Неспокійно в Галичі та й по всій землі.
Скрізь полки формуються, у похід збираються.
Хто на славу, хто на здобич гарну сподівається.
Сам Роман Мстиславович буде на чолі.
Всі в похід збираються, хоч ніхто не зна
Проти кого їхній князь буде воювати.
І розмов навколо цього між люду багато.
Та не знати, чи правдива з них хоча б одна.
Одні кажуть, начебто князь в похід іде
Проти Лєшка Білого й проти його брата,
Що Конрадом Мазовецьким, наче було звати.
І жорстока битва всіх попереду жде.
Другі в то не вірили. Як так може буть?
Вони ж з батьком тих братів, начебто дружили,
Разом проти ворогів в походи ходили?!
Тож подібні речі всі не бажали й чуть.
Тоді чутки хтось пустив, що Роман бажає
У них землі відібрать, що давно хотів.
Мовляв, Лєшку відправляв, начебто послів,
Але той віддати землі бажання не має.
Тут ще хтось почав казать, що Владислав винен
Лясконогий, що тепер в Кракові сидів.
Лєшку повернути Краків він не захотів,
А той з братом розпочав проти нього війни.
Тож Владислав і звернувсь тоді до Романа,
Щоб той йому допоміг. Тому князь і йде,
Бо той в Кракові сидить і помочі жде.
Тому Роман і збира всі полки негайно.
Треті, всупереч тому інше говорили.
Що Владислав та не той винен у всьому.
Той Владислав, що Кормильчич князю свойому
Нашептав на братів так, що того й розізлило.
І про дружбу він забув, і про спільні справи,
Вирішив помститися, а за що - Бог зна.
Невже такі речі, що ріша лиш війна?
Хтось з розумним виглядом всіх отих поправив,
Наче він все краще зна. Справа не у тому,
Казав він, і Польща тут зовсім не при чім.
Бо зібрався князь Роман із військом своїм
До Німеччини іти, помогти одному
З королів, що боротьбу веде за корону.
Його жінка - є сестрою князевій жоні.
Тож і виплакала, видно, поміч у війні,
На яку Роман й збирає тепер ті загони.
Хоч розмов було багато, але князь мовчав,
Тільки хитро посміхався, коли чув щось нове.
Але так жодного разу не сказав ні слова.
І, як перший літній місяць в Галич завітав,
Підняв стяги та і рушив з військом у дорогу.
По дорозі підбирав він ще нові полки,
Що стояли і чекали на місцях, поки,
Доєднатись вони зможуть війська основного.
І зміїлось по дорозі військо день за днем.
То на північ, то на захід скоро повернуло.
Скоро уже і Червенські землі проминули.
Скоро і село останнє галицьке мине.
Врешті, Польща, хоч різницю мало хто вловив.
Земля Люблінська. Тут, врешті до справи взялися.
Двоє міст, що по дорозі, князеві здалися.
Але князь їх грабувати війську не велів.
Йшли вперед, поки й до Вісли, врешті-решт дійшли.
Річка стрімка та широка, так не подолати.
Довелося на березі всім табором стати,
А тут посланці від Лєшка раптом прибули.
Про щось вони в шатрі з князем довго говорили.
Потім назад подались, а князь наказав,
Щоби табір над Віслою ніхто не лишав.
Тож воїни лиш за річку на той бік гляділи,
Де виднівся Завихвост –невелике місто.
Десь там далі Сандомир, де Лєшко чекав,
Звідкіля і посланців він до Романа слав.
Мабуть, саме там тримали вони з братом військо.
Десь із тиждень поміж ними перемови йшли.
Певно, про щось домовлялись: чи щоб пропускали,
Чи, щоб землі, що князь хоче, чимскоріш віддали.
Про усе то прості вої знати не могли,
Що безвилазно в своєму таборі сиділи.
Князь, напевно теж занудивсь в таборі сидіти,
Вирішив навкруг місцевість трохи поглядіти.
Не став брати із собою великої сили.
Сказав, трохи пополює в лісах навколишніх,
Заодно й броди за Віслу, може пошукає.
Бо ж попереду дорога нелегка чекає.
Хоч бояри й стерегтися казали не лишнє,
Та Роман їх не послухав, узяв три десятки
Собі воїв та й вздовж Вісли берегом подався.
Стріти силу тут ворожу він не сподівався,
Просто узяв охорону так, задля порядку.
Від’їхали далеченько, до пущі забрались,
Взялися сліди шукати якоїсь звірини.
У таких лісах дрімучих вона буть повинна.
І тут раптом якісь таті зусібіч напались.
Хто такі – не було часу в князя розбиратись.
Бо вже стріли перших воїв з коней поскидали.
Вої в нього досвідчені, зразу в коло стали,
Витягли мечі, щитами взялись прикриватись.
Бійня почалась кривава, таті нападали,
Вої вміло відбивались. Та тих же багато.
Тільки й лізли з усіх боків – встигай убивати.
З коней довелось злізати, бо ті підрізали
Коням жили, підлізали їм аж під копита.
Та і пішим було важко. Ті все напирали.
Вже багато хто із воїв мертвими лежали.
Ріг тривожний кликав поміч. Князь ревів сердито,
Відбиваючись, аж очі потом заливало.
Меч кривавий його разом з воями старався.
Піднімався й на голову комусь опускався.
Вої князя, скільки можна з боків прикривали.
Але їх все менше й менше. Вже й ріг не гукає.
Мусив воїн ріг той кинуть, меча в руки взяти,
Аби зі спини Романа-князя захищати.
Бо ж уже навколо князя нікого немає.
Відчував князівську спину, прикривався нею,
Захищав тим самим князя. Все ще сподівався.
І раптом відчув спиною, що вже сам зостався.
Повернувся, щоб зі смертю стрітися своєю.
Князь лежав в калюжі крові і уже не дихав.
Рука з мечем опустилась, завмер, як убитий.
Не зумів вберегти князя – нема чого й жити.
Лише шепотів молитву передсмертну тихо.
Не відчув зовсім удару, мов не його тіло,
Упав мовчки зверху князя, востаннє прикривши.
Вже не бачив, коли ворог галяву полишив.
Не чув, коли княже військо раптом прилетіло.
Вої кинулись до князя, мертвого підняли.
Кинулись кругом шукати, кому відомстити.
Та, видно, що вже ті таті забралися звідти.
Тільки що сліди криваві десь та полишали.
Пішли тоді галичани, убитих забрали,
Попереду свого князя понесли в жалобі.
Не знали, кого скарати, відомстити щоби.
Так в скорботному мовчанні й додому вертали.

Вийде «Адмірал… їх …Кузнєцов»,
Аналогів якому в світі «нєту»,
Так засмердить одразу всю планету,
Бо так уже димить, що будь здоров.
Вони ж гордяться всі коритом тим,
Бо ж, бачте, то у них авіаносець.
Щоправда, літаки не часто носить,
Все більш вони тягаються із ним.
У морі тиждень і в ремонт ведуть.
А це от став, чи й вийде – невідомо.
І вічно щось ламається у ньому,
Бо ж руки, знаєм, звідки в них ростуть.
Згадалась, втім, історія одна
Іще з позаминулого століття.
Вони й тоді були гоноровиті.
Хоч з москалями то не дивина.
Тоді, щоб панувати на морях,
Взялись всі броненосці будувати.
А москалі ж не хочуть відставати
Та й випендритись хочеться, аж страх.
Тож імператор їхній дав наказ
Найкращий броненосець збудувати,
Щоб ворогів ним можна налякати.
Велів же збудувати на цей раз
Все зі свого й російськими руками.
Аби російське в ньому все було,
Москальство щоб гордитися могло.
Тож імпортозаміщення (між нами)
Не цей придумав ліліпут у них.
Вони давно уже на це хворіли.
Себе гоноровито в груди били,
Мовляв: ми обійдемось без усіх.
Тож імператор дав наказ такий
І москалі взялись бігом до справи.
Проект в англійців броненосця вкрали.
Бо ті якраз взялись робити свій.
Замовлення заводам роздали
Своїм, російським все наготувати.
Тоді докупи все взялись складати.
Отак три роки мимохідь пройшли.
Хоч корабля поки ще не було
Та назву вже придумали удалу:
«Пьотр Вєлікій» судно те назвали.
Та з будівництвом щось повільно йшло.
Отож, гармати крупповські взяли.
Броню прийшлося в Англії питати,
Адже ніхто не бравсь виготовляти.
В Кронштадт те, що зліпили, притягли.
До розуму доводить почали.
А тут зима (хто б міг те уявити?)
Не витримало холоду «корито»,
Кінгстони всі розірвані були.
Прийшлось мінять. Англійські кораблі,
Що разом будувати починали,
Давно по океанах вже гуляли.
А цей іще тулився до землі.
Уже цар результатів вимага.
А тут ще й кінь, як кажуть, не валявся.
Все ж на четвертий рік він таки знявся
І двадцять миль пройшов вздовж берега.
Як результат – пошкоджені гвинти
Й котли не так, як треба працювали.
Тож судно тої швидкості не мало,
Як то по плану мало би іти.
І ще: вугілля монстр отой жер,
При тому, як англійські три, напевно.
На сьомий рік, перехрестивши ревно,
Випробуватись корабель попер.
Ходив не довго, правда, по морях,
Бо паропровід раптом розірвало.
Як розбиратись з усім тим почали,
То виявилось – справа у котлах.
Вони усі дефектними були.
Чомусь мене зовсім не здивувало!
Котли ті замінити наказали.
За зиму замінили, як змогли.
Та користі від того не було.
Бо не ходив той корабель, а повзав.
І, хоч війни вчувалася загроза,
«Корито» воювати не пішло.
Прийшлось англійцям кланятись тоді
Аби вони котли нові зладнали.
«Корито» те до Англії пригнали.
Заледве не втопили на воді.
Прийшлося ще і корпус рихтувать,
Гідравліку біля гармат міняти.
Коротше, справ із ним було багато.
А роки, роки стрімко так летять.
Уже рік і тринадцятий минав,
Як судно те взялися будувати.
Англійцям довелось попрацювати,
Щоб корабель той боєздатним став.
До чого ж були раді москалі,
Що броненосець справжній в себе мали.
Хоч інші вже десятки збудували
Із Англією, звісно на чолі.
Поки він будувався стільки літ,
Устиг уже добряче застаріти.
Уже й не броненосець, а «корито».
Ну, як такого випускати в світ?
Пройшовся він, щоправда по морях,
Довів англійське вміння будувати.
Але не довелось повоювати.
В Кронштадті так навіки і застряг.
Гармати з нього спершу всі зняли
Аби добро дарма не пропадало.
Броню зняли, борти добудували,
Щоб хвилі десь часом не залили.
Й зробився він навчальним кораблем.
А в п’ятдесятих на метал пустили…
Та москалі постійно голосили,
Мовляв, ми попереду всіх ідем.
Наш «Пьотр Вєлікій» найсильніший був
Для свого часу. Звідки про то знати,
Як не прийшлось йому повоювати?
Тож його славу сам москаль роздув.
А з імпортозаміщення у нім
Були, хіба що моряки й по всьому.
А я чомусь і не дивуюсь тому,
Бо ж руки Бог не там приладив їм.
Та москалям, як видно, все одно,
Кричать: - «Пьотр Вєлікій» – гордость флота!
Їм дуже буть великими охота,
Хоч їм того, на щастя, не дано.

Пізня осінь. Часом вітер вже холодний повіває.
Наганяє сірі хмари та холодна мжичка сіє.
Сонечко, коли й прогляне, то не надто і зігріє,
Видно, що своєї сили тої, літньої не має.
Ліси кругом пожовтіли, землю листя устелило.
Журавлі в краї далекі вже останні відлітають.
А вночі й морози, навіть невеликі зазирають…
Козаки навкруг багаття невеличкого сиділи.
Хоч не надто й зігрівало їх маленьке те багаття,
Від одного його виду на душі уже тепліше.
Вітер стих, чи, може просто в цьому вибалочку тиша.
Можна сісти та спокійно поміж себе розмовляти.
Десь там Жванець недалеко, де заперли ляхів клятих.
Сидять тепер там голодні, хоч здаватися не хочуть.
Ну, нічого, голод скоро зовсім сили їм підточить
Та й здадуться. Можна буде голими руками брати.
- А скажи, Микито, правда, - став козак один питати, -
Що ходив ти із Тимошем воювати у Молдову?
- Та було…- Микита врешті все ж сподобився на слово, -
Довелося і в Молдові, й Волощині воювати.
- Розкажи хоч щось із того неудалого походу.
Як так сталось, що прийшлося запиратись в тій Сучаві?
Кажуть, наче ж непогано складалися тоді справи.
Хто в тім винен: чи то Лупул, чи Тиміш, а чи негода?
- Мабуть-таки усе разом. Склалось одне до одного.
Мені важко зрозуміти, я ж не все, звичайно, знаю.
Та повідаю вам, братці, все, що досі пам’ятаю
Про похід наш із Молдови проти Басараба того,
Що Лупула смів прогнати із Молдовської столиці.
Куди Лупулу податись? В кого помочі прохати,
Коли не у свого зятя – прийти, ворога прогнати?
Як дивитись на те зятю, що над тестем хтось глумиться?
Хоч Богданові і важко було полки сину дати,
Адже ляхи насідали, гуртували війська свої.
Треба було буть готовим миті кожної до бою.
Та ж не можна було також і союзника втрачати.
Дав чотири полки сину – нехай тестю допоможе.
Дав полковників розумних, що пораду можуть дати.
І пішли ми до Молдови, аби волохів прогнати,
Сподівавсь Богдан, що швидко повернутися ми зможем.
По дорозі доєднали зо дві тисячі опришків.
Ще ногайці, яким Лупул заплатив, щоб помагали.
На кордоні ми валаське військо швидко подолали.
По дорозі вороги нас ще потурбували трішки
Та спинити не зуміли. Скоро Ясси ми узяли
Та й Тиміш закликав тестя то столиці повернутись,
Щоб на голову молдовську знов корону одягнути.
Далі полки до Богдана знову повернутись мали.
Не так сталось, як гадалось. Лупул - хитра був зміюка.
Взявсь Тимоша умовляти ще й Волощину здобути.
Почав леститись до нього. А тому приємно ж чути,
Який гарний він вояка. Лестощі – то підла штука.
А Тиміш же молодий ще і гарячий, і амбітний.
На ті лестощі купився, велів полки піднімати
Й на Волощину походом усім військом виступати.
Хоч полковники казали йому того не робити.
Дійшло, кажуть і до сварки на нараді поміж ними.
Тиміш вихопив шаблюку, Богунові руку ранив.
Тож полковники змирились, бо закінчиться погано.
Хоч рішили: два полки лиш у похід з Тимошем йтимуть.
А дві інші повернулись тоді назад в Україну.
Військо рушило походом, кордон хутко подолало,
До валаської столиці швидко рухатится стало.
Хоча й опір зустрічало, але не такий вже й сильний.
Уже скоро й Тирговіште, залишиться місто взяти
І Матвія Басараба звідти з соромом прогнати
Й можна буде і Молдову, й Волощину об’єднати…
Наштовхнулися на військо, яке вийшло зустрічати.
Стало воно поміж річки, прикрилося берегами.
Там і волохи зібрались, і угорці, і поляки.
Виставили всі гармати, нашу зустрічать атаку.
Тож уся ворожа сила опинилась перед нами.
Лупул дещо налякався і Тимоша став прохати
Пару днів перепочити, відновить з дороги сили.
Та Тиміш гарячий надто, його зовсім те збісило.
Чого б, ворога уздрівши, він повинен був чекати?
А ми ж втомлені з дороги. Та й розвідати не встигли,
Що там вороги зібрали, яку силу вони мають,
Як вони пошикувались та позиції займають.
Та Тиміш чомусь затявся, що доволі дати щигля
Й ворог кинеться тікати. Ще й підозрював, можливо,
Що не усі молдовани будуть Лупулу служити.
Можуть будь-якої миті до ворога перебігти.
Отож, повелів не ждати, а вперед рушати живо.
Довелось нам болотистий ще потічок подолати.
Молдовани пішли перші, ми слідом уже за ними
Поки, врешті розмістились перед ворогами тими.
Велів Тиміш над потічком собі табір закладати.
Лупул став наполягати, щоб ми битву починали.
Та Тиміш тепер уперся: «Ідіть перші мунтян бити!
А ми вже слідом за вами також вступимо у битву!».
А волохи не спішили: все стояли і чекали.
Лупул велів наступати. Ударили молдовани
Разом з німцями й погнали усіх волохів, що стали
Перед ними. А тоді вже і на табір їх напали.
Думали: Тиміш за ними вслід теж наступати стане.
А Тиміш чомусь не кинув військо в поміч молдованам.
Басараб тим скористався, розігнав їхню кінноту.
Деякі полки молдовські виявили враз охоту
Перейти до Басараба. Лиш тоді команда дана
Була нам почати наступ. Та не табором, як звично.
Бо ж кіннота польська сильна Басарабу помагала,
А ми пішими полками проти ворога помчали.
Тут ударили гармати волоські по нас зустрічно.
Нас же тим не налякати – під гарматний гуркіт впали
І вся ядра понад нами кудись далі полетіли.
А ми разом підхопились, дали залп мушкетний. Й сміло
На волохів, що стояли в центрі війська, налетіли.
Між них паніка знялася. Поранили Басараба.
Здавалося іще трохи, ми візьмемо-таки гору.
Натиснемо іще трохи і втікати буде ворог.
Але Тиміш ходом бою керував зовсім незграбно.
Здавалося, що збирався полковникам насолити.
Що вони йому казали, навпаки робить старався.
Отож, поки він сидів там та з наказами вагався,
Встигли на нас кінні ляхи і волохи налетіти.
Ми би від них все ж відбились. Не в таких бувальцях були.
Та ту буря налетіла, вдарила гроза із градом.
І усім нашим зусиллям вона стала на заваді.
Тож до табору до свого ми скоріше повернули.
А як битись? Із мушкетів – порох злива намочила?
А шаблями проти кінних ти на навоюєш надто.
Довелося під ту зливу від ворога утікати.
Не всім того удалося. Наших полягло багато.
А в таборі з’ясувалось – він до бою не готовий.
Тиміш чи то налякався, не міг вимовити й слово:
Як нам з волохами тими далі треба воювати.
Поки ми ото метались в тому таборі під зливу,
Ворог підтягнув гармати, став по табору стріляти.
Хто мав коней, поспішили хутко звідси утікати.
Не всі, правда, до Молдови повернулися щасливо.
Гнали волохи їх довго, доганяли і вбивали.
А ми в таборі зостались і не знали, що дія́ти.
Добре, хоч Богун із Глухом не збиралися втікати.
Вони навели порядок й табір укріпляти стали.
Під гарматну канонаду, попід зливою страшною,
Ми вози порозвертали, щоб шлях волохам закрити.
І тоді той менший табір узялися боронити,
Поки й ніч розгородила нас і волохів стіною.
Волохи, напевно, вранці нас напасти сподівались.
Та полковники веліли нам до ранку не чекати.
Стали ми похідний табір з возів своїх будувати.
То єдиний був рятунок, тож усі ми і старались.
А, коли було готово, вози зайві підпалили,
Щоб вогнем прикрити відступ та й потиху подалися.
Волохи за нами слідом було гнатися взялися.
Але їхні намагання ми оружно всі відбили.
Звісно, втратили багато: хто загинув, хто в полоні.
Богдан дуже на Тимоша злився за те самоправство:
Бо ж пішов не запитавшись, купу загубив козацтва.
Гетьману не було з чого сину плескати в долоні.
На тім справа не скінчилась. Знов Молдова запалала.
Знову Лупул просить поміч і Тиміш іде з полками
Свого тестя рятувати. Та між його козаками
Я не був. Тимоша ж, кажуть, в тім поході й смерть спіткала.

В поселенні неспокійно з самого обіду.
Жінки в сльозах, чоловіки озброєні ходять,
Загрозливо по долині всій очима водять,
Шукаючи небезпеки відчутного сліду.
Навіть, діти всі притихли, їх сміху не чути.
Ті налякано на той бік балки поглядають,
Де сусідній рід своє теж поселення має.
Звідти, мабуть, сюди також погляди прикуті.
Ще один рід південніше трохи поселився.
Він між ними наймолодший, ще сил набирає.
З тривогою на ту братню гризню поглядає,
Бо ж від старшого він роду тільки відділився.
Унизу Велика річка тихо котить води.
Її, певно, людська доля не турбує зовсім.
Роди, які жили мирно і спокійно досі,
Ополчилися зненацька, зупинити годі.
Чи то пращури від роду чомусь відвернулись,
Чи то боги захотіли за щось покарати?
Але степи навколишні стали висихати,
Дощі сюди завертати, напевно забулись.
Раніш трави для худоби усім вистачало.
І городи невеликі харчів додавали.
А тепер із неба сонце нещадно палало.
На городах, що із річки з міхів поливали,
Ще щось трохи виростало. Та гірше з травою.
Випаса її худоба, не встига зростати.
Вже взялися і далеко від села ганяти,
Але й там уже не дуже із пашею тою.
Та й худоби розвелося – стада з табунами
І отари. Пастухи вже ледве устигають.
Пашу в балках для худоби постійно шукають.
Пастухи сусідські роблять, звичайно, так само.
Тож стикаються бувало, до бійки доходить,
Кому саме з худобою ту пашу займати.
Але якось удавалось проблеми рішати.
Та сьогодні пролилася кров найперша роду.
Зіткнулися табуни два в балці недалекій.
Поступатися нікому, видно, не схотілось,
Отож пастухи у бійці жорстокій зчепились
І уже ту колотнечу спинити нелегко.
Спинилися, як почулись конаючих крики.
Один одного ножами двоє пронизали
І тепер у смертних муках на траві лежали.
Смертовбивство між своїми виглядало дико.
Із прокльонами вертались пастухи додому.
Несли вбитих та сусідів винними вважали.
Помститися за те вбивство негайно бажали.
Все поселення зібралось на майдані тому,
Де вбитого положили. Слова помсти чулись.
Чоловіки всі при зброї вже бігти збирались
До сусідів, з вини яких смертовбивство сталось.
Вже би, може, у долині поміж сіл зіткнулись.
Та старійшини спинили, перед ними стали.
- Рідну кров негоже, - кажуть, - отак проливати.
Всі проблеми треба миром спокійно рішати!
Видно, їхні і сусідам теж битись не дали.
Домовились до Пращура з трьох родів зійтися,
Там усе обговорити й рішення прийняти.
Аби більше кров родинну їм не проливати.
Помирити роди якось треба спромогтися.
Біля Пращура зібрались діди сивочолі.
Стали перед зображення його кам’яного.
Служки жерця на мотузці привели до нього
Бика, що вгодованим виглядав доволі.
Жрець до Пращура звернувся, здійняв руки в небо
Аби його попрохати ту жертву прийняти,
Повернувся, щоб у служки ножа свого взяти.
Кров’ְю Пращура зросити бичачою треба.
Бик поводивсь неспокійно, брався вириватись.
Ледве-ледве служки його змогли утримати.
Та, як жрець з ножем до нього почав підступати,
Щось говорячи постійно, перестав пручатись.
Кров із нього струменіла, горщик наповняла.
Бик спочатку на коліна впав та й завалився.
Жрець взяв горщик, низько перед Пращуром схилився.
Кров із горщика на землю боками стікала.
Та жрець не звертав уваги, мастив кров’ю губи
Кам’яному зображенню, що Пращуром звався.
Мастив губи, сам навколо усе придивлявся.
Чи знак буде, що Пращуру частування любе.
Небо зранку хмарне було, сонечко ховалось,
Але раптом промінь сонця пробився крізь хмари.
Його посмішка, неначе розвіяла чари.
Старійшини усі разом теж заусміхались.
Значить, Пращур їх почує, значить, дасть пораду,
Як зробити так, щоб крові більш не проливати.
Тоді сіли на колоди й стали розмовляти,
Намагаючись проблемам своїм дати раду.
Аж до вечора сиділи, усе розмовляли.
То робилося неспішно. Куди поспішати?
Адже треба раз-назавжди проблему рішати.
Помилитись варіанту мудреці не мали.
Врешті, все обговорили, рішення прийняли,
Скіпетр конеголовий старшому вручили.
Служкам вогнище велике розкласти веліли,
Самі з колод піднялися і чекати стали.
Скоро побіля багаття зібрались дорослі
Всі чоловіки, що в селах тих трьох проживали.
«Вороги» по оба боки від багаття стали
Погляди лишень кидали крізь вогонь той косі.
Як усі зібрались, старший підняв скіпетр вгору.
Всі розмови враз затихли, лиш дрова тріщали
Та зі степу вже вечірні звуки долинали.
Сонечко взялось сідати якраз на ту пору.
Хмари всі позолотило, мов предки на небі
Зібралися, щоби участь у зборах прийняти.
Старший голосом тріскучим узявся казати:
- Ми тут довго говорили, з Пращуром рядили,
Як зробити, щоби братня кров більш не лилася.
Одна думка старійшинам слушною здалася,
Отож, саме так вчинити ми і присудили.
Завтра вбитих поховаєм у спільній могилі
Під курганом, де всі предки роду спочивають.
Вони нашу ворожнечу завершити мають.
А по тому, як на раді ми і порішили,
Два роди, що кров пролили, речі забирають
І ідуть собі шукати землі для прожитку.
Бо і, справді, усім разом нам вже тісно жити.
А степ, кажуть, кінця-краю, начебто не має.
Тож і місце всім знайдеться, й ворожба скінчиться.
Старший рід піде за сонцем, там місце шукати.
А середній – навстіч сонцю має напрям взяти.
За сім днів, як шлях здолають, можуть зупиниться.
А земля ця залишиться молодшому роду.
Він слабкий ще, тож хай ваші місця обживає.
Та зв’язки поміж родами хай не розривають,
Бо ж предки у нас єдині і їм буде шкода,
Як ми світом розійдемся й родичів забудем.
Не для того предки наші всі разом тримались.
З негараздами й бідою спільно зустрічались.
Коли разом – то й сильніші перед світом будем!..
Розійшлися родовичі по своїх домівках.
А назавтра своїх вбитих на вози поклали.
Воли, впряжені у ярма, ледве почвалали
До курганів, що в степу їх уже було кілька.
Ще до світу при кургані викопали ями.
Коли воли зупинились, померлих узяли,
У могили опустили й скорчених поклали
Головою на схід сонця. На тіла їх прямо
Служки жерця стали вохру згори посипати.
Вохра мала колір сонця та вогню і крові.
А жрець мовив за тим часом до пращурів слово,
Аби вийшли своїх рідних з вираю стрічати.
Та до сонця повернувся, властителя всього,
Щоби воно їхні душі за своїх прийняло
І до пращурів у вирай дорогу вказало.
Як дорога душам буде до вираю довга,
Їжу в горщиках поклали – нехай споживають.
Там, у вираю без діла щоби не сиділи,
Кам’яні знаряддя поряд також положили.
Ну, і зброю. Бо ж без зброї чи шлях той здолають.
Згори вклали на ті ями готові колоди,
Взялись разом над могили землю насипати.
Аж до вечора носили, бо ж треба багато.
Курган виросте високий та то буде згодом.
Будуть весь час підсипати його з того боку,
Доки із усім курганом його не зрівняють.
Хай померлі в тім кургані лежать-спочивають.
Буде курган підніматись і рости щороку.
А увечері багаття поряд розпалили.
Пращурові нову жертву піднесли і сіли.
Веселилися до ранку: і пили, і їли.
Проводжали душі вмерлих у вирай з могили.
А на ранок роди старші почали збиратись.
В вози волів запрягати та добро складати.
Табуни, стада, отари свої відділяти
Та із Пращуром камінним зі своїм прощатись.
Жрець їм виділив по служці, що вже діло знали.
Там, на новім місці мають ідола зробити.
А ті служки вже жерцями візьмуться служити.
Щоби пращури про рід їх теж не забували.
Як зібрались, подалися, хто за сонцем слідом,
Хто подався через річку дорогу шукати…
Могли індоєвропейці так шлях починати,
Щоби згодом володіти ледве не всім світом.

Так муля Україна москалям.
Не можуть уже вказувати нам,
Як працювати, що і як робити,
Тож ладні, навіть всіх нас перебити.
А, щоб у світі їм не заважали,
То пил у очі світу напускали.
Ідея в них з‘явилась нещодавно,
Що, начебто, Союз той «рівноправний»,
За яким Путін увесь час страждає,
Ще і сьогодні існувати має.
Бо ті, що в Біловезькій пущі сіли
Утрьох і там Союз той порішили,
Такого права взагалі не мали,
Бо ж не вони йому початки дали.
Мовляв, Союз на з’їзді утворився.
Якби він також з’їздом розпустився,
То не було б питань. Тож згідно права,
Не за свою вони взялися справу.
Раз його з‘їзд не розпускав, то значить
(Нехай покійний Єльцин вже пробачить)
Що юридично ще Союз існує.
Тепер нехай весь світ про те почує.
А, раз Союз існує – Україна
Союзу того до цих пір частина.
Тому Росія має повне право
В одній державі всі рішати справи,
«Прижучити» хохлів-сепаратистів.
І нічого із закордонів лізти
У внутрішні радянські справи наші.
Отак тепер заговорили в Раші.
Я згоден: все робити слід по праву.
Що ж, їхню зброю спробуєм направить
Супроти них. Уся проблема в тому,
Що факти, нині річ маловідома,
Доводять, що із самого початку
Зі створенням Союзу непорядки.
Він, з точки зору того ж таки права,
Не існував. І от у чому справа.
Як захопили владу комуняки,
Про волю, рівність узялись патякать.
Щоби народи у вузді тримати,
Рішили їм формально волю дати.
Союз створити, наче рівноправний.
Отож негайно узялись до справи.
Та тут зіткнулись різні дві ідеї.
Пхавсь Ленін із ідеєю своєю,
Щоби народ не взявся бунтувати,
Потрібно всім надію якусь дати.
Отож хотів з‘єднати у Союзі
За сотню всіх народів голопузих.
Найбільшим, навіть «незалежність» дати,
Та договором міцно прив’язати.
А Сталін з автономією пхався,
Він відпускати «віжки» все ж боявся.
За Леніним йшла більшість комуняків.
Хоч на той час уже він був «ніяким»,
Уже його хвороби напосіли.
Та слово його мало іще силу.
Тож Сталіну нелегко довелося.
Та Леніна посунути вдалося.
Здоров‘я щоб вождя «оберігати»,
Того вдалось тоді ізолювати.
І Сталін сам узявсь Союз творити.
«Вождів» національних щоб не злити,
Не став свою ідею просувати,
А ленінську рішив на щит узяти.
Та все одно по-своєму зробити
І не союз – імперію створити.
Зібрали з’їзд, зібрались делегати
З усіх країв, щоб рішення прийняти.
Ми знаємо, що було у Союзі
П’ятнадцять, на кінець республік-«друзів».
Але, коли його творити стали,
Чотири лише участь в тім приймали:
Росія, Україна, Закавказзя
І Білорусь «рішили» бути разом.
Проект Союзу їм з Москви прислали.
Вони його уважно прочитали,
Внесли поправки, як того хотіли.
В Москву із тим проектом прилетіли.
А тут їх перед з‘їздом всіх зібрали
Та нові правки запропонували.
Ті підняли угору мовчки руки,
Бо більшовицьку знали вже науку.
Тож делегати проголосували,
В своєї влади дозвіл не спитали.
А мали б запитати згідно права.
Та в комуняк не так рішались справи.
На другий день взялись голосувати,
Щоб договір той про Союз прийняти.
У комуняк все просто відбувалось –
Як зверху скажуть – так голосувалось.
Та тільки-но зібрались руки драти,
Як Фрунзе слово зажадав узяти.
Сказав: - Давайте ми не поспішати
Цей «у цілому» договір приймати.
Приймем його сьогодні «за основу»,
Республіки хай скажуть своє слово.
Тоді вже будем Другий з’їзд збирати
І «у цілому» договір приймати.
Калінін (керував тоді тим з‘їздом)
На Сталіна одразу глянув, звісно,
А той кивнув, мовляв, «давайте далі».
Тож «за основу» договір прийняли.
Ото і все. Ніколи «у цілому»
Він не приймавсь на з’їзді ні одному.
Як з точки зору права говорити,
Тоді Союз не удалось створити.
Зверніть увагу на цього момента:
Він існував без жодних документів.
А далі – більше. Згідно того ж права,
Як договір підписує держава
З другою, щоб йому законом стати,
Його потрібно ратифікувати.
А, як міністри чи то делегати,
Десь спромоглися гаву упіймати?
Проте, нічого із того́ не бу́ло.
Про договір союзний, мов забули.
«І так піде» - в Москві тоді рішили.
Всю справу незабаром завершили
Отим, що Конституцію прийняли
Державі, що іще не існувала.
Ще не родилась, паспорт вже вручили
І так більш років сімдесят прожила.
Тож, як дивитись з точки зору права,
Ті, хто у пущі «розвалив» державу,
Якраз того нічого не робили.
Бо як би ненароджене убили?

Петро подавсь на уходи ранньою весною.
Зібралися всі охочі дниною ясною
Й подалися в Дике поле звіра полювати.
Хутро можна тим же ляхам вигідно продати.
А ще в річках повноводих риби наловити,
Насолити, закоптити, тарань насушити.
Зазвичай восени пізно звідти повертались,
Як вже до зими в Черкасах люди готувались.
А тут Петро ще в вересні додому вертає
Та ще й руку на перев’язі на грудях тримає.
Збіглися усі до двору уходників рідні,
Щоб із перших вуст почути новини послідні.
Бо ж чутки повзли по місту, що ординці кляті
Знов припхали в Україну ясир полювати.
Чи уходників у полі часом не спіткали?!
Може, там Петрові й руку стрілою дістали?!
Петро усіх заспокоїв, щоб не хвилювались:
- Рана мені, щоб ви знали, на Дністрі дісталась.
- А чого оце ти, Петре, аж там опинився?
Чи за звіром яким гнався і туди добився?
- Так, за звіром, - Петро каже, - татар полювали.
Біля Сорок їм добряче чосу надавали.
- Розкажи, - всі напосіли, - як то воно сталось?
Ви ж всі разом на уходи весною подались?!
- Так то так. Але ж усяке у житті буває.
Бо ж людина лиш гадає, а Бог визначає.
Щоб вам усе пояснити, почну іздалека.
Щось ви знаєте – на крилах принесли лелеки
Чи сороки натріщали. Кілька років тому
Помер був Стефан Баторій – наш король невтомний.
Він збирався з козаками татар воювати,
Але смерть його забрала раніше проклята.
Козаки ж, щоби не дарма вони готувались,
Самостійно воювати татарву узялись.
Із Кулагою пройшлися, Очаків узяли.
Та ще каторги турецькі на дно попускали.
Та й до Криму завернули, в Козлов погостити,
Бусурманам трохи крові у Криму пустити.
А там якраз купців було турецьких багато.
Було чого козаченькам там «наторгувати».
Правда, скоро налетіли зі степу татари,
Якийсь мурза на братчиків силою ударив.
Хоч козаки й відступили, до «чайок» дістались,
Та чимало запорожців там навік зостались.
Серед них і сам Кулага. Але справа в тому,
Що про той гармидер стало султану відомо.
Знать, купці були багаті, жалітись помчали,
Що якісь в них гультіпаки весь крам відібрали.
Султан, звісно, розізлився, дав веління хану
Із ляхами розібратись і то вже негайно.
Ще й золотих десять тисяч виділив для того.
Тож хан і узявсь негайно збиратись в дорогу.
А що ханові збиратись – шаблі похапали,
На коней своїх ордою швидко посідали
І в похід. А ще ж до того потрібно додати,
Що в Криму нового хана вже встигли обрати.
Старий хан не довго правив, кілька років всього.
І орда була не надто прихильна до нього.
А новий – Газі-Гераєм його, кажуть, звати,
Войовничий, любить коней швиденько сідлати.
Москалі, говорять, також свою бульбу впхали.
То козаків Крим палити вони умовляли,
А дізнались, що на ляхів татари зібрались,
Тут же і москальські плани хутко помінялись.
Привіз посол купу грошей, щоб тільки татарин
Не роздумав і добряче по ляхах ударив.
Хоча зна натура підла, бісова скотина,
Що дістанеться найбільше, звісно, Україні.
Бо ж усі шляхи до ляхів йдуть по наших землях.
А ще корчить православних те бісове плем’я.
Так отож, Газі зібрався ордою всією.
А посол отой москальський подався із нею
До Дніпра, аби побачить, що не обманули
Ті татари, а до ляхів саме й повернули.
Сказано, брехливі люди, оце поміж нами:
Самі брешуть і думають, що всі такі самі.
Пройшла орда Диким полем, шляхами отими,
Що ординці вже іздавна користались ними.
Попалили на Поділлі, народ порубали
Та ясиру і худоби, й здобичі набрали.
Під Тернополем спинились, там кіш влаштували,
А вже звідти на всі боки гасати почали.
Аж до Львова дісталися, Збараж попалили.
Тільки де-не-де від ляхів опір вони стріли.
Ляхи більше по фортецях своїх заховались,
Звідти висунути й носа у поле боялись.
Були і такі, щоправда, що шаблі узяли,
Не злякалися й на битву з ординцями стали.
Та і люди теж так просто орді не скорялись,
А за вила, за сокири та за дрюки брались.
І стрічали тих ординців, як предки стрічали,
Непереливки орді тій частенько ставало.
Тим не менше, удалося орді нахапати
І ясиру, і худоби, і добра багато.
Обтяжена всім добром тим, орда розвернулась
І до Дністра, як зміюка шляхом потягнулась.
Коли орда вийшла з Криму, ми про те узнали.
Запорожці у Криму тім своїх людей мали.
Але що тих запорожців, як татар йде сила.
Отож, на Дніпрі орду ту б ніяк не спинили.
Та, як вона подалася уже на Поділля,
То Косинський став збирати козацькую силу,
Щоб уже там – на Поділлі із ляхами спільно
Ударити на орду ту. По всіх степах вільних
Кинув клич він, щоб збирались до нього охочі,
Хто за неньку-Україну боротися хоче.
Збиралися і козаки, і всякі гультяї,
Хто добра собі дістати у татар бажає.
І уходники. Таких там у цей час чимало.
Хоч не всі, звичайно, кинуть промисел бажали.
З наших ото я подався, Трохим та Микола.
На товаришів лишили здобутого долю.
Всіх зібралось до двох тисяч охочого люду,
Вирішили, що Косинський отаманом буде.
Козакам він вже відомий, бував у бувальцях,
Знали, що такому в рота дарма класти пальця.
Він не став чекати довго, щоб час не втрачати,
Як зібралося достатньо, то й велів рушати.
Подалися ми степами та не на Поділля.
Що татар там не застанем – було зрозуміло.
Вони б довго не товклися – здобичі набрали
Та й, напевно вже додому, у Крим повертали.
Тож рішив гетьман зустріти орду по дорозі.
Десь понад Дністром вертати мають голомозі.
Бо ж прекрасно розуміють: до Дніпра попхають,
То козаки вже оружно там на них чекають.
По дорозі доєднались до нашого стану
Переяславці, черкаси наші і кияни.
Тож вже десь біля трьох тисяч наше військо мало,
Хоч орда разів у десять нас переважала.
Але нас то не лякало. Досвід був багатий,
І з ордою в чистім полі вміли воювати.
До Дністра майже дістались, донесла сторожа:
Повертається орда вже зі здобиччю, схоже.
Розтяглася, як зміюка вздовж Дністра шляхами,
Йде з худобою, ясиром, накраденим крамом.
Іде орда, не боїться, купи не тримає,
Що ніхто вслід не женеться – то напевно знає.
Ми у лісі зачаїлись та чекати стали,
Щоби хан із основною ордою пропхали.
Сил, щоб битися із нею у нас було мало,
Тож чекали на чамбули, що були відстали.
Стоїмо ми в тому лісі, річка протікає
Кам’янка – вона коротка, у Дністер впадає.
На тім боці Дністра видно молдавські Сороки.
Дочекались, хан з ордою пропхалися поки.
Орда десь аж за горою за річкою стала.
А надвечір орда менша приплелась відстала.
Понад річкою спинились ті татари. Наче,
Було їх в два рази більше, аніж нас. Одначе,
Саме їх ми і чекали. Орда розляглася,
Понад річкою спокійно спочивать взялася.
А вночі ми і напали, зусібіч набігли,
Багато хто й прокинутись, навіть не устигли.
Ми ж нікого не жаліли, безжально рубали,
А ординці лиш метались й від страху волали.
В темряві, мабуть здалося, що нас суне сила,
Отож вони перед смертю в страху голосили.
Коли в небі засіріло, різня закінчилась.
Від орди нічого майже і не залишилось.
Половина, мабуть землю навкруги встеляла,
Друга в страху на всі боки від нас утікала.
Та не встигли відпочити, як летить сторожа.
Хан вертає, дуже скоро вже тут бути може.
Гетьман наш не розгубився, велів всім збиратись
Та до зустрічі з ордою швидко готуватись.
Взялись табір лаштувати, що під руки мали.
Бранців було кілька тисяч, теж нам помагали.
Тягли вози, рили шанці та трупи складали.
Уже скоро справжній табір серед поля мали.
А тут і орда з‘явилась. Газі попереду
З булавою, веде орду у бій, як череду.
Запорожці за мушкети, за підводи стали,
Та сигналу від гетьмана стріляти чекали.
А той мовчить, все чекає. Орда усе ближче,
Іржуть коні, орда кричить, улюлюка, свище.
Уже зараз, видається, зімне нас, потопче.
Косинський, мабуть, діждався глянуть хану в очі,
Махнув тоді булавою, козаки й пальнули.
Перші ряди орди тої, наче вітром здуло.
Другі на них налетіли, зверху повалились.
Така собі «куча мала» з татар утворилась.
Тут Косинський враз як гаркне: - Хлопці, всі до бою!
Та й на татар тих показує вперед булавою.
Ми всі разом підхопились та й на татар прямо,
Поки вони не устигли ще прийти до тями.
Узялись орду прокляту шаблями рубати
Та так, що орда від страху кинулась втікати.
Ми на те й не сподівались, ще тоді не знали,
Що Газі-Герая в ногу кулею дістали.
А ордою рознеслося, що убили хана.
Ніхто ж не знав, що у нього не смертельна рана.
Паніка – погана справа, а в орді тим паче.
Навіть, ми й не сподівались на таку удачу.
Орда кинулась тікати: хто назад за гору,
Де на них ясир і здобич ждали на цю пору,
Другі кинулись до лісу, що ми в нім сиділи.
В тому лісі оборону від нас учинили.
Гнатися услід за ханом у нас сил не було,
Отож ми всі свої сили на тих повернули,
Що у лісі заховались. Тут до нас пристали
Ще загони ляхів, які слідом простували
За ордою, в сподіванні щось в татар відбити.
Узялися ми всі разом татар тих громити.
А вони засіли міцно, відбилися кляті.
Довелося відступити та знов нападати.
Отут якраз стріла клята мене і дістала.
Так, що далі вже без мене татар добивали.
Хан уже не повернувся, до Криму подався.
Весь полон, що ми відбили, у нас залишався.
І та здобич, і худоба… А татар побили.
Дев’ять тисяч ті ординці на полі лишили.
Серед них відомі мурзи і родичі хана.
Так, що битва закінчилась для татар погано.
Звісно, були й в нас загиблі – в бою не без того.
Та Микола із Трохимом живі, слава Богу.
Скоро мають повернутись. А я от, з рукою
На уход не повернувся, щоб була в спокої.
Вже потроху заживає. З весни буде видно,
Мабуть, знову на уходи з хлопцями поїду.

Що москалі - великі брехуни.
То знаєм ми, то знають і вони.
Та москалів то зовсім не спиня,
Бо ж то вся сутність їхня – та брехня.
Не вигадки якісь там комуняк.
І при царях брехали та ще й як.
Ото горілку без кінця пили
Й брехали – тільки тим вони й жили.
Зрання би собі балухи залить -
Москаль без того не спроможний жить.
А випив – то хвалитись почина,
Мовляв, «война – то мать йому родна!»
Він всіх на світі зможе «побєдіть».
І спробуй із таким поговорить?!
І спробуй щось такому довести.
Він буде зразу ж кулаком трясти
Й кричати про «дєдов» і «мощь страни».
Тож москалі – відомі брехуни.
Куди не кинься – скрізь брехня одна
Та програна і не одна війна.
Згадалось, як Японію колись
Вони шапка́ми закидать взялись.
Щоби народ від бунту відвернуть,
Бо скоро й вила вже до рук візьмуть.
Існує «тема» вже давно одна –
Потрібна переможна їм війна.
Тож подивились хутко навкруги,
Які слабкі десь поряд вороги.
Із сильними змагатися – ні-ні,
Програти можна швидко в тій війні.
І вибрали Японію з усіх:
Таке маленьке, що програти гріх.
Півроку військо у Китай тягли,
До Порт-Артура флот свій завели.
Вже хто там перший з них війну почав,
Але японець москалю так дав,
Що відступати стали москалі
На тій далекій і чужій землі.
Та щось народу треба говорить,
Адже Росія має «пабєдіть».
Тож подвиги вигадувать взялись,
Як героїчно москалі велись.
То про «Варяга» втюхали, як він
Супроти флоту бився сам-один.
То «Стєрєгущий» бій на морі вів,
Один супроти зграї ворогів.
І героїчно до кінця боровсь.
Загинула команда. І вже ось,
Японці хочуть корабель узять,
В Японію до себе відігнать.
Та два живі останні моряки
Носи утерли ворогам-таки.
Закрились і кінгстони всі відкрили
Та міноносець в морі затопили,
Аби він не дістався ворогам.
Не зрадили Росію ні на грам.
В Росії новину цю рознесли.
Вже й па’мְятник ладнати почали
Героям. Та закінчилась війна.
Росія так наїлася лайна
Із «перемоги»… Так війну програть?!
Це ж треба ще добряче вміння мать.
Японці полонених відпустили,
Які у них по таборах сиділи.
І ті вже тоді правду й розказали,
Як вони «героїчно воювали».
Той «Стєрєгущий» - те іще корито,
Таким на морі страшно і ходити,
Бо й половини ходу він не мав
Від того, що проект був заявляв.
І от Макаров, їхній адмірал
Оте корито в розвідку послав.
Не сам пішов, «Рєшитєльний» із ним.
Удвох пускали в небо чорний дим.
Японський флот пішли вони шукать.
А, як знайшли, то кинулись тікать.
«Рєшитєльний» «рєшитєльно» помчав,
Його японець жоден не догнав.
І полишив товариша свого.
Японці наздогнали вмить його.
А що було його там наздогнать,
Як він по морю міг лиш «кавилять»?
Почався бій. Короткий зовсім бій.
Для москалів без будь-яких надій.
Японці в судні наробили дір,
Взяли той «Стєрєгущій» на буксир.
Команду всю забрали у полон.
Військовий не порушили закон.
То на замітку нинішній «русні»,
Як слід себе поводить на війні.
Хотіли «Стєрєгущій» дотягнуть
У порт японський хоч який-небудь.
Та дір до біса в ньому вже було,
Води набралось, ледве діло йшло.
Тут крейсери москальські появились.
Японцям з ними стрітись не хотілось.
Бо ж в міноносців шансів не багато,
Як будуть з крейсерами воювати.
Тож «Стєрєгущий» кинули й помчали.
І скоро море вже його забрало.
Отож, ніхто з москальських моряків
Той «Стєрєгущій» в морі не топив.
Він просто сам пішов собі на дно.
Отак насправді все було воно.
І «вишенька» іще на торт брехні,
Що вигадки спростовує дурні.
Казали москалі, що ті «герої»
В машинному відділенні обоє
Закрилися й кінгстони там відкрили.
Разом з собою судно потопили.
Та поясню, бо ж мало хто то знає –
Кінгстонів в тім відділенні немає.
Тож героїчних не було матросів…
Хоч памְ’ятник стоїть іще і досі.

Жадібність чинуш згубити може всю державу.
Так в історії, повірте, не раз вже бувало.
Не одна держава сильна і могутня впала,
Як чиновники продажні бралися до справи.
Колись в Криму генуезці могутніми були,
Хани кримські, навіть з ними рахуватись мали…
А свободу за сім тисяч золотих продали.
Хоч, здавалось вітри долі в їх вітрила дули.
Ще в тринадцятім столітті усе почалося,
Саме тоді генуезці у Криму з’явились.
Гроші мали, тож до хана бігом підступились,
Феодосію купити їм тоді вдалося.
Стару грецьку колонію Кафою назвали
І вже звідти розповзлися по берегах Криму.
Колонії, факторії будувались ними.
І скоро вони господарями всього півдня стали.
Багатіли рік за роком, бо ж торгівля східна
Їх ніяк не оминала, у руках тримали.
Тут купляли, втридорога потім продавали.
Тож жилося генуезьким купцям тут не бідно.
Хани кримські, хоч податок із них добрий брали,
Але до них дослухались – бо ж у них є сила.
Та в п’ятнадцятому віці турки підступили
І Константинополь «вічний» після штурмів взяли.
Перекрили генуезцям із моря проходи,
Відрізали від Генуї й хижо позирали,
Як би вони в генуезців і Крим той забрали.
Кінець уже наближався й спинить було годі.
Та, поки ще генуезці із ханом дружили,
Туркам в Криму закріпитись було геть не легко.
Та вони чекати вміли. Крим же недалеко.
Коли б випала нагода – умить прилетіли.
Як Хаджі-Герай, нарешті пішов до Аллаха,
На трон тоді Нур-Девлета беї посадили.
Та молодший Менглі-Герай бачив в собі сили
Сісти на трон замість брата. Тож кинувсь без страху
В боротьбу за трон. Якесь там мав для того право.
Вмовив якось генуезців, ті – татарських беїв.
І вже ханом до столиці вступає своєї,
Роздаючи обіцянки наліво й направо.
Нур-Девлет втік до Кавказу, під крило Ординців.
Кримські хани із Ордою давно не мирились.
За те, хто в степах найперший не один раз бились.
Там Нур-Девлет готувати взявся плани ниці,
Щоби владу повернути. До турок звернувся,
Деяких і генуезців зумів підкупити.
Але вдалось генуезцям його там зловити.
І він в Крим уже в кайданах скоро повернувся.
Генуезці ж дуже хитрі –не віддали його
В руки до Менглі-Герая. У себе тримали.
І тим самим проти хана гарний козир мали:
Могли ханом знов зробити його в разі чого…
Перший із родів татарських – то є рід Ширина.
Саме з того роду беї хана обирають.
Так от, скоро бей ширинський Мамак помирає,
Слід обрати, хто те місце зайняти повинен.
Претендентів будо двоє із братів Мамака:
Кара-Мірза був з них старший, а Емінек - менший.
І знову у Кафі долю роду Ширин вершать.
Менглі-Герай призначає туди Емінека.
А той виявивсь нахабним, до хана вчепився,
Щоб дозволив на матері його одружитись.
Як то хану на нахабство спокійно дивитись?
Відшив, звісно. Той гарячий, із тим не змирився
Та й до Кафи відправився, узявсь вимагати,
Щоб на хана натиснули, бо ж важелі мають.
Генуезці, однак, хитрі йому відмовляють.
Хоч і знали, що ворогом той може їм стати.
А тим часом новий вузол іще зав’язався.
Був в Мамака син, якого всі Шейдаком звали.
Його мати також беєм бачити бажала.
Та й він від ідеї тої теж не відмовлявся.
Хоча бей, і то всі знали, був з нього ніякий.
Але мати теж до Кафи бігом подалася,
Стала консула вмовляти, аби постарався.
А вона йому вже гарну влаштує подяку.
Той відмовився, одначе, чинуші знайшлися,
Золотих сім тисяч в неї взяли й обіцяли,
Що вони би її сину в тому посприяли.
Правда, хан тоді і консул без них обійшлися
І обрали Емінека. Шейдак розізлився
І, як ото Нур-Девлет був, на Кавказ подався.
Там з Ординськими властями одразу зв’язався.
«Повернення» готувати своє заходився.
А Ординці тому й раді. А кримці – не надто.
Тут турки сидять під боком, моменту чекають.
А тут іще й від Ординців захищатись мають.
Назбиралося до біса ворогів багато.
Менглі-Герай довго думав. А тут йому кажуть
По секрету, що й Емінек із турками грає.
Тому, Менглі-Герай, врешті рішення приймає,
Змігши усі «за» і «проти» по сто разів зважить.
Посилає до Шейдака й тому обіцяє,
Що поставить його беєм у роді Ширина.
Дума: хай лишень прибуде, я його зустріну.
Нехай вік свій у кайданах сидить, доживає.
Емінека теж замінить він Кара-Мірзою,
Як того заповідав ще й покійний Мамака.
Аби лишень заманити підлого Шейдака.
І той клюнув, порвав миттю зв’язки із Ордою
І примчав до Кафи. Хан же прогнав Емінека
І прибув до Кафи, щоби Кара-Мірзу ставить.
І Ширіни усі згодні – хай він ними править.
Але, виявилось, справу ту зробить нелегко.
Старий консул помер досі, нового обрали,
А він був із тих, що гроші взяли у вдовиці.
Зустрів хана із посмішкою хитрою на пиці,
Заявив, щоби Шейдака лише призначали.
Треба ж гроші відробляти. Хан став опиратись,
Тоді йому Нур-Девлетом бігом пригрозили,
Мовляв, випустим. І, певно, що так би й зробили.
А Менглі-Гераю знову за свій трон змагатись?!
Тож погодитися мусив і Шейдак став беєм.
А Ширинам такий вибір був не до вподоби.
Зібралися усі беї, вирішити щоби
Долю хана. І той мусив разом із сім’єю
Заховатися у Кафі. Кільце вже стискалось.
Хоча того генуезці ще не зрозуміли.
За бороду, мабуть, Бога, думали, вхопили.
Ще багато літ сидіти в Криму сподівались.
На місце Менглі-Герая Айдера обрали.
Новий хан в оті розбірки не став устрявати.
А Ширини Емінека стали закликати,
Бо Шейдака своїм беєм бачить не бажали.
Емінек був злий страшенно. Як скинули хана,
То він бігом повернувся у свій рід Ширина.
Шейдак страшно налякався, теж у Кафу двинув.
Емінек прийшов із військом ловить інтригана.
За сім тисяч золотими довелося кафинцям
Тепер в місті лиш сидіти, за стіни ні кроку.
Бо навкруг снують татари, як голодні вовки.
Доведеться чашу горя випити по вінця.
Емінек не сподівався, що стіни здолає.
Тож турецького султана у поміч закликав.
І пливе до Криму морем уже флот великий.
Більше, як три сотні суден Гедик Ахмед має.
Йому султан доручає ту Кафу узяти,
А також всі генуезькі у Криму фортеці.
Та і татар приструнити, якщо доведеться,
Щоби всю орду татарську під собою мати.
Кафа була налякана, як той флот уздріла.
Скільки війська ворожого давно тут не знали.
А турки зійшли на берег, гармати узяли
Та і з тих гармат по мурах кілька днів палили.
Зруйнували і будинки у місті, і мури.
Особливо там, де були головні ворота.
Генуезці захищати місто і не проти,
Але греки і вірмени у страху за шкури
Свої власні, збунутвались. А їх же багато.
Вимагають, щоби турку місто піддалося.
Консулу послів до турок слати довелося.
На три дні він перемир’я просив заключати.
Посланці – ще та сволота, лиш про себе дбали.
Домовились, що їх турки не стануть чіпати,
А вони за те поможуть туркам місто здати.
А у місті зовсім інше потім розказали,
Що турки пообіцяли не чинить наруги,
Лише данину потрібно буде заплатити.
Самі вночі спромоглися брами відчинити,
Зробивши тим самим туркам велику послу́гу.
Турки тут же ті ворога негайно зайняли,
А назавтра і все військо у місто вступило.
Близько трьохсот генуезців з консулом схопили,
За візиревим наказом одразу ж скарали.
Емінек велів Шейдака схопити й скарати.
Менглі-Герай в Феодоро ледве заховався.
А Ахмед-паша «порядок» наводити взявся.
Велів молодь всю до себе на огляд прислати.
Відібрав тисячу хлопців в корпус яничарів
Та півтисячі дівчаток в гареми Стамбулу.
Контрибуцію зідрати, звісно ж не забули.
Усіх купців іноземних, яких зустрічали,
Обібрали аж до нитки. Генуезців всіх тих,
Які в бійні уціліли, у Стамбул забрали.
А тоді скоряти інші фортеці почали.
А їх вже тепер не надто брались боронити.
Менглі-Герай зібрав було аскерів завзятих,
Кинувся у бій на турок, але був розбитий.
Довелося Нур-Девлету свій трон уступити,
А самому полоненим в Стамбул вирушати.
Генуезькі всі фортеці турки захопили,
Розгромили Феодоро. Та тут і зостались.
Відтепер всі хани кримські султанам скорялись.
І султани ханів кримських на престол садили.
Золотих отих сім тисяч свою роль зіграли.
Генуезці за них кров’ю щедро заплатили.
Звісно, ті, що брали гроші, того не хотіли,
Бо ж вони лише багатство собі наживали.

Козак Степан Галабура на Січ повертався.
Ходив разом із Хмельницьким ляхів воювати.
Братчики, коли дізнались, вибігли стрічати.
Він із ними по-козацьки чемно привітався.
Обійнявся, з ким роками ділив саламаху,
Ходив разом у походи – то ж брати по крові.
Юрма ж навкруг нетерпляча чекала на слово.
Самі ж в похід не ходили, мабуть, дали маху.
- Розкажи, як було діло! – звідусіль лунало, -
Чи здолали клятих ляхів? Дійшли до Варшави?
Степан лише посміхнувся та одяг поправив,
Бо ж братчики ще уваги на те не звертали,
Що козак мав бравий вигляд і одіж багату.
Дорога домаха збоку камінням блищала.
На Січі і старші, мабуть такої не мали.
Певно, вдало козакові прийшлось воювати.
- Чого будемо стояти? В тім правди немає! –
Із юрми хтось обізвався. - Ходімо та сядем!
Пропозицію козацтво ту зустріло радо.
І от уже на колодах вони розсідають.
Степан на почеснім місці, щоб всім було чути.
Як усі уже розсілись, почав говорити:
- Як вдалось минулим роком ляхів нам побити,
Аж до самого Замостя клятих завернути,
Заключили перемир’я у Переяславі.
Мусили ті кляті ляхи трохи поступитись,
Бо не мали уже сили, щоб із нами битись.
Та й у війську у Богдана важкі були справи.
Тож мусили замиритись, але не надовго,
Бо і нам хотілось ляхів звідусіль прогнати,
І їм дуже не хотілось Вкраїну втрачати.
Тож бажали повернутись, ледве буде змога.
Ледве зима проминула, вісті долетіли:
Знову ляхи узялися в край козацький пхатись.
Велів король в Костянтинів охочим збиратись,
Там і будуть формуватись усі ляські сили
На чолі із каштеляном із Белза Фірлеєм.
Хоч той Фірлей поміж ляхів не був популяним.
Всі вважали: король йому довірився марно,
Але мусили змиритись з думкою тією.
Сам король збирав охочих піти воювати,
Щоби потім до Фірлея з військом доєднатись.
Бо ж не знав, що від Богдана можна сподіватись,
Не знав, де його удару прийдеться чекати.
Що король? Про то не відав ніхто із старшини
Козацької. Богдан тримав все у таємниці.
Цілу зиму готувався у своїй столиці,
А своїх людей до Польщі самої закинув.
Від короля на відміну, Богдан добре знався,
Що планують кляті ляхи, де сили збирають.
Куди саме із весною вони вирушають.
Отож, до нової битви добре готувався.
Послав послів по округах помочі просити:
До москалів та до Криму. З москалів, одначе,
Помочі він ніякої не чув і не бачив.
Ті у болотах поки що рішили сидіти.
Чи злякалися, що пастку козаки готують?
Не раз козаки і ляхи їх добряче били.
Ляхи зовсім нещодавно у Москві сиділи.
Ну, а, може, помагати козакам гордують.
Кримський хан, хоч крутив носом та набивав ціну,
Все ж погодився, бо здобич чимала світила.
За минулий рік татари добра захопили,
Гнали ляхів із Богданом крізь всю Україну.
І полону нахапали, і добра чимало.
Тож, чому і цього року так не погуляти?
Довелось Тимоша, правда дати в аманати,
Бо ж татари теж козацьку руку пам’ятали.
Отож, в квітні Богдан кинув клич по Україні,
Щоб збирались всі охочі ляхів воювати.
Велів для війни припаси всякі готувати.
Ледь не кожен українець село своє кинув.
Залишились вдома тільки-но жінки та діти.
Та ще ті, що відриватись землі не бажали.
А всі інші під знамена Богданові стали.
Хоч і зброєю не кожен з них міг володіти.
Тож були в полках козаки, а були й дейнеки,
Ті киї в руках лиш мали, що «дейнеки» звуться.
Але всі тих клятих ляхів воювати рвуться.
Не відають: хліб козацький дається нелегко.
Поки сили гуртувались, Богдан відправляє
Полки в землі білорусів, щоб північ прикрити,
Радзивілла і литовців у тил не пустити.
А, як вдало, на Варшаву нехай вирушають.
Поки козаки збирались та татар чекали,
Ляхи уже заповзялись міста воювати,
Які, згідно перемир’я, не мали чіпати.
Там сторожові загони козацькі стояли.
Ляхи узяли із боєм Звягель та Олику.
Кривоносенку Остропіль довелось лишати.
Гриців, Любар і Полонне прийшлося віддати.
Бо ж ми мали на кордоні сили невеликі.
Фірлей дістав вже під Галич, а Ярема клятий
Зайняв Вишнівець. Повсюди повстанців карали,
Села спалені і трупи по собі лишали.
Тож Богдану довелося-таки поспішати.
Прийшли полки лівобічні у великій силі.
Аж три тижні довелося Дніпро їм долати
Під Києвом. З Чигирина й гетьман став рушати.
Біля Маслового Ставу військо його стріло.
Козаки тут досить часто з силами збирались.
На широкім полі можна військо оглядати
Перед тим, як остаточно у похід рушати.
Тут ще на московську поміч дарма сподівались.
Врешті рушили на Хмільник, дійшли до Синяви.
Туди й хан прийшов з ордою. З почестями стріли.
Орди було, наче море, всі хитро гляділи.
Хоч обдерті та голодні, готові до справи.
Ви ж знаєте, що татари зброї мало мають.
Ну, ще ханські, знатних беїв при шаблях і луках.
А прості лише і взяли «маслаки» у руки.
Але разом орда, звісно, страшно виглядає.
Кожен двоє-троє коней привів із собою.
Отож, кількість того війська важко зрахувати.
Хан казав, що сотню тисяч зумів він зібрати.
Прийшла орда з диким гиком, готова до бою.
Поєднались ми з ордою та й рушили далі.
Щоб за військом за ворожим дарма не ганяти,
Узявсь гетьман полки свої вперед посилати,
А із ними і татарські беї поскакали.
Ляхи ще не сподівались на полки козацькі,
А, тим більше, на ординців. Стали відступати.
Удалось назад козакам знов Острог узяти.
Заслав, Меджибіж лишили воєводи ляські.
Ляхи, що під Костянтинів зусібіч збирались,
Щоби табір утворити й звідти виступати,
Коли тільки дійшла вістка про ті їхні втрати,
В оточенні опинитись нашому злякались.
Кинулися серед ночі з табору втікати.
Ледве-ледве їх Фірлею вгамувать вдалося.
Посивіло не в одного ляха там волосся.
Але Костянтинів ляхам довелось лишати.
Відступили до Збаража –фортеці міцної.
Тут, нарешті віддихались і табір заклали.
Для стотисячного війська його готували.
Хоча мав десь тридцять тисяч Фірлей під собою.
Це із тим, що доєднались іще й воєводи –
Вишневецький, Калиновський, Остророг, Корецький.
Сподівались: сюди скоро і король припреться.
Тоді завдадуть козакам вони разом шкоди.
Взялись ляхи під Збаражем табір будувати,
Поки туди Богдан з військом ще не нагодився.
Звісно, з шляхти на ту справу мало хто годився.
Пахолків і слуг прийшлося на те споряджати.
А ще збіглося до міста селян тисяч кілька.
Їх усіх прилаштували також до роботи:
Вали вони насипали, будували фо́рти
І редути нагортали земляні. Не тільки,
Щоби табір боронити. Фірлей намагався
Так укріплення зробити, щоб ставки прикрити.
Бо без води як лишаться, то що будуть пити?
Фуражем та провіантом спішно запасався.
Ми ж тим часом першим липня пройшли Базалію.
Попереду Нечай ішов, а Гладкий позаду.
Усе військо поміж ними рухалося ладом,
В сподіванні, що татари із боків прикриють.
На Чолганський Камінь військо наше простувало,
Начебто, про Збараж зовсім не знали нічого.
Але раптом на збаразьку ступили дорогу.
Йшли таємно, щоби ляхи про те не прознали.
Ляхи, аби щось дізнатись, роз’їзди послали,
Але ми загони їхні всі перехопили.
Врешті, на десяте липня під Збараж ступили
І тоді татари перші на татар напали,
Що тоді служили ляхам. Орду ту розбили
Й Вишневецького напали, що стояв із краю.
Знали добре, що той здрайця гарне військо має,
Бо в тім війську українські козаки служили,
Що лишились князю вірні. Тож билися вперто.
Другі полки на підмогу ляхам підтяглися.
Тож татари під їх тиском трохи подалися.
Поміж ними поле вкрили перші бою жертви.
Врешті, мусив Вишневецький назад відступити.
Йому ж гордість не давала з Фірлеєм єднатись.
Але гонором прийшлося йому поступатись,
Щоби часом не прийшлося зовсім буть розбитим.
Бо ж надвечір хан із військом усім нагодився.
А у полудень назавтра і Богдан з полками.
Оточили ляхів в місті усіма військами,
Що б і жоден з них назовні, мабуть, не пробився.
Взялись табори навколо швидко будувати,
Щоб зненацька якісь ляхи часом не напали,
Що полками на Варшаву шляхи пантрували,
Залишились, щоби військо короля чекати.
Пополудні між військами герці почалися.
Козаки завзяті ляхів на бій викликали.
Ляхи теж гоноровиті той виклик приймали.
А і наш, і ляський табір на то все дивився.
Герці швидко закінчились, бо штурм розпочався,
То ж Хмельницький необачно пообіцяв хану,
Що у Збаражі сьогодні ж вечеряти стане.
Сам же Богдан отим штурмом керувати взявся.
Враз озвалися гармати, кулі полетіли,
Узялись татари в ляхів стріли випускати.
Ляхам ніде було, навіть, голови сховати.
А вже далі і козаки на них напосіли.
Аж до вечора змагались, хто на вали стане.
Ляхи люто боронились, а ми насідали,
Поки темрява, нарешті, війська роз’єднала.
Мусили ми повертатись до власного стану.
Другий день лише гармати весь час говорили.
А війська всі готувались до штурму нового.
А тринадцятого вранці і почали його.
Богдан кинув проти ляхів усі свої сили.
З чотирьох боків напали, «як мухи» обсіли.
Найсильніше на Фірлея взялись насідати,
Аби його оборону над ставом прорвати,
Бо ж там вали невисокі ляхи поробили.
Потіснили наші ляхів, за вали прорвались.
Але надійшла підмога, прийшлось відступити.
Аж сімнадцять раз в атаку довелось ходити.
І ординці помагати в штурмах намагались.
Хоча користі від того й не багато бу́ло.
Не уміла орда просто міста штурмувати.
Галалайкати уміла і з луків стріляти.
Тому козаки весь опір на собі відчули.
Сонце вже сідать зібралось, як вдалось Бурляю
Знову вали захопити, прапори підняти.
Уже радили Фірлею до замку втікати,
Бо відбити ті вали в нас вже шансу немає.
Уже в ляхів опустились до вечора руки.
Один в одного питались: «Де ж ми, пане-брате,
На цім чи на тому світі будем ночувати!»
Та знаєте добре : доля – то хитрая штука.
Марк Собеський нагодився, з Конєцпольським разом.
Відтіснили наших хлопців, із валів прогнали.
Ажно до своїх окопів наші відступали,
Але звідти вже прогнали тих ляхів одразу.
Втрати були величезні з того й того боку.
Під стінами гори трупів в людський зріст лежали.
У тих «горах» наших хлопців теж було чимало.
Але за ніч, полки наші спочивали поки,
Ляхи трохи відступились, бо сили не мали
Такий табір боронити. Хлопці скористались
І уже на валах ляських швидко окопались.
Тож до Збаразького замку уже ближче стали.
А татарам вже набридло під містом сидіти,
Гинути від куль і ядер та голодувати.
Їм бажалося скоріше ясир здобувати.
Тож із ляхами таємно взялись говорити.
Не домовилися, правда. Ляхи вимагали,
Щоб татарам із гетьманом союз розірвати.
Жадібні не спромоглися грошей більше дати.
Тож татари на їх думку поки не пристали.
Гетьман, як про те дізнався, став листа писати
До Фірлея, до отого давнього шалвіра,
До тії квашні старої, що сидить допіру
Гетьманом у війську ляхів. Велів не чекати,
«Бо прийшов я не по тебе, не до пса старого,
Який скоро сам подохне, а прийшов по військо,
Оте все, що під тобою стоїть королівське…
Це вам, пани, не Пилявці. Не спасе нікого…»
Далі ще раз штурмували і знову даремно.
Узялися до облоги. Вали насипали,
Що вони вже скоро вище, аніж ляські стали.
Ліс рубали та драбини майстрували ревно.
Гуляйгороди робили, під стіни копали.
Навіть, греблю планували якось зруйнувати,
Щоби ляхам було ніде і води дістати.
Хоча в таборі ті ляхи колодязі мали.
Хтось, щоб ляхів налякати, чалми начепили
З рушників, аби, здавалось, прийшли яничари.
Щоб між ляхів почалися з переляку чвари…
А гармати з обох боків безперервно били.
Сімнадцятого на світанку новий штурм почався.
Козаки й орда напали тепер із двох боків.
Врахували попередні невдалі уроки.
Полк козацький пополудні на вали забрався.
«Уперед! - лунали крики, - місто наше буде!»
Та на німців напоролись, що вогнем зустріли.
Проте, наші не злякались і не відступили.
З німцями взялися битись вони груди в груди.
Але тут линуло з неба, як із відра, наче.
Дертись на вали слизькії стало понад силу.
Стали замовкать гармати – порох відсирілий.
Хан послав своїх в атаку, як таке побачив.
Та німецькії драгуни з засідки напали
І татари відступили. Ляхи ж надихнулись.
І не тільки на слизькії вали повернулись,
До гуляйгородів наших в атаці дістали.
Чотирнадцять запалили ще й поряд засіли.
Коли спробували наші вцілілі відбити,
Багатьох вдалося ляхам тоді положити.
Вже у темряві ті ляхи, врешті, відступили.
Та невдача на стан війська вплинула погано.
Почались розмови: з ляхом треба замиритись,
Щоб між ляськими військами нам не опинитись,
Бо ж король із військом скоро тут вже бути прагне.
Все ж Богданові вдалося лад трохи навести.
Знов до штурму готувались, вали насипали,
Що козаки з них до ляхів камінь докидали,
Лаялись звідтіль дошкульно на ляську адресу.
Айтимир-мурза до хана прибув із ордою.
І від того бойовий дух татарський піднявся.
А Фірлей, напевно, того всього налякався,
Велів з валів відступати швидкою ходою.
Бо ж людей не вистачало, щоб все боронити.
Дев’ятнадцятого знову озвались гармати.
Далі кинулося військо вали штурмувати
Аби, врешті, ляський табір увесь захопити.
Разів десять, мабуть, військо на штурми ходило.
Наші й ляхи не встигали ранених збирати.
Вже, здавалось, подолаєм ми, нарешті, клятих,
Але знову страшна злива звідкись налетіла.
Чи Господь не хотів того, щоб ми Збараж взяли?!
На валах не удалося нашим закріпитись,
Довелося до табору свого відкотитись.
А тут Фірлей з Вишневецьким зненацька напали.
Хоч татари помогли нам атаку відбити,
Але Збараж недосяжним так і залишився.
Хіба що Фірлей ще далі з валів відступився,
Аби можна було табір менший боронити.
День наступний спочивали та знов готувались,
Щоби знову на світанку новий штурм почати.
На той час вдалось ще вищі вали насипати,
Звідки ляські всі порядки добре проглядались.
Накопали ми там шанців, з мушкетами сіли.
Годі було тоді ляхам, навіть, показатись.
Від суцільного скрізь диму важко розібратись
Було ляхам, де стояли та що там робили.
Один другого заледве вони розглядали.
Ховалися в мертвій зоні та ще нір нарили,
Як кроти і у тих норах тихенько сиділи.
Як тільки-но в рукопашну, тоді вилізали.
Бились вони відчайдушно, не згірше, ніж наші.
В бій ішли киї, каміння, що з пращі кидали.
Ми то сильно натискали, а то відступали.
День цілісінький у смерті повнилася чаша.
Та надвечір відступились від Збаража того.
Втрати були величезні в той день з обох боків.
Тож вирішив гетьман штурми припинити поки
І облогою, нарешті добитися свого.
Знову вали насипали, підкопи робили,
Міни у них підривали, щоб збитків завдати.
Примушені були ляхи вже голодувати,
Бо ж достатньо провіанту дістать не зуміли.
Стали з міста утікати челяді і слуги.
В основному – українці. Між них затесався
І Скшетуський, що небавом короля дістався,
Що неспішно з усім військом простував з-за Бугу.
Ляхи в Збаражі старались якось замиритись,
Щоб, при тому їм у силі у місті зостатись.
Але гетьман не став зовсім на те піддаватись,
Тож мусили ті розмови нічим закінчитись.
Але голод же не тітка. Щось треба робити.
Знов до хана підкотились його умовляти
Із Хмельницьким всі союзи назавжди порвати
І від Збаража ордою у Крим відступити.
Але хан сказав, що ляхів в пригорщі тримає.
І, що досі були ляхам тільки одні жарти,
А не війна. Завтра стане ляхів витягати
Зі Збаража за чуприну. Тож шансів немає.
Хоч погодився Хмельницький ляхів пропустити
Із гарматами й обозом, коли ті готові.
Але ляхам, мабуть мало видалося крові.
Чи злякались, що козаки не схочуть пустити
І переб’ють по дорозі? Ішли перемови.
Що не усім до вподоби. Мали зуб на ляхів.
Тож хотіли усіх ляхів пустити на плаху.
І стріляти узялися по Збаражу знову.
Щоби їх погамувати, старшина примчала.
Поміж ними Морозенко – наш полковник славний.
На жаль, в ляхів віднайшовся стрілець дуже вправний,
Куля ляська Морозенку у груди попала.
Поховали Морозенка, аж Богдан заплакав.
То була для війська, звісно, дуже важка втрата.
Знову тоді узялися Збараж штурмувати.
Що аж ляхи відступати узялися з ляку.
Старі вали залишили, за нові попхали.
А козаки тоді слідом. Знов бій зав’язався.
Три години козак з ляхом за той вал змагався.
Ледве-ледве тоді ляхи нашим раду дали.
На старому валу наші швидко окопались.
Уже ляський табір зовсім маленьким зробився.
Табір той голодним людом, як лантух, набився.
Бо ж харчів все менше й менше у них зоставалось.
І в нас також було мало, а у них – тим паче.
Німці всіх собак поїли. Фуражу не стало.
А конину тоді ляхи зовсім не вживали.
Тож козацький табір скоро зненацька побачив,
Як зі Збаража прогнали ляхи коней сво́їх.
Щоб ворогу не дістались, ноги відрубали,
Отож коні на трьох ногах по полю стрибали.
А татари накинулись на табун юрбою.
Бо ж вони оту конину здавна споживали…
Їм ті коні ляські були, як дарунок з неба.
Мабуть, з тиждень їм про їжу думати не треба.
Такий гарний подарунок від ворога мали.
Татар, правда, під Збаражем було небагато.
Розбрелись аж під Тернопіль, Золочів і Броди.
Пантрували, щоб не дати королю проходу.
Та заодно заходились села грабувати.
Що король збирає військо під Збараж рушати,
То всі знали. Але де він? Чи скоро припхає?
Про то вістки в нашім війську жодної немає.
Залишалося про те нам одно лиш гадати.
З Білорусі гіркі вісті прийшли в Україну.
Радзивілл полки козацькі зумів подолати.
Понесли вони великі під Лоєвом втрати.
Гетьман наказний Кричевський у бою загинув.
А то значить: шлях на Київ литвинам відкритий.
Стривожила військо доля і близьких, і рідних.
А от ляхів ота вістка потішила, видно.
Треба було якось дух їх войовничий збити.
На тридцяте в ніч поляки вилазку зробили.
Але наші їх чекали, вогнем стріли знатно.
Кинулися тоді ляхи назад утікати,
А козаки на їх плечах на вал залетіли.
Тут впритул гармати ляські вдарили у груди.
Довелося відступитись. Не солодко й ляхам.
Прийшлось клятим відступати за вал свій останній.
Козаки ж за ними слідом кинулися справно.
Проте ляхи не рвонули втікати від страху.
Одні вали досипали, другі прикривали.
Із мушкетів годин кілька стріляли невпинно.
Не здолало наше військо ту свинцеву стіну.
Спинилися і вал власний поряд насипали.
Із-за валу аж до ночі ляхів обзивали.
Ті у відповідь теж слова злого не жаліли.
Зранку знову штурмували, пройти не зуміли.
А вночі той вал козацький знову надсипали.
Став він вищий, аніж ляський, підтягли гармати,
Щоб впритул звідтіль стріляти, ляхів клятих бити.
Вранці думали одразу і вогонь відкрити,
Хоча в ляхів якраз було католицьке свято.
Почалася знову злива, всі плани зламала.
Воювати стали мляво, зрідка лиш стріляли.
Що чекать від Радзивілла й короля - не знали.
А ляхи на того й того лиш надію мали.
Четвертого серпня гетьман зненацька зібрався,
Узяв собі полків кілька, Чорноту залишив
Замість себе. Кудись пішов – ніхто не знав більше.
Лиш гадали, що назустріч королю подався.
Ляхи теж про те прознали, зрання підібрались
Аж до наших шанців, кляті, вдарили зненацька.
Довелося напівсонним нашим відбиваться.
Кілька прапорів козацьких ворогам дістались.
Наших полягло багато та й ляхів немало.
Прагли, певно, харчів всяких у нас захопити.
Ледве-ледве удалося нам клятих відбити.
Багатьох поклали, як їх уже назад гнали.
А на другий день ми ляхам штурмом відпові́ли.
Спершу вдарили гармати по ляхам і замку.
Знайти ляхам не вдавалось схованку ніяку,
Навіть, нори, що собі ті, як кроти нарили.
А, як стих гарматний гуркіт, кинулись в атаку.
Гуляйгороди узяли від вогню прикритись.
Удалося аж до валу козакам пробитись.
Там потрібно закріпитись за ціну усяку.
Але вдарили гармати ляські, що змітали
Все живе із того валу. Як на нім триматись?
Довелося нашим з валу того відступатись.
Тож, на жаль і тої днини Збараж ми не взяли.
Далі вже не насідали, лиш ляхів дражнили.
То підкопи, то смолу їм гарячу кидали,
То залізними гаками вози видирали,
Що за своїм валом ляхи впритул встановили.
То опудала садили по-турецьки вбрані,
Щоб більш ляхів налякати… Найбільша ж надія:
Що їх голод доконати все-таки зуміє.
Знали, як із тим сутужно у ляському стані.
Всіх собак, котів поїли, пацюків ловили.
Від голоду вже не тільки одна чернь вмирала.
Від голоду уже в ляхів геть сили не стало.
Із надією на захід тільки і гляділи.
Ми ж не надто турбували – нехай помирають.
Як здаватися не хочуть, нехай всі погинуть.
Стане вільною від того кодла Україна…
А з неба усе частіше зливи поливають.
Якось в ляхах промайнули проблиски надії.
Бо дізнались, що король їх уже близько, наче.
Як козаки із заходу риють вали, бачать.
Та надія їм голодним дуже душу гріє.
Ще не знали, що Хмельницький під Зборів подався.
Там з ордою королівське військо перестріли.
Майже дощенту те військо вони погромили.
Сам король в козацькі руки ледве не попався.
Коли б хан не відступився, не зажадав миру,
Бо його таємно ляхи золотом купили,
То на другий день би військо усе перебили.
Тож війна, усі говорять, скінчилась допіру.
А ляхи усе чекають. В шістнадцяте, наче
Вчули постріли: гармати, мушкети палили.
Ляхи думали, що військо в поміч підступило.
А то звістка долетіла про Зборів, одначе.
Козаки й салютували. На другий день злива
Не дала нам штурмувати, щоб ляхів добити,
Перемогою щоб також гетьмана зустріти.
Та й на завтра і позавтра не сталося дива.
Ляхи, хоч і помирали з голоду, тримались.
А селяни, що ховались в Збаражі донині,
Проситися у Фірлея взялись на колінах,
Щоб їх випустили з міста. Ляхи не вагались.
Менше ротів – більше їжі для них залишиться.
Випустили тих нещасних. Татари напали,
Кого вбили, кого собі у ясир забрали.
Не багатьом у наш табір удалось добиться.
Двадцять першого, нарешті, повернувся гетьман.
Ми салютом його стріли. А ляхам кричали,
Щоб виходили, бо мир вже вожді підписали.
Думали, що ляхи вийдуть з-за валів. Та де там!
Не повірили. Надвечір дипломат прибився.
Привіз листа Фірлеєві від короля, значить,
Про мир. Йому ляхи не вірять, одначе.
З недовірою Фірлей той на усе дивився.
Гадав, певно, що то пастка. Отож і не вірив.
А Хмельницький зажадав ще сто тисяч віддати
Ханові – то за поразку королівську плата.
Фірлей все не довірявся досі тому миру.
Аж прибули комісари польські й заходились
Ляхів в Збаражі віддати гроші умовляти.
Фірлей мусив аж сто двадцять тисяч віддавати.
Бо інакше би татари з ним не замирились.
Домовлялись про умови, як Збараж здавати.
Ляхи все ще за валами у страху стирчали,
Все від козаків якогось «фортеля» чекали.
Скоро все ж найсміливіші стали виповзати.
Козаки їх частували, як знайомі старі,
В незнайомих брали одяг і шапки зривали.
Хто мав гроші, в наших їжу, коней купували.
Та часом необережних хапали татари.
Потім цілий день мирились, харчем торгували.
Двадцять п’ятого, здається почали збиратись
Полки, щоб по містах-селах своїх повертатись.
А ляхи все за валами при зброї стирчали.
Коли усі полки наші табір полишили,
Тоді й вони потихеньку стали вибиратись,
Всі охлялі, як скелети в Польщу повертатись.
Від голоду іти пішки ледве мали сили.
Бо ж коней майже не мали. Зголоднілі їли
Все, що бачили, бо ж важко хліб було дістати.
Тож багатьом по дорозі довелось вмирати.
Не усі тоді вернулись з тих, що уціліли.
А я, як про мир дізнався, то не став чекати.
Узяв, що вдалось здобути та й на Січ подався.
Віддам дар святій Покрові, що живим дістався
Та і буду собі далі тут козакувати.

Вся історія московська із суцільної брехні.
За що тільки не візьмися, правди і на гріш немає.
Та брехнею тою влада дух москальський піднімає,
Щоб погнати і згноїти їх у черговій війні.
Хочу ще одну сторінку в цій історії відкрити,
Як позбавилися іга остаточно москалі.
Як вони з Іваном Третім – своїм князем на чолі
Змогли, на Угрі стоявши, Орду від Москви відбити.
Ще в підручниках шкільних я картину пам’ятаю,
Як отой їх князь Іван був ханську грамоту порвав,
А послів від хана тут же ще й убити наказав,
Заявивши, що віднині Орда влади тут не має.
І тоді Ахмат привів на Москву орду велику.
Та Іван його зустрів в прикордонні на Угрі.
Так Ахмат ту невеличку річку і не перебрів,
Розвернувся та й подався назад в своє Поле Дике.
Хоч, насправді, все було тоді зовсім по другому.
Король польський Казимір був зачинщиком всьому.
Москву в болота загнати так хотілося йому,
Що шукав собі союзу по всіх краях без утоми.
То Новгороду обіцяв поміч в боротьбі з Москвою.
То з Ахматом домовлявсь разом на Москву іти.
Але хитрі москалі все ж змогли захисток знайти:
Союз також заключили вони з Кримською ордою,
Що давно уже вела боротьбу проти Ахмата.
Кримський хан Москві поміг. Казимір же обіцяв,
Але помочі нікому так ніколи й не надав.
Питається: нащо ж було тоді йому й обіцяти?
Тож, як Новгород завівсь із Москвою воювати,
То на поміч Казимір йому так і не прийшов.
Зрозуміло, що відмовки об’єктивні він знайшов.
Але вдарити із тилу усе ж попросив Ахмата.
Той орду свою підняв та і на Москву подався.
Він же давно вимагав з Москви тої данину.
Саме тою даниною й виправдовував війну.
Здавалося, князь московський добре у капкан попався.
Але вихід він знайшов і Ахматові послав
Цілу купу золотими (встиг уже награбувати).
Отримавши «данину» ту, чого б іще воювати?
Далі на Москву рушати Ахмат тоді вже й не став.
А москалі на Шелоні новгородців геть розбили.
Мусив Новгород скоритись після декількох розправ.
Іван Третій кого вислав, кого тут же і скарав.
А туди закоренілих москалів переселили.
Проминуло кілька літ. Хан на данину чекає.
Та не спішать москалі, ні копійки не дали.
Звісно, що Ахмат від того на Москву страшенно злий.
Щоби її покарати, сили у степу збирає.
Казимір його весь час у похід той підганяє,
Хоча сам не йде, мовляв, виступить після Орди.
Ахмат, правда, у похід той взагалі би не ходив,
Але ж москалі, як завжди, свого носа всюди пхають.
Саме вони і дали привід до походу того.
Вятичі, які були під Москвою вже в той час,
Зібрались якось ватагою, як було то вже не раз
Та і вийшли на велику, на розбійницьку дорогу.
Спустилися вниз по Волзі й на Сарай-місто напали,
Купців, люд пограбували, місто усе попалили
Та і назад в свою Вятку спокійнісінько поплили.
Звісно, хана те нахабство було геть розлютувало.
Отоді він і відправив своїх посланців до князя.
Про данину нагадав їм, помсти Вятці вимагав.
Та Іван його послання на очах послів порвав
І послів убив. Чи можна було знести ту образу?
Тож підняв Ахмат орду всю. Казимір пообіцяв,
Що ударить Москві з тилу, на що Ахмат сподівався.
Ледь дізнавшись про похід той, Іван дуже налякався.
І до Криму посланців чимскоріш своїх послав.
На відміну від Москви, кримський хан тримає слово.
Тут же зразу на Поділля Казимірове напав.
Тож, куди там ще ходити - землю захищати мав.
Казиміра зупинити зміг Іван чужою кров’ю.
Залишився із Ахматом князь московський сам на сам.
Велів із усіх земель бігом військо він збирати.
Хоч самому йому було лячно у похід рушати.
Вирішив, хай син рушає та й «розрулить» якось там.
Сина битися відправив, власну кров не пожалів.
Сам же в Москві ошивався, по церквах ходив, молився.
Де б на півночі сховатись від орди тії дивився.
Ледве-ледве не тікати народ його упросив.
Переляканий страшенно, все ж послухався Іван
Та і вирушив до війська, що вже на Угрі стояло.
І шляхи орді на північ, на Москву всі перетяло.
Ще й Іван собі на поміч братів-неслухів позвав.
Їхав Іван та, чим ближче, страхи його не пускали.
Не доїхав, за сто верстов у Кременці зупинивсь.
Та із острахом вже звідти за подіями дививсь,
Щоби першим драла дати, коли б військо утікало.
А саме москальське військо усі броди зайняло.
І орду на другий берег Угри тої не пускало.
Так вони до листопада над річкою й простояли.
Хоча кілька спроб татарських все ж прорватися було.
Але москалі успішно всі ті спроби відбивали.
Та, все ж, у страху чекали, як укриє річку лід,
Тоді москалі вже точно не відкрутяться від бід.
По льоду татари б легко Угру оту подолали.
Іван Третій намагавсь якось з ханом замиритись.
Дари йому посилав та і настійливо просив,
Аби той «його улусу» військом тим не розорив.
Але так і не зумів з ханом він договоритись.
Врешті, час такий настав, і Угра під льодом стала.
Тож наляканий Іван війську повелів бігом
На Кременець відступати, захищати там його.
А звідтіль вже без зупинки до Боровська відступали.
Озирались, чи татари вслід за ними не біжать.
І не знали, що ординцям було зовсім не до того.
Знову кримчаки Ахмату перейшли в степу дорогу,
Прийшла орда і взялася його землі розорять.
Довелося в степ вертати, щоби землі захистити.
Орду кримську він успішно своїм військом відігнав.
Та Іван за рік на нього хана іншого наслав
Із Сибіру. І Ахмата удалося йому вбити.
Знову у Орді Великій колотнеча почалась.
А Івану того й треба, аби його не чіпали.
Данину в Орду, нарешті з Москви слати перестали.
Мовляв, Москва з того часу іга злого позбулась.
Так кричать вони і досі – ті трикляті москалі.
Та не згадують при тому, що Москва відтоді стала
Під друге ярмо – до Криму данину віками слала.
Відкуплялась, щоб татари не топтали їй землі.
Данину Москва платила, поки й сів Петро на троні.
Тоді, власне й позбулися москалі того ярма.
Та в історії москальській правди не було й нема.
Але ж правду утаїти ту навік вони не годні.

Як не стало в нас Богдана, гірко геть зробилось,
Звідусюди на Вкраїну круки напосілись:
Москалі, татари, ляхи – хто лишень не пхався,
Відхопити шмат ласенький від нас намагався.
Богдан, з відчаю, напевно, москалів покликав
І вчинив в житті своєму помилку велику.
Бо тим пальця дай встромити, то і руку впхають.
Вже давно на Україну вони види мають.
Поки живий був Богдан, ще якось давав раду.
А не стало, то й вилізла вся москальська «правда».
Договір, що підписали у Переяславі,
Десь поділи та й творили свої чорні справи.
Гетьманами менжували – хто більш їм уступить,
Той у москалів, урешті, булаву і купить.
А бажаючих в ті роки теж було багато –
Кому тільки не кортіло погетьманувати?
Той був на Лівобережжі, москалям корився,
Другий на Правобережжі ляхам в рот дивився.
Мали свого і татари. І всі полки мали,
За чужинські інтереси вони воювали.
Ішов тоді брат на брата, а батько на сина.
Погубили ті гетьмани вільну Україну.
Правий берег розорили – Руїна настала,
Бо там саме між собою вони й воювали.
Польський ставленик Тетеря догетьманувався,
Що без війська, без народу взагалі зостався.
Тож подався до Варшави «правди» там шукати.
Не стало Правобережжям кому й керувати.
Отоді лівобережний гетьман Брюховецький
Обְ’єднати Україну під руку й береться.
Йому уже удалося Канів захопити,
Тож похід свій і надумав розпочати звідти.
Тим більше, Правобережжя саме піднялося
Проти ляхів. Тож Івану, може б і вдалося.
Хоча сил мав не багато, але мав надію,
Що Москва йому поможе у військових діях.
Не знав тоді Брюховецький, що до того часу
Москалі, хоч на той берег позирали ласо,
Та про себе вже рішили з ляхом замиритись,
Україною від ляхів, врешті, відкупитись.
Ще Андрусів попереду та вже було знати,
Що москалі ті не будуть за нас воювати.
Ще вони Лівобережжя не «перетравили»,
Захопити й правий берег вже не мали сили.
Вони з ляхами шукали вже таємно миру.
Брюховецький і чув, може та у те не вірив.
Готувався до походу й дуже сподівався,
Що, якби на правий берег його похід вдався,
То Москва його підтрима, війська зможе дати
І він зможе Україну, врешті об’єднати.
Гетьман стояв у Каневі, в похід готувався.
При ньому загін москальський невеликий мався.
Було у нім дві тисячі ратників, одначе
Скоро всі порозбігались, тільки їх і бачив.
Бо хотіли москалики тільки пити й жерти,
А за якусь Україну не бажали вмерти.
Залишилось з півтисячі – ото й вся підмога.
Хоча ні, при Брюховецькім була ще, крім того
І калмиків орда дика. Москалі прислали,
Щоб не москалі – калмики кров тут проливали.
Було їх теж дві тисячі, але так вже сталось,
Що скоро їх менше тисячі тільки і зосталось.
Москалі їм не платили. Хоч гроші прислали
Та Хитрово (от же вірну кличку підлим дали)
Взяв ті гроші й у Білгород із ними подався.
А отой загін калмиків без плати зостався.
Тож і стали розбігатись. З поміччю такою
Гетьману і довелося ставати до бою.
Досить легко взяли Корсунь, крім Малого міста,
Там залога зачинилась – до тисячі війська.
Місто те не штурмували, бо гармат не мали,
А населення зібрали і в Канів погнали.
Хотів гетьман москалів так змотивувати,
Щоби в поміч добре військо змогли надіслати.
Воєводі відписав він, аби доложити:
Дрібні бої розписав, як грандіозні битви.
Видавалось, наче він погромив так ляхів,
Що тепер хоч до Варшави простуй битим шляхом.
Але над тим москалі просто посміялись.
Самі були брехуни, тож на брехні знались.
А що ж ляхи? Як Чарнецький у поході згинув,
Яблоновський став над військом ляським в Україні.
Сили мав, хоч не багато та в бою завзяті:
І гусарія, й драгуни – здатні воювати.
Головним опорним пунктом Білу Церкву мали,
Там окремим гарнізоном їх війська стояли.
І гармат доволі мали, й всякого припасу.
Щоби добре зготуватись, мали вдосталь часу.
Брюховецький і задумав Білу Церкву взяти,
Тоді легше з України і ляхів прогнати.
Сам із Канева не вийшов, послав Лизогуба
З козаками, а ще із ним (тим ляхам на згубу)
І орду калмицьку, щоби дарма хліб не їла,
А трохи повоювала, ляхів подражнила.
На великий успіх, звісно, він не сподівався,
Та, хоча б про ляське військо побільше дізнався.
Яблоновський в Білій Церкві не схотів сидіти,
Вирішив у чистім полі ворога зустріти.
Під Гребенниками табір у полі поставив,
Як дізнавсь про Лизогуба, то й обоз відправив
До табору, щоб нічого не зв‘язало руки.
Добре знав той Яблоновський військову науку.
А під Житніми горами з Лизогубом стрівся.
Той, готовий вже до бою, стояв та дивився.
Поки ляхи розгортались, щоб до бою стати,
Враз калмики налетіли та стали стріляти.
Ляхи кинулись за ними – орда розвернула,
Піднімаючи пилюк, із очей чкурнула.
Тільки ляхи вспокоїлись, шикуватись стали,
Як орда, як дикі оси, знов на них напала.
Знов погнались ляхи дарма, мов за вітром в полі.
Та зловити дикунів тих нелегко доволі.
Так вони дражнили ляхів, спокій не давали,
Що уваги на козаків ляхи не звертали.
А ті раптом налетіли, ляхів потоптали.
Майже сотню отих ляхів у полон узяли.
І одразу ж відступили. Ляхи вслід за ними.
А тут знову ті калмики з луками своїми.
Вже забулись ляхи, як то орду воювати.
Колись же вони боялись в полі бій давати
Орді кримській. Зразу табір собі будували.
За возами, за валами татар відбивали.
Бо ж орда стрімка, неначе річка швидкоплинна.
З нею в полі воювати – то дарма загинуть.
Хоча було тих калмиків з півтисячі, певно.
Та ганятися за ними у полі даремно.
Яблоновський кусав лікті, поквапився надто:
Не треба було обоза в табір відправляти.
Зараз би вози поставив та й відгородився.
І тоді б уже на рівних із ордою бився.
Та нема чого робити. Велів відступати
До табору, аби в ньому бій, нарешті дати.
А калмики насідали, навколо кружляли.
Хоча ляхи тепер близько їх не підпускали.
Дійшли вони до табору та й там заховались.
А калмики ж гарну здобич взяти сподівались.
Злі до козаків вернулись. А ті ж не чекали,
Як калмики полонених усіх порубали.
Козаки не встигли, навіть їх і допитати,
Щоби їм про ляське військо більше було знати.
Хотів Лизогуб вертатись, як, врешті, дізнався,
Що із військом Яблоновський в таборі сховався.
Взять його не було сили – чого й намагатись.
Краще уже до гетьмана скоріше вертатись.
Тут сторожа прилетіла: «Ляхи відступають!
Обоз в таборі лишили! Немов утікають!»
«Налякалися калмиків!» - думка промайнула.
І козаки, і калмики чимскоріш майнули
У полишений той табір. Ляхи відступили,
Щоб нікому не дістався – взяли й запалили.
Козаки в вогонь не лізли, жадібні ж калмики
Із вогню собі набрали здобич невелику.
Лизогуб гінця відправив до гетьмана. Звісно,
Розписав, як героїчно билось його військо.
Нахваляв також калмиків, як вони напали,
Яблоновського до смерті, мабуть налякали,
Що він дременув до Польщі. Гетьман потішався.
Та цареві в Московію хвалитися взявся.
До вигадок Лизогуба ще й свого добавив.
Переможно виглядали гетьманові справи.
Хоч, насправді, Яблоновський не калмик злякався.
Від гінця з Варшави саме новини дізнався,
Що бунтує Любомирський, тож вірні загони
Король усі закликає захистить закони.
Короля той Яблоновський помчав рятувати,
А не від ординців диких здумав утікати.
Брюховецькому ж та правда нащо була треба?
Сподівався з Москви поміч отримать для себе.
Похвалившись, який гарний полководець з нього,
Брюховецький, врешті з військом відправивсь в дорогу.
Вирішив він свої сили щоб не розпиляти,
Щонайперше, Білу Церкву у облогу взяти.
Штурмом взять не сподівався, бо ж знав дуже добре,
Що гарнізон там великий сидить і хоробрий.
А у нього лиш козаки та москалів трохи,
Бо ж москалі розбігались із війська, як блохи.
Взявши місто у облогу, гетьман зготувався
І на третій день вже Білу штурмувати взявся.
Але ляхи і козаки, що в місті засіли,
Досить легко його військо від мурів відбили.
Та й не дивно. Бо ж калмики міст не штурмували,
Вони тільки того й вміли, що полем гасали.
Москалі також не надто на штурм поспішали.
Та і тих же залишилось тоді зовсім мало.
А козаки? А козаки вже не ті завзяті,
Які колись із Богданом ішли воювати.
Добре ж бачили, що чинить москаль в Україні,
Чого ж вони старатися для клятих повинні?
Тож не надто й поспішали на ті стіни пхатись.
Могли лише на удачу якусь сподіватись.
А, тим часом, новий «гетьман» зְ’явивсь в Україні.
Звався він Степан Опара. Клич козакам кинув,
Щоб ішли від його руку край рідний звільняти
І від ляхів недобитих, і москалів клятих.
Він хваливсь, що з кримським ханом вже угоду має
І той йому орду цілу в поміч посилає.
Знову, як і при Богдану, із ордою разом
Виметуть із України всю оту заразу.
Люди від того Опари й під Білу з’явились,
Козаків агітувати бігом заходились.
А козакам вже обридли й москалі, і ляхи,
Уже перед Брюховецьким не відають страху.
Ладні будь-кому гетьма́нську булаву вручити,
Аби рідний край від кодла отого звільнити.
Брюховецький вже й на військо надії не має
Та на вилазку із міста щоночі чекає.
Велів табір городити, щоб не дай Бог чого.
Ото такий полководець виявився з нього.
Прийшов місто воювати і сам же злякався,
Щоби з міста хтось на нього раптом не напався.
А ляхи, мов те чекали – взяли і напали,
Обоз добре потрощили та шкоди завдали.
А тут іще прийшла вістка, наче ж до Опари
Уже ідуть прямо з Криму ордою татари.
Довелось йому облогу чимскоріш згортати
І, не солоно сьорбавши, у Канів вертати.
Як побитий пес вертався. Не вдалось Івану
Над обома берегами зробитись гетьма́ном.

Спеленатий арканами він їхав на коні
Між двох монголів, що кінці тримали
І холодно на нього позирали.
А в нього думи в голові сумні.
Бо ж розумів, що смерть його чека.
Тохта слова на вітер не кидає.
Та ніякого розпачу немає,
Хай смерть йому і буде нелегка.
Та відчуття, що покарав він зло,
Що вбив того, хто винен в смерті брата
Давало спокій перед стріччю з катом.
Перед очима все життя пройшло.
Нехай коротке. Але в час такий
Непевний люди й менше проживали.
Бо ж з усіма усі ворогували.
То не життя – зі смертю вічний бій.
Згадав Андрія – менший брат його,
Через якого, власне й опинився
В оцім мотуззі. Але не гнівився
За те на нього. Не було чого.
Андрій з дитинства вічно десь встрявав.
А він, як старший, мусив захищати.
Ходив з синцями часом через брата.
А підросли – за батька йому став.
Бо тато у поході десь пропав.
Де і могилка – то вони й не взнали.
Отак удвох поволі виростали,
Аж поки той нещасний день настав.
Андрій якраз по вулиці ішов,
Тут гайдуки боярські проїздили,
Та чимсь його добряче зачепили.
А в ньому, видно, враз заграла кров.
Тож огризнувся. Ті за нагайки́.
Взялись жорстоко шматувати тіло.
Від крові враз сорочка зчервоніла.
Микита повертався від ріки
Із вудками. Як тільки те уздрів,
Кілок дебелий вихопив із тину
Й перетягнув одного через спину,
Аж той з коня на землю полетів.
Та так невдало – й голову звернув.
Другий одразу аж збілів від гніву.
Та в очі глянув, повернув хапливо
І до маєтку чимскоріш майнув.
Полуда зразу із очей зійшла.
І гнів пропав – це ж смерть обох чекає.
Такого управитель не спускає.
Тікати треба скорше із села,
Поки не повернулись гайдуки.
Схопив Андрія та бігом до хати.
Узявся речі чимскоріш збирати.
Андрій стояв збентежений такий,
Бо, видно добре відчував вину.
Але назад вже пізно відступати.
Із клунками майнули поза хату.
Під лісом з димом вітерець війнув.
Микита озирнувсь – батьківський дім
Уже палав. І стисло серце йому,
Батьківського так жалко було дому,
Бо ж скільки всього пережито в нім.
Відсиділись у лісі та й пішли
На південь – долі кращої шукати.
Прийшлось довгенько по степах блукати,
Поки таки пристанище знайшли
Між біглого, зовсім лихого люду,
Який в степах розбоєм промишляв.
Із того і спожиток собі мав.
Гадали, що недовго там пробудуть.
Бо ж душі не лежали до тих справ:
Когось отак вбивати, грабувати,
Щоб люди тебе стали проклинати.
Та Бог з гріха того порятував.
Напали лихі люди на обоз
Купецький та й увесь розграбували.
Монголам, що степи ті пантрували,
Ватагу оточити удалось.
Кого убили, а живих усіх
Взяли в мотуззя і кудись погнали.
Усі вони перед мурзою стали.
А він уважно роздивився їх.
Когось скарати тут же повелів,
Взялись їм зразу ж голови рубати.
А декого, між них Микиту з братом,
Із молодих, напевно, пожалів.
Спитав, чи хочуть в найманцях служить.
Відмова, знано чим би закінчилась.
Тож всі живі одразу й зголосились.
Все ж, хоч якась надія далі жить.
Отак і опинилися вони
В загоні славнозвісного Ногая,
Що між монголів більшу силу має
І може лише порухом одним
В Сараї хана свого посадить.
Ходив з далеким турком воювати,
Зумів їх дикі орди подолати
Й похід на Візантію зупинить.
За що принцесу у дружини взяв,
З самим Царградом, навіть поріднився.
Тож на той час багато вже добився.
Та, звісно, плани на майбутнє мав.
Не хан якийсь, всього лиш беклярбек.
Та його слово важило багато.
Поміг Тохті в Сараї ханом стати…
Але розбив із ним вже скоро глек.
Отримавши від хана в дяку Крим,
Задумав від Сараю від’єднатись,
Самому в своїм краї керуватись.
Багато хто погодився із ним.
В Сакчі, де той Ногай тоді сидів,
Нойони різні часто приїздили,
З Ногаєм потаємно говорили.
І беклярбек з того́ дуже радів.
Тохта тоді не мав достатньо сил
Аби в бою відкритому зійтися,
Інтригами одними вдовольнився,
Аби хоча б зміцнити власний тил.
І, видно, все котилось до війни,
Якої вже ніяк не оминути.
Про те в розмовах тільки й було чути.
Аж ось, нарешті, ясним днем одним
Ногай похід військам оголосив.
І рушили з Сакчі його ногаї.
Микита і Андрій також рушають
З загоном руських найманців, що вів
Мурза Касим. Долали довго степ.
До них весь час загони прибували.
І скоро військо грізно виглядало.
Окинеш оком і не знайдеш, де б
Був степ пустим. Повсюди військо пхає.
Зібрав тут сотні тисяч душ Ногай.
Війська увесь заполонили край.
Цікаво, чи Тохта теж стільки має?
Дійшли до Дону, де Тохта чекав.
У нього війська вдвічі менше було.
Але від бою, бач, не відвернули.
А вже на завтра битви день настав.
Зійшлись у полі дві орди в бою.
Степ аж гудів від тупоту кінноти.
Пил різав очі, залітав до рота.
Ногай кінноту посилав свою
Туди, де якимсь робом відчував
У тім потребу. Бо ж від того пилу
Уже все поле від очей закрило.
Загін Микити ще поки стояв
В резерві. Коли майже все у бій
Ногай вже кинув. Раптом десь ізбоку,
По собі сакму лишивши широку,
Загін ординський вигулькнув, як стій
Й швидким галопом звідти полетів
До ставки беклярбека. Сподівався,
Що без резервів вже Ногай зостався.
Тохта Ногая вбити захотів,
Щоб тим ударом виграти весь бій.
Летить загін ворожий, пил здіймає,
Вже до Ногая ставки підлітає,
Немовби хижих ос великий рій.
Мурзи Касима не було в той час,
Був викликаний спішно до Ногая.
Але часу на роздуми немає.
- До бою! – закричав Микита враз
Й повів загін напереріз орді,
Що мчала степом. При шатрі Ногая
Зіткнулися, неначе хижі зграї.
Ногай спокійно на коні сидів,
Спостерігав, як руський той загін
Орду шабля́ми взявся шаткувати.
Хоч тих було і більше набагато
Та далі не пробився ні один.
Як половина в тій орді лягла,
Другі коней, нарешті повернули
Та й хутко, озираючись гайнули.
А скоро й битва виграна була.
Тохта звідтіль живим заледве втік.
Ногай, щоправда, не велів догнати.
І не тому, що мав великі втрати.
Гадав, що й так розбив Орду навік.
Собі всі землі аж по Дон забрав
Та й до Сакчі із військом повернувся.
Відзначити Микиту не забувся
І йому сотню під оруду дав.
Здавалось, все складається, як слід.
Із неба чорні хмари відступили.
Брати свій шлях-таки знайти зуміли.
І їх життя чекатиме без бід.
Та знов Андрій… Ногай вже на той час
Прийняв іслам й порядки мусульманські.
Устої забувалися поганські.
Отож, Андрій побачив якось раз
Дівчину, що Ногаю привезли
В його гарем. Десь із Русі украли.
Побачив він її і серце стало,
Бездонні очі з розуму звели.
У відчаї накинувся на тих,
Хто віз її. За шаблі ухопились.
Але-но тільки перша кров пролилась,
Міська сторожа кинулась до них.
І до Ногая повели на суд.
Микита пізно про те все дізнався,
І до Ногая чимскоріш подався.
Там вже цікавий позбирався люд.
Пробивсь Микита поки крізь юрму,
До смерті вже Андрія засудили.
Він тоді кинувсь до Ногая сміло,
Став про рятунок говорить йому.
Але Ногай й бровою не повів.
Велів Андрія тут же і скарати.
Хребет спочатку бідному зламати
І голову зрубати повелів.
Микита мусив бачити те все.
І злість йому у серці закипала.
І люта помста ціллю його стала:
Він теж Ногаю голову знесе.
Поклявся в тім, хоч слова не сказав.
Ще прийде час для помсти. Він за брата
Помститься, тільки треба зачекати.
І він чекав, а скоро й час настав.
Тохту Ногай, здавалось, переміг.
Та скоро вже нойони й чингізиди,
Що купи ще трималися для виду
Зчепилися. Той скоро перебіг
Знов до Тохти, за ним другий і п’ятий.
І серби, і болгари відійшли,
Хоч вірними васалами були.
Ногаю важко військо знов зібрати.
Зате Тохта за рік зумів зібрать
Орду велику, бо ж тепер він має
І тих, що відступились від Ногая.
Тож із тим військом взявся підступать
Вже й не до Дону – за Дніпро дійшов.
Ногай збирає спішно все, що здатен,
Та половину лиш зумів зібрати
Із сил, з якими вже Тохта прийшов.
Поки Ногай із силами збиравсь,
Уже і Буг ординці подолали.
Поміж Дністром і Бугом військом стали.
Ногай щось швидко вигадать старавсь.
Прикинувсь перше, що він захворів,
Про перемови взявся говорити,
Мовляв, все можна без війни рішити.
От вихворіє він за кілька днів
І стрінеться з Тохтою, щоб вони
Усе владнали… Сам же, за тим часом
Все ж пастку влаштувати сподівався.
Для того Тека з Чакою – сини
Ногая військо чимале взяли
Та за Дністер тихенько подалися.
Орду Тохти обходити взялися,
Щоб з тилу її вдарити могли.
Із військом тим Микита теж ішов.
Та по дорозі удалось відстати.
Він до Дністра узявся повертати,
А скоро вже і течію зборов.
Як тільки на тім боці опинивсь,
Помчав орду Тохти бігом шукати.
Недовго довелося і скакати.
Його загін ординський зупинив.
Він їм сказав: важливу має вість,
Нехай ведуть бігом його до хана.
Дав обшукати їм себе старанно.
Сказав, що лише хану відповість.
Його тоді до хана привели
І він про підлу витівку Ногая
Повідав. Та й про все, що добре знає.
Тохта був на Ногая страшно злий.
Велів орду негайно піднімать.
Поки сини ту пастку ще готують,
Ногаєве він військо замордує,
Бо ж втричі перевагу може мать.
Ударили ординці, що є сил
В місцевості, що Куканликом звалась.
Ногая військо скоро розметалось,
Розбіглося у відчаї навкіл.
Багато хто пробився за Дністер.
І сам Ногай також туди подався.
Дістатись до Сакчі він сподівався.
Життя порятувати би тепер.
Із ним загін в сімнадцять чоловік.
Микита, що в ординськім війську бився,
Уважно за усім отим дивився.
Помітив, у який подався бік
Отой Ногай. Подавсь за ним услід.
Іще й ординців прихопив з собою.
Летіли за Ногаєм вслід юрбою.
Хоч очі заливав холодний піт,
З отих Микита очі не спускав.
В ногайців коні втомлюватись стали
І скоро їх ординці наздогнали.
Загін ногайський на дорозі став
На бій останній, щоб прикрити втечу
Ногая. Закипів короткий бій.
Микита ж обійшов ворожий стрій,
Помітивши Ногая недалечко,
Рвонув за ним. Вже скоро й наздогнав.
Той, хоч спішив та часто озирався.
Нарешті, зупинивсь, за шаблю взявся.
І тут Микиту, врешті упізнав.
І зрозумів. Гнів раптом закипів
У його серці. Кинувсь на Микиту.
Тому вдалося напад той відбити.
В бою порадник геть поганий – гнів.
Тож вибив шаблю у Ногая з рук.
Махнув своєю й голова злетіла.
Здійснилось те, чого душа хотіла.
А скоро і копит донісся стук.
Ординці перебили ворогів
І за Ногаєм подалися далі.
Наказ: його живим узяти мали.
Спинились, зрозумівши все без слів.
Хтось голову Ногая підхопив.
Вмить посланця відправили до хана.
Микиту оточили всі старанно,
Бо хто зна, що Тохта би повелів.
Микита їхав, опір не чинив.
Ординці скоро ще до них примчали,
Тоді в аркани вже Микиту взяли,
Бо ж чингізида вбити він посмів.
І так він знав, що смерть його чека.
Але душа страху не відчувала,
Бо його помста винного догнала.
А далі? То у Божих все руках.
Тохті сміливо в очі подививсь,
Хоч і штовхали без кінця у спину,
Щоб перед ханом впав він на коліна.
А хан поглянув холодно, скрививсь.
Але, щоб справедливість показать,
Велів Микиті золота відважить,
Наскільки голова Ногая важить…
Одразу потім голову зрубать.
На те Микита слова не сказав
І хану лише злегка поклонився.
А сам в душі до Господа молився
Десь там на небі брат його чекав.

Орбан, дідько б його взяв, витріщивши очі
Українське Закарпаття захопити хоче.
Грає в нім москальська кров, бо всі ж добре знають,
Що угри із москалями спільних предків мають.
Тож і тужиться аби світу доказати,
Що на землі українські може право мати.
Не він перший. У часи тепер давні, грізні
Пам‘ятаємо, як угри в наші землі лізли.
Намагались ласий шмат собі відхопити.
Та не один утікав, нами добре битий.
Пригадалася оце історія давня,
Як Мстислав Удатний був – князь галицький славний –
Із уграми воював, що нахрапом пхались,
Славний Галич захопити собі намагались.
Слід сказати, що й без «наших» там не обійшлося.
Жадібним боярам владу захопить вдалося.
Хоч народне віче тим містом керувало
Та над вічем ті бояри свою владу мали
І вертіли, як хотіли. Завжди намагались
Так зробити, щоб при владі вони і зостались.
Як запрошували князя – того вибирали,
За яким велика сила аби не стояла.
А, ще краще, з-за кордону, від угрів просили.
І тоді уже робили, що лишень хотіли.
Бо в угрів своїх проблем тоді вистачало
Та й високії Карпати угрів відділяли.
Щоб на місто князі руські та й не зазіхали
(Хоча вони повне право княжити там мали,
Бо ж то було місто руське від прадіда-діда),
То бояри, а за ними горлопани слідом
Голосили: «Прийдіть угри, бо нас притісняють!»
А угри сидять у Буді, тільки те й чекають.
Тож угорський король Андраш Коломана-сина
Відправив, аби очолив галицьку дружину.
В ті часи Мстислав Удатний в Новгороді правив,
Від москальського свавілля захищав державу.
Вже тоді (хоч москалями ще, навіть, не звались),
Князі їхні, як ординці, в чужі землі пхались.
Удалось Мстиславу військо чимале зібрати
І на Липиці добряче клятим чосу дати.
Москалів побив, одначе в місті не зостався,
А дружину взяв і Галич визволять подався.
Час був вдалий – король Андраш подавсь в Палестину,
Визволяти Гроб Господній, залишивши сина
Без помочі. А тут саме вісті прилетіли,
Що веде Мстислав на місто чималеньку силу.
Як дізнались про те угри, кинулись тікати,
Тож без бою удалося йому місто взяти.
Взяти взяв та ненадовго. Бо ж бояри кляті,
Коли довелось Мстиславу в похід виступати,
Запросили знову угрів правити у місті.
Ті із радістю прислали чималеньке військо.
Ще і ляхів запросили, щоб їм помагали.
Отож Галич у Мстислава угри відібрали.
Завдали бояри лиха галицькому краю.
Коли туди-сюди чуже військо по нім промишляє
Та грабує, та вбиває – то радості мало.
Та бояри тільки радо руки потирали.
Мстислав же з тим не змирився, з силою збирався,
З Володимиром смоленським в похід домовлявся.
Як зібрали вони сили, так і поспішили.
Ще і половців з собою піти запросили.
Як угри про те дізнались, до ляхів послали,
Аби ті до них скоріше в поміч поспішали.
Прийшли ляхи їм у поміч в чималенькій силі,
Вихвалялись, мов Мстислава вони вже побили.
Щоб до міста полки руські їм не допустити,
Вирішили їх у полі за містом зустріти.
Справа стали полком ляхи, зліва угри стали,
Ще і галичан до війська силою зігнали.
Поставили галичан тих між угрів і ляхів,
Боялись, щоб не розбіглись ті, бува від страху.
Для Мстислава не проблема було зрозуміти,
Що не зможе він так просто ворога розбити.
Треба щось таке встругнути, що військо вороже
Битися в строю єдинім проти них не зможе.
Тож з половцями й своїм полком за пагорб сховався,
Щоб угорський полководець про те не дізнався.
А «братичу» Володимиру велів виступати
Та полком своїм на ляхів хутко наступати.
Налетіли руські вої на ляськую силу.
Ті списами, як належить, руське військо стріли.
Побачили, що їх мало, стали натискати.
Довелось тоді смоленським воям відступати.
А ляхи все насідають, все сильніше тиснуть.
Не витримав полк смоленський натиск ляхів, звісно.
Стали швидко відступати, а ляхи за ними
Летять з криком переможним полками своїми.
Вже радіють перемозі. Скоро і пропали,
За пагорби смолян бідних, вбиваючи, гнали.
Як пропали ляхи з поля, Мстислав дав наказу
І його полки на угрів накинулись зразу.
Від удару кінних воїв угри подалися,
Але встояли і в рубці на мечах зійшлися.
А тут половці із ліва вдарили, і з тилу.
Із трьох боків полки угрів разом охопили.
Галичани ж, хто одразу кинувся тікати,
А хто кинувся на угрів також нападати.
То була уже не битва, а бійня кривава.
Вже за чверть години вої закінчили справу.
Кого з угрів перебили, кого в полон взяли,
А багато з Коломаном бігом повтікали.
Тільки з уграми скінчили, як ляхи вертають.
Дуже раді, переможні всі пісні співають.
Мстислав велів шикуватись до нового бою.
Велів прапори угорські піднять над собою.
Ляхи їхали спокійно, здобичі набрались,
Тож, звичайно, що на пастку і не сподівались.
А тут руські налетіли та стали рубати
І половці заходились також помагати.
А тут іще і смоляни назад повертали,
Вони з тилу ляське військо враз атакували.
Розгром був неімовірний. Полону набрали.
Половці коней найперше собі похапали.
Та й полону не цурались, втікачів ловили.
У Галичі не зосталось ворожої сили.
Тож Мстислав став князювати…хоча і недовго.
За три місяці знов угри пішли проти нього.
Коломан в великій силі підступав під Галич.
А в Мстислава проти нього сили зовсім мало.
Та й бояри позирали зі злістю на нього.
Не схотів, щоб постраждало місто через того.
Відступився, з «братаничем» у Смоленськ подався.
А Коломан знову в місті правити узявся.
Рік минув, Мстислав зібрався з князями другими
Та й подався воювати знову Галич з ними.
Коломан засів у місті, бо сильно злякався.
Битися у чистім полі вже не намагався.
Князі місто штурмували, не змогли узяти,
Отож розбрелися краєм, взялись руйнувати.
Попалили міста, села, що угри тримали.
Якщо угрина стрічали, то у полон брали.
Походивши, погромивши, назад повернули.
Галичани тим походом налякані були.
Угри їм не довіряли, відвертали носа,
А тепер і князі руські дивилися скоса.
Треба було обирати під ким далі бути:
Чи під руським князем, чи то під угрином лютим.
Бо ж Коломан заходився галичан схиляти,
Аби усім католицьку віру їм прийняти.
Забрав собор православний, віддав папським слугам,
Розігнав попів із церков по усіх округах.
Бояр і купців багатих замучив, ограбив.
Хоч бояри опирались католицтву слабо
Та народ у чужу віру не хотів пристати.
Отож разом до Мстислава узялись писати,
Аби прийшов захистити від наруги тої.
Мстислав київський зібрав всіх рідних, друзів своїх
І спитався: що робити та як поступати.
Всі рішили проти угрів військом виступати.
Князі тоді роз’їхались, щоб військо збирати,
А Мстислав послав у Галич уграм ультиматум:
Щоб гоніння припинили і церкви вернули,
Коломана в православ’я аби навернули.
Коломан же, замість того, став війська збирати,
Послав в Буду, послав в Краків помочі прохати.
Прийшли угри із Фільнеєм ( із угрів прислали)
На Русі його «прегордим», кажуть, називали,
Бо хвалився, наче Русь вся до ніг йому ляже.
Якщо ворога зустріне, то йому покаже.
Прийшов слідом Лєшек Білий із Кракова свого.
Рицарі, як на підбір всі, теж були у нього.
Тридцять тисяч їх зібралось Галич «боронити».
Здавалося, що зійшлися війська всього світу.
Мстислав часу теж не гаяв, зібрав військо грізне.
Окрім руських, половецькі ішли орди різні.
Князь великий вів те військо, що Києвом правив.
Князі овруцький, смоленський ішли в нього справа,
Зліва ішли чернігівці. Перед тою раттю
Рухався Мстислав Удатний з половцями й братом.
Поспішав, щоб йому першим Галича дістати.
Першому і довелося на бій йому стати.
Зустрів в полі загін угрів, полону набрався
Та про військо, про вороже новини дізнався.
Думали, що іще ляхи не встигли дістатись
Та узнали, що вже військо устигло з’єднатись.
Зайняло вороже військо вигідні висоти,
А навкруг висот низина – суцільне болото.
Та рішили князі руські, що бій мають дати.
Прийшли туди на світанку, стали шикувати
Полки свої. Князь київський Мстислав в середині.
Попереду князів «менших» поставив дружини.
Справа стали чернігівці полками своїми.
Зліва у строю смоляни і Удатний з ними.
Половецька орда стала у війська позаду.
Вона швидка, як не буде де у війську ладу,
Вона з поміччю устигне. Рушили помалу.
Скоро і вороже військо перед них постало.
Угри у блискучих латах у центрі стояли.
Ляхи Лєшека полками лівий фланг зайняли.
Справа стали галичани. Не дуже й хотіли
Та перечить Коломану тоді не посміли.
Бій розпочали поляки. Ударили сильно,
Так натисли – полки стали відступать повільно.
А поляки насідають, а поляки тиснуть.
А поляки над флангами вже руськими виснуть.
Мстислав київський побачив настільки погано,
Послав половців у поміч на цей фланг негайно.
Половці якраз устигли на полі з‘явитись,
З ходу вдарили й поляки мусили спинитись.
За тим часом чернігівці на місці топтали,
Бо болото перед ними іти заважало.
Зате в центрі ішла битва, угри насідали,
Полки князя великого їм протистояли.
То угри, було натиснуть, руські відступають.
А то руські знов на угрів сміло наступають.
Князь Удатний подивився, скільки лягло воїв
В бою з ляхами: атаки не втримать нової.
Тож говорить Ростиславу аби він тримався.
Сам узяв свою дружину, половців й подався
Яром, що заріс кущами, щоб лях не помітив.
Хотів він у тил полякам отим яром вийти.
Ляхам було не до того, щоб яр сторожити,
Вони усе сподівались ворога розбити.
Мстислав вийшов з того яру та на ляхів вдарив.
Хоч у нього війська мало, а ляхів, як хмари.
Ляхи сильно налякались, що ворог так близько,
Вирішили, що напало величезне військо.
Бігом полки розвернули супроти Мстислава.
А тут на них налетіли полки Ростислава.
З двох боків затисли ляхів і ряди зім‘яли.
Ляське головне знамено до їх рук попало.
Мстислав, тільки но дізнався, повелів підняти,
Щоби ляхів під знамено зусібіч зібрати.
Ляхи ж вирішили, наче їхній князь скликає.
Отож кожен під знамена коня припускає.
А тут руські їх і в‘яжуть, мов птиць на притраву…
За тим часом чернігівці теж пішли у справу.
Подолали те болото, що між них лежало
І на галичан зненацька силою напали.
Ті не втримали удару, стали розбігатись.
Більшості з них не хотілось з своїми змагатись.
Чернігівці не помчали тоді вслід за ними,
А із тилу налетіли полками своїми
На угрів. Мстислав Удатний теж не зазівався,
Тільки з ляхами покінчив, на угрів напався.
Оточили військо угрів та взялись рубати.
Коломану довелося у Галич втікати.
А Фірлея захопили, втекти не вдалося.
Багатьом полякам, уграм згинуть довелося.
Бо їх руські не жаліли і упень рубали.
Хоча тисячі їх також і в полон попали.
Звісно, руським теж дісталось, згинуло багато,
Хоча з ворогом не можна порівняти втрати.
Князі також бились сміло, за спини не пхались.
Навіть, київському князю у бою дісталось.
Хто живий лишився з угрів, в Галич поховались.
Руські князі облягати тоді місто взялись.
Стали його штурмувати, стали стіни бити.
А вороги намагались місто боронити.
Тричі Мстислав Коломана просив місто здати,
Бо інакше обіцяв він криваву розплату.
Але угри не здавались, на щось сподівались.
Хоч надії із днем новим все менші здавались.
Руські мури штурмували скільки було сили.
Заодно під містом річку перегородили.
Залишили без води їх. Місто запалало,
Але чим вогонь гасити у місті не мали.
Поки ішли оті штурми, велись перемови,
Вирішив Удатний дійство учинити нове.
В «тихім» місці, звідки руські ще не нападали,
Лучники зі стін дозорних непомітно зняли.
За ніч стіну підкопали і раненько-рано
Загін проліз тим підкопом до міста старанно.
Напалися на сторожу біля воріт раптом.
Перебили і ворота змогли відчиняти.
Як побачили то угри, кинулись з жінками
До своєї цитаделі серед міста прямо.
Вони її спорудили раніш круг собору,
Що зробили католицьким уже на ту пору.
Засіли за стіни угри, стали боронитись
Та на захід з надією на поміч дивитись.
Але помочі не було, а голод і спрага,
Замість воїв довершили переможну справу.
Угри тільки й попросили життя дарувати
Та і стали до ніг князя всю зброю складати.
Коломан теж мусив здатись. Полонених угрів
Роздав князь по своїх воях за їхні заслуги.
Коломана аж у Торчеськ сидіти відправив,
Аж поки за сина викуп король не приправив.
Половців не обділили: ті коней набрали,
Зброї, одягу та злата чималенько мали.
Ще й полону захопили та у степ погнали.
Тих нещасних вічне рабство у степах чекало.
Андраш, як почув про сина, то сильно грозився,
Навіть, військо готувати в похід заходився.
Та Мстислав сказав, як прийде, то тут і поляже.
Не посміла більше лізти сюди сила вража.
Галичани ж були раді та віче зібрали
Та Удатного на князя до себе позвали.
Став Мстислав той князювати над ними відтоді.
Недарма ж його Удатним прозвали в народі.

Чому отак ведуться москалі:
Приходять, усе нищать і вбивають?
Чи зовсім Бога у душі не мають,
Не вірують у Нього взагалі?
Про їхню віру важко говорить.
Вони, хоч люду втричі більше мають,
Про свої храми все ж не надто дбають,
Не поспішають в храми ті ходить.
Бо ж православних, кажуть, в них громад
Ще менше, навіть, ніж у Україні.
Як наші церкви еРПеЦе покинуть,
То буде їм, сказать культурно – «зад».
Бо ж звідси еФеСБешники-попи
Грошей везуть в Московію вагони.
Їм наплювати на якісь закони.
Без цих грошей віз еРПеЦе скрипить.
Вже звикли – нам московську локшину,
А ми на церкву несемо й останнє.
Не знаю: чи дурні то ми, чи п’яні,
Бо ж подаєм кацапам на війну,
На сатанинську, а не Божу справу.
Вчепилися у той москальський храм,
Який, насправді-то, належить нам.
Й немає на фанатиків управи.
А москалі й не надто в церкви йдуть,
Аби лише комусь чогось довести.
Туди не поспішають гроші нести,
Застосування краще їм знайдуть.
От і виходить – проти нас війну
Самі ж, насправді ми і фінансуєм.
Ні Бога, а ні розуму не чуєм.
На когось перекладуєм вину.
Для українців церква – то є храм,
Для москалів нічого то не значить.
Що скаже влада, то він і побачить,
Подумати над чимсь не здатний сам.
Москальська ж церква – покруч то такий –
Вона не Богу служить, а державі,
Тож віруючим має мізки «вправить»,
Щоб владі вони вірили своїй.
І віра якась дивна в москалів.
Як патріарх розмахує кадилом
Та заклика, аби ішли, убили.
Як з Богом поєднати взагалі,
Коли давав він заповідь «не вбий»?
Як заповіді так перекрутити,
Щоб закликати знищувати, вбити?
Там править, певно, Сатана, який
Прикинувсь Богом. З пекла підірвавсь,
Коли Господь був зайнятий, напевно,
Та й заходився верховодить ревно.
Зрадів, що люд такий тупий попавсь,
Що вірить слову кожному його.
Готовий йти вбивати і вмирати.
Тепер він може душ у пеклі мати,
Всі казани наповнити бігом.
У їхніх храмах верховодить Сатана
І правлять службу еФеСБешники у рясах.
Вони страшенно до чужого ласі
І вчать, що шлях до Бога – то війна.
Той Сатана там править вже давно
У церквах їхніх та народ збиває
На нечестивий шлях. Із того має.
Отак в сусідів повелось воно.
Згадав оце «Великого» Петра,
Що москалі з ним носяться і досі.
Від славослов’я того крутить в носі.
Відкрити б очі, може вже пора?
Бо ж не Петро то, а Антихрист був,
Який з’явився у людській подобі.
То вже була його не перша спроба,
Він слабину у вірі тут відчув.
Тут Бога мало хто і шанував.
Ходив до церкви, але не до Бога.
Таким до пекла перш за все дорога.
Отож царем Петром Антихрист став.
Те, що Петро із церквою творив,
То можна цілий трилер написати.
Та хочу я Собор один згадати.
Не той, що Богу той Антихрист звів.
А Всеблаженнійший і всеп’яніший та
Найшалапутніший. Чи ви про такий чули?
В Московії ж таке не дивним було.
Чого не зробиш, як душа пуста?
Замолоду в Москві ще той Петро
В німецькій слободі весь час проводив.
Горілку пив, говорять, наче воду
Та чорне виполіскував нутро.
Звідтіль багато нахапавсь ідей
Дурних. І це також пішло, напевно, звідти:
На церкву взявсь пародію створити.
А цар велить – не дінешся ніде.
Та й хто б, скажіть, ото із москалів
Був проти, щоб до смерті упиватись,
З повіями злягатись, матюкатись?
Чи є москаль такий узагалі?
Отож і сотворили той Собор.
Все чин по чину. П’яні «кардинали»
«Князь-папу», наче в Римі обирали,
Зачинені в кімнатах на запор.
Як «папу» вже обрали, то його
Тоді в ковші великому саджали,
Несли в будинок, де Собор збирали,
Знімали з нього одягу всього
І голим в чан великий опускали,
Що повний був і пива, і вина.
Збиралась «гоп-компанія» одна,
Без сорому всі одяг познімали
І пили з чана пійло всі підряд
Та безсоромні все пісні співали
Аж доки чан до дна той випивали.
Антихрист, звісно, був такому рад.
«Князь-кесаря» Петро сам призначав.
Й Статут Петро узявся сам писати.
У тім Статуті через слово – мати.
Та й кожен член Собору кличку мав,
Аби у ній обов’язково мат.
Отак один до одного й звертались.
На «сходках» «до всирачки» напивались.
А в п’янці москалю сам чорт не брат.
Співали сороміцькії пісні.
Хоча у ризах, начебто ходили
Та на «офені» лише й говорили.
Тож звідти, мабуть і до наших днів
Злочинна «феня» так і дожила.
Жінки теж участь в оргіях приймали.
І не прості, бо титули всі мали.
Найперш, «княжна-ігуменья була.
Петро «протодияконом» вважавсь,
Тримався в стороні. Хоч напивався,
Сивусі ж Сатана не піддавався,
Тож, мабуть з того всього реготавсь.
Всі разом напивалися вони
І по Москві саньми кругом літали.
«Богослужебні» з матами співали.
Розлякували видом всіх одним.
А потім завертали в чиїсь дім.
Багато там жило аристократів.
Велів столи господар накривати,
Щоб догодити «соборянам» тим.
Як напивались - оргія була,
Без сорому злягались, наче дикі.
У них гріхом то не було великим.
Московія давно вже так жила.
Поки й Петру вмирать прийшла пора,
В Московії Собор той верховодив.
Недарма ж між москальського народу
Шептались про «Антихриста – Петра».
А скільки тих правителів було,
Які народ від Бога відлучали.
Тож москалі з того такими й стали –
Несли у світ все сатанинське зло.

Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо за версту.
А відбувалось все воно отак.
Більшовики, що владу захопили
В Московії, тоді ще не ділили
Свою бандитську партію ніяк.
Для них одна Московія була,
Хоч сотні там народів проживали,
Великороси всюди панували.
І партія ту ж лінію вела.
Імперію не прагли розділить
І незалежність націям надати,
Як встигли вже усім наобіцяти.
Робили, що імперський дух велить.
Їх в Україні також розвелось,
Як тарганів… Хоч, як порахувати
На весь народ – то зовсім не багато.
Не встигли владу взяти, довелось
Втікати, адже Брестський договір
Велів їм з України забиратись.
Куди там було німцям опиратись?
Втікали звідси, як побитий звір.
Зібралось в Таганрозі те лайно,
Зализувати рани узялися,
До думки до одної всі зійшлися:
«Вони нас в двері, ми до них – в вікно!
Раз Україна незалежна то,
Ми маємо компартію склепати,
Та ще і українською назвати.
Тоді вже не зупинить нас ніхто.
Ми ж – українська партія!» Отак
Вони у Таганрозі порішили,
У Леніна спитатись поспішили,
А він подумав і сказав «Ніштяк!»
Тож влітку в вісімнадцятім, в Москві
Зібралися оті, що драла дали.
Вони ніяких, звісно, прав не мали.
Втекли із України всі живі.
Як же можливо партію творить,
Як в Україні спільників немає?
Це ж ким ЦеКа їх керувати має?
Хто буде там політику робить?
Та коли то спиняло комуняк?
В Москві дві сотні «діячів» зібралось,
Що українці тільки називались.
Сам Ленін на їх «з’їзд» прибув, однак.
І керував ним. Хто він був такий
Для України? Там не був ні разу.
Але до рук взяв керівництво зразу,
Бо ж розумів: без України бій
Зі світом їм не виграти ніяк.
Від голоду всі скоро передохнуть.
Не встигнуть комуняки, навіть охнуть…
Хотілося б сказати ще однак,
Про кількість комуністів і їх склад.
Чотири тисячі з хвостом тоді їх мали.
Тридцять мільйонів в Україні проживало
Населення. Яка там влада Рад?
А українців з комуняк отих
Було тоді аж … цілих три відсотки!
Ті, що «за Україну рвали глотки»,
Були євреї й москалі. Для них
Лиш годівниця була Україна,
Тому і рвались, щоб її «звільнять».
Рішив той з‘їзд повстання готувать,
Поставить незалежну на коліна.
Під гасла їхні всі: «Совєтам власть»,
«Звільнивши», до Росії приєднати.
Хоч Ленін встиг раніш наобіцяти,
Що незалежність всім, хто схоче, дасть.
Хоч партія і створена була
Та самостійна, звісно ж, не вважалась,
Вона в Російську партію включалась
Й політику однакову вела.
Створили, звісно і ЦеКа тоді,
Яке повинно ними керувати.
Секретаря взялися теж обрати.
Тим місцем П‘ятаков заволодів.
Він, як і Ленін – родом із дворян
Російських. Батько в нього мав заводи.
Чим йому рідний тато так «нашкодив»,
Що він в лайно те більшовицьке встряв?
В ЦеКа взялися членів обирать
І кандидатів. З двадцяти одного,
Євреїв в ньому було більше всього –
Аж дев‘ятеро, росіян ще п‘ять,
Грузин був німець і поляк у нім.
Щоб в Україні з них не глузували,
Ще українців чотирьох обрали.
Отож, нарешті й покінчили з тим.
Взялися Україну визволять…
Від українців. Славно послужили
Більшовикам. Хоч довго й не прожили.
Про долі їх хотілося б сказать.
Чотири в громадянській полягли…
Чи так її можливо називати?
Раз москалі прийшли нас воювати,
То ж війни завойовницькі були.
Ще трьох до самогубства довели
«Товариші» – бо чимось не вгодили.
По таборах сидіти не схотіли,
Тож добровільно із життя пішли.
В кінці тридцятих в одинадцятьох
Знайшли «гріхи» і просто розстріляли.
Ще два баланду табірну сьорбали.
Знайшов, як саме покарати Бог.
І лиш один єврей-таки зумів,
Напевно, власну долю одурити,
Репресії щасливо пережити.
Чом не упав на нього Божий гнів?
Того не знаю. Та і чорт із ним.
Хотілося, аби ви просто знали,
Із чого комуністи починали
І хто, насправді всі були вони.

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

Сидять козаки у шинку при битому шляху,
Яким колись йшли татари воювати ляхів.
Тепер уже так не ходять, тепер не до того,
Навіть, носа не покажуть вони з Криму свого.
Та і турки попритихли, бо ж добряче, видно
Надавали у минулім році їм під Віднем.
Ледь не з усії Європи загони зійшлися
Та з облоги визволяти Відень узялися.
Самі б точно не справились, ляхів запросили,
Бо то, кажуть, у Європі є найбільша сила.
Ляський король Ян Собеський керував військами.
І австрійськими, й німецькими й ляськими полками.
Отож, турків розгромили і облогу зняли,
Потім турків аж до Буди до самої гнали.
Хоч вже й часу проминуло та ще й досі люди
Про ту славну перемогу розказують всюди.
Розпитують, хто що знає, щоб нове пізнати
Та щоб було що знайомим своїм розказати.
Тож і козаки у шинку того не минули.
А, тим більше, від Свирида отаке почули.
- Та я сам був під тим Віднем з Апостолом разом.
Я там всі яри і гори навколо облазив.
- Ти був там? Казали ж, наче козаків там мало
Зовсім було. Одні ляхи з турком воювали.
- Нас і, справді небагато під тим Віднем було.
Та, якби ви отих «ляхів» були там почули,
То, одразу б зрозуміли, що більша частина
Із них з Галичини, Поділля, Волині.
Такі ж самі українці, як оце ми з вами.
Хоча, звісно і не можна їх звать козаками.
- Розкажи нам щось, Свириде, як ви воювали?
Ми ще досі очевидців справжніх не стрічали.
- Воювали й воювали. Звична для нас справа.
Майже кожен рік ходили у якісь виправи.
Он, Микола хай розкаже про те, як ходили
За Дунай та «язика» там між турок ловили.
Непроста то була справа, не усім під силу.
Козакам не випадково її доручили.
Ну, чого мовчиш, Миколо, розкажи, як було.
Всі голови до Миколи зразу повернули.
А він сидить у куточку, такий непоказний.
Що то козак героїчний – не скажеш одразу.
- Та я що?! Та я нічого! Справді, було діло.
Двох «язиків» тої ночі були захопили.
- Ти розкажи все детально. Бо ж людям цікаво,
Як ви саме провернули ту нелегку справу.
Видно, не хотів Микола про те говорити,
Але ж братчиків так само не хотілось злити.
Тож почав: - Король ще поки у похід збирався,
А вже за його наказом до Відня подався
Маршалок надвірний Речі Любомирський з військом.
Мав три тисячі з собою. Поміж ними, звісно,
Було й кілька сот козаків. Бо ж той рід з Волині,
Вони там скупили землі ледве не всі нині.
І своїх узяв надвірних. Я був в королівських.
Ну, і ляхи, звісно були також у тім війську.
Десь уже у кінці липня ми під Віднем стали.
Свої війська з автрійськими зразу ж поєднали.
Командував усім військом князь Карл Лотарінгський.
На той час орда турецька була зовсім близько.
Ішли вони сараною, все навкруг змітали,
Адже більше сотні тисяч вони війська мали.
Взяли Відень у облогу. А в нас сили мало,
Тож за Дунай перебрались й на тім боці стали.
Турки Відень оточили, б’ють з гармат по ньому.
А скільки їх, що планують – то нам невідомо.
Щоб довідатися, треба «язика» узяти.
Не простого, а такого, щоб міг більше знати.
Отож Карл той Лотарінгський кинувся шукати,
Кого би йому в той пошук із війська послати.
Його люди, наче й згодні та вимогу мають –
Хай не менше кількох тисяч тоді посилає.
Любомирського він кличе та велить послати
Тоді ляхів на той берег «язик» здобувати.
Ляхи теж, як менше сотні – іти не бажали.
Тоді, врешті й про козацтво вони враз згадали.
Зібрав усіх Любомирський та і став питати,
Хто бажає на тім боці «язика» дістати.
Сотник Петро перший вийшов: - Я піду на діло!
- А скількох візьмеш з собою, чи багато смілих?
- Та ще трьох і буде досить. Отак воно й сталось,
Що нас четверо на діло те піти зібрались.
Петро, я та ще Микита і Павло із нами.
Як стемніло, подалися до Дунаю прямо.
Взяли ножі із собою та луки і стріли.
Зброї іншої з собою брати не схотіли,
Бо лиш буде заважати. Коли треба буде,
То й у ворога ту зброю для себе здобудем.
Нічка видалася темна, місяця немає.
Вона нас від злого ока вірніш заховає.
В очеретах знайшли човен, що нам зготували.
Налягли на весла й скоро вигрібати стали
На стрімнину, але скоро її подолали
І тихенько в очерети свій човен загнали.
Нічка тиха, ніщо, навіть не шелесне поряд.
Чуємо, десь недалеко чужинці говорять.
Я турецьку трохи знаю – від батька навчився,
Він п’ятнадцять літ в неволі турецькій томився,
Тож і вивчив. Я пробрався до берега тихо.
Чую, турки при багатті залилися сміхом.
Потім довго говорили про всякі дрібниці.
Раптом одному схотілось до річки умиться.
Недалеко там місцина на березі була,
Не заросла очеретом. Ми її минули,
Коли пливли з того боку. Треба врахувати.
Те дізнавшись, до човна я взявся повертати.
Там повідав, що дізнався. Щоб не мудрувати,
Вирішили: можна пастку турку влаштувати.
Я узяв очеретину та й пірнув у воду,
Поплив бігом під водою до того проходу
Та й у воді зачаївся, узявся чекати,
Коли комусь закортить ще до води припхати.
Не довго і довелося. Ще один явився.
Зайшов в воду по коліна, тільки нахилився,
А я його хап за шию та рота затиснув.
Так здавив йому горлянку, що він і не писне.
Він посмикався, звичайно та й затих поволі.
Витяг я його на берег. А був майже голий.
В його одяг одягнувся та й, наче вертаю.
Хоча лице від багаття своє відвертаю.
А турки сидять спокійно, про щось розмовляють.
Про те, що їх смерть чекає, напевно ж не знають.
Я пройшов поза їх спини, мов хмизу узяти,
Шаблю вихопив і взявся голови рубати.
Зрубав одному, другому, третій підхопився,
Навіть і за ятагана свого ухопився.
Та я шаблю під горлянку. Тут і мої поряд.
Пов’язали тому турку руки й ноги скоро
Та і Петро взявсь питати, що той турок знає.
Але, звісно, що той турок простий знати має.
Проте, вияснили в нього одну річ цікаву.
Ця сторожа сама крайня над рікою справа.
Далі вже нема нікого. Сидять тут до ранку.
Їм прибути має зміна саме на світанку.
Прибудуть аж два старшини та приведуть зміну.
Тобто, шестеро в загоні їх бути повинно.
Виїжджають вони, звісно, великим загоном,
Але зміну забирають назад в табір згодом,
Як назад уже вертають. А ці ж тут останні.
Хлопці швидко узялися до перевдягання.
Турка того пов’язали, в очерет сховали.
Чи ще «язика» здобудем, того ми не знали.
Скоро небо вже на сході стало рожевіти.
Чуємо, десь недалеко тупотять копита.
Луки ми наготували, щоб кожної миті
Могли в турок свої стріли всі разом пустити.
Ще ж не знаєм, чи то справді їх шестеро буде.
Раптом більше? Отож серце тріпотить у грудях.
Коли, справді, дісталися до нас кінних двоє
І четверо слідом піших швидкою ходою.
Старші коней полишили, ближче підступили.
Петро махнув і ми стріли одразу пустили
У тих піших. Всі четверо своєї дістали,
Покрутилися й на землю мертвими упали.
А у нас вже нові стріли на старшин готові.
Вони усе зрозуміли одразу чудово.
І до коней не устигнуть, і шаблю не взяти.
Забрали ми у них зброю, взялися в’язати.
Я з Микитою турецьких коней половили.
Чого би ми таку цінність туркам полишили?
Вже світало, отож часу дарма не втрачали.
Павло човна нам хутенько берега причалив.
Усілися ми у човен, коней також взяли.
Ті за човном на прив’язі самі пливти мали.
Того турка в очеретах вбити довелося,
Бо для нього в човні нашім місця б не знайшлося.
І так глибоко усівся. Налягли на весла
І вода нас на той берег невпинно понесла.
Вже стрімнину подолали, як турки уздріли.
З того берега услід нам кулі полетіли.
Але жодна не дістала. Дунай же широкий.
Тож спокійно причалили ми зі свого боку.
Тут на нас уже чекали, бранців підхопили
Та і кудись потаскали, а нас полишили.
Та ми і самі дорогу до табору знали.
Прийшли та і спочивати бігом полягали.
А прокинулись, то князь нас до себе покликав.
Говорив, що учинили справу ми велику.
«Язики» багато знали, усе розказали…
Тож від князя ми за справу по таляру мали.
Витяг таляр той Микола, взявся підкидати.
- Отака у ляхів, бачте, за всю поміч плата!

Трамп і Путін в один голос взялись вимагати,
Що Зеленського потрібно з посади знімати.
Мовляв, строки вже минули, вибори потрібні,
Щоб до влади в Україні прийшли люди «гідні».
Ті, що зможуть домовлятись, здатні поступитись,
Бо інакше з москалями нам не замиритись.
Мовляв, президент Зеленський – перешкода миру…
А я згадав історію забуту допіру.
Вже розказував, здається про Мюнхенську змову,
Коли Гітлер землі чеські захопив без крові.
Про ту змову говорити не буду багато.
Хотілося б дещо інше тепер пригадати.
Був у чехів президентом тоді Едвард Бенеш.
І розумний, й дальновидний. В ті часи скажені,
Був блискучим дипломатом, вмів маневрувати,
Вмів про народ і державу свою власну дбати.
Тож держава була сильна, гарне військо мала.
Жодна б армія, напевно, її не здолала.
Але… Гітлер був підступний, союзники кволі.
Їм було зовсім начхати на Чехії долю.
Гітлер прагнув підім’яти Чехію під себе.
А для цього президента поміняти треба.
Бо з Бенешем не зговориш, не піде на зраду.
Треба вибрати такого, що згодиться радо.
Європейські «миротворці», що війни боялись
Та Гітлера замирити скоріше старались,
Теж на Бенеша косились та зняти бажали,
Щоб нічого «врятувати мир» не заважало.
При такому потуранні Гітлеру вдалося
Все зробити - що Бенешу піти довелося.
Перш за все, рішив він чехів у кільце узяти.
Щоб укріплення могутні їм не проривати,
Які чехи збудували вздовж всього кордону
З німцями, щоб зупинити військові колони,
Як здумають наступати. Взявся він мутити
Австрію, щоб забажала до Рейху вступити.
І австрійські «патріоти» проголосували,
Тож Австрію по аншлюсу швидко приєднали.
А чехи тут на кордоні укріплень не мали,
Бо нападу з цього боку вони не чекали.
Далі Гітлер заходився німців бунтувати,
Що століттями між чехів могли проживати.
Жили вони у Судетах, в прикордонних зонах.
Під нацистським керівництвом створили загони,
Отримали купу зброї й узялись за справи:
Стали вони зсередини колотить державу.
Владі чеській удалося той бунт подолати,
Та Гітлер на всю Європу узявся волати,
Про геноцид, мовляв, німців чехи убивають.
Він за бідних і нещасних заступитись має.
А Бенеш його не слуха, уперся проклятий,
Не бажає, бач, Судети Гітлеру віддати.
Тут примчали «миротворці» до Мюнхена, сіли
Із Гітлером, Муссоліні й «проблему» рішили.
В чехів ні одні, ні другі згоди не питали
І пів Чехії раденько Гітлеру віддали.
Із укріпленнями, звісно. Що чехам робити?
Бо ж тепер із усіх бо́ків держава відкрита.
Ота зрада на Бенеша подіяла сильно.
Зрозумів він, що вже далі чинити не вільний.
Вже державу він не в змозі буде врятувати.
Довелося президентський пост йому лишати.
Тут же вибори провели і обрали Гаху –
Політичного такого чеського невдаху.
Він не мав ні сили волі, ні, видно, бажання.
І Чехія доживала дні свої останні.
Коли Гітлер ультиматум перед ним поставив,
Що той має здати німцям власную державу.
Той не надто й опирався, мусив підписати,
Щоби Чехії німецьким стать протекторатом.
Німці його на посаді за те залишали,
Хоча, звісно у державі самі керували.
Він був лиш маріонетка… А нам що робити?
Чи так само, як і чехи маєм поступити?
Ворогів послухать й «друзів» - вибори провести.
Україну на тарілці Путіну піднести?

Про Карпа Перебийноса одні зло говорять.
Кажуть, краще б не пускали нездару на море.
Через нього скільки люду згинуло в поході.
Другі кажуть: бруд на нього уже лити годі.
Був він славним полковником, не раз в морі бився.
І похід отой невдалий не так закінчився,
Як то недруги говорять. Ті хвалять. Ті лають.
А більшість про Карпа того нічого й не знають.
То й не дивно, бо про нього мало що відомо.
Але ж хочеться дізнатись трохи й більше. Тому
Розповім. А чи то правда, чи вигадки, може.
Вірити чи ні, то хай вже обирає кожен.
Отож, якось хан із Криму вдерся на Поділля,
Попалили села, люду захопили силу.
Із добром та із ясиром до Криму погнали,
А козаки перейняти орду не встигали.
Отож, гетьман рішив «чайки» на море послати,
Щоб хоч з Криму невільників тих повизволяти.
Три тисячі козаченьків у ті «чайки» сіли
І ті стрімко вниз до моря Дніпром полетіли.
На чолі того походу гетьман і поставив
Був Карпа Перебийноса, що знав морську справу.
Бо не раз ходив походом до турків чи Криму,
Знав, як саме поступати у морі із ними.
Тож спустились до лиману, ночі дочекались
І мимо того Очакова у море прорвались.
За задумом полковника, треба було скоро,
Поки не продали іще той ясир за море,
Перекрити порти кримські, галери стрічати,
На наявність християн в них всі перевіряти.
Почали ще від Козлова – перший на дорозі.
Варта гарнізон не встигла піднять по тривозі,
Як «чайки» уже пристали та «шерстить» взялися.
А татари з переляку у степ подалися.
Далі дійшли до Судаку, Кафу погромили.
І повсюди невільників багатьох звільнили.
І такого вже нагнали на Крим увесь страху,
Що татари аж у горах молились Аллаху.
Та бігом просили поміч турецького флоту.
А козаки вже під Керчю взялись за роботу.
А тим часом зі Стамбулу та ще й із Азову
Навідався флот турецький – галери здорові.
Сонечко у небі встало, осява протоку,
А турки ідуть з одного і з другого боку.
Що проти такої сили «чайки» можуть мати?
Та ще й вдень? У них на кожній по боках гармати.
І не по одній – десятки. Як бахнуть всі разом,
То і половину «чайок» потоплять одразу.
Утікати від них дарма, піднімуть вітрила,
То доженуть дуже скоро козаків безсилих
Та і з гармат розстріляють. Щоб порятуватись,
Велить отаман із флотом турецьким змішатись.
Налягли на весла хлопці, «чайки» полетіли.
Турки лише одну-двоє вцілити зуміли.
Швидкохідні, в’юнкі «чайки» між галер метались,
А турки з гармат стріляти і не намагались,
Щоб у своїх не поцілить. Коли і стріляли,
То над «чайками» низькими ядра пролітали.
А козаки з фальконетів по галерах били,
Жодне ядро не пропало – мимо не летіло.
Цілий день отак метались, море гуркотіло.
Поки, врешті ніч настала й тиша наступила.
Козаки тоді зібрались та й в море чкурнули.
Доки турки зрозуміли, їх уже й не було.
Без втрат, звісно, не минулось. Турки так палили,
Що кілька козацьких «чайок» таки потопили.
Кількадесят запорожців у полон узяли.
Кого виловили в морі, того й пов’язали.
Поміж них і Богуславця – писаря із Січі.
Уже місяць хижим оком зазирає в вічі,
Як турки прийшли до тями та угомонились.
Уклалися спочивати, бо за день втомились.
А частина флоту зразу ж подалась на захід,
Щоб козакам перекрити повз Очаків шляху.
Та у тиші світанковій «чайки» знов з’явились.
Туркам тоді ще, напевно, сни солодкі снились.
Налетіли на них «чайки», хутко погромили.
Кілька галер й галеотів у морі спалили.
Визволили усіх бранців, що на суднах були,
А тоді уже на захід, на Крим повернули.
Пройшлися по узбережжю, татар розігнали.
Багатьох людей з полону тоді позвільняли.
А на рейді при Козлові і тих турок стріли,
Які шлях перепинити їм на Січ хотіли.
Погромили і військові, й торгові судна.
А на суднах тих турецьких рабів було людно.
Усіх вони позвільняли. Між них відшукався
Й писар Іван Богуславець, що в полон попався.
На радощах у Козлові козаки зостались.
Непогано їм в татарськім місті спочивалось.
Навіть, встигли одружити писаря Івана,
«Висватали» йому дочку якогось там хана.
Забрали усіх невільників – було ж їх багато
Та і стали преспокійно на Січ повертати…
Чи то правда, чи неправда – того я не знаю.
Але у житті, говорять й не таке буває.

Історія повторюється знов
В трагедії, комедії чи фарсі.
І ті, що одержимі богом Марсом,
Готові проливати знову кров.
Коли твій край між ворогів лежить,
Що силами помірятись бажають,
Твого бажання зовсім не питають.
Під бомбами тобі прийдеться жить.
Для них твій рідний край – то полігон.
І ти нічого з тим зробить не в змозі.
І ллються впереміш і кров, і сльози.
І землю рідну пожира вогонь.
Ти – лиш пішак у їх великій грі.
Нікому твоя доля не цікава.
Рішаються якісь глобальні справи!
Дрібното, не відсвічуйте, замріть!
Війна сьогодні в Україні йде,
Росія виступає проти НАТО.
- Ми тут при чому? – хочеться спитати, -
Ніхто нас в НАТО, навіть і не жде.
Але кого цікавить голос наш?
Ми – полігон, тож маємо терпіти.
Не пам‘ятають миру наші діти,
Бо вже Росія увійшла у раж.
Я ще одну історію згадав:
Страшні події на землі іспанській.
Ішла війна три роки громадянська,
Хоча війни ніхто і не бажав.
Та хто питався? Лише полігон
Була тоді Іспанія, як нині
Лиш полігон кривавий – Україна.
У сильних світу цього свій закон.
Як дивно б не звучало, ту війну
Політика москальська породила.
Хоч їх уся Європа розділила,
Коли спиняла відстань «сарану»?
Як владу узяли більшовики
В Московії, то на своїх багнетах
Хотіли рознести по всій планеті
Свої порядки. Щоби на віки
У світі панували лиш вони,
Дебільний комунізм свій будували.
Та у Європі одкоша їм дали,
Спинили розповзання «сарани».
Та Комінтерн створили москалі,
Компартії взялись плодити світом,
Щоб їхніми руками захопити
Усі країни нашої Землі.
Тих горлопанів стільки розвелось.
Бо ж москалі їм грошики давали,
Останнє у народу відбирали,
Щоб втілити мету свою вдалось.
Й в Іспанії компартія була.
Такі ж, як всюди – трутні й горлопани,
Утілювали там москальські плани.
Іспанія не в розкоші жила.
А там, де бідність – слово комуняк
Про те, як відібрати й розділити
Завжди знайде прихильників неситих.
А ще ж, до того, пригадати як,
Що розгорілась криза світова,
То бідних в краї іще більше стало.
Тому і комуняки процвітали,
В «родючий грунт» їх падали слова.
Та й інші «ліві» партії були
В Іспанії аж надто популярні.
Всі їхні брехні не пропали марно,
Вони до влади врешті-решт прийшли.
З‘єдналися в один Народний фронт,
Створили уряд й запорядкували.
Ні досвіду, а ні ідей не мали,
По бездоріжжю десь вели народ.
Подобалося, звісно то не всім.
Бо «ліві» ті могли докеруватись,
Що й без штанів народ би міг зостатись.
Тож через рік всього ударив грім.
«В Іспанії усій безхмарне небо» -
Сигнал по всій країні прозвучав,
В Марокко Франко армію підняв,
Адже країну рятувати треба.
Іспанія так само піднялась,
Аби від влади «лівих» тих прогнати,
Угробити країну їм не дати.
Війна так громадянська й почалась.
Франкісти теж не са́мі по собі.
Вони підтримку з-за кордону мали,
Фашисти за їх спинами стояли,
Що вже зійшлися в лютій боротьбі
Із ситою Європою, бо ж мало
«Життєвого» їм простору було.
Усе в Європі до війни ішло.
Фашисти полігон собі шукали,
Щоб досвіду військового набуть,
В боях новеньку перевірить зброю.
Тож Франко не піднявся сам собою.
Він знав, що йому поміч нададуть.
Іспанія надвоє розділилась:
Республіку хтось щиро захищав,
Хтось на бік Франко в боротьбі тій став.
Один одного нищить заходились.
Страхіття громадянської війни
У тому, що піднявся брат на брата.
Готовий кожен рідну кров пускати
Й немає того, хто би це спинив.
А що Європа? Як до цього світ?
Європа сита влазить не схотіла.
Мовляв, до того нам немає діла.
Втручатися нікому в те не слід.
Про «невтручання» в Лізі прийняли,
Заборонили зброю постачати,
Щоб розгорітись тій війні не дати.
На тому й заспокоєні були.
А як же ті, хто все це розпочав?
Московія так само заявила,
Що до війни тії нема їй діла.
Та московіт, як і завжди, збрехав.
Став Комінтерн їх баламутить всіх
Та добровольців світом закликати
Іспанію іти, порятувати.
Зібралося десятки тисяч їх.
Бригади цілі створені були
Проти «фашизму» аби воювати.
Приїхали вмирати і вбивати.
З Москальщини теж люди прибули.
Та більше офіцери, генерали,
Ще льотчики, танкісти. А, крім тих,
«Чекістів» напустили ще своїх,
Аби ті з «ворогами» воювали
В тилу. А вже ж досвідчені були.
Чимало вже понищили народу
В Союзі. Тому, поки є нагода,
Іспанців тому вчити почали.
А ще, хоча Союз і заявляв
Про невтручання. Підло обдурили.
Бо зброю до Іспанії возили
Таємно. Кораблями поставляв
Він танки і гармати, й літаки.
Не одиниці – сотні поставляли.
І все то так надійно маскували.
«Палитися» їм було не з руки.
Бо ж в Лігу націй тільки прийняли,
Відтоді ще й три роки не минуло.
Європі тільки рівними відчули.
А за таке й поперти їх могли.
А що «фашисти»? Як вони із тим?
А вони критись зовсім не збирались,
Відкрито у війну оту втручались,
Бо ж то служило полігоном їм.
Німеччині «до лампочки» була
Та Ліга націй. Ще у тридцять третім,
Як «розплодились» Гітлера портрети,
Вона із Ліги із тії пішла.
А Муссоліні теж не відставав.
Він вже на Ефіопію напався
І рішень тої Ліги не злякався.
Її пізніше трохи сам «послав».
(Бо ж Ліга націй, як оце ООН,
Була беззуба і зовсім безсила,
Війну у свті так і не спинила,
Тож розпустилась – нащо то воно?!)
Тож з тих країн і техніка ішла,
І зброю безперервно поставляли.
І льотчики німецькі там літали.
«Фашистська» ціла армія була.
Десь триста тисяч за усю війну
В Іспанії з країн тих побувало.
Вони військовий досвід здобували.
З їх поміччю знов Франко повернув
Собі удачу. Узялись тіснити
Республіканців на фронтах усіх.
Союз нічого вдіяти не зміг,
Аби своє втручання не розкрити.
Та й не хотів він Гітлера лякать
Зарані – нехай сили набирає.
Він Сталіну ще послужити має,
Як візьметься Європу здобувать.
(Я знов до України поверну.
Багато від союзників залежить.
Хоч москалі оті постійно брешуть,
Що з НАТО можуть виграти війну.
Та, щоби не Корея та Іран,
Не їхня зброя та іще й солдати,
Могли б ми уже ворога прогнати.
Бо ж друга в світі армія – обман.
Країни бідні, але, бач, змогли
Підтримати Московію. А наші?
Як помогли вони нам проти Раші?
І скільки зброї нам до рук дали?
Дискусії влаштовують весь час:
Давати нам ту зброю – не давати.
А нам нема, на жаль чим воювати.
Тож москалі і посувають нас).
Теж саме і в Іспанії було:
Фашисти ні на кого не звертали,
І зброю, і солдат своїх давали.
Те, звісно, дуже Франко помогло.
В Республіки ж помічників нема.
Хоч Сталін слав, але із тим ховався.
А «Вільний світ», хоча і не втручався,
Республіці всю поміч переймав.
Тим Франко й виграв, що союзники
Були надійні, добре помагали.
А ці таких союзників не мали,
Хоч якось і протримались роки.
Під крики Ліги націй довелось
Усі інтербригади розпустити.
Республіку із ворогом лишити
Без помочі. Тож Франко удалось
Дістатися до самого Мадрида.
«Гризота» поміж «лівих» почалась
Й Республіка урешті-решт здалась,
Ще трохи покомизившись для виду.
Свої ж оту Республіку й здали,
Самі ж свою ідею й погубили.
Продатися якнайскоріш спішили.
Але вони інакше й не могли.
Патріотизм їх лише на словах,
Щоб локшину навішати на вуха
Отим, хто із розкритим ротом слуха.
А у самих, одначе в головах
Лиш влада й гроші. Той, хто більше дасть,
Тому і бути над такими паном.
І в нас таким живеться непогано,
А припече – то все і всіх продасть.
Один іспанський генерал казав:
- Моїх чотири буде наступати
Колон на місто. Звідти вдарить п’ְята.
Він «патріотів» тих прекрасно знав.
Щоби такого не було і нам.
Бо ті, хто більше всього репетують,
Як рідний край від ворога рятують,
Продати можуть скопом всіх, як крам.
Не буде вихвалятись патріот.
Він зціпить зуби й справу йде робити
Чи то в тилу, чи то кацапів бити.
Якраз і є то справжній наш народ.

Ви скажете: не було москалів,
Коли Європа чехів продавала?
А таки, справді, їх туди не звали,
Але…як придивитись, взагалі
Москальський дух над Мюнхеном висів.
Хто зна, як би Європа поступила,
Якби на схід зі страхом не гляділа,
Де той москаль з дубиною засів.
Не так боялись Гітлера вони,
Як Сталіна і орди його дикі.
Бо відчували вже криваві ріки,
Як москалі запалять гніт війни.
Тож віддавали Чехію, аби
На схід нацистські орди повернути.
Хай б’ються між собою звірі люті,
Хай згинуть в результаті боротьби.
Дарма вони надіялись! Дарма!
Бо Сталін одурив їх, як малечу.
Звалив їм того Гітлера на плечі
Аби він у напрузі їх тримав.
Він вигодував Гітлера, зростив,
Щоб на Європу скоро напустити,
Його руками континент скорити,
А, коли б Гітлер те зробить зумів,
Прийшов би Сталін, аби всіх «звільнить».
Його б Європа квітами стрічала,
А уже згодом на коліна б стали,
Училися би по-ординські жить.
Так, Сталін міг би чехів врятувать,
Бо ж договір про спільний захист мали.
У Сталіна вже й плани розробляли,
Як в центр Європи будуть прямувать.
А це було за Гітлера страшніш.
Рішили: краще Гітлеру віддати,
Щоб Сталіна в Європу не пускати,
Бо то ж Європі, наче в серце ніж.
Гадали, що стравили хижаків,
Своє життя ситеньке врятували,
Поп-корн, спостерігати, зготували.
Та Сталін їх надії одурив.
І так усю ту справу повернув,
Що «миротворцям» першим же й попало.
Лиш всілись зручно…схоплюватись мали,
Бо Сталін хитру штуку провернув.
На перемови з Гітлером пішов.
Два хижаки зібралися закрито,
Щоб світ поміж собою розділити,
Європі ситій випустити кров.
На карті розділили олівцем
Кому які держави воювати,
Кому які народи підкоряти.
І так зробили потаємно це,
Що спершу так ніхто й не зрозумів,
Що їхню долю вже і «порішали»,
Що «миролюбства» жертвами вже стали.
Адже минуло лише кілька днів
Від того пакту – Гітлер і почав:
Напав на Польщу, щоб її скорити.
Йому війну прийшлось оголосити
І Англії, і Франції, бо ж мав
Із Польщею з них кожен договір
Про спільну оборону. Й почалося.
Розбити Польщу Гітлеру вдалося.
А Сталін… той чекав аж до тих пір,
Як Гітлер польську армію здола,
Йому війну Європа оголосить.
Тоді лиш Сталін свій удар наносить,
Про «визвольний похід», проте, вола.
Здавалося б, напали хижаки.
Та Гітлера агресором назвали,
А Сталіну і слова не сказали,
Хоч він був співучасником-таки.
Тепер на захід Гітлер повернув,
Бо ж там йому війну оголосили.
А Сталін тільки набирає сили.
Поки Європа зайнята, майнув
Фінляндію до себе приєднати.
Хоча отримав добре по зубах,
Країни шмат в лігво своє потяг.
В Прибалтиці узявсь порядкувати
Аж поки ті країни і скорив.
В румунів Бесарабію відтиснув.
З метою благородною все, звісно.
Та, врешті сам себе і одурив.
Бо Гітлер вже Європу звоював,
До острівної Англії добрався.
І тільки тут, нарешті, здогадався,
Що саме Сталін на увазі мав.
Аби не бути хлопцем для биття,
Він розвернув війська й «бліцкріг» почався.
Аж до Москви самої був дістався.
Уже стояло на кону життя
Ординської москальської держави.
Та ті, хто перше Сталіна боявсь,
Тепер ще більше Гітлера злякавсь,
Зі Сталіним взялись робити справи.
Все, що потрібно Сталіну дали,
Аби не зміг він цю війну програти.
Нацизм вдалося до лігва загнати,
Хоч пів Європи москалям здали.
Тож в Мюнхені теж Сталін правив бал,
Хоча і близько там його не було.
Тепер Європа про те все забула.
Уроки ті не вивчили, на жаль.
В Московії (й то добре треба знати)
Чи Сталін, чи то Путін на чолі,
Ордою зостаються москалі
Й про це не слід ніколи забувати.

Три роки вже іде страшна війна.
Три роки ворог рідний край мордує.
А вітер долі то в наш бік подує,
То в бік москальський. Нестійка вона.
Хоч ворог сили стільки літ збирав
Та нас здолати він ніяк не годен.
Але і зупинити його годі.
Він сотні тисяч вже у землю вклав
Та пре і пре. Де стільки куль набрати,
Щоб зупинити ту страшну орду?
Союзники ж дискусії ведуть:
Давати зброю нам чи не давати.
Дадуть, як вкрадуть й результату ждуть,
Що ми тим можем ворога здолати.
Самі ж ніяк не хочуть воювати.
За спинами за нашими живуть
І думають, що доля їх мине,
Що ми не пустим ворога в Європу.
Тож нині в них такий з’явився клопіт.
Гадають, що той Путін ще утне.
А той заокеанський дядько Сем,
Що себе пупом на Землі вважає,
Напружуватись надто не бажає.
Мовляв, дамо і трохи підождем.
Тут люди гинуть, зброї геть нема,
А в них ідуть дискусії: давати
Чи, може іще трохи почекати.
Три роки Байден впроголодь тримав.
І от дорвався Трамп до влади знов.
Кричав: війну він здатен зупинити,
Лиш за добу все ладен він змінити.
Він зробить все, щоб не лилася кров.
І от засів він знову в Білий дім,
Найперше, взявся Путіну дзвонити.
Із ним узявся мило говорити.
Як видно, говорилось добре їм.
І вже у Трампа Путін рве за мир,
І так виходить, що то ми всі винні,
Що поступитись Путіну повинні,
Він такий «няшка», а не дикий звір.
Уже удвох політику вершать,
Ні в кого на те згоди не питають.
Час колоніалізму повертають.
Поділять світ та й будуть керувать.
Трамп чужі землі взявся роздавать,
Як в давній тій комедії, згадайте:
«Вам Кемську волость треба? Забирайте!»
Чому б «хорошим людям» не віддать?!
Себе також не хоче обділить.
Гренландію, Канаду йому дайте.
Канал йому Панамський повертайте.
По праву сили тепер будем жить.
Тож видно, що зберуться хижаки
І нашу долю візьмуться вершити:
Що в нас забрати, а що залишити.
І вибір у нас буде нелегкий.
Бо Трамп хижак, від Путіна не кращий.
Він прагне, мабуть, Бога замінить.
Указувати буде, як всім жить,
Роззявивши свою бездонну пащу.
І я про Мюнхен чомусь пригадав.
Там Чехію поставили на плаху.
Від тупості, можливо чи від страху
Світ її вільну Гітлеру віддав.
Шукали миру, а знайшли війну.
Гадали, що тим умиротворили.
Насправді, додали нацизму сили,
Забувши, мабуть, істину одну:
Що злого вовка скільки не годуй,
Він все одно до лісу поглядає,
Бо свій інстинкт хижацький пам‘ятає.
Чекали миру, але на біду
Прийшла війна (самі ж і згодували).
І море крові в світі пролилось.
Шість років воювати довелось,
Поки вовка у лігво знов загнали…
Як Гітлер став у німців на чолі,
Почав їм мізки чимскоріш вправляти,
Німеччину «Велику» будувати,
Бо ж німці – вища раса на Землі.
Арійці! Став всіх німців закликать
З’єднатись до єдиної держави.
Австрійцям дуже швидко мізки вправив,
Щоб Австрію до себе приєднать
А далі більше. Рейх почав рости.
Адже багато німців проживало
В сусідніх землях. В Чехії чимало.
Нацизм там швидко корені пустив.
Судетські німці скоро почали
Проти своєї влади бунтувати.
Повстання, навіть удалось підняти,
Хоч чехи подавити то змогли.
Німеччина тут, звісно, «ні при чім».
Бо Гітлер говорив всім: «Нас там нєту!»
Хоч зброя і бійці ішли в Судети,
Ламаючи єдиний чеський дім.
Вдалося владі заколот здолать.
Та Гітлер, навіть сльози взявся лити,
Просив «німцеязичних» пожаліти,
Що ж їм від влади чеської страждать?
Став зброєю він бряцати, мовляв,
Як не віддасть їм Чехія Судети,
То вже війни ніяк не відвернете.
У чехів ніхто дозвіл не питав.
Зібрались Чемберлен і Даладьє –
Англійський і французький «миротворці»
До Мюнхена у тридцять восьмім році.
Всяк дипломата з себе видає.
Приїхав Гітлер й Муссоліні з ним.
Оця четвірка долю і рішала,
Що Чехія робить надалі мала:
Чи поступитись Гітлеру своїм,
Чи опиратись. Чехів не пустили.
Веліли в коридорчику чекать.
Став Чемберлен у Гітлера питать,
Якби йому Судети уступили,
Він би спинився і не воював?
Той взявся клястись, що то вже останнє.
Він більш нічого вимагать не стане.
А сам же очі, як Сірко ховав.
- Ну, коли так, тоді тому і буть! -
Так сильні світу цього порішили.
А чехам результат оголосили.
Волання їх не захотіли й чуть.
Тож Гітлер і Судети відібрав,
А там усі укріплення, заводи
Військові. «Миротворцям» то не шкода.
Аби у них народ спокійно спав.
Що Чехію порвали на шматки,
Нікого то уже не хвилювало.
Поляки із угорцями напали,
Вхопили по шматку й собі таки.
Зима пройшла, хижак знов «зголоднів».
Забув про те, про що недавно клявся.
На залишки від Чехії напався
І всю її одразу захопив.
Словаки відділилися бігом,
Їх пастор Тісо з Гітлером злигався.
А закарпатський край тоді дістався
Угорцям, захопили ті його,
А потім Польща… та і понеслось.
Ті зрадники, які шукали миру,
Війну страшну отримали допіру.
Їх зраду заливати довелось
Людською кров’ю – ріками, морями.
Мільйони і мільйони полягли.
Здолати хижака таки змогли…
Тепер те ж саме, мабуть, чинять з нами.
Про нас без нас вирішувать взялись.
Хижак, що підло на наш край напався
І дядько Сем, що «мир спасти зібрався»…
Як не годуй, а вовк глядить на ліс.

Султан нікого не боявся так,
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Вже від Ігоря Старого два віки минуло.
Розрісся вже рід князівський – і діти, й онуки.
І кожному, хоч маленьке, дай князівство в руки.
Хоч велика Русь та стільки земель і не було,
Щоби усім догодити. Тож князі стрічались,
Яким батько не залишив ні колу, ні двору.
І здіймалась колотнеча в Русі на ту пору,
Хоч шматок собі ізгої вхопить намагались.
Не гребували ізгої й чужинців привести,
Щоби свого досягнути і уділ урвати.
А чужинцям тільки й треба, щоб пограбувати.
Тож не було у борні тій ніякої честі.
Про таких тоді в Європі романи писали
Авантюрні. На Русі ж їх стрічали не радо.
Розказати про одного, отож не завадить.
«Гориславичем» недарма його називали.
Був він сином Святослава, що тримав Чернігів
І сестри якогось німця знаного із Тріра.
Її ім’я загубилось у віках допіру.
Отож, малий Олег з дітлахами Черніговом бігав.
Скоро батько перебрався до Києва князем,
Послав молодого сина ляхам помагати
Проти чехів. Та не довго прийшлось воювати.
Помер батько після того ледве не одразу.
Дядько Всеволод став править в Києві по тому.
Дав Олегу Володимир, той, що на Волині.
Сидів би він там довіку…Та в лиху годину
Повернувся його дядько Ізяслав, якому
Довелось від Святослава до німців втікати.
Всеволод був меншим братом, тож і поступився.
Ізяслав великим князем у Києві всівся,
Образи на Святослава не став забувати.
На синові й відігрався, забрав уділ в нього.
Навзамін не дав нічого. Що йому робити?
Хотів було в Чернігові отчому сидіти.
Та Всеволод там усівся, не дав йому того.
Хотів миром все рішити із дядьком, одначе,
Той його у поруб вкинув. Втекти удалося,
Ховатись в Тмутаракані йому довелося,
Бо на Русі, навіть місця такого не бачив.
Там його брат старший правив – Роман. Біля нього
Крутилися такі ж самі втікачі-ізгої,
Які мріяли здобути собі стіл із боєм.
Олег в тих краях далеких стрів тоді такого ж
Вигнанця з країв смоленських – ізгоя Бориса.
Зговорились вони разом волость захопити
Хоч якусь собі і разом на столі сидіти.
До ханів до половецьких перше подалися.
Зібрали орду і Всеволода пішли воювати.
На Сожиці-ріці стрілись, дружину розбили,
Орду села грабувати й міста розпустили,
Самі бігом подалися Чернігів займати.
Та недовго там сиділи, Всеволод звернувся
У Київ до Ізяслава. Виступили разом,
Щоб племіннику помститись за усі образи.
Олег з того налякався, було заїкнувся,
Щоби опір не чинити. Та Борис затявся.
Йому нічого втрачати. І Олег піддався.
Та до бою із дядьками готуватись взявся.
І на Ниві Нежатиній бій між ними стався.
Бій кривавий і жорстокий. Русь із руссю билась.
Борис на початку битви іще був убитий.
Незабаром Ізяслав теж там пішов зі світу.
У Олега від дружини мало залишилось.
Щоб життя порятувати, мусив утікати
Знову до Тмутаракані, аби там сховатись.
Всеволод знов став великим князем називатись.
За рік половці убили Олегова брата,
Що в Тмутаракані правив. А його самого
Там хозари пов’язали й віддали за море -
До Царграда. Імператор же відправив скоро
Аж на Родос у засла́ння. На прохання свого
Київського зятя, мабуть. Від гріха подалі.
Там Олег пробув два роки, навіть, одружився.
Але якось звідти вибравсь і знов опинився
В тій самій Тмутаракані. Зла нажив чимало.
Тих хозар, хто був причетний до заслання свого,
Перебив. Князів, що з волі Всеволода сіли
Тут правити, схопив спершу й відпустив на волю.
І став княжити, не став вже спокушати долю.
Десять літ отак в спокої йому пролетіли.
Може й далі він сидів би в тім глухому краї
Та Всеволод вмер. Нарешті, знов пора настала,
Поки князі Русь ділили та столи міняли.
Олег право на Чернігів іще пам’ятає.
Син Всеволода Володимир, що звавсь Мономахом
Не став в Києві сидіти, віддав Святополку.
Сам подався у Чернігів. Наче в серце голка
Знов ввігналася Олегу. Тепер хоч на плаху.
Забере собі Чернігів! То його отчи́на!
На той час уже померла дружина-грекиня.
Одруживсь на Осолука доньці-половчині.
І хан тепер приймав його, як власного сина.
Отож, змовившись з ханами, Олег заходився
Воювать собі Чернігів. Мономах сховався
За мури міцні. Олег же плюндрувати взявся
Околиці навкруг міста. І свого добився.
Володимир, мир уклавши, в Переяслав з’їхав.
А Олег зайняв Чернігів. Половцям дозволив
Грабувати свою землю всю, що є навколо.
Прийшло у край разом з князем непомірне лихо.
Віддав половцям на відкуп і міста, і села.
Треба ж якось їм за поміч було заплатити.
І вже би йому в Чернігові спокійно сидіти.
Та, мабуть, йому життя те здалось невеселим.
Злий на всіх, із усіма він був битись готовий:
З Мономахом, Святополком, князями другими.
На половців йти не хоче у походи з ними.
Всій Русі протиставляє себе, одне слово.
Поки і терпець ввірвався князям. Тож зібрались
Святополк із Мономахом та й пішли війною
На Чернігів. Олег місто готувать до бою,
А тоді йому злодійства усі й пригадались.
Не підтримав народ князя. Довелось втікати
Із Чернігова міцного в Стародуб далекий.
Прийшли князі, оточили Стародуб той легко.
Довелося цілий місяць в облозі тримати.
Врешті мусив Олег здатись та хрест цілувати,
Що на з’їзд князів прибуде. Слова не дотримав.
Та й подався у Залісся манівцями тими.
Надто зла іще у ньому сиділо багато.
Там теж не сидів сумирно, усе колотився.
Убив сина Мономаха, уділ хотів мати.
Та під Суздалем поразки довелось зазнати.
Лише тоді він у Київ прийшов, повинився.
За усі ті злодіяння, що вчинив він досі,
Забрали в нього Чернігів і у Курськ заслали.
Ота втрата Чернігова його і зламала.
Наче з Києва поїхав і голий, і босий.
Де й подівся гордовитий, амбітний вояка,
Запальний та войовничий, такий непокірний.
А тепер зробивсь слухняний і князеві вірний.
Згаслий і малопомітний, взагалі – ніякий.
Сидів у своїм уділі, мабуть, добре було.
Як велів князь, то в походи з усіма збирався.
З половецькою ордою вже тепер не знався.
Отож на багато років про нього забули.
Вже згадали, як помер він, рядок написали.
Слова доброго про нього не змогли сказати.
Бо ж на Русі-таки лиха наробив багато.
Недарма ж бо «Гориславич» його й прозивали.

Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.

США “догнати - обігнати” –
В нас була така мета!
А насправді ж вийшло, брате,
Як у цирку - суєта!

Всі здобутки показові
Де сховались, де пішли?
Розлетілись, наче пір'я,
Щезли, наче не були!

Тож не вір у ті казОчки
Про "величіє" своє –
Краще правдою живися,
Бо брехня все розіб'є!

січень 2025 р.

З часів прадавніх, як з далекого Мілету
Сюди найперші поселенці прибули,
Вони величну тоді Ольвію звели,
Яку здолать не спромоглися грізні гети.
Тепер на березі широкого лиману,
Куди втіка швидкий, величний Гіпаніс
Стояло найвеличне з грецьких міст.
Якби хтось з висоти небес поглянув,
Побачив би трикутник стін міцних,
Які від степу місто добре боронили.
Їх вороги ніяк здолати не зуміли.
О, скільки орд уже розбилося об них!
Але, на жаль, у світі вічного нема.
Тяжкі часи, нарешті в Ольвії настали.
Із тих часів, як Македонія напала
На персів. Олександр меч здіймав
Уже в Єгипті. Круто все перемінилось.
Упав Мілет, який скорятись не хотів.
Усі торгові перерізано путі.
А з того всього здавна Ольвія кормилась.
Скупала хліб у скіфів, в Грецію везла.
Звідтіль привозили вино, олію, речі,
Які в торгівлі були варваром доречні.
Тепер торгівля у занепаді була.
Ті, хто в товар уклався, дарма сподівавсь
Тепер ці гроші якимсь робом повернути.
Торговці в більшості зробилися банкрути
І ґвалт гучний їх понад Ольвію здіймавсь.
А їх багато, а ще ж люди біля них.
А ще раби, яких у місті теж чимало.
Ці протиріччя спокій в місті розривали.
Але в доповнення до негараздів тих
Іще страшніші вісті з заходу прибули:
З великим військом сюди пха Зопіріон.
Борисфенітам то страшний, неначе сон.
І вже спасіння з того Ольвії не було.
Про македонців в місті знали, далебі.
Як вони Персію могутню подолали,
Хоча і війська свого мали зовсім мало
Могутнім персам не злякались дати бій.
Поки на півдні громив персів їхній цар,
Його намісник, що у Фракії, зібрався
І воювати міста еллінські подався,
Щоби Елладі нанести страшний удар.
Взяв, кажуть війська тридцять тисяч у похід.
Супроти Ольвії і того забагато,
Бо в ній могли лиш двадцять тисяч проживати.
Можливо, еллінський і допоможе світ
Із тих, які з усіх боків обсіли Понт.
Але надії на таке і зовсім мало.
А тут ще в Ольвії проблеми назрівали.
Дивись, що скоро геть збунтується народ.
Хто ж тоді буде стіни міста захищать?
Що в ситуації архонтам з цим робити?
Хіба ворота перед ворогом відкрити
І на коліна перед варваром тим стать?!
Сидів, задумавсь син Евксена Каллінік
Над тим, як рідне місто врятувати,
Де гідні сили задля опору зібрати,
Просив богів щось підказати чоловік.
Бо ж завтра рада, треба рішення приймать,
А в нього думок з цього приводу немає.
Під ранок спати невдоволений лягає
Аби хоч трохи перед радою поспать.
А уві сні до нього Зевс спустивсь з небес
Та підказав, що саме має він робити.
Тож вранці знав він, що на раді говорити.
Коли народ на площі вже зійшовся весь,
Він слово взяв: - Тяжкі настали в нас часи.
Отож і рішення тяжкі прийняти маєм.
Найперше вирішим – борги усі прощаєм!
Враз лихварі усі повісили носи.
Але у місті небагато було їх,
А більше тих, що у них гроші позичали,
Тепер же зовсім віддавати чим не мали,
Тож таке рішення привабливе для них.
Тепер їм є навіщо місто боронить,
Вони негайно згодні зброю в руки взяти.
Та й лихварі ще досить мають що втрачати,
Тож краще, справді їм борги оті простить.
Відсто́ять місто, гроші знову наживуть.
Тож, як подумати, то не великі втрати.
Бо хто зна, що Зопіріон тут вчинить клятий.
Раз так рішили, то вже так тому і буть.
Та Каллінік ще не закінчив говорить:
- Хоч громадяни всі нехай на стіни стануть,
Не зможем ворога ми ввести у оману.
Занадто мало нас, щоб все оборонить.
Я пропоную також громадянство дать
Метекам всім, які у місті проживають.
Вони роками на подібне щось чекають.
Тож є можливість їм із нами поряд стать!
І знову гамір над юрбою прокотивсь.
Всі були згодні, хоч до цього уважали,
Що всі приїжджі рівних прав у них не мали.
Був громадянином, хто в місті народивсь.
Тож і це рішення всі разом прийняли.
Та Каллінік на цьому не збиравсь спинитись.
Потрібно більше люду, щоб на стінах битись.
Метеки рішення це радо сприйняли.
Як крики трохи утихати почали,
Він знов сказав: - Я пропоную ще одне.
Нехай хтось, може і засуджує мене:
Щоб більше мати в місті воїнів могли,
Я пропоную волю дати і рабам,
Які готові наше місто захищати.
Юрбі від слів отих прийшлося замовчати.
Раби ж – не люди, а товар, звичайний крам.
І як же можна було волю їм давать?
Як можна було дати зброю їм у руки?
Біда, одначе, хоч гірка, але наука,
Яка спроможна всі традиції зламать.
Погомонівши, люди згодились й на те.
- Тепер останнє. Нам без помочі ніяк.
Бо ж македонці – то не зграя зарізяк.
Від них відбитися – то діло не просте.
Оточать місто та підкоп влаштують десь.
А то не важко, бо ж під нами не каміння.
Підриють землю і впадуть всі наші стіни
І попаде на рабський торг народ увесь.
Я пропоную в скіфів помочі просить.
Вони єдина в цих степах спроможна сила.
Якби вони сюди зі степу підступили,
То ми б змогли від міста ворога відбить.
- А хто поїде? – запитали із юрми.
- Хто зможе вмовити царя нам помагати?
- Я можу місію таку на себе взяти.
- Їдь, Каллінік! Тобі довіримося ми!..
І от в Гілею прибуває Каллінік
Аби з царем зустрітись Скіфії Агаром.
Той посланця приймає гідно незабаром.
Міцний на вигляд, хоч солідний має вік.
Дари найперше Каллінік йому віддав.
Тоді без цього, навіть слухать не хотіли.
Агар прийняв дари, тож перейшли до діла.
І Каллінік мету пояснювати став.
Він не казав про ситуацію тяжку.
Того цареві не потрібно було знати.
Царя узявся перспективами лякати.
А той багато чого бачив на віку.
Царя Атея долю добре пам’ятав.
Яка могутня була Скіфія при ньому.
Весь степ був скіфський аж від Істру і до Дону.
Атей на битву смертну із Філіппом став,
Здолавши Істр – ту тричі прокляту ріку.
І сам загинув і життів поклав багато.
Тяжка була для племен скіфів ота втрата
І провіщала й далі долю нелегку.
Хоч поки ще в степах суперників нема.
Ще скіфський клич страшенно ворогів лякає.
Вони, той крик зачувши, чимскоріш втікають.
Та цар, на жаль, в руках всіх скіфів не трима.
Про македонян він усе прекрасно знав.
Його не треба було, навіть тим лякати.
Та чому б еллінів не змусити прохати?
Не так же часто гордий еллін щось прохав.
- А чи далеко військо ворога дійшло?
- Як виїздив я, то вже вісті долетіли,
Що враже військо аж під Тіру підступило.
Можливо, зараз уже й місто узяло.
Йде на Ніконій. Як лимани обійде,
Ніконій візьме, шлях до Ольвії відкритий.
- А ви спроможні місто довго боронити?
- Хто зна? Великих сил у нас нема.
Та, може тиждень-два стояти іще будем.
А там… - аж серце в нього стислось в грудях, -
Як Ніка допоможе нам сама…
Тоді-то, може, рідне місто й відстоїм?!
Проте, надії на таке і зовсім мало.
Ми ж вже давно ніде й ні з ким не воювали.
Чи ж дамо раду завойовникам отим?!
- Що ж, - помовчавши, відповів Агар, -
Ми допоможем. Є у нас свої рахунки
До македонян. Отож ми смертельним трунком
Напоїм їх. Такий наш буде клятим дар.
Шляхом до Ольвії вертався Каллінік,
А там вороже військо уже табором стояло,
Зі степу місто й понад морем облягало.
Отож звертати довелося йому вбік.
Там в очеретах його човен вже чекав.
Як добре, що потурбувавсь про то зарані.
Поки спокійно ще у македонськім стані,
Човном у темряві лиман він подолав.
Що він вернувся, вістка швидко рознеслась,
Юрму велику серед площі вмить зібрала.
Всі добрі вісті з уст в уста передавали.
Юрма до ранку з площі і не розійшлась,
Бо всі в тривозі уже стільки днів жили.
Флот невеликий македонський підкрадався,
Зненацька місто захопити сподівався,
Але трієри відігнать його змогли.
Та от купець, що пару днів тому прибув,
Сказав, що ті на Левку татями напали
І храм Ахілла, наче там пограбували.
Він сам горлання їхні п’яні добре чув.
На ранок вибрався на стіни Каллінік,
Щоб стан ворожий роздивитись, оцінити.
Та розібратись, що збираються робити.
Став рахувать намети, але втратив лік.
Як видно, той Зопіріон не поспішав.
Мабуть, чекав свої облогові машини.
Інакше важко буде подолати стіни.
Поки що хору навкруг міста грабував.
Та іще пращники кидалися свинцем,
Щоб зі стіни когось з борисфенітів збити.
Отож в обидва ока довелось глядіти,
Щоб тим свинцем та не заїхали в лице.
Тож день отой якось спокійно проминув.
Зате вночі зі степу крики долітали.
І македоняни, неначе й ніч не спали.
У їхнім таборі весь час неспокій був.
Кудись кіннотники уранці подались.
Аж по обіді тільки в табір повертались.
Мабуть, дарма в степу за скіфами ганялись.
В своїх степах ті ворогам не піддались.
Відтоді так було, здається, кожну ніч.
Вночі спокою македоняни не знали,
Весь час набіги дикі скіфські відбивали.
Хоч у бою і не стрічались віч-на-віч.
Проблеми, видно, в їхнім війську прибули,
Бо скіфи щільно всі шляхи перекривали,
До них обози з продовольством не пускали.
Та і машини для облоги не прийшли.
Кидати ж військо у атаку без машин,
Зопіріон, здається, зовсім не збирався.
Ще кілька днів на щось, напевно, сподівався,
Можливо, поміч мав отримати ще він.
Тож македонці тільки того і могли:
Свинцем кидати та ще стріли випускати.
Високі стіни не рішались штурмувати.
А якось вранці враз збиратись почали.
Причому, поспіхом. Знімався вражий стан.
Напевно, військо скіфське було на підході.
Цікавих всіх зі стін зігнати було годі.
По вражім стану мов пройшовся ураган.
Що захопили, що покинули й пішли.
В степу ще довго пил за ними піднімався.
Всяк скіфське військо ще побачить намагався.
Та скіфи, мабуть Гіпаніс десь перейшли
Повище, бо ж вони всі броди знали.
Нарешті, все поволі стихло. Хтось бігом
В стан македонський поспішив знайти чого.
Бо нині всяке у пригоді стати мало.
А Каллінік велів трієри готувать,
Пливти до Левки, щоб тих татів геть прогнати,
Які посміли храм священний грабувати.
Вдалося флот ворожий там іще застать.
Уздрівши еллінів, зібралися ті вмить
Та й у бік Істру подалися чимскоріше.
Хоча в осіннім морі панувала тиша,
Але Ахілл, напевно тих не зміг простить.
Бо звідкись з моря шквал зненацька налетів.
Трієри еллінів за островом стояли,
Тож їх від вітру того скелі прикривали.
А македонський флот той вітер підхопив
Та закрутив, по морю швидко розкидав.
Чи й удалось комусь з тих татів врятуватись?
Борисфенітам можна було повертатись,
Адже у місті було ще багато справ.
Поки сліди всі прибирали ворогів,
З походу свого стали скіфи повертатись.
Від них вдалося гарні вістки їм дізнатись:
Зопіріон втекти від скіфів не зумів.
Його до Істру вони гнали по степах.
Вночі і вдень йому спокою не давали.
Поки на змучених над Істром вже напали
І всіх понищили. Тож кожен скіф притяг
З собою купу скальпів, що звисали збоку.
А тим, кому вдалося все-таки втекти,
Спасіння все одно не удалось знайти.
Бо там за Істром пантрував за кожним кроком
Трибалл їх мстивий, який не забув,
Як цар Філіпп криваво в землях їх пройшовся.
Тепер об’єкт для помсти справжньої знайшовся.
І жоден, мабуть, тої долі не минув.
Ну, а у Ольвії тим часом весь народ
Ще святкував аби відзначить перемогу.
І на руках носили переможця свого.
Дали аж тисячу йому з міських щедрот.
Та порішили: Каллінік той заслужив,
Щоб на честь нього в місті пам’ятника звести,
Аби прийдешнім поколінням все донести
Про те, який тут чоловік славетний жив.

Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і пригадавсь мені.
Про Дарія відомо всім, мабуть.
Це той правитель персів, що поперся
Скоряти скіфів і у край наш вдерся.
Гадав, що скіфи з хлібом-сіллю ждуть.
Та трупом війська увесь степ встелив
І сам заледве звідси врятувався.
Отож, дарма у наші землі впхався.
Хоч декого цей приклад не навчив.
Та не про те розмову я почав.
Цікаво те, як став він царювати.
Хоч його рід був знатний і багатий,
Та на престол, одначе, прав не мав.
Потомки Кіра правили тоді.
Сам Кір в Центральній Азії загинув,
Державу на Камбіза – сина кинув.
А той одразу опинивсь в біді,
Бо заколот в країні запалав,
Взялись за зброю скорені народи.
А то для брата Бардії нагода,
Який царем теж бути забажав.
Камбіз оті повстання придушив.
До брата ж вбивцю потайки направив
І той-таки вчинив ту підлу справу.
Камбіз те в таємниці залишив.
А сам Єгипет покоряти взявсь.
Кривавий шлях позаду залишався.
А тут гонець із Персії примчався
І вість погану той Камбіз дізнавсь.
Що, наче, «вбитий» брат його живий
І тепер він на троні воссідає.
Камбіз тепер ніяких прав не має.
Від новини той став страшенно злий.
Рішив назад із військом повертати.
Та доля злий зіграла жарт із ним,
Бо він мечем поранився своїм,
Як на коня свого збиравсь сідати.
Від того, кажуть скоро й дуба дав.
А Бардія став правити спокійно.
Він слави не шукав собі у війнах.
Із бункера свого не вилізав.
Аби народ підтримував його,
Дав на три роки звільнення з податків.
Та перестав до себе знатних звати.
А ті ураз задумались – чого?
Хтось чутку поміж персами пустив,
Що той не може буть Камбізу братом,
Скоріше маг проклятий Гаумата
У Сузах владу царську захопив.
Один, хто збагатився на війні,
Рішив до правди, врешті, докопатись.
І у доньки своєї став питатись
Таємно – чи то Бардія, чи ні.
Вона ж в гаремі царському була,
Тож до «царя» якиїсь доступ мала.
Хоч Бардію в лице вона не знала,
Отож по виду взнати не могла.
Та батько їй приміту передав,
Що Кір колись, через якусь провину
В темницю царську Гаумату кинув
І там відрізать вуха наказав.
Тож, якщо вух в «царя» того нема,
То він не справжній… Та вночі і взнала.
І батькові новину передала,
Що то зовсім не Бардія, а маг.
До себе знатних він шістьох позвав
І розповів, про те, про що дізнався.
Ще і богами перед всіх поклявся,
Що саме правду він їм розказав.
Ті розгубились: що його робить?
Хоч ненавистю їх серця палали,
Але ж самі собі не довіряли.
А раптом хтось до мага поспішить?
Собі життя врятує, а других
Чекає смерть. Тож Дарій узяв слово:
- Хоч ми, здається, зовсім не готові
Та шанс єдиний втратить буде гріх.
Давайте звідси у палац підем.
Як боги нам у тому допоможуть,
То ми убити Гаумату зможем,
А ні – то славну смерть собі знайдем.
Так і вчинили. В’їхали у двір,
Де євнухи з мечами їх зустріли.
Та змовники їх легко перебили.
Маг, що сидів в палаці до цих пір,
Почувши шум, так сильно налякався,
Що кинувся ховатися бігом.
Та змовники-таки знайшли його
І клятий маг без голови зостався.
Хто зна, чи то, насправді, так було,
Чи Бардію ті змовники убили.
Бо то ж вони так людям говорили.
І так воно аж і до нас дійшло…
Історія не скі́нчилась на цім.
Бо ж «царя» вбили. Хто на трона сяде?
Кому до рук перейде царська влада?
Задумалися змовники над тим.
Надумались довіритись богам.
Як вони скажуть, хай то так і стане.
Рішили, коли сонце вранці встане,
Вони поїдуть в передмістя й там,
Чий кінь із них найпершим заірже,
Тому царем у Персії і стати.
До ранку розійшлися вони спати.
І кожен мріяв, поміж тим, уже,
Що він – є цар. І Дарій поміж них.
Йому не спалось. Конюха покликав,
Пообіцяв тому золоті ріки,
Якби царем той стати допоміг.
А конюх на те хитро посміхнувсь:
- Все буде добре, цар, не переймайся.
Не лиш на божу волю сподівайся.
Сам на підборах миттю розвернувсь
Й до стайні до своєї поспішив.
Узяв кобилу, вивів в передмістя.
Там прив’язав її надійно, звісно.
Туди коня він Дарія привів
Та дав йому кобилу ту покрити…
А вранці знатні сіли на коней.
Все чинно, ніхто коней не жене.
Ледь їм вдалось на вулицю ступити,
Де уночі кобила та була,
Як Дарієвий кінь почав іржати…
Отак йому царем вдалося стати.
Від нього і династія пішла…
Та я вертаюсь знову до боліт.
Що «цар не справжній» ширяться розмови.
Що то двійник, лунає знову й знову.
І ті чутки вже поповзли у світ.
Можливо, там готуються уже
Аби зі світу двійника прибрати.
Та поки не спроможні ще обрати,
Чий кінь на тих болотах заірже.

Із Треполя над Стугною загін виїжджає.
Зі стін кріпості їх люди в похід проводжають.
Вирушає молодий ще князь Мстислав у поле,
Хоче, мабуть упіймати за хвіст свою долю.
Бо ж набридло то в Торопці глухому сидіти,
Що й новини вже протухлі лиш почуєш звідти.
У Треполі веселіше, бо ж степ зовсім поряд.
Та і лодії прямують з верхів’їв до моря.
Тож є про що послухати. Та ж кров буйна грає.
Душа з ворогом зіткнутись у бою бажає.
Та доводилось сидіти в Треполі оцьому,
Бо половці замирились, наче ж з Руссю, тому
У набіги не ходили, Русь не грабували.
А то би вони і Треполь його не минали.
Сумно цілий день сидіти. А меч іржавіє.
А тут раптом йому дядько подає надію.
Як гонець йому повідав, то так було діло.
Ростислав із батьком саме на лови ходили
Під Чорнобиль. Тут до нього посланці примчали,
Ліпші мужі від клобуків чорних їх прислали.
Стали вийти умовляти на половців його,
Поки снігу іще мало й не важка дорога.
А у нього й так до діла вже руки свербіли,
Тож не довго і вмовляли – вмовити зуміли.
Поки батько не дізнався, бо ж не пустить, звісно,
Він тихцем покинув того та й подався лісом.
Зібрав вборзі всю дружину, закликав охочих.
До сестричича у Треполь послав проти ночі.
А Мстислав, лише почувши, за те ухопився,
Бо ж у Треполі отому уже й засидівся.
Зібрав бігом всю дружину та й помчав до Росі,
Де би невелике військо з дядьковим зійшлося.
Зима була досить тепла, снігу, справді мало.
Під копитами земля аж гулом віддавала,
Бо ж промерзла. Хоч замети не треба долати.
Можна полем аж до Росі преспокійно мчати.
Їде Мстислав, поряд із ним його воєвода,
Старий Сдислав Жирославич. Він дружину водить
Вже давно, тож досвід має. Та й знає багато.
А Мстиславові набридло їхати й мовчати.
Став питати воєводи чи він досвід має,
Чи то вперше на половців в похід виступає.
- Ходив, княже і не раз вже. Доводилось битись.
Та не хочу, проте, княже я отим хвалитись.
Не зважай, адже твій дядько гарний досвід має,
Бо ж не вперше на половців в похід виступає.
Іще кілька років тому послав його батько
До Торчеська, щоб Поросся там оберігати.
Кундувдий якраз приперся, що жадав помститись.
Але з князем Ростиславом не схотів зустрітись.
Розорив одне містечко та і в степ подався.
Звісно, Ростислав за все те в боргу не зостався.
Прийшли теж клобуки чорні та стали просити
На половців із походом отвітним сходити.
Князь не надто й опирався, бо ж руки свербіли.
Взяв дружину та клобуків й подався на «діло».
Тоді теж зима стояла й була досить тиха.
Ніхто з половців, звичайно, не відчував лиха.
Дійшли вони до порогів, за Дніпро майнули,
У Протолчім на безмежні луки завернули.
А там, що стада худоби великі бродили,
Що табуни цілі коней та й кибиток сила.
Нахапалися полону, стада прихопили
Та й за Дніпро у Поросся знову поспішили.
Коли половці дізнались, то сили зібрали
І слідом за Ростиславом по степу погнали.
Вже на третій день догнали, бо ж ті йшли повільно.
Ту худобу та й полон той не підженеш сильно.
Чує князь страшенний тупіт, аж земля трясеться,
Мабуть, орда половецька вслід йому несеться.
Велів війську зупинитись, шлях загородили
Та й чекають, щоб половці ближче підлетіли.
Коли ті були вже ладні їх атакувати,
Велів князь над військом стяги свої піднімати.
Половці, мабуть гадали, що тут лиш клобуки,
Вони здобиччю легкою попадуть у руки.
А тут і князь, і дружина. Половці змішались.
Битися іще й із князем все ж не сподівались.
Затримались не надовго та то було досить.
Руські лучними ступили й стрілами їх косять.
У половців, як не вийде ворога зім’яти,
Вони зразу ж кидаються у степ утікати.
Наші ж рухались неспішно, бо худобу гнали,
Тож і коні їхні сили ще достатньо мали.
А половці три дні гнали, коней потомили.
Хоч втікали, та догнати їх наші зуміли.
Кому голови зрубали, кого в полон взяли.
Хана їхнього Кобана, навіть, пов’язали.
А потім уже спокійно за Рось повертались.
Половці за те помститись, звісно, намагались.
Усе літо довелося під Каневом стати,
Щоби землю від поганих тих оберігати…
У розмовах тих до Росі, нарешті дістались,
Там на військо Ростислава скоро дочекались.
Далі рушили кар’єром, коней підганяли,
Розлякували диких звірів, що в степу блукали.
Коли ж вибралися, врешті і у дике поле,
То вже їхали неспішно, виславши навколо
По степу свою сторожу, щоб все обдивилась,
Чи де часом орда якась та й не зачаїлась.
Мстислав їхав біля дядька, весь час придивлявся,
Розпитував, зрозуміти усе намагався.
Хоч той лиш на вісім років старший був за нього,
Але мав уже достатньо він досвіду свого.
Вже надвечір дійшли річки, що Івлею звалась.
Тут до рук їм половецькі сторожі попались.
Узяли їх наші тихо, до війська примчали,
А тут уже перед князем гарно допитали.
Від сторожі тої дещо цікаве узнали:
Що половці своїм станом близенько стояли,
Лише в однім переході на південь у балці.
Вирішили між собою – не будем спиняться.
Виступили в ніч негайно, рухались тихенько.
В темряві дістались стану доволі близенько,
Оточили його тихо, не гавкнув й собака.
А на самому світанку по княжому знаку
З усіх боків на стан вражий разом налетіли.
Хто з половців опирався, то тих перебили.
А більшість в мотуззя взяли. Здобичі багато.
«Княжичів» і «мужів добрих» вдалося узяти
Там чимало. А челяді, колодників різних,
Навіть і не рахували. Та й худоби, звісно
Стада й табуни дістались. Було з чим вертати.
Тож і рушили повільно, щоб худобу гнати.
Мстислав їхав з себе гордий: побував у ділі,
Обагрив меча у крові, відчув в собі силу.
Щоб не дядько, він би й далі у степи подався,
Бо його дух молодечий ще не нагулявся.
Проте розум підказував – щоб чогось добитись,
Треба князеві уміти вчасно зупинитись.
Половці зібрались в силі та їх наздогнали
Та на військо нападати на руське не стали.
Бо їх виявилось менше, хоча й не відстали,
До самісінької Росі так і проводжали.
Вже за Россю розділились, клобуки лишались,
Бо вони ж на цих просторах саме й тирлувались.
Мстислав узяв свою здобич, на Треполь подався,
Де, народ уже, напевно, його зачекався.
Буде в них подвійне свято, бо ж Різдво на носі.
А до свята скільки всього здобути вдалося.
Ростислав вернувся в Торчеськ. Не сидів там довго.
Прийшла вістка, що зібрався скоро у дорогу
До батька подавсь у Вручий, повіз «саїгати»,
Щоби батькові належне з походу віддати.
Батько на Литву збирався. Стрів його сердитий,
Через нього довелося похід відмінити.
Князь великий із Києва, як про те дізнався,
Що з половцями із-за сина тепер мир зірвався,
Накинувся на Рюрика та став дорікати,
Адже тепер знов зі степом треба воювати.
Про похід в Литву прийшлося Рюрику забути,
І на південь полки свої тоді повернути.
А сина, щоб, не дай Боже, великому князю
Не попався десь на очі і одного разу,
Відправив в Смоленська до брата, потім у Владимир.
А половці приходили. І Мстислав був з тими,
Хто стеріг Русі кордони. Йому теж попало.
Але його те не надто сильно налякало.
Дух у йому войовничий батьківський прокинувсь.
Жаль, що батько не побачить уже свого сина.
Міг би, мабуть ним гордитись. Може, з неба гляне,
Як син його вже в походах ганяє «поганих»…
Весна, літо проминули. Половців відбили,
Хоч до зими наступної кордон сторожили.

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.

Москаля, хоч як старайся вивести у люди,
Він і в сьомому коліні тим москалем буде.
І зрадить тебе, і обдурить, і пустить по світу,
Бо інакше москаль просто не уміє жити.
Згадалася історія двох родів москальских –
Шем’ячичів і таких же, як і ті – Можайських.
Не прості роди – князівські, потомки отого
Князя Дмитра, що ми знаєм під псевдо «Донського».
Як урізав Донський дуба, то син його правив
Василь, а по смерті на той стіл мав право
Онук Дмитра, який дивно – теж Василем звався.
Йому стіл той в десять років всього лиш дістався.
Того його дядько Юрій не став визнавати,
Бо самому захотілось в Москві князювати.
І почалась колотнеча на четверть століття,
Кому саме у Москві тій за князя сидіти.
Зчепились в борні кривавій і жалю не знали.
Розоряли землі «вражі», палили, вбивали.
До бійні тії й синочки Юрка доєднались –
Василь та Дмитро. Найперше Василю дісталось.
Упіймали й за наказом тезки осліпили.
Вороги ж «око за око» вірно зрозуміли.
Через десять літ і князя Василя впіймали
Та очі під гиготіння теж повидирали.
Той був Косий, цей став Темний – отак і рівнялись.
Врешті влада в Москві Дмитру Шем’яці дісталась –
То меншенький син Юрія. Але ненадовго.
Скоро уже Василь Темний попер звідти його.
Самого Шем’яку скоро просто отруїли.
Москалі і тоді, бачте вже таке уміли.
А синок того Шем’яки, що Іваном звався,
Зрозумів, що все пропало й у Литву подався
Разом з дядьком двоюрідним Можайським Іваном.
Казимір, як князь литовський стрів їх непогано.
Як не як, рідня то кровна московського князя.
Дивись, схочуть відомстити тому за образи.
Та з підмогою литвинів знову в Москві сядуть.
Свої люди в Московії Литві не завадять.
Але то все на майбутнє. Литва гарно стріла,
Володіннями обширними князів наділили.
І не десь, а в прикордонні із Москвою близько.
Один Сіверщину цілу заодно із Рильськом,
Другий Гомель з Стародубом. Обвиклися скоро,
Стали тягти нові землі до свойого двору.
Величезні володіння в прикордонні мали,
Але вірними державі від того не стали.
Звикли в себе в Московщині жити, як вважали,
Тож ні про які закони чути не бажали.
Дали тому Можайському Брянськ під управління,
Так він здумався ламати всіх через коліно.
А ті ж звикли до порядку, що діють закони.
Мусили від свого князя стати в оборону.
На той час уже старого не було живого.
Та ж синочок і онучок всім пішли у нього.
Перли на той Брянськ нахрапом, дійшло до конфлікту,
В результаті онук Федір в Брянську був убитий.
Казимир, щоб припинити ті дикі розбрати,
Мусив Брянськ у тих Можайських, врешті відібрати.
Та біднішими від того ті князі не стали.
На той час вони вже власні війська свої мали.
Не гидували московських купців грабувати.
Хоч на волю Казиміра мусили зважати.
Бо ж землі-то не спадкові, дані в володіння,
Все від князя великого залежить хотіння.
Схоче – зможе відібрати. Мали озиратись
І вислужитись перед князем постійно старатись.
Вислужились. Вже й Чернігів Можайському дали.
Тепер їхні володіння суцільно лежали
Під самим Московським царством. Розміром з державу.
А у Москві Іван Третій на той час вже правив.
Теж «збирач земель» відомий. Усе тяг, що бачив.
Заявив: ворогів батька він уже пробачив.
Став таємні перемови вести із отими,
Щоб в Москву перебирались…з землями своїми.
Обіцяв їм пільги всякі і землі спадкові.
І прокинулось чуття в них москальської крові.
Прийшли в Литву голі й босі, а тут розжилися
І тепер у «рідну говєнь» вертати взялися.
А в москалів у крові то – живуть-поживають,
Добра по краях сусідніх собі наживають.
Та, як тільки «рідна говєнь» забулькає раптом,
То збиратись починають, до неї вертати.
Та вертають якось дивно – плачуть і волають,
Що їм тут, мовляв «нацисти» жити заважають.
«Прийди, Москва, забери нас з землею цією,
Бо ми зовсім не бажаєм розлучатись з нею!»
А Москва того й чекає, війська посилає
І в сусіда шмат добрячий землі відбирає.
Москалі їй ті не треба, їй землі все мало.
Вона б, коли було можна, все б собі забрала.
У Литві вже Олександр тоді саме правив,
Хоч, здається із Москвою вирішив він справу.
І договір підписали – людей не манити
«Ні з землями, ні без оних» в свої краї жити.
Що москалям договір той? Коли так бувало,
Щоби москалі та й слово власнеє тримали?
Завили князі приблудні, що їх «зобижають»,
Молитися в православні храми не пускають.
Хоча Литва православна ще в ті часи була,
Лиш декого в католицьку віру навернули.
Тим не менше, не дарма ж ті стали завивати,
Москва тут же «православних» прийшла захищати.
Війна Москви із Литвою скоро почалася
І чергова авантюра Москві удалася.
Були то литовські землі, а московські стали,
Хоч відношення, звичайно до Москви не мали.
Стали зрадники ці вірно Івану служити.
Втім, Можайському не довго удалось прожити.
Помер, сину Василеві мало все дістатись.
Той відтепер Стародубський почав називатись.
Пішов вгору, поріднився із самим Іваном.
Та радіти почав, видно той Василь зарано.
Бо, хоч двічі і женився та дітей не мали.
Тож по смерті усі землі Москва і забрала.
Недовго й Василь Шем’ячич радів, що «вернувся»,
Бо вже скоро мідним тазом уділ навернувся.
«Запідозрив» Василь Третій Шем’ячича в зраді,
Що той, наче відносини з Литвою наладив.
Велів до Москви прибути. Що його робити?
Звернувсь Василь за поміччю до митрополита.
Той обіцяв – не зачеплять, приїзди із Богом.
Московського ж попа слово не варте нічого.
Довірився той Шем’ячич, прибув до столиці
І одразу ж опинився у царській в’язниці.
Промучився кілька років та й помер небога.
А всі землі і маєтки відібрали в нього.
Бо, як тільки в Москві його у кайдани взяли,
То жінку й дітей одразу в монастир загнали,
Поробили з них монахів, щоб і прав не мали.
Тож, по смерті їх і роду їхнього не стало.
Так Москва за зраду платить. Але мізки «ватні»
Засвоїти ту науку й за віки не здатні.

Як сів князь Гліб на стіл отчий в Києві святому,
Тоді половці зібрались зі степу усього.
Одні прийшли під Пісочен, до міста отого,
Що за ним вже Переяслав. І стали при ньому.
Другі прийшли другим боком, під Корсунем стали.
І послали і ті, й другі посланців до князя.
Щоб не було поміж князем й ханами образи,
Вони договір укласти поміж ними мали,
Як усі князі робили, щоб зі степом жити
В мирі й злагоді. Не став князь традицій ламати.
Сказав послам: «Прийду скоро!» та зібрав дружину
Порадитись, куди саме спочатку податись:
В Переяслав чи то в Корсунь? З ким перш домовлятись?
Князь тоді переяславський був іще дитина,
Мав всього дванадцять літ він. Тож і порішили
Їхати у Переяслав. До других послали
Посланців, сказати, аби вони зачекали,
Поки князі в Переяслав на стрічу спішили.
Там зустрілись із ханами та все порішали.
І договір підписали, й дари князь роздав їм.
Подалися ті половці до своїх кочів’їв.
А князь Гліб на другий берег, на Корсунь погнали.
А ті половці не стали на князя чекати.
Чи образились, чи, може, жадоба здолала.
Князя в Києві немає й війська зовсім мало.
Чого б не піти на Київ, не пограбувати?
І підняли свої вежі, на північ помчали.
Запалали міста, села та кров полилася.
Набирать собі полону орда узялася.
Здобич собі нахапали, на вежі складали.
Крик і плач знялись над краєм. А князь то не знає.
Він ще їде домовлятись з половцями тими.
А уже богиня помсти встала поміж ними
На достойний отвіт князя половцям чекає.
Сімця половці дістались, Полонний здолали.
Взяли уже сіл без ліку, полону багато.
Тоді уже й розвернулись, щоб у степ вертати.
Табуни коней, отари та череди гнали.
Перепетівським вже полем князь на стрічу мчався,
Коли вістка та трагічна до нього дістала,
Що половці край пустошать, його не діждали.
Розгнівався князь, одразу за меча узявся.
Рішив іти навперейми, злодіїв скарати.
Та спинили берендеї, що вість ту примчали.
- Не їдь княже. Їх багато! – казати почали.
Тобі можна на них з військом сильним виступати.
Коли браття прийдуть в поміч. А то сам загинеш.
Посли краще когось з братів та ми із ним підем
За ордою злодійською пройдемо ми слідом,
Хоч затримаємо трохи, поки ти наспінеш.
Задумався князь, покликав Михалка до себе,
Що був його рідним братом. Велів сотню взяти
Із князівської дружини та і в степ скакати.
Бо хоч трохи тих половців затримати треба.
Попрощавсь Михалко з братом – чи живим ще буде.
Узяв братову дружину, узяв берендеїв,
Що прийшли на поміч князю ордою всією.
Було тисяча їх та ще половина люду.
Половців багато більше та то не лякало.
Стрінуть ворога, тоді вже будуть щось рішати:
Чи то битися до смерті, чи то відступати.
Отож, військо невелике по сліду помчало.
Берендеї добре вміли ті сліди читати.
Знайшли, де стоїть сторожа у степу куманська,
Об’їхали, оточили, напали зненацька.
Не дали з трьохсот нікому у степ поскакати.
Кого вбили, кого миттю в полон пов’язали
Та допитувати стали про ординські сили.
- Нас сім тисяч у поході! – вони заявили.
Що тепер робити з ними? Адже війська мало.
При собі тримати дарма, відпустити – годі,
Бо ж помчаться, донесуть тим, загублять всю справу.
Довелося влаштувати їм лазню криваву,
Щоб вони не заважали загону в поході.
Сам Михалко молодий ще, мав досвіду мало.
Мав мудрого воєводу, втім Володислава,
Брата Яневого. Той знав добре свою справу.
Перебивши полонених, далі не чекали.
Подались орді назустріч. Та й не забарилась.
Не вся, звісно, лиш частина з полоном вертала.
Із засідки несподівано зусібіч напали.
Хоча половці затято і сміливо бились,
Але наші їх здолали і полон звільнили.
У половців полонених знов стали питати,
Чи ще війська вслід за ними рухає багато?
Ті сказали, що позаду них іде вся сила.
Вже не стали вперед рватись, а тут зупинились.
Місце стрічі досить вдале, є де воювати.
Стали в полі дружинники, хоч їх небагато:
З сотні тільки дев’яносто воїв залишилось.
Але стали та орді тій шлях загородили.
Князь хотів із ними стати, берендеї знову
Не дали того зробити, бо ж знали чудово,
Що в надійнім керівництві уся їхня сила.
З’явилося на дорозі і вороже військо.
Побачило наших воїв, супроти них стало.
На кожного з наших воїв десять припадало.
Але всі вони сміливо з ворогом зійшлися.
Налетіли берендеї, з кінними зчепились.
Січа люта серед поля того закружляла.
Насідали половчани, наші боронились.
Ні на крок не відступили, із ворогом бились.
Вже нашого стягоносця кляті порубали.
Ледве устиг воєвода стяг той підхопити.
Бо ж, не буде стяга, військо зневіритись може.
Закликали вої в поміч собі силу Божу.
Сталі усі кругом стяга, аби боронити.
І вдарили на половців з сил своїх останніх.
І їхнього стягоносця умить порубали.
І під ноги половецьке знамено упало.
Замішання почалося в половецькім стані.
Хоча іще насідали, на князя напали.
Та стегно двома списами Михалку пробили,
Третім йому кріпко руку в бою прохромили.
Але з коня не звалили. Відступати стали.
Спершу задні подалися, а за ними й другі.
Наші ж кинулися слідом та усіх рубали
Та в’язали тих, які вже руки підіймали.
Не втримала орда, врешті, нашої потуги.
Побіг хан Тоглій, а слідом і всі подалися.
Доки дня, то берендеї вслід за ними гнали.
Кого били, кого швидко у мотуззя брали.
Десь із півтораста тисяч у полон здалися.
Повертав Михалко в Київ, з ним переяславці,
Що князь Гліб йому зоставив, та ще берендеї.
Полонені повертались до землі своєї,
Щоб хати відбудувати, взятися до праці.
Зустрічав їх радо Київ, князь навстрічу вийшов,
Щоби брата привітати з подвигом великим.
Слідом гнали і полон весь половецький дикий.
Які очі перед князем опускали лише.
Дзвони у церквах дзвонили, воїв зустрічали.
На землі на Руській свято – здолали поганих.
Сподівалися, що мирні вже часи настануть.
Та на Бога й на дружину княжу уповали.

День до вечора хилився, вітер спати вклався,
А в байраку степовому банкет починався.
Кіш Ісачка із Брацлава приймав гостей знатних.
Тож козаки вполювали дичини багато.
Смажилося на багатті і звіра, і птиці,
Щоб зустріти побратимів щедро, як годиться.
Бо прибули в кіш козацький не якісь заброди –
Такі ж самі отамани, аби дійти згоди.
Іван Держко із Черкас та іще Карпо Масло.
У степу вони останніх між кошів не пасли.
Мали кожен під собою кілька сот козаків.
І не було в степах більших за них забіяків.
Доки козаки місцеві гостей годували,
Отамани за окремим «столом» розмовляли.
- Одна справа наклюнулась! - Ісачко говорить, -
Можем трохи грошеняток заробити скоро.
- А у чому полягає ота сама справа? –
Запитав Карпо, що всівся від Ісачка справа.
Той по боках озирнувся, чи там хто не слуха,
Щоб розмова, раніш часу не втрапила в вуха
Чиїсь чужі: - Князь Сангушко просить товариство
Трохи клятому султану в пазуху залізти.
Треба взяти той Очаків, що турки засіли,
Аби турка проти ляхів ми тим розізлили.
- Ну, - затяг Іван, що зліва сидів від Ісачка, -
Я можливості такої поки що не бачу.
Це ж потрібно стільки «чайок» в похід зготувати.
Та і пороху, і шабель треба вдосталь мати.
Звідки взяти? - Не турбуйся, - Ісачко до нього. –
Щодо «чайок», князь нам злато передасть для того.
І свинець, і порох буде для того походу.
Аби ми лишень для того дали свою згоду.
- Ну, коли так воно буде, чого ж і гадати?
Чого би нам до султана і не завітати, -
Сказав Іван. Карпо також підтримав ідею:
- Як князь стрима своє слово, то, звісно, підемо!
А вже скоро і сокири зацюкали в плавнях.
Взялись «чайки» майструвати козаченьки вправно.
Вже стояла осінь тепла, ліси пожовтіли,
Коли три десятки «чайок» у похід відплили.
Ішли Дніпром, течією, не дуже скрадались.
Бо у плавнях когось стріти і не сподівались.
Коли ж плавні розступились, течію відкрили,
То налягли козаченьки на весла щосили,
Аби швидше проскочити, не втрапити в око
Тим татарам, що отари пасуть з обох боків.
Господь милував, укрив їх від очей ворожих.
Доберуться Очакова непомітно, може.
Вийшли посеред лиману, берегів не знати.
Доки вже почне сіріти, довелось чекати.
А тоді на весла знову налягли щосили
І під самий той Очаків в темряві приплили.
Обв’язали весла віхтям, щоб плеску не чути.
Свої «чайки» під берегом лишили припнуті,
А самі тихцем прокрались під високі стіни.
Там, напевно, десь сторожа стояти повинна.
Дослухались усі довго – нічого не чути.
Може бути, що й сторожі удалось поснути?!
Стали кішки закидати, якось зачепили
І нагору по мотузка перші поспіщили.
Сторожа і, справді, спала. Хутко пов’язали,
Убивати її сонну бажання не мали.
Що із мертвого узяти? А живих схопити,
Можна аспрів вимагати викуп заплатити.
Спустилися у фортецю, кинулись шукати
Турків, які її мали добре захищати.
Заодно і по будинках багатих пройшлися.
Там і одяг, і прикраси хутко віднайшлися.
Місто швидко прокидалось, почулися крики.
Вискочив загін турецький зовсім невеликий.
З три десятки горлорізів. Стіни захищати,
Їх би досить. На вулиці ж що там воювати?
Притисли їх попід стіни. П’ятьох зразу вбили,
Чотирьох ще поранили й здаватись веліли.
А що туркам тим робити? Шаблі й покидали
Й усі перед козаками на коліна стали.
Ісачко вмів по-турецькі добре говорити,
Велів туркам, коли хочуть вони далі жити,
Нести гроші, то їм тоді нічого не буде.
Двадцять згодились одразу: нехай так і буде!
Інші стали артачитись, мов грошей немає.
Але козаки в цій справі уже досвід мають.
Як немає грошей, то ми майном будем брати.
Зоставили голих й босих. Ще встигли багатих
Купців в місті потрусити. Також повеліли,
Аби ті за себе викуп великий платили.
А ні… Вже купці учені. Знайшли швидко злато.
Козакам не довелося нічого й шукати.
Не розбійники ж ніякі, козаки порядні.
Отож, викуп заплатили та ще й були раді.
Ще сонечко не сідало, козаки зібрались,
Посідали в свої «чайки» та й назад подались.
Ще, щоправда, прихопили в полі табун коней.
Біля сотні. Козаки їх по березі гонять.
«Чайки» пливуть по лиману, берега тримають,
А козаки понад берегом табун поганяють.
Так і до Дніпра дістались, піднялися вгору…
Про той похід у Стамбулі дізналися скоро.
Султан аж зробився білий, аж ногами тупав.
Слав на голови козацькі він прокльонів купи.
Та ж їх йому не дістати. Велів листа слати
Королеві ляхів. Того війною лякати.
Король, звісно, налякався, велів розбиратись.
Та ж до козаків у полі йому не дістатись.
Довелось з казни своєї відступне платити,
Щоб турецького султана лишень не лютити.
А козаки повернулись, здобич розділили
Та і кошем своїм кожен у полі зажили.

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Молодий та уже сивий Могут подивився
Поглядом сумним на небо. Погляд опустився
На багаття, зітхнув тяжко та і мовив тихо:
- Ходив, братці. Довелося…Та собі на лихо.
- Розкажи! З того ж походу мало хто вернувся.
Для скількох людей бідою похід обернувся.
- Та я й сам якимось дивом живим залишився.
Кажуть люди, що в сорочці, мабуть народився.
Згадувати, навіть важко… Часом серед ночі
Прокидаюся, бо бачу друзів своїх очі,
Яким вже не повернутись. Навіки зостались.
Багатьом із них жорстока смерть тоді дісталась.
Та давайте все спочатку. Служив я в дружині
Володимира, що старшим був у князя сином.
Ярослав його на князя в Новгород відправив.
Тож ми там не надто знали про київські справи.
Володимир був гарячий, але досить вмілий.
Ми у похід переможний з ним на ємь ходили.
А так все буденні справи. Аж одного разу
З Києва прибув поспішно посланець від князя.
Повелів йому з Помор’я охочих наймати
Та з дружиною і тими в Київ поспішати.
На найманців прислав злата, велів не жаліти,
Але брати тих, хто вміє мечем володіти.
Та велів багато лодій також зготувати
І навесні в тих лодіях на Київ рушати.
Володимир встиг за зиму зробити багато:
І воїнів кілька тисяч в Помор’ї найняти,
І лодій побудувати, щоб всі змогли сісти
І спокійно до Києва по річках доплисти.
Десь у травні прибули ми до Києва й стали
У Почайні, де чимало вже лодій стояло.
Забили усю Почайну, так густо тулились,
Наче оті оселедці. А люду набилось,
Що не пройти на Подолі. Знайомі стрічались.
У розмовах з місцевими ми скоро й дізнались,
Що ітимем на Царград ми. А чого? Хто знає?
Князь мовчить, а народ різне про то розмовляє.
Одні кажуть, що убили купця у Царграді
З наших знатних. Тож потрібно відстояти правду
І кривдників покарати. Другі говорили,
Що варяги ту всю кашу, наче заварили.
Ті варяги у Царграді довгий час служили.
Імператори, щоправда, не всі їх любили.
А вони мінялись часто – всіх не пригадати.
Один із них і надумав варягів прогнати.
А Гаральда, що вже нині зятем в Ярослава,
У в’язницю без провини якоїсь відправив.
Той утік, на Русь подався, тут і одружився.
Отож і на правах зятя вмовлять заходився
Ярослава, щоб гнійник той увесь розорити.
А треті зовсім інакше взялись говорити.
Мовляв, коли Володимир, батько Ярослава
Із принцесою ромеїв був весілля справив,
Вона сина Ярослава йому народила.
А кров царська у ромеїв – то велика сила.
А, оскільки там царів тих труїли, вбивали,
То достойних на трон сісти було зовсім мало.
А тепер прийшла година, що кров Ярослава
Має на престол ромеїв чи найбільше право.
Сам він правити не хоче у Царграді тому.
Та ж чи може він синові відмовити в цьому?
Тож і взявсь велике військо Ярослав збирати,
Бо ж іде син Володимир свій трон воювати.
Де тут правда? Хто там знає? То не наше діло.
Всі ж бо знали, що Рогніда його народила,
А ніяка не принцеса Анна. Набрехали?
Врешті, на початок літа похід зготувалиий.
Десь чотири сотні лодій в похід подалися,
Їх вітрила, наче птахи над Дніпром знялися.
Нами Іван Творимирич – воєвода правив,
Бо ж перебрав Володимир над всім військом справи.
Ішов «полк» киян із нами з тисяцьким Вишатой.
Та полків усіх охочих ішло теж багато.
За три тижні прибули ми у дунайське гирло.
Там було для русів звичне у походах тирло.
Бо ж далі іти вже морем, треба відпочити,
Лодії усі оглянуть та ремонт зробити.
Поки ми відпочивали і посли примчали
Із Царграду. Мабуть, князя вмовляти почали.
Обіцяли, що за кривду можуть заплатити.
Та чи та дрібниця може князя зупинити?
Та і пізно. Треба було думати раніше,
Поки іще Володимир у похід не вийшов.
Пішли посли, не солоно довелось сьорбати.
Ми, щоправда, тут понесли свої перші втрати.
Бо загони невеликі «за хлібом» послали,
А ромейські вої раптом на них і напали.
Не став тоді Володимир за ними ганяти,
Не захотів свого часу даремно втрачати.
Тож знялися й подалися вздовж берега далі.
Часом кораблі ромейські на нас нападали.
Та не змогли зупинити. Нас було багато.
Куди там тим кільком суднам нас було спиняти?
Вже почався липень, коли ми в Босфор дістались.
І у сутінках вечірніх берега пристали.
За ніч добре відпочили. Ромеї не стали
Нас, напевно турбувати – від страху дрижали.
Їхній флот, що стояв в бухті згорів нещодавно.
Отож, справи виглядали в ромеїв погано.
Стягли, кажуть, все, що можна вони до столиці
І думають із тим «флотом» супроти нас биться.
Коли сонце піднялося уранці над схилом,
Наші лодії протоку перегородили.
Від берега до берега у протоці стали.
Коли ворог на бій вийде, спокійно чекали.
Та ромейські судна вийшли в ранковім тумані.
Деякі були і зовсім в жалюгіднім стані.
Стали вони у протоці і стоять, чекають,
А берегом кінні вої ромейські гасають.
Князь хотів, аби ромеї із протоки вийшли,
Тоді б ми їх оточили й потопили більше.
Та вони не поспішали. Тим часом до князя
Знову посланці прибули. Із чим цього разу?
Імператор благав знову з князем замиритись,
Обіцяв, що згоден златом від нас відкупитись.
Князь погодивсь, як ромеї достатньо заплатять:
Мають тисячу статирів на лодію дати.
Імператору, одначе то здалось багато.
Так до вечора усім нам довелось стояти.
Уже сонце і на захід почало схиляти,
Як ромеї все ж надумали на нас нападати.
Три великі досить судна нас атакували.
Наші судна їх одразу в кільце брати стали.
Оточили й намагались швидко захопити.
Та ж у них судна високі. А ромеї звідти
Взялись камені кидати і списи метати.
Наші узялись їм діри у днищі рубати.
Та тут раптом одізвались ромейські «гармати»,
Стали вони «вогнем грецьким» по наших плювати.
Ми про річ ту колись чули, хоч бачили вперше.
Скажу чесно: його вигляд усе перевершив.
Де вогонь той тільки падав, все умить горіло.
І не можна його було змити, навіть з тіла,
Бо й вода його не брала. І вода займалась.
Тоді наші відступати від греків узялись.
А весь флот ромейський рушив проти наших лодій.
І було їх так багато, що спинити годі.
І не стільки було страшно з ними в бій вступати.
Як боялися, що будуть ті вогнем плювати.
Лодії всі розвертались, в море відступали.
Лише зовсім не багато на місці стояло,
Щоб ворога зупинити. Та вже ніч спускалась.
Тож і битви, як такої у той день не сталось.
Відступили ми у море. Та тут нове лихо.
Цілий день було на морі безвітряно, тихо.
А тут буря налетіла зненацька зі сходу.
Тому вітру страшенному опиратись годі.
Лодії, немов шкарлупки, по морю жбурляло.
Які скоро потопило, на скелі погнало,
Щоб розбити. Хто спромігся – берега дістався.
Де знайти собі рятунок, врешті сподівався.
Але ж зброю і кольчуги в них море забрало.
Тож вони кінним ромеям там за здобич стали.
Княжу лодію розбило, княжий воєвода
Підоспів, а то б забрали князя вражі води.
Нашу лодію розбило об гостре каміння.
Коли б не моє з дитинства плавати уміння,
Там би, мабуть і зостався. Та виплив, на щастя,
Аби на тому камінні ледь живим упасти.
А на ранок буря стихла й стало зрозуміло,
Що з ромеєм воювати вже не було сили.
З флоту мало що зосталось. Але залишились
Кілька тисяч тих, що, врешті берега прибились.
Кого могли, на лодії вцілілі забрали.
А всіх інших на березі вражім залишали.
Утомлені і беззбройні – що робити з нами?
Під ворожими лишалось згинути мечами.
Тоді тисяцький Вишата з лодії спустився,
Добровільно на березі з нами залишився.
Сказав князю: - Коли жити, то разом із ними.
А, як прийдеться вмирати, то з воями тими!
Пішли лодії на північ, а нас полишили.
Скоро їм услід ромейські судна поспішили.
Це пізніше я дізнався, що-таки догнали,
Коли лодії у бухті якраз спочивали.
Ледь ромеї їх уздріли, у бухту ввірвались
І накинулись на наших, добить сподівались.
Наші ж теж не ликом шиті, про погоню знали,
Отож, пастку тим ромеям були зготували.
Не всі лодії у бухті були на ту пору.
Ледь ромеї в неї вперлись, як зненацька з моря
Нові лодії з’явились, що досі ховались.
Деякі ромеї встигли втекти, врятувлись.
А всі інші потопили або захопили,
А ромеїв, що там були усіх перебили.
Та й попливли собі далі, на Русь повертались.
А ми під самим Царградом так і залишались.
Втім Вишата досить швидко нас привів до тями.
Вишикував для початку і заявив прямо,
Що ми не юрба, а військо. Як хочемо жити,
То повинні, хоч і пішки вибиратись звідти.
А всіх нас було шість тисяч –чималенька сила.
Правда, зброю врятувати більшість не зуміла.
- Зброю у бою здобудем! – заявив Вишата.
Тут кіннотники ромейські взялись нападати.
Але наші, хто при зброї, їх швидко прогнали.
Ще й трофейну першу зброю для війська дістали.
Отож, рушили ми звідти на північ вздовж моря.
Натерпілися в дорозі тій чимало горя.
І від голоду страждали, і ромеї кляті
І вдень, і вночі заповзялись на нас нападати.
Хоча ми і відбивались та людей втрачали.
З кожним днем нас усе менше і менше ставало.
Та Вишата не здавався, казав: -Трохи, братці
Ще натиснути й Дунаю зможемо дістаться!
А ми йому довіряли. Кому ж іще мали?
Ті слова нам наші сили лише й поповняли.
Пів Болгарії пройшли вже, до річки дістались,
Що місцевими, здається, Варна називалась.
Тут спинились на спочинок, бо вже сил не мали.
Табір собі тимчасовий все ж облаштували.
Тут позвав мене Вишата та велів податись
Поза річку та гарненько там пороззиратись,
Чи нема там військ ворожих, чи вільна дорога.
Я, хоч втомлений, подався до берега того.
Річка була невелика, легко перебрався
Та і тихцем вздовж дороги битої подався.
Дослухався, удивлявся скрізь пильно, одначе,
Небезпеки ніякої для наших не бачив.
Відійшов вже далеченько від річки отої,
Коли раптом почув гуркіт бою за спиною.
Зрозумів, що то на табір вороги напали.
Помчав назад. І з пагорба мені видно стало,
Що нема чого спішити. Хіба що померти.
Бо ворогів так багато. І, хоч наші вперто
Боронилися від нього, було зрозуміло,
Що для наших то останні миті наступили.
Я дивився зі сльозами, як падали вбиті,
Як в’язали, кого змогли живим захопити.
Бачив, як Вишата наших «стіною» шикує.
А я сиджу, тільки крики та дзвін мечів чую.
Оточили з усіх боків ту «стіну» ромеї.
Не знають, як підступитися, крутять навкруг неї.
Врешті стали, перемови з нашими почали.
Вже не знаю, що там саме їм наобіцяли,
Аби лише склали зброю. Вмовили, прокляті.
Бачу, а вже наші зброю почали складати.
Тут накинулись ромеї, їх в’язати стали.
Багатьох, Вишату з ними кудись потаскали,
Та зосталось іще наших живими багато.
Узялись ромеї тут же усіх їх вбивати.
Кому голови рубали, кому ноги й руки.
Вигадували для нещасних жорстокіші муки.
Аж до вечора казились, доки й всіх убили.
Та тіла їх над рікою так і залишили.
А я на все те дивився – живий, нещасливий,
Бо від баченого за ніч зробився весь сивий.
Ви уже, напевно чули, що із тими стало,
Кого разом з Вишатою у полон забрали.
Було їх аж вісім сотень. Їх в Царград пригнали
І там всіх, немов злочинців якихось скарали.
Кому викололи очі, кому праві руки
Відрубали та й лишили живими на муки.
Аж три роки тих, хто вижив, в полоні тримали.
Коли ж договір із Руссю греки підписали,
Полонених відпустили, сліпих і калічних.
- А ти як же? – Я подався, переважно ніччю
До Дунаю. Люди добрі стрілись по дорозі.
Побачили, що я далі іти вже не в змозі,
В монастир прилаштували. Там я відлежався
І тоді вже повний сили на Русь і подався.
Бог беріг мене в дорозі. А, то би без Нього,
Не вдалось мені б здолати ту важку дорогу.
Могут змовк, піднявши очі в небо подивився,
Мовби з тими, що у вирій подались, зустрівся.

Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.

У теремі і тихо, й прохолодно.
Промінчик сонця біга по стіні,
Крізь дірку пробиваючись в вікні,
Що наглухо завішене сьогодні.
Аби ніщо завадить не змогло
Йому прийняти рішення важливе.
Душа його то закипа від гніву,
У пустоту вихлюпуючи зло,
Яке у ній копичилось роки.
То спокій неймовірний наступає,
Як він щось гарне у житті згадає.
То душу огортає сум легкий.
Він – Хрисохір, останній у роду
Колись відомих в родіях каганів.
Були могутні…а тепер останній.
І забуття вже суне по сліду.
Життя прожив – нічого не лишив.
Не має сина, щоб йому віддати
Меча – єдине, що повинен мати
З усього, що він за життя нажив.
Рус справжній добро донькам залиша,
А син мечем повинен здобувати,
Щоби відомим і багатим стати.
Та дати сина Хорс не поспіша.
Він ще батьківську віру сповіда,
Хоча хреста, як всі на грудях носить.
І звичаїв тримається ще досі,
Хай дикуном, можливо вигляда.
Коли навкруг сум’яття, підлість, зло,
Коли брат брата взявся убивати,
Він не боїться слова не зламати,
Нехай би, навіть і до смерті йшло.
Як Володимир упокоївсь, він
Дав слово Святополкові служити.
І скільки довелося пережити?!
Зостався, врешті з князем він один,
Але не зрадив. Правда, Ярослав
Не став його за відданість карати.
Заборонив у Київ повертати,
У цей маєток дальній відіслав.
А русу опинитись поміж стін –
Нема нічого гіршого на світі.
Отак без діла в сутінках сидіти?
Чи довго зможе витримати він?
Варяг знайомий розповів йому,
Що можна у ромейщину податись
І там у царську гвардію найнятись.
І він оце подумав: а чому б
Йому в Царград і, справді, не майнути?
Щоправда, чи відпустить Ярослав?
Та він, хоча би спробувати мав…
Тож вирішив, що так тому і бути.
На диво, Ярослав не опиравсь.
Поставив він умову лиш єдину,
Що вирушати той не сам повинен,
А, як великий і могутній князь.
Велів охочих в той похід зібрать,
Що Хрисохіру важко зрозуміти.
Зумів близький до князя пояснити,
Що Ярославу стали заважать
Ті, хто роками жив з тії війни,
Яка велась між ним і Святополком.
Окрім війни, не знають більше толком
Нічого тут у Києві вони.
Сидять без діла, меди-вина п’ють.
Не дай Господь, знов претендент знайдеться,
Підніме їх і знову доведеться
Собі криваву прорубати путь.
Тож скоро вже на Хрисохіра клич
Зібралось вісім сотень горлорізів.
Готова на край світу сила грізна.
А Ярослав, аби скоріше з віч,
Ще й лодії старенькі їм віддав.
Усе одно в Почайні будуть гнити.
І подались униз рікою звідти
За море, де Царград на них чекав.
В Царграді непривітно стріли їх,
У гавань за ланцюг не пропустили.
Чекати повідомлення веліли.
За кілька день прибув посол до них.
Велів, аби збирався Хрисохір
В палац до імператора на стрічу.
Постати має перед його вічі.
На нього весь уже чекає двір.
Але меча тут має залишить.
Та ж меч батьківський – то усе для нього?!
Він йому і за зброю, і за бога.
Рус без меча не звик ніде ходить.
Та й хто ж то зна, що там його чека.
Можливо, просто вбити його рають.
А справжній рус з мечем в руці вмирає.
Тож смерть його, звичайно не ляка.
Та смерть в бою, не з підступів яких.
Ні, без меча він у палац не піде!
Отож, відмовив посланцеві гідно.
А той ще довго зрозуміть не міг,
Щоб якийсь варвар раптом не схотів
З великим імператором стрічатись.
Але не став із князем сперечатись,
Хоч головою гнівно повертів.
Не став чекати далі Хрисохір,
Велів вітрила разом піднімати
І вниз Босфором чимскоріш рушати,
Усім вітрам й царям наперекір.
Великий світ. Він сам собі знайде
Ту землю, де він буде панувати.
Сил задля того в нього є багато.
Цей шлях або до смерті приведе,
Або до слави. Тож, проплили морем.
Ніхто за ними вслід не поспішав.
Мабуть, десь імператор ще рішав,
Як покарати злісну непокору.
Він, звісно, ні про що, не жалкував.
А вої йому вірили, як богу.
Адже він «Золота рука» - так його
Всяк на Русі віддавна називав.
В вузький зайшли бурхливий Геллеспонт.
Рішили до Абидоса пристати.
Та довелось на бій з ромеєм стати,
Який супроти виставив свій флот.
Наївно думав, що їх подола.
Із русами ніколи не стрічався.
Тож радий, що, хоча б живим зостався.
Місцевість пограбована була
За непокору. Далі попливли
Та із протоки вийшли на простори.
Попереду безмежне синє море.
До острова до Лемноса дійшли.
Великий острів, коли б захопить,
То можна ним спокійно правувати.
Отут свою державу заснувати.
Каганів рід, нарешті відродить.
В широку бухту Лемноса зайшли.
Не стали ні на кого нападати.
Бо ж скоро можуть підданими стати.
Такі надії в голові були.
Не знав, що вже ворожий флот зібравсь
Із Самоса, Солуні і Охрида.
Припхалися за ним водою слідом.
Та ворог на відкритий бій боявсь
Із ним ставати. Тож і зачаївсь.
Прислали човен, аби передати,
Що хочуть перемовини з ним мати.
І Хрисохір на слово їх купивсь.
Сказали: може взяти він загін,
До них на перемовини прибути.
Вони усі при зброї можуть бути.
На хитрощі ті і повівся він.
Гадав, як слово честі ті дали
Та своїм Богом в тому поклялися…
Він так наївно на життя дивився.
Коли на місце руси прибули,
Там їх чекав маленький теж загін.
Здавалось, все іде, як обіцяли.
Аж раптом ті з усіх боків напали.
Тож зрозумів підступність пізно він.
Радів, що згине із мечем в руці.
На березі зіткнулися дві сили.
Хоч ворога зібралось військо ціле,
Та ж з ним його найкращі молодці.
На легкий бій надіялись вони?!
Та мусили на смертну битву стати.
Бо русів же зовсім нелегко взяти,
Як стали ті спиною до спини.
Валились під мечами вороги,
Пісок навкруг червоним став від крові.
Одні вмирали та ставали нові.
А русів все здолать не до снаги.
Годину-дві чи й більше бій ішов.
Вже гора трупів навкруги лежала,
А руси піддаватись не бажали,
Хоч ворог насідався знов і знов.
Аж тут трієра морем підійшла
І вороги зненацька відступились.
Зітхнули руси, що-таки відбились.
Та радість передчасною була.
З трієри раптом камінь полетів
І поряд гупнув, пилюгу підняло.
І Хрисохіру зрозуміло стало,
Як ворог їх понищити схотів.
Отож підняв меча і загукав:
- Помрем, як руси! Хай ромеї знають,
Як саме справжні вої помирають!
І кожен з русів теж меча підняв.
Під тим камінням згинули усі
Та на коліна все одно не стали.
Ромеї тільки злякані стояли,
Ковтали пил, що навкруги висів.
Їм неможливо було зрозуміть,
Як з посмішками можна помирати?!
Дивилися на ту криваву страту…
І не забудуть, скільки й будуть жить.