Наче літо, як літо – звичайне.
Сонце точить червоні носи.
Бахнув грім. Неприродно так бахнув, фатально.
І відлуння – ревуть голоси.

Тож був грім. Але небо безхмарне.
Не волога в повітрі, зола.
Це гроза… це гроза…, це… намарно.
Закривавлені стогнуть тіла.

Сонце сяє. Обов’язок має
гріти землю, купати в теплі.
Геть байдужо чи все ж співчуває
тій сплюндрованій чорній землі?

Чи спроможне спустити завісу,
скрити край від безжальних ракет?
Дати дітям впиватися літом,
захистити, вбезпечити світ?

Наче літо, як літо – спекотне.
І нехай буде дуже жарким
і виснажливим, скрутним, турботним,
аби тільки в грозу ричав грім.

23.07.22

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

Тривога - відбій, тривога - відбій...
У проміжках часу сотні вбитих надій
Сотні вбитих Романів, Степанів, Оксан...
Зламався лічильник від кількості ран

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Знов Вітчизну шматує вогняний змій
Усім не сховатися, майбутнє - туман
Розбитих сердець сумний караван

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Плач, коли важко, а як можеш - радій
Вже помсти клекоче бездонний вулкан
За наших Романів, Степанів, Оксан...

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Осатанілий русский мир
Руйнує все, на що натрапить,
Куди сягне кривавий зір
Очей московського сатрапа.

Безбожні ородища поган
Взяли в облогу схід Європи
І братства між "братів-слов'ян"
Не видко від часу потопу.

– Ти ненавидіш Росію? –
I am very glad to see you!*

Ач, який головоріз...
– So, take my luggage, please.

– Скільки мін тут? Майже центнер?
– Drive me to the city center.

– Ще потрібний розмикач...
Wow! Thank you very much.

Вдовольнись цим закапелком,
ось бійниця, you are welcome.

– How are you getting on?..
– По агресорах - вогонь!

оооооооо

Ракетами ударте по Москві,
Хай розлетяться йобані куранти.
Стіну кремлівську — всю в людській крові -
Боєголовками ви протараньте.

Хай на шматки розіб’є мавзолей,
Де прах потворний упиря страшного...
До влади він привів поріддя зле,
Що Чорта все шанує, наче Бога.

Ударте так, щоб аж здригнулась твердь,
Хай москалі біжать, як навіжені.
Щоб всю Московію догнала смерть -
Косила злих, залишила блаженних.

Лиш лобне місце — Путіну лишіть,
Мєдвєдєва в’яжіть до Цар-гармати.
Як ЗСУ просратись вміють дати --
Дізнається мокшанський хай ведмідь.

Хай перед смертю накладе в штани,
Як те властиво орківській сволоті.
І все жахливе кодло Сатани
Навік потоне у гнилім болоті*.



8 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зайнялася трава,
Спалахнули дровá
І згоріла москва.

Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.

Препаскудне пуйло
Не відмиє мурло
Ні за яке бабло.

Від зорі до зорі
У московській дірі
Скавулять брехнярі.

Кожен день у кремлі
Винаходять граблі,
Щоб цікаво жили москалі.

Кати не ймуть віри - ти досі живий!
Спотворюють вимір проклятих подій,
У злобі скаженій рвуть небо на шмаття,
Лишають по собі криваві багаття…

Черговий день світла руйнується жахом,
Насіяно в житі кривавого маку.
Мордують тебе ненажерно й запекло,
Не відають ще: твоя кров - їхнє пекло.

В тім пеклі немає вже стін і підлоги,
Прямують у прірву стежки і дороги,
Не чути там звуків, не видно світання…
Тебе не займатиме їхнє скавчання:

Дорогу в майбутнє прошиєш мостами,
Водою життя розіллється містами,
Пшеницею зійде политеє кров’ю,
Війною розбите відродиш любов’ю…

Бувшії люди, нібито браття.
Парость імперського горе-прокляття.
Сповнені жовчі, просякнуті нею.
Суне отрута понад землею.

Згублених душ спорожнілії скіти.
Згубною гниллю щедро залиті.
Дірки в дахах хтось ретельно надряпав.
Трійко пасмуг над руїною. Прапор.

Стіни від хат, воду від кранів
визволили. Брехні з екранів
з карбом приблудного руського міра.
Хворії забавки чорного піра.

Прірва розверзалась. Не під ногами.
Напхана пастка дощенту тілами.
Начебто браття, бувшії люди,
жодного прощення більше не буде!

1-2.07.22

Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!

І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого
Ти цей світ створив?!

27.06.2022

Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми забагато
Набралися горя.

Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою
По всій Україні.

Чи в світі немає
Такої гармати,
Щоб знищити лігво
Московського ката.

Чи ліків нема,
Щоб навік і одразу
Ліквідувати
Російську заразу.

Потрібне заступництво
Вищої сили,
Щоб ворога клятого
Ми зупинили.

Благанням пронизана
Кожна хвилина:
«О, Боже великий,
Спаси Україну!»

                       І
Яке химерне є оце, – ніколи,
коли його уявиш уночі,
у присмерки, у сутінки ранкові,
у дні війни... воюють орачі
і кров'ю поливають власне поле
укотре за історію... і знову
орала поміняли на мечі
та захищають хату, душу, мову.

                       ІІ
Вбиває віру бісова війна,
у храмі хазяйнує сатана
і не рятує із амвону меса...
очуняли погани-неотеси –
медійна язиката суєта...
поезія заціпила уста...
говорячи устами поетеси:
«страшні слова,
                коли вони мовчать...»,
тому що неможливо описати
ті злодіяння, що вчиняє рать
диявола-іуди-супостата.
            
                       ІІІ
На ниві недоораних полів
повторюються серіали сюру
і на арені вилупився фюрер...
невіруючий люд не онімів,
а віруючий співчуває люду,
що це...
        не може бути...
                         і усюди
на це уже не вистачає слів.

06/22

Випадкова страта – то не страта.
Суто прикрість, нещасливий збіг.
Не злостивість, звісно, не відплата.
Янгол-охоронець не вберіг.

Ненавмисність крапає із рани,
У калюжку купчиться у ніг.
Крапель ще достатньо в океяну.
Янгол-охоронець не вберіг.

Милості очікувать не варто –
На усіх не ділиться пиріг.
У руці затислась чорна карта.
Янгол-охоронець не вберіг.

21.06.22

Де ти? Де ж ти? Де ти?
Я шукаю. Скрізь. Тебе ніде нема.
Тільки вчора. Щойно. Мить одну. З букетом.
І все щезло. Я шукаю. Тиша і пітьма.

а за чорною убитою землею
молода нестріляна трава
тягнеться із приязню всією
нагадати, що іще жива.

Де ти? Де? Знайти не можу.
Надто темно. Винна темнота.
Я, мабуть, десь недалеко ходжу.
Обізвіться дорогі вуста.

за межею цього кола руки вітру
підіймають вії світові
легким дотиком весняного повітря
нагадати, що іще живі.

Де ти? Не мовчи! Хоч шепіт.
Поклик схожий на моє ім’я.
Темно і самотньо. Тужний трепіт
у пітьмі суцільній. Де це я?

23.05.22

Здоровим будь Борис Чуприна*
своєму слову силу май!
Тебе вітає Україна –
у всесвіті козачий край.

Хай світом діло твоє лине,
про захист від навали дбай!
Тебе прийняв як побратима
за наш народ козак Мамай**.

Для Байди*** знову ця година,
потужну зброю ненці дай,
щоб кожен жив тут як людина
де нам сусід творить роздрай.

Здійнято руку з булавою****
Давиду до пращі пора*****.
Бог з нами поруч йде до бою,
відчує радість дітвора!

Стоїть на герці Україна,
від зайд боронить рідний край,
по світу гучно слава лине…
в Чернігові Борис бувай.

10.06.2022 Чернігов С-IV


* Прем’єр-міністр Великої Британії вписаний в реєстр козацької громади Чернігова як козак Борис Чуприна.
** Козак Мамай у думах і помислах українців уособлює народну силу духу, незламність волі в боротьбі з поневолювачами.
*** Байда – розумний християнин, еліта козацької доби з твердим характером, цілеспрямований на захист народу. Володіє надвисокою майстерністю бою, стратег, гетьман. Розмовляє-бає багатьма мовами як сердито, так і дипломатично.
**** Булава – історичний вид зброї, символ мужності козаків, ознака гетьманської влади.
***** Голіафа знешкодити.

Уже прилаштувались до війни,
І ревно прислуговують росії
Потайні посіпаки сатани
І на пожарі поживитись мріють.

А що їм кров, коли вона чужа,
Оплачена за вигідним тарифом.
Як з’їла душі підлості іржа,
Чому б не стати хоч на мить каліфом.

Вночі їх не терзатимуть страхи,
Не гризтимуть їх докори сумління.
Їм буцімто відпущено гріхи
І майже гарантовано спасіння.

Єство їм сплюндрували срібняки,
Занапастили душі нечестиві.
Діла їх страхітливі і гидкі,
Слова їх осоружні і брехливі.

Се було так давно, вже й не згадаю.
Підводить пам’ять, плутає сліди.
Неначе щось безцінне я втрачаю –
шукаю, не знаходжу, полишаю,
шепочучи невтішно «відпусти».

То лютий був чи березень. Початок.
Ще холодно, сніжило, скубло ніс.
Та радістю світились оченята
у дідових принцес, моїх дівчаток,
що погостити в діда збирались.

А потім квітень був. Земля палала.
І разом з нею спопелився світ.
Він наче є, але його не стало.
Він наче є, і в нім душа волала
мольбою відчайдушною «наснись!»

Роки пройшли чи тижні – вже не знаю.
Підводить пам’ять серце неживе.
Іду услід. Бреду. Не пробачаю!
Ненавиджу! Ось це я пам’ятаю.
І проклинаю, наволоч, тебе!

09.06.22

Де ті свої? А от чужі
були і є... і вже на тільки
обороняти рубежі –
це наш обов'язок навіки.

Стояти за Вітчизну – честь
і слава кожному герою,
хто у нерівному двобої
перемагає люту смерть.

Долаючи усі загрози,
аби очистилась земля,
карає за дитячі сльози
прокляте плем'я москаля.

Усюди знищуємо ката,
ламаємо його ярмо...
онукам передаємо,
аби було їм що згадати, –
уміли бити юду-брата,
то і чужинця поб'ємо.

06.2022

Болить душа за Україну
Пронесем цей біль через роки,
Ми відновимо руїни,
що поселилися в глибині душі.
Не забудемо ніколи лихо заподіяне ордою,
Принесли нам муку,смерть і горе,
Та ми триматимемось горою
Ворожу силу разом поборем!

07.06.2022

Замордована ніч, закривавлений день,
Розшматований рай у подертій ряднині….
Розпач у молитвах… Світ - суцільна мішень…
Покотилась сльозою роса по стеблині….

*

Насторожена ніч, зосереджений день,
Загартований рай - у броні всі святині…
Зброя і в молитвах… Світло проти тіней…
Світанкова роса - оберіг на стежині…

– Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
Чи й досі війною ординець страшить?..
А я вже на небі, воно тут, як море:
і вітер буяє, і сонце пашить.

У висі розлогій, у тихій блакиті,
де хмарок кошлатих тремтять острівці,
я хлюпаюсь, наче дитя у кориті*,
і сонце, як м’ячик, тримаю в руці.

Нема ні війни, ні боїв, ні облоги,
не чутно сирени, не видно пожог**…
Лиш поряд, зануривши в синяву ноги,
сидить на хмарині утомлений Бог.

Він вчора казав, що бере під опіку,
ось тільки відмиюсь від крові і зла…
Я тут не один… Тут загиблих – безліку,
і всі українці, – з одного жерла́.

Тут наші пісні і смішинки в розмові,
і, навіть, погруддя Шевченку стоїть...
Отож не хвилюйтесь, бувайте здорові,
Простіть, що загинув, і далі живіть…

* корито – ночви
**пожога – пожежа

25.05.22

Хоч ворог смертоньки бажає
Мені — своєму візаві,
Та я люблю його без краю --
Всі будьмо сильні і живі.

Бо нам разом іще стояти
Супроти інтернетозла,
Що нині розпускає вата --
Раби рашистського козла.

І ти козлом не будь безрогим,
І вузьколобо не трактуй
Святу любов до Перемоги,
Яку здобути маєм тут.

Не радь вживать гидку цикуту -
Згадалась істина стара -
Порада може повернутись
До тебе, наче бумеранг!

25 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Сидить дід старий на лавці, спочива,
Похилилась його сива голова.
Я спинився, щоб дорогу розпитать
І даремно у трьох соснах не блукать.
Підійшов: - Добридень, діду! Як діла?
Чи туди мене дорога привела?
- А куди ти саме, синку, поспішав?
Сядь, посидь, коли нема нагальних справ?!
І одразу, ледве я на лавці сів,
Він розправився увесь, повеселів.
Видно мало співрозмовників було,
За війну ополовнилось село.
- Як діла, питаєш, синку? Да, діла.
Тут же та проклята армія пройшла.
Добре їм від нас дісталося. Еге ж…
Довелось повоювати мені теж.
- Воювали? – я здивовано спитав,
Бо ж дідусь на дев’яносто виглядав.
- А чого ж? Я ще малим у тій війні
Німцям шибки бив з рогатки у вікні.
Отож досвід бойовий у мене є…
Дід задумався на мить про щось своє:
- До тербату мене, правда, не взяли.
Кажуть, віком ви, мовляв, не підійшли.
Хоч туди пішли заледве не усі,
Навіть ті, що ще не мали і вусів.
А, як ворог почав пхати по шосе.
Хоч не близько та хати́ усі трясе,
То зібравсь тербат й подався «полювать».
Я один село зоставсь сторожувать.
Мені, правда, автомата не дали…
Хоч самі «окіпіровані» були.
Щоби ворога, як і належить, стріть,
Довелось мені «кохтейль» наколотить.
Не отой, що танки палять на війні.
Бо ж бензину ніде взять було мені.
Та й навіщо переводити дарма,
Бо ж докинути «силов» моїх нема.
Тож взяв пляшку самогонки – первака.
Москалям то все приманка ще й яка.
Взяв пігулок, тих, що лікар прописав,
Аби я вночі безсонням не страждав.
Ті пігулки в самогонці розчинив
Та і став собі чекати ворогів.
А вони й не забарилися якраз.
Чую – гуркіт, суне танк страшний до нас.
На нім білим намальована змія.
Такі в німців ще в дитинстві бачив я.
Гуркотіло все навколо і трясло,
Та потвора увірвалася в село
Та і стала. Троє виповзли у світ.
Роздивилися, чи їм лякатись слід.
Не помітили загрози, далебі,
Злізли долі й заходилися собі,
Мабуть, здобичі по вулиці шукать.
Той помітив курку, кинувся хапать.
Інший хвіртку у сусіда вибива.
Третій хату, що навпроти, відкрива.
А самі такі миршаві та худі,
Видно довго лиш на хлібі та воді.
Я на них дивлюся і здалось мені,
Що таке я бачив ще на тій війні.
Зараз прийдуть, «млеко», «яйко» заведуть,
А тоді вже заберуть все, що знайдуть.
Де й подівся мій уже поважний вік,
Наче знов у сорок перший втрапив рік.
Та сиджу, дивлюсь, як тягнуть, що знайшли
Та до танка в’яжуть у тугі вузли.
Тут мене один помітив: - Здравствуй, дєд!
Тут нацистов і фашистов часом нєт?
- Поки ви, - кажу, - не впхались у село,
Ні одного, їй же Богу, не було.
Мого жарту він, мабуть, не зрозумів,
Бо півлітру самогонки раптом вздрів.
Не спитався, з рук миттєво ухопив
І третину пляшки тут же в себе влив.
Далі гикнув (в мене ж гарний був первак),
Та й подався до своїх, до зарізяк.
Втрьох ту пляшку роздушили вони вмить,
Й далі чорні справи узялись робить.
Та вже бачу скоро – повзають чумні,
Наче мухи на осінньому вікні.
Далі й зовсім полягали й захропли,
Вже й у танк свій заховатись не змогли.
Я ж мотуззя, що теля ним припинав,
Із-під лавки заготовлене узяв
Й заходився руки-ноги їм в’язать
Та повернення назад своїх чекать.
А,що хлопці у селі в нас бойові,
Ледь уздрінуть танк ворожий, то навік
Спалять, навіть не спитаються – чого.
Тож я прапор український на його́
Почепив, аби побачили здаля
Й не пальнули ненароком звідтіля…
З «полювання» наші вдалого прийшли,
Бо колону вражу знищити змогли.
Всю спалили та жалілися весь час,
Що могло б воно згодитися й для нас.
А я їм тут танк цілісінький зберіг,
Ще і трьох танкістів полонити зміг.
Командир мені ще довго руку тряс,
Ледь не кланявся та дякував весь час.
Обіцяв вручити орден по війні.
Та подумати – навіщо він мені?
Я ж не ради того ордену старавсь,
А щоб ворог чимскоріш від нас забравсь…
Я поїхав, як дорогу розпитав
Та думками все до того повертав:
Як такі є дідусі на цій землі,
Нехай добре начуваються в Кремлі.

До віків уже дев'ятий рік
додає історія навали
дикого сусіда-канібала
і у течії кривавих рік,
поки люди пізнають вандала,
мову поневолює язик.

Йде ідеологія у маси
і не припиняється війна,
поки править балом сатана.
Лізе й лізе гаубичне м'ясо
як із пущі на оазу, часом,
люта ненаситна сарана.

Та усе ж посіємо пшеницю.
Синє небо додає снаги
гартувати волю, наче крицю.
Як би не бісились вороги,
є чим випікати паляницю
і орду палити до ноги.

05.2022

«Привіт» любителям кернеса
Ракетами шле вова,
А більшість далі «ні бельмеса»
У солов’їній мові..

Не знаю, чи дійде таким
У чому їх провина;
А над містами - чорний дим
Й ховає мати сина…

Говірку мокшівських боліт
Орда прийшла спасати,
Хоч український родовід –
Чи не у кожній хаті…

Струснути з себе цей наліт,
Цю ницу матерщину -
Очиститься довкола світ…
Все буде Україна!

15. 05. 2022

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Розлилися кров’ю наші вишиванки,
Тугою омились вечори і ранки.
На погрудді нашім вже давно ятріє
Візерунок волі, той що серце гріє.

Темна нитка в себе болі всі ввібрала,
Лиха злого пам’ять нам заколисала.
А червона - символ крові україни,
Кров не та, що льється - та, що в жилах стигне.

Стигне не від страху, а від завмирання,
Коли луки пахнуть з вечора до рання.
Коли вітер листя підіймає вгору,
Коли хліб заносять у жнива в комору.

Коли дух спиняє в місті звук бруківки,
Коли в скрині пошти бажані листівки,
Коли скрипнуть двері, що ведуть додому,
Коли рухать межі не дамо нікому.

І нехай сьогодні не спокійно спиться,
Є у вишиванці спокою криниця.
Адже в її коді шифр простий, мій друже, -
Бог, Земля і Матір люблять тебе дуже.

Кров'ю залито мою землю,
Кулями пробито мою душу.
Але я знову, усе, сте́рплю,
Хоча б заради тебе мушу.

Сердце рветься в бій кривавий,
Боронити рідну неньку.
Але ж як тобі без мами,
Мій маленький козаченьку?

Я вбережу тебе від взривів,
Що все вбивають на шляху.
Що через них наш татко сивів,
Нас обіймаючи в льоху.

Своїми крилами закрию,
Не дам тобі я горя знать.
Бо ж про одне я зараз мрію,
Твою бабусю обійнять.

Якою б не була година,
Чи добра вона,чи лиха.
Та кожна мріє все ж дитина,
До мами, з нею й біль втиха.

Як буде наше небо, вільне,
І вже впитає кров, земля.
Підем руїнами повільно,
Лише б зібралась вся сім'я..

2022

Пахнуть проліски та суниці
Пахне кров
на зеленій травиці
Тягне димом
з покинутих згарищ
і усім, що собі ти примариш...
Пахнуть танки
горілим залізом
та крадіжкою
пахнуть валізи
пахнуть бідністю
вбогії шати
пахнуть смертю
полегліі солдати
Сонцем пахнуть безкраї степи
крізь які доведеться пройти

Ну що, ви втомилися, хлопці?
Я чесно кажучи так.
Вже зорі смеркають на небі,
А цей покидьок ще не дохляк.

Кожен день щось трапляється з нами,
Білий шум то є музика душі.
Прометей би давно зламався,
Та наші - найкращі за всіх.

Ми чули, як трощать будівлі
Кляті орки, непрохані злодії.
Ми чули, як плачуть за дітьми
Матері янголів новообраних.

Мій дім коханий, місто Марії,
Вже нагадує груду бетону.
Але люди, що там є - безсмертнії воїни,
Що чинитимуть опір до скону.

Тільки ж війни тривають роками,
Масштабу подій не має кінця.
Хлопчик незломлений ворогами,
Воїн постмодернізму, янгол життя.

Багато тих, хто тільки отримав життя,
Багато тих, хто ввімкнули свідомість,
Багато тих є героїв, що не носять плащі,
І Україна-матінка нараховує мільйони.

Та немало таких, що забирають наші життя,
Вважають себе якимись то богами.
Вважають, що відправлять нас у небуття,
Та не так просто, українці - незламні.

Фото Бучі, Маріуполя, Бородянки
Переповнено в інформаційному потоці.
Нам достатньо навіть і трикрапки.
Ну що, ви втомилися, хлопці?

Прошу вас, ні кроку назад.
Ви - єдина наша надія,
Хто боронить наш сон, і нашу свободу.
Без вагань, трощачи ворога вміло.

Війна іде на кількох фронтах,
І я не тільки про велич кордонів.
Україна то є велика сім'я,
Яку не розділять ніколи.

Військові, політики, волонтери,
Пожежні, програмісти, сапери,
Авіація, комунальні, кур'єри,
Громадяни - всі браття наші й сестри.

Ворог зробив велику помилку,
Тепер ми не сваримо один одного.
Він об'єднав усю країну,
Хай не дивується нашою перемогою.

Та не тільки громадяни,
За Україну молиться весь світ.
Не вірю я в Бога тільки,
Але не соромно робити для своїх.

За Україну не сором працювати,
Не втомляться наші козаченьки.
За Україну не соромно вмирати,
Тільки живи надалі, наша ненька.

Наша мати буде цвісти й пахнути,
Замість тієї червоної смерді.
Тепер Україна - символ незламності,
А не «щось там біля росії».

Україна то є велика земля,
Вона має славетну історію.
Наші луги квітчасті і поля
Не є власністю нашого ворога.

Тож хай наша природа міцна
Допоможе пройти всі урагани.
А ми будемо просити за вас,
За уроком бабусі Ярославни.

Виконаємо нарешті наш Заповіт,
Розкриємо безмежні крила,
Житимемо з надією до самого кінця,
Ми - незламні каменярі, ось наша сила.

Будемо пам'ятати всі вірші й пісні,
Кінофільми, поеми, твори.
Будемо пам'ятати нашу історію завжди
Та введемо справедливі закони.

Україна ще змінить весь світ так,
Що забудемо всі локальні конфлікти.
Українців за це будуть величати,
Та не за це боролися наші діти.

Побудуємо толерантні спілки,
Де всі будуть завжди чемні,
Та простити ніколи не зможуть українці
Того москаля нікчему.

А до того нас ще чекають зльоти й падіння,
Кризи, відбудова, зміна правління.
Війну ще закінчити треба, хлопці,
Тож не здавайтесь ні в якому році.

Воюйте допоки не буде перемога,
Ми теж не здамося ніколи.
Будемо вірити один в одного так,
Що Україна стане символом волі.

У тому і є наш дух український,
Що попри всі перепони,
Будемо вставати і говорити:
За Україну не здамося ніколи!

2022

Де Донбас, а де Одеса,
Де Чернігів чи Херсон –
У російських інтересів
Геть поплутався кордон.

Переплавилися мізки
У рашистського вождя,
Певно, ядерну валізку
Освятив кіріл гундяй.

І, не відаючи броду,
По дорозі фронтовій,
Лізуть побєдоуроди
В Україну на забій.

Горять російські кораблі...
Яка вражаюча картина!
Нема їм місця на землі
І в морі бути не повинно.

Коли, затіяна кремлем,
Війна сягне свого фіналу,
Піде імперія помалу
Вслід за російським кораблем.

Мені наснився дивний сон:
На місяць вив пропагандон.
Йому вторили в унісон
І Жириновський, і Кобзон.

І щось верзлося про тайгу,
Де, мов упир, блукав Шойгу.
Шукав свій бункер, та дарма –
Довкіл ведмеді та зима.

А ще намарилось мені –
Спить ліліпутін у труні.
Тепер надією живу –
Потішитися наяву.

Знов персидський бузок
Ароматом французьким духмянить.
Поміж нас лише крок –
Від усього ми трішечки п’яні…

А сирени виття,
Що голосить, немов оглашенна,
Про вразливість життя
Нам нагадує пильна сирена.

Що усе тільки мить,
Яку треба яскраво прожити.
І у серці бринить
Вірш, неначе сльоза непролита…


30.04.2022

1.
Час заздрити мертвим
нескореним, впертим
та вірним синам
країни
2.
Хороняться вбиті
сусіди та діти
бо в наших краях
руїни.
3.
Ми бачимо знову
цю жертву Христову
безглуздій війні
в Великдень.
4.
Отцю за цю битву
творімо молитву -
поглянь Отче наш
на південь.
5.
Де ворог аж скаче
скорив нас неначе -
здуй вітром його
як дим той!

21.04.2022р. 4ст.
Хоч і недобре заздрити, але що вдієш?

Так хочеться миру,
Повернутись в життя.
До буденного виру
В майбутнє, де є вороття.
Де усмішки рідних і спокій сердець,
Де кожен керую життям мов творець.
Бігти назустріч своїм сподіванням
Триматись за руку сильним коханням.
Мрії збувати й не відкладати
Кожен момент свій цінувати.
26.04.2022

Калини віття
Через століття
Кров українську для нас берегли,
Щоб пропри зради й чесності вади
Гени козацькі не полягли.

Є ДНК українське в колоссі,
Що на розлогих полях вироста,
І у дівчати малого в волоссі,
Що українську косу запліта.

Слід його знайдено і в попелищі,
Що залишилось від хати дідів,
В квітів пучечках, які на горищі
Там, де очіпок бабусин висів.

Навіть у річці, десь там за горою,
В кожній краплині її й на містку
Сховано гени, щоб злою ордою
Не утоптали нам волю хистку.

Наш генофонд в чорнобривцях і мальвах,
У кропиві, споришу, бузині
В крилах лелечих, у сутінків барвах,
В співі птахів у садах на весні.

І віття верби -
То народу герби,
Що споконвіку карбують скарби
Нашого роду - любов і свободу,
Щоб й наші діти все це берегли.

Життя зупинилось,
Весни ще нема.
І чорною хмарою
Повисла  журба.
Скільки крові ще буде пролито?
Скільки життів невинних розбито?
Крається серце від болю і жалю
Зупиніться звірі,благаю!
Між нами не буде ні дружби, ні миру
А буде лиш Україна!
Україна велика ,Україна квітуча
І мова у нас милозвучна.
До нас вам далеко кляті кацапи
В наших серцях віра і Мати
В нашому тілі кров козаків
Сила і міць багатьох віків
Ми не здаємося ворожому стаду,
Ми будем боротись за честь і за правду!
20.04.2022

Нам нададуть до біса зброї!
І миттю приймуть до ЄС!
Всі ж визнаю́ть, що ми - герої,
й бороним спільний інтерес!

А ця халва стає солодша...
Тоді - іще шматок, мабуть:
пришлють озброєння! Коротше -
гармати, кажуть, нам дадуть!

Щоправда, ще вони відсутні...
Але - подбали вже про нас:
хто зна, як вийде у майбутнім,
й нам тицяють - майбутній час.

Ми ввійдем в світову еліту,
ми будем пити фіньшампань!..
Ми справжні чемпіони світу, -
з отримування обіцянь.

(Квітень 2022)
ееееееееее

Великоруські злодії, махляри з олігархами!
...Ні, та́к ви не утямите, бо вбогі споконвік...
Что ж, перейти придется мне на этот ваш, затраханный...
короче - на единственно известный вам язык.

Итак: великорусские богатыри коррупции!
Воруйте, будьте добреньки, поболе, побойчей,
чтоб жители Московии свои мыслишки куцые
почаще направляли бы на поиски харчей.

    В их жизни сытенькой состряпайте тайм-аут
    и геморрой со всех сторон;
    они ж вполне картошку уважают
    и лебеду под самогон!

Гноите злопыхателей, завистных сук навальнинских,
химичьте на Роскосмосе, на ВПК - втройне,
чтоб быдло косорылое в тулупчиках и валенках
под радостные возгласы горело на броне.

Урежьте оркам пенсии, пускай идут в покойники
и где-нибудь на кладбище найдут себе приют;
а бо́рзых шендеровичей повешайте в Сокольниках, -
не зря ж иноагентами себя они зовут!

    В их жизни мирненькой состряпайте тайм-аут, -
    настало время похорон!
    Нехай они картошку уважают
    и лебеду под самогон.

На снадобьях лекарственных воруйте сокрушительно,
а также - на лечении хворающих орчат,
тогда они не вырастут - и никого решительно
уже не изнасилуют, тем боле - не съедят.

А если вдруг опричники попросят вас на деревце,
донос от ваших недругов приняв в недобрый час, -
спишите прегрешения на происки «бендеровцев»,
ми залюбки погодимось, валіть усе на нас!

(2022)

Весняні дні на Вінниччині рідній,
І прохолодний квітень обвіва.
І хмари збилися у висі нині --
Як вівці ув отару, і слова

Такі скуйовджені на цім папері,
Як вихор, що раз-по-раз наліта.
То — подих Велеса у ноосфері...
І прислухається вже висота!

Звучить його чарівна, світла ліра,
І лиця усміхає мимохіть.
Пробуджує палке бажання миру,
У далеч відсуває гул жахіть.

І вороння, обкаркавшись війною,
Ховає чорні крилища лихі.
Його, як орків, хвиля супокою
Несе за обрій на похмурий схід.

18, 24 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Повчають лицемірно: «Не убий!»,
Благословивши смерті і страждання,
Армагедон віщуючи новий,
Наближуючи людства час останній.

А де любов до ближнього свята,
Де ваші душі, вбогі і брехливі?
Вкраїну прибивають до хреста –
Ви ж погляди відводите блудливі.

Та фарисеїв покара́ Господь,
Прийде пора очищення чудесна.
Нечистий вхопить душі їх і плоть,
А Україна заново воскресне.

Тривожні дні в селі і на природі,
Чогось ліси так сторожко шумлять.
Немовби кажучи війні: Вже годі!
Наситилася кров’ю ця земля!

Мене лісник питає документи:
Чи я не сепар, чи не диверсант.
Я розумію ці складні моменти,
Як паспорт, відкриваю свій талант.

Вклоняючися сонячному дневі,
Що сяйво з прохолодою несе.
Життя благословляю у Яневі,
Воно здається мирним геть усе!

Співає птаха в шумовинні вітру,
Південний Буг нуртує, жебонить,
У цій красі — задумливо-нехитрій,
Буття мойого тчеться світла нить.

І у стихії музики простої,
У течії просвітленого дня,
Я чую: Україна рани гоїть,
Чуму війни нелюдську зупиня!




19 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –
Ідуть колони танків й БТРів*.

Все місто дотліває у вогні,
І лава із вулканового жерла
Ген розтікається удалині,
Вже вулиці десятками пожерла.

Боги, невже живу останній день
Й душа уже готується до висі,
Де звів лице сумне, немолоде
Із відсвітом кривавим древній Місяць.

І я моливсь між колихання віт
В диму пекельнім, думав, що востаннє,
За цей чарівний неповторний світ
І припинить благав це розтерзання.

Немов би Путін щупальця страшні
Сюди просунув і душив помалу…
Та це були лиш видива нічні!!!
За мить усе затихло і розтало!

І знову я моливсь, як уві сні,
У дум своїх тяжких тривожнім граді –
Щоб те, що лиш привиділось мені,
Не сталось у майбутньому насправді!

20.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

Мені так холодно, так холодно, коханий.
Колючий вітер наче шкіру рве.
Він виє, наче плаче. До нестями.
Стрясає моє тіло неживе.

Його розпуку якось відчуваю.
Вона не поступається моїй.
Так хочеться казать тобі «кохаю»,
нема гласу в горлянці вже німій.

І пальцям не судилось ще пестливо
торкнутись злегка до твого чола.
Пробач мені! Пробач мені, мій милий,
що мрії наші я не вберегла.

Не грій мене, не треба, я благаю.
Хай холод цей лишиться лиш мені.
Живи! Живи у знову вільнім краї,
співай його веснянкові пісні.

Я вітер, як натужиться, попрошу
тобі вітання ніжне віднести.
Люблю тебе, мій рідний, мій хороший.
Живи і за прощання це прости.

13.04.22

Епічний світ
Квартирні коридори
Схови
На грані прірви
На краю
А там все вперемішку
Люди й коні
Стрільці, патрони
Цілі, рани
Внутрішні
Пожари
Навмисне безумовно
Без умов і на краю
Пейзажі міста
Без облич
З розбитими очима
Що все ось скінчиться
Вдаю

В руїнах місто… По всьому ширу
палає небо, димить земля…
Лежать загиблі на площі Миру:
ось мертва мама, ось – немовля.
В годину ранню – вологу й сіру –
сюди ввірвалась біда жахна…
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

Одбірні бомби і ціль добірна –
ніхто не вижив, не втік ніхто.
Он серед площі – проста і мирна –
згорає жінка в своїм авто.
Вогонь безжально з’їдає шкіру,
у чому, Боже, її вина?..
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

О, люде правий, всю ярість вилий! –
яких ще треба тобі офір?
Он хтось в підвалі вмира захилий
і молить Бога за скорий мир.
Почуй же, Боже, молитву щиру
з того підвалу, з самого дна…
На площі Миру немає миру
на площі Миру іде війна.

11.04.22

Вони чекали поїзда. Був ранок.
І залишився ранком назавжди.
Не скажуть вже «люблю» своїм коханим.
Ракеті не змогли сказать «зажди!».

Вони чекали поїзда. Був ранок.
День не настав, і поїзд не прийшов.
Про що вони згадали наостанок?
За мить, коли перон залила кров?

Вони чекали поїзда. Був ранок.
Про вирок свій не знали до кінця.
І може не відчули той уламок,
що їх звільнив – по-руські – від життя.

Вони чекали поїзда. Був ранок.
А десь один злостивий людожер
дитинок знов замовив на сніданок.
Останніх кілька днів тому він зжер.

Був ранок, вони поїзда чекали.
У вічність поїзд той їх повезе.
Тих, хто іще не їде, попрохали
злостивцю відплатити. За усе.

08.04.22