Перший сніг пішов сьогодні,
Вже давно так не було.
Щоб трусило, як з безодні
Чисте, біле полотно.

Аж дивує погляд безліч,
Цих маленьких білих зграй.
Бо така у неба велич,
Що не видно його край.

І від цього сновидіння,
Світ неначе завмира.
Мов чарівне павутиння,
Все навколо обпліта.

Пройде ще мить, все стане білим,
І Світ збагне, що це не сон.
Розклавши цей безмежний килим,
Зима бере у свій полон.

Темрява на дворі, знаєш, вже о п'ятій,
Ніби то правдиво, ніби назавжди.
Гаманцем та серцем я і ти багаті,
І, здається, схожі маємо світи.

Я фарбую губи, ти читаєш Кафку,
Я шукаю привід, ти вбиваєш гранж,
Ти мене поцупив, в гру мене забрав ти
І тепер годуєш кавою меланж.

Хто насправді гірший, хто насправді винен,
Хто кого кохає, подолавши біль -
Ми з тобою майже дві простих людини:
Майже у кареті, майже на горбі.

Не чекай на інше, я не дочекалась,
Ми лише фантоми в темному вікні,
І куди не глянь - скрізь постійний галас.
Я не те, щоб вірю, і не те, щоб ні.

Всі наші i love you, всі наші where are you,
Мікси із Шекспіра - be or not to be,
Я просила в храмі, я ще сподіваюсь,
Що колись навчуся вірити тобі.
Собі.

Ксенії Озерній

Колір перший,
середній,
останній.
Стільки світла
до неба
з чола.
Все нараз
на передньому плані
й не потрібно
для ангела
тла.
Майстер будень,
емоції,
розум
воєдино –
у помахи крил,
і любов – то життя,
не загроза,
то травинка
з-під темені брил.
Оповито майбутнє
габою,
час розкрилля
помножиш на три!
Бути трійцею
й бути собою -
ось і щастя…
Знайшлись кольори!
2014р
Художник Ярослав Саландяк

Мов схлип

Все ста-
лося.
Уже…

В ніжно-роже-
вому тумані,
високо,
прогляда-
лися
напівпрозорі крила
золоті,
що наближа-
лися
і всевидЮще око…

… а на майдані
трава покрила
пил гранітний…
і наче квіти розкрива-
лися…
чи то метелики тендітні
так трепета-
ли?..

Як чарівна мелодія

Все сталося…

Легка замрія
та тихенький спів,
і ніжно хвилі набігали
на береги надії,
немов на спраглу сушу,
знімаючи тілесну дрож…
І хтось молитву шепотів:

пригорни-зігрій -
зворуш,
Ангеле Божий,
цю змучену душу!..
22 грудня … важкого року.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

(переспів)
Душу візьме хтось…
Василь Пазинич

кому-що б
не здалось
кому-що б
не хотілось
відцінувалось
тіло
і сльоза
а чи хто проти чи хто за
а чи кому-яке є діло
чи ха-ха-хі
чи хі-хі-ха
о да-ле-бі
і на тобі
і ось:
вода і сіль
і сни
а що-кому хо-
тілось?
все облетіло
і листя і волосся
і миті стиду і ганьби
і що було і що здалося…

тут на-
годилися гриби
і цвіль і сатана
прийшов з самого дна
на
сушу
по твою душу
поки вона
не по-ле-
тіла
а ще тріпоче
й горнеться
до теплого ще
тіла
єдино прагнучи
легких
солодких
сно-ви-дінь
на білих крилах…

але поки-що:
дінь-дінь-дінь
і штучні квіти на могилу
2007
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Осінь умивалася дощем,
Наче дівчина рудоволоса.
І хапав за серце тихий щем,
Як свої розчісувала коси.

Злиплося волоссячко її,
Золотою річкою на плечі
Постікали ніжні ручаї –
Усміхнувся аж печальний вечір.

І схилився злегка до лиця,
Наче тінь закохана мужчини.
І змокріле личко цілував
Чи у сльози щастя чи дощини…

24.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

як не мільйон
то хоч би сто
я думав собі он
нарешті таланить
і буде буде бу-у-уде
ось…
Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Ти
Господи
на небесі
всі
мої справи
знаєш добре
що я непрАвий
і не хоробрий…
та сам на сам
в стосунках
із Тобою
все ж
не бути нам
без бою
і я? авжеж!
спішу накласти
головою…

хоч в порахунках
наших Ти
ра-ху-ва-ти-меш
і не на користь мою
а у стосунках
поміж нами
лиш я махаю
кулаками…
і таке треба!?
завжди влучаю…
в себе

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Дні мої коротшають осінні,
Їх пітьма ковтає крижана.
У тривожнім вітру голосінні
Рученьки заламує сосна.

Щулиться замерзлая діброва.
Позолота жухне, як зола.
Височінь поблідла, сивоброва
Холоди зимові принесла.

10.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

я хочу трошки трошки трошки
філіжанку кави і шоколаду два горошки
і ледь ледь пригубити вина
і нелукаво щоб вона…

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

(місцевою говіркою)

- Що будеш робити?
- Та ж четвер – свято!
- Яке?
- Базар!
Так казали в Підгайцях ще й в 2013 році.

Хоть зимно, та й хмари,
та нинькай…
на ба-за-а-а-рі!..

І змовк.

Гуманіта-а-арка!
Штанів – курток…
А та жи продавала,
ото “тримала марку”,..
хоть ростом і мала,
але… задницю ма-а-ала!!!
В таких жинсАх,
жи квіточка булА
на тому місци… Ах!

І… аж забило дух.

Там… подушкИ мн’єкі,
а ту - вже ліфчики до моди
й труси… тонесенькі такі…
і на шнур-ках… ах!

Йому перехопило подих!

А ме-е-ду! Бочівочки повні…
Помагає тим, хто сексу ласий…
А та, жи мала кобаси…
а ва-а-а-рґи*?.. ну черво-оні!..
А як би палицю купив харошу,
то би й поцілювала
і в кущики пішла, і… Але…
коби ж то мати гроші!..

І дід помовчав трішки -
та видихнув із жАлем:

а тої ри-и-иби!..

А рибка, мов трава, -
холодна, хоч жива.

*Варґи – губи.
2013
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

там за кам’яною…

…стіною
не в еротичних снах
в тепленьких перинах
я бавився тобою….

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

…ось щойно - щойно
ніжно-сірий ранок
відкрив осінній краєвид…
…іще ворОн хистких візит
в легко-леткім тумані
кружля на “чорних” крилах
ще сонну душу ночі,
що очі ледь відкрила…
… іще нічні на місці “атрибути”,
а в дами губи не червоні;
іще пристойно голим бути
й ворОни чорні ще не чорні…

…аж чорна кава, що не чорна,
яка мололась не на жорнах..,
на своє місце все поставить…

…тай годі витріщатися на ґави!
2013
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

Ще не вибарвив ранку –
скупець чи нездара?
Не спішу одягнутися
в шати вини.
Не зігріті
на шабаші ночі
стожари –
на висотах обрАзи
роздуті слони.

Завмирають,
як чаші, нервово допиті,
як безлюддя,
позичене у павуків,
і нараз – на латаття,
щоб оком неситим
не спалили їх віщих
чіпких завитків.

За останньою
ниткою темені –
гранди
лицедійству небесному
зблисків нічних
і… глухих заперечень
розстрільна команда,
та, якій не підставиш ніколи
спини.

О стара суєто,
що при денному світлі,
стільки сиплеться з неба
земної золи!
Мов шопта, двірники
й забруньковано мітли,
і по ніжнім лататті
слони не пройшлись.

2013р.

Художник Ярослав Саландяк «Про слонів» 1995р. ДВП, олія, 43 см – 60 см.

Окував лозини міддю жовтень ,
Осріблив стривожені луги…
Сумно як!
Печально! -
І не мовте,-
Аркуші прощальні навкруги.
Позлітали з дошки оповіщень,
І зніяковіло шелестять
Про своє минуле
Теплі вірші…
І моє…
Холодне майбуття…
Лиш одна утіха - розмаїття
Дивовижних осені тонів,
Що дають наснагу
В цьому світі
Жити, усміхаючись, мені.

09.10.13

Тих осеней… булО, булО –
курчат рахую вперше…
Ті осені, що були перше,
на конях… мить одну несло.

Тих осеней… не виділяв із ряду –
зиму, весну і літо…
А! .. Що було хотіти?
Ще на листочки червону помаду?!!

Тих осеней… небес холодна просинь? -
Ні! Помаранч та фіолет -
суцільно-трепетний момент…
і аж…
      прИ-шелепотілася та осінь -
осеней осінь…
2013 р.

*Олександр Олехо

Снова, дружище, осень

Снова, дружище, осень.
Падает мертвый лист.
Спесью зеленых сосен
воздух лесной душист.

Снова уныло небо
стелется желтым сном.
Мокрым рисует мелом
осень холодный дом.

Снова виток спирали
в жизни земных дорог.
Серые дни и дали –
вехи людских тревог.

Снова в душе поэта
легких печалей груз.
Где вы, весна и лето,
время высоких муз?

Снова, дружище, осень.
Знаешь, я даже рад.
Листья за ветром носит.
Время считать цыплят.

Олександр Олехо

Знову, друзяко, осінь
(переклад Я Анонім)
Знову, друзяко, осінь.
Падає мертвий лист.
Чванством зелених сосен
пахне духмяно ліс.

Знову тужливо небо
стелеться в жовтім сні.
Мокрим крейдує штибом
осінь холодний дім.

Знову виток спіралі
в бутність земних доріг.
Сірії дні і далі –
віхи тривог людських.

Знову в душі поета
легких зажур вантаж.
Де ви, весна і літо,
музи крутий віраж?

Знову, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть рад.
Листя за вітром носить.
Час рахувать курчат.

Знову, приятелю, осінь
(технічний переклад)

Знов, друзяко (приятелю), осінь.
Падає мертвий лист.
Пихою (чванством) зелених сосен
повітря лісове запашне (духмяне)

Знов сумно (тужливо,сумовито) небо
стелеться (слатися) жовтим сном.
Мокрою малює крейдою (крейдує)
осінь холодний дім (хату, оселю, будинок, домівку).

Знов виток (кручений) спіралі
у житті земних доріг.
Сірі дні (днина) і далі (далечінь) -
віхи (тички) людських тривог (збентежень).

Знов в душі поета
Легкого суму (жури, туги) тягар (вантаж).
Де ви, весна і літо,
часе (пора, година) високих муз?

Знов, друзяко, осінь.
Знаєш, я навіть радий (втішений).
Листя за вітром носить.
Час рахувати курчат.

Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

…мені від жінки:
її нічна сорочка на стільці,
порожнє ліжко – повна морозилка
та кусень вишиванки-торта на столі,
і недопита пляшечка вина…
Сліди від стріл Амура – по усьому тілу
й ледь уловимий трепет кайфу,
немов гудуть десь медоносні бджілки…


І кожного ранку…
вона…
по скайпу…
Зализує кожну мою ранку.
Вересень уже не 2012 р.

худ. Я Саландяк - композиція на тему...(фотошоп)

Просто дихати і мовчати,
Ловити сонце, світанки, бризки,
Щось непорочне і непочате
Вкладати в усі записки,

Молитися вітру, прибою, Будді,
Мінятись піщинками, наче фразами.
Є речі, що будуть завжди почуті,
Навіть коли не сказані.

Є лінії доль, не покірні Евкліду,
Піщані півкола півкінчиком пальця.
Тільки той, хто ніколи нікуди не їде,
Не має, до кого вертаться.

Усе в цьому світі надходить по черзі,
І тільки ця ніжність – із засідки, пумою.
Щастя – це коли на іншому березі
Є той, хто про тебе думає.

січень 2013, о. Ко-Чанг (Таїланд)
лютий 2013, Київ

У вечір липневий привітний та гожий
В низах повідає воді верболіз,
Як роси і грози змивають дні Божі,
І хилять їх мулом Землі ветху вісь.

Пари прохолоди – малята туману
Брикаються лугом, верхів’ям отав,
Полощуть у річці утіху духмяну
І котять її валунами у став.

На вербах ледь зримий пилок позолоти
Із місяцем дружню розмову веде,
Мовляв, проявити себе я не проти,
Та листя занадто іще молоде.

Іде через кладку тепленьке зітхання.
У дуплах, у хащах, у дальніх ярах
Воно ще побуде, як ласка остання,
І рушить у теплі краї, наче птах...

19.07.13

Відлипає липень помаленьку.
У долині мла плете кубло.
Вишень і черешень червоненьких
Нібито насправді й не було.
Навпростець через ячмінне море
Довгі дні маліти подались.
- По Петрі, та й по теплі, - говорим
Нині ми, як пращури колись.
У гніздечку з мамою і татом,
Дивлячись у неба ясний світ,
Розпрямляють крила лелечата,
Мріють мимоволі про політ.
Чахне на городі картоплиння.
Ой недовгий літа буйний вік, -
Викупила в золоті княгиня
Право на його зелений сік…

17.07.13

Зима уходит.. солнце наступает..
Трава виднеется из высохшей земли,
Росточки на деревьях проростают
И скоро будут новые цветы..

Пришла весна, тепло настало
И босым хочеться бежать..
По той траве, росой что вся сияет
И эту красоту не описать..

На улицу детишки выбегают,
Им всем так весело и радостно, тепло
Бывает, их родители ругают-
Пошли гулять, одевшись так легко..

Пришла весна и прилетели птицы,
И песня их приятна и легка,
Не скучно впредь воронам и синицам
Ведь все вернулись к ним из далека.

Взгляни ты ввысь, на небо голубое,
Почувствуй красоту святой весны
И посмотри на солнце золотое,
И как все люди радости полны..

Нещодавно відвідала виставку народної майстрині Оксани Цимбалюк.
На виставці було представлено вироби із шкіри, тканини, бісеру,
соломи, витинанки, квілінг. Після виставки Оксана подарувала
мені свою роботу. Витинанка-мініатюра.
А ще дещо розповіла про символізм витинанки. Про єднання земного
і небесного у ній.
Кожна фігурка, кожний символ у витинанці щось та значить.
Витинанка малесенька, як сірникова коробочка. Але ж яке вміння
створити картинку, сповнену символами, аби вона віщувала добро!
Пам'ятаю, ще тоді, при зустрічі, зародилося у мені якесь
неусвідомлене відчуття віршу.
А потім, коли уже вдома розглядала витинанку, і з'явився вірш,
який присвячую Оксані Цимбалюк.

На крилах мрії - дерево життя
І квітка щастя на його вершині.
Закоханості світле почуття
Я відчуваю в пісні журавлиній.

Від пісні розквітає дивоцвіт,
Та в'ється біля хати кучеряво.
І наче в казці, волохатий кіт
Уліво ходить повагом й управо.

Небесний дар творити диво це!
Ця витинанка, як душа народу.
В мініатюрі диво-деревце
Несе душі і серцю насолоду.

21.06.2013р.

Фото автора.
На фото витинанка Оксани Цимбалюк.

я вижу поле,
на околице села сгоревшая церквушка…
затянут тиной, осокой поросший став…
деревья выросли, и старая избушка
уже видна, меж веток, среди трав…
всё так же деловито бродят утки,
им не преграда покосившийся забор.
на грязный хор гусей из старой будки
Полкан спокойно смотрит - на их сбор.
Бессильно виснут на верёвках тряпки,
Что старая пыталась просушить,
но дождь смешал все планы, тяпки
ржавеют у сарая, так и быть!
а из-за грязных, мутных стекол
разглядывают непогодь глаза.
собралась детвора у окон -
не будет любопытства их конца.
ведь где-то осень красками пылает,
и где-то солнце... лето круглый год…
у нас же зайчик солнца, даже он линяет…
а в сЕнях спит худой облезлый кот….

На пагорбах, річках, та схилах,
Поміж лісами, серед хащ,
В освячених Дніпровських хвилях
З,явився Київ в сивий час.
І ми пишаємося містом,
Його горами у садах,
І пятипалим його листом,
Хрестом, що держить Мономах...
Хрещатий яр поміж горами -
Проспектом нині проляга.
Між островами, берегами -
Славутич хвилю підійма...
Старий Поділ, Златі Ворота,
Софія вічно молода...
Собори – це душа народу...
Дніпро – цілюща кров-вода...
Тут кожен камінь пам,ятає
Високі злети та ганьбу...
Якщо забудем – нагадає
Богдан, піднявши булаву!
І бережуть наш Київ люди,
Князі, гетьмани та боги...
Хай цвіт каштанів завше буде!
Хай квітнуть над Дніпром сади!

Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах.

* * *

Три башти кранові у нас стоять донині

Мов світло ліхтарів тремтить у нашій комірчині



Три символи чи видумки Земні

Поставили своє тавро в душевній аурі чудес

Три поклики чи три команди з відти – з під небес

Ти похапки відтворюєш як той блаженний пес



Три заклинання ті магічні

Ну можливо й трохи лаконічні

Але ж до біса небезпечні, скажу я вам

Тоді ж чому стоїть такий безлам



Віру в себе й долю повинен мати кожен

Телеведучий шоу чи навіть той прохожий

Пізнати те – чого нема, хоч в голові і рідина

Але безумство бездоганне і несамовито ідеальне



Надію легко мати в тих памперсах із вати

Оса чи джміль жалю не можуть знати

І як бджола не будуть помирати

А нам лишається - надіятись і ждати



Епілог прозорий на долоні

Кохання зціляє рани і у скроні

Хоч серце виривати будеш

Кохання того не заглушиш



Три башти кранові

Тримають вогонь чудес у нашій голові

Не забувайте, що чудеса світитись можуть від бажання

У пошуках надії, віри та кохання

День перший – день знайомства
Її столик дальній, а його навпроти
Погляди зустрілись! – можливо небесна помста?
На ньому ікорне масло а на ній шпроти…
Коньяк, текіла а ще бутерброди…
Номер у кавярні обох спопеляє!
Про що думки у пана у панянки,-
Про дітей, про чоловіка чи про жінку?
А в сусідів дах зриває…
День другий – то є день сумління і каяття…
Аромат із мокачіно тугу навіває про буття,
Кофеїн із кави освіжає і повертає до життя,
Капучіно потекло у горло, обігріло і нагадало…
Про гарячий шоколад і гаряче молоко
Про лате і праліне – про оте святе…
Про відчуття з напоїв і адреналін
Про почуття до рідних і кофеїн…
Про те - як та кав’ярня повертає до кохання…

На

Жовтоблакитних

Крилах

Київтуман пливе…

Боязко сокіл

В

Нього пірнає

Жалібно зве!

Ти чуєш?

В житті буває

Часто

Цей

Крик:

Вернися!

Чайко…

Кохаю!

У

Відповідь

Пусто…

Мовчання:

Немає!

Зникла!

Пропала!

Цій

Чайці

Здається:

Влюбився?

Можливо

Кохає?

І

Серце

У

Неї

Тремтить…

О мамо

Чому?

Я

Знаю

Це

Ли’ше

Той

Само’обман!

Я

Помахом крил

Його

Малювала…Нічого не знала

А може,

Втомилась?

Так

Це

Втома!

А

Не

Любов…

І

Знов…

Зажди!

Не йди!

У

Відповідь глухе

Мовчання

А

По очах:

Прости!

І

Відпусти!

Робиш комусь добро - у відповідь ти зло!

Не знаючи, щось говорити чи мовчати…

Можливо про все забути, як і не було.

Проковтнути все, не бачити, не знати …

***

Яким ти бачиш світ через надцять років?

Ким він є для тебе – хто для нього ти?

Відповідь лишень за пару кроків…

Творець чеснот чи добродій зла, мовчи!

***

Чи можна замінить в собі самого се’бе?

Постала перед вами ось така дилема

Лицемірство й підлість - розібратись треба!

Словоблудство це ще та проблема!

***

Чи віриш ти в кохання - щирість почуттів?

У що ж іще залишається нам вірить

Пройнятися спокусою душевних мозолів

Образи в нікуди’, але пекучі - нехай тебе потішить…

По-літньому ранкова прохолода

Над головою зазіхання комаря

Вудка в ставі й спокій риболова

Макуха манить, вабить карася

***

Над очеретом пів на шосту ранку

В заводях блукає видра і бобер

Копанка у лісі оживає на світанку

Цуценята з боку - Флобер й Гомер

***

Лелеки прилетіли на полювання жаб

У лісі ожило – на нервах дятл грає

З під листя виповзає здоровенний рак

У лузі, десь неподалік, соловей співає

***

Лебідь прилетів у пошуках лебідки

Сполохав щуку яка йшла до поплавка

Не знає він – немає тут його кобіти

Наразі з іншим лебедем плаває вона

***

Прокинувся Гомер, насупив брови

Окинув оком озеро, глянув в бік села

Нема Флобера, помчав він до діброви

На цьому все – скінчилася рибалка, наїлись карася…

Шукав я у полі криницю
Щоб мо’ю спрагу втамувала
Зустрів біля неї жарптицю
Яка косу сво’ю заплітала
***
Запитав я неї – як звати?
І хтів її стан обійняти…
Полетіла від мене з І.Купала…
Чому ти така світлолиця?
Чому ти така із рум’яна?
***
А далі осінь прилетіла
На зміну літньої пори
Та пташка десь присіла
Чекаючи зими…
***
Зима прийшла тебе знайшла
І я брожу її дворами…
Звенить Різдв’яна коляда
Веселощі пронизані стежками…
***
Але прийде весна і знову у діброву…
Шукати поле й ту криницю…
А біля неї молодицю…
Ніжнолицю…

Дістав я лист білого паперу в форматі а-4

Малював по твоїм контурам чорнилом

Притуляв розмазану долоню до твого неба

Залишаючи відтінок згадки я про себе…

***

Ой не треба -не хочу і не буду я летіти

Летіти і хотіти на виворіт усе робити…

***

Дістала й ти листа червоного в а-3 форматі

Малювала й добавляла відтінки синього

Притуляла фіолетові думки скелета в шафі

Залишаючи маляра у своїм серці - мене милого…

***

Ой не треба – не хочу і не буду я летіти

Летіти і хотіти на виворіт усе робити…

Тсс - тихенько, не говори
Прошу нічого не кажи
Не треба зайвих слів
Взагалі їх не потрібно
Твої вуста повністю в помаді
Ммм – смакота перестиглої черешні
Фарбами за’палу і млості
Ле’лять локони твого волосся
Ням – яка чері ця зваблю’ча
Сиджу як я на голках
Зухвальства кактусів колючка
Нестриманий тілесний протяг
Захований у мріях потяг
Субстанція – ммм блаженство
Ця черешня із твого саду
Зійшов я знову, і знову
На станції у твоїм раю

День як день зимовий теплий день
Попереду трьохвимірний тунель
Машина часу несе нас у світи
В тропічні, дикі наповнені зві’рами ліси
Де на одинці в набедрених повязках лиш я і ти
Ми дикі нібелунги пустелі вічнозелених тропіків
Наші оголені тіла подерті від шипів колючих дотиків
Не боїмося а ні чорної пантери а ні плямистих тигрів
Із Амазонки ловимо пірані дивлячись у вічі крокодилам
Ми виклики кидаємо гримучим зміям і горилам
Ми призвичаїлись виживати в спекотні дні
Хоч і переслідують постійно зграї із вовків
Я твій охоронець - лев ти моя левиця дика звабниця
Я пошматую всих гієн які почнуть до тебе залицятися
За поясом у мене з леза загроза всим бушменам
Ти носиш пазурі на острах всим пігмеям
Ми аборигени - жителі лісів
Із баобабів наробимо списів
Нас не злякають ночі – ті, по екзотичному дитячі
Де з хащі очі світяться котячі
Де з папороті на тебе й мене сопе бізон
На наші шиї з гілляччя пальми летить пітон
Для тебе я приручив всих диких хижих жителів із джунглів
Я побудував на дереві будиночок із сухих бамбуків
Я оберігаю тебе і наших левенят від злого ока
Подалі від мегаполісів пророка
Нас занесло в нікуди, природа й адреналін
Лише со'лодко-солоне возєднання енергій наших тіл…

Поцілунок зеленого яблука
Із нашого паперового літа
Розсипалася ти передімною
Порізавши пальця пелюсткою сіна
Сад яблуневий надкушую ранній
Твою папіровку і білий налив
Літній наш день – він ніби останній
Кислинкою пристрасті нас запалив
В проміння суцвіття сплітаються губи
Розлоге гіляччя твій стан обійма
Яблучний сік стікає на зуби
Літня пора нас у двох зачала

Де Рай? На землі –над чи під?
Безумовно -ніхто цього не знає
Коли, з ким і де скуштуєш плід
Пліт через молочні ріки –це і є ліки?

З чого вирішили, що ніби все не так?
Є кохана дівчина яка теж кохає
Можливо сама про це ще і не знає
Цілком можливо, все можливо –чи не так?

Хтось не вправі диктувати комусь умови
Наполягати полежати лежнем в день
Під український рок прийде пророк
І зробить крок – за трибуною буде шок
Життя наша школа, а вона - то є доля

Кроком руш до своєї мрії
Ціль одна вона лишень твоя
Слід від літ на світлім тілі
У віках загартована душа

Життя посеред зораного поля
З сім’я правди виросла сім’я
Незалежиш нівідкого -божа воля
Божеволієш від долі і від її ти ім’я

Квітнем ваблять її губи
У долонях сніг лежав
Локони колосся пестять руки
По твоїй гомілці Березень розтав

Журавлина горобина у моїх садах
Яблучна на смак калина на твоїх ланах
Цвіт із сонячного світла у твоїх очах
І весняна чарівниця у моїх думках

Серпнева ніч, злива, гроза і дика іволга
Крик стривоженого лісу принесла вона
Наближається Воно, те –чого ще не було
Що ховається у хащах? Що, чи хто – Воно?

Будиночок у горах, що понад озером
Тримається на відстані доріг
Вона приїхала із міста цього літа
Пів місяця назад ставши на його поріг

Третя ночі, заспані в утомі очі
Літера на моніторі зависа
З лісу Воно дивиться щоночі
За вікнами дощі льють як із відра

Шкребеться щось у двері, тінь та за вікном
Воно вже знову поруч -ти з неточиним ножом
Тиша гнітить спокій, страх все тіло прониза
Воно ліпить гнізда на деревах – вільха чи сосна

Дочекалась ранку, валізи вже на ганку
А перед очима це Воно…

Ось і слон, хоча ні, то сон
Білий, білий сон як із снігу слон
Сон - це ти, ти є сонце
А слон то я – вічність з небуття
Мальована моя ти сон-трава
Ти квітка степова, що ожила
У снах священного слона

Вітер вкрав цю квітку польову
Він кидає виклики слону
Сила вітру плоті набула
З снів забрала квітку в небуття

Сніг поплив – білу річку сотворив
В хвилях корабель із вітру потопив

Сон-трава та ожила
Кольору природи набула
Й білою рікою зацвіла
У скарбниці з мрій,
Слона із небуття…

Привіт мила, моя файна пані, привіт моя любове
У голові немов сафарі, пишу із міста - Лева я листа
Хурделиця, метіль з думок лише за тебе – о боже!
Перед очима - чарує моє серце твоя уквітчана коса
Сиджу я тут, наразі, у лабіринті немов той мінотавр
Смакую каву, млинці твою любиму згущеку-круасан
Цукати –Львівські, липучі далебі трішки, у моїх руках
Солодкі губи, завше у моїх думках, на твоїх, м́м́ губах
Кавярню цю, заполонило прозорим димом з цигарок
Згадав я сон - про тільки наш божественний танок
Переплетіння пальців рук у такт ходи–ми були боги
В шаленстві пристрасті, під небесами, літали ми тоді
І заклинали пучину сновидінь, ми духи – ті що ожили
І гнулась ти немов лоза і погляд твій блажений з леза
І різала коханням серце на шматки в чеканні рейса
Ось і мій літак – цей рейс, на самоті, Львів - НьюЙорк
Варшава, Познань і Берлін, - Париж, Мадрид і океан
І переліт, через рутину мрій –де я, лист тобі і аероплан

Хочеш – я зігрію твою ніжність білими снігами
Теплом тіла зтануть, на очах, втомою наснаги
Хочеш – я вкраду, для тебе, зоряні кришта’лі
Буду місячну солодку вату з неба дарувати

Хочеш - я зриватиму із тебе листя, що на то’бі
По листочку опадатиме платя барвінкове
Хочеш – я домовлюся із вітром , з небесами
На хмаринці мою радість будуть колисати

Хочеш – розтелю я поле, з квітів, в тебе під ногами
Залицятися, у снах, до тебе, стане пелюстками
Хочеш – вічність із натхнення у руках тримати
Солов’їну, рідну мову , всим на світі людям дарувати

А хочеш, у снах твоїх, за тебе слоненят я порахую –один і два
Хочеш – сьогодні час я зупиню, дійсність в камінь оберну
Все живе на мить завмре, ця мить – твоя, вона лиш для добра
Хочеш – потаємний сховок покажу, у сни свої - з твоїх, тебе я заберу

Пливу…тобою марю

Іду…тобою марю

Що

Зімною сам незнаю

Їду…твій образ на узбіччі

Твої кришталики зіниць

Спрямовані

У мо’ї вічі

Мить…

Ти

НЛО

Попереду

Цього

Авто

А

Далі…

Тисну я по гальмах…

Кермо спрямоване

В зворотній відлік часу’

Мій плямистий леопард

Від несподіванки

Вилітає

На зустрічну полосу

Вітер в скронях

Серце ожило

Й

Прокинулось

І

Через

Що

Задумалось

Але,

Мабуть було

Вже

Байдуже

І

Навкруги

Все райдужне

Від

Паніки

Й

Гідравліки

Керма

Й

Ребра

І

Пошматованого

Ремня

Безпеки

Де

Ж

Ви

Мої

Лелеки-

Швидкої допомоги

й

беззвучні монологи…

Лиш

Спалахи

В прожекторах

Очей

Тих

Хрестиків червоних

Медсестер

Що

Зашарілись

На крилах побажання

Твойого сподівання

Й

Відвантажили

Твої думки

Із

Попелу

Отого

ДТП

Мить…

І

Ти

Є

Не

В

Авто

А,

В

МРТ

Тієї машинерії

Мить…

І

Ти - прокинувся…

Домашнє ліжко…

І

За вікном

Той

Місяць-пан

Зорі-панянці

Нірвану

Грає

На сопілці…

Зимовий сад Карпат…

Камін...

Оніміння пальців на руці

На якій

Тепло

І

Вічно-Твоє

Ніжне

НЛО…

ЇЇ коханка

Філіжанка

А

Ще

Чорнява

Шоколядка

Її

Вуста цукати

Бажання

Вічність там блукати

Вона

То є

Солодкі муки

Прийняла

Якось вона

Руки

З коридорів влади

Тієї слави

Химери стимулятора

Антропоанотатора

У шлунку алігатора

Що

Мешкають

В дніпровських заводях

І хвилях - хвилюючих обіймів

Тих разючих

Та осінніх

Сплесків прохолоди

Й

Пірнає в струни

Мелодій снів

Чарівних

Теплих

Ніжних

і

Трішки

Ідеальних

Але

По справжньому

Не справжніх

А

Трішки

Ідеальних

і

Вайлуватим присмаком

Смакує

Доти

Доки

Буде імпульс насолоди

Той

Роздаватись

В

Ділянці

Скроні

і

Наближатись

В

Ділянку

Псевдо – Мандельброта

Тії

Абстракції сердець

На полотні уяви

Взаємності

Де переплітаються

Вони

Системи рівноцінні

Нервово дихальні

Й судинні

що

Заряджають

Вічний

Той двигун

Життя

і, мов

Рятують від агонії

Прописаний

Аптекопекарем

Рецепт

Від меланхолії

Тієї

Втоми

Дурниць

і

Маячні

Тієї…

Рецепт

Тобою

Зветься

З

Семи тих літер

Тії

Абетки

Й

Джоконди репродукції

і

Методом дедукції

Само

То

Випливає

Дніпро…

Дніпровська хвиля…

Тиха гладь води…

Дніпровська переправа…

Рясний той дощ…

Погода невблаганна…

і

Ти

Дніпровська Ніагара

Я з радістю розділю тепло крила
І зможемо разом все подолати
Фізичну втому в спекотні ті жнива
А ще солодкі паляниці споживати
***
Я з радістю заручу'сь із небесами
Не дивлячись на сліпоту і німоту
І пестити усю твою красу вустами
Волосся з злата цілувати, леліючи у зорю
***
Я з радістю зітру з лиця землі все-все
Залишимось ми на одинці, більш нікого
На острові кохання ти пізнаватимеш мене
Рай у насолоді ми створимо для цього
***
Портрет для тебе я намалюю на воді
Як корабель він попливе морями
На палубі ми будем лиш одні
Безсоромно переплітаючись тілами
***
Ми час загубим десь у океані
Нічна зоря із сонцем поміняються місцями
І знову й знову нас накриє насолода із цунамі
І час від часу дельфіни з чайками літатимуть над нами
***
І все ж це знову сон
Який бере в полон і знову в кандалах
Нічні метаморфози із піска і корабля
І лиш приємна згадка на моїх – твоїх вустах...

Зелен сад за тво’їм парканом
Бачу у снах я щоночі
Свіжістю трав твого аромату
Зорі розсипані у патлах волосся
Подихом вітру відчуваю флюїди
Тіла твойого сонного в ліжку
Крила створила нічна та чарівність
Злетів я із даху мов птаха у пошуках квітки
Літав я по закутках безхмарного міста
Випадково зламавши крило об граніт обеліска
І впав я камінням додолу з розгону
Під ліжко похилого дому Подолу
Проспав я півночі на схилах Дніпрових
Прокинувся в снах від холоду двору
З шаленим запалом пірнув я у воду
Щоб сплеском емоцій потрапити в твою діброву
Діброва зеленого саду природи
Ніколи не зрів такої я вроди
Лежиш на перині і щічка на голій долоні
Дивлюся твій сон і повнівстю в твоїм полоні…

Не свердли мене своїм крижаним поглядом

Зазираючи в глибину підсвідомості

Не розбещуй моє бачення вульгарним доглядом

Осягаючи збудники рефлекторної заподатливості

***

Не жери мене язиками аморфними

Підкидаючи вуглинки зрадливої асиміляції

Не зваблюй мої зіниці протеже оманливими

Декламуючи бажання псевдо анотації

***

Не виставляй моє табу на ідеальні утопії

Балансуючи інтереси соцмереж архівованих

Не плекай ти прагматизму в антифілософії

Колапсуючи на грані в мовах поміркованих

***

БО РОЗІБ’Ю ТВОЮ ГЛИБУ В ТРИВІАЛЬНИЙ ДРІБ’ЯЗОК

РЕЛАКСУЮЧИ СТРАХ У НАДСВІДОМОСТІ

БО НАДЕРУ ТВОЮ ДУШУ В АСТРАЛЬНИЙ БІ-ЗВ’ЯЗОК

КОМПЛЕКСУЮЧИ ЛІБІДО МОВ ТВОЄЇ БАНАЛЬНОСТІ

За вікном вікно у небеса…

Чистота…

Спонтанності

Тієї…

Твоєї

самовідданості

за стиль життя…

Який

ти

осягла…

І

відбираючи

із натовпу

метеликів,

що

налітавшись в небесах

спочити

забажають

від

втоми

життєвої рутини

на розмаїтті

магії

тієї парасолі

й

лілії

афродизіака…

Дяка,

за ті

зухвалі

вії…

Які,

все

безсоромно

пускаючи

ті феромони

насолоди

небесного

добра…

В віконні

брами,

а далі

в

небеса…

З

яких біжить роса…

Й

яка

полює

завжди на метеликів

тих,

що

приручила…

Давши сховок

на вустах

солоних…

Від сліз

морських…

що,

створили небеса…

Роса…

Твоя коса

уквітчана у чудеса…

І

парасолька

в небеса…

А

ще,

твоя рука…

Що,

правцю мою обвила

як омела

з

троянд,

прозоро-білосніжних

ніби ніжних…

Але,

наразі

червоно-темних

в

колір

води

з

артерії

небесних водоспадів

пелюсток крил

метеликів-титанів

яких

ти налякала

у

клапанах

свойого серця

з шипів

небесно-білосніжної

троянди

з парасольки…

Добрий день!
Я олень?
Чому тремтиш?
Рука чому холодна…давай зігрію?
Рукавичку можу дати?
Скажи чи можу взнати?
Чи можу я згадати?
Чи просто вирвати з грудей я плятку шоколяду?
І з’їсти, навіть не жувати, а проковтнути?
На очах твоїх і тих,
Хто
Звик слюну ковтати
Гірку, від шоколядоцельофану
Всі заздрять мні.
Ні
Не мні – А нам
Червоні губи на морозі,
Твої липкі
І
Чорні,
І со’лодкогі’ркі
Від того
Цельофаношоколяду
Так,
Я це відчув…
В своїх губах із снігу
Що,
Потекли і полилися
Струмочком гіркошоколяду…
І вимазав твої я губи
В свої сніги
Із шоколяду…

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013