Вовку боятися - в Крим не ходить, -
Ствердно при цьому кивне ваххабіт.
Страхополохів не терпить доба,
Вовку боятись - не йти на Донбас.

Ствердно кивнуть і прибалт і абхаз -
Вовка з обіймами братніми пхавсь,
Тільки шкода - не оцінений він...
Вовка краї обіймає нові.

Скільки тебе не годуй, Вальдемар
Ти на чужий заглядаєш димар,
Час би тобі вгамувать апетит, -
Пане, бери черевик на патик.

Знову вдягнеш ти каптанець багатий,
Тільки з проріхи посиплеться вата.
Марно ти в шкурі овечій приходиш -
Матимеш, Вовче, на дупу пригоди.

Вовку терпіти - у Крим не ходить, -
Хай до Аллаха кричить ваххабіт,
Знищить нахабство сучасна доба,
Вовку терпіти - не йти на Донбас.

Ледве чутними тихими кроками
Обережними хвилями-рухами
Крізь тумани з ярами і хащами
Хтось шукає померлу весну
Відміряє невдачі уроками
Вибухає вселенськими звуками
І розкручений думами-пращами
Повертається знов у війну

де скривавлені зоряні обрії
закодовані брехні і помисли
між своїми ховаються недруги
і лунає кирпатої сміх
де при владі безликі не обрані
і панують над явою домисли
де торгують уроздріб вже мертвими
хто раніше подумати міг

14.09.2014

Мов козак, упевнено і хвацько
Бився, хоч мав двадцять юних літ…
В муках ти помер під Іловайськом.
Клята куля вцілила в живіт.

Жити б міг, кохати і творити
У любові й вірності сім’ю.
Не судилось… Мов метеорити,
Падають солдати у бою.

Ти – на фронт, бо відібрали хату
В друга, що на східнім рубежі…
Вся в сльозах, враз посивіла мати.
У скорботі – рідні і чужі.

Ти – один із сотні, що не згасла,
Хоч у лютій битві полягла.
Знову – Крути. Знову – давні гасла
Про свободу й смерть. Сумні діла…


Вересень 2014

А свято буде? Звісно, буде…
на цій згорьованій землі –
єдиний Бог нас не забуде,
слов’янські духи теж не злі.

Та тільки люди – вовкодави.
Оті, що грають Руський Мір
у ненаписаній виставі
в кривавім світлі фрезо-зір,

в угарі п’яної свободи,
коли дозволено усе,
коли АКа шукає згоди,
а не знайшовши, чергу шле.

Закінчать демони гулянки –
з вуалі диму і вогню
устануть людяні світанки
і правда часу в стилі «ню».

І свято буде! Перебуде
скорбота болю, ниці лик.
Спаде з очей мошва облуди,
а ще корона із владик.

13.09.2014

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

Коли потокам сліз немає краю,
І біль душі помножився стократ,
Іще я про одне Тебе благаю:
Не дай нам, Боже, звикнути до втрат.

В нерівній битві правди проти кривди
Щодня у вічність воїни ідуть.
Нехай болить за кожним, як за рідним,
Відгукується серце на біду.

Не дай від болю нам закам'яніти,
Аби, пройшовши нетрями пітьми,
Ми, чуйні і вразливі, наче діти,
І далі залишалися людьми!

Яке страшне оце спекотне літо
Для всіх родин, в які прийшли гроби.
Та кукситься вгорі псевдоеліта,
Бо - бузина, а бачиться - дуби.

І зраджують вони у нашій Раді,
Бо їхні діти десь, не на війні.
Цвіте їх бізнес, а усій громаді -
Повістки, похоронки льодяні.

Є вірус у народу від майдану.
Повернуться всі воїни з війни -
Із Ради весь бур,ян, неначе з лану,
Навіки вирвуть, виполють вони.

І прийде мир і спокій в Україну,
Бо щеплення війною всі пройшли.
І мова, вже не наймичка, єдина,
В країні рідній вийде з кабали.

І розцвіте від миру всім багата
Згорьована, відроджена земля.
Народиться майбутнє в кожній хаті
І українцем буде, не хохлям.
05.08.14

Ми з вами різні:
Нам поряд тісно, -
Небесне дійство
Увись гука.

Розмови кислі
На землю тиснуть
Дощем без мислі -
Одна вода.

05.09.2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

У донецьких степах випадково
Заблукали десантники Пскова.
Отаке "западло".
Їх аж десять було -
Заблукалих десантників Пскова.

А на Леніна площі в Донецьку
Чути мову ямало-ненецьку.
Українську Донецьк
Не хотів - хай їй грець!
Краще вчити ямало-ненецьку.

Збудували французи "Містралі" -
Та замовники їх не дістали.
Каже Олланд: "Та ну!
Не віддам на війну.
Знадобляться удома "Містралі"."

В Україні на Чорному морі
Починають навчання військові.
Їх злякався Шойгу.
Мо', втече у тайгу?
Спільні з НАТО навчання військові.


07.09.14

А десь є місце на землі, де тиша миру
і бог війни зарив у схов свою сокиру.
Там скачуть коні у степах, ковильно-сонних.
В душі немає почуттів, лілово-чорних.
І не шукають ворогів, бо їх так мало,
що пальців на одній руці і то би стало.
А у героїв без борні ржавіє зброя,
і височіє у віках антична Троя.
А десь є місце на землі(чи серце мріє?),
де ходить янгол між людей і згоду сіє…

06/09/2014

Дві яви, немов паралельні світи.
У першому – пиво, робота, кохання…
А з іншого цинкові їдуть гроби,
заховані решти земного страждання.

У першому – миру комп'ютерна гра.
Кому пощастило – тим бонуси долі.
У іншому світі бракує добра,
зате досхочу є лихої сваволі.

У першому – тиша із сонячних днів
і небо бездонне як зоряна мрія.
У іншому – лики пекельних вогнів.
І кулі убивчі – буденна подія.

Дві яви, два боки одного життя,
міняють уяву про вартісні суті.
Неначе людина – небесне дитя,
а Божі завіти безбожно забуті…

05.09.2014

у наметі до жил просяклому солонавим літнім дощем
і з пропаленою полярною зіркою на пакунку із кровоспинними
тих яких бракувало й бракує та потрібно іще і ще
сплять медбрати обіпершись одне до одного спинами
сон не йде до них якось був один але вчора в окопі щез

дві вантажні з важкими та ношами_півтора_ на убитих _трьох
не відправлено
розпеклася дорога до червоного і сичить пунктирами
скоро досвіт проріжеться гострим зубом крізь пилюжне її нутро
сорок чорних тополь санітарці із ночі здадуться мирними
а хвилин за десять вона знову бинтами замовлятиме кров

прийде лікар що звик до попелу і до мідної ковили
знов проситиме не кричати до сходу аби сонце не витекло
скаже « глянь за обрій десь там наосліп до раю хлопчика повели»
і розділить замість сніданку останнє у цьому році літепло
і на хвилю посивіє поглядом адже довше нема коли

Я не жінка тобі і не мати,
І не рідна сестра чи дочка,
Та молюся за тебе, солдате,
При запалених в серці свічках.

Кожне слово розтопленим воском
Розтікається, душу пече
І до тебе летить відголоском,
Оберегом, щитом і плащем.

Ой, тяжка нам судилась година,
Чашу болю п’ємо не одну…
Ти тепер – моя рідна людина,
Бо й за мене пішов на війну.

Одягнув маскувальне зелене,
У минуле нема вороття.
За моїх діточок і за мене
Ти готовий віддати життя.

Що я можу натомість віддати,
Щоб відчув - ми і справді рідня?
Як сестра, як дружина, як мати
Я за тебе молюся щодня.

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Кава у Відні. В Монако – Гран-прі.
Бістро у Парижі. Берліна вогні.
Сито і зручно. Усе як завжди.
Десь танки гуркочуть. Європо, не жди!

Може минеться? А може і ні…
Інші світанки та інші вогні.
Золото тиші – дорога до зла.
Шкода втрачати мільярди бабла.

Де ви, гаранти? Невже дежавю?
З вовком дружити – політика ню.
Кров – не водиця, водиця – життя,
що утікає у сон забуття.

02.09.2014

Ну що, Європа, гей-паради,
права, добробут і о-ле?
А чи у вас є казнокради?
Своїх нема, то наші є…

А ще є путінська Рассея…
І як тобі отой царьок?
Його безумна епопея,
як не заучений урок?

Занепокоєнням міркуєш,
із кожним разом усе більш.
Чи схаменешся, як відчуєш
біля горлянки «руський» ніж?

Тебе нічому не навчили
ані єфрейтор-психопат,
ані руїни і могили,
в яких ховали всіх підряд.

Ти хочеш жити у свободі
поміж насилля і брехні.
Не помічаєш, як на сході
вже тліють Третьої вогні.

Таки зажерлася Європа –
не одностайна, не міцна.
А може ти і справді попа,
ерзац жаданого вина?

Не станеш зараз на сторожі
супроти ідолу війни –
тоді прийдуть до тебе «рожі»,
вояки з лігва сатани.

І ти, зіщулена і лячна,
вітати будеш Руський Мир,
його культурі будеш "вдячна"
за розмальований сортир.

01.09.2014

Тебе не розстріляють просто так,
а лиш за те, що українська – рідна,
за те, що трИзуб – то не тільки знак
і гама кольорів любові гідна.

Тебе не розстріляють, друже мій,
як донесеш на патріота краю –
ще і пайок поповниш з того свій
і доповзеш до зрадженого раю.

А що життя? Конає за вікном.
Молися, брате. Богу не однако,
чи ти помреш іудою з баблом,
а чи відмовиш нечисті зі знаком…

31.08.2014

Не впокореним стадом,
А народом-воїном
Ми під кулями й «Градами»
Свою волю виборюєм.
Не словами, а славою,
Кров’ю чесною, чистою,
Ми тіла свої сплавлюєм.
Ми єдині.
Ми вистоєм.
У окопі з солдатами
Ми до Господа молимось.
Б’ють нас танками. Й зрадами.
Не чекайте.
Не зломимось!
Б’ють брехнею лукавою.
Чуєш, Боже?... Ми зможемо!
Ми з Тобою і Правдою
Цю пітьму переможемо!!!
Лють орди брата-Каїна
На землі своїй спинимо.
…Нам не страшно – ми знаємо:
ТИ за НАШИМИ СПИНАМИ….

31/08/14

Мій Господи! Молюся і питаю –
та що вже може бути з нами далі?
Я в Тебе вірую, і у свою країну,
у правду серця, у своїх дітей!
А в інтернеті ширяться новини:
загарбник суне, пнеться, лізе, йде...
А я в астрологів питаюся прогнозу –
чому не бачите оте, що бачу я -
коли криваві віділлються сльози
у печінках
нечистого
кремля?

28.08.2014

Тарас Шевченко - ти поет ,людина часу,
Патріот країни.
Із не заможного ти класу,
Але приклад для кожної людини.
За життя свого страждань зазнав не мало,
Більш ,як сто літ пройшло ,коли тебе не стало.
Ти мову нашу рідну величав,
У творах Незалежність України прославляв.
Як добре , що Азірова не знав,
Бо ти б його під три чорти послав.
Як мріяв ти про вільну , сильну Україну,
Об'єднану,правдиву та єдину.
Нехай у серці закарбуються твої слова:
"Любіте браття Україну - вона у нас одна."

09.03.13

Ти кричиш, що путін х*ло,
і рахуєш себе патріотом.
Думаєш як є, то так би й було,
Та виглядаєш просто ідіотом!

Ну який же з тебе патріот,
Коли ти навіть гімну нашого не знаєш!
Солдатам краще ти допоможи,
А не парламент український обсираєш.

Ти б'єш себе у груди, бо ти - патріот,
Але від армії всіляко косиш.
А як прийде війна, не дай же Бог,
То прихистку в держави просиш.

Ти - українець і повинен тим гордитись,
Співати про країну вірші та пісні.
За Україну Богу помолитись,
і голосно сказати - ні війніі.

05.08.14

Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно, із тобою.
Його вдома чекають,так не хотіли відпускати.
Батьки іще не знають,що сина час ховати...
Не знають й друзі, про це горе,
Не знає й так, що вірно так чекає.
Він так хотів побачить море,
Він так хотів, а мати ще не знає..
Один лиш постріл, й обірвалось життя юнака,
Він довго ще лежав на полі бою.
Як сміла підійнятись ворога рука?
Ми втратили героя, Україно із тобою...

Дорогі мої, мужні, солдати, пишу вам цього я листа.
Вам потрібно тепер воювати, бо прийшла у країну війна.
Бо зазнала країна удару, бо зазнала країна біди.
Прирівняли її до товару, грабували її хто-куди.

Та все це нам вже набридло, ми не хочемо більше так жити.
Батькам на когось працювати остогидло, а про майбутнє й не хотілось говорити.
Піднявся народ із колін, зібралися усі на майдани.
Зажадав люд простий змін, і на винних одягнути кайдани

Дорогі наші, мужні, солдати, не забувайте себе берегти.
Ви сини чиїсь та тати, вас вдома чекають діти й жінки.
Захищайте ви нас і боріться, визволяйте країну від мук.
За майбутнє ви наше моліться, не віддайте до чужих рук.

Хоч я мало розумію у свої 16, та серед вас також багато молодих,
Вам трохи більше ніж за 20, хлопців вірних відданих простих.
Я вірю у вас в ваші сили, вірю в майбутнє без війни.
Щоб мирі ваші діти жили, ніколи не знали біди!

30.08.14

Уже скінчилася зима,
а на душі весни нема…

Стоїть стіна великих планів,
підперта вірою людей,
а політична ера кланів
рече жагою із грудей
обмануто-непримиренних
до слова мови, бо язик
за ці віки чужої скверни
до матюків буденних звик.
Себе зганьбити миті стане,
але замало для весни,
яка колись таки настане.
Одне питання лиш: коли?...

Час плине болем, криком, гнівом:
військова рать на рубежі –
то руський «брат» гадючим чином
шукає стежку до душі.
До хати зайде в ніч лукаву
у берцах кованих вояк
і розіграє лже-виставу,
який він лагідний добряк.
І забере твою вечерю,
дітей, дружину і коня.
Залишить долю, злу гетеру,
і чорне тло сліпого дня.

То як в одне стулити віру?
Чи всяка правда є свята?
Чи знає лихо чашу-міру,
чи треба випити до дна?
Моральне наше діловодство
ховає мінус до плюсів
і має це як благородство
живучих доньок і синів.
Ще не світає. Хижі тіні
чи утікають, чи грядуть
і скалить зуби матір тліні –
безумна смерть її зовуть.

03 – 08. 2014

А люди співчувають, не лукавлять,
Підтримують її усім селом.
Молитись не втомилася – напам’ять
Вже дев’яностий вивчила псалом.

Щодня: «Живий», - у слухавці лунає,
То матері на душу, як бальзам,
Та спокою і радості немає,
Немає ліку вилитим сльозам.

Пройшло вже дві ротації в частині,
Не їде син додому, хоч і час.
«Ми, мамо, у такій тепер місцині,
Не випустить живими ворог нас.

А що їмо? Одна сільська бабуся
Картоплі з салом вчора принесла.
Ми з хлопцями наїлися від пуза,
Шкода, що далеченько до села.

А гради луплять без кінця і краю,
Помітно поріділо у строю.
Коли щоденно поруч смерть блукає –
Звикаєш і сприймаєш, як свою».

Помалу гнали ворога, і скоро
Десант із Миколаївських рядів
Відрізану частину коридором
З ворожого оточення відвів.

Прийшов додому син – живий-здоровий,
Обличчя потемніло на вітрах,
Та складочка закралася між брови,
А матір не лишають біль і страх.

«Яке це щастя, сину мій, дитино,
що ти живим прийшов з пекельних лав».
«Щасливий, мамо, той, хто за Вкраїну
В бою нерівнім голову поклав».

Розраджує, втішає сина вперто,
Надія, наче свічка, мерехтить,
А син укотре: «Мамо, легше мертвим,
Бо вже не мають спогадів – страхіть».

Проклятий ворог все-таки уцілив,
Не знаючи, що є всьому межа.
Вернувся син з війни живим і цілим,
Та кровоточить хлопцеві душа.

(Присвячується Марії Т. та її синові Володі)

Україно моя, де є ти, а де броджу згублена я?
На стежках віртуальних широт виглядаю тебе спозарання
У емейли заховані рідні знайомі слова
і тривога і ніжність сплелись у гілках спілкування.

Перекреслений день, перемножений сум на любов,
Коли звістки приходять зі стольного граду невтішні.
Відігріти б тебе, змити з ран всю запечену кров.
Підросли ми, зміцніли… Наївність уже не колишня.

Заблудили дороги мене у далеких світах,
у величності Альп, у зеленонових горизонтах,
Та у затишку мрій я навшпиньки приходжу щодня
до підніжжя Карпат, до травневого-вкраїнського сонця

В моїх жилах течуть твого меду цілющі струмки.
Зліпок тіло моє з чорноземів і ніжної глини.
Ворог свій і чужий вічні сили безпристрасно п’є,
Розриває на захід і схід, південь нарізно від Буковини.

Не воюю на західно-східних новітніх фронтах…
Особисті жалі розбирають, лікують надії.
Оправдання безсилі, а зброя у мене – слова.
Оголилися нерви, а серце – пігулок воліє.

Хай багатство твоє не у векселях, а у піснях.
Не у золоті, нафті, а в тонах пшеничного скарбу.
В мудрих генах, поезії, праці, достойних умах.
Є Мойсей наш Франко, мудрий Савич і ми чогось варті…

Є Шевченко, Трипільщина, гордості Київська Русь –
Недаремно ми кістка у горлі лихого сусіда.
Я за тебе моя веселкова молилась й молюсь.
Не бездонна та скриня пандори, де сховані біди…

Де роки зозуля гучно лічить,
Пахне літом пересохла глина.
Озеро заросле на узбіччі
Закликає лементом жабиним.

Береги, лісами здавна вкриті,
Колихає, як малу дитину.
І полощуть у воді по лікті
Верби зеленаву сорочину.

На стежині, що біжить повз мене,
Вуж плямистий ніжиться на сонці,
Скручений калачиком, зелений,
Може, з лісових він охоронців?

Хмари в люстро озера на вроду
Заглядають в подиві німому.
Я своя у царстві цім природи,
Не у гості прибула - додому!

21.08.2014 р.

Усе минає й це мине.
Потвора жаху і пороку
щоночі чавкає мене
і перетравлює потроху.

Я відчуваю хруст кісток
і серце падає у вирву.
Немає сил зробити крок
із гулу прі до тиші миру.

Зробивши ставку на зеро,
чужу зневаживши свободу,
штампує лжець своє тавро
на мрії іншого народу.

Усе минає й це мине.
Уже минулося півроку.
Потвора чавкає мене,
а чи не вдавиться… до строку?

2014

- Тримай мене, мій янголе, тримай.
Не хочу помирати, хочу жити.
О Боже милосердний, зачекай.
Свічу мою не поспішай гасити…

Так шепотів хлопчина молодий,
тримаючи руками інші руки –
жалібниці. Та плакала навзрид,
пускаючи у серце його муки.

Коли було несила біль нести,
юнак кусав оті дівочі руки.
Біль відпускав – благав: прости, прости…
і цілував
покусані до крові її руки.

Тримай його, соломинко, тримай.
У грудях запеклося, клекотіло.
Навколо смерті шаленів розмай
і сконом напував безсиле тіло.

Не довезли… Хвилину, може, дві
забракло до останньої надії.
У світ дивились очі неживі,
їх спокій стерегли пухнасті вії.

2014

час живе у світах
паралельно дотичних
у осяяних снах
на полянах суничних

обірвали плоди
у саду одкровень
залишили ряди
через дерево пень

це задовго до нас
трус робили в раю
та нашли тільки глас
ще гординю свою

напоїли той глас
і волав глашатай
залишіть мені час
заберіть собі рай

подивись навкруги
то вогні то ножі
точать яро клинки
на кривавій іржі

ось минулася ніч
але день не настав
із огарками свіч
демон з пекла постав

і розмову веде
за дорогу у храм
за духовне святе
все нашіптує нам

я принишк і притих
я ховаюсь у тінь
я помер серед тих
кому мріяти лінь

я воскрес межи слів
на поляні суниць
де борні чорний гнів
умирав горілиць

і здається мені
що немає війни
то блищать не вогні
а осяяні сни

2014

ДО ЛЬВОВА
I
Dm Gm7 C
Скажи мені чому я знову сам не свій
Fmaj7 Amaj7 B
Коли сідаю в поїзд, що іде на Львів
Gm Asus4
Коли крізь скло вагону бачу твої гори,
A Dm\D7
храми й собори.
Gm C
Скажи мені, чому з тобою знов і знов
Усе нагадує про юність та любов
Коли з дощами моє місто проплива,
мов пароплав у морі.

II
Ми підемо блукати містом до зорі
Де нас вітатимуть сріблясті ліхтарі
Де знов під музику кружляє у танку
листя та осінь.
І ми відчуємо твій погляд на собі
І всі костьоли, леви, замки й димарі
Пройдуться з нами. Й місто Лева до сердець
любов запросить.



приспів:

D7 Gm7\Gm
Невже все це в твоїх очах я віднайду
C Fmaj7 Amaj7
Коли увечері із поїзда зійду
Gm A
Коли зустрінемось з тобою на пероні
Dm D
І пригорну я до серця тебе.

Gm7 C
Відчую каву з поцілунком на вустах
Fmaj7 Amaj7 Dm
Побачу зорі Львівські у твоїх очах
Gm A
Почую як лунає музика в серцях
Dm \ D
З храмовим дзвоном.

13.08.2014

Цей ранок цілком підходив для смерті,
Сонце зупинялося, зводячись над гарматами,
Ловлячи кулі, випущені у серпні,
Брудними руками і спинними широкими м’язами.

Тягнулись дими – колонади куполу на той світ,
Густішав кисень між легенями кам’яними,
Приймав дзвінки оператор на тій стороні,
Смерть підіймала тіла з вогнепальними і ножовими.

Темнішала кров на манжетах твоїх вене-трас,
Грубішав голос, корою вкривалось тіло,
Помираючи поміж нами, згадуй про кожного з нас,
І ми згадаєм про тебе, помираючи в понеділок.

Місяць тягне за линву ріки на виїзній,
Зорі муштруються в ряд, формуючись у сузір’я,
Тіло цієї зими ртуттю пульсує у ній,
Із кожною смертю стукає в її тім’я.

Ті, що помирають в полях – зростаються із зерновими,
Їхні тліючі душі проростають в гнучке колосся,
Може, насправді, це перша межа між живими і неживими,
Перед тим, як осиплеться жито,
Перед тим, як наступить осінь.

2014 р.

А мати чекає, а мати не спить…
Ніхто її сина не бачив убитим.
Згубилася в часі: де вічність, де мить?
Куди йти шукати і чим відкупити?

Вже навіть і сліз не лишилось в очах,
Біль висушив кожну клітиночку-нішу.
Не тихне молитва, не гасне свіча,
А думка одна випереджує іншу.

А може, відбився в бою від своїх
І мусить ховатись, бо ворог навколо?
Він звісточку дав би, аби тільки зміг…
Тримайся, Іване, Василю, Миколо.

А може, поранений десь у селі?
Його доглядає старенька бабуся.
До міста відрізали шлях москалі,
Тому самотужки справлятися мусять.

А може, в полоні? Катюго, не бий!
Тобі не минеться кров жодної жертви.
А може, а може… Хай був би живий,
Скалічений, хворий, та тільки не мертвий.

А може, а може… О мука! О біль!
Як матері бідній не втратити розум?
Хоч літо – на скроні ляга заметіль,
Хоч спека – вкривається серце морозом.

Зібрати б до купи весь біль матерів.
Терпіти? Та годі! Просити у Бога,
Щоб кожен, хто винен, у пеклі горів,
І ще за життя, безупинно і довго.

Та мати надію у серці несе,
І сутність її материнська у тому,
Готова простити усім і усе,
Аби тільки син повернувся додому.

08 серпня 2014

"Мамо, матусю, матінко, ма..."
Видихом, викриком, стогоном,
вперше й востаннє,
"Мамочко, ма...холодно..."

Поле дощами кривавими зрошене,
то на Донбасі жнива,
мрійник на танку, з лицем запорошеним,
в такт добирає слова.
"Темная ніч", мов залізом розпеченим,
спалює душу вогнем,
знову посмертно когось нагороджено,
серпень залито свинцем.

"Гради" і "мухи", броники й берці"
в зошиті пише маля,
а на Донбасі із кулею в серці
батька приймає земля.
"Танки і снайпери, вибухи й постріли"
пише в клітинках дитя,
"біженці, літо, бомби і обстріли"
вперто диктує життя.

Зона АТО, бетеери, заручники,
то на Донбасі жнива,
школа в руїнах, зотлілі підручники,
кров'ю залита трава.
Слово "війна" у блокноті рожевому
мати стирає до дір,
"Доню, пиши - у садочку вишневому...
сонце і квіти, і мир".

2014

Переорані, змучені, точені
та позбавлені комунікації,
ми виходимо із оточення,
відімкнувши багнети й рації.

Ми беззбройно йдемо колонами
на ворожі станції й селища,
де постанемо –
інтерновані
від землі, прапорів та чогось іще,

що людей із серцями-гранатами
їсти змусило мозок ящірки,
щоб так часто не помирати нам,
схолоднілі роззявивши пащеки;

Що нахабно так числа низило
й затіняло нулі в статистиках,
коли йшлося про кількість зарізаних
та пощезлих – в контексті балістики;

Що на хрипи й волання помочі
подавало казенні фразочки,
щоби потім, в новинах поночі
генеральські штовхати казочки;

Що, здобувши офшори визиску,
тих завісило ґратами й тиною,
що, в тилу не знайшовши прихистку,
в супротивника
віднайшли його

та розкидані нині по всесвіту
одинокими мужніми ноями,
щоб залити всесвіт авестами,
дезертирами та героями,

які вже не дозволять стерти і
придушити блідими наругами

День бригади 24-тої.
День бригади 72-гої.

06.08.2014

Козак думав думу,
Не стерпів він суму -
Пішов він з москалями
Люто воювать.
Бо нищать Україну,
Країну дуже дивну,
З чарівними гаями,
В них їх і ховать.
Копав кацапам ями,
З широкими краями
Повні хробаками
Та з неглибоким дном.
Най шакал їх крає
Най тіло розриває
Своїм кривим іклом

Забирайся з України!
Забирайся геть!
Як се лишиш в Україні -
Буде тобі смерть!
Гей, москалю,
Сядь на палю
Й трохи відпочинь!
Як не любиш українців -
Нишком там і згинь!

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

Здравствуй, русская женщина – мама, невеста, сестрица.
Докричусь ли к тебе, коль оглохли все уши земные?
Не устала молиться душа, подустав материться.
Что же делать еще, чтоб детей защитить от войны ей?

Я своих, как и ты, в нескрываемых муках рожала,
По ночам не спала, все смотрела: не болен ли? Дышит?
На себя принимала судьбы беспощадные жала.
Материнской любви что на свете сильнее и выше?

Как и ты, поцелуями ранки коленок лечила,
Как и ты, подстилала соломки, чтоб мягче паденья.
Как и ты, не хочу понимать ни единой причины,
Почему нависает война угрожающей тенью.

Подрасли сыновья, вместе с ними росли и тревоги,
Но могло ли присниться и в самом ужасном кошмаре,
Что наступит пора помутненья сознания многих,
И недобрый сосед по-предательски в спину ударит.

Украину мою не поставит никто на колени,
Только вдов и сирот будет больше по обе границы.
Разговоры пусты о расхожести взглядов и мнений,
Если сыпятся жизни в копилку имперских амбиций.

Моя Україно,
привітна, терпляча, єдина,
калинові грона
відкритих і щирих сердець
до вічності плинуть,
і зграйками зірочок линуть
у небо твоє,
у гіркий твій терновий вінець.
Рядочки синів,
що отримують ангельські крила
щоденно поповнює
ніц не потрібна війна.
А ти ж для любові,
а ти ж їх для щастя ростила,
та твар двоголова,
захланна, кривава й брудна
окублилась поряд.
І пре крізь прозорі кордони
рашистська чума,
усмоктавши кисіль із боліт.
Коричнева гусінь
формує повзучі загони,
щоб чистий твій квіт
обдирати з калинових віт.
Росія порушила
заповідь світлого Бога:
країна-крадійка,
убивця,
гніздо сатани.
Московські церкви –
то домівка лукавого й злого.
В російськім сенаті
сидять дикуни й брехуни.
Моя Україно,
країно правічної волі,
як нищили каїни
протягом довгих століть
тебе
за ту Авеля цівочку чистої крові,
що світлом і нині
пульсує в тобі і бринить.
Жнива цьогорічні
вдалися багаті й криваві:
в сусідній Росії
із впалими скронями мрець
так хоче повернення
мертвій державі,
що згоден
на смерть сотень тисяч сердець.
Бо в нього не серце –
обману загиджене лігво,
фашист Пауль Геббельс –
його ідеал та взірець.
А що йому, мертвому…
Світ забруднити не міг би
Мамони слуга,
сатаною улюблений мрець
якби не раби золотого тільця,
що на гроші
міняють і совість, і честь,
і чуже майбуття.
Обсіли Росію
блошиці, та гниди, та воші
і Божі слова «Не убий!»
замінили виттям
про те,
що навколо
усі завидющі й ворожі,
І хочуть відтяти в Росії
солодкий шматок...
І стали в народу від того
не лиця, а рожі,
Й не стало Росії…
і голос народу замовк.
І виникло стадо.
Й погнали його на заклання
кривавому богу бабла.
«Русский мир» - віхоть трав,
приманка для стада
рашистських вівець та баранів,
що здатні дітей
віддавати вошві для забав.
Болотяне зло
захлинається люттю й брехнею…
Моя Україно,
країно калинових грон,
ти вистроїш, зможеш,
бо правда твоєю борнею
тримається в світі
супроти огидних ворон,
що з мертвих
зривають блискучі обручки та речі,
радіють поживі
з долоньок убитих дітей.
Народе Вкраїнський!
Ти крила розправ, наче кречет,
й гони вороння,
цю гидоту рашистських мастей.
Моя Україно,
моя Батьківщино єдина,
Здавен твої діти
світили серцями в імлі.
Тому тобі жити.
І буде велика родина -
Народ України,
щасливий на вільній землі.

Правічний степ викохує осот,
Римує дощ на сходах. Базиліком
Безликий аромат прямує до вікна.
І тільки чорноброві квіти звіту
Тихесенько чекають...Лихо-літо
Жнива несе й обжинки…А на сході
Дощі й дощі… Та граду вже - нема.


27.07.2014

кінець

'2014

дощі такі
що врешті чую тишу
яка мені нашіптує про смуток
яка невпинно пише сиві вірші
що проминальне все
і не забуте
що все тече
міняється
минає
що я минаю
поки я живу
а небо
ув обіймах небокраю
на землю стелить
дощову канву
і вишиває
крізь дощі і зорі
для мене долю
і для тебе
долю

хоча так часто коле ніжні пучки
цей світ колючий

але нехай
він коле часто

для тебе небо
вишиває
ЩАСТЯ

23.07.2014

Здрастуй, козаче! Збирається небом пітьма.
Вечір заходить спочити до рідної хати.
Виживи там, у горнилі воєннім, солдате,
Маму згадай, що лишилася вдома одна.

Місяць ліхтарик направив у сонний садок,
Де наливаються яблука пíнистим соком.
Ти не впади там під чергами куль ненароком,
Страху слизького нехай не повзе холодок.

Жовтий гарбуз на городі зіп`явся на тин,
І на грядках огірочки пов`яли від спеки.
Будь обережний! Дивись, уникай небезпеки,
І пам`ятай, ти зостався у мами один.

Ненька-Вкраїна для всіх нас, козаче, одна.
Щоб не топтали її вороги-супостати,
Всю ніч навколішки молиться сторожко мати
Біля відкритого навстіж німого вікна.

22.07.2014 р.

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах.
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну,
Ви поверніться живими до рідних домів.

21.07.2014 р.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

Не пишеться… Поезіє, пробач!
Новини все страшніші, усе гірші.
Під вибухи і материнський плач
В душі уже не розцвітають вірші.


2014

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)