не працює,
А усе кіньми по степах гарцює,
Розбійничає на легких хлібах.
Щось там ухопить, тут собі потягне,
На землеробів наганяє страх,
Бо все на дармівщину жити прагне.
Розсердився тоді Господь на них.
Сказав, що жити так - великий гріх.
А ще сказав: ті люди і народи,
Хто буде степом без кінця блукать
І буде іншим завдавати шкоди,
Той перекотиполем може стать.
Сказав Господь, а слово – як граніт.
І ось уже пройшло багато літ.
І зникли всі, кого ти називав,
Бо на землі жили не так, як треба.
Їх перекотиполем вітер гнав,
Ганяє й нині під блакитним небом.
Для праці Бог цю землю сотворив,
А не для тих, хто лиш розбоєм жив.
Тож, коли бачиш перекотиполе,
То може й є якиїсь печеніг,
Що в однім місці не живе ніколи:
Поїв , попив та й по степу побіг.
Таких земля ця довго не трима,
Бо користі від них землі нема.

«Цвіте терен, терен цвіте,
Та й цвіт опадає…»
Лине пісня понад світом,
В серце западає.
Слухав я та все питався,
Хто би поділився?
Що той терен? Звідки взявся?
На світ появився?
Та і чую – кажуть люди
Приповідку давню.
Поділюся, як вже буде,
Критися не стану.
Степ пустий не був ніколи,
Завжди хтось селився,
То худобу пас, то в полі
До зорі трудився.
Степ завжди був людям радий:
Прихистить, підтрима
І поможе, і порадить,
І зігріє в зиму.
Хто в степу, як слід, трудився,
Той і мав із того –
Степ усім з людьми ділився,
Що було у нього.
Жив, говорять, рід у полі
У широкій балці.
Не жалівсь на свою долю
Та на свою працю.
Орав землю, пас худобу,
Будував оселі.
Мав достаток працьовитий
Рід .Бо по окрузі
І пшениця росла, й жито,
І отава в лузі.
А були вони й до праці
І до бою вдатні.
Як, бува, присунуть ласі,
Щось пограбувати,
То отримають такого
Одкоша од роду,
Що хапають в руки ноги
Й чимскоріше ходу.
Над усе любив рід волю.
Хто в степу родився,
Хто зростав у чистім полі,
Хто із степом зжився,
Той рабом не зможе бути.
У неволі згине
Чи порве прокляті пута,
Але на коліна
Вже ні перед ким не стане,
Голову не схилить,
Сміло смерті в очі гляне
І не буде квилить.
Якось йшла орда по полю
Та ясир шукала…
Й навести ж їх сліпа доля
На ту балку мала?
Налетіли, як ті круки,
Вже й сирицю тягнуть,
Бо мершій в’язати руки
Новим рабам прагнуть.
Та зіткнувся степ із полем,
Сила проти сили.
Встали родичі у коло
Та мечі вхопили.
Жінки, діти всередині
Теж мечі тримають,
Як пробити оту стіну,
Злодії не знають.
Смертоносне теє коло
Їх не підпускає.
Вже і так, і так – нічого
Вдіяти не можуть.
Та прохають свого бога –
Може він поможе?
Тільки, мабуть, були в роду
Сильнішії боги,
Бо не зміг завдати шкоди
Роду він. Нічого
Не виходить у злодіїв,
Не візьмуть живими.
Бачить мурза, що не вдіє
Нічого із ними.
Та й рішив не тратить сили
І часу даремно,
Наказав дістати стріли
Доки ще не темно
Й непокірних постріляти
Усіх до одного,
Щоб хоча б поживу мати
Із майна якого.
Бачать люди – смерть настала
І нема рятунку,
Бо безжальная прислала
Останнього трунку.
І звернули свої очі
До свойого бога
І просити проти ночі
Почали у нього.
Щоб в степу їм вічно жити
Своїм дружнім родом,
Чи то листиком, чи цвітом,
Чи якимось плодом,
Але тут і усім родом
Вільно в степ дивитись
З ворогами і негодою
Усім разом битись,
Щоб ніякі лиходії
Їх не зачіпали,
Бо на всі злодійські дії
Одкоша достали.
Бог зачув оті молитви
Своїх діток ревних.
Стріли почали летіти
Та уже даремно,
Бо на схилі, де стояли
Люди із мечами,
Враз кущі повиростали
Та все з колючками.
І сплелися густо віттям
Цупким та здоровим,
Та й покрились білим цвітом
П’ятипелюстковим.
Подались злодії далі.
Що їм тут робити ?
Що змогли, в оселях взяли,
Кинулись по світу
Десь ясир шукати далі …
А терен розрісся,
А із часом він помалу
По степу рознісся.
Все по балках, по яругах,
По схилах дереться,
А то в полі та по лугу
Бува розростеться.
Сині ягоди терпкії
Не усім до смаку,
А всілякі лиходії
Не мають ніяку
З нього користь. Достигає,
Як морози вдарять.
Лиходії не гасають –
Вдома кості парять.
Їх не виженеш, напевно,
Ні за які гроші.
Та тоді якраз у терна
Ягоди хороші .
Добрі ж люди, що по полю
Живуть – поживають,
Можуть їсти його волю,
Лиш мороку мають,
Як ті ягоди дістати
З колючок тернових …
Про те зможу розказати
В історії новій .

То в часи далекі усе відбулося.
Жила дівчинонька золоте волосся,
Жила молоденька у селі одному,
Віддала серденько хлопцю молодому.
Як вони кохали – все село гляділо,
Заздрили недобрі, а добрі раділи.
Не могли і хвильку без другого жити
Їм би усе разом обнявшись сидіти.
Наче обпилися любовного зілля.
І вже люди бачать – справа до весілля.
Та не так збулося, як вони хотіли,
Бо із степу якось орда налетіла.
У похід зібрались всі, хто зброю має.
Той готує шаблю, той коня сідлає.
Хлопець шаблю гострить
та коня виводить,
А його дівчина навкруг нього ходить.
Ходить, поглядає, сльози утирає,
Але не спиняє і не відмовляє .
Плаче, обіймає молодця дівчина,
Але ж рятувати треба батьківщину.
Виїхали хлопці, пісню заспівали,
Всім селом їх довго шляхом проводжали.
Біля козаченька йшла дівчина довго
Гладила рукою коня вороного.
Вже і стихла пісня, а вона стояла,
Сльози утирала і хустину м’яла.
Та молила Бога, голос тихий чувся,
Аби її милий назад повернувся.
Йшла орда татарська у великій силі
По степу усьому козацькі могили.
Не вернулись хлопці до села додому
Полягли у битві у степу глухому.
Нікому було їм очі закривати,
Нікому їх тіло було поховати.
Чорна звістка степом до села примчала.
Як дівчина бідна плакала-ридала.
Билася бідненька наче чайка в небі,
По краплині душу виливала з себе.
- Де то мій миленький?
Де його могила?
Я б його востаннє бачити хотіла!
Посивіло з горя золоте волосся
Наче було сірим попелом взялося .
Вийшла вона в поле, та все вітер просить
Хай він на могилу до милого зносить.
А де та могила і вітер не знає,
Хоч по всьому світу, начебто, літає,
А дівчина плаче, сльози землю росять
І уже у Бога допомоги просить.
Зглянувся Господь був на нещасну долю
Зробив з неї квітку у чистому полі,
Золоту кульбабу, що яскраво квітне,
Яку буйний вітер розносить по світу,
Відцвіте кульбабка, сивиною вкриє
А тут якраз вітер сильніше повіє
І волосся сиве підхопить легенько
Та й несе по світу, несе далеченько.
Може десь побачить милого могилу
Проросте над нею її нове тіло,
Коренем до серця до його проб’ється
І до сонця квітка ніжно усміхнеться.
Пролітають днини і роки проходять
Та ніяк дівчина хлопця не знаходить.
По степу усьому жовто квітнуть квіти,
Але я не знаю: плакати - радіти?

Колись давно, а, може, і недавно
Жив чоловік на білім світі цім.
Веселий в міру і у міру вправний,
Мав і сім´ю, і затишненький дім.
Та мав недолік: забував все миттю,
Але, оскільки він про нього знав,
То живучи на білому на світі,
Весь час собі одне і те ж казав,
Бо не хотів поганим сином бути:
«От, не забути б!» «Як би не забути!?»
Та, скільки б не повторював того,
Не міг втримȧти в пам’яті чому-то
Він і найважливішого всього.
Ще у дитинстві заведе, бувало,
Якусь пташину. Та проходить час
І забуває. Тож вони й вмирали
Від голоду у клітці раз по раз.
А з його уст постійно було чути:
«От, не забути б!» «Як би не забути?»
Підріс, у місто вчитися подався,
Додому усе рідше приїздив.
Чи то цурався, чи то забувався
Писати навіть матері листів.
Хоч на листку не забував черкнути:
«От не забути б!» «Як би не забути?»
А одружився , діточки з’явились.
Живи, піклуйся, начебто, про всіх.
Та його стежка манівцями вилась
І він частіш на фото бачив їх.
Не забував при тому посміхнутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
Пішов по світу. Землю свою кинув.
Усе шукав пристойного життя.
Та лиш війне попутний вітер в спину
І він летить – не має вороття.
Шепоче все в надії повернутись:
«От не забути б!» «Як би не забутись?»
На схилі літ вернувся в рідний дім,
А там його ніхто вже не чекає.
Широкий степ розкинувсь перед ним,
А по нім квітки дивні розцвітають.
Спитав у вітру та устиг почути:
«То – незабудки! Квітки – незабудки!»
Чи то слова, що він весь час казав
На землю впали і квітками розцвіли.
Чи кожна квітка – то гірка сльоза,
Що, ним забуті, вслід йому пролили?
Колише вітер і, здається, чути:
«От не забути б!» «Як би не забути!»

Таволга колюча спину обпекла,
Каторга проклята сили відняла.
Важко від незвички це весло тягти.
Та наглядачеві – спробуй не гребти!
Налетить, як яструб. Таволга в руці,
Закривавлять спину рванії рубці.
- Звідки узялася таволга оця?
Молодий питає сивого гребця.
Каторга у бухту саме запливла,
Трохи відірватись можна від весла .
Тож старий невольник і відповіда
(Чи старим він тільки, може, вигляда?
Каторга зістарить швидко будь –кого.
Пожирає роки, як траву вогонь.
І не відрізнити скільки кому літ.
Рік і з молодого уже старий дід.)
І, при тому, лише тяжко так зітха:
- Ой, не кажи, синку,таволга лиха
Ходить оповідка між невольників,
Що колись на світі чоловічок жив.
Мав чорнющу душу, підлу і криву.
Як на світі люди отакі живуть?
Повз мале не пройде, як не дасть щигля,
Бо це йому душу, бачте, звеселя.
Без лихого слова й кроку не ступне,
Радий, коли когось боляче вщипне.
Підлість комусь зробить – радий, як дитя.
Бо не зна, що значить добрі почуття.
На чужому горі щастя своє звів,
Не прощав нікому й крапельки боргів.
Забере й останнє навіть в сироти
І не хоче й чути: коли брав – плати!
Півсела від нього сльози пролива,
А йому нічого, бо ж душа крива.
Проклинають люди, але що робить?
Як нужда прикрутить, то іде просить.
Кажуть, з татарвою дружбу ще водив
І дівчат гарненьких потайки ловив,
Продавав ясиром басурманам їх,
Не боявсь на душу брати тяжкий гріх.
Тож було по світу люду ого-го,
Що просили Бога покарать його.
Бог і сам те бачив і в якуюсь мить
Вирішив, що досить отакому жить.
Досить поміж люди зло в собі нести,
Краще їм на радість квіткою цвісти.
Тому Бог із нього таволгу зробив
І яскравим цвітом її наділив.
По ярах, по балках хай собі гуля
І рожевим цвітом погляд звеселя.
Але навіть Богу всього не зробить,
Душу підлу, чорну йому не змінить.
Загрубіло квітки ніжнеє стебло,
Бо багато жовчі у йомý було.
Колючки полізли – гострі шпичаки,
Бо багато злого у йому-таки.
Не пройдеш, зачепить ще й штани порве
Знать, натура підла до цих пір живе.
Стали добрі люди її обминать,
А для злих, то краще годі і шукать.
Злий до злого тягне, знать свого шука,
А в людей від того доля нелегка.
Тож –то турки стали таволгу любить,
Тіло християнське зручно нею бить.
Наберуть –наріжуть таволги тії
І на нашім тілі пробують її.
А вона і рада, тіло так і рве,
Видно і донині зло у ній живе.
Правда чи неправда, та таке я чув.
І старий невольник тяжко знов зітхнув.

Говорила мати єдиному сину:
‘’Ой, у чисте поле не ходи дитино.
В полі тім русалка тебе залоскоче
І додому, синку, вертатись не схочеш.’’
А він синьоокий тільки посміхався,
Вродою у батька-козака удався.
Де би там русалка не залоскотала,
Як дівки проходу йому не давали.
Мати говорила, а він посміхався,
Матері не вірив хоч не сперечався.
Матері не вірив та ходив у поле,
Бо іще русалки не бачив ніколи.
Не бачив русалки, а так вже хотілось
Аби в чистім полі вона йому стрілась.
Хай би свої чари дарма витрачала,
Бо ще жодна дівка не причарувала.
Вийшов якось в поле та стрів молодичку .
Та і гнучка станом і гарненьке личко.
Вона підморгнула та ще посміхнулась,
Слова материнські миттю і забулись.
І слова забулись, і де гонор дівся,
На одну усмішку парубок купився.
А та ще всміхнувся та і поманила,
Зовсім молодого з пантелику збила.
Хлопця поманила, за собою звала,
Завела у поле та й залоскотала.
І не стало хлопця на білому світі,
Залишились очі волошками в житті.
А мати ходила, сина все гукала,
І у чистім полі волошки збирала.
Плакалася гірко: «Що ж ти зробив, сину,
На цім білім світі одну мене кинув?!»
Ой, цвітуть волошки в полі синім-синім.
Ото так буває неслуху-дитині.

На невольничім на ринку
В городі Стамбулі
Продавали українку
У часи минулі.
Продавали українку
З довгою косою
Не було на усім ринку
Гарної такої.
Йшов чужинець молоденький
По ринку по тому,
Обіцяв купити ненці
Прислугу для дому.
Ішов хлопець, придивлявся
До товару пильно,
Із купцями торгувався
По – турецькі вільно .
Аж побачив українку
Гарну, чорноброву .
Став, як пень, посеред ринку
І мовчить, ні слова.
Стоїть хлопець молоденький
Лиш очима лупа.
А серденько в грудях тенька,
А у скронях гупа.
А купці мерщій до нього:
- Купляй, видна дівка.
Глянь, які стрункії ноги,
Гарненька голівка.
- Скільки просите? - питає.
- Та п’ятсот курушів.
- В мене стільки і немає
Взяти вдома мушу.
Ви ж дивіться, не продайте.
Я ще повернуся.
Мене тутечки чекайте.
Та й їй посміхнувся.
Сам помчав мерщій додому
Аби гроші взяти
Поспішає,а самому
Хочеться співати.
Почуття аж розпирають
Молодії груди.
І на нього позирають
Перехожі люди.
Прибіг, матір не питає,
Узяв гроші з скрині
І скоріше поспішає
Назад до дівчини.
Прибігає. Купці склались,
Дівчини немає.
- Де дівчина подівалася? -
Знічено питає.-
- Продали,- купці говорять.
- Як? Ви ж обіцяли.
А в самого серце з горя
Аж тремтіти стало.
- Продали. Приїхав батько,
Викупив дівчину.
Мабуть, мав великі статки.
Не дививсь на ціну.
- А звідкіль же вона була.
Ця гарна дівчина?
- Ну, якщо ми вірно чули,
Десь із України.
Оббіг хлопець пів Стамбула,
Все шукав дівчину.
Чи не бачили, не чули,
Питав безупинно.
Повернувся, ледь не плаче
До своєї неньки.
- Що з тобою, хворий наче,
Сину мій миленький?!
- Ні, не хворий. Може й хворий.
Я і сам не знаю,
В мене, мамо, таке горе –
Дівчину кохаю.
- Це ж не горе, щастя, синку.
А хто ця дівчина?
- Бачив я її на ринку.
Кажуть – з України.
Ні ім’я її не знаю.
Ні ізвідки родом .
Що робити я не знаю.
Хоч із мосту в воду.
А без неї жить не хочу.
Й де вона – не знаю.
Як згадаю її очі.
Про все забуваю.
- Може, синку, ще забудеш!?
Утішає мати,-
Час таке, говорять люди
Вміє лікувати.
- Добре, мамо, почекаю…
Місяць, два проходить,
А юнак не забуває.
Місця не знаходить.
Каже:- Мамо, більш не можу,
Поїду шукати.
Треба, то об’їду кожну
В Україні хату.
- Ну, що ж, синку, їдь, як треба,
Тримати не буду.
Питай людей навкруг себе,
Знайдуть добрі люди.
Кинув хлопець землю свою
І домівку рідну.
За дівчиною молодою
В Україну їде
Вже об’їздив Україну
Від села до міста
Все шукав свою дівчину,
Хоч про неї звістку.
Не жалів ні час, ні грошей,
Почорнів від смутку.
Та все звістки не хороші,
Та сумнівні чутки.
Уже хлопець сил не має
Вже надію втратив.
Навіть дива не чекає.
Що дарма чекати?
Бачить, що знайти не може.
Просить в Бога милість:
- Впусти,- каже,- мене, Боже,
Де вона лишилась.
Яким хочеш, аби поряд,
Аби її бачить.
Бо помру без неї з горя.
А сам ледь не плаче.
Пожалів Господь хлопчину
Впустив квітом синім
У село те в Україні,
Де жила дівчина.
І з тих пір барвінок синій
Квітне і не в’яне
Жива пам’ять про хлопчину
Та його кохану.

Вже сотні літ душа не зна спочинку,
По світу бродить, спокою шука.
Скажи, о Боже, за які учинки
Мені дісталась доля ця гірка?
Хіба бажав я зла народу свому,
Коли з ярма із лядського звільняв,
Зібрав навкруг голоту і сірому,
Бажання помсти у серця їх вклав?
Так, ми чужої крові не жаліли
Та і свою не надто берегли.
Але ж пани самі того хотіли
Та і жиди її із нас пили.
Чого б то ми би мали їх жаліти?
Хіба вони нас жаліли колись?
Мільйони душ звели вони зо світу
І в тіло наше, мов кліщі, впились.
Мільйони душ волали вік про помсту,
Я лиш підняв тієї помсти меч.
Не від жадоби, заздрощів чи злості
Тяв без розбору голови із плеч.
То була помста і нічого більше
Та ще наука ляхам і жидам,
Щоб забирались з України ліпше
Й жадану волю дали врешті нам.
Та ще й Ярема в ненависті лютій
Чи мало крові, як тікав, пролив?
Чи ж можна було про таке забути?
За що жаліти лютих ворогів?
Одно жалію – що помер так рано
Й до Польщі дотягнутися не зміг.
Зробив би з неї я криваву рану
Й до мертвих була заздрість у живих.
Вже сотні літ душа моя блукає
Ніяк не може спокою знайти.
За що ж, Господь, мене ти так караєш?
Хоча б у пекло душу відпусти.

Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона на мене може буть лиха.
Десять літ минуло в колотнечі лютій
І різні кривавій, де рікою кров.
Якби довелося все назад вернути,
Навіть і не знаю чи почав би знов.
В ті далекі роки все простим здавалось:
Є здоров’я, сила, шабля у руках.
Показати ляхам аби не чіплялись,
Що козацька сила не лише в словах.
Особистий гонор правив тоді мною
І нема, здавалось, більшої мети
Аби відстояти честь і гідність свої,
Кривдників триклятих на смерть посікти.
З татарвою клятою довелось миритися,
Щоб із ляхом битися, треба силу мать,
В спину щоб не вдарили, Богові молитися,
На розбій в Україні очі закривать.
Знав би, то із ляхами краще замирився би,
Речі Посполитої діти ж ми одні.
На її спустошення тепер не дивився би,
В рідному Суботові доживав би дні.
Та ж у ляхів гонору більше, аніж розуму,
Не хотять миритися, їм усе давай,
Вже б пішли на поступки,
розійшлись по-божому
І не плюндрували би свій же рідний край.
Кому більше вірити: москалю чи ляхові?
Я уже не відаю, що від них чекать.
Чи уже піддатися клятому Аллахові?
Чи у шведа підлого захисту шукать?
Корсунь і Пилявці душу вже не гріють,
А от Берестечко все сильніш пече.
Скільки душ згубили – до цих пір жалію,
А ще більш, бо знаю, скільки згине ще.
На олтар свободи скільки люду вклали,
Справжньої свободи і не здобули,
З лядської неволі стільки літ тікали
В кабалу московську , накінець, втекли.
Ще за чим жалію – що нема Тимоша,
Нікому віддати булаву свою.
Не повернеш сина ні за які гроші.
Десь чека на мене, мабуть, у раю.
Звісно, на Юрася сподівань не маю,
Надто слабкодухий – що то за гетьман?
Знаю то я знаю, та в душі бажаю,
Що свої клейноди сину передам.
Сину мій, синочку, сину мій єдиний,
Ох і тяжко буде бідному тобі:
Там поляки пхнуться у своїй гордині,
Там Москва, як може, тягне все собі.
Тут татарські зграї круками літають,
Чернь в козаки пнеться, що не зупинить.
Все то припинити сил уже не маю,
А тобі, синочку, в тому всьому жить.
Але більше всього боюсь за старшину,
Кожен спить і бачить булаву в руках.
Продадуть до біса у лиху годину,
Як подасть надію чи москаль, чи лях.
Ще би літ з десяток, Боже, мені виділи,
Вже кінці з кінцями якось ізведу.
Що немає виходу – я того не відаю
І з Божою поміччю я його знайду.
Мабуть, не судилося.
Смерть стоїть за спиною.
Від її наближення холодіє кров.
Що ж то буде, Господи, далі з Україною?
Чи в крові купатися буде знов і знов?
Років десять тому знав би те, що знаю,
Краще би подався у краї чужі,
Бо душа безвільна у крові втопає,
Чую, як у пеклі точаться ножі.
Мабуть, таки грішний,
хай не власноручно,
Але скільки крові людської пролив
І чека на мене ця пекельна учта
За усе, що ниньки світу завинив.
Не повернеш долю, не піднімеш мертвих,
Тільки і лишилось каятись в гріхах
І з ім’ям Господнім на вустах померти
На Вкраїні милій, в сина на руках.

- Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям Ярема діточок лякати?
Чи ж забув ти, князю,
своїх предків славних,
Що від злих напастей берегли державу?
Ти продав державу, заодно і віру
І як тать бездомний блукаєш допіру.
- Я не тать і віри не продав своєї,
Бо я народився з вірою цією.
І свої для мене не якісь схизмати,
А Річ Посполита – то є моя мати.
Якщо чернь бажає її погубити,
Хто, як не я, зможе її захистити?
Ви за Україну печетеся,наче,
Та від вас, панове, вона гірше плаче.
Я карав на горло,відправляв на муки,
Але то для черні найліпша наука,
Бо простого слова їм не зрозуміти,
Вони все навколо ладні спопелити.
Ви мене взивали катом України,
Але хто інакше ребелію спинить?
Краще вже згубити сотню душ невинних,
Ніж навік згубити рідну Україну.
Кажете, що люду я замучив силу.
А ви, може, менше його погубили?
Всякі Кривоноси, Небаби й Нечаї
Жидів та поляків вирізали в краю.
Я орду татарську не пускав до хати.
Чи ж то я дозволив їй тепер гуляти?
Чи ж то я за поміч плачу їй ясиром?
Хто ж тоді, насправді,
є тим лютим звіром?
Не я Україну втягнув в колотнечу,
Не я її кинув в бійку проти Речі.
Чим то все скінчиться,
лиш Господь то знає,
Але Україна котрий рік палає.
За що українці б’ються проти ляхів
Та заводять дружбу з слугами Аллаха?
Вони ж люблять вашу
цю схизматську віру,
Мабуть,тільки лише в вигляді ясиру.
Давно на Вкраїну поглядають ласо.
А я дике Поле заселяв, тим часом.
А ви, святі люди, де ви тоді були?
По Січах сиділи та горілку дули?
А тепер зібрались все добро нажите
Все собі забрати, все собі лишити?
Ні, повірте слову, що того не буде,
Я із бунтом хлопів миритись не буду.
Знаю, яка буде ваша Україна:
Дуже скоро стане вона на коліна.
Бо сусіди люду не дадуть прожити,
Кожен схоче в неї пазурі встромити.
Лиш одна надія на Річ Посполиту.
Лиш вона Вкраїну зможе захистити.
Зараз іще цього ви не зрозуміли,
Бо вся Україна від Хмелю сп’яніла.
Але час настане, ви мені повірте –
Буде з того Хмелю голова боліти,
Будете жаліти, долю проклинати,
Тоді не забудьте і мене згадати.

Світ мене ловив, та не спіймав.
Не схотів. Такий я не потрібний
Світові, де очі всім застлав
Полиск грошей золотих та срібних.
Все моє багатство – голова,
Палиця й торбина за плечима.
А ученість світу – то слова,
Мудрість визначається не ними.
Скільки неотесаних стовпів
Підпирають царськії палати.
З деякими, власне, говорив.
Краще б їхню вченість нам не знати.
Кажуть, я злидар і бунтівник.
Ні, до бунту я, якраз, не кличу
Та для мене простий чоловік
Рівний, як сама Її Величність.
Ні, не бунт потрібен для людей.
Праця, простота, порядність, чесність.
Не заради влади чи грошей
Світові Господь дарує вченість.
Я пройшов Україну усю,
Істину шукаючи по людях.
Бачив і потворність, і красу
Та неправда й зло панують всюди.
Щастя на землі, на жаль, нема
Та його немає і на небі.
Жадібність й багатство, як чума,
Світом йдуть, де кожен сам за себе.
Кажуть, я сліпих й глухих учив.
Ні, вони на певний час поснули
Та колись прокинуться зі снів
І згадають, що від мене чули.
З тим, мабуть, і буду помирать.
Час прийшов. Господь зове до себе.
Не вдалося щастя тут впіймать,
Пошукаю ще його на небі.

Буває часом , що лежу без сну
І думаю: чи стала я щаслива?
Чи мріялось колись, що досягну
Такої слави і такої сили?
Я - Роксолана. І моє ім’я
Відомо нині по усьому світу.
То може в славі маю щастя я ?
Не кожен може стати знаменитим.
Тим більше, що рабинею була
І неймовірний шлях цей подолала.
То може у свободі я знайшла
Те своє щастя, що його шукала?
А поряд мене мій коханий спить,
Якого я у цій чужині стріла.
То може це і є прекрасна мить,
Яка мене щасливою зробила?
Щаслива мати , бо дітей своїх
Я у коханні справжнім народила.
Колись султаном стане хтось із них.
Я про таке і мріяти не сміла.
А про багатство взагалі мовчу
Бо маю все, що тільки забажаю.
І рук в воді холодній не мочу,
Корів задля цього не доглядаю.
Я досягла в житті своїх вершин.
Оце і є , мабуть, те саме щастя.
Але весь час у глибині душі
Ще плаче тихо українка Настя.

Що ж ви лякали, що боліти має?
Ну, а воно нітрішки не болить.
Так, може, зовсім трохи сіль щипає
Та кров лоскоче – по ногах біжить.
Я ж говорив, що смерті не боюся
І не лякаюсь цих наївних мук.
Здирайте шкуру, а я посміюся
З невправних і манірних ваших рук.
Ви цим мене хотіли залякати?
Та я ще більші муки пережив,
Коли народу довелось страждати,
А я тим часом вам-панам служив.
Хіба ці муки з тими порівняти?.
Деріть, деріть, хай Бог поможе вам.
Я знаю, за що маю помирати
І я цей шлях для себе вибрав сам.
Одне жалкую – мало вас потішив
І мало крові вашої пустив.
Ви не втомились? Ну те, веселіше,
Як вам той кнур годований велів.
Вам моїх сліз побачити не вдасться,
І стогону мого вам не почуть.
Не подарую я такого щастя
Хай хоч із мене шкіру всю здеруть.

…однак померли твої арханґели,
безсмертя їх спіткала істина.
Душа твоя, не ними забрана,
життям твоїм була освистана.

Ти кисень жер в уявних про́сторах,
в печерах власного добробуту,
де відходили чорні чоботи,
відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

По простирадлах закривавлених
убивця на потвору лізтиме..
… та не відродяться арханґели
благословити вбивство істинне.

9 липня 2008 р., Київ

Татарський кінь ще не стоптав траву,
Яка з весною степ озеленила,
Безживний простір в одну мить змінила,
Перегорнула зимову главу.
По балці тихо пробиравсь ручай,
Десь за кущами витік заховався.
Поміж горбочків,як змія,звивався,
Йому до річки,бачите,і край.
А у блакиті жайворон співав
Так дзвінко-дзвінко,весело і гарно.
Та хоч дивись – побачить його марно.
Такий маленький скільки сили мав.
Козак вусатий верхи на коні
З могили степом чіпко озирався
Чи де татарин був не заховався?
Чи не здіймався дим у стороні?
Стояв один – десь попереду Крим,
Позаду його рідна Україна.
І він – надія для її єдина.
Вона уся лише за ним одним.
Прогавить він і запала земля,
Орда татарська сірим вовком рине,
Того в ясир візьме,хто не загине,
Попалить села,столочить поля,
Посіє смерть,пожне криваві жнива,
Зелені трави кров’ю окропить.
Один козак їй на шляху стоїть.
Та їй його об’їхать неможливо.

Н.Яковенко
Настала тиша в Україні
Після стількох кривавих літ,
Як гинув винний і невинний,
Як піднімався рід на рід,
Настала тиша…Не гасали
Татари по шляхах пустих
І ляхи в край не зазирали,
Москаль в Московщині затих.
Не чулось зойків передсмертних
І не здіймався вгору дим.
Ніхто вже не боявся вмерти,
Ніхто не кривсь ні перед ким.
Настала тиша…Брат на брата
Уже руки не підіймав,
Уже кривавий лик розплати
Над рідним краєм не вставав.
Не тому, що брати вжахнулись
Ці ріки крові проливать,
А просто нікому вже було
Один одного убивать.

У місті каменю, повітряних фортець,
Де скеля понад прірвою звиса,
Тисячолітній вітер, лагідний митець,
Відточує вікно у небеса.

Промінням сонця сяє перламутр,
Крізь моху й черепашнику рядно,
І плющ по стінах повиває смуток
За Джанике, змахнувшою крилом.

Мов срібна гілочка, вона була струнка,
У спраги час лихий, у листопад смертей,
Крізь тінь розщелини діставшись до струмка,
Живильної води принесла для людей.

І, стомлена від темряви й туги,
Від трепету хвороби в серці стін,
Востаннє озирнулась навкруги,
За сонцем полетіла навздогін.

Коли вітер прийшов
у міста катарів
Дикі вишні достигли
в садах Провансу.
Коли осінь фарбує
пастеллю П’ємонт
Перевалом журби
йдуть та йдуть савойяри.
Альбігойці збирають зерно
в глеки порожні віри,
На сторінках старої Біблії
на полях намальовано:
Чи то люди, чи звірі.

На землях старого кляштору
виноградники та переліг,
Сонце дозрілим яблуком
козлоногому Пану до ніг,
Чорні вівці слухають Кальвіна –
дерев’яним пророком млин.
Було б у цих селах весело
але безнадія і сплін.
Савойяри несуть туман
у торбах сірих містралю,
Хто і навіщо гіркі слова
сіяв у глину краю?
Цього, оцього, де фіги й мигдаль
цвітуть, як завше, весною
Буде, буде косити чума:
людей бо нині – як гною.
А дикі вишні достигли таки
у левадах Провансу зелених,
Присмак гіркий чергової війни
чорною сіллю у венах.

На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на сме́рть,
мов надіяться й вірять
відстоя́ти цю твердь!

Під скривавленим полем,
під горбочком край Крут
разом з подихом кволим
ледь ворушиться ґрунт.
То закопано – юність,
не добито – стрільця,
більшовицька безумність
і початок кінця!

Сунуть ніч московити,
мов червону труну.
Українці, мов квіти,
впали в яму одну!
І далеко за Київ
розкотився стодзвін
як божественний вияв
українських сторін!

Світ єднали ті Крути,
ті звитяжні серця.
Краще – вбитим, ніж бути
як в отарі вівця!
Бо найкраще багатство –
наша пісня й земля.
І попáдало братство,
там, де ти – там і я!

У червоного за́вжди
є червоним багнет.
Після бою без правди
не мовчить кулемет,
він диктує терором,
він прицілено б’є –
за загарбанням скорим –
в рідне слово твоє!

Стань і ти – боротьбою
на горбочку край Крут!
Той, хто мріяв тобою,
дуже глибоко тут!
Всі вони – українці,
всі вони – молоді,
всі давали по пиці
цій червоній орді!

Знов останні клярнети
репресованих душ
ці вітри, мов поети,
в рай підносять чимдуж!
І народ твій горою
стане з Крут до небес!
Вічна слава героям
й хрест – щоб кожен воскрес!

7 лютого 2001 р., Київ

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

Свободу не продати за гроша,
Свободу не купити за копійку
Її в бою сміливець здобува,
Той в кого дух найвищого ґатунку.

І мій народ бував на барикадах
Стояв незламно у морозні дні
Боровсь проти «драконівської» влади,
Що гідність й честь пригнула до землі.

Горів вогонь,чорніло синє небо
В повітрі відчувався запах шин,
Наш краю ми борімося за тебе
Єднає нас усіх славетний гімн.

В історії козацького народу
з’явилися печальні сторінки
Звичайні люди з дерева щити
Тримали,мов надійну оборону,
А в них влучали кулі вогняні.

І скоро перед янголами стали
Їх душі щирі,а тіла вдягли в вінки
Так українці гідність здобували
Небесна Сотня – Слава на віки!
19.11.2019 р.

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної води.
Потоне це нещасне "Монте-Карло"
як не в дощах, то з іншої біди.
Невже вкраде оці стежки прадавні
новітній непродуманий проґрес,
і зляже хрест і перемоги славні
під води ГЕС чи під вогні АЕС?!
Агов! Тепер уже ніхто не знає –
за що діди рубались на мечах!..
Тепер усе так хутко засинає –
шовковиця прочахла на очах.
Трухляві дупла виганяють духів,
згоріло листя на останній раз…
А я стояв та скавкіт хвіртки слухав:
мій рід помер, і я його не спас.
На вигонах гули старі корови –
переживали власних хазяїв, –
мов ліс, уже приречений на дрова,
хватав їх за хвости, вовками їв…
Змирала осінь з айстрами скупими.
Мов бегемоти на вечірнім тлі,
пустими вікнами халупи каменіли:
після потопу прийдуть кораблі?..
На кладочці, немов на краї світа,
старий з старою вивіряли зір:
як стало жить за ці немногі літа..,
як нас потоплять, то кому вже вір?..

30 серпня, 8–9 грудня 1989 р., Київ

Сонце комунізму.
Допекло до спраги.
Розтинаю простір у пошуках зливи.
Довгими руками певної надії
міряю дорогу до Вертепу Щастя.
Довгими руками – довгими роками…
накладаю грим,
щоночі знімаю
сонце комунізму –
і воно пливе по каналізаційних трубах.
Не знімай обличчя з маски непокори! –
умовляла мама…
Розтинаю вітер у пошуках зливи.
Як його дізнати ту Свободу Щастя?
На воді, на хлібі
ні брати́, ні рідні
про те не питають.
Де ти? Десь на півдні…
Асканія Нова.
Скуйовджена ковила,
жодного села.
А зебри люблять Україну
більше, ніж Африку…
Так-то, бабцю.
Чую: не дійду.
Якщо тут копати
глибоко-глибоко,
можна стати таким,
як усі ваші ідоли,
можна дістатися
сонця комунізму…
І тоді я не хочу мати
ваші мозолисті руки.

1 березня 1991 р., Київ

Без перебільшення, ця купа не мала;
мурашки копошать напружено,
немає правди у ногах натруджених
в периметрах, параметрах подужаних,
по всіх стежках великого села.

Живого місця не знайдеш, не виявиш.
Москва болить Росією своєю,
в одне лице злилося зле і злеє –
а не здереш із тімениці теї
три кольори, сполощені помиями ж…

У прапори давно душа закуталась,
але між жовтим і блакитним я,
мені чужа ця вицвіла земля,
де я – не я, і де моє ім’я
на різний лад в п’яних словах заплуталось.

Де кожен ріг зариганий жовні́рами,
де кожен вид – впосліджена ізба,
де ближнього і дальнього руба
матюк на матюці, і не ганьба, –
а звичка це така – ввижатись звірами…

Мабу́ть, колись, як розцвіте тайга,
і я побачу на Росії тільки
слід кедра і старання білки, –
вклонюсь Москві за всі мої поми́лки,
а так за що? лише тривога, га?

Прощай, столице но́вих кріпаків.
Ми вчасно встигли з красного засватання,
ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо
за всі поневіряння трьох віків.

3 березня 1993 р.,
Красноармійськ, Московська обл.

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

(За мотивами телесеріалу «Величне століття»)

Кущі, каміння, квіти, друзі
застерігали: ти не йди!!!
Благання чулись не байдужі:
Не наближайся до біди!!!
Відсторонити, захистити
Всі намагалися його:
ВІН – їх надія й має жити!
Та не судилося того!

Не врятуватися від долі!
Та ще й закляті вороги:
Підступні кроки їх поволі
здійснити задуми змогли!
Безвинна жертва заколоту
покинула брехливий світ!
Тим, хто здійснив брудну роботу,
Тримати перед Богом звіт!

Історія часів минулих…
Лежить на ній кривавий слід,
Що й загартованих розчулить,
Хоча пройшло немало літ.
Перегортаючи сторінку,
Забути хочеться сумне.
Позбутися поганих вчинків
І зло, дасть Бог, нас обмине!

21.08.2019
Свидетельство о публикации №119082103669

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Внуки Даждьбожі ідуть на смертельний двобій.
Правнуки Сварги, нащадки дітей Світовида.
Очі засліплені, розум до слова глухий, -
встала Обида!

Встала Обида, і тінь по землі пролягла
навхрест, розкраявши простір єдиного світу.
Сплеснули в небі два білих, два чорних крила, -
встала Обида!

Встала Обида, і жертви кладуть їй до ніг,
косять життя, наче те перестояне жито.
Ворони чорні сідають на кожен поріг, -
встала Обида!

Будемо босі брести по горілій стерні,
буде земля і сльозами, і кров`ю залита, -
хоч би лишилося це у тривожному сні!
Встала Обида…

2017

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018

Помни трагичный год — тридцать третий.
Людей придали голоду и смерти.
Стон раздавался, детский плач,
В Кремле ликовал убийца-палач.

Люди спасались в поездках, прошениях.
Их домой возвращали люди в шинелях.
В надежде остались только поклоны.
Так, голодной смертью погибли миллионы.

Вспомни голодный год - тридцать третий,
Как люди просили хлеба иль смерти.
Умирал от голода стар и млад,
Так потухал семейный очаг.

И каждый день, и на утро -
Везде валялись трупы, трупы...
Где одиноко, где несколько лежали.
Там мама мёртвая, а дети рядом засыпали.

О, Земля! Ты принимала не омытых,
Рукой голода убитых,
Тела твоих детей.
Жертвы убийцы и палачей?

Скорблю о ранней гибели усопших,
Дождями слёзы лью.
Я приняла в объятья изнемогших,
Чтоб облегчить им тяжкую судьбу.

Лежу у ваших ног я плодородна.
Для жизни всем полна.
Сила я - великого, свободного народа,
На благо жизни, мира и добра.

Барбос планує нищити ущент
усе, що захишає Україну,
і Rusia вираховує момент,
аби сильніше вдарити у спину.

Удар активізує група «Схід».
І оживають у могилах мерші,
бо почерк наших нинішніх сусід
той самий, що веде у 41-ий.

Історія відома і сумна,
та невідомо ще, чия вина,
і хто за це отримає по шиї...

Перевіряє азимут Батиїв
«вєлікая родімая страна», –
чи не дрімає о 4-ій Київ?

09/10/18

І знову чути веремію степу,
і при дорозі битій – чаєнят,
у Дикім полі – гетьмана Мазепу,
а у Полтаві – дикий каганат.

Петрові завойовує осанну
та сама дика чота Палія.
Не повезло у смерті отаману,
рятує молодого короля.

Ой не лікує зілля приворотне,
коли веде любов на манівці.
Минає слава і немає Мотрі.
Одне руків’я шаблі у руці.

І чаєнята квилять ще й донині
за іскрами у зрадженій родині
або за кочубеями в селі.

Чому, коли є вихід із руїни,
в руці у Мотрі – доля України,
а за Іваном лиш одні жалі?

09/18

І
Помолюсь, буває, і згадаю
проводи і зустрічі сумні,
верби і берези біля гаю
у далекі, ще дитячі, дні.

IІ
Ось і біла хата на помості
і червона присьба – находу
мамою підведена. Бо – гості,
їдуть гості!
Ну, а я іду,
я іду у вишитій сорочці
хрестиком у синьо-золоте....
А батьки готують кожній дочці
придане багате, як на те,
що до мене їдуть дві сестрички
із Донбасу та із цілини.
І які то файні вже вони?
Бо повиростали біля річки
із лози натикані вербички -
кожній ще далекої весни.

ІII
Ну, а нині – лози над водою,
на помості - терен і кущі,
що росли у проливні дощі.
Їду гомоніти із журбою,
із тією третьою вербою,
що мене чекає уночі.

03.2018

… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.

- Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.

Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!

Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!

Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…

І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:

- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..

1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".