Віє вітер, віє вітер – зимня заметіль...
Книга Пам’яті відкрита – музика відтіль...

Стогне вітер, сипле „градом” – музика Гранад...
Дай в землянці поруч сяду, друже-снігопад...

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – не дрімає ґрот.
Снить земля, снігами вкрита – крутиться фокстрот:

„РІО-РІТА”, „РІО-РІТА, ніби хтось наврік! –
на площадці танцювальній 41-ий рік...”.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – сніг мете Зима...
Наче з маминого Літа – музика сумна.

„Ріо-Ріта”, „Ріо-Ріта” – диво-дивина:
Книга Пам’яті відкрита...Знову йде війна....

„Моя Ріо Ріта,
ти є Ґранади пишна сеньйоріта,
Тобі, Ріо Ріта,
Ця серенада лине в світлу ніч.
Я тобі, моя кралю,
Про любов заспіваю,
Мені, Ріо Ріта,
Лиш ти одна – промінчик ясних віч!”



Зі збірки, що вкладається "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ". - Львів,2017.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь додому.
Повертайтесь з чужих, далеких доріг.
Боронити Вкраїну вже буде нікому,
А старенькі ступнуть лише на поріг.

На війні й лихолітті вмирають герої,
Генофонд України на згубній межі.
Хто лишився — в обмані, ізгої,
До пори мовчать, ніби глухонімі.

Вірять, що доля їх не лишила.
І терплять, як є - живучи.
Багато крові Вкраїна пролила,
Тернистим шляхам до Волі йдучи.

Тисячу літ тлумили Вкраїну,
Яничари свої та сусіди-кати.
Маємо ми терпіння і силу,
Україну змогти зберегти.

Ви розлетілись по білому світу,
Славу Майданів чужинець забрав.
Ви ніби забули Предків завіту
Волю і Славу народ в боях здобував.

Повертайтесь, сини. Повертайтесь до рідної хати!
На поріг свій не дайте чужинцю ступить.
Вас чекає ріднесенька мати,
Неньку-Вкраїну слід гуртом боронить.

2017 КВІТЕНЬ.

Іноді соромно не за себе,
соромно дуже мені за тих,
хто промовляє «війни не треба»,
мріючи знищити нас усіх.

Тих, хто під гаслами «мір і скрєпи»
хоче тут все зруйнувати вщент,
хто верещить «воєвалі дєди»,
хоч сам огидний Кремля агент.

Краще збирали б останні речі
та забиралися звідси геть,
ми коридор надамо безпечний
досить тут сіяти лють і смерть.

Знову під кулями кращі гинуть
байдужість для волі несе труну.
Не відвертайся - рятуй країну
без тебе не виграти цю війну.

20.11.2017

Засмерділа знову "руська водка",
На кордоні зламують замки:
Пруть кокошник і косоворотка,
Плачуть вишиванки та вінки.

Ненаситні плямкають ротяки,
Підла гусінь лізе у сади.
Це - сусіди. Упирі, чортяки,
Вправні із сокирами кати.

Йдуть степами люті людолови,
У обозі тесана труна.
За ордою - вирви, трупи, вдови:
Бенкетує ситий сатана.

А за пеклом - тиша. Топлять сало,
У дуплі окочується тхір.
Зрада набира отрути в жало,
Агітують євнухи за мир.

Розчавити б всю оту підлоту,
Тільки страшно: там - і друг, і брат...
Досить. Чимчикую на роботу.
Буду майструвати автомат.

21.11.2017р.

Коли загине останній гебістський послід -
Вже розкладеться на атоми та плями,
Тоді тільки Бог приїде до України,
Стане ногами,
Торкнеться руками
Ляже обличчям на землю її вологу -
І заридає, як батько, а не як Бог,
Як Той, що пестив і Авеля, і Каїна
Що вчився добре в своїй божественій школі.
Й за жодних обставин, тобто – ніколи
Не сплутає Україну й о(у)країну.
Як той, хто проти всіх камуфляжів
Й не схвалює хрестові походи.
Звісно, він ще вимастить ноги кров’ю, гімном та сажею.
Звісно, він визнає, що навіть Бог часто буває дон Кіхотом
Коли не всі вітри – його коні,
Коли не всі ріки – його жили.

Інколи Бог довіряє ідіотам,
Які усе палили б й усе - спалили….

На згарищі цього світу ще довго літатиме вохра,
Бо кров, зварена з залізом, кружить, мов пластівці.
І скаже тихенько апостолам, що він – контра!
Що кожна дитина, яка замерзла у таборах,
Яка розстріляна чужими татами чи мамами,
Яка заморена у муках й стражданнях Христових -
Стала маленьким янголом смерті й нині в міських дворах
Виловлює нащадків тих, кому тоді було добре
Їсти, спати, тримати автомати в руках, кидати людей до кліток
Ламати ребра кволим.
Але прийшла пора… на все прийшла пора -
І вітер ліг, як втомлений алкоголік.

Коли загине останній гебістський послід,
Вихрещений в соборах, вивчений за кордонами,
Виплеканий у купелях чужих сліз.
Коли перестануть летіти кістки з-під коліс
Божественого байка -
Тоді він спиниться, зніме шолома й скаже – ВСЕ!
Ви – живі, ви – подоба моя – люди,
Ваше минуле тепер – чорна байка, лякалка для нащадків,
Бузувірів чи тих, кого життя ломане під дих -
скаже
А поки!
Діти
Упирів, пийте кров дітей своїх!
А мені -
Дайте спокій!

15.11.2017
Рівне

Намалюй мені зоряні весни,
Де немає війни і біди,
Де з небес ллється світло чудесне
На квітучі вишневі сади.

Намалюй мені землю щасливу,
Україну прекрасну мою,
Щедру, ніжну, родючу, вродливу,
Соловейка, калину в гаю.

Сяйво сонця у вікнах хатини,
Чорнобривців рядочок в дворі,
Щирі посмішки мами й дитини,
Мирне небо над ними вгорі.

Намалюй жовтих соняхів море,
Або жита густий океан.
Гарні, вільні Вітчизни простори –
Неозорий пшениць стиглих лан.

В небі жайвір співає крилато,
Намалюй і його в небесах.
Україну величну й багату.
Хай її всіх дивує краса.

30.11.16

АТО завдовжки у війну.
І кожен день – криваві муки.
І править смерть собі ціну,
даючи лиха в закаблуки.

Уже недовго. Сивий час
снігами вкриє поле бою,
і запече, але не нас,
сувій холодного покрою…

В столиці гомін і метро
щодня заковтує у пащу
рух суєти. Його нутро,
як анаконда. Тільки нащо

оце буденне житіє,
коли десь там, у паралелях,
вмирає кожен за своє,
немов за пана вірна челядь?…

І дибом зводиться земля,
коли приліт занадто близько.
Це цар вітається з Кремля,
а під ногами – слизько, слизько…

Це кров, розлита на низи,
з верхів лукавої трибуни.
Вези біль, ослику, вези:
важкі каліцтва, чорні труни…

На сході ранок сонце п’є
і день новий готує сили.
Кого сьогодні доля вб’є,
кого відверне від могили?

АТО завдовжки у війну?
Неначе сміх, якби не сльози.
Хтось скаже сумно: не збагну…
А хтось зітхне: метаморфози…

05.11.2017

Мене лякає люду німота,
Схилився долу, наче мокрі стебла.
А під обійстям човгає біда,
Ось-ось завалиться терпіння гребля.

Іще спимо. Шануєм брехунів.
Прострація... Розгубленість... Нірвана...
А в глибині уже вирує гнів,
Низи майструють шибеницю пану.

Не буде переможців у війні,
Горітимуть і хижі, і палаци.
До рук сокиру встромлять і мені
Аби зубами на сусіда клацав.

А потім - голод, безлад і нужда,
Обшарпає дахи жорстока хвища.
Зі Сходу набіжить чортів орда,
Поставить ногу в наше попелище.

Від Господа відкинувся народ,
Вчорнив і так свою нечисту карму.
Чи, треба кинуть клуню і город,
І понести в Сіон ясу Абраму?

Уже димить. Займаються дахи,
Щасливці заховаються у труни.
Не буде ще відпущення гріхів,
А будуть москалі, монголи, гунни...

08.11.2017 р.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні, пече.
Поділюся нині щирим віршем,
Муза хай поплаче за плечем.

У окопах меншає поетів,
З-за Дніпра баталії ведуть.
Он, у миші - радість, творчі злети,
Закипає паперова лють.

А у мене в серці гостра голка,
Здав "мотор", зачах, перегорів.
Десь у грудях куля і осколки -
Вийняти бояться лікарі.

Ти пиши, поете - оди, станси -
Про любов, погоду і ліси.
Про війну ж - не треба, не торкайся,
Бо цього достойні не усі.

Переходжу на мажорну тему,
У житті знайшов нову мету.
Стишити не можу тільки трему -
Длань пришили, та не до ладу.

Досі тисне тупо на гашетку,
То ж усоте зламано перо.
Корвалолом скрапує піпетка
І обола вигляда Харон.

У степах лишилися могили,
Друга там шукав і не знайшов.
Ось, пишу, неначебто чорнилом,
Придивився - почорніла кров.

Павутина слів. Нічого більше.
Думав, одболіло...ні - пече.
Поділився, врешті, щирим віршем,
Муза тихо плаче за плечем.

07.11.2017р.

І тет-а-тет, і візаві,
на щастя, маю не єдину,
а протилежну половину
по духу, вірі і крові.

Неначе й думає потроху,
але позиція моя
і установки житія
цій леді – об стіну горохом.

Вона історії не знає,
але вшановує сусід,
що мають вищий родовід,
але від іншого Мамая.

Не чує націю свою
і не уміє шанувати,
коли у кожному бою
карається Вітчизна-мати.

Не хоче знати порося,
що ця дорога не до раю,
що аморально бути скраю,
коли її порода вся
гребе і риє ті місця,
де явно бісеру немає.

                                      10.2017

Ти знаєш, що таке бої, війна, окопи?
Чи був ти хоч колись у бліндажі,
Коли ворожий снайпер люто кропить
Дощем із куль на вогневому рубежі?
Чи спав ти на землі, в тривожній тиші,
Здригаючись щораз в жахливих снах?
Чи тобі снився цвіт весняний вишні
Між передишок, вирваних в боях?
Чи на собі тягнув ти побратима,
Що кров’ю харкав і уже хрипів?
Ти від безсилля плакав на колінах,
Як очі побратим навік закрив?
Чи може ти із пекла виривався,
Розстріляний безжалісно в «котлі»,
Покинутий і зраджений зостався
Лежати вічно на сирій землі?
Чи ти дивився прямо смерті в очі,
В руїнах, де аеропорт стояв,
Коли в одне злились і дні, і ночі,
А ти тримав форпост… усе тримав?
Чи рвав ти на собі свою сорочку
Спинити кров, чи ран не відчував?
Чи біля серця ти тримав від дочки
Чужої лист? ... А він його тримав.
А він лежав – розтерзаний – і вірив,
Що не даремно віддає життя,
Що Україна буде, – вірив щиро,
Що в неї буде світле майбуття.
Що ти піднімеш прапор наш свободи
І понесеш, на зло всім ворогам.
Він вірив в силу українського народу.
І віру заповів свою всім нам.

Білим помахом крил, журавлиних надій,
Не повернеться знов серця вірного втіха.
Там де разом були на стежинах із мрій
Вже панує печаль, градом всіялось лихо.
Йшла наосліп вперед і не вірила в смерть,
Бо кохання жило, гріло і рятувало,
Та лихої війни затяжна круговерть
Найцінніше, що мала – забрала.
Вирувала, несла, невблаганна була –
Чом лиха в світі цім присудилася доля?
А було ж два крила, в серці радість цвіла,
Залишилась тепер чаша горя і болю.
Як же мрії ясні і обійми й пісні,
Де тепло ніжних рук його милих?
Обеліски стоять і хрести кам'яні
У вогні назавжди і душа скам'яніла.
Ще як «кача пливла», вже тоді не жила –
Побратими несли на руках його тіло,
Бездиханне таке… Всі завмерли слова,
Зупинилось життя… і усе почорніло.
30.07.16

Так хочеться, щоби настав кінець війні,
Щоб більш не гинули солдати й мирні люди!
Щоб очі діток не були сумні,
Щоб біль та жах більш не стискали груди.
Щоб Україна врешті-решт перемогла
Заброд-загарбників в Донбасі, іго люте...
Та ще, щоб совість до іуд прийшла,
Щоб стали всі вони на шлях спокути.
До тих, що довели до бідності народ,
Безсовісно обкрали, геть до нитки.
І весь цей хитромудрий жлобний зброд
Вернув народу вкрадені пожитки.
Хай більше не горюють матері,
І сивина батькам не сріблить скроні,
Та лине пісня українська на зорі.
Ростуть жита і колосяться повні.
Народу нашому, що стільки пережив
Нехай нарешті доля усміхнеться.
Бо він, натруджений і щирий, заслужив.
Мені так хочеться!
Так хочеться всім серцем!!!
27.01.16.

Запам'ятайте мене коханою,
Запам'ятайте мене щасливою!
Нехай не буду на серці раною,
А ні болючою, а ні жахливою.

Запам'ятайте всі українкою,
У вишиванці, вінку з ромашками.
Моє життя теж було сторінкою
Мого народу. Не плачте тяжко.

Запам'ятайте: була я щирою,
І Україну любила віддано.
Жила у серці з любов'ю й вірою,
Від тата й неньки усе то придбано.

Хотіла людям я долі кращої:
Щоб діти наші зростали вільними,
Щоб не рабами були пропащими -
Людьми були у свободі сильними.

Я не злякалась катівень ворога,
Усе до мами думками линула.
Я заплатила за волю дорого -
За Україну мою я згинула.

Я у гаю розцвіту калиною,
У білий сніг упаду кровинкою, -
Завжди я буду із Україною!
Бо народилась я українкою!
19.10.17
Галина Онацька

У мами від сліз часто очі бувають червоні,
Не раз уночі чув, як плакала гірко-прегірко.
А якось спитав, відповіла, що то від безсоння.
І ще показала матуся мені в небі зірку.

Казала вона, що на ній спочиває наш тато,
Він був на війні, нас із братом малим захищав,
Усю Україну, як нашу з бабусею хату,
А потім Господь його в військо небесне призвав.

Я чув від бабусі, що звідти уже не вертають,
- Ой, бідні сирітки, - сказала сусідка в той день.
А зір так багато, усі вони ясно сіяють
І там десь наш тато.
- Мамусю, він скоро додому прийде?

Матуся мовчала, котились щокою сльозинки.
Лиш нас разом з братом міцніше вона обняла:
Мої ви хороші, мої ви кохані кровинки…
Ну як вам сказати, що тата війна відняла?
18.10.17

Боже, як гірко, Боже, як боляче,
Бачить солдата без рук чи без ніг.
Слів не знаходиш, змовкаєш безпомічно,
По шкірі мороз, хоч і вижить він зміг.

Що пережив він? І думати годі!
Краще не мати й в уяві того.
Клята війна, що ятриться на сході
Вогнем обпалила нестерпним його.

Він співчуття у людей не вимолює,
Не просить нічого, не хоче жалю.
Та серце щемить невимовно від болю,
Мов рідний він брат і його я люблю.

Серце стискається, думка з провиною –
Це ж і за мене в бою він стояв,
Як страшний сон, бродить горе країною.
Ніколи не думав ніхто й не гадав.

Зовсім хлопчина… з поглядом стомленим,
Мов ним прожите велике життя.
Вижив, бо мужній, сильний, не зломлений,
Та жде його знов нелегке майбуття.

Ще жити і жити… на себе надіятись,
Збирати щодня треба волю в кулак…
Не звик він чекати на ласку та милість –
Ще прадід його був славетний козак.

Сльозу заховаю солону, непрошену.
О, скільки безмірних, незлічених втрат!
Скільки скалічено! Кулями скошено!
І скільки ніколи не прийде назад!

Коли вже війну ненависну зупинимо,
Коли вже дамо раду клятій біді?
Знов «плине і плине кача» країною.
Стоять на колінах старі й молоді….
19.07.16

Як пустка ранок упав з небес.
Кульга підранок – худющий пес.
В руїнах хата лежить, вмира,
Мов сива мати хвора, стара.
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Завмер розбитий снарядом стіл,
Трави в підлозі десятки стріл.
Старенька груша ледь-ледь живе,
Руїна душу болюче рве.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Чомусь полином весь двір заріс.
Він все чекає… І біль, і страх,
Сльоза, як докір в його очах…
Нема нікого… Лиш грім війни…
Зія холодний провал стіни.
Ніхто до хати давно не йде.
Здаля гармата так зло гуде…
Знов нашорошив кінчики вух,
Той грім і тиша тривожать слух.
На мить забувся, немов заснув,
У тиші кроки жадані вчув.
Утратив спокій, зірвавсь стрічать!
Нема нікого… і знов – чекать…
Чи хто вернеться до цих руїн?
Не вірить серце, що сам… один.
Приліг на ганку, на лапи – ніс…
Полин повсюди, як біль проріс.
24.08.16

Знову чується: - Поза зоною…
За далекою телефонною,
У якійсь гіркій невідомості,
Молоточками в підсвідомості.
Між війни і сумної осені
Загубились слова десь в просині.
Опустились холодні сутінки,
Знов тривога мені в супутники.
Заповзає і не питається,
У думки мої забирається.
Поза зоною, поза зоною,
Там де техніка йде колоною…
На плечі твоїм Ангел з вірою…
Десь ти зоною їдеш сірою…
Там, де міни, снаряди з «градами»,
Там, за сірими листопадами.
Знов сльозина дощу краплиною, -
Сива осінь йде Україною.
Знову очі перед іконою -
Хто придумав те: «поза зоною»?
02.10.17

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…

Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне́ свого кінця?!.

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

1

Синьо-жовтий прапор...
Мляві кольори...
Наче прілий каптур -
В руки не бери.

Жовтий колір - листя,
Зсипане в яру.
Там живе нечистий,
Варить нам смолу.

Синій - наче кури,
Влежані, старі.
Випийте мікстури,
Крапніть і мені.

На Майдані кишло,
Люд - стрімка ріка.
В пучки сунуть дишло,
Чи то держака.

Нащо дровиняка?
Цей дрючок важкий.
Я за пиво з раком
Та за галушкИ.

2

А на площі - тиша.
Похоронний стрій.
Пахнуть кров'ю вірші -
Тут синочок мій.

Принесли із плахи
Душу ще одну.
Синьо-жовта птаха
Впала на труну.

Кулями пробита,
Крила - рваний шмат.
Вигоріло жито,
У крові блават.

А у Дикім Полі
В бій ідуть бійці.
Синьо-жовта доля
Тріпотить в руці...

26.09.2017р.

Спить дитятко на руках у нені
Лагідних наслухавшись казок.
Проростає у майбутнє зерня,
Набирає силу колосок.

Світ для нього - тільки власна мама,
І спокійний, регулярний сон.
Це - початок. Ну, а далі - драма,
Піднімає голову дракон.

Небеса второвують стежини,
Перша - папірець на "ПМЖ".
Полетіла зграя на чужину,
Тут для неї все уже чуже.

Стежка друга - це нерідна мова,
Втоптується нею голова.
Володимир був. А нині - Вова,
Балалайка "Волгу" награва.

Стежка третя в'ється на Донбасі,
Кулі долітають до Дніпра.
Йде ординець, до чужого ласий -
Не чекай од ворога добра.

Спить дитятко на руках у нені,
Ще один зростає яничар.
Татко вклав патрон йому у жменю...
Україно! Приготуй муар.

27.09.2017р.

Ходили строєм, пісні грали
І люд про зраду гелготів.
Стояли скромно ніби і не крали
Владні жакети, й диктор торохтів.

Спека і пекло, і яке вже свято?
Країну треба гуртом боронить
Війна іде і нехай буде проклято
Все що у народу на шиї сидить.

Продати душі ви договорились
Прожити так, не знаючи біди.
Але мабуть собі ви все таки наснились -
Злякались, хоч край світу йди.

Тече ще кров. Забули блазні?
Руїна навколо - тут не благодать.
А ви ж як свині у старенькій лазні
Без приводу аби лиш жерти дать.

Біжать години без упину
Народ все мучиться і потихеньку мре.
І на свою до крові стерту спину
Царя нового вже скоро обере.

Пани не бачать, знать не хочуть.
Їм би лиш день і ще один мільйон
Сорочку з люду тихесенько торочать,
Був би лиш він і грошей полігон.

Скільки вам треба? Тихо. Мало?
Не дати людям хліба і води -
На тирсу. А самі лиш сало
Нажерли, накрали. Ще обгороди!

Всього не занесеш, не вкрадеш.
І не втечеш, себе лиш звеселя.
І коли ти мертвим впадеш
Прийме одного матінка земля.

Пануйте мирно, не вбивайте люду.
Подумайте про фронтових братів
Вони ж бо недопустять бруду -
Здадуть народу вгодованих катів.

Слова, слова, а було би діло
Щоб кожен думав так і ще отак робив.
Тоді можна сказати сміло,
Що слово в справу ти сам перетворив.

Пісні співайте і спини гніте
Прийде вам знову благодать.
Крихти вам кинуть, згинуть діти
Так треба - "вік волі-щастя не видать".

Прокиньтеся, кайдани ви порвіте -
Біжать собаки і вже рвуть кордон.
Самі себе у праці й долі ви знайдіте,
Щоб там не правив царський мікрофон.

Пройдуть роки і Незалежність стане
Тим самим що всі дружно берегли.
Збудована, але сукно багряне -
Під жовтим й синім діти полягли.

Думки, думки... Це так не просто.
Летять у вирій стройнії літа.
Гортаєш дні й тобі вже дев’яносто,
А в них країни щастя розквіта.

Пройшла війна, міста відбувались.
Гуляє парком весела дітвора.
Забули всі що в страху прокидались,
Що була в них така важка пора.

Довгі роки минули, грязні.
Поховані твоїх синів тіла...
Щоб вийти Україні з в'язні,
І доля квітом буйним зацвіла.

Простили всіх і наказали винних
За душі вбиті, за грязнії діла.
Вбивали ви заради грошей плинних
Але пішли на адськії кіла.

Дітей лиш жалко... Вам би в очі глянуть.
Це ж батько був... Знову ж, це не я!!!
І квіти на могилах вянуть,
Бо не приймає вас свята земля.

Хрести не ставте, не ламайте дерев.
Прожийте роки, крові не пуска.
Шануйте честь і не кидайте жереб.
Не знаєш ти що за кутом тебе чека.

Думки вертаються до дому.
Потоком щастя надію тихо сповива,
І ти колись собі, діду старому
Підтвердиш цих простих віршів слова.

Не чубіться козаченьки, зараз не до того,
Треба боронити неньку від ординця злого.
Бо ординець запанує там де розбрат сіє,
А ви втратите країну і свою надію.

Знову хтось помре в неволі, а хтось на чужині,
І криваву пустку зробить Орда в Україні.
Схаменіться, обніміться, хай Бог помагає.
Україна в нас одна, іншої немає…

Юра Брайтон

Знову дзвони б'ють на сполох, ніч вогнем палала,
Знов прийшла з Дикого Поля ординська навала.
Йшли вбивати, грабувати, бити і палити,
Бо не можуть вже без того ординці прожити.
Щоб із когось не знущатись. Криваві забави,
За собою залишають для чорної слави
Понівечені тіла, попіл, чорний вітер,
В мертвих матерях кричать вмираючі діти,
Бо не встигли народитись і смерть їх приймає
І немає вже нічого страшніше, немає,
Окрім помсти, що прикличуть як Янгола Смерті
Ненароджені іще і живі, і мертві,
Щоб спитати кров за кров і око за око,
Щоб забити всю орду у землю глибоко.
Щоб руїною лягла ординська столиця,
Щоб ніколи не змогла вона відродицця.
І на залишках в кремлі напишемо згодом:
"Прощавайте, москалі! Волю всім народам!!!"

Ю. Брайтон

Мирне життя
10 років тому...
І ніхто не гадав,
Що побачим війну...
Мирне життя,
Старенький metal,
І що одягну камуфляж
Тоді я не знав.
І брат мій не знав,
Що потрапить в полон,
І що свій кулемет
Не відпустить з долонь.
Ми мчали тоді
На Сradle Of Filth,
Щоб послухати скрім
З різних столиць.
"In metal we trust"
Ми казали тоді.
"Слава Героям
В цій клятій війні" -
Це наші слова
Саме тепер
І не надто цікавий
Нам жоден концерт.
Просто урвалась
Тихо струна,
Сподіваюсь скінчиться
Ця клята війна.

Вони в боях ідуть у далечінь
за волю, за свободу, не за славу.
Їм у житті не випало спочить
і долю обмануть свою лукаву.

Вони з боями йдуть у небуття,
бо серце їм стискає наша дійсність,
кладуть за Неньку молоді життя,
а ситих лиш дивує їхня стійкість.

Вони торують у майбутнє шлях
всієї української держави,
назавжди на незібраних полях
лишаючи одні шматочки слави.

Хай стане пухом дорога земля
усім їм, хто пішов у синє небо,
а українські ниви і поля
вітають знов живих стіною стебел.

І наша пам'ять береже в віках
їх віру, мужність, стійкість, безкорисність.
Вже треба пересилювати страх
і змінювати цю нікчемну дійсність!

Це - Іловайськ, мій друже. Я програв.
У москаля немає честі й шани.
В степу любов і радість поховав,
Трава накрила вирви, трупи, рани...

Враг бив прицільно. Ззаду. У хребет.
Натренував у пеклі підлу руку.
В Большом - прем'єра. Пустощі. Балет.
Кров п'ють на брудершафт кремлівські суки.

Поглянь в монгольські очі вожака -
Чуже добро притягує магнітом.
За ним орда - голодна, ворухка,
Толочить траком на Донбасі жито.

Ти - воїн. Не дитина чи монах.
Гостри сокиру і чекай нагоди
Загнати вістря ворогу у пах,
І плюнути ненавистю у морди.

Не знаю, може випаде мені
Із мороку вернутися у літо...
Не бійся, брате, вмерти на війні.
А бійся жити і не відомстити.

29.08.2017р.

Весна настала, синку, вже у нас,
додому повернулися лелеки.
Плетуться дні і зупинився час,
бо ти від дому, любий, так далеко…

Природа зустрічає знов весну,
укрились раннім цвітом верболози
і річка пробудилась віді сну –
все квітне, відгриміли перші грози.

Настала, синку, і у нас весна,
в низинах густо стеляться тумани,
але не гріє душу вже вона –
зима навік зльодила серце мами.

Скував мороз сердешну з отих пір,
коли на сході залунали грози
і став ти у війни бездонний вир.
Біль розриває груди, давлять сльози…

Як рано ти скінчив життєву путь,
не довелось прожить і три десятки…
Батькам оте ніколи не збагнуть,
не виправдать нізащо ці порядки!

Твоє життя дочасно відцвіло,
мов без жалю зірвали ніжну квітку
і бур‘яном враз поле поросло,
пожухло жито, як від спеки влітку.

Нелегко рідних і близьких втрачати
дарма, тим паче з-за химер панів.
Народе, скільки можна ще мовчати
і хоронити доньок та синів?!

Четвертий рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, йому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом.
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ворога і злодія зостався,
Того, хто нашим просто скористався,
І нас до ями смертної привів.

В труні я бачив новояз,
Дітей я пхав у демігляс,
Але лише російськомовних!
Під вустерширом був кацап -
Той самий,що атакував наш ДАП
Та мучив "кіборгів" моторних.
Бурята їв я у аджиці,
Хоч довго відбивав по пиці,
Та один чорт - застряг в зубах!
Кадирівець був у брусниці,
Маринували у в’язниці,
Й у трусах був його страх...
Та все одно ми їх всіх з’їли!

17.08.2017 15:30

Ви любіть нас. Бо ми – москалі.
Ми найстарші брати на землі,
В нас турботи печать на чолі
Про народи великі й малі.

Щоб лояльним був електорат,
Прийде «вежливый русский солдат».
Аргументи в нас – танки і «Град»,
Поножовщина, водка і мат.

Апетити у нас чималі –
Споконвіку замало землі.
Недомірок у нас на чолі,
Полюбіть нас, бо ми – москалі.

Злі кулі зчиняють шквали,
І злі кулі зривають вись.
Шуліки навпроти й шакали
А що, ви того не чекали?
А що, ви нічого не знали ?
Колись

Серце поколе, поколе,
І бє болем знову під дих.
А душі по колу, по колу,
А душі навколо, навколо,
І чарка пекуча зі столу
За них.

Парище 2017р.

Минають слава і війна.
Линяють лики і знамена.
Чиїсь лунають імена.
Перемагають безіменні.

Перемагаючи себе,
ідуть у Лету невагомі.
Займають небо голубе
усі великі і відомі.

Усі засвоїли урок –
вогню без диму не буває,
а до смішного лише крок,
коли мале перемагає.

Були надія і стіна,
а є окопи і підвали.
Усе живе поубивала
Росія і її «весна».
А те, яка за це ціна –
майбутньому не буде мало.

                              07.2017

***
Є наказ – іти на захід
за вєлікую страну.
Їй – нема безвізу. Ну,
а його у пекло аспид
посилає – на війну.

***
Осатанілі зеки лугандона
єдиної й ділимої на сто
міняють Харю, Бєса і Кобзона
на тисячу заручників АТО.

***
Є об'ява, що АТО й війна –
два боки офшорної монети.
Є кому платити аліменти –
розвелися біс та сатана.
Треба обирати резидента.

***
Повія вішає об'яву:
– Шукаю милого собі.
Так і Росія. Кучеряво
бажає жити ця проява.
Але не все їй по губі.

***
Є нова об'ява ідіоту,
а воно обманює себе:
«Санкції – то Пороха робота.
У Гаазі не чекає бота
у клітинку небо голубе?»

***
Має оголошення владика:
– Карла і Людовік не чужі
і йому ніде нема межі.
На усеньку голову каліку
вже не надувають вояжі,
та яке опудало велике!

                              2017

У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна у окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та хлопця одурили підло:
До рук убгали пістолет…
Накрила темінь промінь світла.

Цукерки варить «Порохно»,
Мальдіви гріють «Кулю -в-лоба».
Сашка відправили на дно,
А діточок своїх – в Європу.

Немає в нього орденів.
Зате до біса в генерала –
Йому не жаль чужих синів,
Вояк для нього – м’ясо, сало.

І шерхотить у рів пісок –
Це все, що маєш від «держави».
Штовхає в спину голосок:
«Героям сла...». - Навіки слава.

25.07.2017

І там дива: там Ліший ходить!
Там москалі на гілочках висять...
Там сепарів за яйця водять -
Їх гаком хочуть відірвать!
Підеш праворуч - куля свисне
Підеш ліворуч - на кіл всадовлять!
Підеш в атаку - дупа трісне!
І не втічеш - почнуть стрілять!..
8 лютого 2016

Вишита сорочка ніби оберіг,
щоб сини і дочки стали на поріг.
З дальньої дороги повернули в дім,
всі шляхи, тривоги скінчились у нім.

Доля-вишиванка, мудра і проста.
З вечора до ранку, з чистого листа.
Вишита сорочка – то ще не усе…
Хрестики рядочком нам життя несе.

Квітку вишиває молода рука.
Косу заквітчає дівчина струнка.
Ти чекай дівчино любого свого.
Не в’яжи хустину на портрет його.

Стан душі твоєї – ось у чому суть.
Ненька-Україна Батьківщину звуть.
Вишиту сорочку гордо одягни –
хай радіють дочки і її сини.

Доля-вишиванка, смуток на вустах.
Матінка на ганку, у зіницях страх.
Страх за Україну, за її людей.
Біль за Батьківщину і своїх дітей.

Хай ідуть синочки у життєву путь,
вишиті сорочки щастя їм несуть.
Як життя б не склалось, серце все ж болить.
Мати вишиває, котру ніч не спить.

Синку мій, соколе, залишись живим!
Та зостався в полі вічно молодим…
Вже хрести рядами на горі встають,
проводжають мами у останню путь.

У дорогу вічну видатних синів,
нашу біль щорічну, Данків наших днів.
Вишита сорочка, доля непроста.
Пам‘ять про синочка, смуток на вустах…

Давно чинили кару, муки, гвалт
Кармалюка Устима зарізяки.
Але встають онуки із-за парт
Аби хати палити, хижі, замки.

Ріка терпіння схожа на ручай,
Дитина точить крицеві сокири.
Немає їй уже дороги в рай -
Нагострює війна юначі крила.

Не платить хабарі він і ясу,
Раба не має вже гидкого знаку.
І не піде шукати ковбасу,
Що кинула людва в сміттєві баки.

Сьогодні кожен - піфія, прокок.
Стежина довела крива до прірви.
Донбас і Крим закріплюють урок:
Бомбардування, залпи, трощі, вирви.

Для нього пісня волі - кулі звук,
Рука вганяє в автомат набої.
Він - уже воїн. Стріляний онук.
А ми - чужі. Рідня - на полі бою.

15.07.2017 р.

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.

Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.

Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

Моє серце вистигло. Зовсім.
Не сприймає уже плачі.
Мені болю чужого досить.
Остогидли ножі, мечі.

Я оглух до чужого крику,
Вкрижанів од тілесних ран.
Тягнуть руки свої каліки -
Ні копійки я їм не дам.

Милосердя - нині за гроші.
Задарма не працює кат.
Хто багатий, той і хороший.
Тать у клуні наводить лад.

Небеса до людей байдужі,
П'ють кровицю, неначе квас.
Яничари в божницях служать,
А розплата - Крим і Донбас.

Мене кличуть пани до бою,
Обіцяють бучний парад.
В Дикім полі стріляє зброя
За рошенівський шоколад.

Свого друга поклав у могилу,
На хреста одягнув вінок.
Сліз тримати уже несила,
Біль у грудях, тремор, амок.

Я горітиму, мабуть, до скону.
Наче ж вмер...Помилився, живий.
Ненадійна душі охорона,
Неглибокі її рови.

02.07.2017 р.

Чому ніяк не скінчиться війна? –
питає донька у солдата-тата.
Як довго ще лякатиме вона?
Й питань таких в останній час багато…

Чом нашу землю „брат“ окупував?
Чом кулі свищуть і снаряди рвуться?
Чом сотні юнаків з армійських лав
додому вже ніколи не вернуться?..

Кому потрібна клята ця війна –
давайте спробуєм спокійно міркувати.
Тим, вигоди кому несе вона,
війна для кого ніби рідна мати...

Хто за рахунок тисячних смертей
відволіка увагу у народу,
затягує у вир псевдоідей
та душить власну думку і свободу.

Війна на руку й іншій стороні,
отій, що українство оббирає.
Що множить свої статки на війні,
карман на крові й смерті набиває.

Бо знає підле свинство, що війна
то ширма для корупції і зиску.
Їх підлий інструмент лише вона,
це важіль спекуляції і тиску.

А тому, щоб закінчити війну,
нам мало знищить різних недоросів.
Потрібно власну нечисть скласти у труну.
Своїх нам треба знищить кровососів!

14.03.2016

Напишу я листа, напишу у майбутнє, потомкам.
Хай вони прочитають його через тисячі літ,
що таке красота із металу, вогню і бетону,
та яким був колись наш далекий знедолений світ.

Напишу про життя, як тоді ми жили і творили.
Як дівчат проводжали й співали веселих пісень.
Як ростили хліба, а ще палко і чесно любили,
і яким видавався нам радісним завтрашній день.

Напишу про любов, про кохання своє і розлуку,
про дорогу широку і стежку вузьку на завод.
Напишу їм далеким про радість безмежну і муку,
про птахів в синім небі високім і зір хоровод.

Все забрала війна, все поглинула чорна скорбота.
Рвуться міни, снаряди й осколки та пулі свистять.
У свої двадцять п‘ять ми не знали життя, лиш турботи,
але можемо й зовсім його, взагалі не пізнать.

Нас не варто жаліти, бо й ми не жалієм нікого.
Не потрібно ридати і слати в минуле листи.
Як життя обірветься, підемо усі ми до Бога.
Дорогою ціною даються в майбутнє мости…

Напишу кілька строчок і більше писати не буду,
бо не знаю і сам, спадкоємцям що ще написать.
Не пізнав я життя, а снаряди вже рвуться повсюди.
Я сьогодні до бою іду, щоб його захищать.

Напишу я листа. Напишу швидкоруч перед боєм.
Поспішу, ще залишилось кілька коротких хвилин.
Мамо, рідна моя, чи зустрінусь я знову з тобою,
та у серці живе хай завжди захисник твій і син.

03.06.2016

У нас нема війни, та зведення із фронту
лунають з телевізорів щодня.
Сепаратисти просто так, для понту
прицільно луплять із гармат і навмання?!

У нас нема війни, та майже кожну днину
загиблих і поранених везуть.
Чом нісенітниці вже треті роковини
тоді нам про якесь АТО верзуть?

У нас нема війни, шановне керівництво,
навіщо ж про летальну зброю ґвалт?
Щоб руйнування маскувать під будівництво
і тимчасовості АТО придати кшталт?

Війна в нас справжня третій рік уже триває,
свої розпочали й ведуть її архонти.
Життя й здоров’я вона кращих забирає,
бо б’ються патріоти на два фронти!..

29.06.2017

Маленькі діти знову гинуть в світі,
вбиває Асад підло свій народ!
За хмарами, у самім верховітті,
„Російські витязі“ пустились в хоровод.

Вони вже звикли з дітьми воювати
й ховатися за спини матерів.
Беззахисних не важко убивати,
то істинне обличчя упирів.

Хімічна зброя знов вернулась в моду,
отрута більше забира життів.
Невже байдуже це російському народу,
а світовій спільноті й поготів?!.

Чи ж довго ще ми будемо терпіти
Крим, Сирію, вже третій рік Донбас?
Як довго будуть гинуть бідні діти?
Невже це зовсім не бентежить нас?!

Народи світу – скільки ж іще можна
стерпіти Босній, Сомалі, Руанд?..
Чи край покласти зовсім неспроможні
розбійним діям терористів банд?!

07.04.2017

За мир і волю,
за кращу долю
життя віддав він
на браннім полі.

За кущ калини,
за доньку й сина
життя поклав він,
за Україну.

За мову рідну,
за солов‘їну
солдат загинув,
за Батьківщину.

За синє небо,
за рідну хату
життя віддав він,
за тебе, брате.

Це пам‘ятайте,
усіх згадайте,
зітерти пам‘ять
повік не дайте.

20.10.2016

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971