КЛЕЧАЛЬНА СУБОТА
Напередодні Свят Зелених
Дівчата й молоді жінки
В суботу рано задля клечань
Ішли по трави і квітки.

Чекали їх ліси, левади,
Де квітнуть полини й чебрець,
Любистку пахощі-принади,
Духмяне зілля романець…

Татарщина – то для долівки,
А липа й клен – за рушники.
Клечання двору і домівки –
Донині звичай є такий,
(© Любов СЕРДУНИЧ, зі збірки «ДУША НЕ ТЕРПИТЬ ПОРОЖНЕЧІ». – Хмельницький, 2005. – с. 22).

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

у волошках витоптано чоботом
серед маків гільзи калаша –
великодержавна примха гобіта
у якого луджена душа

а до сонця довго ще і солоно –
чорно від навали сарани
полем ходить сон і пахне коливом
Господи спаси і сохрани

Ви нас називаєте братами?
Відколи ми такими стали?
Навіть якщо й так,тоді хто наша мама?
Яка долю рідної України так зруйнувала?

Хіба піде розумний брат на брата з автоматом?
Хіба буде засуджувати за ЄС,свободу й НАТО?
Хіба буде нищити братську землю крахом?
Хіба буде наповнювати душі дітей страхом?

Та запам'ятай же,москалю,"брат твій молодший" повстав
Занадто довго бідний його народ на колінах стояв.
Прийшов час відповісти-так "брате" й знай.
Тепер сам свій етнос в болючих позах кохай.

Чуєш,"брате",ця земля ніколи не буде твоя.
Навіть якщо буде кривава війна.

Нам не звикати,через тебе багато натерпіли.
Потерпимо наостанок,ми вже змужніли.

2014

Знову оплакує сина,
Знову – пожежі дотла…
Стогне моя Україна -
«В гості» сестриця прийшла.

Хоч і молодша за віком -
Підла, нахабна, лиха.
Діти припали до вікон,
Вийти бояться із хат.

"Сестро, чекай, зупинися!
Сієш навіщо брехню?
Кинь свої наміри ниці,
Я ж бо своє бороню.

Сльози мої – не водиця,
Нищиш найкращих синів.
Як же ти будеш дивиться
Завтра у вічі мені?

Боже, про що я питаю?
Голод, репресії, жах…
Совісті в тебе немає,
Пройдена крайня межа."

Горе з такою ріднею,
П’яна, брехлива, брудна…
Час розбрататися з нею,
Випите лихо до дна…

Погралась доля долями, як нардами.
На фото – ще тримає автомат.
Він був – Кульчицький, нач. ГУ Нацгвардії.
Йому було так мало – п`ятдесят.

А десь – не в нас – кують мечі на рала;
А десь – все більше життєдайних рал…
…Підбили у польоті генерала.
А був – простим солдатом генерал.

Хтось рік отрутно: нам війни не знести,
Бо офіцерська честь для нас – то міт…

Під Карачуном пам`ятником чести
Лежить згорілий в небі вертоліт.

30.05.14

В свободу вірив, що без Бога.
І вірив -- до загину -- він.
І пас очима Україну,
Що тихо никала, мов тінь,
Сама на себе не подібна...
Родила байстрюками діти,
Бо не від Бога, а від світу...

А він все гинув, гинув, гинув
В усіх боях за Україну:
Чом не йому той стан стрункий?
В крові намисто, бо калина...
А мед губів такий п"янкий...

І хто сильніший, того й стане:
Москаль, татарин, поляк, жид...
А небо -- голубе з житами.
Там наймичка -- Вкраїна спить.
Бо як присилують -- віддасться.
Бо як найметься -- то в поля.
Приспить голодного Івася...
Спінально* крутиться земля.

Просилась в пана, бо хотіла
Найнятися на чужині.
Просилась в Бога і просила
Чобіт і сала, бо несила
Ходити босо по стерні...

Просила волі в Гуляйполі.
П"яніла з уст і слів чужих.
Зірки спадали на стодоли.
Та добре діти пильнували,
Щоб не згоріло сіно в них...


Хитався човен. Зорі, зорі...
Та ми ж для Тебе, Боже мій!
І не зашкодить жоден змій,
Для Тебе -- в щасті ми чи в горі!

Твої ми. Чуєш? Ти сказав!
Сини Твої -- сини Вкраїни!
Наріжним каменем у стіни
Твоєї Волі, Храму, Справ!

22.02.2006р.

Над прірвою тернистою стезею
Блукали. Натерпілися без міри…
Чи знаєш, новообраний Мойсею,
З яким відсотком взяв кредит довіри?

Відсотки сну і спокою, здоров’я
Готовий віддавати на посаді,
Очищеній сльозами, потом, кров’ю
Від урки, що до тебе був при владі?

Чи знаєш, скільки мудрості і праці
Щодня тобі вкладати і вкладати?
Тримають під прицілом папа раці,
Чекають командири і солдати.

Не знай же сну і спокою, допоки
В твоїй державі рани кровоточать,
Без права на простої, хибні кроки,
Які нові майдани напророчать.

Тож не святкуй завчасно перемогу,
Іще нема чого тобі радіти,
Бо ношу непросту береш в дорогу -
Людських надій з відсотками кредити.

Не голосуйте «Проти всіх!»
Бо то – і проти України.,
В байдужості – великий гріх,
Від неї правда з болем гине.
«І що я можу?» – не стогни,
Що кожен в морі – лиш піщинка.
Із небайдужості почни –
Громадського простого вчинку.
А кожен голос «проти всіх» -
Завжди на руку тим, хто краде.
Не жарти будуть і не сміх,
Коли діждеш такої влади.
Найлегше – гратися в хохла,
На хату скраю все звертати,
Та коли щось і запалА -
Чи ж не твоя то «крайня хата»?
Аби й надалі ми були,
Аби в усьому світі знали:
Ми Українці, не хохли, -
Погоди б з моря не чекали.
Щоб долю згодом не клясти,
Терпіння зливши через вінця,
Спитай себе: чи гідний ти
По світу гордо понести
Звання почесне українця?

Лютий 2010

Спивати біль калиново-полинний,
Горнутися до пісні й вишиття...
Допоки є надія в України, -
Є в українки доля й майбуття.

І хай життя то кришиться, то креше:
Луна й осколки - ген за океан!
На віддалі любити - ой, не легше...
За цю любов ми дякуємо вам.

23.05.2014

Полум’ям охоплені міста
У цупких обіймах криміналу.
Нічого сказати – непроста
Ситуація. Такої ще не знали

Ні Донецький, ні Луганський край.
Огорнув неспокій Україну…
Вже пора, земляче – обирай
Чи розвій і волю, чи руїну.

Щоб не скаженіла хижа лють,
Не сичала ненависть у слові,
В синє й жовте душу розмалюй –
Осяйними барвами любові.




21–22.05.14

Зажурений, як тінь, стояв Іван
Під вишнею. На обважнілі плечі
Пелюстка впала. Наче ураган
Думки тривожно бились. На старечім

Лиці ховалась туга. Сивина
Куйовдилася вітерцем весняним.
Подумав про дружину, що вона
Ще досі плаче... Світе безталанний!

Де видано на старості щоб літ
Навіки залишати рідну хату?
Та чи коли подумати би міг,
Що в чужині прийдеться помирати?

Зітхнув Іван. Стара слаба і він,
Нема кому отут їх доглядати,
То мусили продати рідний дім -
В Криму дочка є, зять і онучата.

Хоч руською балакають вони,
І зять до війська руського подався,
Хоч тінь плазує клятої війни,
Та що робити? Вечір укладався

Між вишнями спочити. І хрущі
Гули щосил... Зірвав листочок м`яти...
Як хороше, як любо, до душі!..
А вранці в Крим спекотний вирушати.

20 - 21.05.2014 р.

Як часом від суєт потрібна втеча
У травень, де зозуленька кує,
Де соловейко пристрасно щебече,
І сам не спить, і спати не дає.

Окрилює безсоння солов'їне,
Дарує стільки трепету і мрій!
Як може хтось тепер плодити війни,
Коли така весна - живи, радій!

І пісні солов'їної п'янкої,
І цвіту яблунь вистачить на всіх.
Невже комусь не хочеться спокОю,
Простих безгрішних радостей-утіх?

Співай же, соловейку, як востаннє,
О, миротворцю, від перлин-пісень
І найчерствіше серце хай розтане,
І мир благословить прийдешній день!

12.05.2014

Пташині зграї дружно з далини
Верталися до рідного порогу,
Де пролісок ще додивлявся сни,
В проталину встромивши босу ногу.

Сухе дубове листя, наче плед,
Йому узимку вигрівало плечі.
Тепер густий небесний фіолет
Всі пелюстки пофарбував малечі.

Він мирно спав. Хмаринок буруни
Пливли услід за далеччю ясною,
Та вже повзла тінь хижої війни,
Що називалась "руською весною".

07.03.2014 р.

На білосніжному крилі,
Над океанами, морями,
Пливуть хмаринки-кораблі -
Листи й гарячі телеграми.
На білосніжному крилі…

Із вітром ширяться пісні,
Птахи кружляють над ярами,
Поволі тане перший сніг,
Малює сонце панорами,
Із вітром ширяться пісні…

Вкривають сутінки густі,
Сном заколисані лимани,
Вздовж вікових фортечних стін,
Кудлаті стеляться тумани,
Вкривають сутінки густі…

Шепочуть горлиці-річки,
Про суму сповнені надії,
Горять у темряві свічки,
Як символ вічної надії.
Шепочуть горлиці-річки…

ДОБО ЯНЯ, або ДО БОЯНА
Після перечитання книги В.Малика «Черлені щити»

Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
Власне наймення пошли нам у власні віки
Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

Крим ще повернеться колись -
Точніше, схоче повернутись:
Коли настане падолист,
Коли мороз ударить лютий.

Крим ще повернеться назад:
Як потемніють на погонах
Зірки - й почнеться зорепад
У тих, що цілились у скроні.

Але чи приймемо його?..
Безмежний сумнів є у мене:
Того, хто зрадив свій народ,
Не прийме навіть рідна неня.


19.05.2014

пінг-понг
час – гонг
час пік
час крик

час тут
час – кут
час – кат
хід – пат

Агов, музико, друже мій!
Зарано руки опускати.
Все ще кружляє буревій.
Не час до спокою звикати.
Агов, музико, друже мій…

А пам’ятаєш навесні,
Як синя річка розливалась
І чарівні твої пісні
Уся околиця співала.
А пам’ятаєш навесні…

Мій любий друже, не сумуй!
Ти кобзу доведи до ладу
І спрагу піснею втамуй –
І знайдеш в ній свою розраду.
Мій любий друже, не сумуй…

Хай річка стомлена реве
І лютий вітер завиває
Та серед ночі соловей
В саду для тебе заспіває.
Хай річка стомлена реве…
2009

А ти знаєш, вони стріляють без куль, без пороху.
Без кривавих атак виривають з корінням спокій.
Аж до неба відлунюють їхні бравадні кроки.
Не бояться вони ні вітру, ні злив, ні мороку.

А ти бачиш, вони ховають гріхи під масками.
Не зважають на крик і на шепіт весни гіркої.
Їхні хижі слова витікають із губ рікою.
Всі емоції лиш коцюбляться під гримасами.

А ти знаєш, вони пороки свої приховують.
Їхня злоба важка, ніби молотом, б’є уцільно.
Нам не дихати з ними повітрям єдиним вільно.
Ось побачиш, вони програють без куль, без пороху.
12.05.2014

То скільки коштує життя?
Твоє, моє?
Ісуса, ще раніше?
Я розумію, ряд цей недоречний
із погляду на висоту персон.
Але життя… воно у всіх одне.
Небесне чи земне,
воно як сон,
в якому щастя сниться,
а поруч острах, муки, біль,
розчинені в буденній суєті,
і мрій мара,
зіщулившись калачиком на дні,
ховається у морок сподівання.
Приходять в сон не янголи святі,
а Каїни зі зміями у душах.
Ховаючи усмішку в чорних ружах,
вони буянню зброю роздають,
і пропонують «ворога» убити –
духовну єдність, правду, брата.
Курок натиснеш і немає ката...

А може то офірою зійшло
на ешафот, на плаху, на покару
дитя невинне вічного бажання
у мирі жити з усіма на світі?
Згасають зорі і падуть униз
із небосхилу світла в темінь ночі
поранені, скалічені, убиті
і їх страшні незрячі думи-очі
зажмурились від пострілу у спину.
Коли уперше, вічно пам’ятають
і клятвою розпалюють вогонь,
сльозами омивають мить розлуки.
А потім, далі? Над землею – ворон
і тисячі у прірві безіменних…

То скільки коштує життя?
Чого вартує цей дарунок Божий?
В руках безумця гріш йому ціна.
Бо скільки вже убито тих,
що сподівались жити і любити,
але у сон їх яро устелився
той шлях до краю,
де нема нічого –
ні слів гарячих, ні вини, ні раю,
де небо плаче: ні, не покараю,
не відаю, не знаю, не шукаю…
Убивці снів, весни, надії, сміху,
породжені геєною безумці,
і вас колись уб’ють
розбудженому лиху на утіху.
Диявол не заплатить і гроша,
бо задарма і так йому душа
належить братовбивці від зачаття.
І сяє на чолі, як світоч у імлі,
німе тавро прокляття.

То скільки коштує життя?
Біжать роки по колу
вік за віком
і першого убивці чорна кров
тече у жилах всіх сучасних воєн
і дар любові віє на полову
у кожну сущу мить
неспинно, знову й знову…
16.05.14

Рассказ участника митинга
за федерализацию в городе N
на Луганщине

* * *
– У нас, – объяснял горожанин востока, –
По-правде, народ осмелел «тока-тока».

Мы стали копировать ваши майданы.
Нас что подрывает? Пустые карманы!

Везде после «бати» – как после Мамая.
И давит сосед, на мозоль наступая.

Протест как протест – возвели баррикады.
Хозяевам жизни давно мы не рады.

Подъехали парни – бабло, автоматы.
– Давай митингуй! – говорят. Вот мы с братом

И вышли. Мы как бы за русский, за фе…
Короче, за то, чтобы с нами эР Фэ.

Чтоб с ними мы жили, как в СССРе.
А то перебьют нас
бандеры!

Нам сказано: «Эти порежут вас мигом».
Да что ты мне – Харьков, Черкассы, Чернигов!

Какая мне разница, кто там откуда
И как у Бандеры вербуются люди!

Так что же, что лет шестьдесят его нету.
Они ж, патриоты, по целому свету…

И в сговоре с ними ЕС и Обама.
А кто договаривался, братцы, с нами?

Конкретно – с Толяном, с Петром,
с Константином?
А меня уважаешь ты,
Украина?


* * *
Так слышишь иль нет? А ведь мы на распутье.
Такое в умах… В телевизоре – Путин.

А где украинские телеканалы?
…Под флагом России нас, братцы, собрали.

Мужик с пистолетом, башка в балаклаве,
Тризуб сковырнул и цепляет двуглавый.

Наш флаг разорвали. И дали нам гривны.
Но стало мне страшно: ведь флаг –
не партийный!

Державный! Позвали нас: – Парни, вы с нами?
Дадим вам «Донецкой республики» знамя!

Опять Попандопуло чей-то на крыше.
«Донецкий» там стяг. И российский повыше.

– Ура! – закричал кто-то рядом. – Россия!
Теперь мы Россия! – Ну прям истерия.

Тверские, рязанские – скинули маски.
А где же бандеры? Так всё-таки сказки?!

И рядом – известные тут «криминалы».
Ты глянь, как сбежались. Ликуют, шакалы.

Бандитов всё больше, свои и чужие,
За ними, выходит, спецназ из России.


* * *
Тут я протрезвел. Нас – за что уважать-то?!
За что мы стоим, очумелые браться?

Россия захáпала Крым наш и море,
А мы расплясались при их триколоре.

А что, помогли нам соседи, когда мы
Терпели при власти бандитов с ворами?

Так нет! Приютили их нежно в Ростове,
Герои сидят в телевизоре снова.

И снова разгул бандитизма повсюду,
Открыто, с оружьем. Испуганы люди.

…Где дети? В Луганске. Звонили вчера им.
Просили не рыпаться хоть вечерами.

А детки – на митингах за Украину!
Так что же я – враг моей дочке и сыну?!

И мама звонила: «Ой, плачу я, діти.
Синочки, мені б в Україні дожити.

Солдатики наші стоять на кордоні,
Носила їм борщ, огірочки солоні.

Підтримка маленька від кожної хати.
Аби ж не судилося їм воювати!

А як доведеться – піду в Оборону.
Село наше, діти, – вкраїнське до скону…»

* * *
…Так что ж, мужики, мы не с этого края?!
Луганщина – наша отчизна родная!

Мы мову забыли, пахали на дядю,
А нынче и землю отдать свою рады.

Царь-Путину сами сдаёмся наивно –
За сказку, за рюмку, за дозу, за гривню.

Э нет, ты хоть кум, а слезай с моей вишни.
И флаг свой сымай – надо мною он лишний.

И пусть твои, цáрю, спецназы-солдаты
Нас снимут с прицелов своих автоматов.

И пусть нас не манят российским корытом –
У Путина шахты закрыты-забыты.

А мы -то России – металл и ракеты,
Продукты, энергию… Вот нам за это:

У Путина брешут про нас небылицы,
Народ, мол, чихнуть без России боится!

Забыли, как наши Тюмень поднимали,
Сибирь и другие «российские» дали?

Куда там ни кинь – украинцы при деле.
А мы, мужики, что ль, совсем обалдели?

Своей Украине мы что – не опора,
И рады сидеть у неё под забором?


* * *
Не, я за державу. Где всяк будет сытым.
Своих мы отловим воров и бандитов,

Кто «каждого слышал» – не нужен тут снова,
Майдан его свергнул, разбиты оковы.

Царя не зовём! Защитим свои хаты –
Луганск и Донецк, Запорожье, Карпаты...

Тут будет свобода. Тут будут законы.
Ребята, возьмёмся, ведь нас миллионы!

Так я за майданы – под правильным флагом.
За нашу державу, за нашу присягу.

Чего же мы ждём? Избавителей, что ли?
Мы сами тут дров, мужики, напороли.

Мы сами сглупили, поехали крыши…
Пока ещё можем, поддержим детишек.

Даёшь Украину! Для дочки, для сына –
Для всех нас, родные, – даёшь Украину!
МОЮ УКРАИНУ!

19, 21. 04.2014.

Якби була я обережна, як Європа,
що довго думає про санкції Кремлю,
я не зробила б у житті ні кроку,
я б не наважилась промовити – люблю...

О, як же європейцям тим спокійно,
комфорт уївся їм аж у нутро.
О, їм таки потрібна Україна,
щоб риб’ячу зігріти їхню кров -

то ж хай навчаться вірити, любити,
Господнім словом душі зігрівати!
Під європейським небом вільний вітер
роздмухає в серцях любові ватру!


13.05.2014

Місто-гойдалка – хто не впаде? Місто-гойдалка,
зачудоване масками, ними ж розхитане.
На пісочниці діти з чужими штрихкодами
намагаються збройниці хутко засипати.

А з дитячої гірки нікому не гОдиться,
на жорстві розпростерто і ручки, і ніженьки,
і з дитям на руках молода Богородиця
не змогла наздогнати затінених біженців.

2014р.

Здравствуй, мать из России,
Твой сын, как и мой, красивый,
Умный, начитанный мальчик -
Просто он сын – иначе
Мы их не видим, и…живы!

И в жизни этой красивой
Есть родина, мама, удача,
Работа и отдых на даче,
Есть море и Крым, пускай,
Я это забуду даже…

Но если в гробу однажды
Мой сын твоего пришлет?
Твой сын моего убьет?
Неужто тогда Донбасс,
Украденный им у нас,
Тебя осчастливит…
Горе
Донбасскими терриконами
И Крымскими теплыми горами
Навеки разделит нас.

И только слеза и могила...
Ты думаешь хватит силы
На жизнь, где не будет сына?

11.05.2014

Береш коробку сірників, кидаєш за пазуху,
У якості соусу краще додати бензин.
Ну що, приємно? Приблизно так само райдужно
Горять прапори. Ти збайдужіло скажеш - Бог із ним!

Клапоть сукна, хай займається первісним полум'ям!
Я погоджусь, напевно, що це не великий гріх.
О новий Торквемадо, хвилинно знедолений,
Там, де прапор горить, завтра буде пектись чоловік.

Іскра за іскрою, мало з'явитися вогнище,
Натомість обвуглено, чорно - кіптява духу.
Нитка за ниткою - прапор знову розгорнеться,
Підставивши інше обличчя тобі для наруги.

Інквізиторе, подивись, навіщо ти нівечиш
Те гніздо, у якому отримав опірення?
Твій вогонь - мов недопалок, вкрадений нищечком,
Чи таким спопелити хотів жовто-синього?

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ми думаємо, - терористи
Захоплюють будівлі, а проте
Цих зайд громадить Усевишній
В місцях отих, аби понищить
Усе негідне і пусте…

10.05.14

одні по той бік а оті по інший –
патріотичний громадянський він же
та є ще ті яким по барабану
поїсти-спати бо вставати рано

оті самі що день нехай хоч судний
лише б їх не чіпали до полудня
а від полудня випити-поїсти
і спати йти – ті з ангельського тіста

до них і кров за волю не взиває
ну чим вони не коті чим не заї
їм і сатрапи за сестру і брата
безглуздо – кажуть – людям воювати

тож «миру мир» - скандують пацифісти –
"було б де спати і було б що їсти»

І грайлива злива миє дині,
і Ярило у хмарини гупає,
і у Львові, і у Маріуполі
перехожі кажуть:"Ми - єдині!"


24.04.2014

                              І
О, мій народе, де твій Моісей?
Куди ідеш із торбою пустою?
Заляканий тюрмою і сумою,
на той бік річки і на берег цей
пливеш, як бадилина, за водою.

Якби ж то ти хоч раз один доплів
до берега, де сили вистачає
любити землю й бити ворогів.
Коли ти справді вийдеш з берегів,
тобі на світі рівного немає.

Ти як могутня течія ріки –
мелодії, що досягає Бога.
Якби тобі, як Шіві, все – з руки...

Але усе нема чогось одного.
Поліфонічно всі ми мастаки,
а в унісон не вміємо нічого.

                              ІІ
Незаперечна місія народу,
та без вождів далеко до мети.
Коли нема удару за свободу,
то і Вітчизну важко берегти.

Не раз уже у черзі за дарами,
очікували манну із гори.
Але майбутнє – це не орігамі,
омріяне у казці дітвори.

Якщо ідемо чотою одною
і у шерензі злуки стоїмо,
розіб’ємо кайдани і ярмо.

Ми на сторожі у Русі святої.
За долю України молодої
останню краплю крові віддамо.

                              06.05.14

Принижено
Схиляю руки й тіло:
Заділо - не за діло, а за тіло,
За серця ритм вчепилося й байдуже
Примушує не тьохкати, а тужить…

Недужа я,
Півроку як вагітна,
На противагу всім рокам бездітним
Вслухаюся у себе і радію:
Життям лелію, я життям лелію!

Червневим днем народиться дитина -
Чекать несила…


06.05.2014

Не хочу я відходити у вічність.
Я хочу бути, поки не зачах
дух вольності у мене на очах.

Я буду доти, поки сонце світить
у небесах. І хай про це засвідчить
моє перо у радісних рядках.

А поки-що об’єднує і мрія,
і віра, і надія вдалині,
що де-не-де ще світить і мені.

У душах революція триває
і нашу правду ворог не здолає
сезамами великої брехні.

А Україна вимітає сміття.
А їй ще і сміятись по плечу
і плюнути у очі палачу.

Ти чуєш, юдо ери лихоліття,
за все лихе з межі тисячоліття
розмінною монетою плачу.

Чи не тобі, новітній людоморе,
якому люта кара й та мала,
я у боргу за згарища села?

Чи не з вини твоєї всім на горе
кривавого нещастя Чорне море
не уміщає скоєного зла?

Ти ще сьогодні цілишся у груди
моїй Землі. А лаври у паскуди
отримаєш за «мать твою таку».

Але коли таких уже не буде,
які бували на моїм віку,
нехай не буде і у сповитку
минулого позорища і бруду.

Історія немислиме забуде.
Але нехай не забувають люди
про душу у терновому вінку.

05.05.14

Не порок на порог
упасть.
Не пророк вновь пришел
во власть.
Ни принять, ни понять
нельзя.
Почему и куда стезя.

Не пророк на порог
опять.
Просто враг и овраг -
не внять
Ни ему, ни его
стране,
Что одна лишь любовь
во мне.

Я любви позабуду часть
и овражью пройду напасть.

02.05.2014 #ТетянаМілєвська

Каштани запалюють свічі.
Щоб дух боротьби не заснув,
Як воїни світла на віче,
Тривожну пильнують весну.

Деревам не віриться й досі,
Що їм не наснились бої,
Та ноги опалені босі
Ще довго їм будуть боліть.

Ввижаються ріки багряні
В каскадах букетів живих.
Поранені є між каштанів,
Хоча і стріляли не в них.

Тримають опори надійні
Для варти небесної міст,
Аби не калічили війни
Ні сіл українських, ні міст.

Щоб долю Небесної сотні
Ніхто забувати не міг,
Запалюють свічі скорботні
Каштани обабіч доріг...

До неба здіймаються руки вогню
І кулі – неначе розлючені оси.
…Вкраїно моя, я тобі ще болю?
Бо ти мені снишся, голубко, і досі.

Розквітла. Птахи у весняних садах.
І я – великодньо, врочисто молюся.
Одне мені прикро, що я наче птах
З далеких сторін уже не повернуся -

Людиною чутися в ріднім краю
В щасливі часи, не скорботні.
Віднині на варті Вкраїни стою,
Навіки я воїн небесної сотні.

2014

А серце кличе до небес піднятися,
Туди де сонце, звідки ллють дощі.
І там літати, й вже не зупинятися,
Та чути спів, молитви, у душі.

21.02.2014 р.

Як не є, а гірше може бути
не тому, що ми такі-сякі,
а за те, що не розбили пута
і усе надіємось на Брута
у лихі години і тяжкі.
               І за те, що забували мову,
               вилізши у люди із халуп,
               і влізали в ігрища совкові,
               де орда, почувши запах крові,
               прагнула, аби валявся труп.
Нас гнітили алкаші-нероби,
і партійні виродки сім’ї,
і брати, улюблені до гробу,
і борці, що доїдали торбу,
і у владі коміки свої.
               І за те, що вибрали дорогу
               вічної юдолі у імлі,
               за гріхи великі і малі –
               все негідне, неугодне Богу,
               осідає на моїй землі.
І у віщих паралелях ночі
неземного світу наяву,
поки чую душу ще живу,
у часи самотності урочі
бачу хижі, ненаситні очі,
що чатують нашу булаву.

                              28.04.14

Хоть это и не сказка, - жил да был
Похожий на нормального мужик.
Ничем не выделялся из толпы,
Не якрий, неказистый, просто пшик.

Но гонору имел на пятерых,
И скользкий был, и гибкий, словно уж,
А прыткий, будто заяц - прыг да прыг,
Вперед и вверх, по головам к тому ж.

Карьеру начал - ноль, простой сексот,
Но, видно, Бог умом не обделил,
И вскоре "ноль" достиг таких высот!
Царем своей державы он прослыл.

А дальше что? Играет аппетит,
Бунтует ненасытное нутро.
"Кто миром завладеть мне запретит?" -
Царек на троне щурится хитро.

И принялся орудовать как вор
(видать, запутал крепко парня бес) -
Подвинул царства смежного забор,
В соседский сад за яблоками влез...

И все тому царьку сошло бы с рук,
Он крепко свой народ держал в узде -
В саду соседском как-то понял вдруг,
Что хлебом-солью встретят не везде.

Мы матом с упоением орем,
Воришке неказистому назло:
Хотел войти в историю царем -
Войдешь как однозначное х*йло.

Акварелі квітня
затопили очі
захопили серце
в лагідний полон...
сповіді всесвітні,
солов’їні ночі...
і причастя неба
з лагідних долонь....

***
Океаном пролісків, білих анемон,
хвилею щастя, шумовинням цвіту
небо великоднє нині зійшло
над світом...


15.04.2010

Як важко тут на чужині:
Живцем гниєш,як у труні.
Тут навіть хліб немов цеглина,
І м’ясо навіть не їсть псина,
Від молока аж шляк трафляє,
І жах у всіх в очах гуляє.
Не смалять сало тут соломой,
А їдальню звуть "столовой".
Ціни гірші шкуродерні,
І люди тут немов скажені,
Злі такі й несамовиті,
Горілкой клятой оковиті...
Через слово гнуть тут мати...
Ай!! Нема чого казати!
Одним словом — москалі!

Герої не вмирають, свіча не згасла їх,
І рани їхні в грудях, зовсім не болючі.
Ти не почуєш зойку, може, просто сміх
І щирий погляд дротом вріжеться колючим.

Вони спостерігають із глибини небес,
У серці, що спинилось, б’ється Батьківщина...
Вони – то леви, що не здали честь,
За срібляки не продавали Україну!

Герої не вмирають, душа землі болить.
Вони здійнялись над Дніпрові кручі,
Як вартові, і кожен з них не спить,
Щоб я і ти не був сто шостим мучнем....

2014

І знов похід... Стояв - навІки,
Так думав сам, та, бачте, зась,
Зірвали знов в дорогу, вІки
Прикрив від сорому: хто знав,
Що тихо правнуки покинуть
Напризволяще. І Кафа
Тепер не знає: чи чужа вже?
Ачи усе-таки своя...

Стоїть він на автобусній зупинці –
Міцна статура, порожньо в очах,
Нуль інтелекту (як усі ординці),
Спортивна куртка на тугих плечах.

Із неї виповзають, наче змії,
Смугасто розмальовані стрічки
Георгіївські. Звідки вітер віє?
З якого Колорадо ці «жучки»?

Із голови до ніг обвитий гаддю,
А на обличчі скаженіє злість…
Невже є ті, що цьому типу раді?!!
Що нам привіз непроханий цей гість?




22-23.04.14

Кривавий світанок,-вмирали,
Хто волю ішов боронить,
В живих наших браттів і досі,
Крик беркуту в вухах дзвенить.

Вони помирали за волю,
За те, щоб розквітла весна,
Ішли всі сміливо до бою,
Та сотня пішла в небеса...

За мирні світанки,за Київ,
Що буде весь час розцвітать,
Не ми розпалили ненависть,
Навіщо в народ свій стрілять...

Ви бачите-жерделі квітнуть,
Не білі - рожеві квітки,
То кров від небесної сотні,
Що з нами завжди, навіки.

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Над Кримом не літають літаки -
І оминають, наче лепрозорій...
Чи не про це ви мріяли-таки,
Розмахуючи жваво триколором?

Над Кримом не літають літаки -
І кораблі круїзні не заходять...
Тепер самим, напевно, невтямки,
Нащо метляли древком з триколором?..


05.04.2014

Покинули ви сало й променади
І в белькотінні рабської пори
Возносили над світом барикади
І підіймали в небо прапори.

Та вам співати – вже вузькоколійно.
У мене пропозиція проста:
Ото би вам на згарищі й руїнах
Позводити заводи та міста.

17.02.14

А я тобі годила, як могла –
Давала їсти і давала пити.
Тебе від злого світу берегла,
Хотіла, аби ти міг вільно жити.

В усьому потакала я тобі –
Вино ти пив, їв українське сало.
Чому, скажи, мене не розумів,
З моєї мови кепкував чимало?

Чому співав чужинських ти пісень,
Чужих героїв вихваляв завзято?
З весни по осінь кожен Божий день
У тебе були гості, було свято.

Чи ти не знав, як тяжко я жила,
Як гарувала, зводилась на ноги?
До того ж юна, молода була,
І так потребувала допомоги.

Та ти собою зайнятий лиш був.
Хоча жили ми разом в одній хаті,
Про мене зовсім ти давно забув
І за паркан став нишком поглядати.

От і розстались… Ми вже не одне…
Ти шлях цей сам обрав, мій Криме-сину.
Та вірю, ти назад таки вернеш.
Чекати вмію. Підпис – Україна.

20.03.2014 р.

Першоквітнева заметіль
Москву засипала й некрополь –
Оце тобі, Кремлю, за Крим,
За кораблі і Севастополь!

Дев'ятибальний неба знак,
Шкода, що тільки - завірюхи:
Оце тобі і Крим - «за так»,
І «референдум», «заварухи».

Москву заклали в давнині
У жерлі древнього вулкану,
У центрі кратера - і дні
Її в Господній Божій длані.

Росія ж марить про війну:
Гуркочуть чорні гвинтокрили,
А у Москві – та чули, ну! –
Квітневим снігом все укрило…


01.04.2014