Зимовий вітер в полі лютував,
здіймав то бурю іщ шаленим свистом,
то несподівано на хвильку затихав,
щоб увірватися у душу з новим хистом.
Торнадо, ураган чи буревій
він сипав шквали граду так уміло.
А як він завивав, о Боже мій,
коли вдавалося зловити чиєсь тіло!
Із реготом кидався у політ
на хвилі шалу крізь закриті брами,
щоб сатанинський принести привіт
у серце мами!

Зимовий вітер - зброя у руках
міфічного самця гіперборея.
Живе він ненавидить, у висках
одна непереборна лже-ідея!

Зимовий вітер увірвався в храм -
БАМ - БАМ!

лютий 2015

ЖИВИ, НАДІЄ!
Скінчить раша ті нікчемні дії,
Як закінчиться і ця зима.
Просимо, благаємо: Надіє,
Не карай хоч Ти себе сама!

Твій протест відмовитись від їжі –
Кацапні лише на втіху, вір!
Відгукнеться устократ це їй же!
Хай би краще худнув путин-звір!

Не оцінить і не зреагує
Правильно, як вимагає честь,
Хто її не має. Тож це – всує.
Бережи себе, Вкраїни щем!

Ти живи! І знай: лише життями
Ми зі світу спрут оцей зметем
Й приведемо виродків до тями.
І для цього треба жити теж!

Ти ще стільки подаруєш втіхи:
І крилатих злетів, і дітей!
Все буде ще, дорогенька, тільки ж
Ти живи нам! Решта все – пусте.

Ти живою нам потрібна, Діво!
України славної донька!
Диво – не піти, а жити – диво
Всім катам на зло! Хай лусне Кат!
(Любов СЕРДУНИЧ).

Закружилась земля и ушла из-под ног,
Друг упал, не успев вслух сказать нам о смерти,
Сколько пройдено их, этих пыльных дорог,
И что было не страшно, прошу - нам не верьте.
***
Взлетали наши души к небесам,
Афгана небо отпускало тихо,
И болью на родном пороге, криком
Любимых провожали навсегда…

А мы шагали, а мы шагали,
Мы шли из дали, далекой дали.
Нам в восемнадцать сказали – братцы -
Но все так вкратце. Но все так вкратце!

В тяжелом ранце вода, патроны и слово «надо».
И плотным рядом под пули в горы.
Мы ведь для воли! Мы по_не _воле
Там умирали. Мы не из стали. Мы тверже стали.

із записок давніх

В Україні вже мільйон біженців.
Кожен п’ятидесятий, –
Я серед сорока дев’яти.
Матінко, рідна земле,
За все горе ти нас прости,
За знищені села і долі,
За пісню, що йде за край,
Що робимо все поволі, –
Війна обпалила наш край.
Небо блакитне щезає,
Гинуть діти, місто горить,
Ворог межі не знає,
Ми мусим його зупинить!
Так довго тиші чекали,
Серця огортає страх…
«Біженецями» ураз стали,
Німе запитання в очах:
На що життя витрачати,
Блукать по чужих світах?
О, Боже, Владико небесний,
Спини скоріше цей жах!
Знову тополі в зажурі, –
Ховають найкращих синів,
Матері сивіють від горя,
Як багато у нас матерів…

Світ створено для любові,
Для радості, не для журби,
Добро є життя основою,
Гідними будьмо людьми…

Господи, сили пошли…

2015

Пригадую часописи дитинства,
пори шкільної і таємних мрій,
навіяних учителькою з міста, –
освоїти професію танкіста
у армії і славі бойовій.

Ми бігали дивитися «маньоври».
Дорога-телеграма аж гула.
Ходили танки вгору і під гору.
Здригалося і кам’яніло горе
заляканого силою села.

У небі пролітали «самольоти».
Не дивина, що юному мені
тоді хотілось бути ще й пілотом –
героєм у бою і на війні.

І жаль, що серце стало на заваді,
і жаль, що безнадійно постарів.
Я був би кулеметником у Наді,
щоб не у мріях, а таки насправді
винищувати лютих ворогів.

І не її ви судите – невинну,
а наше небо – чисте і ясне.
І ворога покара не мине.

Я ненави́джу війни і руїну,
але за нашу вільну Україну
судіть, рашисти путінські, мене.

                              13.02.2015

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

P.S. В пісні текст дещо змінений на прохання композитора. Вірш вже публікувався на ПМ, зараз продубльовано з метою познайомити з піснею. Автор відеоролика - Роман Бойчук.

Я втомилась відчувати війну спиною
Я втомилась ховатись у гру з журбою
Мені лячно не знати, чи буде завтра
І чому так символічно не догоряє ватра?

І чому так люто ненавидять нас тії орки...
І чому немає їм кому надати "порки"?
Ці рашисти дістали вже всіх, аж занадто...
Я не знаю, коли війна прогримить на старті!

Ця війна вже виїла мене, не почавшись,
Ця війна брехливо до нас прокравшись,
Лихом стиха і кулеметом справа влізла...
Ця війна - не з добра! Вона - сука злісна!

Скалить зуби, мурдує нас, черво пекла!
Я її не боюсь - я до болю звикла!
Та ненавиджу її більше, ніж того варта
ЦЯ ПУТІНСЬКА ШВАЛЬ, ця проклята його карта!

11.05.2014р.

Хворіє час і аура мутна.
Немовби тіні устають із хлані
(смердючої, разючої, без дна)
і чорні руки тягнуть до гортані.

І схлипує безсилля сліпоти,
і хлюпає багно, лякає молох.
Але... дорога і потрібно йти.
І куриться услід до неба порох.

Не осягнули вічності буття,
та осягнули вміння убивати.
Німіє час і навіть сам Суддя
не відає, як лихо вгамувати.

У зоряних очах ми – куца мить.
До нас і після нас – безодня віку.
Та тисне на курок безумна гидь
(нещадних пішаків будь-де без ліку).

У світі, де щоденно ллється кров,
Грааля не знайти. А чи шукають?
Ламаючи гуманності остов,
бери АКа, добродію… Чекають…

05.02.2015

Півсвіту плаче, півсвіту скаче.
А що удієш? Таке життя.
Ось тут весілля, ось плине кАча.
Дороги щастя і небуття.

Пирують гулі, дзвенять бокали.
І п’яний гомін, веселий сміх.
А поруч горе. Його портали
відкриті навстіж у білий сніг.

Нечулі цифри. За ними долі.
Ядуха раю чи біль земний?
Насип на рану дещицю солі.
Пектиме яро – іще живий…
04.02.2015

Мамо, дуже страшно на війні,
Коли у тебе снайпери стріляють,
Коли тебе нещадно убивають,
І ллється кров гаряча по землі.
Коли уже ніхто не пожаліє,
Коли вбивають твого друга, брата,
Коли уже немає сили встати,
І смерть перед очима майоріє.
Тоді стає і тоскно, й душно, й гірко,
Над головою небо - чорний дим,
Дорога в смерть красивим, молодим.
Як страшно, мамо, в серці перегіркло.
Жорстоко і нестерпно на війні,
Все вибухами й ранами прошито,
І не врятує в решето пробитий
Бронежилет старенький на мені.
Не знаю, чи вернусь, кажу вже прямо,
Боюсь Вас не побачити, боюсь,
І все ж, якщо я раптом не вернусь:
За мене помоліться, рідна мамо!

08. 08. 2014

Я вірю у тебе, як в Бога…
До болю нове відчуття.
Я знаю: тобі перемога
Потрібна не менш, як життя

Нікому тебе не здолати,
Не вбити, не взяти в полон.
Святий Український Солдате!
Для тебе нема перепон.

Бо ти - не загарбник, не злодій,
Відстоюєш гідно своє,
Хоча і узимку на сході
Щодня гарячіше стає.

Знов лізуть і лізуть прокляті
І прокляті нами давно.
Хай краще б у себе у хаті
Прибрали смердюче лайно.

У світі немає нікого,
Хто б край наш безкарно топтав.
Я вірю у тебе як в Бога,
Бо Бог - там де правда свята.

27 січня 2015

Іде війна – у напрямку думок,
У напрямку життя і серцевини.
Іде війна як затяжний урок
Для всіх, хто не спокутував провини.

Іде, летить! Рве тіло на шматки
І розкидає їх по видноколу.
Смакує ними хижо й залюбки
Куратор нашої непройденої школи.

Іде війна, а я у ній стою
Ще ціла – не шматками – бо живуча.
Я в тім бою і в тім таки строю,
Де Україна, і Дніпро, і кручі…

31 січня 2015 року

Не легко встояти на зламі
у веремії віковій.
Працює задана програма
і виконавець ще живий.

Це може я, а може інший,
у кого вистачить снаги
на кроки виважені й більші,
аніж чекають вороги.

Стогнати й плакати навчились, –
які ми бідні і дурні.
Ми що – для цього народились?
Ми що – лишилися одні?

Ліворуч, прямо і направо –
і наче палуба мала.
Не убиває вже держава,
але уміє – з-за вугла.

Руками злодія-абрека
змиває нація гріхи.
І на усвоєння абетки
немає легкої руки.

І на освоєння науки
дається невеликий час,
а повернутися до злуки –
така мізерія цей раз!

Убити й викинути звіра,
вернути православну віру
автокефальну і свою.

Або за вільну Україну
і неподільну, і єдину
лягти абреками в бою.

                              30.01.2014

Сьогодні діти стали на коліна,
Мов на коліна стала Україна,
Щоби Героя-кіборга стрічати,
Щоб стати і самим колись на чати
І захищати матінку свою,
Незламним бути в кожному бою.

На подвиг подорослішали діти.
І буде їм цей день завжди боліти…
Вже загорівся поклик до свободи –
Освятить їм дорогу до народу
Від натовпу. Від хат отих, що скраю
Він приведе крізь боротьбу до раю.

Бо рай земний лиш там де є Герої!
При гідності, при честі і при зброї
Солдати правди втримають кордони.
Всі нелюди і лженаполеони,
Загарбники, бандити, терористи
Ще будуть землю і каміння гризти…

Ну а тепер ми плачемо. Несуть
Героя тіло. Парадокс і суть
Війни цієї… Тіло земляка,
Якого нині забере земля.
І вистрелять… Словам забракне часу…
А був Герой наш родом із Донбасу.

30.01.15

Пам’яті полеглих


згорає сніг –
сльоза…
і гусне кров
горить асфальт
серця
мов на долоні
згорає день
згорає біль
гради
по людях б’ють
канони*
і б’ють гради
ще б’ють гради
зима
біжать у степ
червоно-сині коні…
згорає віск
та не згора
сльоза
згорає віск
і плаче
плаче свічка…
полеглим
вічний мир…
убитим
пам’ять
вічна…

26.01.2015.

*гармати (діал);

Таке собі життя – у просторі і часі,
у сяйних кольорах, смерканні та імлі.
Такі собі чуття – до світлотіні ласі,
багатоликі діти: ніякі, добрі, злі.

Зима із білих мрій. І «їнь» супроти неба.
Байдужий погляд зір із далини віків.
Коли прийде КоЗа, згорить найтонша клема
гармонії надій і блуду язиків.

А поки що лежи в руїнах, Вавилоне.
Із пазурів кляття сочи у хижу кров.
Усе було колись – майбутнє, Слово, клони
із тезою війни: убий чужу любов…

29.01.2015

Коли твоя країна
Палає у вогні,
Підтримай тих, дитино,
Хто нині на війні!

І словом, і малюнком
Підтримай вояка –
Найкращий подарунок
Їм вісточка така!

Якби ви тільки знали,
Як бережуть бійці
Всі ваші побажання –
Листи й малюнки ці!

За мирне небо синє,
За здійснення всіх мрій,
За вас і Україну
Ідуть вони у бій.

осінь 2014 р.

Втрати і набутки, паралелі днів,
у суму дорожню – це життя архів.
Час минає швидко – важчає сума,
і чогось бракує, і когось нема…
За спиною вибір – множити на нуль,
напереді ями – схованки від куль,
тих, що не вбивають, та приносять страх:
ось душа полине і зотліє прах.
Втрати не вернути й надбання такі,
що не розумієш, гожі чи гіркі.
Далина дороги і мільйони ніг
топчуть тротуари і кривавий сніг
Над усім цим небо і зоріє світ.
А якби спочатку і не рвати плід?
І ходити вічно в пахощах садка,
де немає болю тужного рядка.
де Едем пакують у життя сувій,
у кущах сумирно доживає Змій.
Але так не сталось – запали свічу
і подякуй Богу: Господи, живу…
А навпроти «Князя» – чиєсь мирне «Я»,
добігає ера синього Коня.
Миротворців досить, миру лиш катма
і ржавіє кров’ю друга вже зима.
Веремія скону із сліпих вогнів –
втрати і набутки у суму років.

26.01.2015

* * *

рани вкривають кадри
вибухи гільзи гроші
падають стіни світу
божі слова хороші
плями на склі екрану
витреш із того боку
прагне зима ґешефту
падає у глибоку
вирву снаряд не вперше
вдруге постійно всоте
вчиться себе вбивати
людство чи безпілотник
бог закриває очі
світло у серці гасне
наше життя щасливе
знову таке нещасне

25.01.15

Чи війна, чи АТО,
Чи нечистая сила,
Вже не скаже ніхто,
Скільки душ покосила!

З ритуальних вінків -
Паперовії квіти.
На могилах батьків
Вдови, сироти-діти.

Наче чайка кричить
Посивілая мати.
Гірко батько мовчить,
Що за крок до інфаркту…

У нерівних боях
Вояки наші гинуть.
Жовто-синій наш стяг
Оповив Україну.

І все більше повзе
"Руських" танків і «градів».
Хто вітчизну спасе
Від ворожих парадів?

Хвиля гніву гряде –
Піднімається нація.
В Україні іде
Духу мобілізація.

2015

Сльози пам'яті - лезо утрати
Ці порізи життєві синці
Вони вічні , червоні мов маки
Льє їх кожен росток на землі

Всі на світі із ними знайомі
Завітають , прийдуть на поріг
Не спитають , помітять шипами
Щоб у горі учились цінить

Сльози пам'яті - вогник молитви
За близьких , дорогих , звонів плач
Поминальна молитва лунає
Пам'ять наша - для них благодать.
2011р

Простіть мені мої сини -
Що не лежу я поряд з вами
Корю себе , та мушу жить -
Щоб дослужить за ваші рани

Простіть мені мої брати -
Що я не міг , не довелося
На все є воля , і шипи -
Доклав зузиль , не спромоглося

Простіть батьки , і матері -
За вашу жертву непоправну
Омий їм Боже сльози ті -
Що каменем в душі народу

Пробачте нам , і ворогам -
Усім під суд , і по заслугам
Лежіть спокійно , слава Вам -
За вас стоїм - на спротив скрутам.
2014р

Летіла зозуля - тай стала кувати
Народу на горе , а людям на втрати

Кувала , не знала - що в рідному домі
Уже не своя , а ті діти в безодні

Лихі стали люди , їх очі , їх руки
Все чублять те золото - а люд мирний мре

Летіла , кувала , та замертво впала
Її наздогнала - ворожа стрільба

У мить сиротою земля застогнала
Від ран що наносить - братерська війна

У мить сонце стало , померкло , пропало
Його засліпило - від сліз Кобзаря...
2011р

хірургічна операція
на столі – стражденна і зболена
молода
та бліда і знекровлена
до судом до паралічу змучена
рецидив
хвороба задавнена
метастази тотальної ницості
і блюзнірства – нічого святого –
пронизали до кінчиків нігтів
до мізинця на лівій нозі
а тепер її ще й поранено

кровотеча живої та чистої
то краплини
то цівки
то струмені
як сльоза кришталево-солоної
кровоспинне не діє
а джгути заважають дихати
донор не прийде
бо немає ні в кого на світі
такої ж самої групи

від ін’єкцій
таблеток та крапельниць
порятунку нема
тільки скальпелем
без наркозу
від болю аж скорчилась
і була б безнадійною хворою
та вона – неймовірний борець
хоч і змучена та терпляча
зуби зціпила навіть не стогне
тільки з кутика ока сльоза

грузне скальпель все глибше
і чиста
найкраща жива
на підлогу стікає
кров
потерпи
вже недовго
від густого гарячого болю
не збожеволій
скоро скальпель дістане гнійник
що тебе із середини знищував
зберися із силою й вихаркни
аскаридів і лямблій клубок

тільки витерпи витримай шок
мов з глибокого сну
з хворобливого марева вийдеш
і стократно оновлено сильною
ми у венах твоїх запульсуємо
і тебе наче новонароджену
обережно на ноги поставимо
і ходити поволі почнеш
ти зміцнієш
заграєш рум’янцями
Україно!!!
ти – краса що врятує світ
просто треба одужати
і пережити
це очищення болем і кров’ю
не здавайся!
борись!

Я – Волноваха! Я – уся країна…
У небі «тиші» каркають круки.
Притомлені надіями роки
накочує і стишує руїна.
Було усяке: рабська ниць покори
і дух стихії, де ярився гнів;
поміж злоби, безумства і вогнів
сходились у бою вода і гори.
А потім знову опертя жевріло,
щоб шалом смерті сколихнути світ
у дев’ятнадцять заповзятих літ,
поклавши за свободу душу й тіло.
От і тепер смердюче поле битви
отруює людину день за днем.
Освячене жагою і вогнем,
шматує час гаряче лезо бритви.
Я – Україна! Волноваха – капля
із повноводдя тужної ріки,
де нагла гибель, чорнорота чапля,
визбирує погаслі вже зірки.
Я – Волноваха, Іловайськ і ДАП!
Уся країна кровоточить болем
і шви минулі розриває з боєм,
а десь лютує в ярості сатрап…

23.01.2015

Земля горить, кругом руїни,
Але нема руїни духу,
Ці хлопці – слава України,
Її надія й злітна смуга.
Поклали голови в бою,
Але незламні, не скорились!
Героям Слава!
Я молю, щоб вражі сили зупинились…
Смерть ворогам! Героям слава!
Хай згине вся нечиста сила,
Блакитно-жовтий сяє стяг – нескорена моя країна!
2015

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Візьми моє серце,
візьми моє серце на щастя!
Міцніше броні
нескорений цей талісман!
Візьми на удачу,
у бурю найтяжчу
тебе моє серце
надійно закриє від ран!

Візьми моє серце,
візьми моє серце в дорогу!
Любов'ю освячений
цей осяйний оберіг!
Крізь вітер холодний,
крізь ночі безсонні,
тебе моє серце
завжди приведе на поріг!


2015

Чому мати зустрічає сина
в домовині?
Чому дівчина ридає
самотньо в хатині?
Чому діти дуже
скоро,стають сиротами?
Чому хлопці
помирають,не
простившсь з братами?
Не здається що чому?
Пом'ялось багато!
Народ вже давно воює,
А вони про АТО!
Ми нікому не здамося,
Нас не забувайте,
Ми рашистам
помстимося,
Тільки не здавайте!!!

Про нього казали - хороша людина,
і мухи такий не скривдить,
є дім і родина,
і все, як годиться,
робота, дружина, діти.
Жили, як усі, не багато й не бідно,
раділи доньці і сину,
хоч доля й не гладила по голівці,
але й не штовхала в спину.

Та раптом, сипнуло у вікна градом,
кривавим дощем накрило,
смерч пролетів над притихлим садом,
біда розпустила крила!
Стискає рука автомата щосили,
негода прийшла до хати!
За доньку і сина, за біль України,
хороша людина іде воювати!

2015

Ой сестри,мої сестри!
Тримайте подарунки -
Най бачать всі навколо
Ці гарні візерунки.
Най знають мої сестри,
Що брат є в Україні,
Що б’ється він за волю
Рідной Батьківщини.
Пам’ятайте сестри,
Що як не стане брата -
Знайте ви в обличчя
Свого супостата.
Сестро моя сестро,
Не корись чужинцю!
За мову рідну й слово -
Видряпай очницю!
Най ви мої сестри
В далекім Киргизстані
Та не простіть кацапам
Брата у савані.
16.01.2015

Цвіти попри все: ненажерливу владу,
Злодюгу сусіда і ляпаси “Граду”,
Байдужих дітей і стурбованих “друзів”,
Що роги скрутити не здатні катюзі.
Прости їх. І далі у пишному цвіті
Зростай, наймужніша, найкраща у світі,
Для тих соколят, що за тебе - горою,
Для їхніх дітей, для прийдешніх героїв.
Гартує Господь непідкорених духом,
Не вбити ні війнам тебе, ні розрухам,
Ні ситим щурам, ні мистецьким повіям.
Хай звідки б пронизливий вітер не віяв,
Цвіти, воскресай, хоч укотре розп’ята,
У вулиць твоїх не за горами свята.
Твій кат захлинеться кривавою грою,
Повернуться з бою сучасні герої,
І пісня твоя ще дзвінкішою стане…
За ніччю - завжди неминучий світанок.
16 січня 2015

У шерехах ночей зимова сплячка
весняної жаги і сподівань.
Небесна притомилася конячка
А раптом у кінці чергова хлань?

А шлях важкий – тремтять і круп, і ноги,
судомою бере утома м’яз.
Назовні – твердь, внизу – багно дороги
і окрик «Вйо!», що ріже навпіл час.

Не іскри з-під копит, а баговиння.
І сухожилля, наче тятива.
Іржаві плями – крові ластовиння.
Скоріше би смарагдова трава.

По ній уранці – босими ногами.
Сріблясті роси, як купіль життя…
Щоб не пекло убивчими вогнями,
не плакало налякане дитя.

Але не нині. Нині – мряка стужі,
вологий сон, завожена постіль;
яса вітрин, вино, японське суші…
і сум душі, означений як біль.

Життя вмирає сущими смертями
і пахне гаром – догоряє степ.
Одвічне небо оберта над нами
добро і зло, магічний свій вертеп.

Ворота сині. Стишує коняче
і наостанку рже у марний світ.
Тепер козлине, може і козляче,
гонитиме по колу кодло бід.

Сьогодні кров, а завтра миру тиша.
І навпаки. Це круговерть мари.
А десь шкребе в безодні долі миша,
ховаючи до нірки сон гори.

14.01.15

Дума

Молилась. І молилась. І молилась.
Він повернувсь – єдиний мій синок.
Яка від неба вимолена милість!
Удома. Бо відбув на сході строк.

Удома. Біля мами і дитинства.
Тут пахне піч і каша із печі.
Тут вийшов до криниці – і умився.
Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.

Не витягне й мені води з криниці.
Не скосить луга, коли час на те.
За свій обов’язок свою віддав правицю.
І каже: «Небагато – за святе».

Не піде. А як піде, то не скоро.
Ізнов учитиму ходити, як маля.
За більше горе відкуп – менше горе.
Немає ніг. Поближчала земля.

Продати хату? Буде півпротеза.
Або й не буде. Хату не продам.
Хоч бідна я, але завжди твереза.
Хто потім подарує сховок нам?..

Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».
І гнівається навіть уві сні.
Бо й уві сні та потороч, те сміття
Трима судоми тривкі і міцні.

У сні нема й де янголу спочити.
Прощення охоронцеві нема.
Не знає білий куди очі діти,
Отож зітхає в тиші крадькома.

Ні сон, ні день для сина – не розрада.
Тепер вимолюю його у темноти.
Він пережив Майдану першу зраду –
Близенько. Очі в очі і «на ти».

Але коли отам, в хижацькім вирі
Він зради нової личину упізнав,
В душі його останню краплю миру
Втопили відчай, біль і трутизна.

Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!».
Мовчіть, бо я каліка відтепер.
І не тому, що заплатив ногами,
А через те, що там насправді вмер.

Проте моїй душі – тихеньке свято,
Складуться на протези до весни.
Нехай не зможе у футбол ганяти,
Але вже не чекатиму з війни.

Душа остигне, стрепенеться згодом.
Хоч ніг нема, але майбутнє є.
Порадує мене, дітей народить,
Гніздечечко своє собі зов’є…

От, ніби чує мою кожну думку
І так подивиться, так чорно осягне.
«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!
Не сватайте і не женіть мене!..».

То я – за двері: в сінях і помрію.
І помрійки вже бавлю внученят.
І подумки до Діви до Марії
Мої молитви зграйками летять.

Мене жаліють куми і сусіди,
Бо мій синок один такий в селі.
У решти, хвалить Бога, живі дітки
При хаті. Бо зовсім іще малі.

Та й скільки душ в сільському закуточку?
У цих околичних засніжених світах?
Однак і тут знайшов мого синочка
Війни не нашої і не моєї жах.

То місяці мого заціпеніння.
Боялась слово в тишу заплести.
Молилась мовчачки за синове спасіння.
Взяла обітницю німої німоти.

Візьму сапачку і сапаю німо.
Візьму відро – не мукне і Руда.
Отож і дочекала я на зиму –
Соколик повернувся до гнізда.

Не признавався і замовк надовго,
Коли у госпіталі ноги відтяли.
Недавно обізвався і в дорогу
Мене сусіди й куми провели.

У складчину гостинчиків і грошей:
«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».
Бо ж наші люди в жалості хороші –
Останню одіж можуть з себе знять.

А перший вечір, як вже був удома,
Єдиний раз мій син відголосив.
Бо бачив у новинах щось знайоме.
Зробити голосніше попросив…

Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!
Ні жодного живого із братів!
«Живі за мертвих обіцяли помсту –
Найперший батальйонів наратив».

Сказала дівчинка це нетутешнє слово,
Тримаючи щенятко на руках:
«Не буде й сліду цих песоголових.
Це буде ворогів останній жах».

Син так сіпнувся, так підвівся рвучко
І ліжко бив на відстані колін.
І голову сховав у дужу руку.
Господь ображений волав, а не мій син.

Не озивався кілька днів потому.
Я ж прислухалась – дихає чи ні.
Так, ніби знов пішов у світ із дому,
Так, ніби знов згубився на війні.

Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.
Де він блукав душею кілька діб?
Його мовчання –цупке, без шпаринки.
Постарів і посивів – юний дід.

Але перетерпів і цю наругу.
«Мамо, борщу – аж мені пахне він…
Тепер немає нас і… мого друга…».
Нарешті вдруге повернувся син.

«Той песик, мамо, навесні причапав.
Голодний! Його Гриша й підібрав.
Він так потішно подавав нам лапу!..
Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».

І Гриша його Гришею – для сміху –
На пансіон прописку, на пайок.
Він уночі нам тепло в шию дихав,
Але вистромлювався – тільки раптом крок…

Наговорився син, всміхався в миску.
І вперше тихо спав. Як у колисці.
Був поруч – на портреті – зовсім близько
Із сином схожий теж боєць – колись.

Мій муж. Ані могилки, ані сліду.
І слово тоскне ще – Афганістан.
Мої кохані, мої вірні біди!
Пекучі маки моїх вічних ран!

Але ж як мій синок тепер удома,
Загоїть рани. Жити все’дно тре’.
А коли заболить чи прийде втома,
Я озирнусь до мужа – на портрет…

Так потепліло. Сніг увесь розтанув.
Несправжній був. А справжня лиш війна.
Земля без снігу – теж відкрита рана.
І передчасна для усіх весна.

14 січня 2015 року

Немає слів
для туги
невимовної.
У гіркоті
невиплаканих
сліз
навиліт душу
вкотре
біль
прохромлює…
Скипає світ
і скрапує,
як віск…
За смертю –
смерть…
Йдуть мужні,
юні,
віддані –
крізь вічність Крут,
Майданів
і Голгоф…
Вони ідуть –
і
дивляться
просвітлено
із висоти,
де тільки небо
й Бог.
…Вони ідуть –
незломлені,
нескорені,
російських
«Градів»
спалені вогнем…
І з кожним з них
шляхом небесно-зоряним,
мов сивий ангел,
Україна
йде.


12.01.15

Він ступав по життю
Легковажно, розкуто й самотньо.
Він був просто нічий,
Бо йому не потрібен ніхто!
Їв Різдвяну кутю,
Буде й паска – пахка, Великодня…
Стигне ковдра вночі,
Й на цвяху - одиноке пальто…

Він нікому не винен
(Так, принаймні, було до сьогодні).
Обіцяночок мантри
Ні до кого ще не приміряв…
Мав любов до загину -
У душі, аж на самому споді:
Зрозумів це не завтра,
А по тому, як воїном став.

Він пішов на війну –
Боронити занедбану матір.
Не питай, що дала тобі -
Краще в себе про це запитай!..
Він у пекло пірнув,
У сусідом роздуте багаття,
Закривав очі братові,
І шептав: «Помстимося. Прощай…»

Бачив сотні смертей,
Рахував кольорові світлини:
В того - двійко хлоп’яток,
А в цього - аж троє дівчат!..
І сказав він на те:
«Коли, Господи, я не загину –
П’ять разів стану татом,
Найкращим татуньом із тат!»…

Він живим залишився -
Обітницю дав перед Богом…
Він знайшов свою долю,
Бо скільки ж незайманих вдів!..
Як синок народився -
Лелека не йде від порога:
На, козаченьку, доню,
За нею – ще трьох близнюків!

Він любив свою матір –
Знекровлену, босу і хвору,
Бачив рани… Натомість
Невістку привів залюбки!
Крізь потухле багаття
Добрався до власного двору…
Ну, а прав на самотність
Вже немає, старі парубки!

3.01.2015.





 

Іде війна. Усі до цього звикли –
убиті є, ще більше пропаде́,
умре в полоні, безіменно зникне…
Кому болить, – ніколи і ніде?

Бойовики невидимого фронту,
у кого ніби є ще матері,
знайшли собі посаду і роботу:
найомні бєси, лярви, упирі.

Та є і буде армія народу,
душею чистих лицарів життя,
що у бою за щастя і свободу
обороняють матір і дитя.

Ви – сіль землі, бійці і патріоти.
І поки ворог прагне візаві
і просить булави по голові,
то дайте так, аби було достоту.
Винищуйте, косіть усю гидоту,
аби конала у своїй крові.

                              12.2014

То ласкою, то казкою,
то спогадом, то згадкою
торкаємо зачаєні серця
і думою про націю,
її протуберанцями
запалюємо вигаслі сонця́.

За матінку, за донечку
у кожному віконечку
виконуємо місію свою.
І татові, і синові
бажаємо щасливої
дороги і удачі у бою.

Сумними і веселими
стаємо волонтерами,
мужніємо на кожному посту.
Морально непідкупними
ми служимо майбутньому,
Вітчизну захищаючи святу.

Не осіянні славою –
мамоною лукавою,
прямуємо, куди укаже Бог.
У дусі прозаїчності
ми будемо у вічності
із тими, хто веде до перемог.

                              11.2014

Напередодні першої війни
за другу незалежність України
не мали ми ніякої провини,
аби вмирали винні без вини.

Але така у грішного недоля,
що має заплатити у бою
за ту хиренну воленьку свою
життями козаків у Дикім полі.

Кому війна, кому – і мать родна.
Кому відкати, а кому – руїна.
Як допекла «єдыная страна»
і як пече єдина Україна.

Від весняно́ї Раші у Криму
й інвазії лютневого погрому
ми все ще повертаємось додому,
опалені й отруєні в диму.

І всім оцим завдячуємо «брату» –
ворожій інтервенції Кремля,
і мусимо у жертву віддавати
найкраще, що народжує земля.

В імлі армагедонської блокади
рябіє Дике поле блокпостів.
Між мовами – найвищі барикади.
Язик стає плацдармом для катів.

Безумна Дума мліє у екстазі.
Накачують національні м’язи
рахітики дебільного Кремля.

Будуємо тини і перелази.
Від пошесті азійської прокази
у зоні непритомніє Земля.

                              24.12.2014

Вулиця темна. Ніч.
Тяжко поранений...
«Госпиталь где?» –
Він углиб, до ДК іде.
В клітці грудній
Витріпочує гранями
Яхонтовий додекаедр.

Дом культуры.
Горлівка...
Леді русяву
Солдатові крики збудили.
Зблиснув нічник –
І рота роззявила
Голодна горлянка будівлі.

Перев’язка гаряча –
З-під клейкої брючини
Юшить червоний страх.
Раптом не по собі стало,
Стало незручно:
Вона –
Молода медсестра.

– Заходьте скоріш!
Я іздалеку
помітила Вас. –
Її оксамитовий голос
Збудив
Остовпілого воїна.
(А в грудях пекельним котлом
Ще кипів,
Ще шкварчав Іловайськ!)
– Спасибо Вам...
Ничего, что патроны с собой?

– Ні... ні... Ви поранені!
Вам терміново...
Потрібно Вам кров зупинити!
Я чула, що Горлівка...
Замінована.
Я знаю –
Ви стріляли по них.

Лягайте хутчіш на каталку!
(І стала над раною поратись,
Як над своєю дитиною...)
– Как Вас зовут?
– Мене – Наталка.
Я з Коростеня.
А вас?
– С Луганска я...
Валентин.

Вона принесла бинти
І відерце
З водою,
Кульок препаратів.
– А нам говорили, что вы – бандеровцы,
Бандиты, злые пираты...

– Рана глибока,
Вам спокою треба,
Перев’язала... не рухайтесь...
– Как мне не двигаться?
Ведь все мы – отребье!
Сейчас там Иван
И Андрюха там,

Они убивают...
Наших –
Укра́инцев...
Что мне теперь – радоваться?!
– Не ворушіться –
В мене серце крається...
– ...А мы посыпаем из «Градов» вас.

Вулиця темна. Ніч.
Додекаедр
В клітці грудній
Тріпотить у воїна.
Сниться йому:
Він в полон, до ДК іде –
Він
Обирає
ВОЛЮ!

Вихопило око ниточку трави –
Стебельце тоненьке з вітром танцювало
І торкалось лячно пліч і голови.
А вже світ запнуло чорне покривало.
Гасли горизонту обриси німі,
Ніби сонце збігло лавою в долину.
Холодом горнуло, як серед зими,
І торкало льодом нерухому спину.
Квола-квола думка – спогад із пітьми –
В ніжну павутину полонила душу…
Господи! Роботонька! Душоньку прийми.
Бо юнацьке серце крові вже не рушить.
Біла юна шкіра – сліпнуть небеса –
Як же її треба ковдрою прикрити.
Упаде завіса – упаде роса
Й буде чисте тіло смертю холодити.
Що згадав соколик, упізнавши смерть?
Поки ще торкався поглядом – стеблини?
Гибель затопила його очі вщерть.
Плоть закам’яніла у первісну глину.
І здалося Богу, що він сам пропав,
Зник і занепав, розчинився в тишу,
Коли серед степу лицар часу впав –
Честі не продав, віри не полишив.
Захлинеться ще ой не раз земля,
Вихлипає біль, знову ним зайдеться,
Поки степ повіє нам аж звідтіля,
Що розквітло в ньому українське серце.

Листопад, 2014

(На основі реальних подій)

Прийшла в село зі сходу похоронка,
Неначе в душі вцілила свинцем.
Йому лиш двадцять, двадцять лиш сегорку*,
Лежить в труні не був ще під вінцем.
Найменший він із трьох синів в родині.
В його селі лиш двісті десять хат.
І знову тишу об’явили нині,
Черговий «гумконвой» направив кат.
На триста душ ота чорнезна звістка…
Тут старожили бабця й два дядьки,
Вони іще служили в польськім війську,
Їх чола, як поорані грядки…
…Малі й великі стали на коліна –
Поліг на сході їхній захисник.
І навіть кущ червоної калини
Схилив пожовклі віти і принишк.
І бабусі молились за онука,
Діди стояли, як старі діди,
А юні говорили: путлєр – с..а:
Посіяв стільки горя і біди.
І плакали жінки – сільські мадонни,
А з ними молоденькі матері.
Згорали ув гірких сльозах прокльони
І гасли свічі, гасли без вітрів.
Хтось вигукнув герої не вмирають
І мати затулила гріб крильми.
Її кровинку в землю загрібають.
О! Людоньки, та ж будьте вже людьми…
…Зі снігом звістку принесла сорока…
В хустину мати схлипнула тихцем:
…Став старший батьком… то не похоронка…
Сльозина покотилася лицем.

*Цього року (діал.);
Грудень, 2014

Може хто ще не відчув наразі -
Від війни немає укриття,
Бо вона пускає метастази –
Виїдає радість із життя…

Поціляє у серця реальні.
І ростуть на цвинтарі хрести,
Дошки все нові меморіальні –
Біль уже довіку цей нести!

Душі ті потрапили до Раю –
Їм вітчизна освятила путь!
Знаю, що герої не вмирають –
У народній пам’яті живуть!

2014

Всі рухи прискіпливо стримані,
Підпорядковані внутрішній рації-
Вони відтворені від імені...
Щоб заощадити фальсіфікації.

Іржа відшлаковує вірус гідності!
Час не міркує- чеканить завдання.
Сила гори - в її монолітності.
Віра і воля - частки визнання!

Треба плекати в душі терпіння:
Нас провокують невтішні новини.
Прийде очікуване спасіння,
Щоби зарадити гніт домовини...

Мама-Одеса співає з листа
почесті гідному сину.
Майже зима. А пора – золота.
Бачу нову Україну.

Ту, що у пам’яті понад усе.
Слава їй, воїну слава!
Йдуть новобранці, і гордо несе
кожен знамено держави.

Ще улюлюкають зайди чужі,
немічні духом, незрячі.
Ой, накипіло у нас на душі.
Ворог отримає здачу.

Є атрибути героя-бійця
і амуніція справна.
Що там попе́реду і до кінця?
Де та опора державна?

Тільки немає у серці страху́.
Бог і Вітчизна із ними!
Ви́стоїмо і на цьому шляху.
Треба вернутись живими.

Лиця суворі. А усміх цвіте.
В’ється блакитне. Ярить золоте.
Ллється мелодія гімну...

Сльози прощання. Колона іде.
До генералів далеко.
                                 Зате
з ними
               уся
                           Україна.

                              11.2014

Де біль для болю - відпускає
Де кривда в правді боротьба
Народжує синів держава
Земля із роду - Кобзаря

Тут я , тут ти , одні по крові
Пліч о пліч всі - одна сім*я
Ми горді , щирі Українці
За нас весь світ - хто ворог зла

Ми нація канонів вічних
Любові зрощене - зерно
Широкий лан полів барвистих
Укоренілі - на добро

Ми обрані у світлі - світлом
За кредо гідних пам*ятать
Ми ті - хто вірить богу свято
Хто здатен - із мечем стоять.
2014р

Чи перемога з нами
буде?
Чи буде вільним
наш
народ?
Тобі онук їх не
забуде,
Отих ,,диванних
нагород"!!!
Там тисячі сьогодні
гинуть,
Там діти сивими
стають,
Почуй і ти свою
провину,
Ти зрозумієш
СПРАВЖНЮ суть...
Що вже нема куди
втікати,
Ми за кордоном -
другий
сорт,
Що, може, ДОСИТЬ
годувати,
За фальш тих сотні
наглих морд!!!

Ну, як ви там? Є мило і вода?
І ванна є? І Рашія кохана?
Тунелі виколупує орда
у вашу Таракань обітовану?

Жируєте, Таврійські береги?
Ще спокушає «витязь на розпутті»?
Смакуйте сіль, тараньку... Пироги
і Няшу не забудьте – Ліліпуті.

Все історично! Хто б ви не були,
кримчак не подарує вам вітчизну –
бахчі, сараю..., навіть ковили
для карлика двохсотого на тризну.

І поки умиють у Москві,
відкрийте очі на свою удачу.
І вирішите ще одну задачу.

Мечеті побудують на крові.
І підете по паленій траві
із Гобліном – трофеями на здачу.

                              12.2014

Ненависть в души посеяли,
как в свежую почву зерно...
Остановите насилие,
пока не взошло зло!!!

Ради всего святого,
правнуков, внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"

В обеих слезы соленые,
рвутся сердца в груди.
В муках жизнь детям дали
не для смертей и войны!!!

Ради всего святого,
правнуков, внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"

Если убийцей сын станет,
как будешь дальше жить?!!
Нигде не сыщешь ты храма,
Чтобы грехи замолить!!!

Ради всего святого,
правнуков,внуков, детей
русскую мать просит мать Украины:
"ОСТАНОВИ СЫНОВЕЙ !!!!!!"








написано 08.05.14.

Напи́шу колективного листа
від імені дорослої малечі.
І хай не усміхаються уста,
але дитяча істина проста
розправить ваші молодечі плечі.

Ми знаємо – ви воїни добра.
Іде війна великого народу
супроти завойовника-заброди.
Одні воюють кінчиком пера,
а інші пишуть кровію свободу.

Біда лиха, та горе – не біда,
коли усі готуються до бою.
Сьогодні освящається вода
і недалекий час, коли орда
піде у власне пекло за водою.

У покоління кожного – свій хрест
і за діла, і за гріхи дідизни.
Діди за внуків моляться з небес.
Козачий дух у кожному воскрес,
аби стояти за свою Вітчизну.

Якщо її без бою віддамо,
то гріш ціна і владі, і еліті...

За тих, кого нема на цьому світі,
і тим, хто буде, ми відстоїмо
їх майбуття...
                        Герої, не умріте,
але сьогодні збийте це ярмо,
аби колись не умирали діти.

                              11.2014