На Донбасе идет бой,
С московско-путинской ордой.
В защиту встал словянский род,
А жизнь другая в их господ.
Войны не видим мы конца,
ООС прийнята для глупца.
Взрыв снярядов, блеск огня,
Бой горячий - каждого дня.
А что Европа и ФИФА?
Футбольные клубы собрала
И европейского фаната, -
В Москве, у окупанта.
И пошли в футбол играть,
А фанаты вболевать.
Пиво, водку фаны пьют
И русских девочек гребут.
В тотже час на войне,
Гибнут люди в огне:
И герои Украины,
И окrупанты с России.
А забитый каждый гол,
Кровью павших обагрен.
И на доллар прибылей,
Слезы вдов и матерей.

Июнь-Июль 2018.

Ми – москалі – найкращі в світі люди –
Усіх народів пишний ми вінець!
А скаже хто, що ми якісь верблюди –
Того чекає болісний кінець!

Приспів:
Ми москалики, славні москалики –
Спадкоємці святої Русі!
А що в мозку бракує нам «шариків» –
То простіть уже, люди, простіть…

У нас є Київ древній і великий,
Чечня і Крим – це москалів земля!
Святих кацапських мощі є і лики
У Лугандоні – наші там поля!

Приспів.

Ми друга в світі ядерна держава,
Мета в нас – аби першими були.
Над Вашінґтоном гримне наша слава,
Європа захлинеться від хули.

Приспів.




03.07.2018

Нахабно перекручують історію,
Аби чужу забрати територію,
Сусіди загребущі – москалі.

Брехати в очі підло не встидаються,
При тому ще й братами називаються –
По два на метр стане їм землі.

Владарюють наддержави,
Світ провадять до могили,
Де немає сили права,
Домінує право сили.

Я уночі чатую площу.
А ти сльозу мою утри,
коли дощі мене полощуть
і не висушують вітри.
                                    Кого,
кого побачу на світанні,
коли твої розтанули сліди?
                                    Чого,
чого смеркає на майдані,
коли не повертаєшся сюди?
Поза широкими степами
вся бойова моя сім'я.
Але до тебе, рідна мамо,
ще гомонить душа моя.
Ми стоїмо на варті неба,
яке сіяє уночі.
Але вертаюся до тебе
на світле полум’я свічі.
                                  Чому,
чому душа моя, мов камінь?
Які тобі співатиму пісні?
                                   Кому,      
кому смеркає на Майдані,
коли ще не світає на війні?

               
        06.2018

Привіт, мала. Ну як твоє життя?
Чому втекла, ні слова не сказавши?
Я лиш хотів по-чесному, без фальші.
Я відганяв лихі передчуття.

Та спалахнула ця чужа війна.
І я пішов сумлінно і свідомо.
Бо не волів лишатися удома,
Коли довкола відчаю сповна.

І я з АТО писав тобі щодня.
Але чомусь ти грала у мовчання…
Та я живий. Загинуло кохання.
Бувай, мала. Безпечного життя!
21.06.2018

Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
і прилучали до своїх ідей.

Якою має бути наша доля,
якщо і досі хочемо ярма
нав' язаної нам чужої волі?
Але усе не кається юрма.

Ламає віру, слухає лукаві
чужі глаголи у своїм краю,
недочуває пісні нашій славі
і ойкумену зраджує свою.

Немає меж на цьому полі битви
за віру, і надію, і любов -
ні сповіді, причастя, ні молитви,
що оправдає за пролиту кров.

Парафія Московії в Донбасі
не миру хоче на моїй землі,
а лютого нашестя і зарази,
які благословляють у кремлі.

Моя біда - не їхні перемоги
і не поможуть ратиці і роги
зійти нечистій силі на амвон.
У цій кориді нас не подолати
ні сатані, ані терору “вати`...
Та що дає оцей армагеддон?

06/18

Не заживають наші рани.
Летять у небі журавлі,
а молодого ветерана
везуть до рідної землі.
Його матуся проводжала,
Пишалася уся рідня.
А мила так його чекала!
І не діждалась того дня.
У караулі на колінах
стоять селяни без шапок.
Мале село – надійна зміна,
допоки є бодай куток.
Невтішні вдови йдуть полями
і дивляться із-під руки,
чи не вертають журавлями,
убиті їхні вояки.
Вони не стали на коліна
і виконали заповіт.
Іде у вічності по мінах
цвіт нації – наш юний квіт.

 06/18

А серце обливалося керваво,
коли благословляла на війну.
Чи знало, чи напевне відчувало
рвучких обіймів поминальний сум.

А потім – світ перевернувся вдруге,
утратив колір, запахи і звук.
У відчаї – рятунок від наруги
на відстані Твоїх тендітних рук…

А потім, потім – чи надовго, мамо? -
дитинне щастя чайки на межі.
В недобрий час у чорне око впало
і втоптане під чоботи чужі.

Чужі… Свої часами ще чужіші…
Єдине слово і: життя, чи смерть?!
Кінець… Червоно на уламках тиші,
і давить подих, і зникає твердь,

і пошугом на прадідівській груші –
«о незабутній смутку», «тихий жах»*!!!
Блаженна Мати на Вкраїні сущій
Віддала душу «за други своя»*.

А син вернув в обійми захололі.
Укотре знову струсонуло світ…

У сяйві материнської любові
через роки – в останній свій політ…

І «вічна пам’ять», і «не забудем»,
але забудуть і не згадають.
Мине війна, як мине застуда.
Життя – як хутро у теплій зграї.

А ті, що вийшли колись з толоки,
де гул бджолиний, спасіння в числах,
де мудрі стали завчасно збоку,
коли планета прогнило трісла,

вже в інших царствах живуть–князюють,
із гурту випали -- і не знали,
та не здригнуться, бо не почують,
що «ми туди вас не посилали».

І пів-народу про те забуде,
не озирнеться, піде брататись.
Бо ж треба якось...бо також люди...
зачим сваритись і рахуватись?

Усе минеться, підуть у бізнес,
в «життя триває», в космополіти,
в любов, кав’ярні, дзвінки трамваїв,
у сонцетіні, гарячі плити...

А в кому спогади уціліли,
поринуть скрушно у безголосся,
чужі, самотні, розпорошилі...
Так споконвіку тут повелося.

20І8

А їм би ніколи не думати про війну.
Тримати в руках не снаряди, а квіти з поля.
Дивитися, як прокидається світ навколо.
Відчути усім єством гомінку весну.

А їм би не чути атак, не лічити втрат.
Збирати каміння час вже настане скоро.
Пора докладати сил, витрачати порох,
Наводити у серцях і в країні лад.

І що би не сталось, і як би там не було,
Донести вогонь надії і правди вчасно.
Зігріти квітневе небо ясне атласне.
І вірити, що добро переможе зло.
25.04.2018

Краще з мудрим згубити,
Аніж з дурнем знайти.
Краще добрі сусіди,
Ніж паскудні брати.

Ти той, з ким бачив зорі ті самі,
Мело тим самим вітерцем
Хто мріяв хвилями, пісками
Знов нашим берегом.
Тихцем.

Що ти, що я на серце руку клали
Співаючи ту саму пісню
І до свого ти не додав удари
Щоб билися мільйони інших.
Звісно.

Я чесно, не одразу й запримітив
Як між рядків новинних ще одних
Постів чергових, зборів коштів, твітів
Розтануло й твоє ім'я.
Ти стих.

Знаєш, я би кричав в сталевих грозах
З разу у раз його гучніше.
Хай лишиться у нас в життєвих прозах.
З поміткою :
"Найважливіше".

Ти мав мо більше бачить літ за мене
Або не на багато менше.
Надії, а не холод мать у венах.
Хоча її ти мав.
Мав завше.

Ти, він, і інших тисячі складали
Собою найвірніший легіон.
Не ви не втримали, не ви впустили.
Писали ж : "То не витримав
бетон".

Ти той, хто йшов по тих самих стежках
Мело тим самим вітерцем
На знову наших берегах
Тебе згадаю я.
Слівцем.

2018

Чи хочуть москалі війни?

…………………..Євгенові Євтушенку

Чи хочуть москалі війни?
Чи Богу моляться вони?
Над неозорістю полів,
Де крони схожі до голів
Дітей, жінок і тих солдат,
Що під березами лежать…
Не скажуть правди їх сини,
Чи хочуть москалі війни?…

У морі, в небі, на Землі
Москаль вклоняється війні.
І від весни і до весни
Війна іде до нього в сни.
Москаль у лаптях бачить лиш:
Горить Кабул… Не спить Париж…
І Сирія не бачить снів
Без кацапні, без москалів...

Не спить обдурений Донецьк,
Війни ж початок, не кінець.
Але піддавшись пропаганді,
Ще й досі лиже й служить банді…
А банда хоче воювати
За тих, у кого мозок з вати.
…Поставить брата до стіни
Москаль, що виліз із війни.

© Василь Кузан

Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»

Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.

Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.

Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.


2018

Із Донбасу їхали бригади.
Поспішали до своєї хати:
Пригорнутися до половинки -
Жінки любої й рідненької дитинки.

У киптяві пазики і танки,
А шишиги замикають ланки.
Проїжджають аеромобілі,
Як вдовиці коси, сивобілі.

Дим цигарок у вікні вагона,
Нічка довга в задумі, безсонна.
І латають душу чоловіка
Думки, що вселилися навіки.

Ще свинцевий погляд в темнонебо,
В серці зраненому зболена потреба -
Відшукати в небі першозірку,
Що відчинить сяєву одвірку.

У Різдв'яну нічку до перону
Підїжджала із АТО колона...

А знаєш, мамо, холодно мені.
Щоночі жалять кулі та снаряди.
Не видно краю немічній війні.
Немає тут рішучої відради.
О як же, мамо, хочеться тепла.
Сміливої свободи для країни.
І пригоршню відважного добра.
І знати, мамо, що ніхто не гине…
Зайти у дім, тримаючи кашкет.
Сказати, що нарешті – перемога!..
А поки, мамо, в холоді намет
І довга, незавершена дорога…
05.03.2018

Ровеснику! Росію возлюби,
Так само, як вона кохає нас.
Люби за кримські гори голубі,
Змертвілий, пошматований Донбас.

За посмішку озлоблену Кремля,
За голосіння матерів, удів.
Осиротіле схлипує маля,
Ти ж уяви, що це - пташиний спів.

Люби за пограбовані хати,
За те, що в клуні порається тать.
За домовини, поминки, хрести,
І постріли, що завтра прогримлять.

Пробач наругу, подаруй ганьбу,
Віддай свою країну задарма.
Люби Росію. Навіть у гробу.
Моя ж любов згоріла. В серці тьма.

03.03.2018р.

Ми сотні літ були в неволі,
Під “старшим братом” у ярмі,
В нас вічний дух до волі
Надію викував у горні.

Сини і Дочки став Майданом,
За Україну й отчий дім,
Та яничари за наказом,
Свинцем стріляли в груди їм.

Майдан стоїть, в вогні палає,
Під градом куль і гранат.
З гордим серцем стрій зростає,
З батьками є сестра та брат.

Щитом із дерева прикривши,
Серця надій, та треба йти.
За Волю люди кров проливши,
Щоб Волю дітям зберегти.

До волі дух в серцях палає,
Ще від пращурівських колін.
Неволю в єдності здолаєм!
Україна встала із руїн.

Нема в житті тієї сили,
Щоб скорить український Рід.
Об'єднались всі родини,
В міцний нескорений нарід.

Грудень 2014

Кинуті лани, розбиті житла...
Вожаки лишили без гнізда.
О, як хочу я краплини світла,
А прийшли жура і чорнота.

...Шельваги вантаж поворушили,
Запитали: "Хто ти за один?".
- Бачте, вої, он - хрести, могили?
Йду пирій сапати і полин.

Ось ладунок: заступ, оковита,
Трохи є свяченої води...
- Хутко розвертай оглоблі, діду,
І сюди ніколи не ходи.

В неживих надійні охоронці -
Міни і " розтяжки" від рідні.
І горить сльоза в старечім оці,-
Навіть мертві нині на війні.

Руки не дрижали ще ніколи,
А тепер і день, і ніч трясе.
Ось воно - прокляте Дике поле,
Край Орди. Без люду і осель.

15.02.2018р.

Я співати жалібно любив,
Плакали матуся й слухачі.
От і маю - і хрести, й гроби:
О, мій друже,- радості навчи!

Щоб удов не бачив і калік,
Удихав гармонію й красу.
Але серце крає дикий крик:
Без ноги товариша несу.

Медсестра її в руках трима,
І не утекти - хоч вовком вий.
Зріти це страхіття сил нема,
Я ж бо не залізний, а живий.

У котомці - воїнський устав,
За вікном - непевності доба.
Ще одна душа у рай зліта,
Кам'янію, і пече журба.

Тиху пашу мирні орачі
Розміняли на кривавий хліб.
О, мій друже,- радості навчи!
Ти...вмираєш. Краще б я осліп.

09.02.2018р.

Війна і мир. Війна і ми…
Огненні подихи зими.
Ось вибухає чорна ніч.
Тремтять шибки і тіні свіч.
Чотири роки – правда, лжа…
І це не край, і не межа.
Чи є земля, де все на ок!
і гнів не тисне на курок?

Війна і мир. Війна і ми…
Обличчя світла і пітьми.
І ракурс болю забуття
та унормоване життя,
в якому я(а може й ти)
і розпорошені світи?
Рушають люди назавжди.
Хто крайній в черзі? Нам сюди?

Війна і мир. Війна і ми…
Сурми, провіснику, сурми!
Ждемо не суду всі віки,
а ласку Божої руки.
Є невмируще "все мине".
Журу міняють на сумне.
І плине кача, і труна,
а небом котиться луна…

Війна і мир. Війна і ми…
В полоні мрії та зими.

02.2018

Большая ложь - исчадие ада,
Она вселилась в Кремле.
А Кремль сказал, что это “Правда”,
И слух пошел по всей земле.
Гложет “Правда” слух народов,
Живущих в зоне коммунар.
Смысл их жизни до порогов -
Жилищ своих, иль на ГУЛАГ.
Отдавшие жизни миллионы,
Голодной смерти и войне.
Разбившие лживые бастионы
В коммунистической стране.
И двадцать лет свободы духа,
Народ вдохнул на полную грудь.
Но ложь Москвы - от злого духа,
Подменила - правды путь.
Закрыла путь-пути свободы,
Закрыла путь - братской любви.
И льется муза лживой оды
И мир купается во лжи.
Кремлевская ложь сама не ходит,
Она пришла под залпы Град.
С болью в сердце - мир уходит,
В мой дом ворвался оккупант.
Сыны Майдана встали строем,
Чтоб защитить отца и мать.
С мирным сердцем встали к бою,
Та оккупант, в их, стал стрелять.
А что Европа? - Веселилась,
На этой “праведной” волне.
Она на санкциях смирилась
И не готовая к войне.
Мужи держав в своей привычке,
Не видят шаг Кремля в войне -
Что в Украине зажгли спичку
И может мир гореть в огне.
Январь 2015

Розхвилювалось море в травні
Кидає хвилі догори
Жене їх вітер, підганяє
Неначе хтось кнутом їх б'є
Добігли берега - спочили
І знову їх несе вода.
Аж тут, зненацька заблистіла
Цариця-Рибка золота:
-"Це хто мене потурбував?
Кому я знадобилась?" -
Стоїть на березі дівча
В блакитно-жовтом одіянні
Вінок голівку уквітчав
Мовляє їй своє бажання:
- Благаю миру сонця і тепла
Бажаю щастя в кожном домі
Нехай невинна дітвора
Не знає що таке війна
Нехай панує скрізь добробут! -

Затихло море, не клокоче.
Сидить на березі дівча
В руках тримає свій віночок
Чекає відповідь вона...

Люблю. Пробач. Я не шепочу. Я хриплю.
Ти думаєш, що іноді кричу. А я так плачу.
Гітару розриваю. У віршах лечу.
Лечу, бо вільний я. Даю піснями здачу!
Чи лірик я, чи я громадянин?
Це хто як і коли побачив мою душу.
Не покупець я слави. Батьківщини син.
Для неї доспівати, до неї докричати мушу!
Кричав, просив, благав десятки літ.
Піднялася з колін. І що я бачу?
Я вам віддав останній свій політ.
Раби залізли знову в ланцюги. Я плачу!
За що наркотики у себе я качав,
За що, заради кого я пропав,
Своє кохання по житті розмазав, розтоптав,
Народ, ти перед ким тут на коліна став?!
Чи вам пороблено, у вас такі зірки?
Втішаєтеся крові українців!
Які скоти ви, мої земляки!
Топіться далі у своїй горілці!

Виноградник скніє без лози,
Вилито в багно солодкі вина.
Бачиш зморшки? Це убитий син.
Сивина - похована дружина.

А синочок мирний. Не солдат.
Просто українець. Без погонів.
У стодолу залетів снаряд -
Усміхнулись "родичі" за Доном.

Височить горбочок у вінках,
Довго насипав його, по жменьці.
А жона померла на руках,
Від розпуки розірвалось серце.

Сон жахливий бачу наяву -
Зятю тесть стріляє прямо в вічі.
Я помер. Хоча іще живу.
І нема у цьому протиріччя.

П'ю нектар гарячий з полину,
Бо душа згоріла - чорна шахта.
Споряджаю внука на війну:
Треба відомстити...вбити брата.

20.01.2018р.

Світло гусне і гасне, як в залі перед виставою.
І розходяться хвилі – мов шви – на морському череві.
Капітанові сниться: столові ножі висталюють
мовчазні деміурги – і тілом його вечеряють.

І нуртує по чарах багряна, аж чорна, кров його.
Деміурги від спраги: хто – залпом, а хто – пригублює…
Та вривається військо зі стягами і корогвами
(автоматами /псами/мечами/бичами/бубнами)

у священну і темну, з пташину зіницю трапезну .
Та ячить стоголосо (співає/хрипить/насвистує):
«Пропадай, капітане, бо горе тому, хто зрадив нас!
Спочивай, капітане, у шлунках богів сумних своїх!»

Ще єлей. Ще троянди. Ще ліжко його м’яке йому.
Ще раби в узголів’ї скалічену смерть відлякують.
Заколисують хвилі палату / каюту/келію.
Тільки гупає серце у грудях, як збите яблуко.

Хочу забыть воспоминания, -
В моей душе наводят грусть,
Печаль, сомнения и терзания.
Как будто не было. И пусть.
Хочу забыть ушедшие годы,
В коммунистической стране,-
Где гибли целые народы,
В голодной смерти и в войне.
За серп и молот мы боролись,
По пятилетним годам.
И на нищету, мы напоролись,
На зло соседним врагам.
Никто не думал о свободе,
Нас нищета равняла всех.
День и ночь текли в заботе,
Как труд Сизифовый, за грех.
Но в глубине, - в сердце гложет,
Борьба свободы и темноты.
Казалась, жизнь стране дороже,-
Но для страны, ты - порох ты.
За "благо" шли в бой народы,
Каналы, стройки, целина.
Но ложь была, как вечны воды
И в ней страна погребена.
Но час пробил. Судьба свершилась —
Самораспадом СССР.
И вновь державы возродились,-
Державы вольные теперь.
И я вдохнул глоток – свободы,
Свежесть - ласку ветерка.
И окунулся в мир свободы -
Но путь за блага не легка.
Борьба за Волю еще длится,
Телами дочек и сыновей.
И еще не раз, слеза прольется,
Наших, Украинских, матерей.
Август 2017 р .

На сході віє буревій,
Не видно Господа у висях.
Чорти із люду топлять лій,
Та попри все - Христос родився!

Сирий, незатишний окоп
(такого не було у Трої).
Стріляти треба точно в лоб,
Спаситель заряджа набої.

Не вистигає автомат,
Шепочуть губи "Ворог, здохни!".
За плащаницю - маскхалат:
Це - "передок", мій хрест голгофний.

Бриніла куля як оса,
Встромила в скроню жало нагло...
І друг заснув, не воскреса,
І порохом кутя пропахла.

А завтра випаде сніжок
І вибілить руді патьоки.
Рука вганя у паз ріжок:
Христос родився! Мир і спокій...

07.01.2018р.

Захотілося миру? То буде нам мир,
Із геєнни дарунки - снаряди, гармати.
В бій веде аксакалів бурят-командир,
І летять в небеса хохлаків лахи-шмати.

Хто не бореться - в того на шиї ярмо,
Порядкують сусіди у власному домі.
Може, сала на кухні із кумом з'їмо,
І допишуть невдахи строфу після коми?

Бачу кукси і більма. Ридає юнак -
Біонічний протез дав у дар Термінатор.
В передпокої мати, в очах переляк:
Кров не та, не підходить синку резус-фактор.

Лики сірі, небриті. Вчорнила вікно пилюга,
А за ним чепуриться весела синиця.
Визирає з-під ковдри сталева нога,
В іншу жменями встромлено гвинтики-шпиці.

У окопі навіки сьогодні засну,
Бо під ранок уділено канути в Лету.
О, як хочу я миру! Та йду на війну:
Аби жив мій онук - я повинен померти.

6.01.2018р.

Росію розум не збагне,
Тут надто розуму й не треба.
Росія знає лиш одне –
Паскудити довкола себе.

Моя Україно, є ти під гнітом.
Чужих та своїх ворогів.
Ти кров’ю полита, попелом покрита,
Тілами дочок й синів.

Зазнавала ти голод й розруху,
Всіх видів руїн й руйнувань.
Нескорена сила вольності духа,
Моя, Україно, ти знову повстань.


Осуди судів, прокурорів.
Осуди державних чинів.
Бо станеш держава ізгоїв,
Бо чини - розсада й кубло павуків.

Паплюжать вони Україну,
Від горя людського ще не впились.
Нищать Українську родину,
Людино, отомнись й схаменись.

І мільйонний Майдан* зібравсь у столиці,
Дух народів свободи волів.
Хоча воля й хоробрість, як криця
Все ж кров пролилася України синів.

Примноживши зраду, чини влади
Здали московітам Крим та Донбас.
Сини і Дочки - герої Майдану,
Стали до бою в цей тривожний час.

Не маючи страху від куль та морозів,
Не маючи страху від зривів гранат.
Бо єдність міцна українських народів,
Віра в майбутнє, є народний мандат.

Моя, Україно, велика родино,
Твердою стопою ідеш у віках.
Нескорений народ - від батька до сина
І Прапор України несучи в руках.

І будуть цвісти вишня й калина.
В садах заспівають нічні солов'ї.
І будуть щасливі батьки і дитина,
Благословенна, Україно, ти родом своїм.

Скупа сльоза на впалій скроні,
У низ поникла сива голова,
На грудях зашкарублені долоні.
У безвість літ летять журби слова.

Стоїть старенький сивий батько,
Могилу тихо краєм обійма.
Правди катма і думать гадко,
Що сина рідного у нас нема.

Родився ти, а я про себе мріяв.
Як виростеш і я прийду,
Майбутнього роки я щастям міряв -
Дітей твоїх у школу поведу.

Не сталось так як того хотілось -
Забрала смерть негадано тебе.
Все ніби просто зупинилось,
Життя без тебе й досі не любе.

Болить душа і я не вірю,
Що може бути так як вже нема.
Надією і споминами грію,
Буденні дні думками обійма.

Дитинства дні й розлуки роки,
Пролитті в горі гіркії слова.
Доля така, й ніхто не знає доки,
Написана у ній твоя глава.

Живуть брати твої і сестри,
Онуки й правнуки собі ростуть.
Садять поля, будують нові метри,
У долі й праці дні поволі йдуть.

Болить душа і серце як німіє -
Горять під ногами нові світи.
Вічний вогонь у серці нашім кліє,
І в пам'яті горять твої сліди.

Ти вмер за нас і за майбутнє,
За тих хто є і хто колись прийде.
Ім'я твоє для нас є незабутнє -
Нехай за обрій правда не зайде.

Памяті Руслана Фібрука, і тих хто загинув віддаючи життя за інших.
Грудень 2017

Шматок металу, невелика куля,
Життя спинила, поламала рід.
Від смерті це життю велика дуля,
Яка Донбас обрала домом, схід.

Вона гуляє всюди і неспинно,
Приносить гроші правлячій братві.
Убитий воїн - то чиясь дитина,
І не остання жертва на крові.

Якщо не захищати нам країну,
З кордону не прогнати ворогів,
То що тоді залишим в спадок сину,
Де буде наше слово, вміння, спів?

Куди впаде остання насінина,
Чиїми будуть і ліси й поля?
Тому і б'ються нині до загину,
Тому і кров'ю повниться земля.
25.12.17

Я - скалозуб. Весела птаха.
Усяке скаче з-під пера.
Пішов на фронт - вернувсь без даху:
Життя людське не сміх - жура.

Щасливих мало в морі хворих.
Той - одинокий, той - сліпий.
А дзвони вперто б'ють на сполох:
На сході пекло, чорторий.

Вбрання землисте, колір хакі.
Пожива - спирт і цигарки.
В гаях - окопи, гільзи, танки,
Той - без ноги, той - без руки...

І не затулишся від горя,
Вдихаю сморід і дими.
А люд саджає бараболю
Посеред рейваху й чуми.

Лящать над вухом зуби з криці,
А зір прикутий до могил.
Полопалися струни в скрипці,
І деко луснуло навпіл.

Нема кінця кривавій бані.
Кислиці - ось й усі плоди.
І що - співати про кохання
Та про осонцені сади?

В струмку життя занадто мілко,
Братів ховаю під траву.
Позичте, друзі, хоч сопілку,
Можливо, я ще оживу.

11.12.2017р.

Гризуться пси. Вояки терті.
Уміють вкласти у гроби.
Ми ж - пішаки на дошці смерті,
Усі заляжем під горби.

"Вперед!", "Ура!" , "Ату!" і "Слава!"
Ревуть розчахнуті роти.
А я кажу, що ця потрава
Завжди приводить до біди.

Женуть скотину до забою,
По шкурі хлещуть батоги.
Хотілось миру, супокою,
Але спокутую гріхи.

Щоденно хлипи, труп'я, тризна,
Летять прокльони з пекла ввись.
Помри за рідних! За Отчизну!
За владу скурвлену загнись!

Гребуть народ у братські скирти,
Там будем скоро ти і я.
А мій сусіда хоче жити,
А не згоріти у боях.

Прямою вцілено по схрону,
Забрав до себе душу Біг.
Пора ударити у дзвони:
Ідуть померлі до живих.

11.12.2017р.

Ти, Україно, віками славетна
З вільним народом слов'янських племен.
В Дусі Святому ти благословенна
І народи твої різних наймень.

Тебе шанували та уквітчали,
Ти як віночок барвиста була.
І над тобою лелеки літали,
Калина й вишня садами цвіла.

Ти руку дружби всім подавала,
І хата твоя гостинна була.
Ворожі навали і свої яничари,
Крушили не раз й палили до тла.

Ти не згасала, з руїн воскресавши
Своїх нескорених дочок й синів.
І в горнах вогнів і в Славі зміцнивши
Волю, дорожче власних життів.

Мостили тілами шляхи-перемоги,
Прапор Вкраїни несучи у руках.
І квітнуть твої тернисті дороги,
Слава і Воля Вкраїни живе у віках.

Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Наче з маминого Літа – музика сумна.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь додому.
Повертайтесь з чужих, далеких доріг.
Боронити Вкраїну вже буде нікому,
А старенькі ступнуть лише на поріг.

На війні й лихолітті вмирають герої,
Генофонд України на згубній межі.
Хто лишився — в обмані, ізгої,
До пори мовчать, ніби глухонімі.

Вірять, що доля їх не лишила.
І терплять, як є - живучи.
Багато крові Вкраїна пролила,
Тернистим шляхам до Волі йдучи.

Тисячу літ тлумили Вкраїну,
Яничари свої та сусіди-кати.
Маємо ми терпіння і силу,
Україну змогти зберегти.

Ви розлетілись по білому світу,
Славу Майданів чужинець забрав.
Ви ніби забули Предків завіту
Волю і Славу народ в боях здобував.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь до рідної хати!
На поріг свій не дайте чужинцю ступить.
Вас чекає ріднесенька мати,
Неньку-Вкраїну слід гуртом боронить.

2017 КВІТЕНЬ.

Іноді соромно не за себе,
соромно дуже мені за тих,
хто промовляє «війни не треба»,
мріючи знищити нас усіх.

Тих, хто під гаслами «мір і скрєпи»
хоче тут все зруйнувати вщент,
хто верещить «воєвалі дєди»,
хоч сам огидний Кремля агент.

Краще збирали б останні речі
та забиралися звідси геть,
ми коридор надамо безпечний
досить тут сіяти лють і смерть.

Знову під кулями кращі гинуть
байдужість для волі несе труну.
Не відвертайся - рятуй країну
без тебе не виграти цю війну.

20.11.2017

Засмерділа знову "руська водка",
На кордоні зламують замки:
Пруть кокошник і косоворотка,
Плачуть вишиванки та вінки.

Ненаситні плямкають ротяки,
Підла гусінь лізе у сади.
Це - сусіди. Упирі, чортяки,
Вправні із сокирами кати.

Йдуть степами люті людолови,
У обозі тесана труна.
За ордою - вирви, трупи, вдови:
Бенкетує ситий сатана.

А за пеклом - тиша. Топлять сало,
У дуплі окочується тхір.
Зрада набира отрути в жало,
Агітують євнухи за мир.

Розчавити б всю оту підлоту,
Тільки страшно: там - і друг, і брат...
Досить. Чимчикую на роботу.
Буду майструвати автомат.

21.11.2017р.

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Намалюй мені зоряні весни,
Де немає війни і біди,
Де з небес ллється світло чудесне
На квітучі вишневі сади.

Намалюй мені землю щасливу,
Україну прекрасну мою,
Щедру, ніжну, родючу, вродливу,
Соловейка, калину в гаю.

Сяйво сонця у вікнах хатини,
Чорнобривців рядочок в дворі,
Щирі посмішки мами й дитини,
Мирне небо над ними вгорі.

Намалюй жовтих соняхів море,
Або жита густий океан.
Гарні, вільні Вітчизни простори –
Неозорий пшениць стиглих лан.

В небі жайвір співає крилато,
Намалюй і його в небесах.
Україну величну й багату.
Хай її всіх дивує краса.

30.11.16

АТО завдовжки у війну.
І кожен день – криваві муки.
І править смерть собі ціну,
даючи лиха в закаблуки.

Уже недовго. Сивий час
снігами вкриє поле бою,
і запече, але не нас,
сувій холодного покрою…

В столиці гомін і метро
щодня заковтує у пащу
рух суєти. Його нутро,
як анаконда. Тільки нащо

оце буденне житіє,
коли десь там, у паралелях,
вмирає кожен за своє,
немов за пана вірна челядь?…

І дибом зводиться земля,
коли приліт занадто близько.
Це цар вітається з Кремля,
а під ногами – слизько, слизько…

Це кров, розлита на низи,
з верхів лукавої трибуни.
Вези біль, ослику, вези:
важкі каліцтва, чорні труни…

На сході ранок сонце п’є
і день новий готує сили.
Кого сьогодні доля вб’є,
кого відверне від могили?

АТО завдовжки у війну?
Неначе сміх, якби не сльози.
Хтось скаже сумно: не збагну…
А хтось зітхне: метаморфози…

05.11.2017

Мене лякає люду німота,
Схилився долу, наче мокрі стебла.
А під обійстям човгає біда,
Ось-ось завалиться терпіння гребля.

Іще спимо. Шануєм брехунів.
Прострація... Розгубленість... Нірвана...
А в глибині уже вирує гнів,
Низи майструють шибеницю пану.

Не буде переможців у війні,
Горітимуть і хижі, і палаци.
До рук сокиру встромлять і мені
Аби зубами на сусіда клацав.

А потім - голод, безлад і нужда,
Обшарпає дахи жорстока хвища.
Зі Сходу набіжить чортів орда,
Поставить ногу в наше попелище.

Від Господа відкинувся народ,
Вчорнив і так свою нечисту карму.
Чи, треба кинуть клуню і город,
І понести в Сіон ясу Абраму?

Уже димить. Займаються дахи,
Щасливці заховаються у труни.
Не буде ще відпущення гріхів,
А будуть москалі, монголи, гунни...

08.11.2017 р.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

І тет-а-тет, і візаві,
на щастя, маю не єдину,
а протилежну половину
по духу, вірі і крові.

Неначе й думає потроху,
але позиція моя
і установки житія
цій леді – об стіну горохом.

Вона історії не знає,
але вшановує сусід,
що мають вищий родовід,
але від іншого Мамая.

Не чує націю свою
і не уміє шанувати,
коли у кожному бою
карається Вітчизна-мати.

Не хоче знати порося,
що ця дорога не до раю,
що аморально бути скраю,
коли її порода вся
гребе і риє ті місця,
де явно бісеру немає.

                                      10.2017

Ти знаєш, що таке бої, війна, окопи?
Чи був ти хоч колись у бліндажі,
Коли ворожий снайпер люто кропить
Дощем із куль на вогневому рубежі?
Чи спав ти на землі, в тривожній тиші,
Здригаючись щораз в жахливих снах?
Чи тобі снився цвіт весняний вишні
Між передишок, вирваних в боях?
Чи на собі тягнув ти побратима,
Що кров’ю харкав і уже хрипів?
Ти від безсилля плакав на колінах,
Як очі побратим навік закрив?
Чи може ти із пекла виривався,
Розстріляний безжалісно в «котлі»,
Покинутий і зраджений зостався
Лежати вічно на сирій землі?
Чи ти дивився прямо смерті в очі,
В руїнах, де аеропорт стояв,
Коли в одне злились і дні, і ночі,
А ти тримав форпост… усе тримав?
Чи рвав ти на собі свою сорочку
Спинити кров, чи ран не відчував?
Чи біля серця ти тримав від дочки
Чужої лист? ... А він його тримав.
А він лежав – розтерзаний – і вірив,
Що не даремно віддає життя,
Що Україна буде, – вірив щиро,
Що в неї буде світле майбуття.
Що ти піднімеш прапор наш свободи
І понесеш, на зло всім ворогам.
Він вірив в силу українського народу.
І віру заповів свою всім нам.

Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни затяжна круговерть
Найцінніше, що мала – забрала.
Вирувала, несла, невблаганна була –
Чом лиха в світі цім присудилася доля?
А було ж два крила, в серці радість цвіла,
Залишилась тепер чаша горя і болю.
Як же мрії ясні і обійми й пісні,
Де тепло ніжних рук його милих?
Обеліски стоять і хрести кам'яні
У вогні назавжди і душа скам'яніла.
Ще як «кача пливла», вже тоді не жила –
Побратими несли на руках його тіло,
Бездиханне таке… Всі завмерли слова,
Зупинилось життя… і усе почорніло.
30.07.16

Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до іуд прийшла,
Щоб стали всі вони на шлях спокути.
До тих, що довели до бідності народ,
Безсовісно обкрали, геть до нитки.
І весь цей хитромудрий жлобний зброд
Вернув народу вкрадені пожитки.
Хай більше не горюють матері,
І сивина батькам не сріблить скроні,
Та лине пісня українська на зорі.
Ростуть жита і колосяться повні.
Народу нашому, що стільки пережив
Нехай нарешті доля усміхнеться.
Бо він, натруджений і щирий, заслужив.
Мені так хочеться!
Так хочеться всім серцем!!!
27.01.16.