Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднялось.
Микула став на ганок, потягнувся,
Аж кості затріщали. Поглядів
На віз, що ген по вулиці тягнувся.
Під ноги глянув й знову очі звів.
Щось в візнику здавалося знайомим.
Та ж то Яким – Микулин рідний брат.
Багато літ подався він із дому
У Торчеськ. Чи тепер верта назад?
Чи в гості їде? Віз до двору в’їхав.
- Здоров був, брате! Не чекав, мабуть?!
- Ну, що ти, брате? То для мене втіха!
Спустився. Обнялися. – Легка путь
Була у Київ? – Та легка доволі.
Ніде в дорозі татей не зустрів.
Отож, живий-здоровий, дяка Долі.
Я на годинку лише! – пояснив.
- Та що ти, брате. Стільки літ не бачив.
Побув би, може і зо кілька днів.
- Та я би, брате, з радістю, одначе,
Жону ж одну удома залишив.
А нині час, сам знаєш, неспокійний.
То ворохоба княжа, то війна
Із половцями – пхаються постійно.
- Та і у тім князівська є вина.
Бо ж просять в поміч. Тим того і треба.
Бо ж не самі прийшли, князь попрохав.
І все, що бачать – все гребуть під себе.
- Так, час непевний на Русі настав.
Чув, Ізяслав князів в похід збирає,
Зі столу хоче Юрія прогнать.
Це літо теж спекотним бути має.
А що у вас у Києві чувать?
- Багато чого… Що ж ми серед двору?!
Агей, Малушо, стіл нам накривай!
Заметушилась та і уже скоро
Стояло вже і м’ясо, й коровай,
Корчага меду, взята із підкліті.
Поснідали та меду попили.
Розчервонілі з медовухи, ситі
Розмови поміж себе завели.
- Тож Ізяслав князів навкруг збирає
На Київ проти Юрія піти?!
А Київ що? Чи Юрій вплив тут має?
- Який там вплив? Про що говориш ти?
Прийшов з Залісся, на столі усівся,
Натяг своїх, повсюдно посадив.
Як тать якийсь із Києвом повівся.
Ряд не уклав, хоч кожен князь робив.
Ми ж вільний люд і князю служим вірно,
Князь, відповідно вірно служить нам.
Порушив ряд, не хоче править мирно –
Збираєм віче й хай іде к чортам.
Усі князі із нами ряд складали,
А цей прийшов до нас з боліт своїх,
Веде себе, мов ми холопи стали.
Залити сала вже за шкуру встиг.
Хто ж за такого князя тепер встане?
- А який він? Напевно, богатир,
Бо ж Довгорукий не даремно дано
Йому ім’я?! - Ти тим чуткам не вір!
Там того князя. Отаке миршаве.
Все ходить тільки вовком погляда.
За нього Шимонович військом править,
Бо ж на коня князь зовсім не сіда.
Як кудись їде, то на віз сідає.
А, як іде, то згорбиться, як дід.
Хоча ж, він літ уже чимало має,
Напевно, скоро і покине світ.
Чутки пішли, що п’є він безпробудно.
П’ять днів тому в Петрила загуляв.
Напився так, аж стало його нудить.
Чи перепив, чи хто отрути дав?!
- А, що, могли? – Та ж всі вони з болота.
Отруту дати – запросто у них.
Хай вріже дубе – ми того й не проти,
Ще Ізяслав допоки не прибіг.
А то візьмуться битися за Київ.
Попалять вщент. Їм що –князі вони!..
А нам біда страшна з тії затії.
Помре, то обійдеться без війни.
- А чому він прозвався Довгорукий?
Земель, мабуть, чимало захопив?
- То брехні все! Нікого ти не слухай.
Якби ж його побачив – зрозумів.
Миршавий і пузатий ще й горбатий.
Іде, а руки нижче аж колін.
То як його інакше називати?
Та ще й бабій, ласун, нероба він.
А його лик? Якби ти лиш побачив.
У нього ж мати з половців була.
То ж пика, чисто половець, неначе.
А, коли б знав ти, скільки в ньому зла?
Не в батька син. Напевно, Мономаха
На тому світі сором аж пече.
Пустили діти всю державу прахом.
Онуки ж будуть гірші ще, ачей…
Тут крик якийсь на вулиці піднявся.
Схопивсь Микула: - Що там? Посиди!
Сам за ворота у ту ж мить подався
Дізнатись, чи не скоїлось біди.
- Що там таке? – у когось став питати.
- А ти не чув? Та ж князь вночі помер!
Йдемо його хороми грабувати
І злиднів тих, що він сюди припер.
Ходімо з нами! Всім добра там стачить!
- А Ізяслав? – Він скоро буде знать.
Десь посланці до нього уже скачуть.
Не треба буде Київ воювать!
Поки ж немає князя – погуляєм!
Та заодно помстимся зайдам тим.
Добро своє у них повідбираєм.
Нехай в болоті знов сидять своїм!
Вернувсь Микула: - Ти зі мною, брате?
- Чому б і ні? – сокиру з воза взяв, -
Коли вже так – гуляти так гуляти!..
Дим на Горі здійматися почав.

Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
А молодших вкриєш матом,
Змусиш дарма працювати.
Озирнутися не вспів,
Вже і орден заслужив.
Кому слава, кому горе…
Розкажу я вам про море,
Що Гаркушиним зовуть.
Не доводилося чуть?
Було то в п’ятидесятих.
Полігон побудувати
Повеліли генералу,
Щоби там солдат навчали,
Як потрібно воювати.
Перемоги здобувати.
Генерал чекать не став,
Щоб все хтось прорахував,
Сам узявся малювати,
Який вигляд буде мати.
Хто робити буде то́го?
Ціла ж армія у нього.
З тої сили дармової
Можна стати і Героєм.
Та і техніки доволі.
Є чим рити шанці в полі.
Та Гаркуша далі мітить,
Хоче річку городити,
Щоб училися солдати
Перешкоду ту долати.
Правда, в річковій долині,
Кілька сіл стоять ще нині.
Та кому то все цікаво?
Полігон – державна справа.
Всіх селян із сіл зігнали,
Навіть, згоди не питали.
І робота закипіла.
Армія гранітні брили
У кар’єрі добувала,
Майже у ручну тягала,
Щоби річку городити.
Та чого солдат жаліти.
Скоро річку загатили,
Купу брил там навалили.
Ніде дітися воді.
Стала повнитись тоді
Річкова долина, поки
Розтеклась на усі боки,
Аж по греблю піднялася
Та й по брилах подалася
Униз далі водоспадом.
Генерал страшенно радий,
Рапорти хвалебні пише
Та майбутнім себе тішить.
Геть забув про тих селян,
Чия втоплена земля.
Про солдат, що там лягли,
Непідйомне ж бо тягли.
Водоспад той Вчелька звуть.
Одні кажуть, що, мабуть,
В честь якогось там солдата,
Що загинув в тім «стройбаті».
Другі кажуть – в честь села,
Що вода там залила.
Ще й граніт той слід згадати,
Що уклали в ту загату.
Бо ж граніт то не простий,
З нього клали у Москві
МГУ їх знамените.
Генерал же ті граніти
Просто в греблю угатив.
Гроші чималі пустив
Тим на вітер. Генерала
Смерть уже давно забрала.
А те «море» є і досі,
Воду Гнилоп’яті зносить
Водоспадом з брил гранітних.
Приїжджайте поглядіти
На той пам’ятник «совкові».
Краєвиди ж там чудові.

Сидим з кумом. Саме вірус по світу лютує.
Усі в масках… А навколо усе вже квітує.
Порадіти б. Телевізор не дає спокою,
Щогодини всіх лякає хворобою тою.
Щоб не надто перейматись із тим усім лихом,
Сядем собі на лавочці та й сидимо тихо.
Про щось, бува, розмовляєм. Кум же знав багато
Та і вміє дуже гарно про все розказати.
Бачу, кум пригрівсь на сонці, потроху дрімає,
Щоб, як дурень не сидіти, я його й питаю:
- А скажи-но мені, куме, як воно так сталось:
То москалі раз по разу за сокири брались,
Коли щось у діях влади було не до смаку.
А тепер язик, як кажуть, засунули в сраку.
Не кажу про Пугачова, Разіна, бувало
У самій Москві «людішки» часто бунтували.
Пам’ятаю ще зі школи Соляний бунт, Мідний…
Були й інші, не відомі мені, очевидно.
- Бунтувати бунтували…коли напивались
Та коли москальська влада «м’якою» здавалась.
Тоді вила чи сокири вони в руки брали
Та на комусь найслабшому злість свою зганяли.
Поб’ють людей, покалічать та пів міста спалять,
А тоді все на горілку й зачинщиків валять.
Похапає буйних влада, зачне їх карати,
Ті ж хто вбивав, палив, різав прийдуть споглядати.
Втихомиряться з похмілля, натерпляться страху,
Що то не їм довелося піднятись на плаху.
Десь, як люди бунтували, то чогось хотіли,
Не дарма ж бо витрачали свої час і сили.
Москалям же бунтувати… Варто лиш напитись
І, як кажуть, як дурному із гори котитись.
Ти згадав Соляний, Мідний бунти. Та, крім того
У Москві ще б слід згадати також і Чумного.
- Про такого і не чув я. А коли він стався?
І чому Чумним, скажи-но, той бунт називався?
- Було то, щоб не збрехати, в часи Катерини.
Тоді вела Московія на всі боки війни.
То зі шведами зчепилась, з пруссаками б’ється,
А найбільше – то татарам й туркам дістається.
До цих пір москалі славлять дідів перемоги -
Ларга і Кагул відкрили до моря дорогу.
Потоптали вони турок із татар ордою,
Показали усім силу москальської зброї.
Та чомусь при тім забули вони пригадати,
Що чуму із тих походів привезли солдати.
Нахапалися бубонів й рознесли, роздали
Так, що люди в Московії помирати стали.
Восени в Москві з’явилось морове повітря.
Та нікому не хотілось про те говорити.
Першим кинувся Шафонський ( сам із України,
З Чернігівщини): - Чума в місті!- клич лікарям кинув.
Лікарів тоді в країні було зовсім мало
Та і ті із-за кордону всі поприбували:
Німці, шведи чи англійці, італійці всякі.
Москаликів поміж ними не було ніяких.
Ото хіба українці. Тож клич лікар кинув.
Та для лікарів московських – як горох об стіну.
- То не чума, то пролежні! – гундосити стали.
А тим часом усе більше людей помирало.
А на весну та на літо чума розгулялась.
Тепер тільки зрозуміли всі, як помилялись.
Хати пустками стояли, мерло стільки люду –
Помираючі та мертві лежали повсюди.
А що влада? Як з тим влада боротись збиралась?
А ніяк! Хто мав маєтки – хутенько зібрались
Й дременули зі столиці з сім’ями своїми.
Нема кому перейматись проблемами тими.
Утік з міста губернатор, обер-поліцмейстер,
Хоч цариця наказала карантина ввести.
Та хто ж буде його вводить, як немає влади.
Ти, мабуть, про Салтикова і не знаєш, правда?
А чому? Фельдмаршал цілий, здобув перемогу
У війні у Семилітній. Всі ж мовчать про нього.
Он Суворов чи Румянцев з язика не сходять.
А про цього щось у книгах дізнатися годі.
Бо солдатським трупом землю вмів він устеляти.
А від чуми з Москви драла довелося дати.
Розсердилась Катерина на нього за теє,
То й «забули» фельдмаршала саме через неї.
Хоча й сама Катерина в Москву не спішила.
«Я б приїхала, - писала, - та багато діла,
Відірватися не можу, бо зайнята надто».
А тим часом в Москві люди мусять помирати.
Нема в місті начальників, повтікала влада.
Народ сам собі шукає, як би дати раду.
Пішли чутки про ікону, що народ врятує.
Той ніяк не захворіє, хто її цілує.
Потяглися юрби містян до ікони тої.
А що може бути гірше ідеї дурної?
Був тоді архієпископ у Москві Амвросій.
Теж, як москалі казали, родом з малоросів.
Із Чернігівщини родом. Розумна людина.
На відміну від начальства, Москву не покинув.
Як чутки дійшли до нього, що сходяться люди
Цілувати ту ікону, зрозумів, що буде.
Чумі тільки того й треба, щоб люди збирались.
У юрбі вона б ще більше тоді розгулялась.
Тож велів він ту ікону подалі забрати.
Але стали дурні чутки по місту гуляти,
Що, мовляв, архієпископ ікону ховає,
Хоче, клятий – нехай Москва хоч вся вимирає.
І уже у дзвін набатний хтось зрання ударив.
Похапали дрюччя люди, збіглись, як почвари.
«Богородицю грабують!» - рознеслося містом.
Збіглись п’яні і тверезі «рятувати», звісно.
Чудів монастир кремлівський в той день грабували.
Били черниць із ченцями, пощади не мали.
А на другий ранок вісті ще більш розійшлися.
Іще більше люду в місті за дубці взялися.
Тут уже палили й били, хто кого захоче –
Грабували всі будинки, що впадали в очі.
А частина юрби злої подалась шукати
Амвросія, аби його як слід покарати.
В монастир Донський ввірвались. Не довго шукали.
На хорах в одному храмі бідного спіткали.
Витягли аж на подвір’я, допрос учинили,
Шарпали на усі боки та дрючками били.
Доки й вбили. Юрба люта на шматки роздерла.
Ну, а далі грабувати монастир поперла.
Розібравшись з Амвросієм, стали вже шукати,
Кого б ще за чуму тую треба покарати.
Хтось чутки пустив, що в тому лікарі всі винні.
Тож вони і відповісти за таке повинні.
Озвіріла юрба темна кинулась ловити
Лікарів по місту й, звісно, смертним боєм бити.
Дісталося й ще одному між них малоросу
Самойловичу Данилу – вижити вдалося
Тільки тому, що поклявся, що не лікар, наче,
Помічник лиш. А то б світу більше й не побачив.
Хоча саме він без страху боровся з чумою,
Рятував людей. Сам, навіть, підхопив такої.
Але вижив. Та юрбі тій спробуй пояснити.
Як у неї очі кров’ю та страхом налиті.
Дурні хохли рятували москалів від смерті,
А за те їх москалі ті віддали у жертву.
Хоч знайшлися в Москві люди, хай і не багато,
Які знали, як з юрбою треба розмовляти.
Був такий Петро Єропкін, з князівського роду,
Від князів смоленських, кажуть, його рід походив.
Він єдиний із начальства, хто в Москві зостався,
«Говорити» із народом, як потрібно, взявся.
Зібрав солдат небагато, узяв дві гармати
Та й подався із народом тоді «розмовляти».
- Розійдіться! – сказав людям. Ті слухать не стали.
Із дрючками на те військо пхатися почали.
Тоді вдарили гармати, рушниці озвались.
Дарма в юрбі ядра й кулі ті не витрачались.
Бо ж густа була і смерті було що вхопити,
І червону площу кров’ю довелось залити.
Як почула юрба слова добре зрозумілі,
То розбіглася миттєво. Правда, залишила
Сотню вбитих, поранених дві сотні із гаком.
Хоч на другий день зібрались знову зарізяки
Та побачили гармати, до бою готові
Й розбіглися. От що значить – знайти вірне слово.
Тут уже і Катерина взялася до справи,
Надумала в Москву військо послать на розправу.
На чолі – кого не жалко поставила, звісно.
Граф Орлов – колишній хахаль те очолив військо.
Той не надто розбирався – хто втрапив у руки,
Того зразу й відправили на смерть і на муки.
Трьох повісили, десятки батогами били,
Ніздрі вирвали. А люди стояли й гляділи,
Як карають тих, хто з ними разом колотився.
Той попався й прийма муку, а цей залишився
І радіє, що не втрапив під гарячу руку.
Нехай хтось бере на себе його смертну муку.
Коли винних і невинних скінчили карати,
То тоді вже нагороди взялись роздавати.
Кому ордени, медалі, і землі та гроші,
А кому в казармах далі годувати вошей.
Хтось боровся із чумою – ні з чим залишився.
А хтось прийшов на готове та й озолотився.
Так на тому й закінчилось кривава бравада –
Бунт москальський, як то кажуть – безглуздий, нещадний.

- Скажи-но, куме, чому Орбан так
Тепер вчепився в Закарпаття наше?
Я розумію – помагає Раші,
Відволікає сили в нас, однак,
Яка йому до Закарпаття діло?
Що він там втратив? І угорці з ним?
Я довго думав над питанням цим.
От, поясни-но куме зрозуміло.
- Щоб зрозуміти, куме, треба би
На сотню літ та й більше повернути
В минуле. Як війна скінчилась люта
І світ у мир найперший крок робив.
Антанта, яка виграла війну,
Тепер свої умови диктувала.
Німеччина, яка війну програла,
Спокутувати мусила вину.
Союзникам її дісталось теж:
Одна Австро-Угорщина розпалась,
Шматків від неї декілька зосталось,
Які своїх не визначили меж
Та до сусідів зирили весь час,
Як би у них собі щось прихопити.
Те українцям не вдалось зробити
І досі доля розділяла нас
Між москалів і ляхів. Ще землі
Румуни були трохи прихопили.
А Закарпаття до розвалу жи́ло
Під скіпетром угорських королів.
Так само, як Словаччина. Одначе,
Розпалася імперія у ось
Його забрати чехам удалось.
Чого їм угри не змогли пробачить.
Як упустили угри ласий шмат?
Та ж в москалів проклятих научились:
Там довго комуняки колотились,
Поки Європа навела в них лад.
У тому й чехи участь прийняли,
Тож Закарпаття, врешті і забрали.
І двадцять років майже обіцяли,
Що б, навіть, автономію дали
Народам, що в державі проживають.
Та все якісь причини заважають.
Тож так нічого дати й не змогли.
Тим часом Гітлер канцлером зробивсь
В Німеччині. Теж москалів робота:
Війни їм, бачте, нової охота,
Щоб у Європі кожен з кожним бивсь.
А, як уже знесиляться усі,
То Сталін усіх прийде «визволяти».
Тож Гітлер довго не збиравсь чекати.
Під гул німецьких схвальних голосів,
Французів вигнав з Рейну. Далі взявсь
Вже Австрію до себе доєднати.
Судетських німців спробував підняти,
Їх там відсоток чималий набравсь -
Мільйонів п’ять. Тож Гітлер зажадав,
Щоб Чехія Судети ті віддала.
То Чехія, звичайно, не бажала.
Та Гітлер з нею панькатись не став.
І заявив: Судети не дадуть,
То він війною проти чехів піде.
Погано мати отаких сусідів,
Які нахабно так себе ведуть.
Щоб це питання вирішити так,
Аби воно законно виглядало,
То арбітраж у Мюнхені зібрали.
Були там Гітлер та не сам, однак,
А з Муссоліні (ще тиран один).
Був Чемберлен від Англії. Четвертим
Став Даладье – француз. Скажу відверто –
І той, і той, напевно – сучий син.
Їм оті чехи без нужди були.
Їм тихо й мирно досидіть хотілось.
Як Гітлеру Судетів закортіло –
Нехай бере. Що ми, мовляв, могли?
І це оті союзнички, які
Із Чехією договори мали
Про спільний захист. Так от захищали!
Забрав Судети Гітлер. А меткі
До нього угри й ляхи доєднались.
Сілезький Тешин ляхи зайняли,
А угри у Словаччину зайшли
І Закарпаття. Їм тоді дістались
І Ужгород, й Мукачево. Не весь
Їм край дістався – лише та частина,
Де угрів була ледь не половина.
А в них же на всю землю інтерес.
А Чехія, позбавившись землі,
Де були і укріплення, й заводи,
Ослабилась, що й боронитись годі.
А навкруги одні сусіди злі.
Ті «миротворці», що її здали,
Не надто довго в мирі спочивали.
П’ять місяців від мюнхена промчали
І німці нові ігри почали:
Мовляв, як хочуть чехи далі жить,
То мають здатись Гітлеру на милість.
Інакше він їх зовсім скоро виїсть.
А що зосталось чехам ще робить?
Союзничкам вже годі довірять.
Вони об палець пальцем не ударять.
Хіба тим пальцем Гітлера посварять.
І хто ж захоче з чехів помирать?
Коли питання вже до того йшло:
Чи то боротись, чи країну здати.
Надумалися чехи, врешті дати
(Хоч воно, звісно, й пізно вже було),
Хоча би автономію якусь.
І українці узялись за діло.
Обрали владу, армію створили.
Щоправда, уряд перебрався в Хуст,
Бо ж Ужгород вже угри зайняли.
Та й армія – лише дрібні загони,
Беззбройні, хоча віддані до скону
Ідеї незалежності були.
Отож, лише п’ять місяців пройшло
І Гітлер ставить чехам ультиматум:
Під нашим живете протекторатом,
Або… Оте або й перемогло.
Здалися чехи. А словакам він
Велів: чи незалежними ставати,
Чи може їх Угорщині віддати.
І Тісо – був там прихвостень один
Німецький, «незалежність» і обрав.
Теж, звісно, під німецьким патронатом.
А Закарпаттю з чого обирати?
Про те ні слова Гітлер не сказав.
Можливо, теж би незалежність дав
Та Сталіна боявся турбувати.
Ще і угорцям обіцяв віддати.
А час все швидше й швидше упливав.
Тож, не діждавшись рішень ніяких,
Рішили українці не чекати,
Про незалежність власну заявляти.
Бо ж угри уже пхають на поріг.
Проголосили. Заявили з тим,
Що їхня незалежність – лиш початок.
Всю Україну мають доєднати,
Щоб вільно жити у краю своїм.
Для Сталіна недобра новина.
Почухав він потилицю і мовить.
(Не можу повторити слово в слово):
Мовляв, комашка доєдна слона.
Недовго незалежність та була.
Лиш кілька днів, бо не було ще сили,
Яка би військо угрів зупинила.
А їх же сила величезна йшла –
По десять вояків на одного.
А в українців й зброї було мало,
Ото лиш те, що в чехів відібрали.
Та й звідки взяти досвіду того,
Щоб воювати? Бились, як могли.
Кого побили угри, кого взя́ли
В полон і тут же скоро й розстріляли.
А ще ж і ляхи з півночі пішли
У поміч уграм. Уряд не всиді́в.
Волошин у Румунію подався.
(Він першим президентом обирався).
Хоч дехто бився ще багато днів.
Найкращі помирали у борні,
Свободу кров’ю власною кропили,
Дивилися у очі смерті сміло.
Та що вони могли змінить одні?
І кожен з них із вірою вмирав,
За що й життя був ладен положити,
Що ще остання попереду битва.
Ще час для перемоги не настав.

Чорт вирішив, що в світі найхитріший.
Побачив люльку в Савки у руках
Й надумав одурити козака,
Себе міцненьким тютюнцем потішить.
Як Савка вклався на траві поспать
Після обіду, той тихенько скрався.
Та лиш за люльку лапою узявся,
Як, наче, сонний Савка його хвать.
- Та я ж тебе давно уже зачув!
Від тебе ж сморід, наче з пекла твого.
Узяв за карк козак чортяку того
Та й в очерет псяюку потягнув.
Там догори ногами прив’язав
До пня старого та й сердито каже:
- Сидіти будеш тут довіку, враже!
Як уже Савку чорт той не прохав.
- Сиди – говорить, - відпущу, хіба,
Як ти для мене зробиш добру справу!
А то знайду на весь твій рід управу!
І не просися більше! – відрубав.
Та і пішов собі. А тут якраз
Смеркати стало, ляхів підступило
До того ставу чималенька сила.
Навкруг порозглядались якийсь час.
Побачили, що небезпек нема
Та й заходились пити і гуляти.
Та краков’як і польку танцювати.
Аж пилюгу до неба підійма.
Вже перед світом, о других півнях
Покликав чорт собі другого чорта,
Що виліз з навколишнього болота,
Та й просить, щоб до Савки той зганяв.
- Скажи йому, що добре діло є.
- А яке діло, що йому сказати?
- Нічого. Як йому зарані знати,
То діло і не вигорить моє.
Поплентав той. Аж скоро й Савка йде:
- Чого хотів? – Пусти. Скажу по тому.
- Е ні, скажи отак комусь дурному.
Пущу, то чорта де тебе знайдеш.
- Перше пусти… - Ні, перше розкажи…
Чорт перший здався, став розповідати:
- Там за байраком ляхів є багато.
П’ють та танцюють, аж земля дрижить.
А в балці коні. Переловим їх
Та й погуляєм. – А не брешеш часом?
Піду та подивлюся оком власним,
Щоб одурити ти мене не зміг.
Тихцем-бігцем та попід той байрак
Пробрався Савка аж до самих ляхів.
Ті веселяться, мов не мають страху.
«Ну, - дума Савка, - справлюся і так,
Без чорта того. Позову своїх,
Коней із балки зможем відігнати,
Тоді вже ляхів можна добувати».
Пробравсь до коней, а побіля них
Стоїть кругом сторожа чимала.
Не підступитись. Що його робити?
Прийдеться чорта все-таки просити.
Вернувся Савка, витер піт з чола
І каже чорту: - Ти, що хоч роби,
Але щоб тільки ляхи наші були!
- Я все зроблю… Але мотузка муля.
Ти відпусти мене скоріш, аби
Я міг зробить… - Еге, нема дурних.
Твою натуру я чудово знаю.
Одуриш. Тоді чорта упіймаєш.
Ти краще позови чортів своїх.
Як вони зроблять все, так тому й буть,
Пущу тебе. Чортяка той як свисне.
Чортів одразу налетіло, звісно.
А чорт велить, нехай до пекла йдуть
За зіллям до знайомої чортихи.
А Савка хай своїх збирать іде
Та понад балку в очеретах жде,
Поки вже час наступить для потіхи.
Чорти метнулись, зілля принесли,
Що їм чортиха в пеклі спорядила
Та й сіяти по балці заходились,
Де ляхи коней на траві пасли́.
А оте зілля й проросло умить.
Взялися коні зілля оте рвати
Чи то на нього просто наступати,
Воно, неначе стогне і тріщить:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!» із балки доліта.
Наїлись коні чортового зілля,
На землю повалилися безсилі,
У кожного розперло живота.
Лежать у балці, мов колоди всі.
Тут козаки на ляхів налетіли,
А ті на коней скочити хотіли.
Аж зирк – ті вже й холодні по росі.
А козаки хапають ляхів тих,
В мотузки в’яжуть. Ті, що утікали,
В ставку втопились, риб нагодували.
Не залишилось жодного із них.
А лях же із гуляння залишив
Наїдків із напоями чимало.
Тож козаки за ляхів догуляли.
І Савка чорта, врешті відпустив.
А зілля те розсіялось кругом.
Ще й зараз кінь, коли на нього ступить
Чи то зубами починає цупить,
Воно стогнати почина бігом:
«Бех! Бе-ех,бе-ех, бех!». Тому і звуть його
В народі «бех» чи «віха», чи «вомога».
«Цикута» кажуть також ще на нього.
Тепер ви, звісно, знаєте – чого.

Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Вже кілька літ удома не бував.
Ще у війну на фронт його забрали.
Куди його лиш доля не кидала?!
Аж доки й на Балтійський флот попав.
То воював за батечку-царя,
Тоді за Тимчасових воювали.
А потім восени Зимовий брали.
Здавалось, сходить вже нова зоря
Над світом. Бо ж кінчається війна.
Додому скоро, ниви засівати.
Більшовики ж взялися обіцяти
Селянам землю дати, а вона
Така манлива. У надії тій
Михайло мріяв, як поставить хату,
Одружиться, почне порядкувати…
Та не збулась найбільша із надій.
Полізли з усіх боків вороги:
І біляки, й Антанта, німці, ляхи,
Росія склала голову на плаху,
Їй вижити було не до снаги.
Він воював, бо ж сподівавсь на те,
Що уже скоро ворогів здолають,
А там його в селі земля чекає,
На якій поки лиш бур’ян росте.
Він воював і вірив – буде так,
Як то більшовики пообіцяли.
Хоча чутки усякі долинали,
Він не хотів їм вірити ніяк.
І ось розбили ляхів, а затим
І Врангеля із Таврії прогнали.
Війна скінчилась. Всі уже чекали,
Коли додому повертатись їм.
Та вже зима, а віз і нині там.
Сидять в Кронштадті та чогось чекають.
А тут чутки всілякі долітають…
Але чи ж можна вірити чуткам?!
В країні голод? Знають по собі,
Бо ж пайку таки врізали. Ще чути:
Тамбов бунтує і бунтує люто.
Антонов підніма селян на бій.
Чи ж тільки там?! Як вірити чуткам…
(А у газетах про таке не пишуть),
Життя, здається, стало іще гірше.
Чи ж вірити тепер більшовикам?
Тут нещодавно поголос пішов,
Що й в Петрограді вже народ бунтує.
А це ж під боком. Влада чи не чує?
Тоді за віщо проливали кров?
А як на Україні справи йдуть?
Як там батьки? Чи гарні урожаї?
Повернеться Андрій, він все узнає.
Сьогодні вже повернеться, мабуть.
Частину відпустили моряків
В відпустку, поміж ними і Андрія.
Тож зустріч з другом трохи душу гріє.
Той привезе новини – чи гіркі,
Чи радісні. Скоріше би останні.
Не він один повернення чека.
Тут половина, мабуть в моряках
Із України – теж у сподіванні…
Тут раптом тупіт, крики голосні.
Затупотіли каблуки по сходах.
Щось трапилося, як в таку негоду
Народ полишив кубрики тісні.
Михайло теж усидіти не зміг,
Хоча команди не було збиратись.
Бушлат накинув, взявся підніматись
По сходах і, заледве вийти встиг,
Як натовп вздрів на палубі. Туди
Збігались моряки. Поміж юрбою,
Що хвилювалась бурею морською,
Михайло Петриченка углядів.
Степана він уже давненько знав.
Той був із Олександрівська, бувало
У шанцях разом ворога стрічали.
Той на весь голос у юрбу кричав:
- За що, скажіть, ми проливали кров?
Поки ми з ворогами воювали,
Більшовики народ геть обібрали.
Андрій з відпустки тільки-но прийшов,
Говорить, що нема життя в селі.
Скрізь продзагони шастають прокляті,
Взялися все до цурки відбирати.
Дали селянам панської землі,
А весь врожай, що виростив мужик,
З гвинтівками приходять, відбирають.
Там люди вже від голоду вмирають…
Поміж юрбою прокотився крик:
- Геть комуняк! Повернем владу Рад!
Геть комісарів! Відстоїм свободу!
Знущатись не дозволимо з народу!
Геть диктатуру й комуняцький лад!..
На другий день на Якірний майдан
Зібрались тисячі з усього міста.
Доволі швидко рознеслися вісті,
Яка в країні чиниться біда.
Над площею постійний гул стояв.
Хоча й мороз та хто на те зважає.
А люд все прибуває й прибуває.
З Москви Калінін в поспіху примчав,
Напевно, заспокоїти збирався.
Зліз на трибуну, щось заговорив
Та свист піднявся, що не чути слів,
Тож він даремно тільки намагався
До совісті звертатись моряків,
Мовляв, ви ж гордість більшовицька, слава.
Герої. Але враження не справив.
Кому потрібні ці слова палкі?
Ви ж за народ – селян, робітників?
Чому ж тоді країна голодує?
Чому держава так селян грабує?
Неслись питання із усіх боків.
Під свист його з майдану й провели.
Не зачіпали, хай вертає з Богом,
Більшовики почують хай від нього,
Чому повстання люди підняли.
Відчувши силу в єдності своїй,
Обрали комітет для керівництва.
І Петриченка головою, звісно.
Готові за свободу були в бій.
І, справді, сила – тільки гарнізон
За двадцять тисяч. І форти, і стіни.
Лінкори бойові – хто їх зупинить,
Відкриють миттю по тому вогонь.
Та ще ж за правду всі вони стоять,
А це їм силу додає й надію,
Що вороги нічого їм не вдіють.
Хтось прокричав: –На Пітер наступать!
Та Петриченко відповів на то,
Що як же їм з братами воювати.
Там такі ж самі моряки й солдати.
Йому не заперечував ніхто.
Всі сподівались, що більшовики –
Не дур́ні все ж і мусять відступитись.
Навіщо тоді крові братній литись?
Чекати будем – був наказ такий.
Щоб їх вимоги знати всі могли,
Їх у ефір взялись передавати.
Хай знають – не прихильники Антанти
Вони, не провокатори були.
На глузд здоровий сподівались всі
Більшовиків. Даремно сподівались.
Ті говорити з ними не збирались.
Ті, мов розумних і не чули слів.
Нахрапом звикли, підлістю робить.
І тут так само зразу заходились.
Як делегати з Котліна з’явились –
То під арешт їх узяли умить.
У тих, хто тим повстанням керував,
Всіх родичів в заручники забрали.
Самі ж хутенько військо готували,
Ним Тухачевський керувати мав.
В Кронштадті ще чекали… Навзамін
Переговорам мали ультиматум:
Як зброю не збираються складати,
То знищені всі будуть, як один…
Було в Михайла сумно на душі.
Азарт минув, чекання убивало,
Бо ж відчував, що всіх їх тут чекало -
Його і всіх його товаришів.
Ніхто до них на поміч не прийшов,
А видно, як на березі збирались
Ті, хто прийти вбивати сподівались
Та «братню» їхню проливати кров.
Була ще в них союзниця – весна.
Якби прийшла, лід швидко розтопила,
Більшовики б їх взяти не зуміли.
Але ж не скоро ще прийде вона.
А вже на восьме березня якраз,
Як говорили усю ніч гармати,
Більшовики рішили розпочати,
Війська на лід вступили в ранній час.
Ішли відкрито, падали на лід,
Коли навстріч їм кулі полетіли.
З Кронштадту їх поближче підпустили
Й тоді перевернувся раптом світ.
Усі гармати вдарили з фортів.
Вони не стільки ворога вбивали,
Як лід товстий ще попід ним ламали.
З води нема рятунку, хто б хотів.
Михайло з форту цілився, стріляв
І бачив: ворог раптом завагався.
Хоч хтось в атаку гнати намагався
Та лід солдат до смерті налякав.
Бо ж поміж них багато молодих,
Курсанти ще безвусі, хочуть жити.
Одне спасіння бачать: відступити.
І вже ніщо не зупинило їх.
Радів Кронштадт – таки перемогли,
Хоч розуміли – то все не на довго.
Нічого у Москви нема святого,
Хай би й усі під кулями лягли,
Ще приженуть і кинуть всіх у бій.
Така жорстокість комунякам звична.
Бо правити вони зібрались вічно
Лихі в отій затятості своїй.
І, справді, тиждень, мабуть, проминув.
Хоч кожен день і бухали гармати,
Лінкори мали їм відповідати.
Та то такий перепочинок був.
Зігнали війська тисяч сімдесят
Більшовики – по чотирьох на брата.
Зі з’їзду їх примчали делегати,
Щоб у атаку підганять солдат
А уночі у маскхалатах всі
Ті вороги підкрались непомітно.
Форти проспали, щоби їх зустріти.
А ворог з двох боків аж напосів.
Один за одним узяли форти.
Хто захищався, хто на милість здався.
І ворог усе ближче наближався
Аби в фортецю врешті-решт зайти.
Бій цілий день ішов і цілу ніч.
На другий день в фортецю увірвались,
Бої на тісних вулицях почались.
Гуляла смерть, раділа, звісна річ.
Адже ніхто нікого не жалів.
Одні, бо знали – милості не буде.
А для других повсталі – то не люди.
Жорстокий бій на вулицях гримів.
Дісталися, нарешті й кораблів.
Тут літаки зненацька налетіли
І на лінкори бомби полетіли
І берег весь свинцем заговорив.
Михайло із Андрієм кудись біг.
Відстрілювались, у багнети брали.
Навколо них товариші вмирали.
Вони самі не чули уже ніг.
Хтось закричав : - Збираємось усі
Та до чухонців будем прориватись!
Адже інакше нам не врятуватись!
Андрій зненацька повернувся й сів.
Схопивсь за груди, очі закотив.
Михайло кинувсь: - Що з тобою, брате?
- Прийшов мій час. Прийдеться помирати.-
З останніх сил Андрій прошепотів.
І стих навіки. Що йому робить?
Все ближче й ближче вороги стріляють.
Товариші удалині зникають.
Померти тут чи залишитись жить?
Щоб відомстити, має буть живим.
Тож підхопився, ще раз озирнувся.
Шум бою голосний все ближче чувся.
Відчув, що смерть уже іде за ним.
Не став чекати, по льоду побіг
Своїх догнати. Сніг легенький сіяв.
Позаду залишалася Росія,
Чию свободу так і не зберіг.
Десь там далеко залишився дім,
Де народився, рідна Україна.
Відчув, нарешті, як, насправді винен,
Бо по життю пішов шляхом не тим.
Не тим, кому повинен, помагав.
Не захистив в бою свого народу.
На розтерзання дав його свободу
Підступним і безжальним ворогам.

Якось приїхав з Києва онук
До Конотопа в гості до бабусі.
Бабуся рада, «не спускала з рук»,
Дідусь скромніше, але в тому ж дусі.
Бо ж діти вже поїхали давно
В столицю, звідти рідко завертали.
Без гамору дитячого воно
Якось у хаті сумовито стало.
А ту онук. Бабуся і не зна
Де посадити та чим пригостити.
З самого ранку бігає вона
Та і дідусю не дає сидіти.
То в магазин, продуктів прикупить,
А то на ринок, щоб з городу прямо,
Аби онучку рідному вгодить
Салатами,борщами, пиріжками…
А то хвилину вибрала яку
Для відпочинку. Діда десь послала.
В саду з онуком сіла в холодку,
Про те, про інше говорити стали.
Отож, онук бабусю і пита:
- А хто таку придумав дивну назву
Для міста – Конотоп? Хоч назва та
І зрозуміла для людей одразу –
Мовляв, тут коні топляться. Однак,
Хтось місто ж так додумався назвати?!
Бабуся тільки усміхнулась : - Так.
Про те історій між людей багато
І нині ходить. Чула і таку.
Колись імператриця Катерина
Надумалась проїхатись в візку
Дорогами-шляхами України.
Набридло їй у болотах сидіть
У Петербурзі, сморід той вдихати,
На нові землі прагла поглядіть,
Що, чула, і безмежні, і багаті.
Поїхала, звичайно, не сама,
А ціла свита слідом подалася.
Спочатку шлях до Києва трима.
Як Україна, врешті почалася,
То охала і ахала вона,
Бо ж села чепурні, міста пригожі.
А сірість в тій Московії одна
І скрізь давно не миті, п’яні рожі.
А тут кругом і зелень, і садки
Цвітуть. І хатки, навіть, найбідніші,
Прикрашені. І всюди лад такий…
Ну, а повітря, а річки, а тиша…
Не те, що велелюдний Петербург.
Замріялася, мабуть, Катерина.
Зненацька коні у болото – «бух»,
Візок застряг в багні наполовину.
Із ляку та взялась репетувать,
Мовляв, рятуйте, бо втонути маю.
Взялася її свита «рятувать»,
Стоять понад болотом, галалають,
Бояться лізти, щоб не потонуть
Самим. Добро, хоч козаки там бу́ли.
Взяли царицю й на руках несуть.
Вся свита разом, врешті-решт зітхнула.
Бо ж лізти їм самим не довелось.
А Катерина, як на землю стала
Оглянулась, скривилася якось
Та у своїх рятівників спитала:
- Що то за місце про́кляте у вас,
Де коні тонуть? Конотоп,неначе?
Отак воно й зосталось по цей час…
Прийшов дідусь, їх у садку побачив,
Став мовчки та і слухає. В кінці
Не витримав: - Ну, що ти все городиш
Москальські всякі побрехеньки ці?
Ті москалі при будь-якій нагоді,
Царям своїм приписували те,
Що і до них давно вже існувало.
Бо ж місто наше рідне, як на те,
До Катерини вже отут стояло.
За сотню літ до того козаки
Москальське військо тут ущент розбили.
- Ну, що ж, коли розумний ти такий,
То розкажи сам, як то було діло.
- І розкажу. Було то все давно.
В часи, коли монгольські орди дикі
Прийшли зі степу. Склалось так воно,
Що їх зібралось у степах без ліку.
Скорили вони перше москалів,
Побили люд, міста їм попалили.
Тоді взялись до нашої землі.
Зібралися в степах в великій силі
Та і на Київ прямо подались.
Ішли, пустелю по собі лишали
Там, де давно вже люди обжились,
Але ординцям на шляху стояли.
Позаду піднімався чорний дим
І лише мертві по землі лежали.
Ішли …та шлях був невідомий їм,
Ходили по лісах-степах, блукали.
А люди, уже знаючи про то,
В лісах ховались від орди тієї.
Гадали, що не знайде їх ніхто.
Так от, одні сховалися сім’єю
В глухому лісі. І старі, й малі
Аби навалу ту перечекати.
Бо ж знали, що ідуть монголи злі,
Щоб жертвами орди тії не стати.
Маленький хлопчик від сім’ї відбивсь,
Подався лісом, пташка заманила.
І скоро на узліссі опинивсь,
Де хлопчика монголи й ухопили.
Та тут дідусь, що хлопчика шукав,
Теж слідом вийшов. Ті бігом до нього
Вчепилися, аби він показав
На Київ найкоротшу їм дорогу.
- Ви хлопчика малого відпустіть.
Він все одно дороги не покаже.
А я вже проведу вас, не тужіть.
А ні – то ваше військо все й поляже
У цих лісах. Подумав трохи хан
Та й наказав малого відпустити.
Адже не сподівався на обман,
Бо дід узявся й плату ще просити
За поміч. Цілу купу золотих.
І те хан обіцяв. Але лякає,
Якщо задума обдурити їх,
То воїн миттю голову зрубає.
Лиш усміхнувся дід та і повів
Вороже військо. Йшов, не озирався.
Ішли не мало, не багато днів.
- Чи скоро Київ? – хан усе питався.
- Вже скоро, – дід на те відповідав.
Аж однієї днини по обіді
Він у багно провалюватись став,
Монгольські коні, що ступали слідом,
Теж у багно по черево лягли.
Другі коней взялися розвертати,
Та болота їх також затягли,
Бо ж скрізь вони, нема куди і стати.
Чимало в непрохідних болотах
Тоді орди ворожої пропало.
Живих же охопив великий страх,
Раділи – хоч життя порятували.
Місцину ту назвали Конотоп,
Бо ж тут коней чимало потонуло.
Запам’ятали, оминати щоб
І у степи до себе повернули.
І, вже в страху з бездонних тих боліт,
На Київ вони взимку подалися
Та ще й пішли степами у похід.
Тоді й столицю взяти спромоглися.
Тож побрехеньки всі ті, що були
Про Катерину чи й других багато,
Що Україну, наче обжили,
Потрібно уже, бабо, забувати.

- Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Тепер від того соромом пече.
Надворі його темрява зустріла.
Яскраві зорі блимали з небес,
Ще, навіть, зовсім і не потьмяніли.
І Хорс, напевно, спочивав ще десь.
Та віз уже стояв посеред двору,
На ньому навантажені міхи
З пшеницею. Тож виїздити скоро.
Таки устиг – прогнав усі страхи.
Тут тато вивів і волів з-за хати.
- Ну, що, прокинувсь? Вмийся та поїж!
- Я зараз хутко і зберуся, тату.
Крізь ніч метнувся до струмка скоріш,
Умився прохолодною водою.
Шмат м’яса з хлібом мама подала
Та молока вечірнього удою.
Доїти вранці ще ж не почала.
Їв чи не їв – скоріше, причастився.
І от вже віз їх полишає двір.
Він поряд з татом хутко примостився
Та й подались під супроводом зір.
З села на биту вибрались дорогу,
Що понад Ворсклу в темряві вела.
- А чи далеко до Гелону того?
- Не дуже. Доля, як не буде зла,
За три години будем біля нього.
- А що за місто, тату, той Гелон?
Попереду ще не близька дорога,
Воли ідуть неспішно за селом.
Для них дорога ця, напевно, звична,
Не треба зайвих витрачати слів.
Поки нема попутних, а ні стрічних,
Тож тато кинув погляд на волів
Та й мовить: - Синку, то велике місто.
Мабуть, у світі більше всіх воно.
Чимало люду в нім буває, звісно,
Чимало оселилось вже давно.
Навкруг вали насипані з ровами.
А на валах стіна з дубових паль.
Із неї зручно битись з ворогами,
Що зазирають у наш край, на жаль.
Як тільки вістка розлетить по краю,
Що ворог суне – всі мерщій туди.
Тож ворог лише облизня й впіймає,
Метається навкруг туди-сюди,
Розорить землю та хати попалить
По селах і вертається ні з чим.
Тоді назад вже люди повертали,
Бо ж усе слід відбудувати їм.
- А хто живе в тім місті? – син питає.
- Кого там, синку тільки і нема?!
Будини, звісно, перше проживають,
Бо ж здавна рід наш край оцей тримав.
Прийшли гелони та й там оселились.
Від неврів теж чимало прибуло.
А потім й греки в край наш нагодились,
Їм тут де розвернутися було.
З усіх земель сусідніх сюди їдуть,
Везуть товар: і хутра, і зерно,
Знаряддя всяке, посуд різновидний.
В Гелоні продається все воно.
Продав, що є, купив те, що потрібно
Та і додому можна вирушать.
Тож, греки й зачастили сюди, видно,
Чогось купить, а щось своє продать.
Зерно їх, перше, звісно, що цікавить,
Бо там, на півдні є міста у них.
Отож, вони зерно туди і правлять.
А нам товарів навезуть своїх:
І посуд всякий, і прикраси різні,
І зброю гарну їхню, і вино.
Хтось тут уже і оселився, звісно,
Живе в Гелоні, наче свій, давно.
- А чому місто не Будин назвали?
Це ж землі наші? – Так то воно так,
Але гелони перші збудували
Там град над Ворсклу. Й зажили отак.
А далі наші предки долучились.
Дубові стіни поряд возвели.
Коли ж багато люду заселилось,
Тоді уже всі разом узяли
Й поставили міцні дубові стіни
Круг всіх поселень. Так Гелон і ріс.
Ти сам побачиш його скоро, сину.
От проминем отой великий ліс,
Що в сутінках попереду чорніє
І буде видно стіни нам його.
А вже на сході небо рожевіє,
Хорс скоро лика візьметься свого
Вмивати в Ворсклі. Тож здалека видно
Той чорний ліс на їхньому путі.
Вже чується коліс скрипіння слідом.
Хтось теж в Гелон потрапити схотів.
- А звідки тут гелони узялися?
Чому в своєму не живуть краю?
На лантухах зручніше умостився
Й продовжив тато розповідь свою:
- Колись гелони тут не проживали
Та й звалися по іншому, не так.
Як кіммерійців у степах їх знали.
Лякався того імені усяк.
Бо ж вони були дуже войовничі,
Носились степом із кінця в кінець.
Вважали: землю їм орать не личить.
Тож кожен кіммерійський верхівець
Лише на війни й здобич сподівався.
В степу тоді їм рівних не було.
Говорять, кіммерійський цар дістався
Аж ген за море, сіючи там зло.
Країни сильні перед ним упали,
Міста лежали спалені кругом.
Бо кіммерійці жалості не знали…
Хотіли світу звоювати всього.
На те і час, і сили витрачали,
Забувши зовсім про свій рідний дім.
А вороги тим часом поглядали
На їх степи. Хотілось дуже їм
У тих степах безмежних панувати.
Тож кіммерійці витрачали сил,
Аж тут в степах з’явились скіфи раптом
І кіммерійцям вдарили у тил.
Ті похопились та вже пізно було,
Зібрати сили проти не могли.
Та й у зневірі на усе махнули.
Царі їх войовничі ще були,
А люд простий не захотів вмирати.
Навкруг чимало вільної землі,
Податись можна світом, пошукати.
Податися за море, взагалі.
І, як царі їх їхні не вмовляли
За землю битись – не погодивсь люд,
Отож, царі одні на битву стали,
Але не десь зі скіфами, а тут –
Перед народом. Розділились навпіл
І між собою билися на смерть.
Народ лише дививсь на їхній запал.
Скропили кров’ю вони землю вщерть.
Коли ж упав останній із останніх,
Тіла зібрали й поховали там.
Курган високий насипати стали
У пам’ять про царів загиблих нам.
Коли ж курган насипали високий,
То розділились та і розійшлись.
Одні за море подалися, поки
Іще про них там згадки збереглись.
Другі в Таврійські гори перебрались,
Де й досі, звані таврами, живуть.
А треті, що гелони прозивались,
Направили на північ свою путь.
Щоб диким скіфам здобиччю не стали,
Пішли у край, де і степи, й ліси.
В цім краї предки наші панували,
Отож взялись гелони їх просить
Притулок дати. Їх бо не багато.
А предки добрі прихисток дали.
Ті стали свою кріпость будувати
І в кріпості над Ворсклою й жили.
Орали землю та хліба ростили,
Торгівлю із сусідами вели.
Сюди будини свій товар возили,
А місто саме так і нарекли.
«Куди? – питались, - їдеш? – До гелонів».
Ото відтоді так і повелось.
Хоч стільки люду там живе сьогодні
Та назвисько від перших збереглось…
Ось уже й ліс півтемний проминули.
І Хорс з-за Ворскли визирнув якраз.
Його лице світ раптом осяйнуло
У той ранковий прохолодний час.
Вози позаду голосно скрипіли,
Уже зібралась валка чимала.
Усі з товаром у Гелон спішили.
Туди дорога з’їжджена вела.
Лиш ліс минули і перед очами
Постав Гелон могутній вдалині.
Дубові стіни на валу стирчали,
Провал воріт відчинених виднів.
Туди вози поволі заїздили
Ті, що до міста перші досягли.
І мито вартовим в’їздне платили,
Щоб в місті вільно торгувать могли.
Здалека, навіть враження справляли
Високі стіни Наче, дивний сон.
Ворота, як обійми розкривало
Перед хлопчиськом місто це – Гелон.

Посол московський до Москви вернувсь -
Плєщеєв Мішка прямо зі Стамбулу.
Усім цікаво – як же все там було,
Чого від Баязида він добувсь.
Зібралось перших купою бояр,
Розсілися на лавках попід стіни.
Всі, як належить, сіли, згідно чину.
Іван на троні – московітський цар.
Бояри всі – холопи лиш його,
Тож він на них лиш зверхньо позирає,
Лише ім’ям холопським прозиває…
Зайшов Плєщеєв і упав бігом
Перед царем (аж гупнув) на коліна.
Цар голову підвести повелів,
Аби той про посольство доповів
В Туреччину, поки іще єдине.
Той на колінах голосно повів:
- Я твою волю виконав, мій царю!
Лицем перед султаном тим не вдарив!
- Чи виконати все, як слід зумів?
Зам‘явся той: - Не всього удалось.
Та ж той султан хотів багато надто:
Я перед ним мав на коліна стати,
Як я стою перед тобою ось.
Та я не став! Царя не осрамив!
Купити ще мене вони хотіли –
Халат прислали, грошенят вручили.
Та я не взяв! Дарунки ті відмів!
Хотіли, щоб з пашами говорив,
А не з султаном. Та я їм відмовив.
Тримався міцно, царю, твого слова,
За що в темницю, навіть, загримів.
Але не здався. Зрештою, султан,
Мабуть, злякався, царю, гніву твого,
Я був таки допущений до нього
І на турецький не піддавсь обман,
Султана змусив грамоти вручить
Аби купцям там нашим торгувати
І утисків від турків тих не мати.
Хоч більш нічого не вдалось зробить…
Бояри в залі схвально загули,
Мовляв, нехай там турки наших знають
І, як належить, посланців стрічають.
І, навіть, цар підвестися велить…
В Стамбулі два сановники сидять
В хамамі, між собою розмовляють.
Один другого якось і питає:
- Скажи мені, ти ж, мабуть, маєш знать,
Чому того московського посла
До падишаха зразу не пустили?
І, навіть, до зіндану посадили.
Яка причина у тому була?
- Ти не повіриш – та ж він так смердів,
Неначе зроду ще ніде не мився.
Від смороду я ледве не сказився.
В хамам його відвести повелів.
Не дай Аллах, від смороду того
Султана могло й знудити. Одначе,
Уперся клятий. Митися він, бачиш,
Не мав наказу від царя свого.
Султан стрічатись з ним не захотів,
Лиш грамоти велів йому віддати
Та зі Стамбулу утришия гнати,
Щоби столицю він не засмердів.

Василько саме у садочку грався
Та із кущів смородину «клював»,
Коли дідусь з роботи причвалав,
Увесь червоний, мов за ним хто гнався.
Червоні й очі, сльози із очей
І носом шморга. – Діду, що з тобою?
Той похитав лиш скрушно головою:
- Та ж зацвіла амброзія, ачей!
- А що таке амброзія, дідусю?
- Така рослина, Васю, клята є…
Спокійно людям жити не дає…
Піду, пігулок від біди нап’юся.
Васильку вже й смородина «не йде».
Поки дідусь приймав пігулки в хаті,
Він взявся із цікавості питати,
Бо ж знати хоче – що воно і де.
- А де росте амброзія ота?
- Де не посієш, там уродить, клята.
Понад дороги, в смітниках багато,
Над річку, в полі…Часом вироста
В людину зростом. Зарості, бува,
Усе навколо з зелені заглушать
І землю, як насоси, наче, сушать.
Все в’яне, сохне – квіти і трава,
А та росте – бо ж корені її
У землю на чотири метри тягнуть,
Забрати звідти все поживне прагнуть.
Усе пропало, а вона стоїть.
Але біда не лиш у тому, бач,
А, як цвісти проклята починає,
То свій пилок навколо розсіває.
І вже тоді, онучку мій, хоч плач.
Пилок той лізе в очі і у ніс,
В людини алергію викликає.
Тоді людина й кашляє, і чхає
Та не встигає витирати сліз.
- А звідки та амброзія взялась?
- Та прибула з Америки, говорять.
Там наробила людям купу горя,
Тепер, бач, нашим краєм зайнялась.
Колись її в Європу завезли,
Бо з неї ліки думали робити.
Тепер про те лишається жаліти.
Так розрослась – спинити не змогли.
- Так, може, її виполоти слід?
- Полоти слід, хоч то даремна праця.
Та клята так уміє вкоріняться,
Що відростає знову, - мовить дід.
- І звідки вона тільки узялась? –
Василько знов. – Американське зілля.
- Я не про те. Із тим то зрозуміло.
Звідтіль вона по світу розвелась.
А звідки узялася взагалі?
Дідусь задумавсь: - Чув колись від діда
Історію. А тому дід повідав,
Звідкіль вона взялася на Землі.
Колись давно, ще як боги були
І на Олімпі в Греції сиділи.
Амброзію вони постійно їли,
Нектаром запивали і жили
Від того вічно. Все то голуби
На гору ту високу доставляли.
Де брали – лиш вони та бо́ги знали.
А рід людський усе життя робив
Та їжу на прожиток здобував.
Не встигла ще нажитися людина,
Як вже і смертна надійшла година.
Тож кожен на Олімп той поглядав
Із заздрістю. Живуть же там боги
Одвіку й не збираються вмирати!
Могли б вони безсмертя й людям дати!
А тут іще й хвороби, й вороги.
Короткий вік! І хто би не хотів
Секрет безсмертя у богів дістати?
Таких завжди знаходилось багато.
Та на Олімп їм не було путі.
Один з таких усе життя своє
Поклав на те, щоб тайну розгадати.
Знання таємні заходивсь вивчати,
Можливо, десь розгадка там і є.
Можливо, хтось колись таки зумів
Отримати безсмертя… Та даремно.
Таємне залишалося таємним.
Тож він звернувсь у потойбічний світ,
Став заклинання відьомські вивчати
І з того світу нечисть викликати…
А там Диявол вже багато літ
Над капостями всякими трудився,
Щоб людям чимось добре насолить,
Щоб довелося їм ще гірше жить,
Ростити зло всіляке заходився.
І у його підземному кублі
Весь час щось булькотіло і шкварчало,
Якась огидна зелень проростала
Із павутини, що нечистий плів.
Та розумів він, що не те то все,
Що на огидне зможе він зловити?
Потрібно щось привабливе зростити,
Що спершу людям радість принесе
Одним лиш гарним виглядом своїм.
І от зростив він, врешті таке зілля,
В якому була надзвичайна сила
Скрізь прорости. У підземеллі тім
Він викохав такий ядучий цвіт,
З якого б людям гірко геть робилось,
Якби те зілля світом розплодилось.
Та як же його випустити в світ?
І тут якраз той самий чародій
Знайшов закляття аби викликати
Диявола. Той, звісно, мусив стати –
Закляттю ж бо противитись не смій.
В підвалі, де той саме чаклував,
Дияволові й місця було мало.
Тож голова аж стелю підпирала.
- Чого ти хочеш? – голосно спитав.
- Амброзію, яку боги їдять,
Аби могли і люди вічно жити!
Дияволу зосталось порадіти:
Ось як він зможе світові віддать
Плід своїх довгих пошуків й старань.
- Амброзію ти хочеш людям дати?
- Так, щоби людям більше не вмирати.
- Що ж, ось твоя амброзія. Поглянь!-
І, мов нізвідки, раптом дістає
Зелену і привабливу рослину,
Що листям дуже схожа до полину.
- Оце така амброзія і є?
- Така і є. Чекай, як зацвіте,
Її пилок життя продовжить людям.
Вони за те повік удячні будуть.
Візьми та посади. Нехай росте.
І раптом зник, неначе й не було.
А в підземеллі вже розреготався.
- Наївний дурень! Як простак попався!
Так ще одне з’явилось в світі зло.
І скільки люди витрачають сил
Аби те зло, нарешті подолати,
Воно все більше розрослося, кляте,
Заполонило цвітом все навкіл.
Воно й не дивно, адже кущ один
Насіння сотню тисяч може дати,
Що де завгодно може проростати.
Легке для вітру. Тож розносить він
Насіння те і сіє по сліду.
І тисячі з них скоро проростають,
А з липня аж по жовтень зацвітають
Жовтавим цвітом людям на біду.
Дідусь задумавсь та іще додав:
- Бувало часто, що добром вважали
Те, що по собі людям залишали,
Але з добра того лише біда.

Вийшов дядько Петро з хати, потилицю чуха
Та жінчине буркотіння слуха краєм вуха:
- Дожилися, вже у хаті і кусника хліба!
А він ходить спокійненько, то не знає ніби.
- Та ж немає в магазині! Не завозять, кляті!
Де ж я маю тобі хліба, скажи мені, взяти?!
- Сідай та їдь до райцентру! Купиш в магазині!
- Та хто ж мене без довідки пустить туди нині?
Перестріне міліція, довідку спитає
Та й поїду ліс валити в магаданськім краї.
- Тоді іди до сільради, щоб довідку взяти.
- Та ж для того Петровичу слід на лапу дати?!
Голова ж не дасть так просто довідки ніколи,
Скаже мені: не валандайсь, іди працюй в поле.
А що працюй? За те гроші ніхто ж не заплатить.
Бо ж одними трудоднями видають зарплату.
Та й то тільки в кінці року півкіло пшениці
На трудодень можуть дати. Чи ж варто трудиться?
А то й дулю можуть дати – то як «пан» захоче.
Давно ж голова колгоспу зуб на мене точить.
Добре іще – є корівка, молочком багаті
Та ще можемо з городу щось до столу мати.
Жінка і сама то знає, бурчить не від злості.
Було вижити селянам в ті часи не просто.
На трудодні ті прожити неможливо стало,
Із городу й господарства тільки й виживали.
Та і з того ще податки мали заплатити:
Яйця, шерсть та і грошима, тож жили не сито.
Щось, бувало, спромоглися, навіть, відкладати,
Щоб в райцентрі на базарі за гроші продати.
Та тканини накупити, щоб штани пошити,
Солі, сірників та гасу, каганець палити.
Ще й відкласти пару рублів, хабара щоб дати,
Коли треба до райцентру часом вирушати.
Чому селян без довідки з села не пускали?
Та тоді б із того «раю» усі повтікали.
Побурчала жінка трохи та й пішла до хати,
З-за ікони стала вузлик міцний діставати.
Ледве його розв’язали, бо ж руки тремтіли.
Взяла звідти два рублики, хоч так не хотіла.
Вузлик знову зав’язала та й назад поклала.
Вийшла та і чоловіку ті рублики дала
- Іди, - каже, чоловіче в ту сільраду кляту,
Тицьни гроші, може ж зволить він довідку дати?!.
І тихцем під ніс: - Це ж треба так накерувати:
Хліб вирощуєм, а хліба не можемо мати.
Ото так жилось селянам про радянській владі:
Дають через раз дихнути, вони уже й раді.
Ні зарплати, ні пенсії, ніякого права,
Окрім, хіба кріпаками бути у держави.
Як вже Сталін вмер, податки хоч повідміняли,
Які з них і за дерева фруктові здирали.
Є, скажімо, в саду груша, то плати податок,
А, як всохне чи зрубаєш – ще й строк можуть дати.
Десь в шістдесят шостім році щось стали міняти:
Стали, врешті, колгоспникам платити зарплати.
Стали гроші видавати, хоч і невеликі:
Сорок рублів було в місяць – зовсім не до шику.
Ще у тому ж самім році й пенсію їм дали,
Бо ж до того вони права на неї не мали.
Та і то їм не держава пенсії платила,
А колгоспи, у яких ті до тих пір робили.
Коли був колгосп не бідним, то тоді, бувало,
Рублів по п’ятнадцять-двадцять пенсії давали.
А, як бідний, то й три рублі видавали часом.
Хтось ще хоче за два двадцять вернути ковбаси?
Лише в сімдесят четвертім за людей признали
І, як іншим громадянам, паспорти їм дали.
Люди в космос вже літали, роботів робили,
А кріпацтво у Союзі тільки відмінили,

Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на ніч у вибалку одному.
Послали молодих, щоб кізяків зібрать.
Зняли ярмо з волів, нехай ідуть, пасуться.
Багаття розвели, хтось риби наловив.
І аромати вже такі навкруг несуться,
Що, мабуть би й сліпий на запах той прибрів.
Зварили кулішу із рибою, усілись
Попід свої вози – лиш ложки торохтять.
Смачного кулешу від пуза всі наїлись,
Зготовились уже лягати, спочивать.
Аж тут старезний дід із-за кущів з’явився.
Весь сивий, наче лунь, лице цвіте, як мак.
- Здорові, молодці! – легенько уклонився.
- Здорові! – всі в отвіт. – Звідкіль простуєм так?
- Із Криму. Сіль везем. – А будете ви звідки?
Та недалечко тут під Кічкасом село.
- Охота ото вам бовтатися по світу?
Таж людям молодим й так гарно б тут було.
- Як так? – питають ті. – Таж недалік живете
Урочища того, що Сагайдачне звуть.
Там грошей стільки є. Захочете – знайдете.
Там на губернію їх стачило б, мабуть.
- А що за гроші то? – ті чумаки питають.
- Чи ж чуть не довелось про Сагайдака вам?
- Казали щось старі, що трохи про те знають.
Та гроші, їй же Бо, не згадувались там.
- Що знають ті старі? Мабуть, у цьому краї
Старішого, ніж я, нікого не знайти.
Уже сто двадцять літ в цім році наступає.
Вже корені давно в землі оцій пустив.
Ніхто, як я, не знав, напевно Сагайдака,
Бо не один рік жив із ним у тім ліску.
Не було на землі міцнішого коза́ка,
Тож по собі й лишив він славу отаку.
Вже стільки літ пройшло, як Січ нашу спалили.
Вам, певно і не знать, як то воно було.
Було ж так…. Москалі нас військом обступили,
А їх, мабуть, по сто на одного прийшло.
Куди там воювать? Забрали всю старшину.
Хоч нехотя та, все ж, схилились й козаки.
Забрали землю всю, майно і всю скотину.
Всі гроші, хто не встиг сховати в тайники.
Самих же козаків по світу розселили.
Кого у москалі до війська загребли,
А хто на Дон подавсь, де поки вільно жили.
А треті Нову Січ аж за Дунай звели.
Чи ж вільно козакам у землях чужих жити?
Хтось утікав, бува на Запоріжжя знов.
Там місць іще було, щоб вільно жити й сито,
Сховатись так, аби москаль вас не знайшов.
Отож, зійшлись якось з покійним Сагайдаком
І каже нам козак: «Давайте утікать!
Ходімо на Дніпро. Чи ж то ми не козаки?
Чи ж довго між бабів іще нам проживать?
Сховаємось в ліску, що Хортиці навпроти.
Там добре буде нам, кругом же ліс густий
Та скелі і яри. Ніякої турботи.
Згадаємо уклад свій добрий січовий.
Зібралось нас тоді, напевно, душ із сорок.
Вночі всі на коней та й степом подались.
Слобод ще не було степами у ту пору,
Тож їхали бігом й не дуже стереглись.
Добігли до Дніпра, за нього перебрались,
Ускочили в лісок, доки ніхто навстріч.
Зробили курені й козакувати взялись.
А чим тоді жили? Розбоєм, звісна річ.
Крадіжками жили. Тоді сіл було мало.
А у степу хіба татари й чумаки.
Своїх ми, звісна річ, старались, не чіпали.
Татарам же часом дісталося таки.
А то ще москалі, як степом проїздили,
То їх пограбувать із радістю було.
Отак ми років три чи то чотири жили.
І, наче, все, як слід з козакуванням йшло.
Був Сагайдак ватаг, порядок вмів тримати.
Він вдома більш сидів, побіля куренів.
Бо ж і худобу слід було там доглядати.
Та і на зиму хліб придбати він умів.
А ми в роз’їздах все, все здобичі пантруєм.
Якось нас Сагайдак аж в Польщу відрядив.
Мовляв, там ляський пан у златі розкошує,
Чому б не потрусить ледачих тих панів?
На Київщину ми ще без пригод дістались.
Там розійшлись, аби розвідати доріг.
А тут на лихо нам москальське військо взялось
Та й стало нас ловить. Зловили хоч не всіх.
Та вісім чоловік до їхніх рук попали.
Примушувать взялись до війська нас вступать.
Віднікувались ми. Та що робити мали?
Упертих чотирьох, що не змогли зламать,
Бо вперлися вони, мовляв, ми вільні люди,
Повісити велів москальський офіцер.
Ми ж, бачачи: з того добра для нас не буде,
Погодились служить. Тож в козаках тепер,
Але під москалем. Десь рік отак ходили.
А потім повели нас воювати Крим.
Показувати шлях до Криму нам веліли,
Бо ж ми, між москалів, лише й ходили ним.
Москальське військо йшло якраз мимо Кічкасу,
Де німці по сей день в колоніях живуть.
Аж над самим Дніпром спинилися до часу,
Поки через ріку понтони наведуть.
І стало жаль мені старого Сагайдака,
Бо ж бачу – москалі не оминуть його.
Прокрастися рішив, повідати козаку.
Узяв, тихцем відвів убік коня свого,
А далі вплав Дніпром. Доплив до середини,
Помітили мене та й узялись стрілять.
Та смертна не прийшла, мабуть, моя година.
Вдалося допливти, до берега дістать.
А там в чагарники й до куренів дістався.
Було тоді там, може, з десяток козаків,
Хоч я тоді на те не надто роззирався.
Не до того було. Часу на кілька слів.
«Тікайте, - говорю, - ви, батьку-отамане.
І ви, брати, хутчій змивайтеся звідсіль.
Бо скоро тут уже москальське військо стане
І всіх пов’яже вмить без ніяких зусиль!»
Схопились козаки, зібралися тікати.
Їм Сагайдак велить: «Женіть байдак сюди!
А я управлюсь тут!» Став скрині відчиняти.
Все золото зложив у шкуру й до води.
На скелю на середню затяг й поміж каміння
Пустив. Все те багатство там лише загуло.
Тоді цеберку взяв і діжечку – теж цінні –
До біса грошенят там в золоті було.
Затяг те у барліг, поміж каміння того,
Гарненько загорнув й до берега помчав.
Гадав, що козаки чекають там на нього.
А ті вже попливли. Кричати вслід почав:
«Ей, підождіть мене!» «Ні, батьку, нема часу!»
Самі ж гребуть-гребуть, аж весла в них тріщать.
Лишився сам-один на березі нещасний
Та й каже: «Ну, живим мене їм не узять!»
В землянку заховавсь з залізними дверима.
А я вже на коня та й крізь чагарники.
На березі усівсь, де військо йтиме кіньми,
Мачаю у воді свої сухарики.
Аж тут і офіцер: «Ізмєннік! - мені каже, -
Навєрно, казаков успєл прєдупрєдіть!?»
А я йому в отвіт: «Ви що? Неправда ваша!
То я пустивсь лишень, щоб річку переплить,
Бо мода в нас така – Дніпро перепливати.
Либонь, не первина. Чого чекать, сидіть?!»
Скомандував майор, щоб військо виступало.
Примчали у той ліс – немає козаків.
Лиш курені пусті полишені стояли.
Аж підійшли туди, де Сагайдак сидів.
Курінь той був міцний, мурований з каміння.
Взялися відкривать – не виломить дверей.
Вмовляти почали, нехай старий відчине.
А той їм у отвіт – скоріше тут помре.
Давай вони тоді у вікна йому лізти.
Старого допекли – узявся він стрілять.
Трьох, мабуть, положив, поранив кілька, звісно.
Прийшлося москалям скоріше відступать.
А там стіжок стояв гречаної соломи.
Взялися москалі солому ту возить.
Обклали геть усе та узялись по тому
Солому пропихать, землянку щоб набить.
Управились гуртом, а потім підпалили.
Гадали, що козак сам вийде звідтіля.
Не вийшов. Задушивсь. Мав мужності і сили,
Щоб вмерти та живим не датись москалям.
Ще довго москалі на місці тім стояли.
Весь вирубали ліс, порізали весь скот,
Цілий табун коней в Сагайдака забрали
Та й подались на Крим. І я із ними. От
Прийшлося в козаках ще довго послужити.
Аж доки й постарів й відставку получив.
З забродами ходив був рибу половити,
Аж доки козаків знайомих не зустрів,
Які у слободі місцевій поселились.
То й я до них пристав, та й став із ними жить…
- А золото знайшли, що сховане лишилось?
- Та хто ж його візьме? Десь досі ще лежить.
Отож, я і кажу – чого ото блукати.
Десь золота багато тут Сагайдак зарив.
Кидайте мажі ці та і ідіть шукати…
Сказав та і побрів крізь ніч у чагарі.

Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ніхто.
Вона у замку верхньому жила
Фортеці. З молодого воювала
І незалежність царства відстояла.
І слово, кажуть, начебто, дала
Заради свого царства тільки й жить.
Отож була і горда, й неприступна,
Як гори навкруги. Лише підступно
Могли би вороги її зломить.
Сугдея процвітала і, тому
Від женихів їй не було відбою.
Хто звабити хотів її красою,
Багатством теж бажалося кому.
А хто віз славу, у боях здобуту.
Хоч всім Сугдея треба лиш була.
Цариця одкоша усім дала
Та наказала й шлях сюди забути.
Та був один настирливіший всіх –
Закоханий в царицю воєвода,
Що звався Гіркас. Мав і славу, й вроду,
Весь час пропонував цариці їх.
Та і йому відмовила вона.
Із волею розстатись не схотіла.
То Гіркаса страшенно розлютило.
«Не хочеш буть коханая жона,
То я тебе, як здобич заберу!»
Таємно з генуезцями зв’язався,
На їх воєнну поміч сподівався.
Йому, бач, навіть, зрада по нутру.
А генуезці хижо вже давно
На ту Сугдею з моря поглядали,
Як би її привласнити, гадали.
А тут так гарно склалося воно.
За те, що він таємний вкаже вхід,
Одну царицю хоче лиш для себе.
А генуезцям тільки того й треба.
- Лиш проведи і буде все, як слід!
На гори опустилась темна ніч.
Загін ворожий в темряві підкрався,
Де їх уже той зрадник зачекався,
Відкрив таємні двері, звісна річ.
В фортецю увірвались вороги,
Поки усі сугдейці мирно спали.
Мерщій до замку верхнього попхали,
Радіючи, що їм то до снаги.
А при цариці був лише загін
Із охоронців, вірних їй до смерті.
Вони той замок боронили вперто
І ворогу не показали спин.
Та їх все менше в тій борні стає,
Струмки криваві сходами стікають,
Один за одним воїни вмирають,
Життя за неї віддають своє.
- Здавайся, Феодоро! - вже кричать
Їй генуезці, - лишишся живою!
Нічого ми не зробимо з тобою!
Ми хочемо лише Сугдею взять!
І тут вона помітила між тих
І Гіркаса. Всю зраду зрозуміла.
Тож генуезцям крикнула щосили:
- Як є хто справжній воїн серед всіх,
Нехай отого зрадника уб’є!
Тоді я дам вам відповідь потрібну!
А зрадник й генуезцям був огидний,
Убили вмить. - Ми слово ждем твоє?!
І вона їм тоді відповіла:
- Жила я ради рідної Сугдеї.
Вона упала, я – разом із нею!
А далі розвернулась і пішла.
Заціпеніли вороги на мить.
Вона ж зробила ті останні кроки
І у провалля кинулась звисока,
Не захотіла ворогам служить.

Високі гори закривають небосхил,
Ховаючи свої вершини в хмарах.
Пасеться понад річкою отара,
Скубе травичку, що вкриває діл.
Внизу між гір видніє синє море,
Зливаючись із небом в далині.
А за ріку, на другій стороні
Синіє поле. Всюди синій колір.
На камені дідусь-пастух сидить,
А біля нього крутиться хлопчина –
Онучок, певно. Принесла дитина
Обід дідусю. Бо ж тому ходить
Й так цілий день. Хай ноги відпочинуть.
Поки овець собаки стережуть,
Розбігтись по долині не дадуть,
Дідусь щось може розказать хлопчині.
А він же мудрий, так багато зна
І вміє гарно так розповідати.
Що хоч у нього можна запитати.
Хвилює думка хлопчика одна.
Далеко в морі він вітрила бачить,
Отож у дідуся свого й пита:
- А хто ото, дідусю, завітав?
Дивись, вітрила в морі он, неначе
Великі птахи. – Греки то, мабуть?!
- Знов за руном, напевно, завітали?
- Про аргонавтів мама розказала?
- А що, такого не могло і буть?
- Чому ж, було. Не все там казочки.
- А як, дідусю, то насправді бу́ло?
- Що ж, розкажу, поки ще не забули,
Історію ту давню. В ті віки,
Як колхи заселили весь цей край,
Боги у всьому їм допомагали.
Високі трави навкруги буяли.
І звіра, й риби – тільки не зівай.
А десь в печерах високо в горах
Зовсім маленькі люди проживали,
У підземеллях золото збирали,
В підземних промиваючи річках.
Збирали вони золото не все:
Шматки великі йшли до них в скарбниці,
Дрібне ж усе підхоплює водиця
Та й на поверхню у річки несе.
В річках чимало золота було,
На сонці дно, здавалося, блищало.
Тож предки також золото збирали,
Яке тоді водою з гір несло.
Та спробуй ті крупинки відібрать,
Коли все дно устелено камінням.
Та ж предки наші славились умінням,
Навчились скоро золото збирать.
Візьмуть овечу шкіру та й кладуть
У воду. Вода шерсть ту промиває,
А шерсть крупинки золота чіпляє.
Коли ж, нарешті, те руно візьмуть,
Воно важке й від золота блищить.
Бери тоді, витрушуй здобич свою…
Якиїсь грек, напевно з перепою,
Побачив таку шкуру, що лежить,
Виблискує та і рішив, при тому,
Що ми овець вирощуєм таких,
Що, справді, золоте руно у них.
Та й роздзвонив і рідним, і знайомим.
А уже греки вість ту донесли
Аж до своєї Греції самої.
Вони ж зібрались на «Арго» юрбою
Та і бігом в Колхіду й попливли.
- Я уявляю здивування в них,
Коли вони тут правду, врешті взнали.
- Ну, звісно, зате там перебрехали,
На цілу казку в них пригод отих.
Якісь дракони – звідки вони в нас?
- Зате вони у Греції герої.
Та й казка вийшла гарною такою.
Жаль, лиш даремно витратили час.
- Чому даремно? В око впало їм
В нас полотно із льону. В їхнім краї
Той льон погано, кажуть, виростає.
А полотно із льону, поміж тим,
Їм і на одяг, й на вітрила треба,
І лантухи із чогось треба шить.
А наші ж вміють полотно робить,
Мабуть, найкраще, хто живе під небом.
Отож, щороку греки і пливуть
За полотном отим до нас в Колхіду…
- А звідки льон у нас узявся, діду?
- Далеко вівці? – Вже в наш бік ідуть.
- Ну, що ж. То добре. Значить, є ще час
Тобі і ту історію повідать.
Було давно то, там, за Меотиду
Й за Понт степи широкі є якраз.
У тих степах жили колись брати
Із сім’ями. І землю обробляли,
Й худобу в буйних травах випасали.
На них худобі в самий раз рости.
Робили дружно та землі отій.
Ячмінь ростили в полі та і жито
З пшеницею. Вставали ще до світу.
Зате й достаток з того мали свій.
А то якось молодший десь знайшов
Красиві, аж яскраво-сині квіти.
Надумався при хаті посадити.
Найстарший брат скривився, як прийшов,
Мовляв, даремно витрачаєш час
На забаганки. В полі слід робити,
А ти ту садиш непотрібні квіти.
Але нічого не сказав в той раз.
Хоча в душі образу затаїв.
Сказати слід – поки брати у полі,
Жінки їх у тіснім сімейнім колі,
Не раз вже невдоволення свої
Виказували. Бо ж здавалось їм,
Що чоловік у кожної працює
Найбільше. В полі цілий день гарцює
Та порівну все ділять, поміж тим.
А вдома те ж саме чоловікам
Торочили весь час та дорікали.
Хоч, спершу ті уваги не звертали
Та десь в душі у них глибоко там
Копичились образи й недовіра.
Ніхто з них не здогадувавсь, не знав,
Що то усе богиня лжі Мана
Їх до розбрату зводила допіру.
І довела. Зібрались всі якось
У полі й сперечатися взялися,
Хто більше на тій ниві потрудився,
Ледь старшому погамувать вдалось.
Тоді й рішили – треба розійтись
Та і окремо господарювати.
Надумали, що кожен має взяти
Одне щось, без чого не обійтись.
Найстарший взяв пшеницю й залишивсь
На цьому ж місці господарювати.
Наступний брат ячмінь рішив узяти.
Задумливо круг себе подививсь
Й надумався на захід сонця йти.
Там землі, може й не такі родючі
Та він засіє і других научить,
Як можна в полі той ячмінь ростить.
Взяв третій жито та й піти зібравсь
На північ. Там, хоч сонця менше буде
Та жито, мабуть, проросте усюди.
Один молодший при своїх зоставсь.
- А що мені? - Он, квіти і візьми,
Які надбав. – найстарший йому мовить.
Послухавсь менший братового слова,
Хоч жінка й умивалася слізьми,
Та і подавсь на південь, щоб знайти
Десь там якесь пристанище для себе.
В дорозі ночували просто неба,
А зранку піднімались далі йти.
Дійшли до моря й берегом пішли
Аж доки й гори шлях перепинили.
Минули гори й там уже осіли.
Долину понад річкою знайшли.
Поки він якусь хатку будував,
Вона ділянку поряд обробила,
Насіння синіх квітів посадила,
Яке чомусь він льоном називав.
Трудились від зорі і до зорі,
Тож скоро у долині обжилися.
На осінь саме й квіти одцвілися.
Зібрав він «урожай» о тій порі.
А кинулись стебло перебирать,
А в нім волокна і тонкі, і довгі.
Нитки такі чудові вийдуть з нього,
А з ниток можна полотно зіткать.
Самі навчились та навчили всіх,
Хто навкруги і полотно робити,
І одяг дуже гарний з нього шити,
Який у холод відігріє їх,
А в спеку розпашілих охладить.
Як полотно на рани накладати,
Вони скоріше будуть заживати.
Та з нього що завгодно можна шить.
В долинах рік засіяли поля,
Які, як море, здалеку синіли.
За літо льон встигав набратись сили
Та і давала щось таке земля,
Що полотно було й цупке, й легке.
А вибілене – зовсім сніжно-біле.
Сусіди в ті долини зачастили,
Бажаючи, мабуть й собі таке.
Від того край розцвів і збагатів,
Бо ж люди полотном тим торгували,
За ним з-за моря, навіть припливали,
Хто на торгівлі збагатіть хотів.
Тож, не якесь казкове там руно,
А льон Колхіду в ті часи прославив…
Та час, онучку, братися до справи,
Бо вівці знову подались он о.

Похвалявся кум Микола кумові Івану:
- Та я нині у бік поля, навіть і не гляну.
Ходиш-ходиш навкруг нього з весни до морозів,
А що маєш з того поля – мозолі та сльози.
Горба гнеш, а в результаті ледве кінці зводиш.
Невже, куме, тобі праці своєї не шкода?
Як ото тобі на пана дні і ночі гибіть,
Ходім краще, пошукаєм козацького хліба.
Був недавно у Черкасах, знайомого стрінув.
Він давно уже на пана горбататись кинув.
Іде з весни в Дике поле і там промишляє.
Та від того за нас більше набагато має.
Віддасть панові частину з того, що здобуде
І живе собі спокійно, як всі вільні люди.
Каже, в полі диких звірів і зубрів багато.
Диких коней і оленів – встигай полювати.
А полюють на них тільки, щоб шкіру здобути.
М’ясо ж просто викидають, не хочуть і чути.
Хіба, може, зі спини ще шматочок і вріжуть,
Бо воно там, ти й сам знаєш: і смачне, і ніжне.
Диких кабанів і ланей зовсім не вживають,
Бо ж достатньо і без того м’яса собі мають.
Диких кіз у тому полі розвелось до біса,
Табунами біжать взимку ховатись до лісу,
А улітку назад в степи знову повертають,
Тож селяни їх до тисячі на рік убивають.
А бобрів понад річками стільки розвелося,
Запросто хутром бобровим розжитись вдалося б.
А про птахів нема чого, навіть говорити,
Можна голими руками по степу ловити.
Казав той, що малих хлопців беруть із собою
Та привчають потихеньку до роботи тої.
Поки там ото дорослі на звіра промишляють,
Хлопчаки в човнах всю весну по річках шугають.
Назбирують цілі човни яєць диких качок,
Гусей, журавлів чи чапель, де тільки побачать.
Чи то вже малих наловлять пташенят, розводять.
До осені вже дорослі табунами ходять.
Орленят, бува наловлять, у клітках тримають,
Доки у орлів великих ті повиростають.
То зовсім не для забави, бо ж пір’я орлине
Йде на стріли – тоді стріла прямо у ціль лине.
Псів, яких беруть з собою, м’ясом диких звірів
Та рибою лиш годують. Риби ж там без міри.
Осетри та інша риба аж кишать річками.
Хоч бери їх та лови теж голими руками.
До зими таких запасів можна наробити:
Запасти хутра та риби в діжках засолити,
Що вертаєшся з добром тим, податки заплатиш,
А все інше продаєш та все на себе тратиш.
- Гарну змалював картину. А як же татари?
Їх же там гасає степом, кажуть, цілі хмари.
Налетять та відберуть все, що устиг надбати.
- Ну, не сам же ти у полі будеш промишляти.
Назбирається ватага таких же завзятих
Та одразу й отамана беруться обрати.
Мають зброї у достатку та й стріляти вміють.
Так, що просто їх татари чіпати не сміють.
Десь у полі понад річку гард собі збудують.
Там добро своє тримають та добре вартують.
Із татарами не надто панькаються, стрітять,
Одкоша дадуть такого, що п’ятам и світять.
Я збираюся на весну іти в уход, куме.
Та і ти, поки ще час є, гарненько подумай.
Нема пана над тобою, вільний степ навколо.
А прибуток – тут такого не маєш ніколи.
Та ж такий він – хліб козацький: хто не ризикує,
Той на пана горбатиться й все життя бідує.
А хто кине виклик долі та страх подолає,
Той і хліба козацького у достатку має.

1
Ще зі шкільної парти, наче ржа
Уїлися історії про іго,
Про те, як Русь переживала лихо
Під пострахом монгольського ножа.
Незрозуміло – двісті, триста літ
Все то було. Але Москва зібрала,
Нарешті сили й на борню постала
(За що їй, звісно, дякувати слід).
На полі Куликовому зійшлись
Дві сили – кілька сотень тисяч воїв.
Москва в бою зіткнулася з ордою.
Не втримались монголи, подались.
Русь перемогу святкувать могла,
Бо ж вперше рать монгольську подолала.
І вікове монгольське іго впало…
Але, наскільки правда в тім була?
По-перше, якщо хтось під ігом був –
То все прості селяни і міщани.
Князі ж монгольські одягли тюрбани
І кожен у монгольську дудку дув.
При тому грабували власний люд,
Бо ж треба й данину монголам дати,
Й свої кишені набивати златом.
Та й в землях ще не допускати смут.
З обов’язків князівських ще було
Поїхати до хана, поклонитись,
Дарунками з чинами поділитись
Та, як бува монгольське військо йшло
Десь у похід, то воїв своїх дать.
Хай за монголів в чужині вмирають.
А що про битву Куликовську знаєм?
Там поле те, як розмір його взять,
Й кілька десятків тисяч не вмістить
Сил протиборчих. Звідки сотням взятись?
Тож москалям прийшлося забрехатись,
Щоб собі ціну більшу тим набить.
Та й сама битва схожою була
Більш на розбірки між ханів монголів.
Таких у ті часи було доволі.
Москва, немов орда себе й вела.
Та з битвою тією москалі,
Неначе дурні з ступою носились.
Як на ікону, начебто, молились –
Мов найзначніша битва на землі.
Мовляв, терпіла іго те вся Русь,
Вони на бій із нею перші стали
І тим всю Русь нещасну врятували.
Я в тім лайні копатись не берусь.
Згадаю просто, що за двадцять літ
До тої битви наші предки славні
Під керівництвом Ольгердовим вправним
Монгольський струсонули добре світ.
На Синіх Водах одкоша дали
Місцевим ордам, що тут панували
І їх тоді аж за Дніпро прогнали.
Та ми про це дізнатися змогли,
Лише коли аж незалежні стали.
Адже до того москалі все те,
Що могло їхню зверхність похитнути,
Всіляко намагалися «забути».
У них єдине правило просте:
Себе хвалити, а других ганити,
Про подвиги свої (чи то й були?)
Романи цілі написать могли.
А от про інших – годі й говорити.
Повидирали цілі сторінки
З літописів, аби усі забули ,
Які їх славні предки колись були.
Гадаючи, що проминуть віки
І зітреться із пам’яті людей
Минуле славне. І забудуть люди
Про корені свої, покірні будуть,
Тоді вже «руський мір» навік прийде.
До чого я? Щоб до кінця забить
Цвях в домовину їхнього «геройства»,
Я хочу людям нагадати просто,
Що ми монголів научились бить
Задовго, навіть, і до Синіх Вод.
Москва ще від Батия кров не змила,
А ми добряче вже монголів били,
Стрічали «го́стей» від своїх щедрот.
Хтось з вас про річку Окунівку чув?
Маленька зовсім річка в Білорусі.
Там колись бій (не перший вже) відбувся,
Де хан монгольський нашу міць відчув.
Тож про ту битву й хочу повісти,
Аби про неї люди не забули.
А то за сотню літ до того було,
Як Мамай здумав на Москву піти.
І, як на полі Куликовім стрівсь
З московською теж дикою ордою.
А потім мусив утікати з бою
Та так, що й слід в Криму десь загубивсь…
Тож слухайте, як все воно було
Та москалям про те розповідайте,
Їх брехням розповсюдитись не дайте.
Бо сіється із ними світом зло.

2
Яскраві зорі всіяли все небо,
А місяць десь ще в видолинку спав.
Вечірній вітерець також пропав,
Надумав, мабуть, що спочити треба.
У балці понад річкою вогні.
Рать бойова на відпочинок стала,
Вона якраз ті вогнища й розклала.
Розмови навкруг них, то голосні,
То тихі. Десь і пісню заведуть.
Та то вже тихо. Княже повеління.
Над річкою туман легенький плине
Та комарі роями аж гудуть.
Тож ратники поближче до вогню
Все туляться, щоб димом відганяло
Ту мошкару, що так скажено жалить.
Набралася проклята сил по дню.
Біля одного вогнища сидять
З десяток, мабуть, ратників. Між ними
Старі сусідять з зовсім молодими.
А молодим про все ж цікаво знать.
Один вже літ під сорок чоловік
Розмову раз по разу починає:
- Йдем на татар. Та ж вони силу мають.
Я з мамою ледь з Києва утік,
Як ті татари облягли його
З усіх боків, що й просвіту немає.
Я, хоч малий був, добре пам’ятаю.
Куди не кинь – татари все кругом.
Татари, кажуть, на Литву пішли.
Чого би нам в ту справу устрявати?
Дадуть ординці жару – будем мати…
- Чого ти ниєш?! От, мене не зли! –
Озвавсь старий досвідчений вояк,-
Говориш, що в татар багато сили?!
Так ми з Литвою вже не раз їх били.
- Щось у таке не віриться ніяк!
- А ти повір. Я дещо бачив сам,
Про дещо чув від князя Святослава.
Я ж був у багатьох при ньому справах.
При вогнищі якось повідав нам,
Як до Міндовга в Новогрудок був
Темник Кидань прислав послів з наказом,
Щоб за п’ять літ сплатив борги одразу.
Міндовг, коли нахабство те почув,
Рішив схитрити – сил бо мало мав.
Послів затримав, бо, мовляв, збирає
Він данину. Хай трохи зачекають.
А сам таємно вже війська збирав.
Покликав в поміч і своїх братів
З Жемайтії й Литви, щоб йшли полками.
Коли уже обставився військами,
То критися вже далі не хотів.
Позвав послів татарських і сказав,
Що данину платити він не стане.
Лиш пару стріл послав тоді Киданю.
Послів відправив і війська підняв.
Поки орда збиралась у степах,
Під Мозирем вже їх він зустрічає.
Другого шляху у татар немає.
Кидань же сподівався лиш на страх
Перед ордою. Тож її привів
Через Дніпро. Над Прип’яттю рікою
Спинивсь при гирлі із ордою тою.
Загони по всім краї розпустив,
Аби навкруг пустошили вони:
Палили села і ясир збирали.
Тож нападу ординці не чекали.
Міндовг же, почекавши, днем одним
Зненацька на ординський стан напав.
Татари, хоч того й не сподівались,
Все ж мужньо захищатись намагались.
Міндовг до річки притискати став,
Щоб жоден із орди не врятувавсь.
Орду литвини, мов траву косили.
Лише Кидань зібрав останні сили,
Пробивсь крізь військо і в степи подавсь.
А та орда вся майже там лягла.
Коли ж з ордою тою розібрались,
То вже тоді й загонами зайня́лись
Орди, що скрізь ясирити пішла.
Переловили й перебили всіх,
Забрали здобич і полон звільнили.
А далі в Новогрудок поспішили,
Де з радістю усі стрічали їх…
Це те, що князь нам переповідав…
Минуло з того, мабуть, дев’ять років.
Орда ще не засвоїла уроків…
Отого літа князь наш Святослав
Відправив посланців у Новогрудок.
До князя Шварна. Вже Міндовг помер.
Онук по ньому князював тепер,
Звавсь Скиримонтом, але поміж люди
Всі звали Шварном. З посланцями я
Поїхав теж, бо ж як без охорони.
Хто ж їх від лиходіїв обороне,
Яких ліси дрімучії таять?
Якраз ми в Новогрудок прибули,
Коли і посланці від Балаклая,
Що ханом був тоді в степах безкраїх
Заволзьких. Посланці ті почали
Від князя данину знов вимагати.
А Шварно був гарячий, молодий,
Утримати не зміг характер свій,
Велів послів добряче покарати:
Відрізати носи і губи їм,
А також вуха та і відіслати.
А ханові отому передати,
Що він також закінчить скоро тим,
Як вимагать продовжить данину.
На результат не довелось чекати –
Заледве князь устиг війська зібрати,
Як вже й рушати треба на війну,
Бо хан з ордою хутко прилетів.
Мабуть, зарані знав, як воно буде,
Тому набрав в степах багато люду,
Провчити непокірного схотів.
Не до посольства князеві було.
А я із ним податись напросився.
Бо вже давно з татарами не бився.
І військо швидко на кордон пішло.
Містечко там Койданово стояло.
Там князь й надумав ворога стрічать
Та доброю «гостиной» пригощать.
Місцину гарну з військом ми зайня́ли
Поміж лісів з яругами й боліт.
Орді там зовсім розвернутись ніде.
Вона ж без бою вже назад не піде,
Бо їй же князя покарати слід.
Князь з військом всю дорогу перейняв,
Навкруг по лісу поробив загати,
Тож вибору в ординців не багато,
Хан із ордою в «лантух» і попав.
Натиснути хотіла в нас орда
Та по дорозі втратила всю силу.
Тож головний удар її відбили.
А далі «ні туда, а ні сюда».
Орді б назад у поле відійти,
Зібрати сили й знову налетіти,
Вона ж ніяк не може вийти звідти,
Де хан її спромігся завести.
І топчется, колотиться вона,
Вже й не орда, а так юрба-юрбою.
А ми її долаєм смертним боєм.
Дорога у орди назад одна
Та й ту ми спромоглися перейнять.
Поки на нас ординці налетіли,
Загони наші шлях їм зачинили –
Вже й засіки їй на шляху стоять.
Як без коней – пробилися б, мабуть,
Але коня татарин не покине,
Бо ж у степу він без коня загине.
А наші насідають та їх б’ють.
В тій колотнечі вся орда лягла.
Сам Балаклай у січі тій загинув.
Лиш не багато показали спини,
Догнати їх погоня не змогла.
До ранку ми стояли «на кістках»,
А далі князь повів війська походом
Аж за Дніпро, звільнивши Мозир згодом
І Стародуб, й Карачєв. В тих містах
Його стрічали, як захисника.
Те ж в Турові й Чернігові… Отак то!
Хоч сили в князя було й не багато
І перемога не була легка
Та чосу добре ми дали тоді
Проклятим зайдам. І тепер так буде!
- Але ж у хана, чув, говорять люди,
Немає ліку тій його орді.
Він і заволзькі орди нам веде,
Ногаїв, кримців лютих і казанців…
- Скажу ще й більше. Князь узнав від бранців,
Що їх сторожа наша привела:
Ще й суздальські князі ідуть із ним,
Що себе руссю також називають.
Вони в усьому хану помагають.
Ті геть поруйнували їхній дім,
Побили люд, а цим усе дарма.
Готові хану задницю лизати.
Тож іще й з ними справу будем мати.
У нас другого виходу нема.
Але не бійся. Новогрудський князь
Тройнята – син достойний батька Шварна.
Не буде сили витрачати марно.
Збирає сили спільні на цей раз.
Братів своїх у поміч запросив
З Чернігова і Турова. Покликав
Із Друцька князя. Сили невеликі
Із Луцька і Волині князь привів.
Та й Святослав наш з Києва веде,
Як бачиш, силу немалу для бою.
Тож битись будем нарівні з ордою
І вона тут лиш смерть свою знайде!..
Та час вже пізній, спати треба йти,
Бо завтра рано прийдеться вставати,
Нам крокувати ще і крокувати,
Щоби литвинів війська досягти.

3
А вранці, і зоря ще не зійшла,
Князь повелів дружину піднімати.
Гонець посеред ночі встиг примчати
І новина недоброю була.
Орда змогла до Мозиря дійти,
Над річкою, що Окунівка звалась
У таборі вона розташувалась.
Аби її ще далі не пустить,
Тройнята військо теж туди повів
І на зорі збирається напасти
На вражий стан. На них, як сокіл впасти.
Тож просить, щоби й Святослав поспів.
У поспіху зібрались й подались.
Вже сонечко в дорозі зустрічали.
Хоч деякі півсонні і бурчали,
Бо ж таки, справді, рано піднялись.
Та то вже так аби не чув лиш князь.
Та й нервували, мабуть, перед боєм,
Бо ж мало хто стикався із ордою
В бою відкритім. Тупіт розлітавсь,
Дзвенів метал, бо ж броні одягли –
Орду в дорозі раптом можуть стріти.
Готові миті кожної до битви.
Надвечір вже до Прип’яті дійшли.
У Мозирі все, мов повимирало.
Мабуть, в ліси ховатись повтікали.
Хіба дідка старого десь знайшли.
Повідав він, що військо вже пройшло
Ще рано вранці. Що ординці бу́ли
На тому боці. Глянули й гайнули.
Та то надвечір вчора ще було.
Та тут сторожа прилетіла знов,
Передали, що битву добре чули.
Отож про діда всі умить забули.
Заграла в жилах войовнича кров.
За Прип’ять перебрались і в той бік,
Своїх коней гарячих повернули.
Вже і самі відгомін битви чули,
Доносився чийсь войовничий крик.
За лісом, правда, видно не було,
Що саме відбувається на полі,
На чию користь повертає доля.
Маленьке в лісі минули село
І князь велів спинятися усім,
Хоч вої рвались чимскоріш до бою.
- Погляну сам! – князь військо заспокоїв,
Махнув кільком наближеним своїм
Та і помчав крізь ліс. Коли вернувсь
Весь стиснутий, неначе та пружина,
Оглянув пильним поглядом дружину
Й до неї з словом запальним звернувсь:
- Дружино! Браття! Нині час настав
Аби монголів клятих покарати.
Їм Київ поруйнований згадати.
Курдан прийшов помститися, мовляв,
За батька смерть – отого Балаклая,
Що, наче тать з ордою налетів.
Він тут позбиткуватися хотів,
Але й могили вже його немає.
Те ж саме і Курдана того жде!
Там наші браття помочі чекають,
Ординці їх до річки притискають.
Ще трохи і князівський стяг впаде.
Орда святкує перемогу вже
І нашого удару не чекає,
Необережно спину підставляє.
Час у ту спину вдарити ножем!
Вперед, дружино! Сором буде нам,
Коли ми ту орду не подолаєм! -
І князь меча булатного виймає, -
Ударим дружно! Ворог лютий там!
І перший повернув коня свого.
Корзно червоне вмить затріпотіло.
Дружина клич князівський підхопила.
Хоча орда не чула ще того.
Сп’яніла від пролитої крові́,
Литвинів добивати вже збиралась.
І тут дружина київська врубалась
В юрбу ординську. Ті, що ще живі
З литвинів, мов набрались нових сил.
Орду затисли між мечів кривавих.
Вже не «Хуррагх!», сильніш звучало «Слава!».
І помсти меч ряди орди косив.
Металася налякана орда,
Затиснута, неначе у лещатах.
Тепер не їй на полі святкувати,
Упала на їх голови біда.
І падали ті голови в траву.
І коні по тих головах топтались.
Живі кудись пробитись намагались.
Ті в річку – раптом і перепливуть.
Ті в болота – а раптом і проскочать.
Курдан зібрав круг себе, кого зміг
І на литвинів втомлених наліг,
Пробитися крізь військо їхнє хоче.
Орда металась в паніці. І тут
На суздальців кияни налетіли.
Ті добре поживитися хотіли
В краях литвинських. Загнані у кут,
Забули вже, чого сюди ішли.
Кричати стали, що й вони слов’яни,
Що такі ж самі браття-християни,
Але киян спинити не змогли.
Згадали ті, як Боголюбський був
Поруйнував всі київські святині.
Тож суздальцям за те і мстились нині.
Їх скигління, немов, ніхто не чув.
Рубали всіх – казанців, кримчаків
І суздальців, ногаїв – без розбору.
Все поле устелили трупом скоро.
Курдан зумів пробитися-таки.
За ним слідом і залишки орди
Помчали в ніч, шукали в ній спасіння.
А наші корчували те насіння,
Щоб більш такий бур’ян і не вродив.
Коли уже запала глупа ніч,
Втомились коні, руки потомились,
Бо ж вони таки добре потрудились.
Вертались вої в світлі зірок-свіч
До Окунівки – на «костях стояти»,
Потомлені та радісні при тім,
Бо ж удалось орду здолати їм
І, врешті, перемогу святкувати.
Нелегко перемога та далась.
В жалобі був литвинський князь Тройнята,
Бо ж полягли в бою обидва брата.
І Симеон загинув – друцький князь.
Князь Луцький сина втратив у бою.
А простих воїв вже й не зрахувати.
Та поки ще не думали про втрати,
Бо ж змогли землю захистить свою.
Змогли страшного ворога здолать,
Що ним дітей з малого ще лякали.
Тепер страху ніякого не стало:
Як спільно – можна всіх перемагать.
Тоді ніякий ворог не страшний,
Хай до зубів озброєний він буде.
Коли сміливе серце б’ється в грудях,
А поряд ще товариш бойовий,
Хай ворог начувається тоді.
З мечем прийде – від нього ж і загине.
Стояти буде вічно Україна,
А від орди не лишиться й слідів.

1
Полтавська битва. Ну, хто ж не знав.
У школах вчили ще й в інститутах
Аби не сміли того забути,
Як Петро шведам хребет зламав.
Найкраще військо отих часів,
Яке Європу в боях скоряло,
Перед російським штиком втікало,
А король шведський поперед всіх.
Про те писали багато книг,
Про те поеми, вірші писали
Аби ми часом не забажали
Хоч розібратись в подіях тих.
Чому програв Карл Полтавський бій?
Як Петро змусив його втікати?
Хоча писалось про те багато
Та внесок хочу додати свій.

2
В глибокій за́думі сидить
В шатрі своєму Карл. Не спиться.
Воно і спати не годиться,
Надвір би вийти, походить.
Та вдень під обстріли попав,
Як в розвідку ходив. І куля
Таки дістала в ногу. Муля.
Та він уваги не звертав.
Болючіші за те думки.
І так, і так він повертає
Та виходу, однак немає.
Прийдеться битися-таки.
А скільки мріялось отак,
З Петром зустрітися на полі,
Щоб уже визначити долю.
Але не так усе, однак.
Все склалося не, як хотів,
Чи Бог від нього відвернувся.
Ішов, ішов і враз спіткнувся
І, наче, в прірву полетів.
Де саме він з путі звернув,
Яким ішов до перемоги?
А почалося, мабуть, з того,
Що у Європі довго був
І дав Петру набратись сил.
Давити треба після Нарви.
Він думав, що довершив справу,
Встеливши московітом діл
Перед фортеці. Втратив час,
Коли Європою мотався.
Петро ж із силами зібрався
І не піддасться на цей раз.
Зібрався на Москву іти,
Але побачив – сил замало.
А тут з Укра́їни позвали
Та обіцяли помогти.
Мазепа в тайні від Петра,
Рішив із Карлом поєднатись.
Чого ж отим не скористатись?
Немає худа без добра.
На Левенгаупта й тепер
Іще сердитий. Так бездарно
Програти при Лісній. Він марно
Чекав ту поміч. Ледь не стер
Тоді на порох генерала.
Де десять тисяч вояків?
Сім тисяч із добром возів,
Що московіти відібрали?
Без того на Москву іти
Він не наваживсь. В Україні
Знов сподівався стати сильним,
Щоб далі військо повести.
Та сподівавсь на те дарма.
Мазепу мало хто підтримав,
Прийшов лиш з козаками тими,
Яких він під рукою мав.
Ще запорожці підійшли
Із Гордієнком. Й все, одначе.
Із тим Москви він не побачить.
А московіти почали
Всіляко мстити і карати
Тим, хто з Мазепою пішов.
Річками полилася кров.
Та що від дикунів чекати?
Батурин гетьманський взяли,
Нікого там не пожаліли.
Січ зруйнували і спалили.
Ба, більше, в зиму почали
Все нищить на його шляху,
Щоб і зернини не зосталось.
Солдати з голоду хитались,
Клянучи долю нелегку.
Петра він викликав на бій
Та той десь по лісах ховався.
Здолати голодом збирався.
Та не спромігся. Він – живий.
І військо теж живе його,
Готове, як завжди до бою
З тою московською ордою.
Він-таки витягнув того
Довготелесого царя
На битву. Може і запізно.
Той встиг зібрати силу грізну,
Поки в Полтаві він застряг.
Полтава та йому була
Потрібна, як приманка лише.
Уже б давно її полишив.
Та й встояти би не змогла,
Якби він тільки дав наказ.
Та він чекав, що Петро вхопить
Оцю приманку. Й кров’ю скропить
Полтавське поле й на цей раз.
До того ж в поміч Крим чекав,
Хан обіцяв прийти з ордою.
Прийти залізною ходою
Із Польщі шведський корпус мав.
Та ні того, а ні того.
Що мав тепер із тим робити?
Петра із тим, що має, бити?
Чи почекати ще чого?
Вже б почекав би кілька днів
Та від розвідників дізнався,
Що хан Аюка наближався,
Калмиків сорок тисяч вів.
Петро вже Ворсклу перейшов,
Вже й табір в Яківцях поставив,
Редутами себе обставив,
Щоб Карл зненацька не зайшов.
Піхоти тридцять тисяч мав,
Кінноти двадцять, ще й до того
Нерегулярних з двадцять в нього
Десь тисяч. Стільки назбирав.
Ще і гармат три сотні десь.
А що він мав – сімнадцять тисяч
Тих, кому шведом зватись личить.
І піших й кінних. От і весь
Розклад. Валахів, козаків
Не брав він в розрахунок, навіть.
Бо звик завжди робити справу
Із тим, що знав. А ті які –
Поки не відав. Тож для бою
Лише своїх наготував.
Козаків в таборі лишав.
Частина прикрива собою
Полтаву, щоб, бува, звідтіль
Йому не вдарили у спину.
Гармати всі теж там покинув,
Не витрачати щоб зусиль.
План особисто розробляв,
Зібрав до себе генералів,
Щоб усі бачили і знали,
Що духом їх король не впав.
План був простий. Бо він хотів
Петру про Нарву нагадати.
Іти вперед і нападати,
Нехай би ворог і сидів
За стінами, в траншеях. Та
Ніщо спинить його не в силах.
Бо ж перемога любить смілих,
До них обличчя поверта.
Тож він намірився пройти
Вночі тихенько між редутів,
Щоб московітам не почути.
(Тому й гармати не тягти).
А далі зшикувать полки
І вдарить на московський табір.
Хоч він укріплений не слабо
Та шведи брали й не такий.
Нічний удар, гадав він так,
Повинен паніку посіять.
А шведи воювати вміють,
Їх вже не стримати ніяк.
Хоч скільки б в таборі тому
Не було війська – все здолають
І московіти повтікають.
Дістанеться Петру тому.
Так генералів він повчав,
Хоч бачив сумніви в обличчях.
Та ж суперечити не личить
Своєму королю. Й змовчав,
Ніхто супроти не сказав
Ні слова. Вірили у те,
Що вихід він-таки знайде,
Бо ж якийсь дар від Бога мав.

3
Не мовив проти жоден генерал,
Але, як всі , нарешті розійшлися,
То він уже не витримав, змолився
До Господа. Бо ж в грудях, як кинджал,
Зневіра в себе: - Господи, прошу,
Не дай мені, а ні кому другому,
Живими повернутися додому,
Бо сором той ніколи не прощу,
Коли програю - вже без вороття!
А в перемогу він уже не вірив.
Хоча усе, чого досяг допіру
На кон поставив. Навіть, і життя.

4
Опівночі у темряві густій
Без смолоскипів рушили колони.
Попереду піхотнії загони,
Кіннота слідом замикає стрій.
Ішли у повній тиші. Підійшли
Вже до редутів. Московіти спали.
Не сподівались того, не чекали.
А далі піхотинці залягли,
Чекаючи, коли всі підійдуть.
Але колони зліва заблукали
І, доки вістові їх відшукали,
Вже й московіти щось змогли почуть.
На сполох вдарили, стріляти почали.
Уся раптовість в одну мить пропала.
Не знали, що робити генерали,
Питатися у Карла почали.
А той уже все вирішив: вперед!
Хоч доля вже від Карла відвернулась.
Полки з жорстоким опором зіткнулись.
Хто уже з боєм той редут бере,
Хто мимо нього пробіга лишень,
Щомиті може кулю упіймати,
Бо ж ворог не спиняється стріляти –
І кожен поряд – то жива мішень.
А московіти цілять з-за валів.
Щоб їх узяти – хоч драбини мати,
Без того кров даремно проливати.
Та й швед тоді нікого не жалів,
Коли якісь редути узяли.
Усіх нещадно стали убивати –
В бою закон – полонених не брати.
Та більшість крізь редути ті пройшли.
Сам Карл на ношах військо своє вів
І два десятки відданих драбантів
За нього ладних і життя віддати.
Та він свого сьогодні не жалів.

5
А далі за редутами зустрів
Їх Меншиков з кіннотою. Наскочив,
Неначе кіньми затоптати хоче.
Тут Шліппенбах з кінними налетів,
Зім’яв умить кінноту московітів
Та і до Ворскли в болота погнав.
Щоб Реншільд повернутися не дав
Наказа, всіх могли би потопити.
Піхота ж у тій куряві, яка
Знялась кінними – не видать нічого,
До табору наблизилася того,
Де сам Петро і всі його війська.
Звідтіль гармати вдарили впритул,
Картеч косити лави шведів стала
І всі їх за якуюсь мить змішала.
Та ще і хмара полетіла куль.
Карл дав наказ до лісу відступить
Аби порядок у військах навести
Та, врешті, справу до кінця довести –
Петра із його військом розгромить.
Почавши в лісі шикувать полки,
Побачив, що немає досі Росса.
Тому пройти редути не вдалося
Тож він у табір повернув-таки.
А то третина шведських сил усіх!
Із ким московський табір штурмувати?
Та Карл не знає слова – «відступати»
Й тепер те слово вимовить не зміг.
Він лише десять батальйонів мав
Супроти сорока у московітів.
Ті вийшли теж із табору – помітив,
Петро шеренги шикувати став.
Там, де у Карла лінія одна,
Петро своїх поставив тісно вдвоє.
Війська наготувалися до бою.
Рівнина, як для нього, затісна.
Кінноту Карлу ніде розгорнуть,
Тож він її поставив за піхоту.
Як вдасться московітів побороти,
Тоді кінні уже їх і доб’ють.
Карл дав наказ і шведи почали
Атаку. Стрімко рушили по полю
В надії, що до них всміхнеться доля.
Хоча відомо, що на смерть ішли.
Ревнули разом сотні три гармат
І ядра стали лінію косити,
Ще вдарили з мушкетів московіти.
Та шведи йдуть – нема шляху назад.
Бо ж повелів король. Його наказ
Для них святий. Хай смерть в обличчя дише.
Вона одна їх і зупинить лише.
Здавалось, що за мить спинився час.
У московітів паніка росте.
Стіна вогню тих шведів не спинила.
Це ж яку треба було мати силу,
Щоб не злякатись, далі йти. Проте
І московіти все іще стоять.
Бо ж цар із ними. Той не пожаліє,
Коли з шеренги хтось піти посміє.
Хоч страшно та не сміють відступать.
Здавалося, що знову став Давид
На битву з Голіафом. Відрізняє,
Що пращу Голіаф тепер тримає,
Хоч менший войовничіший на вид.
Гримлять гармати, але шведи йдуть,
Живим під ноги мертвими лягають
Та вже до московітів добігають.
А ті в страху уже удару ждуть.
Ядром у Карла ноші рознесло,
Прийшлося на коня йому сідати.
Бо не збирався він своїх кидати,
Нехай би й усе військо полягло.
Драбанти гинуть за одним другий,
Від куль тілами Карла прикривають.
І з посмішкою на устах вмирають,
Обов’язок виконуючи свій.
Добігши московітів, Карл велів
У них з мушкетів постріли зробити.
Далеко кулі не змогли летіти,
Бо порох геть пропав і відсирів.
Одна надія лише на штики.
Хоча ряди у шведів поріділи
Та в них було іще достатньо сили,
Щоб на московські вдарити полки.
І от він – шведський штиковий удар.
Вломились шведи в лави московітів
Й потроху узялися їх тіснити.
У відчаї метавсь московський цар.
І лівий фланг, і центр подались,
Вже деякі й побігли батальйони.
Але Петро їх завертає, гоне
Аби зі шведом у бою зійшлись.
Все ж кількість мужність почала долать,
Все менше шведів у живих лишалось.
Але вони тримались…ще тримались.
Король не дав наказу відступать.
Усе на нім трималось в тім бою.
Солдати б всі загинути воліли,
Без нього й ні на крок не відступили.
Та Бог вже волю висловив свою.
Упав забитий кінь під королем
І сам він у безпам’ятті звалився.
«Загинув!?» - крик по війську прокотився.
Хоч був король живий тоді. Але
Його драбанти підхопили вмить
І з поля бою винесли до лісу.
Та шведи вже потроху подалися,
Вже сил немає ворога спинить.
Біжить піхота, хоч кіннота, все ж
Атаками той відступ прикриває.
Сама у тих атаках помирає,
Але її так легко не візьмеш!
А московіти стали і стоять.
Не вірять досі, що змогли зломити
Самого Карла. Ладні відступити,
Як шведи знов підуть атакувать.
Та шведам вже не до того було.
Відбивши кавалерію, що пхалась
Слідом за ними, швидко зшикувались
І військо маршем до Дніпра пішло.
На ношах Карл пригнічений сидів,
Бо розумів, що кепські його справи.
Петро погоню скоро вслід направить,
Тоді вже остаточно буть біді.
Та ще й не знав, що з шведами тими,
Які тоді у таборі лишались.
Ще й Росса кудись військо подівалось.
Тепер би врятуватися самим.

6
А Росса, що у табір відійшов,
Відрізали від війська московіти,
Та стали насідати і давити,
Кидаючись в атаки знов і знов.
Той мусив під Полтаву відійти,
У шанцях попід стінами засісти.
Чекав на поміч королівську, звісно,
Бо сили сам не мав перемогти.
Як в кожного солдата куль по п’ять,
То чим ворожий наступ відбивати?
Все ж сподівався поміч почекати.
А московіти навкруги кишать.
Як битви грім удалині затих
Й ще більше московітів налетіло,
Програли битву – стало зрозуміло,
Тоді він вже противитись не зміг
Й підняти білий прапор наказав.
В полон здалися шведські батальйони.
Хоч Россу з того сорому до скону
Та вибору, насправді, він не мав.
Не лише він, потрапили в полон
Фельдмаршал Реншільд, Піпер та багато
Ще офіцерів з ними та солдатів.
Загиблими укрите все було
Велике поле, де два війська бились.
Вже хмарами кружляє вороння,
Його ні дим, ні гуркіт не спиня,
Бо ж десять тисяч шведів там лишилось.
Поживи вдосталь, чом не покружляти.
Стоять солдати, дивляться на те,
В душі і радість, і печаль росте.
Не вірять, що змогли-таки здолати.
Сам цар не вірить. Меншикову дав
Наказ за шведом слідом вирушати,
Щоб достеменно плани його знати:
Чи пастку десь йому не влаштував.

7
Дійшовши, врешті, берега Дніпра,
Човнів знайшли при березі замало.
Переправлятись ними хутко стали,
Поки ще військо не прийшло Петра.
Найперше Карла, ще й Мазепа з ним,
Тоді вже офіцери і солдати.
Не так вже й переправилось багато,
Як Меншиков з’явився. Наче грім
Ударив шведів. Далі що робить?
Король все Левенгаупту довірив.
Сказав боротись, сподівався щиро,
Що відіб’ється той. А він дрижить,
Хоч сам на цю посаду напросивсь.
Чому так сталось – він і сам не знає.
Тепер же, коли ворог підступає,
Здається, остаточно розгубивсь.
І сили більше московітів має,
Та битися поки не поспіша,
Питання з офіцерами ріша.
Ті в більшості боротись вимагають.
Хоч гвардія і рветься в бій іти
Та Меншикова в тришия прогнати.
Сам Левенгаупт військо здумав здати,
Адже не бачив в боротьбі мети.
І шведи білий прапор підняли,
Здались на милість ворога. І зда́ли
Ще й козаків, що поряд них стояли
В однім строю. Бо ж згоди досягли
На тих умовах. Козаків отих,
Кого одразу ж тут закатували,
Кого в Сибір, в далекий край заслали,
Щоб, навіть, вістки не дійшло від них.

Та Карл того всього іще не знав.
Він мав в татарські володіння мчатись,
Щоб з залишками війська там сховатись.
Так Бог його всі плани поламав.

Обступило Січ москальське військо з усіх боків
Та не стали козаченьки дожидатись, поки
Почнуть москалі в’язати та Січ плюндрувати,
Сіли скоріш на байдаки й кинулись тікати.
« Подамося кудись, - кажуть, - краще світ за очі.
У Туреччину, хоча би, як тут нас не хочуть!»
А москалі ж ті підступні. Кому то не знати?
Поставили з обох боків над Дніпром гармати,
Протягли ланцюг над річку, дзвінків начепили.
Коли хто ланцюг зачепить, вони б задзвонили.
І тоді б із обох боків вдарили гармати.
Пішли б на дно козаченьки рибу годувати.
Козаки ж не тім’я биті, про то все узнали.
Трохи вище того місця в очеретах стали.
Отаман велить дерева над річку рубати
Аби тих москалів хитрих перехитрувати.
Коли, врешті, нічка темна все навкруг укрила,
Козаки за течією дерева пустили.
Течія стрімка дерева швидко підхопила,
Серед ночі дзеленчання москалів збудило.
Ті рішили, що козаки у пастку попали
І з обох боків гармати палити почали.
Летять ядра з обох боків, падають у воду.
Та ж від того козаченькам ніякої шкоди.
Стоять собі в очеретах, з москалів сміються,
Як ті дурні з колодами серед ночі б’ються.
Дві години москалики по Дніпру палили,
Потрощили ті дерева, ланцюг перебили.
Врешті, ядра скінчилися і порох спалили,
Заспокоїлись в надії, що всіх потопили.
Тоді отаман і каже: «Сідаймо на весла!»
Й течія стрімка дніпрова байдаки понесла.
Москалям же, щоб до ранку спокійно не спати,
Отаман козацьку пісню велить заспівати.
Рознеслась козацька пісня над Дніпром широким,
Покотилася луною по обидва боки.
Попливли байдаки в море. А вже генерали
Московітські лиш стояли та лікті кусали.

Вже дням рахунок втратили давно.
Здається, сил вже рухатись немає
Та небезпека смерті підганяє.
Отож, встають та йдуть усе одно,
Постійно озираючись назад,
Чи часом готи не наздоганяють.
Позаду хлопців молодих лишають,
Щоб прикривали втечу їх. І рад
Би може вождь і сам піти у бій.
Та ж має плем’я він порятувати
І остаточно згинути не дати
У безкінечній колотнечі тій.
З тих пір, як Германаріху брати
За смерть сестри своєї відомстили,
Всіх воїв готи по сліду пустили,
Аби у свою чергу відомстить.
Лишаючи в степу кривавий слід,
Тікають роси. Дні міняють ночі,
Злипаються уже від втоми очі,
Здається безкінечним той похід.
Коли у антські землі увійшли,
То анти співчутливо їх зустріли.
Мечі до того часу нагострили,
Бо з готами у ворожбі були.
Князь Бус у полі готів перестрів.
Що трохи росам передишку дало.
Позаду люта битва не вгавала.
Було занадто сили в ворогів,
Тож сподівались, що якиїсь час
У них з’явився, щоб порятуватись,
У землях антських, у лісах сховатись.
Туди вони й тримали шлях якраз.
Коней, які у племені були,
Тим воям віддали, що залишались
Із готом битись. Вже й не повертались.
Тож скарб увесь свій на собі тягли.
Коли прийшли у поміч анти їм,
Здавалось, вже позаду небезпека.
Та й вже не дошкуляла людям спека,
Хорс не палив їх поглядом своїм.
Не пік за те, що лишили свій дім,
За те, що перед ворогом втікали.
Та ж готам опиратись сил не мали.
А потім він, здається, зрадив їм.
Чи готи, вже не маючи надій
Їх наздогнати, до богів змолили,
Аби знайшли ті росів й відомстили.
Тож налетів зненацька буревій
І небо чорні хмари затягли
Та Хорса лик сіяючий сховали.
Дощі і вдень, і ніччю поливали,
Усі шляхи-дороги розвезли.
То було важко, а тепер стократ,
Бо ж у багні тягли заледве ноги.
І їсти майже не було нічого.
Вогню не розвести – то дощ, то град.
Промокло усе наскрізь навкруги
Так, що не має змоги підпалити,
Хоч трішки тіло при вогні зігріти.
Ті, кому шлях долать не до снаги,
Зосталися на тім шляху лежать.
Не було сил уже і поховати.
Втомились роси втрати рахувати.
Та рід усе ще прагли врятувать.
Живі питались сивого жерця,
Коли ж, нарешті скінчиться дорога?
Нехай спитає врешті-решт у бога.
На небо позирали без кінця.
Та Хорса лик ні разу не з‘явивсь,
Неначе бог своїх дітей покинув.
Чи, може у борні страшній загинув,
Коли з богами клятих готів бивсь?
Та сивий жрець на те відповідав:
- Ніхто не в змозі Хорса-бога вбити.
Він допоможе, врешті своїм дітям!
Хоч, може й сам надій на те не мав.
Але із рук своїх не випускав
Він півня, щоб принести в жертву богу,
Коли важка закінчиться дорога.
- Коли ж то буде? – знову люд питав.
- Хорс вкаже нам! Подасть із неба знак.
- Який? - Не знаю. Та ми всі уздрієм
І знак той бога Хорса зрозумієм.
Тож далі йшли безсилі вже отак.
Нарешті, зупинились над ріку,
Що розлилася, затопивши луки.
Щоб не сідати людям у багнюку
І не долати течію стрімку,
На кам’янистий пагорб піднялись.
Вже вкотре гілля мокре назбирали
Та вогнище розпалювати стали.
Хоч попередні спроби не вдались
Та ж, може, тут удасться розпалити,
Бо ж сил ніяких в росів вже нема.
Б’ють кремінь об кресало та дарма,
Бо, навіть трут і той не хоче тліти,
Просякнутий вологою наскрізь.
Жінки і діти скупчились навколо
І дивляться з надією і болем.
Дощ ллє й не видно на обличчях сліз.
Те вогнище – остання із надій.
Не запалає – племені не бути.
Хоч не здолав у полі ворог лютий,
Ворожі боги виграють цей бій.
Остання іскра згасла. І, затим,
Надія вмерла. Хорс дітей полишив.
Жіночі зойки залунали в тиші
І діточки, вслід матерям своїм,
Заплакали. Одні чоловіки
Стоять і мовчки тільки споглядають,
Як їх надії всі дощем змиває,
Що сіється на мокрі й так гілки.
І раптом в небі поміж чорних хмар
Просвіт з’явився зовсім невеликий
І в нього Хорса показалось лико.
Маленький промінь, наче його дар,
Упав із неба на оте гілля
І воно вмить яскраво запалало,
Немов дощів ніяких не бувало.
І той вогонь всім душі звеселяв.
Хоч хмари небо знову затягли
І Хорса лик від люду заховали,
То вже нікого зовсім не лякало,
Бо люди обнадієні були.
- Хорс дав нам знак! – промовив сивий жрець, -
Тут ми, нарешті, можем зупинитись,
На берегах цих вільних оселитись
Та заснувати град свій, накінець.
Він півня із-за пазухи дістав
І кров’ю окропив оте багаття,
Щоб Хорсу шану і дари віддати,
Щоб він з пожертви ще сильнішим став.
А згодом тут святилище звели,
А поряд місто - Хорсунем назвали
В честь свого бога. Й жити родом стали,
Над іншими піднятися змогли.
Через віки постала горда Русь,
Яка початки з того міста брала
І племена слов’янські об’єднала
В могутній, навкруг Києва, союз.

Казав дід старий: - Теперко, як вийдеш на гору,
То скрізь слободи видніють, з’явилось чимало.
А, як Січ поруйнували козакам на горе.
Землі їхні відібрали та й панам роздали,
Обезлюднів степ, не стало кому доглядати.
Чагарі одні по балках тільки й розрослися.
А панам же якось землю треба обробляти,
Отож, вони селян своїх вмовляти взялися.
До роботи ті ледачі – тим не заманити,
Тож казали, що на півдні їх тут рай чекає.
Що течуть молочні ріки – вволю можна пити,
А, коли корів на пашу в степу виганяють,
То до ріг чіпляють кошик. Корови пасуться,
А з кущів у кошик прямо ягоди збирають.
Прийдуть ввечері додому, лиш води нап’ються
І більш з ними господарі клопоту не мають.
А з кошика візьмуть ягід та й знову чіпляють.
Тож по ягоди самому не треба й ходити.
А вже люди пироги там щодня споживають,
А не лиш на свято, як то звикли люди жити
В Москальщині. Більше того, хто зайде до хати,
Його тими пирогами завжди пригощають.
Захотілось москаликам в раї побувати,
Згодились переселитись… У степ прибувають,
А тут голо, вітри віють, чагарі по балках.
Де-не-де лиш запорожці по тих балках жили.
Стоять хати в них біленькі та ж самі – чортяки:
Чорні, страшні ще і пузьму (чуприну) носили.
Давай баби тоді лаять своїх чолові́ків:
«Завезли нас, такі дурні, в сторону хахлацьку!»
Тут же треба працювати, а їм таке дико.
А в Московщину до себе вже й ніяк вертаться.
Щоб тут вижити, потрібно день і ніч робити,
Хоч якісь хати із чогось треба збудувати.
А вони у себе звикли лиш байдики бити.
Хоч-не-хоч, а до роботи прийшлося звикати.
Хоча користі від того панам мало було.
Тоді стали сюди німців, болгар заселяти.
Українці в степ безмежний знову повернули.
Тож відтоді і зробився знову край багатий.

Якщо комусь ти задумав викопати яму,
Не забудь: з тобою можуть вчинити так само.
Послідовники в цім ділі знайдуться у тебе,
Так що, навіть, сумніватись у тому не треба.
Візьмуть ту ж твою лопату, вириють глибоку,
Ще й підштовхувати будуть до ями під боки,
Поки й звалишся до неї. Тоді й зрозумієш,
Що не один ти копать ями для когось умієш.
А тоді вже не жалійся, не проси у Бога,
Привела туди тобою ж втоптана дорога.
Пройшов Іван Самойлович дорогою тою
Від ями, яку комусь вирив, до ями другої,
Яку вирили для нього. А був такий радий,
Коли гетьманом обрали на козацькій раді
У Глухові. Це ж подумать: попович дожився,
Що на гетьманській посаді, врешті опинився.
Звісно, пройшов шлях немалий, не вискочка зовсім.
І писарем, і сотником бути довелося.
Довелось повоювати, себе проявити,
Щоби звання полковника, врешті заслужити.
А там, коли Многогрішний гетьманом зробився,
На суддівстві генеральнім Іван опинився.
Куди ж більше? Та Івану то мало здавалось,
Бо вже гетьманська була́ва у руках ввижалась.
Знайшов собі однодумців (а таких чимало)
Кого гетьманство Дем’яна, нарешті дістало.
Бо не слухався старшини, не з всіма ділився.
Та і цар вже підозріло на нього дивився.
Царські слуги знали справу, сіяли роздори,
Сподівались Україну загнуздати скоро.
З кожним гетьманом все більше права урізали,
Як не слухався, старшині на вуха шептали.
А тій тільки того й треба. Аби самим мати,
То готові і гетьмана, й державу продати.
Ображених на Дем’яна знайшлося чимало,
Зібралися генеральні й гетьмана продали.
Самі ж москалям нашептали, а ті тільки й раді,
Бо вже гетьман їхнім планам стояв на заваді.
Отож, нашими ж руками нас і ярмували,
Хто за гроші, хто за владу край наш продавали.
Взяли гетьмана під варту й москалям віддали,
А ті уже до Сибіру чимскоріш заслали.
Здали гетьмана, взялися милості прохати
В царя, щоби їм нового гетьмана обрати.
Самойловича хотіли, щоб ніхто не відав,
Але тут Сірко накинув на булаву види.
А ті панькатись не стали, заарештували,
Як якогось розбишаку москалям віддали.
І поїхав до Сибіру кошовий той славний.
А на гетьмана на раді обрали Івана.
Отак і став Самойлович гетьманом, усівся
І з погордою на всіх вже звисока дивився.
Думав, розумніший других. Став гетьманувати
Та одразу ж на ті ж граблі почав наступати.
Бо не можна всім вгодити, кожен свого прагне
І державну «ковдру» перше, все ж на себе тягне.
Тому землі, тому грошей, а тому посаду.
Не вдовольнив – сподівайся на чергову зраду.
А тут москалі насідають, права відбирають,
Все тугіше Україні зашморг затягають.
Народ сприймать не бажає московські устої,
А що зробиш, як москальське військо на постої.
А на правім боці Дніпра іде колотнеча.
То Ханенко гетьманує – ставленик від Речі,
То Тетеря, після нього Дорошенко взявся.
Той взагалі із султаном турецьким зв’язався.
І кожен під булаву хоче усю Україну.
Не думають, що в тій бійні Україна гине.
А лихі сусіди, навіть не ідуть полками,
Хочуть забрать Україну нашими ж руками.
І гетьманами тими, наче ляльками гендлюють,
Звісно, що на Україну для себе полюють.
А ще ж різні полковники з полками своїми.
Теж амбітні. Гендлювати можна іще й ними.
Ідуть на бій брат на брата, а батько на сина.
А на бій їх посилає козацька старшина,
Яка себе б’є у груди, вдає патріотів,
А, насправді, продатися, кому хоч, не проти.
А найперші – ті гетьмани всі у тому винні,
Бо ж кричать, що об’єднати хочуть Україну,
Але кожен з булавою лише себе бачить.
Від них слізьми кривавими Україна плаче.
Ні би, разом зібратися, якось уладнати
Та уже комусь одному булаву віддати.
Але ж кожен цабе з себе величезне корчить
І другому поступатись в гетьманстві не хоче.
Тож і Іван Самойлович тільки спав та бачив,
Як схиляється під нього вся сила козача.
Як не хочуть конкуренти булави віддати,
То потрібно їх силою у них відібрати.
Став збирати свої сили, у царя питає,
А той тільки радий тому, руки потирає.
Будуть чубитись коза́ки, кров рікою лити,
Московії буде легше їх тоді скорити.
Зібрав полки Самойлович, з москалями разом
Пішов «єднать» Україну. І диво, одразу
Стали полки на тім боці йому піддаватись.
З «православними братами» схотіли єднатись.
І в Каневі, і в Черкасах, в Мошнах, Богуславі
Здались йому гарнізони, скоривсь берег правий.
Не здобули Чигирина, де Петро сховався,
Мав ще сили, присягати царю відмовлявся.
А Ханенко не втримався, не такий затятий.
Покорився й погодився булаву віддати.
В Переяславі зібралась рада того ж року,
Запросили й полковників із правого боку.
Хоч на раді тій голосу вони і не мали,
Лиш старшина лівобічна в тому участь брала.
Самойловича старання Москві до вподоби.
Цар дав милостиво згоду для старшини, щоби
Саме його на гетьмана вона і обрала.
Але тільки-но булаву йому в руки дали,
Як москалі з договором новеньким припхали,
А у нім права козацькі ще більш урізали.
Хоч-не-хоч, а довелося його підписати
І під пильним царським оком вже гетьманувати.
Тепер уже і на лівім, і на правім боці.
Правда, сидить Дорошенко, як більмо на оці,
У своєму Чигирині, не хоче скорятись.
Доведеться знов походом на нього збиратись.
А тут ляхи, як дізнались, що москалі взяли
І до себе й правий берег також приєднали.
Налетіли, Брацлавщину із вогнем пройшлися,
А тут з півдня іще й турки й татари взялися.
Запалала Україна до Дніпра самого.
А що ж Москва? Москві, якраз , наче й не до того.
Спорядила, правда, військо Чигирина взяти,
Щоби, врешті в Дорошенка булаву забрати.
Пішов з ними й Самойлович, теж за булавою.
А, тим часом, правий берег вже спливає кров’ю.
Іти б треба, полкам своїм битись помагати,
Вони ж проти Чигирина лаштують гармати.
Просиділи під стінами кріпості отої,
Але так й не спромоглися взяти її з боєм.
Ледь почули, що татари сюди повернули,
Враз покинули облогу й до Черкас гайнули,
А звідтіль на лівий берег. А народ за ними,
Кидав хати, кидав села, щоб бути живими.
Де ж москальські обіцянки? Підло заманили
Козаків під свою руку й сам на сам лишили
Із ляхами та турками. От і вся підмога.
Залишилось сподіватись на шаблю та Бога.
Ляхи знов запанували на Правобережжі,
Яке, як вони вважали, саме їм належить.
Бо ж москалі в Андрусові їм його віддали.
Дорошенку в Чигирині зовсім гірко стало.
Полишили його турки. Як чинити має?
Боротися проти ляхів сил зовсім не має.
Тож шле гінців в Московію, та прихистку просить,
Бо ж бачить, що вже не буде так, як було досі.
Згоден булаву віддати аби лиш прийняли…
Самойловича, одначе, це не влаштувало,
Бо ж боявся в Україні того залишати.
То ж такий, що в нього зможе булаву забрати.
Та й москалі , наче, згодні та не довіряють,
Тож бігом до Чигирина військо відправляють
За тією булавою. Обійшлось без битви.
Віддав гетьман булаву ту – що було робити.
Відправили його в Вятку від гріха подалі.
Самойловичу ще й третю булаву віддали.
Став він гетьман обох боків. Звісно, загордився.
Й Слобожанщину під руку просить заходився.
Москва, правда на те згоди своєї не дала.
А тут саме насунула турецька навала.
Не згодився Дорошенко, то взяли Юрася.
Хай би хто, аби виправа їхня удалася.
Охрестили гетьманом аби їх покликав,
Мовляв, не самі ідемо у силі великій.
Ібрагім-паша хвалився і Києва взяти
Та прийшлося усім військом під Чигирин стати.
Довго вони топталися , довго штурмували,
Доки й москалі зрехались та військо зібрали.
Ледве за Дніпро ступили, турки й полякались,
Кинули мерщій облогу і назад подались.
Не зійшлося в Ібрагіма з облогою тою,
За що, врешті й поплатився потім головою.
Відступили турки, звісно кріпость зруйнували.
Майже місяць у облозі ж Чигирин тримали.
Москалям до Чигирина і діла немає:
Зруйнували, то нехай так тепер й пропадає.
Ледве вмовив Самойлович знов відбудувати,
Відчував, що скоро треба знов турка чекати.
Як наврочив, навіть року іще не минуло,
Як нове турецьке військо під кріпость прибуло.
Обложили з усіх боків, лізуть сараною,
Хоча тисячі вже їхніх лежать під стіною.
А тим часом Самойлович разом з москалями
Подолав Дніпро й подався на турка полями.
Під Бужином довго бились, доки й подолали.
Відступили турки, правда, Чигирина взяли.
Хоч від нього залишились тоді лиш руїни.
Ото і все, з чим вернулись вони з України.
Лиш Юрася залишили з турецьким загоном,
Нехай сили набирає для походу згодом.
Щоб не дати Юрасеві сили набирати,
Самойлович рішив люд весь силою зігнати
З правого на лівий берег. Згоди не питали.
Міста, села на тім боці вщент поруйнували.
З місць обжитих всіх погнали. А куди селити?
Тут своїм не вистачає землі, щоб прожити.
Тисячі простого люду без житла зостались,
Дякувать за те Івану, звісно не збирались.
А тут москалі ще й церкву під себе забрали,
Хоча б Києву, скоріше скорятися мали.
Ляхи турка потіснили трохи з України
Та й взялися піднімати потрохи руїну.
Дали згоду, щоб козаки людей гуртували,
Міста, села відродили, землі засівали.
Стали рядить з москалями проти турка стати,
А за те їм правий берег навічно віддати.
Москалям до України і діла немає:
Хоче лях весь правий берег – нехай забирає.
В українців про те, навіть, забули спитати.
Самойловичу зосталось лиш лікті кусати.
Був гетьманом обох боків, тішився із того,
Тепер знов лиш лівий берег зостався у нього.
Хоч він, наче й опирався, відмовляв від ляхів,
Мовби знав, що «вічна дружба» закінчиться крахом.
Казав: «Москва собі лиха тільки прикупила
Тим, що з ляхами в стосунки у дружні вступила».
Але що він міг зробити? Чи ж його питали?
Але слова доброхоти в Москву передали.
Сам же гетьман заходився був порядкувати.
Вірним людям маєтності, землі роздавати.
Не забував і про себе. Мав землі чимало.
А у нього ж і синочки вже повиростали.
Поробив їх полковниками, землі вдосталь мали.
Зрозуміло, що заздрісники косо позирали.
А тим часом Москва нову затію готує –
До походу проти Криму армію гуртує.
Бачить Бог, не хотів гетьман з Кримом воювати,
Намагався московітів з того відмовляти.
Відчував, можливо, що то погано скінчиться
І на саме його шкурі, врешті й окошиться.
Але все дарма. Тож мусив теж полки збирати.
А вже в травні довелося в похід вирушати.
Зібрав військо чималеньке, з москалями стали.
Ті удвічі більше війська в похід зготували.
Одних возів двадцять тисяч. Рушили походом.
Одного не врахували – степове безводдя.
У тім році в степу дощів майже не бувало.
Отож трави в Дикім полі всі повисихали.
Навіть, у Великім Лузі висохли всі трави.
Де в степу води набрати на таку ораву?
А татари не бавились – степи підпалили.
Ішло військо, лиш згарища навкруги чорніли.
Виїдало димом очі, дихання збивало.
Стала гинути худоба, бо ж їсти не мала.
І не мала чого пити. Перекоп далеко.
Сотню верст ще подолати до нього нелегко.
Тож зібрали раду й стали думати-гадати.
Та й надумали, що треба назад повертати.
Головний над усім військом князь Василь Голіцин,
Повертатися безславно з походу боїться.
Бо ж цар слухати не буде ніякі відмовки.
Але ж просто так не взяти стріляного вовка.
Щоб його за ту невдачу цар не дуже лаяв,
Він полковникам козацьким тихенько нараяв
Все звалити на гетьмана – він у всьому винен.
А від того пораділа заздрісна старшина.
Тут же гуртом зібралися й листа написали
І всі вини й негаразди на гетьмана склали.
Ті, що лестили учора, перед ним схилялись,
Взялись гуртом рити яму, рили – не цурались.
Дали донос Голіцину, той в Москву відправив,
Поки військо поверталось із тії виправи.
Дійшли ріки Коломаку, стали, спочивали,
Аж тут і царська реляція із Москви примчала
З повелінням: аби гетьмана заарештували,
І булаву гетьманську у нього забрали.
А самого відправили у Сибір з конвоєм.
Полетів Іван до ями униз головою.
Пригадати встиг, напевно, глибоку ту яму,
Яку викопав колись він гетьману Дем’яну.
Булаву в нього забрали. Та і все нажите,
Москалі зі старшиною узялись ділити.
Щось дісталося Мазепі – гетьману новому,
А все більше москалики нажились на тому.
Нахапали голіцини, неплюєви злата.
Ну, а як же – москаликам і не нахапати?
Дісталося і гетьману, й синів обібрали.
Одного за батьком слідом у Сибір заслали,
А Григорія скарали, бо ж надто гарячий.
Самойлович край свій рідний більше не побачив.
Десь помер у тім Сибіру. Скінчив по дурному.
Кажуть люди: не рий яму ніколи другому.

у ранах і гематомах — час звузився до хвилин
тривога відміна удома не вдома — твої?
в окопах чи в покривалі блискучому наче лати
ми знову воюєм
Боже —
ми вмієм в ці ігри грати
своєї чужої волі навʼязані схеми патерни
ми
сука
кіногерої примати і діти Праматері

дзвіночки дитячих голівоньок тремтять ніби тнуть мелодію
і кача пливе понад вічністю
над кожним Сашком та Володьою
Сірожкою Анькою — нашими
голодними та холодними
колишніми одноклашками
смішними колись і модними
над рідними над нерідними — старими чи зовсім ніжними
це
Боже
погана історія —
нам
Боже
давно не смішно вже

навіщо ти катакомбами
крізь море крові та пороху
ведеш нас до свого берега
або до нового мороку
до чого ведеш?
признаєшся?
вкладаєш детальки в пазики?
доводиш?
виводиш?
граєшся? —
складаєш якісь там пазлики

ми — дивний народ в оточенні
зневірені знеохочені
у темних водах історії оплутані та обточені
усе хазяйнуєм клопочемось —
усе бʼємось як заведені
сусіди ж облизують збочено
немовби намазано медом їм

сусіди навколо — зрадники
а — наші двори —
бойовища
вже третя війна вигарцьовує —
комусь —
видовища —
а нам — підземелля сховища непевні часи та згарища
навчилися бути у пеклі й гасити пожарища
і все безкінечно боремось з ріднею фальшивою й дикою
столикою бездуховною двоязикою

так тяжко ходити в темряві
у мороку невідомості
де свічкою править тонесенька нитка свідомості
горить і тікає в безвісти
ледь жевріє тихо міниться
століттями ми виживаємо —
коли це нарешті зміниться

чи на світовім полóтнищі
в твоїм казані бездонному
народ наш дарами жертовними
священною гекатомбою
щоразу тобі приноситься
кладеться офірою щедрою
а світ закриває очі та
виспівує нашого «Щедрика»

і ти приймаєш —
Божечко —
і ти всім киваєш —
божечки
і мило їм усміхаєшся
прислужникам-сороконожечкам
береш наші діти вбитими
береш наші землі вмитими
священною кровʼю нашою
слізьми матерів підлитими

ще скільки триватиме
Божечко
ця дивна любов з гематомами
коли наш нарід приноситимуть
у жертву тобі гекатомбами
до ста вівтарів — ще трошечки —
міста наші й села димляться

куди твої янголи
Божечко
Юрко та Михасик дивляться?

зроби вже нарешті паузу
на років хоча б що триста
дай нам прорости і вирости
і трон свій посісти —

щокожній ясній родинонці
у домі своєму чистому
дай смертю своєю скінчитися
і знов прорости та вирости

у ранах страхах прокльонах —
час звузився до хвилин

ти хочеш щоб з українців
лишився лиш ти один?

(С) Тата Рівна / Tata Rivna, 2023

Сидять під горіхом онук з дідусем,
В тіні заховались, бо ж спека надворі.
І вітер гаряче повітря несе.
Не хочеться десь потикатись в цю пору.
Тож сіли на лавці, знайшли холодка
Та й тішаться, бо і турбот в них немає.
Неділя, онуку не йти до садка,
А діда робота також не чекає.
Онук же цікавий, все хочеться знать,
Тож діда й на мить не лишає в спокої.
А тому цікаво теж розповідать,
Бо ж знає багато всіляких історій.
Урешті питає онук дідуся:
- А що наше місто так дивно назвали?
Напевно, над тим насміхається всяк?!
Хоч назв в Україні існує чимало –
Там Київ, Чернігів, Острог чи то Львів.
Чому так зовуться, усім зрозуміло.
Назвали на честь чи княгинь, чи князів,
Відомих по світу, а в нас якась Сміла?!
Чи то кращу назву знайти не змогли?..
- Дарма ти, онучку. Говориш дурниці!
Бо ж назву найкращу для міста дали,
Що іншим містам лише заздро дивиться.
Як хочеш, історію слухай одну,
Звідкіль оця назва для міста взялася!
Відтоді вже вік не один проминув.
Століттями Тясмина стрічка вилася
Між цих берегів до стрімкого Дніпра.
Селились тут люди, жили і вмирали.
Надходила й селам вмирати пора.
Але на їх місці нові виростали.
Отак і з’явилось містечко отут,
На березі Тясмина, Яцькове звалось.
Навколо ліси, болота – глухий кут.
Але в ті часи то й на краще, здавалось.
Бо ж прийде орда по відомих шляхах,
Віднайде містечко й розорить безжально.
Людей же чекатиме доля лиха,
Ясиром до Криму посунуть печальні.
Тож люди жили тут між топких боліт
Й широких лісів, господарством займались.
Рікою й Дніпром вибиралися в світ.
І місто росло, і хати будувались.
А якось по місту чутки поповзли,
Що звідкись прийшов дід старий із малою.
У місто, щоправда, вони не зайшли,
Чомусь обійшли Яцькове стороною,
Сховались в лісах. Чи боялись когось?
Чи то між людей жити не захотіли?
У місті ніхто не дізнався того.
Про ту новину кілька днів говорили,
А потім забули. Вже час проминув.
Якось хлопці з міста йшли лісом гуляти.
Ішли, говорили – хто бачив що, чув.
Бувало,встигав хтось і пожартувати.
Аж раптом на стежку дівчина ступа.
Та ж гарна, нівроку. Аж хлопці спинились.
Одразу і сміх поміж ними пропав.
Стояли стовпом, на дівчину дивились.
Один бешкетливий до тями прийшов,
Надумавсь над дівкою пожартувати.
Став, руки у боки: - Дівчино, здоров!
А можна в уста тебе поцілувати?
Бо ж ти така гарна… Та стала й мовчить.
Він крок уперед. Вона очі підня̓ла:
- Як спробуєш крок ще до мене зробить,
Заріжу! – спокійно йому відказала.
І вже у руках звідкись ніж появивсь.
Спинився бешкетник: - А ти таки сміла!
А як тебе звати? – питать заходивсь.
Вона лише мовчки стояла, гляділа.
І раптом пропала. Була і нема.
Де ділась, ніхто того і не помітив.
Шепочуться хлопці: - То Мавка сама!
Та і поспішили забратися звідти.
Відтоді стрічали її на стежках
Не раз і не два. А, як звати, не знали.
Тож Смілою й звали. А хто вже така,
То в неї при стрічі уже й не питали…
Хоч мирно жили між лісів і боліт,
Вважали, що тут їх орді не дістати.
Та, видно, навів хтось ординців на слід.
Уранці якось, ледве стало світати.
Собаки гуртом валувати взялись.
Сторожа зі стін видивлялася пильно.
Аж тут кіш ординський зненацька з’явивсь.
Немов мурашва обложила суцільна.
Місцеві за шаблі, мушкети взялись
Аби від навали тієї відбитись.
Жорстокі бої біля стін почались
І кров ручаями по них стала литись.
Хоч бились завзято з ордою вони,
Татар було більше, вже скоро здолають.
Подав би хто поміч їм зі сторони
Та ж вістки подати можливість не мають.
Мабуть, доведеться загинути всім,
Чи, може, товаром у Крим усі підуть.
Орда не залишила вибору їм…
Загін козаків по татарському сліду
Назирці ішов. Небагато було.
Відкрито напасти – себе загубити.
І морщить ота̓ман в заду̓мі чоло,
Не знає, як з кошем отим поступити.
Стоять козаки та чекають наказ,
Готові погинути в битві з ордою.
Тут з лісу виходить дівчина якраз,
І до отамана стрімкою ходою.
Не встиг той і рота відкрити, вона
Промовила: - Є стежка через болото
Ірдинське. Ніхто про ту стежку не зна.
Я вас проведу, якщо, звісно, не проти.
Звідтіль небезпеки орда не чека,
Ударите ззаду по хану самому…
І дивиться, шаблю трима у руках,
Неначе зі зброєю добре знайома.
- Що ж, - мовив ота̓ман дівчині, - веди!
Провчи̓мо орду, щоб забула дорогу.
Не знали ще досі такої ходи
Козаки – болото тягло їх за ноги,
Хотіло звалити. А дівчина йшла
У них попереду і то їх тримало.
Повинні змогти, бо ж вона он змогла,
Вони й не такі перешкоди долали.
Нарешті, болоту кінець. За ліском
Вже чується гомін татарського кошу.
Козацтво забрьохане стало рядком,
А сам отаман каже дівчині: - Прошу,
Вертайся назад чи сховайся скоріш.
Бо далі уже чоловіча робота.
Вона лише стиснула шаблю сильніш.
- Я з вами піду, якщо, звісно, не проти?!
А проти… то я обійдуся й без вас.
У мене з татарами власні рахунки.
- Як хочеш! – на те отаман обізвавсь.
- Ну, хлопці, вперед! – прокотилося лунко.
Забрьохані, наче ті лісовики,
Зненацька козаки на кіш налетіли.
Татари на них не чекали-таки
Та ще й отакі страховидла уздріли.
«Аман!» – закричали, - «Алла!» і «Айда!».
Хто кинувсь тікати, хто кинувся битись.
І кров потекла по траві, мов вода.
Містяни з-за стін не схотіли дивитись,
Ударили дружно й орда подалась.
Вже шаблі козацькі її лиш косили.
Лиш курява вслід по орді піднялась,
Бо та утікала до Криму щосили.
Зрубавши останніх, кого досягли,
Вернулись козаки загиблих зібрати.
Шукати дівчину оту почали,
Що так помогла їм татар подолати.
Знайшли…поміж трупів ординців вона
Лежала – прохромлені шаблею груди…
Остання усмі̓шка лишилась одна
На пам’ять від неї врятованим людям.
Над Тясмином місто ховало її,
На пагорбі, щоб було видно здалека.
Щоб бачила сонце в ріки течії,
Щоб рано весною вітали лелеки.
Не знали, як пам’ять її зберегти.
Аж доки у когось ідея з’явилась:
- А, може, нам місто на честь наректи,
Тоді б вже у пам’яті точно лишилась.
- А, як її звали? – Та ж Сміла! Чи ні?
- Нехай буде Сміла! Отак і зосталось.
Історію дід розповів цю мені.
Тепер, бач, онучку, й тобі передалась.

Їхав козак полем та Кучманським шляхом,
На Січ повертався з походу на ляхів.
Ходив з батьком Хмелем під саме Замостя,
Хотів і в Варшаві побувати в гостях.
Та якось не склалось. Чи винна погода?
Бо ж вже пізня осінь принесла негоду.
Чи Хмель не наваживсь ляхів добивати
Та надумав миру з королем шукати?
Всі ті політеси козаку не милі.
Коли вже почали, то вже б і добили.
Лях залиже рани, з силами збереться.
Навесні чекати знову доведеться.
Та про те в козака думки не питали,
Тож із пів дороги назад повертали.
Не став козак з Хмелем додому вертати,
Бо ж на Січ козацьку є доріг багато.
Їхав козак полем та Кучманським шляхом.
Сам-один у полі та не відав страху.
Бо ж у нього шабля калена у крові,
Будь якої миті до бою готова.
Коли перестрінуть воріженьки в полі,
Нехай нарікають тоді вже на долю.
Голови рубала татарам і ляхам,
Ізвела зі світу вже скількох домаха!
А ще бахмат в нього стрімкий, наче вітер.
Такого у полі нелегко зловити.
Отож, козак їде та пісню співає.
Високо у небі десь орел літає.
Такий самий гордий, такий самий сильний.
І тому безстрашний син безмежжя вільний.

Ще в дитинстві малому повів мені тато,
Як Почаїв татари взялись облягати.
Вони довго стояли, вони стріли пускали,
Але стріли до них же самих повертали.
І злякались татари, і взялися тікати,
Побоялися більше святе місце чіпати.
Я сприйняв то, як казку, бо ж на вигадку схоже.
Та тепер, як було то, розповісти вам можу.

Коли у вирі братовбивчої війни
Після Хмельниччини палала Україна,
Йшов проти брата брат, а батько проти сина,
Правобережжя вже скидалось на руїну.
Всьому виною гетьманята й гетьмани,
Що влади прагли не для того, щоб спинить
З усіх боків ворожу без кінця навалу,
Вони й самі її у поміч закликали,
І разом з ворогом край рідний плюндрували
У сподіванні, що колись народ простить.
А вороги, що перше з острахом ішли
Край грабувати, тепер зовсім осміліли.
Бо ж не було на Україні тої сили,
Яка би їх нахабний поступ зупинила.
І убивали, і в полон людей вели.
Як Дорошенко із султаном підписав
Був договір та прихиливсь під його руку,
Турецьке військо налетіло, наче круки
Й татари з ними. Й так терпіли люди муки,
А то і зовсім уже чорний час настав.
Усе горіло, скрізь полонених вели,
Міста і села руйнували і палили.
А ляхи, що все Правобіччя прихопили,
Як з москалями Україну розділили,
Не надто в захист поспішали. Лиш коли
Вже турки Збараж захопили і спалили,
Король, нарешті, їм війну оголосив.
Хоча, тим, мабуть турок більше розлютив,
І тоді Кара-Мустафа війська повів
З Поділля, де на той час турки вже сиділи,
На ще не гарбані Волинь й Галичину.
Слідом за Збаражем і Вишнівець спалили.
Лише руїну на шляху своїм лишили
Та гори трупів. Не було кому й могили
Копати вбитим. А один загін звернув
І на Почаїв також. Нуреддін –султан
Його привів, щоб місто тихе розорити,
А монастир увесь розграбити й спалити.
З околиць люд туди збігавсь пересидіти,
Хоча й високих стін тоді не було там
Та ж святе місце, то вже ж, може, у татар
Його не здійметься рука поруйнувати.
Чи король прийде, щоби тих татар прогнати,
Чи то заступиться за бідних Божа мати
Із військом ангелів враз спуститься з-за хмар.
На те найбільше й сподівались. Бо ж король
Десь аж у Польщі з військом боронив Варшаву.
А Дорошенко з козаками вершив справи
Під Чигирином. Там шукав у полі слави.
І не було нікому справ до чужих доль.
На монастир надій також не покладали,
Навколо тільки дерев’яний частокіл.
Татарам варто лиш докласти трохи сил,
Щоби його здобути. З навколишніх сіл
Прийшло багато, але ж зброї геть не мали.
Та й то були жінки та діти, ще - старі.
Хто не устиг сховатись – турки полонили.
А двох монахів необачних просто вбили.
І монастир тоді вже щільно обложили.
А позад них весь край іще в огні горів.
Хто був здібніший, здоровіший із селян
Чи то з монахів, що змогли, до рук узяли
І на валах та хлипких стінах разом стали,
Свою обитель, свої сім’ї захищали.
Та вже дрижала від орди навкруг земля.
Хто боронити стіни зовсім сил не мав,
Ті у соборі усі Троїцькім зібрались,
До Богородиці з молитвами звертались
Та до мощей Іова. Тільки й сподівались,
Щоб хтось із них монастиреві в поміч став.
Вони молилися, а ворог вперто ліз,
На оті стіни хлипкі здертись намагався,
В атаці першій захопити сподівався.
Та монастир із сил останніх відбивався,
Настирних ворогів скидаючи униз.
Напевно, Божа сила в поміч їм була,
Бо вже два дні татари взяти стін не в змозі,
Хоча і пхаються з усіх сил голомозі
Та «Божі воїни» стоять їм на дорозі,
Яких здолати вража сила не змогла.
І ось на третю ніч задумав Нуреддін
Всі сили кинути й обитель захопити,
Вогнем закидати і стіни підпалити,
А всіх «упертюхів» нещадно перебити.
Те й не приховував від оборонців він.
До ночі небо важкі хмари затягли,
Тож смолоскипи військо враже запалило,
Й від того, наче все навкруг вогнем залило.
А всі обложені лиш до небес молили,
Бо ж тую силу зупинити чи б змогли.
Завили труби раптом в таборі орди
І ті вогні нараз посунули на стіни.
В соборі люди всі упали на коліна,
Бо ж вирішальна наступила вже година,
Земля дрижить уже від вражої ходи.
На стінах люди, зброю маючи в руках,
Молились також, бо ж уже й не сподівались.
Страх за молитвами сховати намагались.
Ворожі ж лави стрімко вже на стіни рвались.
Всі розуміли, що попереду чека.
І раптом хмари в небі стрімко розійшлись
І над собором Богородиця з’явилась
В блискучім сяйві. А навкруг її товпились
Могутні ангели, мечі в руках світились.
А справа Неї на колінах та моливсь
Іов, просив, мабуть, заступництва Її.
Як тільки диво те татари й турки вздріли,
То почали пускати в те видіння стріли,
Але вони назад вертали та й їх били,
Тож стали гинути вони від стріл своїх.
Так тим видінням вони злякані були,
Що усі разом раптом кинулись втікати,
А стріли огненні летіли вслід проклятим.
Одне хотілось їм – життя порятувати.
Уже про здобичі і мріять не могли.
А ті, обитель хто на стінах захищав,
В погоню кинулись, бо ж з ними Божа сила,
Кого побили, кого тільки полонили,
Бо вороги і зовсім опір не чинили,
Такий над ними страх від того панував.
Так Божі сили монастир уберегли,
Людей від смерті і полону врятували.
А, коли вість про диво всім відома стала,
То українців, врешті, радість обуяла –
Що не одні – бо ж Небеса за них були.

Обступили внуки діда та й стали прохати:
- Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
Дід не довго й опирався настирній малечі.
Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
Колись горщики в тій печі випалював. Нині
Передав ту свою справу найстаршому сину.
Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
Хоч колишньої немає уже у них сили.
Вправні руки глину місять та млинці качають,
А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
- Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
Далі стіни з усіх боків доточим до того.
Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
В яке буде зазирати щодня наше сонце.
Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
А тут посуд поставимо, де повище справа.-
Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
- Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
- А яку вона робити буде в хаті справу?
- Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
А над нею схилилася фігурка людини.
- От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
Адже іграшка міцною у нас бути має!
Скоро посуду наліпить усякого тато.
Буде його випалювати, випалить і хату.
Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
Доки можна уже буде з іграшкою грати,
Та послухалися діда, бо ж його любили.
Розвернулися й до батька гуртом полетіли
Поспитатися: чи довго ще йому робити –
Коли посуду наліпить й буде піч топити.
А дідусь услід дивився малим онучатам,
Хоч на мить йому хотілось також малим стати.

Не встиг дідусь ступити на поріг,
Як онучок до нього підбігає
І, замість «добрий день», його питає:
- А чому наше місто – Кривий Ріг?
Хто таку дивну назву місту дав?
Скажи, дідусю. Ти ж, напевно знаєш.
Бо книжечки якісь весь час читаєш…
Дідусь на руки онучка підняв:
- А добрий день, онучку, де подів?
Хіба гостей так можна зустрічати?
Чекай, от привітаю маму й тата,
Скажу їм пару необхідних слів,
Тоді уже тобі і розповім
Звідкіль та назва в міста узялася.
Онук, нарешті діда дочекався,
Усівся на дивані поряд з ним.
- Так от,- почав дідусь, - було все то
В часи, як на Січі козакували.
Туди сміливі й мужні утікали
Чоловіки вільнолюбиві, хто
Миритися з панами не хотів,
Татар і турок також не боявся.
За шаблю-захисницю хутко брався,
Коли з’являвся ворог на путі.
Отож, ватага хлопців-молодців
Якось на Січ степами простувала.
Від свого пана-ляха повтікали.
Зі зброї – тільки палиця в руці.
Та що в степу боятись молодцям?
Гуртом спроможні будуть здачі дати,
Тож краще їх нікому не чіпати.
Ідуть, шукають балки чи ярця,
Щоб зупинитись та перепочить,
Багаття невелике розпалити
Таке, щоби татарин не помітив.
Ідуть та розглядаються. Висить
Ще сонечко у небесах високо.
Легенькі хмарки вдалину летять.
Під ними жайвір не втомивсь співать.
І раптом з балки в двох десятках кроків
Тур вискочив. Стривожило його,
Мабуть, що люди коло стада бродять.
В очах вогонь горить – спинити годі.
Тож хлопці врозтіч кинулись бігом.
Хоча куди у полі утекти?
Але інстинкти гору все ж узя́ли.
Метнулись всі, урізнобіч помчали.
Окрім Степана. Ні, щоб утекти,
До тура він обличчям повернувсь,
Розставив ноги, щоб міцніш стояти.
Рішив хоч трохи м’язи розім’яти.
Тур заревів, до парубка метнувсь.
Той в мить останню відступив убік,
Вхопив бика ручищами за роги,
Крутнув, аж впав той на передні ноги.
І став валити. Хоч пручався бик,
Та все сильніше до землі схилявсь.
І раптом тріск – ріг в нього відвалився.
Бик вирвався, на ноги підхопився,
Задер хвоста та й геть мерщій подавсь.
Як до Степана хлопці підійшли,
Він тільки що і мовив винувато:
- Ех, не прийдеться м’яса скуштувати!
А вже ж зовсім, здавалося звалив.
От тільки й ріг?!. Хоча, у розі цім
Я можу порох при собі носити.
Придумаю, як міцно причепити.
А хлопці мовчки дивувались тим.
Коли на Січ, нарешті прибули,
То їх у козаки приймати стали.
А на Січі такий вже звичай мали:
Щоби пани дізнатись не могли,
Куди подівся біглий їх холоп,
То прізвисько всім новичкам давали.
Щось не таке в людині підмічали
І часто так – немов тавро на лоб.
Стрічаються відтоді, між других
Тетеря, Саламаха, Головатий,
Рябко, Непийвода або Лупатий,
Паливода та Чуб чи Пустобріх.
Отож Степана Рогом й нарекли.
Бо він весь час носився із тим рогом,
Порохівницю він зробив із нього.
Козакувати хлопці почали.
Степан, як всі, і на татар ходив,
І проти турків у морські походи.
Із ляхом часто на двобій виходив.
Від інших же різнився козаків
Не силою великою лишень,
А ще і тим, що у бою узяте,
Не поспішав у шинку пропивати,
А до глибоких все складав кишень.
А на Січі в скарбниці зберігав,
Бо ж розумів – в житті усяк буває:
Сьогодні шаблю у руках тримає,
А завтра, може, немічним би став.
Так воно й сталось. У однім бою
Із турками під шквальний залп попали.
Одні одразу мертвими упали,
А з тих, що залишилися в строю,
Хто кулю в груди, хто у руку мав,
Степану ж ногу кулею пробило.
Йому ще битись вистачило сили,
Та зовсім скоро кров’ю сплив і впав.
Не лишили на полі козаки,
Відбили турок та порятували.
Кров зупинили і перев’язали.
Хоч ногу зберегли йому таки,
Але відтоді він кульгати став.
А яка користь у бою з кривого?
Козакування скінчилось для нього.
Та він від того духом не упав.
Взяв зі скарбниці здобич, звісна річ
Та і задумав шинок свій відкрити.
Не десь – а на шляху Кодацькім, битім,
Який веде прямісінько на Січ.
Знайшов він вдале місце на шляху
Там, де могила та, що Баба звали.
Майстри найняті шинок збудували
Й повів шинкарську долю нелегку.
Бо ж серед степу різного бува:
То розбишаки налетять по ночі,
То лях якийсь пограбувати хоче,
А то ще завітає татарва.
Але, з другого боку, кожен, як
Повз нього їде та і завертає.
А тут спочинок і поїсти має.
Гостинно зустрічав усіх козак.
Бувало, їдуть шляхом, хтось пита:
- А чи далека ще у нас дорога?
- От, доберемось до кривого Рога,
Там перекусим, на ніч зможем стать.
І далі вже спокійно подамось.
А хтось з заїжджих тут і зупинявся,
Біля кривого Рога будувався.
Так і людей потроху завелось.
Село з‘явилось. Щоб не мудрувать,
Його так Кривим Рогом і назвали.
Село відтоді уже й містом стало.
Та ніхто назву не схотів мінять.

Дощ сіється з кошлатих сірих хмар.
Затіявсь з ночі й без перепочину.
Вже б чи пішов? Як влітку – на годину.
А тут ще й холод, аж із рота пар.
В тісному шанці сховку не знайти.
Хоч під ногами ще калюж немає,
Але земля вологи набирає.
Тож з’являться, як дощ буде сікти.
Але то все дрібниці – бо навкруг
Реве й гуде усе безперестанку.
За пагорбами десь гуркочуть танки.
Снаряди геть розколупали луг.
Встигай лишень із шанця виглядать,
Чи не поперли орки у атаку,
Бо ж хочуть, кляті за ціну, за всяку
Цей невисокий пагорок узять.
Уже встелили трупом увесь діл
Та пруть і пруть і ліку їм немає.
Бійці ріжки міняти не встигають.
В людей звичайних вже б не стало сил
І день, і ніч тих орків зустрічати.
Та ж люди тут зібрались не прості.
Немов стіна у орків на путі,
Якої їм повік не проламати.
У шанці двоє воїнів сидять.
Один вже сивий, хоч на вид, неначе
Ще молодий. Багато, мабуть, бачив
Такого, що прийшлося сивим стать.
Другий ще зовсім молодий юнак.
Коли щось вибухає недалечко,
Він мимоволі голову у плечі,
Не може іще звикнути ніяк.
А сивому, усе одно, немов.
Вже звик до того гуркоту страшного
І то лише звичайний шум для нього.
Вже надивився і на смерть, й на кров…
- Не розумію, - каже молодий, -
Як ви тут стільки витримали часу?
Ракети, бомби, танки вас ковбасять.
Тут день пробув і радий, що живий.
Та ж кожна куля, бомба чи снаряд
Летять, аби усе живе убити.
А ви ні кроку не зробили звідти?!
І нищите тих орків всіх підряд.
Звідкіль ті сили? Адже плоть жива
Не здатна зливі смерті опиратись.
Шматок заліза може вмить уп’ястись.
Йому все рівно – груди, голова
І все. Людини, уважай, нема.
Всміхнувся сивий: - Усе вірно, брате.
Загроз для плоті бренної багато.
Когось, можливо б, смерті шал зламав,
Але не нас. Бо ж дух козацький в нас .
Дух предків наших, що завжди стояли
Стіною проти вражої навали
Завжди, коли приходив смертний час.
До речі, ти легенду ще не чув
Про пагорби авдіївські? Хто знає?
Можливо, цей, що ми обороняєм
Якраз у центрі тих подій і був?!
- Та я ж з Поділля. Звідки було чуть?
А на «нулі» лиш вчора опинився.
Як слід ще, навіть і не роздивився…
- Що ж, поки знову орки не попруть,
Є трохи часу. Тож я розповім,
Що чув від діда із місцевих. Часом
Він молоком нас напував і квасом.
Стояв тут недалеко його дім.
Тепер нема… І діда вже нема…
Снаряд ворожий поховав навіки.
А дід, скажу, міцним був чоловіком
І страху смерті взагалі не мав.
Отож, той дід якось розповідав…
Було то все хто зна якого року.
Тоді ще степ вважався Диким поки,
Татарин кримський в ньому панував.
Було збереться чимала орда
Й на Україну за ясиром пхає.
Пів України в полум’ї палає.
Бо ті набіги – то страшна біда.
І не було кому орду спинить.
Тож тисячі нещасних шлях долали
До Криму, де їх в рабство продавали.
В страху весь час доводилося жить,
Аж доки не з’явилась мати-Січ.
Сміливі й мужні козаки, бувало,
Так ту орду скажену зустрічали,
Що та одразу повертала пріч.
А, не встигали часом перейнять,
То, як вона зі здобиччю вертала,
Усе одно її наздоганяли,
Щоб копняків добрячих надавать.
Татар громили, а полон звільняли.
Тож хан уже й не знає, що робить.
Як так пройти, щоб козаків не стріть?
Сиділи й мурзи, голови ламали.
Нарешті, наче, спосіб віднайшли.
Підем, мовляв, ми на Москву, неначе
Хоч там п’яниці й ледарі , одначе,
Ішли б, ішли та так і не дійшли,
Бо той похід лиш очі відведе.
Там вже орда розвернеться й раптово
На Україну увірветься знову
Зі сходу, звідкіля ніхто не жде.
Там уже зможе добре погулять:
Ясиру візьме, здобичі багато.
Тим самим шляхом можна і вертати.
Там козаки не будуть зустрічать.
Отож, орда зібралась чимала.
Мотуззя взяли, щоб ясир в’язати
Та прихопили лантухів багато.
На Кальміуський шлях орда пішла…
Верталися із Дону козаки.
Донці не в гості, звісно запросили.
Ногаї на станиці напосіли,
Прийшлося дати одкоша таки.
Дали добряче прочухана тим,
Аж до Азова по степах їх гнали.
Там заодно і турків поскубали…
І от тепер вертали в рідний дім –
На Січ. Всіх попереду отаман
На гарному бахматі виграває.
Спокійний степ і сонце в небі сяє.
І небезпеки, начебто, нема.
Та ж тут під’їхав на коні козак –
Старий Тарас – галдовник всім відомий…
- Хто-хто? Я із цим словом не знайомий! –
Його зненацька перебив юнак.
- Галдовник? Ну, характерник іще
Чи чародій. Між козаків бували
Такі, які багато чого знали.
Могли, наприклад, керувать дощем,
Зі звіром говорити чи туман
На ворога навести… Тож під’їхав
І каже отаману: - Чую лихо.
- Яке? – не здивувався отаман.
- Якась біда зі степу насува.
Дай трохи часу – більше буду знати.
Велів ота́ман коней зупиняти.
Тарас від’їхав, де густа трава
Й по-вовчому узявся завивати.
Десь вовк озвався, слідом ще один
Виводити узявсь на всі лади,
Мов щось Тарасу брався розказати.
Вернувсь козак та й мовить: - Йде орда!
- Нехай іде! В Московію зібралась?!
До нас би тільки, клята, не чіплялась!
- Ні, отамане. В тім то і біда,
Що хоче клята наших одурить:
Йде на Москву – заверне в Україну,
Зненацька хоче вдарити у спину.
- Вона далеко? – Та вже степ курить!
Десь по обіді можна і чекать.
- Що ж,- отаман задумавсь на хвилину, -
Орду самі ми, звісно, не зупиним
Та трохи часу нашим можем дать.
Лети, Степане чимскоріш на Січ.
Дай знати нашим. А ми її стрінем.
Можливо, всі тут у бою і згинем.
Але ж нам помирати – звична річ!
Що, козаки, дамо татарам бій
Так, щоб у них аж в носі засвербіло?!
- Дамо! Дамо! – козацтво загуділо.
- Ну, то, мабуть, на висоті отій,
Що над шляхом панує і почнем
До бою з татарвою готуватись!
Велів козакам хутко окопатись.
Сам роззирнувся з висоти: - Одне
Мене хвилює: а як обійдуть,
Не стануть просто з нами зачіпатись?
Не будем ми дарма за ними гнатись?
Як нам тоді, Тарасе, із тим буть?
Старий козак на те лиш усміхнувсь:
- Не обійдуть. Я напущу туману.
Лише крізь нас для них дорога стане.
Я ж то умію добре! Чи забувсь?!.
Десь по обіді загула земля.
Аж затряслася вся і задрижала.
Напевно, що орда велика мчала.
Стовп пилу піднімався іздаля.
Все ближче й ближче. Чорне вороння
Вперед летіло, здобичі чекало.
Їх чорна тінь на пагорби упала.
Здалося, навіть, що немає дня.
В півсутінках з’явилась і орда,
Летіла швидко, коней не жаліла.
Надіялась, мабуть, на свою силу.
Загін козацький на команду ждав.
Коли орда на постріл підійшла,
Махнув ота́ман – кулі полетіли
Впритул в орду, змішали вражу силу.
Свинцева хмара перших вмить змела.
Упали коні, люди, через них
Наступні теж на землю полетіли.
А ззаду напирали нові сили
І козаки з мушкетів били їх.
Стовп диму, піднялася курява,
Стрільба і крики, стогін та іржання
Злились в одне. Смертельне замішання.
І степ ординець кров’ю заливав.
Доки допетрав хан і повелів
Аби орду відкликати із бою.
Ординці відкотилися юрбою
Та сотні вже не підняли голів.
Так у кривавій і лежать траві.
На відстані татари зупинились
Та все, як слід здалека роздивились,
Чи ж то той пагорб штурмувати слід.
Упевнились, що мало козаків
І знову хан орду в атаку кинув,
Гадав, що вдруге вже її не спинять.
Та знов козацькі постріли стрімкі
Змели найперших, шлях перепинили,
На місці затопталась татарва,
А смерть їх раз по разу вирива.
Орду, немов косою покосило.
Не витримали, врешті, подались.
Хан, хоч і злий та мусив зрозуміти,
Що козаків не просто буде збити,
Отож степи навколо роздививсь
Й велів той пагорб справа обійти,
Щоби часу даремно не втрачати.
Та довелось орді недовго мчати,
Бо урвище зустріли – не пройти.
Туди-сюди, вертати довелось.
Козацтво зліва обійти схотіли,
На неприступні скелі налетіли,
Які б повік здолати не вдалось.
Єдиний шлях крізь пагорб той лежав,
Де козаки з мушкетами засіли.
І знов ординців хмара налетіла,
І знов мушкетний залп їх зустрічав.
Та , іншого не маючи шляху,
Ординці перли й перли без упину,
Бо гнав їх хан нагайкою у спину,
А вони долю лиш кляли лиху
Між двох вогнів. Дісталися таки
До козаків. Ті в шаблі їх зустріли.
А козаки рубатися уміли.
Не втримались татарські вояки,
Помчали вниз. Знов хан їх завернув.
Метнулись вгору, у бою зчепились.
Не витримали, знову покотились.
І так, аж поки й білий день минув.
До ранку відступилася орда,
Пішла у степ зализувати рани.
Та й в козаків не все складалось гарно.
Багато хто від шабель постраждав.
Десь половина залишилась тих,
Хто завтра б міг іще до бою стати.
Але ніхто не прагнув відступати,
Готові стріти ворогів своїх.
Заледве в небі сонечко зійшло,
Як знов орда на пагорб той помчала.
І знов свинцева хмара їх стрічала,
Хоч сили в неї менше вже було.
Вже скоро бій на пагорбі кипів.
Рубались хлопці, сили не жаліли,
В бою спинити ворога воліли,
Хоч не один вже голову зложив.
Уже весь в ранах отаман упав,
Уже з десяток козаків зосталось.
Та всі спиною до спини тримались
І кожен спину брата захищав.
Ординці ж пруть на них з усіх сторін,
Вже раді, що, нарешті, подолають,
Хоча по трупах по своїх ступають…
І от, нарешті, залишивсь один
Старий Тарас. По шаблі в руки взяв.
Всміхнувся хижо ворогам: - Давайте,
Усі гуртом на мене нападайте,
Щоб я, нарешті, розім’ятись мав!
Те все так налякало ворогів,
Що вони від козака відступились,
А деякі за луки ухопились,
Рій стріл у бік козака полетів.
Але…упали стріли коло ніг.
А він в обличчя татарві сміявся.
Хто би, скажи, такого не злякався?
Ординців й хан утримати не зміг.
В страху метнулись з пагорба бігом.
Перечіпались, мчали, озирались.
Здавалося, ще більше налякались,
Побачивши, як в козака того
Із шабель раптом крила узялись.
Могутній птах над пагорбом злітає,
Орлиний клекіт в небесах лунає.
Аж чорні зграї вороння кудись
Метнулись врозтіч. Загула земля
Від тупоту. То не орда втікала –
Козацька лава в поміч поспішала.
Почувши лише тупіт той здаля,
Ординці посідали на коней
Й помчали в степ. Хан попереду, звісно.
Орді в степу безмежнім стало тісно,
А страх гнітючий все вперед жене…
Орду догнати вже дарма було.
Тож козаки під пагорбом спинились,
Тіла своїх збирати заходились.
На пагорбі, де військо все лягло,
Могилу братську вирили гуртом
І в ній усіх полеглих поховали.
А на могилі камінь тій поклали,
Щоб про той подвиг не забув ніхто.
Відтоді довго камінь той лежав.
Як козаки йшли повз, то уклонялись.
І все одному завжди дивувались –
Весь час орел над пагорбом кружляв…
До речі, кажуть хлопці. Хоч війна.
Як гуркотіння бою затихає
І тут над степом тиша залягає,
Орлиний клекіт з неба долина.

І вечір непомітно вже підкрався.
Червоний захід вітер провіщав.
Старі діди розсілися на лавці.
Хто говорив весь час, а хто мовчав,
До слів чужих уважно дослухався.
Як мовиться – на вус собі мотав.
Старий Юхим знавцем всього вважався,
Тож він найбільше рота й розкривав.
Хтось щось почне, а той перебиває
Та починає довго говорить,
Мовляв, і це питання добре знаю.
А спробуй його тільки перебить.
Зайшла і про ворожок в них розмова.
Хтось вірив у правдивість їхніх слів.
Хтось сумнівався в тому. І тут знову
Юхим устряв і річ свою повів:
- А я ворожкам вірю. Вони знають
Якісь шляхи туди, до вищих сил.
Їм звідтіля усе й повідомляють.
- Не може бути?! – загули навкіл.
- Не вірите?! То слухайте, невірки.
Історію одну вам розповім.
Я чув її малим від бабці Вірки.
Земля їй пухом. У селі однім…
Його тепер, на жаль, уже немає.
У тридцять третім виморили всіх.
Та он Петро село то добре знає.
Дід його звідти виїхати встиг…
В Сибір з сім’єю. Але я до чого?
Ага! Так от, жила сім’я одна.
Їм донечку даровано від Бога.
Тож, на великих радощах жона
До старої ворожки подалася
Аби про долю донечки узнать.
Та карти розкладати узялася.
Скривилася. Та ж мусила казать:
«В дочки твоєї вік короткий буде.
У день весілля втопиться вона».
Аж тенькнуло у матері у грудях,
Така страшна була та новина.
«І обійти оте не можна?» «Доля!»-
Ворожка їй. Та ж матері, однак,
Не вірилось. Іще часу доволі,
Можливо, щось і зміниться…Отак
І час минав. Росла донька-красуня.
Гарнішої й в окрузі не було.
Але батькам лиш додавало суму,
Що їхнє щастя швидко так росло.
І от уже і парубки навколо,
Вже й Павло-красень засила сватів.
Донька щаслива та ще більше болю
Від тої вістки стало для батьків.
Та ж щастя дочки?! Як їй відказати?
Рішили в день весілля берегтись.
І до води її не відпускати.
Й криницю серед двору затягти
Міцним брезентом, щоб туди не впала.
От і весілля. Радісна донька.
Бо ж днина її сонцем зустрічала
І все подвір’я вбране у квітках.
Батьки теж заспокоїлись – минеться.
Де їй втопитись, як води нема?
Та доля недарма кривою зветься,
Над ними посміялася сама.
Де не взялася хмарка невеличка,
Пробігла, краплі рясно пролила.
Та й зникла. Знову в небі сонця личко.
Трава, хіба що у росі була.
Донька подвір’ям бігла,поспішала
Та послизнулась на росі була
І на криницю, на брезент упала.
А там калюжка від дощу мала.
Вона у тій калюжці й захлинулась…
Та ж чи багато треба? Ото так!
І, як би там людина не тягнулась
Та Долю їй не оминуть ніяк.
- Він вірно каже,- дід Петро озвався. –
Про ту ворожку я від діда чув.
Про неї він теж гарно одзивався.
А ще казав – такий випадок був.
В одній сім’ї дітей давно не мали.
Нарешті ,хлопчик народивсь у них.
Вони його, де й посадить, не знали.
А тут якраз ворожка на поріг.
Чогось до них у хату завітала.
Та в тих жінок якісь свої діла.
Вона на хлопця глянула й сказала:
«Короткий вік Крива йому дала».
«Як так? – батьки у відчаї питають.
«Як йому буде вісімнадцять літ,
То його смерть від блискавки чекає».
І для батьків померк відтоді світ.
Щодня над нам трусилися, старались,
Надіялись, що доля омине.
Аж ось і вісімнадцять йому сталось.
Батьки змогли лиш видумать одне:
У льох його глибокий посадили.
Хай рік посидить. Як переросте,
Тоді і вийде хлопець у світ білий.
Постійно переймались ним, проте.
Все, що бажав, для нього діставали.
Аби лишень він льох не покидав.
Так день за днем і місяці минали.
Вже б завтра дев’ятнадцять хлопець мав.
Та сталось так, що батько був у місті,
А мати послизнулась на траві,
Звихнула щось – ні встати, а ні сісти.
Напевно, все то завдяки Кривій.
А хлопцю закортіло страшно пити.
Він кликав, кликав та ніхто не йшов.
Не став тоді у льосі він сидіти,
Тихцем до дверей льоху підійшов,
На небо глянув. Хмарка невелика
Лише пливе. Не дощова зовсім.
Яке із неї може бути лихо?
Та тільки вийшов, як ударив грім
І з тої хмарки блискавка метнулась.
Ото, як йшов, так бідний і упав.
Отак лихе те віщування збулось…
Так мені дід малому розказав.
Діди замовкли. Кожен своє думав.
Мабуть, про долю. Хоч і пожили,
Але прощатись із цим світом сумно.
Та й правнуки іще не підросли.

Цвинтар. Липи у цвіт уберуться,
Тополиний закрутиться пух.
Тут моя спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.

Ті науки давались нелегко:
Перервала дитинство війна,
Тож із рання до самого смерку
Кожен день працювала вона.

Серед ланки під сонцем пекельним,
У телятнику в лютий мороз,
На колгоспнім заводі цегельнім –
Хай який там погоди прогноз.

Ні тобі вихідних, ні відпусток –
Хоче їсти худоба щодня.
З подарунків – уквітчана хустка,
Зекономлена на трудоднях.

За життя не побачила моря –
Ну, хіба в чорно-білім кіно.
Щастя – жменька. Удосталь – лиш горя…
Та вона не здалась все одно!

Збудували із дідом хатинку –
Не палаццо, але й не курінь.
У життя для двох діток стежинки
Протоптали без хитросплетінь.

Жменька щастя, посіяна в душі,
Вже онукам врожай віддає.
І розлука з бабусею мучить,
Болем зранює серце моє.

Тож коли хтось жаліється дуже,
Як же він утомився від справ,
Хочеться відповісти: «Ех, друже…
Ти бабусі б моїй розказав…».

По трудах спочиває бабуся –
Академік колгоспних наук.
Їй за долю доземно вклонюся –
Люблячий і любимий онук.

2023 рік

Спека. Я по пішохідному мосту
На Труханів острів поспішаю.
Поблукаю босим по піску,
Попірнаю та позасмагаю.
Ледь із мосту на пісок ступив,
Зняв украй обридлі черевики,
Їх з землі у руку підхопив
Та й піском подався понад ріку.
Вибрав місце ближче до води
Та подалі від людського моря.
Розгорнув потоптані сліди,
Роздягнувся, як військовий, скоро.
Хоча ж, літо, що там роздягать.
Та з розбігу у Дніпро. Скупався,
Трохи попірнав і засмагать
На пісочку на гарячім вклався.
Ледь заплющив очі, хтось пита:
- Можна біля вас розташуватись?
- Звісно… То дідусь вже у літах
Теж забрів на острів покупатись.
Розстелився, в воду не спішить,
Зразу вклався. Видно, що завсідник,
Бо аж чорний, наче негр лежить.
І занадто говірливий, видно.
Бо одразу знов питати став:
- Ви, мабуть, приходите не часто?
Я на те лиш мовчки покивав,
Адже біле тіло не сховати.
Дід же далі думку розвива:
- Я тут майже кожен день буваю.
Коли баба ще була жива,
Вдвох ходили…Вже п’ять літ немає.
А цей острів знаєте, як звуть?
- Та ж Труханів… - А чому? – Не знаю…
Від індиків, чув колись, мабуть,
Їх «трухан» в народі називають.
- Як же, як же?! Таж Труханів був
Ним, коли й Колумба ще не було!
Я уколи сорому відчув.
Справді, чомусь ми про те забули,
Що індиків вперше завезли
Вже, коли Америку відкрили.
Тож від них назвати не могли.
Ці думки мене розворушили:
- А ще чув, що, наче, від «трухи» -
Потерті так острів і назвали.
Навесні від повеней лихих
Острови всі на Дніпрі страждали.
Нанесе на береги вода
Дерева й сміття та й відступає,
А все те під сонцем пропада,
На «труху» із часом зогниває.
Ше і нині, кажуть, то бува…
Дід на те хитає головою:
- Казочка, так само, не нова.
Чув колись давно я і такої…
- Так звідкіль ця назва узялась?
А дідусь заусміхався раптом:
- Вам в билинах, певно зустрічавсь
Змій Тугарин. – Довелось стрічати.
- Так Тугарин той – то Тугорхан –
Половецький хан, що добре знаний.
У степах дніпровських його стан.
Був жорстокий воїн він і вправний.
З Боняком (теж ханом був) зійшлись,
Вдвох орду добрячу сколотили
І на Русь із нею подались.
Там на Стугні руську рать побили.
Мусив утікати Святополк,
А вони навколо розбрелися,
Кожен половчанин, наче вовк,
Грабувати землю узялися.
Мусив з ними замиритись князь,
Взяв у жони доньку Тугорхана.
Той із Боняком в степи подавсь
Кочувати далі своїм станом.
Правда, не сиділось. Якраз
У Царграді смута почалася.
Тугорхан із Боняком подавсь
Проти візантійців воювати.
Та невдалим виявивсь похід.
Наздогнали їх ромеї в полі,
Надавали копняків, як слід.
Тож у степ вернулись босі й голі.
Ще й не всі. Не знаю вже, чому,
Знов із Руссю щось не поділили.
Чи схотілось здобичі йому,
Чи доньку у зятя обділили.
В нього ж ще одна донька була
В Переяслав віддана за князя.
Може чимсь ображена була.
Хан же не стерпів тії образи
Й на Андрія всю орду повів,
Обложив у тому місті зятя.
Святополк на поміч поспішив,
Щоб Андрія з пастки врятувати.
Володимир Мономах привів
Теж дружину. Разом налетіли.
Тугорхан відбитись не зумів,
Половецькі голови злетіли.
Гнали руські довго їх полки
Та нещадно голови рубали,
Мстились за поразки, аж поки
Темна ніч степовиків сховала.
А на ранок Святополк послав
Тіло свого тестя відшукати.
І на воза мертвого поклав
В Києві щоб тіло поховати.
Недалеко під Берестовим
Тугорхана того й поховали.
І курган насипали над ним,
Звичаї так їхні вимагали…
- А Труханів острів тут при чім?
Де оте Берестове? Де острів?
- Е, юначе, справа не у нім.
Ви, напевно, не почули, просто,
Що жона-то князева була
Донькою отого Тугорхана.
В теремі князівськім не жила.
Хоч і вийшла заміж вона рано,
Але ж в неї нуртувала кров
Половецька. Марила степами,
У думках вертала знов і знов,
Як малою по траві ступала.
Київ сум на неї навівав –
Тут багато люду, а простору
Геть немає. Що робити мав
Князь, коли сумна зробилась скоро.
Над Долобським озером землі
Виділив. Нехай живе, як хоче.
Там шатри поставила малі
І жила спокійно дні і ночі.
З нею кілька половецьких слуг,
Що до того проживання звичні.
Кожен день виходила на луг
Та щоранку умивалась в річці.
Хай не степ та ж спокій навкруги
І краса, що ока не відвести.
І Дніпра пологі береги,
Річка,що спроможна в степ віднести,
За яким так скучила вона
Та якого не побачить більше.
Так і доживала вік одна.
Острів помагав їй душу втішить.
Людям же туди ходити зась,
Здалеку на острів той гляділи.
Знали, що карати буде князь,
Якби часом там когось зловили.
Знали, що там князева жона,
Що дочка отого Тугорхана.
Але як же звалася вона,
То була вже таїна незнана.
«Тугорханша» так і нарекли,
Але, язика щоб не зламати,
«Туруханша» звати почали.
Звідти й острів стали називати.

Ми клянемо тих клятих москалів
За те, що вони гноблять Україну,
За те, що устромляють ніж у спину,
Віками прагнуть нашої землі.
За те, що душ мільйони ізвели
Вони зі світу за свої ідеї.
Здається, з пастки вирвались тієї
І жити власним домом почали.
Та їх то, все одно не зупиня
І пхають носа куди їх не просять.
Свої ідеї про братерство носять,
Мов то їм наші двері відчиня.
Та я б не став одних лиш москалів
У тім винити – є таких багато
І поміж нас, що ладні помагати
Забрати частку нашої землі.
Готові в службу москалям іти,
Аби піднятись врешті-решт над нами.
Таких у нас плодилося віками,
Хто корені в Московії пустив
І помагав їм пити нашу кров
Аби самому бути між панами.
Тих прізвищ можна видавать томами.
З’являються і нині знов і знов.
Про одного такого із ділків
Хотілось би сьогодні розказати.
Його ми звикли Феофаном звати,
Хоч Єлизаром звався у батьків.
Він народився в Києві, в сім’ї
Купців, малим зробився сиротою.
Та дядько пожалів дитини тої,
Взяв в Могилянку вчитися її.
Бо ж був там ректор. Коли закінчив,
Тої освіти видалося мало,
Подавсь до Львова і, щоби прийняли,
В Василіанський орден поступив,
Став уніатом. То відкрило шлях
Йому до Риму. Там вже єзуїти
Належну надали йому освіту.
Учився він на совість, не за страх.
Освоював ораторство, яким
Мільйони потім люду зміг дурити.
Урешті-решт, отримавши освіту,
Знов повернувся та не в рідний дім.
В Почаєві знов православним став,
Як то все просто в нього так виходить,
Із віри в віру легко переходить?
А далі в Київ почимчикував,
Де став ченцем й прозвався Феофан,
Узявся в Могилянці викладати,
А язиком вмів гарно теліпати,
Що зрозуміє, навіть і профан.
Тоді ж і першу книгу написав.
Аби скоріш її надрукувати,
Вгорі Мазепі написав присвяту.
Як ворогом царю Мазепа став,
То Феофану в шкоду не пішло,
Бо ж він і з губернатором водився,
Не раз йому порадами згодився.
А скоро і з Петром його звело
Чи провидіння, чи «уміння жить».
В святій Софії про царя отого
Та про його Полтавську перемогу
Вітання удалось проголосить,
Де він Петра з Самсоном порівняв.
Цареві, мабуть, до душі припало.
Коли в похід у Прутський виступали,
То цар с з собою Феофана взяв,
Щоб той солдат запалював у бій.
Хоч закінчився той похід невдало,
Цареві знову до душі припало,
Як вівся Феофан за тих подій.
Тож скоро за протекції царя
Ігумен він в монастирі у братськім
У Києві і ректор Могилянський.
Отак його і сходила зоря.
А скоро вже і в Петербург зовуть,
Щоб ставити у Псков митрополитом.
Тут кілька слів потрібно уділити,
Щоби подій всіх зрозуміти суть.
Коли Петро «реформи» розпочав,
То в духовенства він не мав підтримки.
Аж надто відбувалося все стрімко,
Цар іноземцям надто довіряв,
Велів боярам бороди голить…
Та ще було тоді багато чо́го,
Що відвертало тих попів від нього.
Та ж церкву він не може відмінить?!
Тож цар рішив другим шляхом піти –
Щоб церкву власній волі підкорити,
Став ієрархів з заходу манити,
Що змогли власну віру зберегти
Та західну, проте освіту мали.
Між українців, білорусів звав,
Хто Могилянку, перш за все, кінчав.
Вони його опорою й ставали.
Сказати слід, що з ієрархів тих,
Які в Росії кафедри займали –
Більш половини українці мали.
От був і Феофан посеред них.
Коли помер в Росії патріарх,
Петро не дав нового обирати.
Блюстителем Яворський мусив стати,
Але без влади справжньої в руках.
Керує там Освященний собор
Та Монастирський ще приказ до того.
Задумав цар, щоб залучити Бога
До своїх справ, щоб обер-прокурор
Ім’ям царевим там тримав порядок.
Задумався колегію зладнать,
Яка духовним буде керувать.
На те Яворський не годився, правда.
Хоч галичанин, мріяв вже тоді
Із часом, може патріархом стати.
Тоді навіщо сук йому рубати,
Той кострубатий, на якім сидів?
Тоді про Феофана цар й згадав.
Призвав до себе, повелів зробити,
Як можна патріарха замінити,
Щоб цар на церкву вплив великий мав.
І Прокопович, звісно ж, постаравсь.
Цілий трактат був написав для того,
Щоб волею все пояснити Бога.
Там він до того, навіть дописавсь,
Що патріарх цареві конкурент,
А влада є єдиною від Бога,
Отож нема поганого нічого.
Цар – самодержець. Чим не аргумент?
Цареві до душі припало все,
І скоро вже Синод у церкві правив.
Туди цар Прокоповича й направив,
Нехай попів тих трохи потрясе,
Бо ж щеряться на кожен його крок,
Із сином Олексієм мутять воду.
Аби не було йому з того шкоди,
Надав він гарний синові урок.
Позбавив права всістися на трон.
Своїм указом ввів порядок новий,
Що кожен цар останнє має слово –
І слово царське те – то є закон –
Хто саме має право царювать.
Дурний указ, адже привів до того,
Що спадкоємців не було у нього.
Помер, але не встиг ім’я назвать.
І сотню літ імперію трясло –
Одних скидали, інших становили,
Когось убили, у тюрмі згноїли.
Чого лиш за сто років не було.
Без Феофана знов не обійшлось,
Знов книгу пише, знову «обіляє»,
Монарх, мовляв у діях правду має,
Бо ж Богом то йому передалось.
Він перед Богом лиш відповіда.
Що б не робив – то користь для народу.
І далі все царю Петру в угоду
Пояснення для простолюду дав.
І далі, що би цар там не робив,
То Феофан всьому знайде причину,
Пояснить, що то правильно єдино…
Отак Петрові вірою й служив.
До речі, хоч і сан духовний мав,
Та світського життя він не цурався.
Не гидував, до чарки прикладався,
Гулянки п’яні без кінця збирав.
«Зловмисники» нажалілися вмить,
Приїхали вночі до Феофана,
Там в розпалі якраз гулянка п’яна
І Феофан із чаркою стоїть.
Не розгубився, як царя впізнав
Та здравицю проголосив монарху,
У очі подививсь тому без страху.
І цар веселим голосом сказав
«Зловмисникам»: «Як хочете – ідіть,
Мені ж така гулянка до вподоби!»
А тим зосталось хоч кричати: «Пробі!»
Та що робити, коли цар велить?!
Та цар не вічний, скоро вже допивсь,
Що й дуба врізав і не встиг назвати,
Кому на трон той сісти царювати.
Та Феофан і тут оприділивсь.
Підтримав Катерину, бо вона
Тоді підтримку Меншикова мала,
За ним же якраз гвардія стояла.
Та ще ж боявсь, що друга сторона -
А то усе бояри та князі,
Знов стануть патріаршество вертати,
Йому ж тоді добра з того не мати.
Все в Меншикова, наче ж «на мазі».
Тоді от Прокопович й заявив,
Що був з царем в англійця на гулянні
І цар, мовляв, сказав про спадкування,
Що Катерину бачити б хотів,
Для того і корону їй поклав.
Хтось там слова потвердити ті взявся.
І Меншикову «хід конем» удався:
«Хай править Катерина!» - закричав.
Як Катерина на престол зійшла,
То він уже ж вгодити їй старався
Та з «ворогами» разом розібрався.
В тім Катерина, звісно ж помогла.
Яновського спочатку «підсидів»,
В Карелію далеку геть відправив.
Вже Феофан у Новгороді правив,
Де той Яновський до цих пір сидів.
Та тут нові з‘явились «вороги»,
Які під нього узялись «копати»,
Померла Катерина й захищати
Не стало кому «вірного слуги».
Сів малолітній на престол Петро.
Князі й бояри навкруг нього стали,
А Меншикова аж в Сибір заслали.
«Кінець усього!» - відчував нутром.
Тут ще на нього справу завели
В Таємній канцелярії, неначе
Він єретик, за ним в’язниця плаче.
Вже б, може і в застінки одвели.
Та провидіння втрутилося знов.
Помер Петро від віспи – й знов питання:
Хто на престолі після нього стане?
Але ж то має бути «царська» кров.
Згадали Анну, що якраз сидить
В Мітаві, у Курляндії , близенько.
Надумалися звать її хутенько
Аби імператрицею зробить.
Але, та має перше підписать
Кондиції, що згодна усю владу
В якусь Таємну передати раду…
Тут Прокопович теж не став чекать,
Бо то для нього був останній шанс.
Таємно він посольство посилає
І згодитися Анну умовляє.
Та обіця, що за короткий час
Він владу їй спроможний повернуть.
Все відбулося згідно з його планом,
Кондиції розірвані були,
Князі й бояри під арешт пішли.
Час зоряний настав для Феофана.
При владі Бірон й Остерман були,
Які із церкви гроші лиш качали.
Священики на те протестували,
Але нічого вдіять не могли.
А Феофан, тим часом, під шумок
Із ворогами розібратись взявся,
Через яких він скільки «настраждався».
Якраз йому прийшов для того строк.
В Таємну канцелярію пішли
Один за одним ті, хто намагався
Його зіпхнути, хто над ним сміявся
І майже всі засуджені були.
А він катам поради ще давав,
Як краще з люду правду вибивати.
Самому б, може, було катом стати…
Але, при тому Прокопович мав
Любов до книг та до наук усяких.
Він шлях для Ломоносова відкрив,
Коли той ще у Холмогорах жив.
Ото хіба за те йому подяка.
Тим часом, більше сотні «ворогів» -
Чи явних, чи уявних вже скарали.
В кінці вже й Лопатинського «узя́ли»,
Того, який найбільше насолив.
Та Феофан кінця вже не дождав,
Уже тріумфу свойого не відав.
Лишив у спадок нам усі ті біди
Імперії, яку він збудував.

Сидять діди на лавочці під дубом розлогим.
Сидять мовчки, зажурені, самокрутки смалять.
Не до сміху. Поглядають часом на дорогу.
Прийшли оце з кладовища, воїна ховали.
Молодий, ще б жити й жити. А уже немає.
Уже душа полетіла на небо до Бога.
А вони, бач, іще й досі по землі блукають,
Хоч, здавалось, туди ближче їм була дорога.
Дід Микола не утримавсь: - Як то воно сталось?
Я ж Дмитра з малого знаю, бігав босоногий.
Уже ж бідному хлопчині у житті дісталось,
Бо ж з народження не було батька у малого.
Де подівсь – ніхто не знає. Жінка не говорить.
Але хлопчик ріс розумним та метким, нівроку.
Думав, що він інститута вже закінчить скоро.
А воно, бач, повернулось зовсім іншим боком.
Казав старший на могилі – як герой загинув.
Сам-один спинив атаку ворожої сили.
Не злякавсь, не відступився, не показав спину.
Богатиря, казав старший, мати народила.
А з виду, було, і не скажеш – малий, худорлявий.
Звідки сили богатирські в таких і беруться?
- Коли часи наступають важкі для держави,
Коли вороги, як круки чорні кругом в’ються,
Тоді богатирські душі, що віки дрімали,
Прокидаються, щоб стати на захист Вітчизни. –
Озвавсь Клим старий, - і тому прикладів чимало.
То я чув іще від діда, що в годину грізну,
Начебто, проста людина, яка поряд ходить,
Раптом сили богатирські в собі відчуває.
І такого зупинити ворогові годі.
Чи то правда, чи не правда - то уже не знаю
Та повідав колись дід мій історію давню,
Яку ще від свого діда, здається, дізнався.
Чи дослівно пам’ятаю – казати не стану,
Щось, можливо, переплутав, щось позабувався.
Було то в часи, коли вже південь України
Потихеньку заселявся, степи вже орали,
Засівали. Хоч бувала і лиха година,
Коли турки з татарами на край нападали.
Та ж чи буде українець орду ту боятись,
Коли треба золотисту ниву убирати?
Можна було людям вільним в косарі найнятись,
На життя копійку гарну тим назаробляти.
Тож пра-прадід і найнявся в косарі до когось.
Їх зібралася ватага чоловік із двадцять.
А пшениця ж уродила, як в раю у Бога,
Любо-мило і косити, в радість така праця.
Був між ними один дядько, Бог і знає звідки.
Хто вже його не питався, німий тобі чисто.
Та працює, як всі інші, спочиває зрідка.
Одно тільки, як сідали усі, було, їсти,
То він візьме собі хліба та й всього в тарілки,
Сяде оддалік від гурту та і споживає.
Люди спершу косилися, але згодом звикли,
Яких тільки забобонів в людей не буває.
Отож, косять вже три тижні, напевно, у полі,
Коли кінь біжить такий, що іще пошукати.
Без сідла і без вуздечки. Й нікого навколо.
Десь утік, мабуть, зі стайні. «Нумо, упіймати,-
Отаман кричить, - господар могорич поставить,
Як коня йому повернем!» Усі похапались.
А самітник той і каже: «То даремна справа.
Коня вам того не взяти, як би не старались.
Окрім мене, він і близько не пустить нікого».
Посміялись над ним дружно та й коня ловити.
Обступили з усіх боків, сходяться до нього.
А кінь заіржав сердито, ударив копитом
Та як скочить. Всі урозтіч. А він, наче птаха,
Перелетів, одбіг трохи та і зупинився.
Люди уже підступатись не хочуть від страху.
«Що, піймали?» - то самітник. Отаман озлився:
«А ти зловиш?» «Я то зловлю!» «Гляди ж - не здолаєш,
То добряче прочуханки тоді будеш мати!»
Чоловік до коня того спокійно ступає.
Кінь стоїть, ні кроку з місця, неначе прип’ятий.
Той узяв його за гриву, по шиї погладив
Та й говорить: «Здоров, друже! Я вже зачекався.
Тепер уже будем разом!» А кінь, наче й радий.
Заіржав та так прихильно та все притулявся.
Чоловік: «Ну, погуляй ще!». До людей вертає
Та господарю говорить: «Прощатися мушу!»
Той давай його вмовляти, ледве не благає.
Чоловік на те: «Не можна. Зове Господь душу.
Прийшов мій час. Іти треба, куди Господь кличе!»
До коня, узяв за гриву та й без сідла скочив.
Кінь як звівся, став на ноги задні, наче свічка,
Далі стрибнув, з-під копит все полетіло в очі,
А сам вибив в землі діри майже по коліна,
Але вихопився й далі – все швидше і швидше.
За півверсти пропав з очей, немов раптом згинув,
Тільки вибої глибокі від копит залишив.
А вже далі сліди оті взагалі пропали,
Мов здійнявся кінь у небо та й небом подався.
Бо ж богатирі крилатих, кажуть, коней мали…
- Що ж то, Климе, усе значить? – дід Яким спитався.
- А то значить, - Клим говорить, - не простий був, видно -
Богатир, в якому сили до пори дрімали.
Жив, як всі, робив, як інші, поводився гідно,
А, коли його година, нарешті, настала,
Знайшов його кінь, отой, що був Господь направив
І пішов він Батьківщину від зла захищати.
Людям волю боронити, здобувати славу…
А в нас, хлопці, щоб ви знали, є таких багато.

Душа хотіла, щоб її кохали,
Але кохання так і не знайшла.
Тож квіткою вона, урешті, стала.
Колись така історія була…
Жила дівчина у селі одному.
Не дуже гарна. Та ж то не біда.
Хіба живе кохання лише в тому,
Хто гарний? А була ще молода.
Ще могла вийти заміж, народити.
Але зневіра поселилась в ній.
Мовляв, нікому не потрібна в світі.
А парубок ще був там молодий,
В якого ще з малого закохалась,
Надіялась, як виростуть вони,
Щоб покохалися та і побрались.
Але, коли він виріс, то за ним
Дівчата всі ходили чередою.
Між них собі він любку і обрав.
А дівчина зосталася одною
І такий відчай, врешті її взяв,
Що здумала суперниці позбутись.
Якось та вранці кладкою ішла.
І треба ж їм на кладці тій зіткнутись.
Утриматись дівчи́на не змогла,
Суперницю штовхнула. Та й упала,
Ударилась об камінь і лежить.
Вода навколо аж червона стала.
А дівчина злякалась умить
Та й кинулась у розпачі до лісу.
Немов хотіла прихисток знайти.
Під ноги, бігши, не дивилась, звісно.
Незчулася, як вже сторчма летить
У якусь яму. Шию і зломила.
Душа високо в небо піднялась,
Металася, немов чогось хотіла.
Та Бог, чи дав іще один їй шанс,
Аби вона свій гріх спокутувала,
Вернув на землю душу ту її.
І от вона дитям маленьким стала
У жіночки без дому, без сім’ї.
Дитя було не ждане й непотрібне.
Як народила так і позбулась.
Неначе то і не кровинка рідна.
Схопила та й до річки подалась.
Дитя безжально кинула у воду
Та і пішла… А те мале дитя
Русалкою в ріці зробилось згодом.
Як то? Ніхто не знає до пуття.
Таких багато у ріці водилось.
Якась втопилась, а якась була
Засватана, але не одружилась,
Дожити до весілля не змогла.
А ще якусь на Трійцю смерть забрала.
Тож вмерли всі малі чи молоді
І справжнього кохання не спізнали.
Тепер жили узимку у воді,
А навесні та влітку в лісі, в полі.
Не маючи других собі утіх,
Ходили, чи то в платті, чи то голі,
Шукали хлопців, а, зустрівши їх,
Могли кого навік залоскотати
Або до себе в воду заманить,
Щоб його душу за коханця мати.
Хто їм попався – тому вже не жить…
І от вона русалкою зробилась,
Ще поки всіх обичаїв не зна.
Тож старші її вчити заходились:
- Ти піднімися над водою з дна,
Як тільки хлопець до води підійде,
То заспівай, у воду замани.
Нехай ступає за тобою слідом,
Поки ті чари володіють ним…
Вона отак й збиралася вчинити.
Ледь вздріла хлопця, що до річки йде,
Приготувалася, щоби заманити.
Сидить в воді між водоростей, жде.
Він підійшов та нахиливсь над воду,
Умитись чи напитися хотів.
Її ж замилувала його врода.
Вона, немовби, вдруге у житті
Зустріла того, що його кохала.
Бо ж та постава, те ж саме лице.
Русалкою б занапастити мала,
Але душею не пішла на це.
Не випірнула аби не злякати.
Лиш милувалась ним із-під води.
Він встиг умитись і води набрати.
У воду якось пильно поглядів,
Але її, напевно, не помітив.
Всміхнувсь про себе та й у ліс подавсь.
Вона услід хотіла поглядіти
І над водою тихо піднялась.
А він ішов, не озирався, навіть.
Вона шептала тихо: «Обернись!»
Щоби іще хоч раз на нього глянуть.
І їй ті миті вічністю здались.
А, може, й справді, вічність проминула
У мареві її пустих надій.
Бо вже вона у воду не пірнула,
А квіткою зробилась на воді.
Та біла квітка на листку великім
Відтоді на озерах і ставках,
На тихім плесі, в заводях на ріках
Росте, мов на кохання ще чека.

Тихий вечір опускався на дніпрові схили,
Біля вогнища тісненько козаки сиділи.
Про те, про се говорили, часом сперечались,
Як комусь не до вподоби сказане здавалось.
Говорили про походи у краї заморські,
Про татарськії набіги, болота московські.
Сперечались, що потрібно задля перемоги.
Один казав, що багато треба війська свого.
Другий, що потрібна зброя, мушкети, гармати.
З ними можна добре чосу ворогові дати.
Третій же усім доводив, аж піна із рота,
Що, здобута перемога – гетьмана робота.
Буде гетьман з головою – з силами й малими
Зможе ворогів здолати, справитися з ними.
Старий Грицько сидів мовчки із люлькою в роті.
Дослухався до розмови, наче й без охоти.
То дивиться кудись в далеч, то гілля підкине
У багаття та поверне, вигріває спину.
Все ж не витримав і каже: - Суперечки марні!
Зрозуміло, що і зброя та і гетьман гарний –
То все добре. Та ж не завше те в бою рішає.
Бо іноді під час битви так воно буває,
Що якась, напевно сила все перерішала:
Тримав в руках перемогу і кудись пропала.
Мабуть, пан Біг подивився – грішників багато
Та й надумався зненацька усіх покарати.
Як то було у морському на Стамбул поході…
- А коли то, Грицю, було? – В тому році, вроді,
Як Марко водив козацтво із ляхами битись
Під Крилов. Та довелося клятим поступитись.
Над озером Куруковим і договір склали,
Дорошенка замість Жмайла гетьманом обрали.
Та то було вже на осінь. А похід був літом…
Точно, влітку того року. Бо ж вернулись звідти
Та і бігом подалися своїх виручати,
Бо ж на волості вже ляські гаркали гармати.
- Та ж розкажи про похід той. Як воно там було?
Бо ж ми, наче, про похід той нічого й не чули?!
- А чого ж не розказати? Сам же усе бачив…
Почалося всі події, хлопці, з того, значить,
Що з’явивсь на Україні який турок знатний.
Себе велів Олександром, кажуть, називати,
А, насправді, звався Ях’я, був султанським сином.
Врятувався він від смерті невідомим чином.
Бо ж ви знаєте, султани, як на трон сідають,
То усіх братів по крові одразу ж вбивають.
А цей якось врятувався та й надумав, звісно,
Аби скинути султана та й самому сісти.
Та ж для того йому війська чимало потрібно.
А у нього грошеняток було мало, видно,
То ж помикався та й, певно, хтось сказав небозі,
Що бояться запорожців найбільш голомозі.
Тож він на Січ і подався просить товариство
Помогти йому на трона у Стамбулі сісти.
Товариство послухало бідака на раді
Та й прохання його, звісно, вдовольнило радо.
Бо ж і так уже збирались за море сходити,
То чого ще добру справу одну не зробити?!
А там, може, вдасться справа – новий султан буде,
Християнського відпустить із неволі люду,
Ще й татарам заборонить ходить в Україну.
Треба б, хоч заради того, помогти людині.
А він хлопець був бідовий, ще й на Дон подався.
Дон підтримать Запорожжя також обіцявся.
Тож взялися ми байдаки в похід готувати,
А, оскільки у похід той згодилось багато,
То й байдаків зготували кілька сот. І скоро
Прошмигнули повз Очаків та й вийшли у море.
Там у морі з дончаками незабаром стрілись.
Ті, хоча багато війська прислати хвалились,
Лиш на трьох десятках стругів усіх розмістили.
Правда, ми про те нічого їм не говорили.
Бо і то якась та й поміч. Пішли морем далі,
Поки турки про похід той нічого не взнали.
У цей час в Криму за владу ішла колотнеча,
Коли хан старий вмирає – так то звичні речі.
Турки свого претендента до Криму припхали,
Ще і слідом флот у поміч для нього прислали.
Десь крутився біля Криму. А ми тому й раді,
Під Стамбулом нам не стане, значить, на заваді.
Спершу, правда, надумали піти до Трабзона,
Побачити, чи підходить до Ях’ї корона.
Бо ж він клявся, що ледь ступить на берег турецький
Так до нього ціле військо з місцевих зійдеться.
Особливо християни, яких там багато.
Удалося досить швидко Трабзона домчати.
Нас там, звісно, не чекали – усе місто спало.
Та ми радісної стрічі зовсім не чекали.
Поки турки схаменулись, до зброї узялись,
Ми вже вулицями міста за здобиччю мчались.
А турки всі в різні боки, місто запалало.
Там здобичі, скажу чесно, на всіх вистачало.
Нав’язали вузли добра, тягнем на байдаки.
Збігаються звідусюди до нас небораки,
Що турки їх полонили. Та нема нікого,
Хто би прийшов воювати за Ях’ю отого.
А тут трапилося перше, що весь план зламало.
Поки ми і тім Трабзоні здобич добували,
Підійшов якийсь турецький корабель із моря.
Що то чиниться у місті, здогадались скоро,
Розвернулись та й помчали. І не наздогнати.
Тепер будуть у Стамбулі про наш похід знати.
Зібралися до байдаків, дончаки – до стругів,
Навколишню обібрали до нитки округу.
Намірились плисти далі, дончаки уперлись:
- Коли турки про нас знають, чого би ми перлись?
Здобичі і так набрали, можна і вертати.
Бачить отаман - даремно було їх вмовляти.
Махнув на них та і каже: - Пливіть собі з Богом!
Ми ж вирішим, яку далі обрати дорогу.
І, хоча Ях’я старався, вмовляв отамана
Іти хутко до Стамбула та й напасти зрана.
Той вже вирішив, щоб дарма не ризикувати.
Десь же цілий флот турецький гуляє, проклятий.
Почнем Стамбул штурмувати, дертися на стіни,
А він вигулькне зненацька і ударить в спину.
Спалить нам усі байдаки, як будем вертати?
Тож рішили, що Стамбула не будем чіпати.
Обійшли Босфор ми морем, на північ помчали.
Хоча раптом серед ночі вітрила упали.
Вітер стих і все туманом навкруги накрило.
Тоді ми вже на байдаках за веслами сіли.
Пливемо, тримаємсь купи, щоб не загубитись.
А туман почав ще більше навкруги клубитись.
Вже і ранок, а він клятий досі не спадає.
В небі сонечко крізь нього ледве проглядає.
Якраз хлопці нас змінили та на весла сіли,
Щоби ми набрались сили, трохи відпочили.
Сиджу я, вперед дивлюся і в тумані бачу,
Якась купа видніється, як гора, неначе.
Кажу тоді отаману: - Чи то ми не збились?
Чи до берега чужого часом не прибились?
А той пильно придивився та й каже: - Холєра!
То ж турецькі попереду видніють галери!
Нумо, хлопці, передайте по байдаках тихо,
Хай готуються, влаштуєм проклятим потіху.
Добре, що ішли в тумані ми у тому щільно,
З пів голоса всі почули, не кричали сильно.
У тумані підібрались до каторг ворожих,
Які досі ще не знали про маневр наш, схоже.
Оточили ми галери, високі та грізні
Та й одразу з усіх боків на борти полізли.
Половина бере штурмом, дереться нагору,
Ну, а друга на байдаках пантрує за морем.
Доки турки зрозуміли, доки похопились,
Уже наші на галерах їхніх опинились.
Нам дісталась капудана – адміральське судно.
Уся така прикрашена, виглядала чудно.
Нагорі червоний прапор, меч на ньому срібний,
Три ліхтарі над кормою – його зразу видно.
Мало того, що велике судно, ще й на ньому
Більше солдат і матросів, аніж на другому.
Зав’язалась люта січа, то ми їх тіснили,
То вони нас відтісняли, де і брали сили.
Билися, скажу, відважно, хоч і бусурмани.
Та ми теж не ликом шиті, разом з отаманом
На корму пробитись хочем, адже там гармати,
Щоб по наших по байдаках не дати стріляти.
Туркам нікуди діватись, бо ж вітру немає,
Усе їхнє парусиння безвільно звисає.
А галерники на веслах, як тільки почули,
Що козаки на галері, про весла забули.
Перестали веслувати – галери й застигли.
А ми вже на капудані до керма устигли.
Уже скоро подолаєм силу всю ворожу.
Та Бог від нас відвернувся в ту хвилину, схоже.
Раптом з півночі легенький вітерець повіяв,
Порвав той туман на клапті і миттю розсіяв.
А далі подув сильніше, набирався сили.
Вже байдаки, наче тріски по морю носило.
Куди там нам штурмувати ті галери кляті,
Треба ж бо байдаки швидше свої рятувати.
Хоч вони і не потонуть – очерет на боках,
Але ж вітер заходився такий, що нівроку,
Переверне, не дай Боже. А турки зраділи,
Бо ж вітрила надулися, вітер підхопили.
Тепер можна не стояти, як вкопаним, досі.
Отоді то для нас лихо саме й почалося.
Мало того, що каторги швидкості набрали,
Вони з гармат по байдаках стріляти почали.
Хоч стрільці у них і знатні, але в такий вітер,
Їхнім ядрам довелося у море летіти.
Кілька, правда, потопили гармаші байдаків,
На найближчі перебрались вцілілі козаки.
Турки, правда , постріляли та і подалися.
Злякалися, щоб ми знову за них не взялися.
А нас буря розкидала добряче по морю.
Тож зібралися докупи ми іще не скоро.
Як зібрались, то взялися живих рахувати.
У бою та й у тій бурі втратили багато.
Кого море потопило, кого турки вбили,
А кого, пізніше взнали, в полон захопили.
Помолились за пропащих та й пливем додому.
А тут якраз у лимані при Дніпрі самому
Стоять турки, спочивають. Табір збудували
На березі, біля нього байдаки прип’яли.
Як же таке проминути? На них налетіли.
Кого змогли, того вбили, байдаки спалили.
Паша їхній тимишварський, як в наметі вклався,
Так у спідній там сорочці навік і зостався.
А нещасні християни з його пашалика,
Що привів він воювати, наблизились з криком,
Що не хочуть воювати, зброю поскладали.
Попросилися, щоб ми їх із собою взяли.
Не кидати ж на поталу. Хочете – ходімо!
Тож на Січ вже подалися ми разом із ними.
Прихопили і гармати, що те військо мало…
А вже на Січі нас вістка тривожна чекала,
Що йдуть ляхи, щоб козацтво повстале скоряти.
Тож прийшлося чимскоріше іти виручати…
Тож про що я? Бачте, хлопці, як воно буває.
Є над людьми Божа воля, вона все й рішає,
Кому бути переможцем, кому бути битим.
Кому скоро помирати, кому довго жити.
- А що ж Ях’я? – Вже на Січі з нами розпрощався.
Розсердився на нас, мабуть, до Москви подався,
Щоби в москалів на турка помочі просити.
Та, говорять, до Європи ледве утік звідти.
А що далі – то не знаю, де він там подівся.
Поваландавсь по Європам та й слід загубився.

Було то в часи колгоспні, не сталінські, кляті,
Бо тоді за такі речі могли й розстріляти.
А вже, мабуть, при Микиті було, при Хрущову.
Жили люди в селі бідно. Із того, що нове,
Тільки ото, що контору колгоспну зладнали.
А так всім жилося важко, усі бідували.
Щоб звести кінці з кінцями, хазяйство тримали.
Слава Богу, хоч податки ті повідміняли.
Бо ж при Сталіну платили податок з усього,
Що було у господарстві, ще й здавали з того,
То яєць, то вовни, навіть, за дерева брали…
Тож до чого я? Так, звісно, таки бідували.
Цілий день в колгоспі тягнеш усяку роботу,
Трудодень тобі запишуть – бо ж ніхто «не плотить».
Грошей бачили, хіба що було із базару.
А так тільки й працювали, уважай, що даром.
Вдома хіба ото зранку та ще перед ночі.
Та й то тихцем, щоб не втрапить голові на очі.
Бо озлиться й трудодні ті під хвоста собаці.
Чи ж багато ото встигнеш із такої праці?
А хазяйство ж дома треба чимось годувати.
До наступного врожаю може й не достати.
Тож доводилось крутитись. Ранньою весною
В нас і трапилась пригода з «відьмою» отою.
Вже корівка усе сіно в стогу підібрала,
Вже й солома закінчилась. А пора стояла,
Що ледь-ледь лише травичка де інде пробилась.
Та і холодно пускати, щоб не простудилась.
Пішов я вже по темному до скирти соломи
Колгоспної. Візьму трішки, принесу додому,
Буде чим тоді корівку мою годувати.
Та ж дивлюся, щоб начальство вже уклалось спати.
Бо, як зловить, то біди вже мені не обратись.
Тож й солому смикать треба, й добре озиратись.
От, насмикав я соломи купу чималеньку,
Зв’язав її рядниною, мотуззям гарненько.
Підхопив собі на плечі та й іду помалу.
Прислухаюсь, щоб начальство бува не спіймало.
Воно ж пішки не ходило, бідаркою лише.
Тож я здалеку й почую – отим себе й тішу.
А солома розповзлася з рядна на всі боки.
Іду, наче та копиця та рахую кроки,
Щоби дому не минути. Не бачу ж дороги,
Лише те, що лежить прямо мені попід ноги.
Раптом чую – повертає молодь з вечорниці.
Хлопці голосно говорять, сміються дівиці.
Воно добре молодому, як сім’ї немає.
Хіба воно про хазяйство те переживає?
Думав, вони далі підуть, мене не побачать.
Отож, собі потихеньку й посуваюсь, значить.
Коли дівка враз як крикне: «Відьма!». Тихо стало.
Чую – враз залопотіли і кудись погнали.
Я і сам завмер на місці, бо ж трохи злякався.
Хоча з відьмами ніколи іще не стрічався
Та наслухався такого…Не приведи Боже.
Зачаївся. Дослухаюсь чи не суне, може.
Але тихо. Молоді вже по хатах сховались.
А та відьма, коли й була ,то кудись подалась.
Вже якось дотяг солому до своєї хати.
Буде кілька днів корівку чим погодувати…
Іду вранці селом, бачу – кучкуються люди,
Щось таке розповідають схвильовано всюди.
Бачу, хлопця молодого бабці обступили
І до допиту, напевно, уже приступили.
Підійшов поближче, чую, парубок бурмоче
Та розказує пригоду, закотивши очі:
- Ідем, - каже, - ми юрбою вчора з вечорниці,
Коли ж суне по дорозі нам навстріч копиця.
Гапка перша помітила та, як заволає: «Відьма!»
А воно все суне, убік не звертає.
Точно, відьма! Перед нами копицею стала.
Йшла, мабуть, корів доїти, то, щоб не впізнали.
Ми й урозтіч, бо, як злапа, то біда нам буде…
- Правда, правда, - загуділи навкруг нього люди.
- Точно, відьма! Вони, кляті корів чужих доять.
Та ще всякі інші шкоди бідним людям коять.
Я ж стою, сказать не можу, хоч і правду знаю.
Так та байка й до сьогодні по селу гуляє.

Дідусь онука вивів погуляти.
Чи, може, то якраз і навпаки.
Бо ж в дідуся уже був вік такий,
Що його важко витягти із хати.
Але ж онук приїхав перший раз
До діда в гості, як йому відмовить?
Та й дід сердитий бабин погляд ловить,
Тож покректав, неначе старий в’яз.
Одягся, онучка́ узяв за руку
Та і повів по вулицях пройти,
Якісь тому цікавинки знайти
Та здивувати – то не хитра штука.
Онук широко очі відкривав
На все навкруг – усе йому цікаво,
Метався то наліво, то направо.
Дідусь, що знав, йому розповідав.
Аж раптом хлопчик зарості уздрів,
Помчав з підскоком поперед дідуся,
Під заростями став і озирнувся:
- Що це, дідусю? – поки дід добрів,
Іще здалека голосно спитав.
А у самого очі аж палають,
Бо ж ті кущі стіною нависають
І він, немов між велетів стояв.
Багато стебел догори тяглись,
Щоб там вгорі гіллясто розростися.
І всі гілки лапатим вкриті листям.
- Дідусю, та ти тільки подивись,
Які листки, долонь на п’ять моїх!
А скільки цвіту! Що то за рослина?
Дідусь всміхнувся – от уже дитина,
Бо ж він іще й додибати не встиг,
А той питань вже скільки задає.
Як підійшов поближче, зупинився,
Віддихався, уважно подивився:
- Онучку, то гірчак японський є.
Зловредна штука, я скажу тобі.
Де не посій, там вродится, проклята,
Коріння на сім метрів може мати.
Супроти неї інші всі слабі.
Де вона з’явиться, там «виживе» усіх,
Бо ж всю поживу із землі збирає.
- Чому її «японська» називають?
- Бо ж завезли її з країв отих –
Японія, Корея і Китай –
Їй землі рідні, звідти розплодилась,
Підкорювати землю заходилась.
Тепер лиш в Антарктиді не зроста.
І це при тім, що, хоч цвіте вона
Й насіння має та з насіння того
Не виростає взагалі нічого.
Проте, маленька гілочка одна
На землю впала і уже росте,
Причому, швидко, як бамбук в Китаї.
І до трьох метрів часом виростає.
Боротись з нею – діло не просте.
Бо сильний пагін пробива усе –
І крізь асфальт проб’ється, і крізь стіну.
Росте собі й росте, не знає спину,
Багато шкоди у собі несе,
Хоч користі також немало в ній.
Худобу листям можна годувати,
Із неї ліки можна добувати.
Все ж шкоди більше у рослині тій.
До речі, гречка наша – їй сестра.
Її теж часом «гречка» називають.
Своє ім’я вона й у вчених має –
Рейнутрія. Онучку, вже пора
Й додому. Та онучок загорівсь:
- А звідки на землі вона взялася,
Рейнутрія оця? Як почалася
Історія її давно колись?
- Ходім додому. Доки будем йти,
Я спробую тобі все розказати,
Що чув колись іще від свого тата.
Колись комусь розкажеш, може, й ти.
Було давно то у якомусь краї,
Де цар старий вже всім порядкував.
Він у своїх хоромах проживав,
А навкруг нього лизоблюдів зграя.
Якось сидів той цар біля вікна.
Уже пізненько, а він тільки сніда.
Завмерли слуги, бо й одного виду
Його бояться. Та й не дивина.
Ікру червону з булкою він їсть
І кривиться, бо вже наїв оскому.
Та ж береже престиж царя, при тому
Вулканом в ньому закипає злість.
Йому би з’їсти сала з часником,
А він жере ікру та ананаси.
Отож буває й шаленіє часом.
Сидить, жує…Аж чує за вікном:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

А тут ще й сміх глумливий доліта.
Цар, як почув, то ледь не подавився,
На слуг принишклих грізно подивився
І в першого опричника пита:
- Що то таке? Хто смів таке співать?
- Гірчак, мій царю! Ледар і п’яниця…
А цар його пантофлею по пиці:
- Схопить негайно! Заарештувать!
В темницю! А то вас згною усіх!
Він гніву, як буряк лицем зробився.
Опричник тої ж миті підхопився:
- Я виправдаю! – та й мерщій побіг.
І от уже й опричники летять.
Юрба, лиш їх уздріла, замовчала,
Над піснею сміятись перестала.
Всі, мов коти шкодливії стоять.
Опричники вхопили Гірчака
Та і в темницю, у найглибшу нору,
Під сім замків і двадцять п’ять запорів,
Пожбурили, аж дав він сторчака…
На другий день знов снідати сів цар.
І знов ікру ту кривиться, ковтає,
На слуг принишклих хижо позирає,
Хто би із них підставивсь під удар.
А ті стоять, як мумії, мовчать.
Здається, навіть, кліпнути бояться,
Хто кліпне – тому може і дістаться.
Тут пісні знов слова з вікна летять:

«У хоромах цар сидить,
На весь стольний град смердить.
Бо уже в своїй короні
Він засидівся на троні.
Справ, мабуть, других не має,
Тільки війни затіває.
Шкуру із людей дере,
Сам ікру сидить, жере…»

Цар посинів. Рукою лиш маха,
Немов сказати слова не спроможний.
Пробилось, врешті: - Що то бути може?
Гірчак в темниці, бий його лиха?
- В темниці, царю!.. – у отвіт белькоче
Опричник. Сам опричникам морга,
Одна нога щоб тут, а там – друга.
Бо ж знати правду сам, напевно, хоче.
Ті обернулись лиш за п’ять хвилин.
Опричник зблід. Царю доповідає:
- У підземеллі Гірчака немає.
Якимось чином звідти вибравсь він.
Стіну якимось робом проломив
Муровану… А цар давай волати:
- Чого стоїш? Мерщій його хапайте!
Як крізь стіну пробитися зумів,
Тоді живцем у землю закопайте,
Бетон залийте зверху. Щоб навік.
Я двічі то повторювать не звик.
Почую ще раз, на увазі майте,
То й вас згною у камерах живцем.
І знов летять опричники, всі злючі.
Готові всіх порвати на онучі.
А головний з таким страшним лицем,
Що вмить юрма розбіглась хто-куди.
Мов їй до Гірчака немає діла,
Вступатися за нього не схотіли,
Сховалися скоріше від біди.
Опричники вхопили Гірчака.
Одні його у мотузках тримають,
Другі глибоку ямищу копають.
Куди і полетів він сторчака.
І тут же засипати узялись.
Накидали землі, утрамбували,
Бетоном довго зверху заливали.
Вже й місяць в небі й зорі піднялись.
Тоді лиш подалися спочивать.
А вранці цар сідає до сніданку,
Сік апельсина випиває склянку,
Ікру готовий кляту споживать.
Та тільки ложку він доніс до рота,
Почувся знову той глумливий спів.
Цар вже й не дослухався, навіть, слів,
Напала його бідного ікота.
Він підхопився і надвір побіг,
За ним орава слідом подалася.
Опричник першим вслід цареві мчався,
Хоч обігнати так його й не зміг.
Примчали до могили, де Гірчак
Мав на віки на вічні упочити.
Але могила вся була розрита,
Мов із землі хтось вибирався так.
Юрба царя помітила свого,
Кричати стала: - Он він! Он! Тримайте!
Втекти тому ослушнику не дайте!
Ще й помогла затримати того.
Цар, блідий з люті, видає наказ:
- На дрібні шмаття, клятого рубати
Та по усій країні розіслати!
Побачимо, як виживе цей раз!
Наказ царя був виконаний вмить.
Велику плаху дружно прикотили.
Юрба її цікава обступила,
Бо ж ротозіям що іще робить.
Всі позітхали, хтось сльозу пустив.
Для них то звична вже була вистава
Та й розійшлися всі по своїх справах.
А тіло Гірчака, як цар велів,
По всіх куточках царства розвезли
Аби другим також була наука.
Та відбулася якась дивна штука.
На місці, де шматочки ті лягли,
Якась рослина скоро проросла.
Така нестримна, така плодовита,
Як проросте – то вже не зупинити,
В селян займати землі почала,
Глушити все, що лиш на ній росло.
Коли рубали – де шматочки впали,
Кущі там нові й нові проростали.
Від неї і спасіння не було.
Народ поміж собою шепотів,
Що то Гірчак усім узявся мстити,
Що не схотіли його захистити.
А він їм долі кращої хотів.
Тепер жаліти вже було дарма.
Поля родити в царстві перестали,
В скарбниці грошей усе менш ставало.
Цареві й на ікру уже нема.
Народ розбігся по чужих краях,
Цар мусив їсти тепер хліб і сало,
А царство згодом взагалі пропало.
Тож ми й не знаєм – де було і як.
Отак гірчак на світі й появивсь,
А згодом і по світу розплодився…
Ну, що, онучку, дуже притомився?
А ми вже й біля хати. Ось, дивись!

Хотілось би повідати про те,
Як москалі «уміли воювати».
Тих прикладів в історії багато.
Хоч, навіть, їхні книги берете.
Не те сучасне «путінське фуфло»,
Що видається ними за науку.
Не хочеться те, навіть, брати в руки,
Бо там і крихти правди не було.
А, хоча б, тих істориків старих,
Що при царях колись іще писали.
У книгах тих цікавого немало,
Багато що дізнаєшся із них.
Ото, скажімо, як колись Іван,
Що Третім звався, на престолі всівся,
Московію міцнити заходився,
З татарською Казанню воював.
То була його перша із виправ.
Задумав він все підлістю зробити
І на престол в Казані посадити
«Свого» Касима, що з Москвою мав
Тісні стосунки. Правив же тоді
Його племінник у отій Казані.
Тож москалі зібрали військо «в тайні»,
Пішли і по землі, і по воді
Казань ту воювати. Але хтось
Із москалів продав усі ті плани.
Отож похід закінчився погано.
Татарське військо вздріли на путі,
Що ладне було битись з москалями,
Загородило річку всю човнами.
Москальські ж судна мали вже прийти
На поміч, та завіялися десь.
А у Касима у Казані мало
Тих, хто його підтримати би мали.
На тім похід і закінчився весь.
Не давши бою, москалі пішли
Назад. А ж осінь, почалась негода
Та і харчів добути було годі.
Отож, додому не усі дійшли.
З Казанню «мирно» до тих пір жили,
Але тепер злякались, що татари
В отвіт їм також завдадуть удару,
Тож зміцнювать фортеці почали.
Розворушили москалі самі
Гніздо осине – самі ж потерпали.
А що вони у відповідь чекали?
Казань захоче жити у ярмі?
Татар не довго довелось чекать.
Ті майже слідом Галича напали,
Щоправда, місто те вони не взяли,
Та ж селам довелося потерпать.
Зібралися узимку москалі
Та й знов таємно подались лісами
На ту Казань…але тепер не прямо,
Вогнем й мечем пройшлися по землі…
Та не татар, однак, а черемисів,
Що славилась і хлібом, і скотом.
Того набігу не чекав ніхто.
А москалі, як злодії велися
У землях тих. Все цінне потягли
З собою, а що взяти не зуміли –
Те знищували, різали, палили.
Полону не багато узяли,
А інших перебили геть усіх,
Худобу усю вирізали, вбили.
Пустелю за собою залишили.
Вернулись «переможно» до своїх.
Ще довго жах по землях тих блукав,
Як жителів у хати заганяли
Й живими їх палили, «визволяли»,
Бо ж хан ці землі за підвладні мав.
Татари у знак помсти узялись
Московські землі також грабувати.
На Кострому та Муром нападати.
Заледве князь від тих татар відбивсь.
Та знов полки улітку посила
Казань узяти. Ті потупцювали,
Купців на Камі всіх пограбували
Та завдали чимало людям зла.
Але, зустрівши військо на путі,
Знов повернули, битися не стали.
З беззбройними так гарно воювали,
А з військом ніхто битись не хотів.
Іван розсердивсь й знову повелів
Йти на Казань, ще й Волгою спускатись,
Щоб хану було нікуди діватись.
Та, поки готували тих човнів,
Татари місто Хлинов узяли,
Що Вятка чи то Кіров нині зветься.
Не солодко під москалем живеться,
Тож жителі ще й радісні були,
Що їх звільнили. Ще і хан , при тім
Одну умову лише і поставив:
Зовсім не мати з москалями справи.
Чому б на те не згодитися їм?
А на Казань як москалям пливти,
То Хлинова ніяк не проминути.
Отож, про той похід прийшлось забути
І на Казань лиш сушею іти.
Не змігши у бою перемогти,
Казань тоді рішили «змором» брати,
Якщо точніше – просто «задовбати»,
Загонами з усіх боків іти.
І «задовбали». Майже цілий рік
Казанським землям не було спокою,
Бо пхалися то степом, то рікою,
Хоча загиблим і втрачали лік.
Та хто на те у москалів зважав?
І, врешті, у Казань татар загнали.
Ті вже втомились просто й не бажали.
І далі битись. Хан і побажав
Мир заключити. Та і москалі
Хоча б якусь здобули перемогу,
Щоби їм похвалятись була змога,
Бо ж виконали те, що князь велів.
Та з успіхів одні лише й були:
Татари москалів усіх звільняли -
Полонених чи у рабах тримали.
А більшого добитись не змогли.
Як порівняти нині москалів
Із тими – то різниці і немає:
Лише грабують, палять, убивають
І хваляться, що кращі на землі.

Пізнавати по-справжньому світ я почав саме у 60-ті. Майже щотижня ще підлітком зустрічав своїх видатних сусідів. А це були справжні легенди української культури: кінорежисер Сергій Параджанов, хореограф Павло Вірський, ліричний тенор Костянтин Огнєвий, диригент Вадим Гнєдаш, футболісти київського «Динамо» Олег Макаров і Віктор Серебряніков, майстер художнього слова Марко Смєхов…
У класі професора Марії Едуардівни Донець-Тессейр, де вчилася моя мама, мені пощастило спілкуватися із примами київської опери Євгенією Мірошниченко та Єлізаветою Чавдар...
Звичайно, таке «навколишнє середовище» дає тобі більше, ніж будь-які університети…


Драч. Параджанов.
«Бітлз» в кожній хаті.
Біба. «Динамо».
Я. Шістдесяті…

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Чого лишень, люди кажуть, в житті не буває.
Про одну таку пригоду у часи минулі,
Коли ми під москалями в Україні були,
Я сьогодні розповісти усім вам бажаю.
Було то в однім містечку, може й невеликім.
Та у нім чотири церкви банями сіяли.
А ще поряд гарнізоном москалі стояли,
Тож доводилось частенько бачить їхні пики.
А жили у тім містечку жінка з чоловіком.
Хоч давно вже поженились та дітей не мали.
А вже жінка , кажуть, дуже гарно виглядала.
Ще й гарнішала на заздрість всім жінкам із віком.
Тож було чотири церкви з чотирма попами,
Які службу у тих церквах по святах служили.
Три молодих, один – в віці. В церкву всі ходили.
І молилися в церква́х тих разом з москалями.
А то раз у одній церкві було храм справляли.
Тож попи всі там зібрались, щоб службу служити.
Зібралося усе місто, ніде й крок ступити.
Пішла й тая молодиця, усе нове вбрала.
І так гарно виглядала, а тут - як цариця.
Та ще й стала перед всіми. Попи службу правлять,
Більш її їдять очима, аніж Бога славлять
Та думають, як до неї б краще підступиться.
Закінчилась служба, жінка подалась додому.
Та тут її молоденький попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні до тебе? – питає.
- Та вже ж, батюшко, приходьте. – каже вона йому.
- А коли ж? – На першу ночі. – Добре. – та й подався.
Пройшла трохи, аж тут другий попик доганяє:
- Можна, я прийду до тебе сьогодні? – благає.
- Та приходьте. – А на коли? – батюшка спитався.
- Та прийдіть на другу ночі. Помчав той раденький.
Іде далі, аж тут третій попик доганяє:
- Можна, я прийду сьогодні? - ласкаво питає.
- Та приходьте вже, чого там. – А коли? – чемне́нько.
- Та о третій і приходьте… Приходить додому
Та й про все те чоловіку і розповідає.
- І що ж ти їм одказала? – той її питає.
Та отак й отак сказала – відказує йо́му.
Чоловік подумав трохи та й говорить : - Добре.
Я ізвечора подамся мов на полювання,
А, як уже нагодиться до тебе й останній,
Поховай всіх в одно місце. Хочу жінко, щоби
Тих попів отак провчити, бісівську породу,
Аби їм по жінках чужих ходить не хотілось.
Тож надвечір і вчинили, як договорились.
Чоловік узяв рушницю та й сів на підводу.
Жінка ж сіла та й чекає, коли й стук у двері.
- Відчини, це я! - найперший попик нагодився.
Відчинила. – Твій удома? - До лісу помівся.
- Ото й добре. Тож спокійно візьмемсь до вечері.
А приніс він із собою всячину усяку:
І поїсти, і попити – в нього ж того вдосталь.
Не куповане, звичайно. Є з чим йти у гості.
Поставили на столі все, почали гулянку.
Сидять собі любесенько, п’ють собі й гуляють.
Коли раптом стук у двері. Другий піп припхався.
А той перший того стуку дуже ізлякався,
Не дай Боже, хтось про гульки його нічні взнає.
Підхопився: - Де сховатись? – у жінки питає.
- Лізь на піч! Метнувся скоро. Та двері відкрила.
Другий попик на порозі. І того пустила.
- Чоловік удома? – спершу. – Десь подавсь, немає!
За стіл сіли. П’ють, гуляють. Стук у двері знову.
Злякавсь піп: - Куди сховатись? – Та на піч скоріше!
Той на піч, а там вже перший сидить, ледве дише.
- Ти, - питається, - чого тут? - Чого й ти! – той мовить.
А, тим часом, третій попик до хати заходить.
За стіл бігом посідали та і п’ють, гуляють,
Коли раптом кінський тупіт поряд долинає.
- Тпру! – почулося знадвору. Піп очима водить:
- Що то таке? - Чоловіка принесли чортяки.
- Ото лихо! Куди дітись? – Лізь на піч скоріше.
Той бігом на піч задерся, а там сидять інші.
- Чого ви тут? – Чого й ти тут! – отвічають так о.
Та й замовкли, полякались. Чоловік до хати.
Роздягається, до печі грітись притулився.
Бо ж надворі морозяка. Як трохи зігрівся,
То у нього узялася жіночка й питати:
- А що, - каже, - чоловіче, - вбити щось вдалося?
- Вовка вбив. - відповідає. – Ото мені лихо.
Як же ти убив? – а сама давиться від сміху.
- Та ось так! – навів рушницю (не сховав ще досі)
На піч, натис курка та як бахне. Все в диму у хаті.
Думав, що попи під ліжком – усе їм й дісталось.
Навіть й писнути не встигли – поперекидались.
Вона на піч та вже пізно когось рятувати.
Жінка в плач: - Як тепер бути? Що тепер робити?
Він і сам затрясся, каже: - Хотів лиш злякати!
Стяг тих з печі, щоб під піччю поки поховати.
Сидять, журяться. Нарешті, каже сумовито:
- Тут журбою не поможеш! Сядем до вечері.
А тоді вже й подумаєм, що далі робити.
А на столі ж повно всього. Є що їсти й пити.
Їдять собі, як хтось раптом стукає у двері.
- Хто там? – Сваі!- отвічає, - салдат, замьорз очень.
Мароз сільно донімаєт, пустітє погрється.
Світло бачив у вікні він, то ж пустить прийдеться.
- Та заходь! – пустили в хату та відводять очі,
Хоч зраділи, бо ж у хаті хтось живий із ними.
За стіл того посадили, чарку наливають,
Потім другу, а вже далі взялись, пригощають.
Засів москаль, пригостився закусками всіми
Аж за вухами лящало. Коли ж вже наївся,
Сів та взявся роздивлятись – щось не так у хаті.
Їжі повно, а ті сумні. Став у них питати:
- Что пєчальни? Что случалось? – і так причепився.
Ті відбріхувались спершу, боялись зізнатись.
Ну, а далі чоловік вже не витримав, каже:
- Та не знаю, запосілась якась сила вража.
Зайшов піп до нас у хату, не встиг привітатись,
Як упав і вмер. Від чого? Того вже не знаю.
Так ми оце й боїмося, що як у нас знайдуть,
Звинуватять в тім, що вбили. І як дати раду?
- А гдє поп тот? – той питає. – Під піччю ховаю.
- Что ж, - москаль тоді говорить, - помогу вам, люди.
Єл ваш хлеб... Тащи, хазяїн, попа из-под печкі!
Ти, хазяйка, мешок тащи! Взяв лантух на плечі
Та й до дверей. – Нє пєчальтєсь! Всьо нормально будєт!
Так запрячю, что і чорт- то вовєк нє отищєт.
Несе він попа до річки весь мокрий від поту.
Коли отут караульний стоїть на воротях
Біля хати офіцера. – Стой, кто ідіот! – кличе.
- Чорт, -москаль відповідає. – Чего нєсьошь? – злиться.
- Попа, - той в отвіт. – І ладно, у нас єщьо троє.
Пішов той москаль скоріше, став понад рікою,
Витряс попа із лантуха, лиш бульби знялися.
Узяв лантуха пустого та й назад вертає.
- Отньос! – каже чоловіку. А той йому мовить:
- Ти то одніс, а він, бачиш, повернувся знову.
Ще й прийшов раніше тебе. На печі он маєш.
А сам, поки той десь віявсь, взяв попа другого,
Витяг бігом із-під печі та й на піч закинув.
Глянув москаль – лежить, справді. Така ж одежина:
- Вот проклятий! Подожді же! Снаряжу в дорогу!
Давай в мешок, да завяжем, чтоб нє развязался!
Зав’язали лантух міцно, той лантух на спину
Та й попер. Стоїть ніч темна, жодної людини
На вулиці. Караульний знов йому попався.
- Стой, кто ідьот? – Чорт! – той звично йому отвічає.
- Что нєсьош? - Попа! – І ладно, єщьо два в запасе.
Помчав москаль, бо ж до ранку не багато часу.
Кинув лантух в ополонку та й назад вертає.
Поки вертав утомлений, передумав всяке.
- А что, - пита, - нє вєрнулся? – Та де там, - той мовить.-
Он на печі лежить, клятий, повернувся знову.
Розлютився москаль дуже: - Дай ковьор, хазяйка!
Заверну в ковьор, на рєчкє камнєй набросаю,
Завяжу, тогда уж точно нє вєрньотся снова.
Несе попа. При воротях караульний ловить:
- Стой, кто ідіот? – питається. – Та ж чорт! – отвічає.
- Что несьош? – Попа! - Нє дєло! - караульний мовить,-
До утра попов для служби нє остаться может.
Кинувся до офіцера,став його тривожить.
Розбудив: - Там чорт попов всєх по городу ловіт!
Уже трьох отньос на рєчку. До утра же, право,
Єслі он так рєзво будєт с попами справляться,
В городє попов и вовсє может нє остаться.
Нєкому і службу будеть в церкві нашей правіть.
Офіцер дає команду: - Что зря врємя тратіть?
Бєгі к попу чєтвьортому, вєлі нє тєліться.
Пускай ко мнє на квартиру нємєдлєнно мчіться.
Думаю, ми здєсь от чорта сможем єго спрятать.
Помчав солдат до одного – того нема вдома.
До другого, до третього – тих також немає.
Тоді вже він до старого попа завертає,
Розбудив та й всю біду ту розказує йому.
- Одєвайтєсь, - каже, - батюшко, да скорєй ідітє.
А я помчу, а то нєкому стоять в караулє.
Розвернувся й на квартиру полетів, як куля.
А старий піп поки вдягся, поки вибравсь звідти.
Іде собі потихеньку. А москаль тим часом,
Приніс рядно із попом та каміння накидав,
Зав’язав…так ту ряднину тільки хто і видів.
Повертається москаль той, іде вихилясом,
Бо ж втомився. Добрів таки. – Нє прішол? – питає.
- Не вернувся, слава Богу. Дякуємо дуже.
Сідай за стіл, повечеряй, випий чарку, друже.
Випив той, наївсь добряче та вже і йти має.
Попрощався. Йде по вулиці, ще темно надворі.
Аж хтось тупає назустріч. - Кто ідьот? – питає.
- Та ж це я, священик здєшній, - той відповідає.
Зустрів того москалика піп собі на горе.
Бо ж той думав, що цей попик із річки вертає.
- Ах ти,- кричить, - пьос смердячій, долго єщьо будеш
Ходіть да мєшать покою, врєдіть добрим людям?!
Я і так спіни нє чую, рук не покладая,
Носіл тєбя ночь целую. Что ж, сам напросілся!
Вихопив москаль шаблюку, став попа рубати.
Порубав та і подався далі шлях долати.
Так місцевий люд за нічку без попів лишився.

Про підступність, про москальську чи ж то нам не знати.
Досить лише хоч про Січі козацькі згадати.
Як Петро та Катерина їх поруйнували,
Доки козаки у війнах їхніх воювали.
Коліївщину згадати! От де проявилась
Та підступність… Не з пустого місця учинилась
Гайдамацька та виправа. Бо ж ляхи дістали,
Самі бились – українцям голови стинали.
Запалали міста, села, церкви запалали,
Барські ті конфедерати жалості не знали.
Тож і встали українці за славу, за волю,
Захотіли захистити українську долю.
Тепер ляська полилася на землю кровиця
Та жидівська, бо ж успіли добре поживиться
На нещастях українців. І жиди, і ляхи
Розбігались з України, трясучись від страху.
Тільки в Умані зібралось отаких до біса,
Бо за стінами хотіли вони відсидіться.
Залізняк привів під стіни військо гайдамацьке,
Гонта вивів свою сотню та й стали єднаться.
Захопили, врешті Умань та крові пустили
Усім тим, хто поза стіни у місті сиділи.
Розгорілося багаття, що й не загасити,
Уже ляхам довелося помочі просити
В москалів. А ті готові грітись при багатті.
Прийшло військо в Україну – православні «браття».
Ледве вістка пролетіла українським краєм,
Що ото супроти ляхів військо виступає.
Гайдамакам йде у поміч, буде ляхам лихо.
Узялись за вила, коси й там, де було тихо.
Прийшло військо москальськеє та й табором стало.
Покликали отаманів всіх до генерала
Задля того, наче, щоби домовитись спільно,
Як прогнати клятих ляхів та зробитись вільним.
Москалі для отаманів банкет влаштували,
А, коли за столи сіли… всіх арештували.
Поки табір гайдамацький чекав отаманів,
Налетіли москалики на них окаянні.
Кого вбили, кого лише в мотузки узяли.
А вже далі розбиратись із полоном стали.
Хто був підданець московський – пішов до Сибіру.
А хто ляський – дали ляхам. А ті вже, як звірі
Різанину влаштували. Навіть і сьогодні
В Україні пам’ятають ту прокляту Кодню,
Де замучили до смерті та звели зі світу
Не одну сотню козаків та і посполитих.
Гонту ж мучили у Сербах та суд влаштували.
Десять днів із нього шкіру здирать обіцяли,
Далі ноги відрубати, за день уже руки.
Серце вирвати, щоб іншим було за науку.
В кінець другої неділі голову зрубати.
Та не дав їм Гонта, щоби отак святкувати.
Посміявсь, як з нього шкіру здирати почали,
Тож на третій день вже ляхи голову відтяли.
На відважних гайдамаках помстилися ляхи,
І то не від перемоги, а, скоріш від страху.
А чи вони б святкували, чи змогли б здолати,
Якби не оті москальські іуди прокляті?!

Повз село Новомайорське річка протікає.
Навколишні всі Шайтанкою її називають.
Невелика зовсім річка по степу кружляє,
Як велика стоїть спека, то й пересихає.
Тоді, кажуть, горобцеві у ній по коліна.
Люди греблі насипали в річковій долині,
Ставки кругом поробили через ці загати,
Щоб було чим хоч городи влітку поливати.
Та і рибу розводити. Хочеться ж іноді
Посидіти із вудкою на тихій природі.
Та й скупатися улітку у ставках тих можна.
Тож громада поробила ставки ледь не кожна.
Їхав якось мимо ставу у літнюю спеку.
А ще було мені їхати доволі далеко.
Тож над ставом зупинився аби відпочити,
Попід вербами у тіні трохи посидіти.
А там дідусь із вудкою на березі всівся.
На поплавець нерухомий півсонний дивився.
Не хотів йому завадить та він, як побачив,
Каже: - Іди, коло мене посиди, козаче!
Я підсів, розговорились – одне до другого.
Я багато цікавого дізнався від нього.
Поміж іншим і питаю: - А як річка зветься?
- Та ж Шайтанкою, козаче. – дід в отвіт сміється.
- А від чого така назва, татарська, неначе?!
- А і справді, що татарська. Ти правий, козаче.
Хочеш? Можу розказати, чому так назвали?!
- Звісно ж, хочу. Ви про теє б, навіть, не питали.
І повідав дідусь мені історію давню:
- Було то все років триста тому на Украйні.
Степом цим іще татари тоді володіли.
Наші ж предки північніше над річки сиділи.
Будували міста, села, землі обробляли,
Коли треба, то з шаблями орду зустрічали.
А орда в часи ті часто по здобич ходила.
То, бувало, що пхалася їх велика сила.
А то й загін невеликий на село наскочить,
Пограбує, поясирить та і світ за очі.
Десь над Пслом чи над Сулою село одне було.
Як же воно називалось, люди вже й забулись.
Та й не надто то важливо. Жили, як і всюди,
Будувались, обробляли землю свою люди.
Жила там одна вдовиця, одну дочку мала.
Люди її поважали, бо ж багато знала.
Зараз би сказали – відьма. Може, й відьма буде?!
Та за поміччю до неї ходили зусюди.
Дочка ж біля мами, звісно, теж чогось навчилась.
Тож, на неї хлопці, хоч і без кінця дивились.
Бо ж красуня була, як же на таку не глянуть?!
Та боялися, бо ж раптом сердитися стане.
Гляне своїм чорним оком та щось наворожить.
А у неї такі очі, що всі знали – може!
Якось влітку зібралися дівчата над річку.
Вінків собі нав’язати, пустить у водичку.
Пісень своїх поспівати, танок поводити.
Адже свято, то ж не можна нічого робити…
А, тим часом один мурза здумав «погуляти»,
Зазирнути в село якесь та здобичі взяти.
Зібрав татар з два десятки – невелика сила.
Та ж, коли б вони зненацька отак налетіли,
То могли б і поживитись. Рухалися тихо
І до річки саме тої дійшли, як на лихо.
Зупинилися в лісочку, коней поховали,
Придивитися спочатку до села бажали.
А тут саме поряд з ними дівчат ціла купа.
Та за таких з купців мурза грошеняток злупить!
Поряд парубків немає, щоб тих захищали.
Вилетіли вони з лісу, дівчат похапали,
Пов’язали та й на коней перед себе вклали,
Розвернулися та й хутко у степ поскакали.
Й тої здобичі доволі, що ризикувати?
В селі шаблями зустрінуть із кожної хати.
Мчали, мчали вони степом, коней утомили.
Врешті, вже за якусь річку надвечір спинили,
Щоби їм перепочити та і далі мчати.
Опустилися на землю й злякані дівчата.
Мурзі якраз і попала удовина дочка.
Доки їхав, роздивився, запалали очі,
Бо ж красуня. Та такої жаль і продавати.
Краще вже собі за жінку до гарему взяти.
А вже і ніч опустилась. Місяць понад балку.
Мурза дівчині в коханні звіряється палко.
Вона ж дивиться на нього, неначе на гниду,
Зрозуміло – така заміж за нього не піде.
Та ні слова не сказала. Вже і ніч минає.
Врешті вона слова перші йому промовляє:
- Якщо хочеш ти за жінку, мурзо, мене мати,
Дай помитися у річці, пил весь позмивати.
Мурза радісний від того – таки поступилась.
Що поганого у тому, щоб в річці помилась?
Повів її він до річки. Вона в воду стала,
Вмила лице, далі мити руки свої стала.
На мурзу раз озирнулась, поглянула пильно
І він, наче, скам’янів весь, рушити не вільний.
Вона бігом через річку – води ж не багато.
А вже звідти мурзі стала весело махати.
З мурзи, наче чари впали. Кинувся до неї,
Не схотів, бач, розлучатись з мрією своєю.
Але, тільки став у воду, та завирувала,
Налетіла звідкись хвиля, що із ніг збивала.
Ледве вибрався на берег та порятувався.
А вода кругом вирує. Мурза аж злякався.
Й хоче скочити у воду, на той бік дістатись,
Але ж бачить, що ж життям так можна й розпрощатись.
Метавсь берегом мурза той та кричав сердито:
- От, шайтанка! От, шайтанка! Але що робити?
Утекла від нього дівка. Одурила, клята.
І тепер йому красуню оту не догнати.
Хто зна, що то воно було – річка врятувала,
Чи то дівчина на нього мороку наслала.
Та без здобичі вернувся мурза той додому,
Тільки й згадка залишилась відтоді по йому:
Щоби той випадок всяким зайдам нагадати,
Стали річку цю Шайтанка люди називати.

Росії важко без царя прожить.
І не важливо – триста років тому
Чи нині. Хай опудалом сидить,
Лякає чернь, яка, як всім відомо
В усе то вірить, голови схиля,
Біжить щоб царя-батечка вітати,
Хай, навіть, і провалиться земля,
Нехай за то самих чекає страта,
Спитають лише: – Мотузки свої
Нести, чи то розщедриться держава.
У тому сила й слабина її,
Бо ж бунт в Росії – зовсім дика справа.
Безглуздий і нещадний вибуха,
Коли його ніхто і не чекає,
Когось уб’є, скалічить, настраха
І, наче сам собою затихає.
І знову чернь перед царем схиля
Свою повинну голову на плаху.
Своєю смертю інших звеселя,
Бо ж страта для розваги – не для страху.
Так і живуть уже віки й віки,
Мабуть, один без одного не можуть
В Росії цар, а з ним народ такий,
Що більше на овець отару схожий.
І чомусь пригадалася така
Історія, як приклад того всього.
Московія в тридцятих же роках
Століття вісімнадцятого того.
Петра нема вже, Катерини теж.
І Меншикова вже в Сибір заслали.
Петро при владі, але другий все ж.
Син Олексія, що закатували
Його велінням батечка Петра.
Зоставсь один, хто право править має.
Йому п’ятнадцять, від державних справ
Він свого носа справно відвертає.
Розпусний і примхливий деспот, він
Весь час проводив чи на полюваннях,
Чи на «гуляннях» у дівок. Один
Зостався, тож не мав бажання
До справ державних влазити. Однак
Весь час крутились коло нього люди –
«Верховники» - прозвалися отак,
Вони якраз і влазили усюди.
Їх було сім чи дев’ять – не з простих,
Усі, як на підбір – аристократи.
Голіцини, Толстиє серед них,
Ще Долгорукі . Варто ще назвати
І Остермана. Правили вони
Ім’ям Петра. Укази видавали –
Рішали долю миру та війни,
Петра про те нічого й не питали.
Аби цар був – народу головне,
А хто царює – справа то десята.
Куди вже хто отару пожене,
Народу то не треба було знати.
І, наче, все наладилось, як слід.
Вже в кожного із них великі плани.
Вже гордо подивляються на світ,
Який, можливо, скоро їхнім стане.
І тут біда – хвороба ж не пита
Про чиїсь плани – віспа причепилась.
Був цар Петро і бути перестав
І все, як кажуть, що «лафа скінчилась».
Що їм робити? Був би заповіт,
Царя тоді б поставили другого.
А тут, бач, не продумали, як слід,
Не написав Петро. Писати сво́го?
Як Долгорукий запропонував,
Щоб його доньку в ньому указати,
Адже Петро на неї види мав,
Ще б трохи і могла б жоною стати.
Та всі ураз зацитькали його,
Бач, захотів у перші зразу вийти.
Тут інтересу всяк блюде свого…
Та все ж не знають, що його робити.
Нема в сім’ї Петра чоловіків,
Які б могли на трон законно сісти.
Зійшлися, бач обставини такі
І цар Петро у тому винен, звісно.
І тут Дмитро Голіцин пригадав:
- В Петра ж був брат Іван, донька у нього.
Її він у Курляндію віддав,
Сидить десь там у глушині, небога.
Нам все одно – цариця то чи цар,
Аби порад «розумних» дослухались,
Та не давали приводу для чвар.
Тут мої люди трохи вже дізнались:
Ця трохи груба жіночка, товста
Й негарна животіє у Мітаві.
Для неї звідти вирватись – мета,
Чого ж би нам на неї не поставить?
Кондиції запропонуєм їй.
Як згодиться умови підписати,
Тоді нехай на трон сідає свій,
А ми всі будем нею керувати.
Всі згодились, складати узялись
Кондиції, що вільно для цариці,
А чого ні. Гарнесенько пройшлись –
Із прав лишили – в люстерко дивиться.
Ту Ганну колись заміж віддали
За герцога курляндського. Прожи́ти
Два місяці із ним лише й змогли
Та й довелось небозі овдовіти.
В Мітаві пройшла молодість її.
З нудьги такої там і мухи дохли.
А принци оминали ті краї -
Ті принци, за якими вона сохла.
Одна розвага – конюх Ернст Бірон,
Що скрашував для неї дні і ночі.
Вона все виглядала із вікон,
Аби лиш зазирнути в його очі.
Вже й мріяти про більше не могла,
Здавалось, тут навіки й опочине.
Але її година все ж прийшла,
І Бог їй шанс змінити все підкинув.
З кондиціями ті ж і подались
В Мітаву, Ганну згоди запитати.
Гадали – їхні плани удались,
Бо ж сама Ганна вийшла зустрічати.
Люб’язно дуже вислухала їх,
Кондиції ті пильно прочитала.
Нічого не сказала проти них,
Не повела й бровою, підписала.
Раденькі ті вертали в Петербург,
І кожен в перемогу свою вірив
Не знаючи, що вже заніс обух
Над ними кат безжальної сокири.
Бо Ганна з виду хоч дурна була
Та жінка хитра. Вже про них все знала.
Себе наївно перед них вела,
Лише хвилини певної чекала.
Її коханець і слуга Бірон
Вже між гвардійців провертав роботу,
Щоб верховенство врешті взяв «закон»,
А не якісь багаті «доброхоти».
П’ятнадцятого лютого вона
Уїхала врочисто до столиці.
Раділа, що думок ніхто не зна
Й вона спокійно може роздивиться.
А вже на дев’ятнадцяте число
Зібрались всі в Успенському соборі.
Народу стільки – не пройти було,
Стояли аж на паперті надворі.
Туди їх не цікавість привела,
Повинна знать була уся зібратися.
Присягу Ганні у той день дала.
За кілька днів в Лефортівськім палаці
Знов повний зал. Придворні всі стоять,
Зайшла цариця, на престола сіла,
Навколо всі «верховники», глядять,
Аби чогось такого не вчудила.
І тут крізь натовп гвардія зайшла,
Уся при зброї, перед нею стала.
Вона акторка іще та була,
«Із подивом» пояснень їх чекала.
Черкаський вийшов, їхній командир,
І заявив, що гвардія незгодна,
Що на царицю тиснуть до цих пір,
Бо ж царська влада є «богоугодна».
Бог не для того владу дав царям,
Щоб хтось її обмежить намагався,-
А у самого очі аж горять
Хоч голос сильний, рівний,не зірвався:
- Благаю вас відмовитись тепер
Від тих угод, які вам нав’язали.-
І грізні очі в Остермана впер.
І очі ті йому усе сказали.
Акторка спритна – Ганна, тут же їм
Здивовано-гнівливо відказала:
- Та я ж не знала, що стоїть за тим.
Так для держави треба – я гадала!
Я думала, що то народ бажа,
Ніякого обману не чекала.
А вони, бач, вже гострого ножа
На мене, на державу зготували.
І гвардія вперед ступила враз:
- Ми не дозволим волю диктувати
Цариці нашій. Слово лиш від вас
І ми їм будем голови рубати!
«Прихильно» Ганна згодилась на те,
«Верховників» одразу ухопили.
А Ганна десь в душі своїй цвіте,
Бо хитрунів тих все ж перехитрила.
Назавтра вона вийшла із Кремля
До скупчення великого народу.
Здавалося, парує аж земля,
Юрба стояла – зрахувати годі.
При всіх взялась кондиції читать.
«Чи згодні з тим?» - в юрби весь час питала.
Гвардійці ж, щоб юрбу налаштувать:
«Нехай живе цариця! - не змовкали,-
Смерть зрадникам! Розірвем на шматки
Усіх, хто буде титул відбирати!»
«То що – папір даремний отакий?»-
В юрби цариця узялась питати.
Й під галас розірвала геть його
І правила тепер самодержавно.
«Верховники» ж отримали того,
Чого найменше всього і бажали.
Івана Долгорукого за те,
Що опір ЇЙ наважився чинити,
Колесували. Двом дядькам, проте,
Веліла язики укоротити,
А слідом уже й голови. Така ж
Спіткала доля й старшого у роді.
А Катерина Долгорука – та ж,
Що Петру була наречена, вроді,
Відправилась довічно в монастир.
А Ганна десять літ ще царювала.
«Біронівщину» знаєм до цих пір.
Та, бач,й така Росію влаштувала.