Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

***
Все минає, але хай живе
те, що угамовує досаду
і чому іще даємо раду,
поки відображення криве
поміняє погляди на владу.

***
Як соловеї дальньої діброви
готуємося у свої краї,
а зграя, очуміла від любові
і відданості материнській мові,
ще ігнорує правила її.

***
Якби любили мову малороси
та мали чисті душі і серця
із вірою, що карою Отця
є нині їхні клоуни і боси,
війна б уже добігла до кінця.

***
Поезія веде людей у далеч,
а генію пасує маячня:
стерніє поле... политься стерня...
неповторимі рими б’є параліч.
Поети є... для позіхання наніч
і для пародій більшає щодня.

***
Якщо нема традиції культури,
то не переінакшити її...
на суржику виховується дурник,
а де панує поетичний суржик,
поезія – одні молочаї.

***
У кожного одна своя дорога
і доля у єдиному краю.
Не всі поети волею Святого
явилися пророками до того,
як визначили місію свою –
іти і вести до одного Бога.

Кореляція
Не любіть поезію мою,
бо вона гіркіша молочаю
і до перемог не надихає...
це ж бо не про пекло у бою
і не про ідилію в раю,
а про те, що націю єднає.

04.2024

І.
Видатний український поет
Написав шедевральний сонет
І вчинив офігенний банкет
За державний, звиняйте, бюджет.

ІІ.
Видатний український поет,
Начитавшись московських газет,
По тяжкому сходив у клозет
І загидив увесь інтернет.

ІІІ.
Видатний український поет
З бодуна шугонув у бухвет.
Засосав і таке написав,
Шо дурдом три доби зависав.

Косять коси роси,
стигнуть абрикоси,
я до тебе босий
в променях лечу.

Де ти, моя мила
мавка чорнобрива?
Я тебе усюди
бачити хочу.

Накладаю в стоси
дрова я на осінь.
Під карниз складаю,
де не йдуть дощі.

В кожному поліні
бачу я Поліну
в гумових чоботях,
в синьому плащі.

Де ти, моя Полю?
На якому полі
моркву прориваєш,
полеш буряки?

Я тебе кохаю
без міри, без краю.
Це уже суттєво
дається взнаки.

25.07.2023

Науявляєш ти химер,
Веселая подруго,
Іще скажи: Ну мов помер,
Старпере недолугий.

Колись я лагідно хотів...
Тепер жорсткіш. В “Європу”*.
У божевіллі почуттів
Я бризкаю окропом.

Не поспішаю стрімголов
Пізнати в бурі щастя.
Моя обачна є любов:
Боюсь, щоб не впеклася!

27 квітня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Як хочеться жити й кохати
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.

І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
Трудами змордований дід.

Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...
поки доростемо до еліти –
просвітління внутрішнього світу
не гальмує розвитку дітей.

Не лякай, не рипайся усюди
і не сунь, куди не просять, ніс
то кудись по дрова, то у ліс...
успіхи зоїла і зануди
це не те, що виведе у люди,
поки до поета не доріс.

Напевне снюся любій — егеге!
Бо тягнеться рукою щось дістати,
Та мій горобчик літерою “ге”
Спросоння вигнувся, вже — гладіатор.

Погладить треба, щоби став прямий,
І щоб заграли радості фонтани.
Трудися, мила, ми ж удвох, самі,
Хай літерою “і” горобчик стане.

Яка ж ти молодець — душа моя!
Мов той юнак красивий і завзятий --
Усі крапки над “і” розставив я
У тебе на щоках — любові свято!

20. 01 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Я б зорі кинула тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Так вірності набрид той оберіг,
Як тисне тяжко він мене роками.

Лівак міцним же кажуть, робить шлюб...
Та дивиться із неба Бог сердито...
Уже б давно твоїх торкалась губ,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б народила зоряних дітей -
Таємна зустріч, солод, щастя диво...
Торочить Бог мені одне і те...
А той все шепче: Таню, йди наліво!

14 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Іду на дебати, оскільки
поезія все-таки є...
її «не приперли до стінки»
у кузні мадаме-месьє.

І слави не знищили клони,
і музу не б’ють наповал
за те, що веде перегони
і має завищений бал.

Сумнівно і сумно буває,
коли щось не те угорі
і рейтинг високий кульгає,
коли засинає журі.

Оказія – щиро брехати
буває солодша халви,
та зайві у бучі дебати,
якщо «ідемо не на ви».

Навіщо та участь, увага
у чому завгодно тепер,
коли уже схрещені шпаги,
із парою півнячих пер?

До чого оці теревені?
А я реагую на звук...

колючі непройдені терни,
де неуку – не до наук...

у майстра немає Майстерні –
аматора має Facebook.

11.2021

Оригінал:

Я дізнався: він -- художник,
І на мене впало сяйво:
Кіт – не кіт, а знак дорожній,
Зупинився задля драйву.

А художник – тільки фермер,
До землі завжди дотичний.
І його хитає нерви
Той котяра в Жабокричах.

Замурчить – поважно бродить.
А тепер – нема мур-муру.
Прибрела новітня мода,
А чи істина понура?

Котик думав: це його вже
Територія навіки.
Але фермеровa – довше,
Та в інакшім часоліку.

Кіт обходить давні мітки.
Це для фермера – картина
І примітки, і лелітки,
Тут – від тину і до тину.

Розігнався малювати –
А думки про землю, зиски.
Кіт пішов той на витрати,
І не нявкнув кислим писком



Незграбна пародія:

Кум промовив: - Ти художник!
Тіко пишеш на халяву.
Далі так творить не можна,
Бо в кишені буде вава.

Он, дивись,- гарує фермер,
Картоплина - двадцять баксів.
Ти бери трояк за нерви,
А червінчика за кляксу.

А за книжку - триста гривень
(ліпше торгувать в столиці).
За копійку творчий бивень
Продавати не годиться.

І коли віршІ-каліки
Розберуть, немов ковіньки -
Золоті парнаські піки
Будуть вже твої навіки.

Твій товар не в Жабокричах,
А в Сорбонні мусить бути!
Ти ж учився у да Вінчі
Та у мавок пишногрудих!

Пензлем спробуй малювати
Умочивши в бренді-колу.
Хай у муз статеві акти
Не збиваються ніколи.

Такі, як ти, лише марнують час,
коли вирішують за мною полювати,
я завдяки таким отримав шанс
стояти з бронзи і на всіх плювати.

Я можу й сам рішитися життя –
інтриги нас доводять до пуття.

17 липня 1995 р., Київ

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Мене ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

Сушкуватому псу щось не спиться,
Бо зуб мудрості випав таки,
Вже волосся він смиче з гузиці -
В голові закінчились думки.

18 лютого 7528 р. (2021)

Коли за чарку і за стіл читаєш вірші
І прокисає дар ув алкоголі,
Поет складає вірші щораз гірші,
І деградує хист його поволі.

Пропили дудку в ко́рчмі трубадури,
Плавник від риб, яйце на порцеляні,
Проп’ють і цей шедевр літератури, –
Усе проциндрять менестрелі п’яні.

Адже там ні шиша ні гроша.
Тільки дуля і “на хрен душа” ,
Тільки чорні квадрати і кола.

Розрахований цей циркуляр
На самітниць і кінчених лярв,
На п’яниць з пролетарського кодла.

Розвелося до біса піїтиків,
Кожен - геній, ліричний титан.
Я ж - вояка нещадної критики,
Гузна рву віршарам. Смакота!

Ті ж вищать від образи та сваряться,
І волають : «Рятуйте, братва!».
Ох, важка у руках моя палиця,
Хоч лікує від глупства. Дива…

Бачу «майстра» вгодовану ріпицю,
У правиці - блокнот, олівець…
Гепну раз - і сонети розсиплються,
Гепну вдруге - канцоні кінець.

Хай живе. Чорт із ним. Годі критики.
Сатиричній отруті «Ату!».
Мажу медом по вухах піїтиків
Та віршовану хрінь-лабуду.

01.12.2020р.

***
Затухає вогонь у майстерні,
ущухає сердець перегук.
На арені паяци зелені
та піїти, що мають шалені
тиражі у мережі Facebook.

***
І критерії, й правила – всує...
і наука зоїла – кімвал...
і редакція явно не чує
наше все... чи собі резервує
той найвищий заслужений бал?

***
Перелякалися нео-поети.
Кара чекає за «6».
Десь пощезали і генії, й черті...
Регіт минає і сльози утерті...
Ну? І кому це на злість?

***
Ой, не аукають липові друзі.
Кожен уже корифей...
Гупає вуйко дверима у кузні,
чапля клює на болоті у лузі
жабок-царівен і фей.

***
Удави серпентарію – у кризі.
Нема щура по імені Матюк,
а у червоній книзі –
язичника у ризі,
та меншає вужів, а не гадюк.

***
З гуся́ – вода, поезія – із гу́ся,
тому що є оказія така.
Але боюся –
умирає Муза,
коли її перо у гусака.

***
У нашій кузні не до перемог.
є лиш нагода догодити Музі
та іноді упевнитись, що друзі
ведуть із ворогами діалог
на іншій території у кузні.

.......................................
Немає за́ що цей вінок
оцінювати і хвалити.
А лають, мусимо терпіти
і дякувати за урок –
роби багато помилок,
аби помітили піїта.

09/20

У кацапів "нет плохой погоды",
Мряка в них, і сніг, і дощ, як тать.
Рідко сонце сяє з небозводу,
То ж усе погане - благодать!

5 вересня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

благар благав блажив блажав
усі ми із такого ж тіста
то оптиміст чи песиміст
& грязь на всіх одна й та сама

Відвернулися всі, я один і нема тому ради!
Та хоча б і помер, пом’янути не буде кому.
Я смирявся як міг, за поезію слухав тиради,
Не обручку носив, а якийсь сантехнічний хомут.

А тепер я на волі, пишу про усе, що захочу!
Про любов і про кров, про морозы і розы пишу,
Досхочу шепочу в полуночі про очі дівочі
І ніхто не кричить, що я «мямля, алкаш, соплежуй»

На моєму вікні засихає незграбне алое,
На городі рясніють коноплі, аніс і полин,
Відтепер і на скрипці я гратиму виклично боєм,
І не буде відбою од всяких Анфіс і Полін.

Та як Сонце виходить з-за хмар, відганяючи туги,
Час на працю, доїти курей та косити бабло.
Не до смузі мені, пацани, не до вирв лісосмуги.
Не до жайвора, в мертвій петлі, із артритним крилом.

Два проклятих відра, що мені прогинають коліна.
І від прадіда вила, й від бабці лискучі граблі.
Я тепер – сіль землі, а мої найкоштовніші вина
При нагоді розлиють сусіди, ще ті куркулі.

Та Пегаса несе, що від нього втікли й конокради,
А мені хоч би хни, я на слем поспішаю в корчму,
Я тепер лавреат і надія сільської естради!
Тільки хто ж підписав мій диплом –
"ПОЕТИЧНОМУ ЧМУ "
?

З Мавкою ніколи не прощаюсь,
бо ширяю з нею у віках.
У дугу зінуло, а не каюсь,
як її утішу, – ах-ах-ах!

Бо вона м'яка як та резина –
поки натягаєш, каже, – вйо!
А коли потягне чим по спині,
то не репетую, – ой-ой-ой!

Як жокею – це хороша дяка,
адже я у сто такий драгун,
що коли несе, немов коняка,
то не зупиняю, тьху-тьху-тьху.

Маю нині залік – на «відмінно».
Пазуха – велика благодать!
А коли полапаю коліно,
то іду до раю, – ать-ать-ать!

01/06/20

Розпомадилась жінка, халат підперезує скотчем,
Наліпила пельменів, у пічці горять пироги..
Як же нудно мені! А нудьгу я втамовую скотчем,
Бо абсентом моїм протирають усе навкруги.

Нестерпимо мені, третій тиждень ув’язнений вдома..
Я дивлюся на скотч, на халат.. і кляну карантин.
Де Богиня моя? Не відомо.
Я хочу Содому!!
А моя мені мовить: «який же ти, нах*й, кретин!»

***
Що кому дала норманська змова?
Шоумени українофіли
величали українофоба,
два на два у дурня грати сіли,
слухали написані промови.

***
Стратегія і тактика почуті.
На те вони і саміти Паризькі –
побачити очко у Ліліпуті
й помітити, що це не папа Римський.

***
Питається не перший раз, –
який же ми народ один,
коли загородили тин
і залишили перелаз,
аби ви убивали нас?

***
Уже перевертаються діди
у всіх могилах на «дев’яте Мая».
Пуйло воєнні злочини вітає,
та хочуть раби-новичі туди,
де мафія фашизму убиває.

***
В Україні ще Бастилії нема.
На Московії, надіємося, буде.
І опише не один Дюма,
як перевиховує юрма
тих, кого не виховали люди.

***
У Сирії ще миру не було,
а Україну кинули на карту:
Європа має ставку на Ордло,
за шулера орудує Пуйло,
Америка реалізує нафту.

02/20

Давно не п’ю, підшився, зав’язав
Тебе як хальстух на червоній шиї.
І туго так, що котиться сльоза,
І психіятр мені сорочку шиє.

Нам добре вдвох. Мабуть. Колись було.
Тепер тупик, де вчора був провулок.
Останній зуб віддав на твій кулон
Така платня за хруст французьких булок.

Я згадую шампанське, казино,
Двозначний фльор під плач акордеону.
Не втямлю, чоловік я, чи синок?
Цей шлюб немов абсент, лиш без туйону.

Ти любиш вірші, золото, понти,
А ще застрягти кісткою у горлі,
Мій психіятр зі мною вже на «ти»,
Піду собі топитись.. в алкоголі.

О так, фінал! Адйо! Гуд бай! Хей до!
Я більше не футляр безмозким ребрам!
Віднині по дурепах не ходок!
Абсенту! І нічого більш не треба!

У натовпі, оточений юрбою,
Аби ніхто тебе не розкусив,
Ти заховався сам перед собою –
І навіть дуже правильно вчинив.

Коли ти в світі сам себе не бачиш,
Захований від друзів й ворогів –
Ніхто вже за тобою не заплаче,
Ніхто не віднайде твоїх слідів.

Іди собі на всі чотири боки,
Ніколи не з’являйся у юрбі,
Всі матимуть без тебе чистий спокій,
Погоня не загрожує тобі.

***
Ой хазяї ми, хазяї...
А хазяйнує в нашій хаті
кацаполюбіє її...
Колоною чужої раті
ідуть іуди язикаті,
раби Московії свої.

***
Козачок у Раді ляпає на люди
неокогнітивний дисонанс:
підіймемо руки і війни не буде,
Крим купує воду і тоді усюди
запанує Раша і Донбас.

***
Вівці цілі, та вовки не ситі.
Барани не розуміють, що
ворога ніяк не зупинити,
поки Русь очолює ніщо.

***
Не сховає сонце чорна хмара,
поки сяє золота блакить.
Небу українському болить
остогидла мова яничара,
що не чує, як воно звучить
моветоном, – «надо зупинить».

***
Ворога і чудо не зупинить,
поки з нами мешкає свояк,
що із комунальної квартири
на Кацапію мільйони тирить
і не зупиняється ніяк.

***
Ми не із одної випали колиски.
З чорною душею – це не білорус.
Балалайка Раші – не бандура муз.
То навіщо їхні зайві обеліски,
що як сон дурний нагадують Союз?

***
Резонує поетичне слово
як сигнали Тесли* на болід.
Хай воює українська мова
і тоді за зло і геноцид
на орду осатанілу знову
з неба упаде метеорит.

02/20

Меланхолійні зорі,
Поодинокі звірі.
Я вас обожнив з фото.
Все на моїй квартирі.

Під оксамитом кайданки.
Єдваби й лакова шкіра.
Я служка у графоманки.
Яка нікому не вірна.

Яка мене катуватиме.
Зі строгим ритмом, у риму.
Вживаючи різні метафори.
Безбатченко, скурвій сину.

Остання краплина мого еліксиру,
У ньому на дні помічаю лина.
Зі страху давлюся обрізками сиру
І чую, що дзвін по мені пролунав.

Аб’юзливі феї, заюзані музи..
Не хочу вже віршів, тим більше віршів.
Та хтось мені каже – не хочеш, а мусиш,
Не вірить, що я зав’язати рішив.

І я як усі, на усю графоманю,
Служу Дамі серця, що відданий пес.
Римую Роману, заманюю Маню,
Аж гикає дактиль, блює анапест.

Аб’юзливі музи, заюзані феї..
Не каявся той, хто увік не грішив.
Пили ми за ямби, пили за хореї,
За танка і хоку, верлібри і ши.

Вночі ти мене називала Мессіром,
Та вранці упала з очей пелена..
Мій кеш на нулі і на карточці – зіро.
О цукре, гори!
Я засмажу лина.

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

Напевно не поет.
Що навіть гірше –
Не критик, і не про заїк.
Все це – не вірші.

Мій біль і розпач,
Сміх і гріх,
Нагода вивищитись,
Тим, кому видніше,
Як вигіднíш.
Не думати про них!

На сході сонце,
У його промінні міль
Осяйлива, коштовна,
Золотиста...
Все визнання,
Уся увага їй, –
Міль поетична,
Втілення всіх істин!

Нажерся, виспався
В належний час – лети.
Перфекція,
Зневага до безвісних,
Божиста мить
І захват глядачів.

***
Поети, які забавляють ся віршами,
кайфують, а муза дає втікача.
Клепай небилиці і найімовірніше
піймає за фалди вона читача.

***
Уловлюю у водограї
акорди музики Бізе.
Освоюю луги та плаї.
Хто у поезії літає,
той до вершини не повзе.

***
У кого є що позичати,
не береже у себе злато,
а безкоштовно роздає,
аби яскравіше палати.

***
А відомі упирі-поети
вішають на шию амулети.
І удача є,
і кубло своє,
але гонор спати не дає.

***
А на горі як на чужому горі
не виїдеш найвище за усіх,
то краще гальмувати у заторі,
аби не переїхати своїх.

***
Заякорили паразити -
іди у гавані чужі,
де на твоє немає мита,
бо як себе не оцінити,
чекай аварії душі.

01/20

***
Вован і Вова почекали,
потисли руки й почали
ділити українське сало.
Було одного вовка мало,
то ще одного додали.

***
Кому земля дає свої плоди?
Ніщо, яке усе гребе до себе,
елітою спливає із води,
а караван людей іде у небо.

***
Царі – псарі, народи – гайдамаки.
Усі пророки все-таки праві –
коли нема царя у голові,
то це і є його ума ознаки.

***
Є хазяї, але земля гуляє
і є чого базікати щодня,
як наша Рада воза запрягає.
І їде віз попереду коня.

***
Ожили ідеї окупанта.
У «слуги народу» – епатаж.
Будемо паї анексувати
як Пуйло у мантії пірата –
«цап-царап» або на абордаж.

***
Поки резервації у шані
і ще є колонізація,
особливі статуси Кубані
і Алтаю – окупація.

01/20

Сміялася кохана безневинно:
І нащо начиталася Сушка?
У Чорногуза – цілісна картина,
А в того – ніби пташка з неба «Ка!»

У Чорногуза там дівоче личко
Із гір, плато – туманна родить вись.
Воно постало сяєвом величним…
А у Сушка – мов пазли розповзлись.

Насмикав віхтів з сіна і соломи,
Залякує сузір`ям Гусака…
Чи в нього, ви скажіте, не всі дома?
Писунка нападає знов швидка.

Ну й маячня. Бери, зливай хоч воду.
А чи складай із вірша анекдот.
Пером у Чорногуза Велес водить,
Ну а Сушковим – то, напевне, чорт!

11 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

***
Ціную силу стилю і стила
тієї, що елітою була,
і є, та й буде. Мова про полову.
Питається, – чого не додала,
гадаючи, що ляпання села
укоріняє українську мову?

***
Є ікони і дереворити.
Задерев'яніємо, якщо
не уміли Богу угодити,
маючи уявне за ніщо.

***
Бояться люди бачити себе
і марно. Діє психотерапія.
Баран і той, буває, каже, – бе-е-е, –
коли почує, де його стихія.

***
Не все оцінюють екстерном
і не одразу чути суть.
У доброму шукають зерна,
а інше кури засміють.

***
Посію зерня каяття.
Якщо зійде, радіти маю.
А як розвіється сміття,
то почекаю урожаю.

***
Котяра нявка-
є,
цабе усіх веде,
собака гавка-
є,
а караван іде.

01/20

Я ще іду, бо я умію
іти. Минаю камінці.
Іду на дурня, на Росію,
на буквоїда чудасію...
І не іду на манівці.

Не хоч іти, ходи у баню
або до біса – у шлею.
Я поважаю римування,
а от лукаве мудрування,
хоч убивайте, не люблю.

Я вибираю на удачу,
не оминаю голосних
і не горюю, і не плачу,
а за штахетами глухих
нічого путнього не бачу.

Я обираю... навмання
і титлу, й кому – та, буває,
зозуля петю вихваляє,
що той підковує коня...
а клюне пєтя – оминає...
Оце і є – надзавдання.

12/19

***
Ціную та оцінюю нове,
де рима є, але немає думки,
і є оригінальне, та криве...
У мене стилі іншого ґатунку
і я усе, що у мені живе,
пакую у прозорі візерунки.

***
Не досягаю до висот
і не очолюю народ,
який за іншими чвалає.
Я графоман?.. Чи ідіот?..
Хай тиражується бомонд,
який руля не випускає!

***
Оракули совдепії
були мої симпатії,
але минає час...
оскома орфоепії
не додає емпатії
і анулює нас.

***
Ім’я Уляни краще як у Ївги,
хоча і дуже соромно мені,
що я іще люблю красиві збіги,
коли усіх лякають голосні.

***
Світ-за-очі не їдуть поїзди.
На сьоме небо – ще немає часу.
Куди не їдь, кудою не іди –
аматору бракує не узди,
а коника Пегаса до Парнасу.

*
***
Навіщо
за вагоме бали?
Не пересохне океан
поезій, що на ноги стали.
Нехай це і не вічні п’єдестали
за формою – як піраміди єгиптян.

12/19

***
Якщо не піймаєш за фалди Фортуну,
то не уповай
на чужий коровай.
Коли не оратор, не лізь на трибуну,
а як не поет, не пиши, а читай.

***
У юрмі отетерілих мас
явно – на овації не час.
Та усі поети-дилетанти
ще не дочувають, що у нас
арії співають окупанти.

***
На рівні сноба і совка
усі поетеси вагомі.
А ту, що якась не така,
вітаю... і жму п'ятака
Жуану або Казанові.

***
Удосконаленню немає меж
як – у содомі, так і – у гаремі...
але не корелюється усе ж
усе, що не стикується по темі.

***
У гурма́нів поезій немає сюжету.
Ну і що? Туманіє і так голова.
Головне, що кугут і зозуля – естети.
Особливими римами пишуть поети,
що вигадують їм лиш відомі слова.

***
І на фігуру є надійна сітка,
коли її піймати захотять.
Лінується подумати піїтка,
що мовою, бодай би, не заїки,
найбажаніше дати, а не дать😋.

12/19

***
Не боюся я алітерації
голосною, яка не чужа
у сім’ї поетичної нації.
Наголошую на інтонації,
бо і наголос чує душа.

***
Ви любите короткі і м’які
ґлаґоли із Кубані та Алтаю, –
ідем😢 узять😍, а я – то Ї то і,
яких на Раші не було й немає.

***
Ой горе мові в Україні-ненці
од класика, що біга😭 у сукенці,
а пише як і за царя Гороха...
Ей, грамотію, вилізай із моху!

***
Перепили поети не води:
не ескімоси наче й не евенки,
а язикаті, наче п'янь орди.
Не «списуємо у Сковороди»,
але, бува😂, киваєм🤔 на Шевченка.

***
Чистоплюї та асенізатори
не пересікаються ніде.
А вимову оскопили автори.
Їх ще іменують де-не-де
гуру і любителі-аматори.

***
Ображені на цю мою сторінку, –
усім перемагати не дано
у Ватерлоо і Бородіно...
Звичайно, що полеміка не бійка,
та істина проб’ється все одно.

12/19

Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,
І знову я – в палаті номер шість!

Я у ходжу погрався Насреддіна
Хтів гумором рубнути із плеча.
Хтось лампою ударив Аладдіна,
Аж засвітилось сонце ув очах!

А то дрімав раз у садочку сонний,
Щось гупнуло ізверху по мені.
Мабуть було то яблуко Ньютона,
Я – «Еврика!» гукнув так, аж спітнів.

Замучили мене любовні стріли,
Кохатися люблю, ну просто жуть!
А той Амур узяв мені й поцілив
Не в серце, а у трусики, мабуть!

9 грудня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Знаю – кожної весни,
Наче поторочі,
Довгохвості нявкуни
Верещать щоночі.

Я на виклики оці
Вчасно реагую –
Сплю в зимові місяці,
Навесні – марцюю.

Надудлившись міцнющої субстанції,
Полишив лоно матінки-землі.
І ось лечу я на космічну станцію,
Здається, на якомусь кораблі.

Відшліфував стратегію і тактику,
Бо я у мандрах – битий пілігрим.
Сягну обов'язково меж галактики,
Якщо проблем не виникне з пальним.

А деякі поети
тупі як школярі.
І як мені за єто
писать коментарі?
Усічені ґлаґоли
сто років на слуху.
Та впертюхи ніколи
не чують, – ху із ху.
І ніби є таланти,
а в серці – наче тать
якісь чужі мутанти
не припиня писать.
Їм туго слухать фрази,
а то, бува, й слова.
Але ж тобі, заразо,
ця тема не нова.
І хочеться такого
або таку узять
та за совкові роги
і у, і на послать.
Аби запам'ятало,
якщо не доганя –
коли папуг чимало,
не щезне кацапня.

02/19

На березі бюстгальтер безсило обвис,
У панчохах – дірки – завірюхи то діло.
Від морозу тече вже із неї кумис,
І сережки з обірваних вух погубила.

І сказала тут кумові мудра кума,
У гранчак наливаючи сніжну сивуху:
Традиційно обмитою буде зима,
Ми будем захищатись від холоду духу.

Опадає з небес облапошне рядно,
Снігові панталони дерева напнули.
Звідки б вітер не дув, а зірве все одно,
В протигази одягне хати і притули.

У несвіжих онучах дубіють стовпи,
На голівках з підсвіткою – презервативи.
Ну а грабам-незграбам кальсони купив
І на них одягнув заодно Бог кмітливий.

Захистить він жонатих, а також удів,
Скільки б небо не кидало білим лайниськом.
Тепло нам, скільки б вітер у шиби не бздів!
В рік свині ми впились до свинячого виску!

У гальюні – галюники! Й вітру нема.
В катафалку чорніє щось, бачим надворі.
- Кумо, глянь, у труні (вже обмита!) зима –
Не зуміла пройнять і умерла – від горя!


3.12.7526 р. (Від Трипілля) (3.02.2019)

Ця осінь така якась це –
Незнана.
Для двох мов окремий процес –
О нано.

У серці, в думках, на устах –
О присутність.
Невтримно баНАНОпроста
Баламутність.

Великого вибуху струс
Вібрато – р
У морі великих спокус
Кайфувати.

Гойда космічна весна
Рахманно.
Чудово займатись нам
О нано!

9.09.7526 р. (Від Трипілля) (9.11.2018)

Відлуння:

Марґо

через ці асонанси дрімотні
там де тіні криваві косі
я сама в занемінні мертвотнім
захотіла на власній косі…
розкажіть ~ це був засіб чи ціль?

Сонце Місяць

так буває знічев’я чи просто
небо навпіл, земля набакир
& конає осяйлива осінь
ціль і засіб, мисливець і звір
хай комусь нецікаво і тоскно ~


Марґо

хто конає між зречень і вір
& кому ця гонитва вже тоскна
у собі як затравлений звір ~
намольфарив полотнами босха
присмерково відтінений твір


Сонце Місяць

трохи сам здивувався (отó вже)
розпаливши багаття, завмер
тихий голос ~ не відаєш босше
в серці гарцу триває свій герць
& спочинку не знайдеш на ложі


Марґо

ой ти боже мій божечко боже
що не вірш ~ препарований мрець
ти ізиді зі скроні о босше!
герці… гарци… хай буде їм грець!
хто на ложі спочив той не може
розпалити багаття сердець

Сонце Місяць

дисонансний) діоніс прокислий
заповітний запійний вій
танцівниці на пагорбі лисім.....
доктор фавст & увесь чорторий ~
опадіть злотосрібним листям


Марґо

на горі танцювалося сестрам
з діонісом товкли виноград
він для них був магістром маестро
цей ансамбль дав би фору оркестрам
ніч опала розтанула гра ~
на ПееМі осіння пора

(що робити о Сонце порадь?!)


Сонце Місяць

(а порад ~ катма)

слід у слід
тінь у тінь, день, ніч
крізь пекельне й небесноземне
жовтень черлений панич
тріумфуючи зусібіч
римує тебе & мене
о, Марґо ~

але
що усім із тогó

нє?



✴

Віктор Кучерук

…Щоб сьогодні поміж нами
Порожнечі не було, –
Доторкнись до губ губами
І зігрій сльози теплом.
Поцілуй, неначе вперше, –
Із надіями і в строк, –
І відразу стане менше
Насторожених думок.

Про надії і строки
(пародія)

Без надії поцілунки,
Як в яйці самий жовток.
Хоч відгукуються лунко –
В голові клубок думок.
Вмиюсь теплими сльозами,
Сліз гірких зроблю ковток…
Доторкнешся лиш губами –
Можу не спинитись в строк.
Зникне раптом порожнеча
Через двісті з лишнім днів –
І радітиме малеча,
Що я вчасно не зумів…

02.09.18 © Василь Кузан

Я не кінчав консерваторій,
Але я люблю клізматорій!
Як сиплять перцю забіяки
Самому пороху у... діжку!

10.07.2018 р.

Я підійшла до східного вікна - і визирнула, відхиливши штору
У мене голі груди, стегна голі - і я, уся оголена, тремчу,
Сусід навпроти аж роззявив рота, побачивши немислиму красу,
Я усміхаюсь Мона Лізою й мовчу - а він від здивування втратив мову,
Ковтнув язик, у голові полова - хотілося б йому зі мною поряд стати,
Але не знає, як дістатись - бо я пішла гасити апетит…
Аж озираюся – а мій сусід летить з тринадцятого поверху додолу
Заради недосяжної мети.. «Хіба не дурень?!» - перейшла на «ти»…

З розпуки у просторій бальній залі зберу гостей, станцюю їм канкан,
Стрибну крізь вогнище, тоді через паркан, залишивши минуле все позаду,
Простіть мене за зраду і незраду - а я іду, у мене погляд гострий,
Відповідає ДБН і ГОСТу, а також СНіПУ, ПУЕ і стандартам –
Хоча воно того таки не варте - бо прапор, порваний на шмаття,
Не прикриває голизну безплатну – від сорому й ганьби я ледь не млію,
Зачинена в порожній бальній залі – й беруть мене такі всесвітні жалі
За подорож безстрашну по квартирі, за нестояння в східному вікні –
Що я кричу, прокинувшися: «Ні-і-і-і-і!...»

14.06.18

У аптеці «скафандри» придбаю,
Спровокую кохану на гріх,
Хай над хатою бузьки кружляють –
Без роботи залишу я їх.

Бузьки з горя полинуть у мандри –
Безробіття вже їх дістає.
Доки хлопці купують «скафандри»,
Українців все менше стає.