1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

Небесна сотня – воїни добра
Й заручники великого обману.
Яка ж ця істина затерта і стара:
Ми всі – деталі не свойого плану.
Небесна сотня високо тепер.
Ще далі, ніж були мета і мрія.
Вам добре – ви у крижмі вищих сфер,
А ми – на роздоріжжі безнадії.
І коли «Качу» голоси ведуть,
На ниточки розсотуючи серце,
Лиш отоді здається, що ви – тут.
Але ж я знаю, що лише здається.
Я – що? Мені вже видко геноцид.
Мені вже ці мільйони – теж небесні.
І не сховатися у прихистку апсид,
Щоб оминути хід до ями хресний.
Ой – не туди! Нас не туди ведуть.
А сотня не поможе, якби й хтіла.
В очах вождів, нетривких наче ртуть,
До нас нема сльози, нема і діла.
Небесна сотне! З вирію вертай…
Єдина втіха – твоїх крил притулок.
Бо Україна, хоча й справді рай,
Для янголів під ігом а чи дулом.

грудень 2014

Мої сини і діти України,
обороняйте наші рубежі.
За цю біду, за ту тяжку руїну,
за убієнну душу безневинну
нехай ізгинуть найманці чужі.

Такий наказ Вітчизни і родини
від імені дружин і матерів.
Не допустіте тя́жкої години.
За всі його знущання і провини
«звільніте змія» від його голів.

І ми не пожаліємо останнє,
аби скарати це вселенське зло.
І ради того, щоб живе жило,
пройдемо гідно всі випробування,
як це не раз в історії було.

Сини мої! Ви є!
                              Але немає –
у нас немає вибору тепер:
або умерти нам за волю краю,
або забути мучеників раю
із сотень тисяч, хто за нас помер.

За ще живу, розорену бандитом,
за неподільну, за її пісні,
за неї, за єдину посполиту,
за мене – ще бандитом не убиту,
але уже опалену в огні.

Ми обіцянок влади не забули.
Не буде більше панувати пан,
і сирота ще виоре свій лан.

Але якщо повернеться минуле,
і Рада ще нічого не почула,
то повертайте
               збройно
                          на Майдан.
                              12.2014

Ой у вишневому саду
Не соловейко щебетав
То плаче , кличе сива мати
Синочка - що в бою пропав

Пішов на войну , за свободу
Своє майбутнє боронить
Панів , катів - на місце ставить
Їх верховенство приструнить

Не в тому річ , не в тому річ
Що він з братами спротив , січ
А в тому звірство , в тому гріх
Що це над ними - крові гніт....

А з неба падали зірки
Згасаючи у славі
А люди вже несуть свічки
Поранені - шипами

То вже не сонце сліпить так
Не місяць - ясно світить
То душі вірних соколят
Спішать вершить - прозрітим

Ой у вишневому саду
Там соловейко щебетав
Дітей , батьків , дідів , синів
В молитві з богом - поминав...
20014р

Не плачте квіти , не плачте зорі
Нам більше нікуди спішить
Не плачте дні , не плачте ночі
Цей грім без нас повинен жить

Ми крові дзвін свого народу
Народу - що зумів повстать
Відстояти право закону
Із честю гордо заявлять

Ми не раби , не ярлики
Якими можна потурати
Ми не запроданці ганьби
Яку нам звикли подавати

Ми діти вільної землі
Вам в доказ - наша смерті слава
Ми заповідей голоси
За вашу зреченість розплата

Ми тут з народом , на посту
На варті доленосних рішень
Тризуб над головами тих
Кому ми станем - довіряти.

Де біль для болю - відпускає
Де кривда в правді боротьба
Народжує синів держава
Земля із роду - Кобзаря

Тут я , тут ти , одні по крові
Пліч о пліч всі - одна сім*я
Ми горді , щирі Українці
За нас весь світ - хто ворог зла

Ми нація канонів вічних
Любові зрощене - зерно
Широкий лан полів барвистих
Укоренілі - на добро

Ми обрані у світлі - світлом
За кредо гідних пам*ятать
Ми ті - хто вірить богу свято
Хто здатен - із мечем стоять.
2014р

Пройдений шлях відміряю не верстами -
Тими рядками, що зібрані, зверстані,
Тими, що хрещені творчею працею,
Дні пережиті - до них ілюстрації.
Наче й не йшла, а позаду - історія.
Ниву словесну я знову розорюю.
Кину зернята - думки незавершені.
Добрі та щирі проклюнуться першими.
З колосу знову рядочки нанижуться,
Може, й наступна народиться книжечка.
Може, довічним посіяне учнем
Стане для когось і хлібом насущним.

28.11.2014

Від небокраю до небокраю,
Північ і Південь, Захід і Схід,
Не прикордонні стовпи нас тримають -
Звитяжної крові одвічний завіт.

Брат оступився - подай йому руку,
Сам упадеш - хтось підставить плече.
З ближнім на двох розділи свою муку,
Радість із другом удвічі зросте.

Будьмо єдині! В єдності сила!
І обламає зуби пітьма.
Ми переплетені, нерозділимі,
Без кожного з нас України нема.

16.12.2014

Одного разу в Україні…
Чому одного? Кожен раз,
як витікало зло з Руїни,
то повертав надії час.
Поміж невіри думи-мрії
справляли очі в небеса,
але вожді, сліпці, повії
на них цькували глумо-пса.
І той гарчав і рвав в ошмаття
жагу чергових сподівань,
і гуртувалися прокляття,
і переходив розум грань.
І плакала тоді країна
слізьми сиріт і матерів.
Одного разу… Україна…
і дежа вю лихих часів.

15.12.2014

Дніпропетровськ – ти серце України,
Твій ритм усіх пробуджує від сну,
У дні святкові, та в буденні днини
Ти сяєш так, немов зустрів весну.

Буваєш різним в кожну пору року,
Зимою сивим, наче мудрий дід,
А влітку ти зелене, ясне око
Дитини, що народжена на світ.

А наш Дніпро - то кров твоїх артерій,
Широкий степ в долоні місто взяв,
Дніпропетровськ – вогні твоїх містерій
Хвилюють серце сотнею уяв.

Вночі на небо зоряне ти схожий,
А вдень – веселка з кольорів та фарб,
Охороняє місто сам дух Божий,
Воно – коштовний та безцінний скарб.

Завжди до тебе вчасно повертаюсь
Із мандрів, із країн чужих та міст,
Чим ближче я до тебе наближаюсь,
Тим твій видніший велетенський зріст.

Ти - батько і творець моєї долі,
І хай багато міст є взагалі,
Лише тобі освідчуюсь в любові,
Вклоняюсь у подяці до землі.

Повертайся живим, я благаю, не йди в небеса.
Пронеси через померки віри запалену свічку.
Серед куль навісних і ворожої мли ти не сам –
Сотні доль у тобі, що вимолюють Матір правічну.

Не скорися орді, мій звитяжцю, не зволь відійти,
Бо мільйонами уст молитовно устелена стежка
По якій ти ідеш. …Догорають останні мости
І руїна пече огнедишно близька і далека.

Не зімлій між смертей, хоч як тяжко, а мусиш іти.
Твоя віра свята, наче світ цей – одна і нетлінна.
Повертайся живим, заклинаю! За муку – прости…
Одержимий життям той, хто вирізьбив кров’ю – «Вкраїна».

А Україна – така мала.
І меншає з кожним днем.
Подекуди це вже лише зола,
покинута і вогнем.

Стікають її струмки й річки
потопом з вояцьких ран.
Над нею і вдень, і вночі – свічки.
Невже тут колись був храм?..

Вона у шрамах своїх утрат.
Не плаче, хоч сліз – ущерть.
Прогноз на завтра: то «смерч», то «град» –
вся мазана «миром» смерть.

А перехрестя її шляхів
у снайпера склалось в хрест.
І під прицілами ворогів –
диявольський дикий квест:

що буде завтра? й звідки по нас
стрільне їхня східна лють?
Є в України так мало – шанс.
Багато їх не дають.

11.2014

З ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ
Новітній гайдамако, бандерівцю, повстанцю!
Не дай себе приспати, твори, дій, говори!
Надійся лиш на себе, живи – як в день останній!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.

Вдивляюсь у прийдешнє, де патріотів – лави.
Позаду – … тисяч років, попереду – віки.
Державити б нам славу, як славимо державу,
Бо запитання часу: куди ми, хто ми, з ким?

Все тільки зачалося, ще йти і йти до роду.
А вже новітній пахне холодноярський дух.
І дихає новітня історія свободи,
Й провідники новітні до Віча ще прийдуть.

Найперше – це любов до Вітчизни-материзни,
А зняти з вождювання й поставити ми – враз!
Знай, враже-супостате, що шабля наша блисне
І зродить гайдамаків, якщо прийде пора!

Знов сумніви, тривоги… І знов йдемо до Віча,
До злагоди-єднань, до прийдешньої пори.
Бо Слово наше – віще, бо Правда наша – вічна!
Отут воно видніше, з Чернечої гори.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 10 серпня 2014 р.).

Шановні автори!
Запрошуємо Вас прийняти активну участь у створенні спільної поетичної збірки, попередня назва якої “ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ”.
Збірку буде видано коштом санаторно-курортних закладів, підприємств і підприємців Закарпаття та простих Закарпатців - патріотів України і передано в подарунок всім захисникам України на передову АТО у час Різдвяних свят.

Також ця збірка видаватиметься у рамках проекту Благодійного фонду ВіТа ДОЛЬЧЕ (СЕРЦЕ ПАТРІОТА), спершу у дополіграфічному 3Д варіанті, а відтак у паперовому, у єдному стандарті, а саме, розміром 110*175 см. 220-250 сторінок із твердою палітуркою.

Умови участі у збірці:
- подати 3-4 найкращі свої поетичні твори, якими поет торкається найкращих куточків людської душі, зраненої болем трагічної і нікому незрозумілої війни за свободу України...
Вірші надсилайте за адресою s.sanator@yandex.ua із позначкою у темі листа: Вірші до збірки “НАЙКРАЩЕ ВІД КРАЩИХ ДЛЯ НАЙКРАЩИХ” до 15 грудня.


Разом із творами, вкажіть на коротку інформацію про себе, розміщену в інтернеті, на яку маємо зробити засилання. ( у разі відсутності такої, Вам створять власну сторінку із матеріалів, надісланих Вами на нашу ел. пошту)
Необхідно також повідомити свою ел. адресу для надання Вам редакційного доступу до спільного файлу, із яким працюватимуть коректори та редактори збірки.

ý
Більш детально на сайті

Колего, у чорних водах перебувають риби,
обравши орієнтиром повну відсутність руху.
Щоб якось від них відрізнятись, мілітаристські верлібри
давай із тобою складати й поширювати фейсбуком.

Колего, з рухливого довгого списку сержантів запасу
ніколи ніхто не буде викреслювати поетів.
І саме тому ми скоро надягнемо списані каски,
прийнявши вчення про стилос
як першооснову стилета,

отримавши в якості ґрунту чоботи, кимось терті,
отримавши в якості права пару розписок і штампів,
отримавши в якості м’язів АК 74-тий,
отримавши в якості віри накази далекого штабу.

Не знаю, що нас чекає. Рівень окопів нижчий
за рівень моря, за рівень, хоч якось доступний бореям.
Колего, наш брат не любить бачити те, що пише,
не втіленим у катрени, а втіленим у траншеї.

Я думаю, фактор повернення сильно від нас не залежить.
Але якщо все-таки вдасться вийти на рідні маршрути,
я кину писати зовсім.
Ти станеш писати менше.
Хіба що про літо й метеликів.

Просто аби забути.

06.12.14

Вона народилась у День Дівочої Долі, а сама щасливою дівочою долею не була обласкана. 7 грудня виповнюється 114 років від дня народження великої української художниці Катерини Василівни БІЛОКУР. Їй - мій скромний вірш...

КАТЕРИНІ БІЛОКУР, художниці від Бога
Білий квіт, червона ружа…
Тільки назв – аж цілий том!
Шлях стели, барвистий луже,
Через терни до квіток!

На хрещатому барвінку –
Краплі серця і душа.
Все твоє дівоче віно –
Це Богданівки краса.

Насміхання, заборони…
З геніїв – не перша ти.
Не картини то – ікони,
В долі у твоїй – хрести.

Та твої квітучі думи
Не уміщував мольберт.
Геть, плітки, і гетьте, глуми!
Не згубила в них себе.

Що – троянда і піонія!
Їх співає всенький світ.
В матері Землі на лоні
Піднесла й картоплі цвіт!

Ружі людям дарувала –
Йшла по їхніх шпичаках.
Що на серці Боже мала –
Віддавала у квітках.

Рідний край – квітуче море,
В ньому дух небесний є.
Квіти, Катре, – твої зорі
Й чарівництво все твоє.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2001).

За праведну кров і за сльози дівочі,
Невже ти й тепер відплатити не хочеш?
Як мати ридає і гинуть герої,
Невже ти на боці неправеднім встоїш?
Не вірю! Ти - з нами, хоч досі не знаєш!
Ти волю так само, як Матір, кохаєш!
Ти поруч зі мною, ти разом з Майданом!
Повір, що ми - разом – і Світло НАСТАНЕ!

Не Виродку в ноги вклонись, а свободі,
Що в серці твоїм проросла не сьогодні!
Не пузу продайся, а вгору здіймися!
Ми ВСІ - Україна ОДНА – Подивися!

Ераст Івавніцький, січень 2014р.

Пригорнуся я душею
до рідного слова,*
З Україною моєю
поведу розмову.

Україно – рідна мати,
у віках нетлінна,
як було тобі співати,
рівна серед рівних?

Де черпала ти, рідненька,
і снагу, і силу,
поки тебе вороженьки
до ноги косили?

Станьмо, браття, отчим краєм,
візьмемось за руки.
У блакиті ще палає
золото для злуки.

Наша воля, наша слава
буде нам окраса.
Нездоланна є держава
на землі Тараса.

Споконвічними садами
у піснях квітчалась.
Православними дідами
Руссю називалась.

Отамани та гетьмани,
козаки у полі
під орудою Богдана
дбали твою волю.

Ще співає Україна
і буде співати.
За свободу, за родину
будьмо, пане-брате.

Стіймо, внуки Ярослава,
на своєму полі.
Не померкне наша слава,
не ослабне воля.

Пригорнуся я душею
до рідного слова,
З Україною моєю
поведу розмову.

                              1991

Те, що дано: у нашій з вами країні,
що купається в житі й дезоморфіні,
довжина існування вашої долі
вираховується в готівкових долях,
що накрапують вам від прибутків чиїхось,
хто розділення перетворив на примус.

Ось припустимо: ви – водій маршрутки.
Ви отримуєте плюс-мінус дві штуки,
і цей плюс коли як зливається в мінус:
все вирішує жадібність і працьовитість
у мистецтві возити обличчя й пики;
і раптово – бабуся пенсійного віку
піднімає в салон пакунки здорові
та іще – посвідчення кольору крові.

Якщо ви оплату таки заберете,
то, можливо, вам вистачить на сигарети,
ну а в сумі з десятків бабусь – на квіти
для дружини, чи з друзями погудіти.
Якщо ж доля всміхнеться не вам на користь,
якщо ваші інстинкти замучить совість,
у бабусі решти в маленькому клунку
буде досить якраз на цукерку внуку.

Отже, ваша корейська жовтенька тата –
це уже межа, це уже барикада.
Вона ділить людей на сорти по тому,
чи сплатили вони на шляху додому.

Таким чином, у нашій із вами країні
ми усі один одному дещо винні,
ми усі, хоча начебто не мігранти,
все одно несемо тут нелюдські втрати
і на цих теплотрасах та териконах
лежимо горілиць до самого скону,
розуміючи: щойно прийдуть нагинати,
лише ми активуємо дефібрилятор,
і коли запрацює від струму серце,
то в мензурки з літрових банок наллється
лікарям та інтернам, що все збороли,
по ковтку нерозведеного етанолу,
і лунатимуть в операційній тости,
що віднині не треба ходити в гості
і що можна, зриваючи всі плакати,
нескінченно довго її матюкати,
й животіти в ній, і летіти вище,
і писати про неї такі ось вірші,
і вивчати її степові мегаліти,
і любити її,
любити.

24.11.2014

в мінімалізмі ранньої зими
так холодно і так вже чорноптахово
і небо сірою такою стало плахтою
і ми вже вигіркли,
зчорніли на дими
в мінімалізмі
ранньої зими...

24.11.2014

Як хочеться ніжності
ніжності
ніжності світлої
як хочеться небо обняти
і вірити вітрові
і бути пелюсткою
білою
або рожевою
або
як у казці
красивою
королевою…


24.11.22014

Чия Україна без мови?
Де згублено рідних по крові?
Чи можна любити чужину,
Якою стає ця країна?

Що любиш в своїй Батьківщині,
Якщо забуваєш провину
За тих, хто боровся до згину,
Щоб квітли пісні та калина?

Чи скажеш, що виросте правда
На тому, що встелює зраду?
Чому ти німий в свому домі,
Хоча і стоїш в обороні?

То скільки несуть перемогу?
Чий голос долине до Бога?
То де наше місце у світі?
Де долю щасливу зустріти?

У тому східному лайні
живуть і люди:
розумні, добрі, хитрі, злі –
такі, як всюди.

Та на усіх біда одна –
Володя Путін.
От не сказали ПеНеХа
і мають сутінь.

Не просто сутінь – РосТеБе:
заб'є вам баки,
що хунта ПСів у бій веде,
за ними Псакі.

Совок як фенікс не згора,
допоки Раша
в уяві донів як гора…
Де факто – лажа.

У тому східному лайні
блукають люди.
І на війні, як на війні –
свої і юди.

21.11.2014

Брилами смутку чорніють поля,
B горі ридає праотча земля.
Криком волає вона в небеса:
-Чом в селах шаліє смерті коса?
-Чом гинуть нащадки в юному віці
Тут, де колосяться ниви пшениці,
Тут, де земля найродючіша в світі,
Тут, де калина в білому цвіті?!
… Стогін лиш вітер несе між житами,
Біль і благання страждальної мами...
З уст не прокляття громом спадає,
Щира молитва до Бога лунає
- Господи, хліба, - вмирає дитя!
-Хліба! - вмирає дитина моя!
-Вмирає надія, вмирає родина ,
З голоду гине моя Україна…

Ні, не дозволять святі небеса,
Щоб пусткою стала країна моя!
Вслід за зимою прийде весна,
Зазеленіє озимина ,
Жінка народить, згодує дитя,
Храм возведе чоловіча рука,
В вишитих білих сорочках на свято
Сяде до столу велика сім;я!

У вінок золотий барвінкової мови
я вплітаю своє непомітне ім’я.
Пригорнувшись душею до рідного слова,
я з тобою – одне, Україно моя.

Ми з тобою у радості будня і свята,
і в печалі минулих негод і біди.
Ми з тобою у гніві на зрадника-брата,
і у траурний час ми з тобою завжди.

Ми об’єднані Божою силою духу.
Ти ніколи не будеш на світі одна.
Не одну ми долали руїну й розруху.
Не зупинить і нині убивча війна.

І якщо мою хату за «Рашу радную»
буде знову топтати її черевик,
я і вік золотий у душі замурую
і із серця я вирву зміїний язик.

І не буде у хаті у рідної неньки
ні тяжкої біди, ні печальних думок,
а на покуті буде буквар і Шевченко –
одесную Месії наш віщий Пророк.

Україно моя, переможемо знову
і орду, і диявола, і москаля.
І допоки у небі кружляє Земля,
я до тебе іду і в синівській любові
пригортаюсь душею до рідного слова,
як до серця матусі її немовля.

                              11.2014

ХТО ВІДПОВІСТЬ?
Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?

Червоні «конателі» то, торбохвати,
Сатрапи, іуди – голодна мара!
Могли на могилах вони святкувати,
Як люд український ущент вимирав.

Людей у кагати кладе моровиця.
Вже трупень, капутень, могилень – зима.
А нива, пахучий хлібець тільки сниться.
О, чим закропитись? Ні крихти ж нема.

А там – людоїдень вартує на чатах.
Не квітень – капутень, не червень – чума.
Укрились навіки барвінком хрещатим,
Немов не було. Півсела вже нема.

Конає в погибелі пів-України,
Бо зверху, при владі, кацапи й жиди.
Забрали худобу і все – до зернини,
Лише не забрали повітря й води.

І пухли, й потухли, нема і схорону.
І падали тихо навіки в траву.
Люцифера ми допустили до трону!
Його дитинчата понині живуть.

Хвалять ту епоху, бо їх годувала,
За плани давала посади, грошву.
Хто більше погавка, в того більша ставка,
Та бач’, не розпре ненажеру Москву.

Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн...
Це ж скільки Вкраїни померло ще в лоні!
І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009).

Як добре, що людина вище Смерті,
бо та – ніщо, де честь поета – все,
де вірша дух – не почуття затерті,
але любов, що у віках живе.

Як добре, що людина нижче Неба,
бо є куди хрести свої нести
і є кому, як вирина потреба,
молитися, благаючи: прости…

Як добре, що людина – рівня Слову,
в якому біль, і радість, і печаль;
надія повернутися додому
і вдача, загартована у сталь.

19.11.2014

ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!
За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

За пекло райської землі,
За пухлень, чумень, за терор
І за приписані нулі,
Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.

За те дитя, що в лоні ще,
Не народившись, висохло.
За цей болючий в серці щем!
За все, що, вмерши, не збулось.

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі!

Невизнання, мовчання – глум
Над пам’яттю мільйонів жертв!
Лиш допусти – й новий Валуй
Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Живі і нині сущі всі.
Щоб пам’ять – вічна і жива,
Щоб на столі повік – хліб-сіль.
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2009)


ЗАСВІТИ СВОЮ СВІЧУ ПАМ'ЯТИ 22 ЛИСТОПАДА!

http://www.youtube.com/watch?v=cM0tYT6KnyQ&feature=youtu.be

***
Як хочеться найти слова урочі
із істиною для усіх живих
і правдою, яка не ріже очі,
а дивиться з надією у них.

***
Ми бути українцями не проти,
якби навчали школа та батьки,
що рідну люблять тільки патріоти,
а вигідну – приблуди й байстрюки.

***
Народи є великі і малі.
Але й найменший власну мову має.
Синівське серце гордістю палає,
що розмовляє мовою землі,
яку і береже і обробляє.

***
Уміємо ходити до гори
як Магомет, як Будда – до корови.
Та як Сізіфа каменюку, знову
під наші синьо-жовті прапори
несемо реп’яхи чужої мови.

***
Народи вільні витерлись од сліз,
а ми усе ще прісно і донині
виорюємо щастя у руїні
та витираємо розпухлий ніс
знедоленій сусідом Україні.

***
О, Господи, нема тобі поко́ю,
усі до Тебе, то і я без черг
прошу́ Тебе, дай хоч одного Ноя,
щоб український будував Ковчег.

***
Я нагадую ще, і повторю на кожній сторінці,
що манкурти минуть, яничари у безвість підуть.
Це земля українська, і мова на ній українська,
і на ній українці за неї життя віддають.


                              1995-2014

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.

Не уявити матір іншу
і іншої краси.
І все на світі наймиліше
за неї віддаси.

Без неї щастя, і любові,
та і добра нема.
І все це у одному слові, –
матусю, мамо, ма…

Вона у лепеті дитяти,
і у юначих снах,
а як прийде пора вмирати –
у діда на устах.

А як сама іде до Бога
багата, бідна чи убога
кудись туди – увись,
її так тяжко забувати.
Її ми кличемо до хати, –
Матусю, повернись.

А відлітаємо із дому,
як тяжко на землі одному.
Не поміняєш на хороми
матусеньку свою.
Хто Батьківщину забуває,
у того матері немає.
Тому за волю свого краю
ти вічно у строю.

Вона і нині зве до бою
з тією бабою Ягою,
у протидії до якої
немає ще, – війна.
Та нагадає Син Марії, –
немає вибору у дії.
Забула мачуха Росія
про день Бородіна.

                              11.2014

Сповивала мати сина
В ніжну колисанку,
В церкву у свята носила
І навчала змалку
І молитись, і співати
Мовою тією,
Що і їй співала мати
Ніжно під зорею.
Хлопчик ріс, іще з колиски
До свого завзятий,
Щиро Господу молився,
Гарно вмів співати.
Хтось казав йому: не в моді
Слово українське –
Зі шляху козак не сходив
І свого не зрікся.
А як стали чорні хмари
Понад отчим краєм,
Хтось ховався, сіяв чвари,
Цей часу не гаяв.
Мав би думати про діток,
Сіяти, орати,
Та в країну вліз бандитом
Той, хто був за брата.
Йдуть найкращі козаченьки
В бій кривавий знову
За Вкраїну, рідну неньку,
За співучу мову,
Ту, якої вчила мати
Змалечку, з колиски.
І нікому не відняти
Наше, українське.

Похоронки, спалені мішками,
Заґрадотряди, що стріляли в спину,
Не за болото з бидлом-москалями,
Війна була ЛИШЕ ЗА УКРАЇНУ!

Народ! Під це порожнє гучне слово,
Творилось Зло без докорів сумління,
Гарматне м’ясо-люди, чи полова,
Зійшлися два кати на Україні.

В ім’я Народу нищились народи,
Прийдешні убивались покоління,
Та… знову шанс отримати Свободу,
Отримати свободу Україні!

Но, «общій враґ» поняття теж чудове,
Ним став народ, що не схилив коліна,
Боєць, чиє було останнє слово
«В ім’я Твоє я гину, Україно!»

То де ж герої, хто там із цяцьками,
Шкребеться, підгинаючи коліна?
НКВДисти із політруками,
Це їх шанує нині Україна?

Та що б приблуди нам не говорили
Поняття честі у віках незмінні,
В устах свинцем підкошеного тіла
Останній подих: «Слава Україні!»

09.05.2013

Була горда, як царівна,
Ця красуня бондарівна.
Українкою вродилась,
Їй Каньовський був немилий.
Як не приндився панисько,
Не пустила навіть близько.
І від панської сваволі
Вмерла, щоб не жить в неволі.
Бо козацькі в неї гени,
Українка – нескорена.
Повна мужністю по вінця
Йти не хтіла за чужинця.
Й ви дівчата – наші квіти,
Загарбникам не корітесь.
А робіть, як богорівна
Українка бондарівна.
Образ чистий, благородний
В пам`яті живе народній.


5.10.7522 р. (2014)

Дивовижність Сходу

Схід дивуватиме нас, світ стоїть допОки!..
Цю дивну витонченість я колись пізнав,
Коли в віддалені часи важкі й жорстокі
В пустелях Сходу я ще хлопцем воював...

Так... Схід тонкий... Ця витонченість, певно,
На серці юному зарубкою лягла,
І вітер Сходу так доволі недаремно
Все раз по разу знов торкається чола...

Ця дивна витонченість... Слабкість в ній і сила,
І жало змія, що коли його торкнеш,
Укусом мічений, життя нестИ знесилиш,
І спрагнеш думкою, й знеболено заснеш.

І як дивуєшся, коли малий хлопчина
Ще від колиски пізнає Фірдоусі,
І епос давній в ньому житиме до згину,
І з ним повік пройде життя припони всі.

Чи- сила жінки (трохи іншої країни),
Жіноча доля де доволі більш легка-
Краса й сміливість, і спрямованість неспинна,
Мов діловитість тої Пташки Королька...

Гостинність Сходу... Неповторність Сходу...
Булатний ніж для виноградної лози...
Мов рубаї, поету стануть у пригоді
Завжди із честю пережить лихі часи.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531587
рубрика: Лірика
дата поступления 21.10.2014
автор: Сокольник

Борець безстрашний за свободу -
Шумів про це і ліс і гай,
Свого улюбленець народу
Таким полковник був Нечай*.

Вусань, вродливець ясноликий,
Він ворогів рубав упень.
Про подвиги його великі
Чимало склав народ пісень.

У Красному селі зимою
На Масляну й Колодія
Із кумасею Хмельницькою
Нечай горілочку кружляв.

Підкралось ворогів багато –
Нечаю кажуть – хто і де!
А він – іще давай гуляти,
А він і вусом не веде.

Вже обступили їхню хату…
Нечай прогнав ману хмільну,
Узявся ворогів рубати,
Поклав їх сотню не одну.

Та замогла ворожа сила –
А на коні – сідла нема.
З коня зненацька куля збила –
І кров`ю вмилася зима.

Козацький красеню, Нечаю,
В нерівнім ти бою поліг.
Та силою свого одчаю
Ти ворогів здолав усіх.

Їх доля кинула під лаву
У забуття мертвотну мить.
Твоїх звитяг висока слава
Народу піснею дзвенить.

Київщина, Конча Озерна, Дажбогів гай

27.10.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

МОЯ УКРАЇНА
Моя Україна – це зоряні роси,
І синь вереснева, і мирна блакить.
За небо погідне і щедрі покоси
Я дякую, доле, тобі кожну мить.

Моя Україно, Богине-Мадонно!
Найбільшого щастя тобі я молю:
Народу моєму – пресвітлої долі.
І будь моїм сонцем, яке я люблю.

Хвала Україні, єдиній родині,
Що стала зорею для кожного з нас.
Була Оріяна, тепер – Україна,
А слава одна в нас, не стер її час.

В дорогу несхибну, пряму і безмежну
Братаймось пліч-о-пліч, серця до сердець.
Хай славиться вічно моя незалежна
Соборна держава! Героям – вінець!
(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка "ОдКРОВеннЯ". 2007).

Не кіборги! Не кіборги,
А люди
Відходять знову
В таїну буття...
А Ви ж не запитали,
Як їм буде?
Чого хотіли?
Вам хіба знаття,
Яка остання думка
Билась в скроню,
Чого хотіла
Праведна душа?
У плані світоподілу
Людина -
Фігурка у руках ...

І вся "біда",
Що думав - кінь,
Проте таки пішак.

***
А страчені фігури - неба знак...

02.11.2014

Ой, не кожен чув, хто ніби слухав
мегафони, що на барикаді.
Я кричу! Не закривайте вуха.
Не почули?
               А чому не раді?

Одуріли, очуміли знову
і чужі, і рідні супостати.
І насупили сердито брови
платні і безплатні Герострати.

Кворуму дурисвітові мало.
Аргументи у апологета:
нація своє ще не сказала.
Винуваті буцімто поети.

Розумію – ми не Осмомисли,
що ведуть героїв за собою.
Не осмислить викреслені числа
воїн у нерівному двобої.

Ми не віншували ні еліту,
ні орду, що пнулася до влади.
Нас почули егрего́ри світу,
неможливо не почути правди.

Є свобода і жива надія.
Панікують і орли, і круки.
Сину усміхається Марія
і на волі виростуть онуки.

Хай іде луною наше слово
і розбудить славу і свободу.
Не убити нації основу,
не приспати місію народу.

                              10.2014

Вірш написаний ще у лютому і опублікований http://maysterni.com/publication.php?id=99844, незабаром була створена музика, пісня звучала в аудіозапису, а кліп у такому вигляді виготовлений лише зараз. Приурочуємо його річниці Майдану. Адже НАШ МАЙДАН продовжується!

Над рідною Луганкою*
Снує сволота танками -
То постріли, то вибухи...
Капець. Армагеддон.
Ні світла, ні опалення,
А тризуби повалені.
Кому від того вигода,
Що править Лугандон?

Бандитам і розбійникам,
Кривавим їхнім спільникам,
Усім відомим злодіям
І хутіну-пуйлу.
У темряві населення:
Там думати не велено.
Стара-нова мелодія
По місту і селу

Про те, як за радянщини
(О, ще тієї панщини!)
Усім жилося здорово,
Пили і їли всмак.
Скажи, земляче, істинно:
Бажання в тебе приспане
Підняти гордо голову,
Сказати волі: "Так!"?


27.10.2014

А ти отака іще - біла,
тільки у чорні квасольки.
А мама тобі говорила -
візьми собі парасольку.
Вона - також у горошок -
такий, як ти любиш - білий.
А ти лиш укрилася нею -
і темно, і світ немилий...
Усі намовляють - так треба,
так правильно - біле з чорним...
А без парасолі - небо
у кольорах мажорних!
А дощик грайливий пальці
вмокне у веселу фарбу
і світ намалює дивом
таким -
кольорово гарним...

30.10.2014

Отак іде собі
дитя по небу,
руками ловить
лагідних птахів..
чи може снить?
чи просто є потреба -
іти землею,
сіяти зірки?
а чи ловити сонця
ніжну тайну -
кленові руки,
пальці золоті...
іде дитя
по небу...
незвичайно?

погляньте в себе -
ми ж усі -
такі!

30.10.2014

Химерне Таїті
туманами вкрите,
а дівчинка море
пасе на піску,
а в дивному світі
(кавовому світі?
чи у шоколадному ?) -
тягнуться віти
до дівчинки в сукні
із білого світла,
що під парасолькою
вкритися встигла
від білих туманів,
від протягу квітня,
від того, що в морі
ще досі не квітне
червоне вітрило...
що хтось лиє каву
чи темне чорнило,
що хтось не повірив,
що просто наснилось...
що спогад ласкавий,
а вітер..
лиш вітер...

а сукня - то білого колір
бузку....

30.10.2014

Военная грусть

Полгода бушует в стране непогода,
Собой подпирая бумажные своды.
И что тут сказать?
И грустно писать...

И что ты тут скажешь, и что тут напишешь,
Коль братоубийством вселенная дышит,
И все не во сне,
В родной стороне...

Печаль эта ныне в родной Украине
В сознаньи витает, в дома проникает
Осенней тоской...
Печали такой

В сердцах опаленных войной нет предела.
Народам и людям война надоела.
И песней в эфир-
Да здравствует Мир!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533386
рубрика: Лирика
дата поступления 29.10.2014
автор: Сокольник

Награда солдату. Мечты о лете

Зима отошла. Снег кровавою кашей,
Горящие шины и взрывы гранат...
Прошел ледоход. Это прошлое наше
Ушло, и уже не вернется назад.

Нежданной войною весна постучала.
Устали в надежде. В тревоге устали.
Устали, измотаны этой весною...
И как мы скучаем по летнему зною,

Когда мы на пляжах от солнца растаем,
Когда мы обноски зимы поснимаем...
Бушлаты и берцы- скорее долой!
Мы те еще "перцы"- задор молодой

Мы нашим сердечным подругам подарим
На пляжах и в парках с любимыми в паре.
Здесь форму носить не пристало бойцу.
Футболки и шорты- вы так нам к лицу!

И снова придут кареглазые ночи.
Они пролетают в объятьях короче,
Чем скорый, отчаянный бой рукопашный...
Его мы припомним, как отзвук вчерашний...

Девчонки, мы-ваши! Целуйте! Любите!
Любовь и себя беззаветно дарите!
Дарите рассветы. Дарите закаты.
Награда любовью- мечта для солдата...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487774
рубрика: Лирика любви
дата поступления 24.03.2014
автор: Сокольник

Воинам- Афганцам Майдана

Нам еще вспоминать, и солдатская совесть чиста,
И "на грани" стоять у сожженного нами моста.
Нет дороги назад. Мы прикрыли избитых детей.
Можем мы рассказать, как любовью покрыли своей

Нашу Родину-Мать. Украину должны мы спасти.
Мы пройдем сто преград, повстречавшихся нам на пути.
Дома не ночевать- ты, родная, пойми и прости-
Честь Солдата стоять за Свободу всегда впереди.

Я еще напишу, как холодные ночи легли.
Я еще расскажу, как гремели разрывы вдали.
Мы на наш Третий тост вспомним имя твое, Нигоян!
Мы еще допоем... Дай нам мужество, Афганистан!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475464
рубрика: Гражданская лирика
дата поступления 28.01.2014
автор: Сокольник

Давайте…

Давайте виживати назло нелегкій долі!
Давайте віршувати у дружнім нашім колі!
Ще буде мир та щастя. Ще буде спокій в домі.
Нам буде що сказати і друзям, і знайомим-

Що ми жили нелегко. Та ми жили із честю.
Країну рятували в ворожім перехресті.
Нерідко- не в достатку. Нерідко- без надії.
Та все було в порядку, бо нам світила Мрія.

Та Мрія, що пронесли її як поклик серця,
Що зігрівала душу, немов горілка з перцем,
Що, мов прекрасна пісня в небесну велич лине-
Єднання у любові до Неньки-України.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519983
рубрика: Лірика
дата поступления 28.08.2014
автор: Сокольник

Спомин про минуле (особисте)

Я літав... Ми літали тоді
Молоді, і щасливі від того,
Що в роках синьозорих надій
Буде все, що попросим у Бога.
Я живим повернувся з війни.
Звідтіля, з чужедальнього краю.
Серця пам"ять приходила в сни...
Та назад вороття не буває...
І я жив... Боже, як ми жили!..
Мотоцикл, полювання, кохання...
Ми навчання пізнАння пили,
І кохались від ночі до рання...
Відійшло. Вдалечінь. Аж туди,
Звідкіля вже листи не надходять.
Друг, кохана...Кого я любив,
З ким дружив, кому був у пригоді...
Відійшли. Хто і жИвим пішов...
Зрадив хто, а хто став нецікавим...
П"ю, як досвід життя, знов і знов
Філіжанку прогорклої кави...
Ночі темні, буремнії дні-
Все здійснилось так саме, як треба.
Та нерідко ще й досі вві сні
Я лечу мотоциклом у небо...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491679
рубрика: Лірика
дата поступления 11.04.2014
автор: Сокольник

Смуток. Роздум

Ні, про любов писати ще не час...
Допоки ворон чорний понад нами
Ще змахує пекельними крилАми-
Ні, про любов писати ще не час...

Не ввічливо писати про любов,
Коли в вогні кривавого завзяття
Бійці Вітчизні віддають синовню кров...
Не ввічливо писати про любов...

Від них би народилися сини...
Зростали б, в їх очах відобразились
Дівочі очі, і життя б не припинилось...
Від них би народилися сини...

Цей смуток, не розвіяний повік,
Нічним туманом ляже посивілим,
Як коси матері, простерті на могилі....
Цей смуток, не розвіяний повік...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517124
рубрика: Лірика
дата поступления 14.08.2014
автор: Сокольник