Вона мені наказує: «Пиши!».
І я пишу для неї палко так,
неначе подих свій лишив
над обрію кінцем, у споминах.

На столі зіжмаканий папір,
баняк чорнил, слід від білил.
Пилові круги, мов на перекір,
як прототипи вицвівших світил.

Бліде проміння, проблиски води,
вогке повітря, острах чужини.
І ледь палають воскові свічки,
а я пишу рядки великі та малі.

Вона стоїть і в очі заглядає,
шукає сяйво в нічному раю.
Ним живиться та ним зітхає,
я лиш відбиток тьмяний відбираю.

Навпомацки творити та ще справа,
коли за спокоєм стоїть омана.
Війна пашіє бентегою й сум'яттям,
молоді митці згуртовані багаттям.

Вона не скорить інтелектуальну працю.
Ні, не зламає милий рідний край.
І на заваді постмодерністському завзяттю,
не здужає повісити брехні кайдан!

07.12.22

Цей новорічний сон –
Не інше, як прикмета.
Цей сон іще би раз
Проглянув залюбки:

У путіна потрапила ракета
І путін розлетівся на шматки.

Намалюю Україну, у якій нема війни.
Де живуть усі щасливі її дочки і сини.
Ми хочем жити, посміхатись, радіти, вчитись кожен день.
До школи йти і не боятись,
звуків тих страшних сирен.
Ми просто діти, українці!
Чому застала нас війна?
Не забирайте в нас дитинство!
Ми так дорослі вже сповна.
Вже знаємо ми слів багато:
тривога, танки, укриття,
валіза, Джавелін, ракета...
Таке доросле в нас життя.
Вже скоро свято Миколая.
І я нічого не прошу.
Лише тихенько, на віконці
малюнок свій я залишу...

Тебе убили виродки за те,
Що ти не покорився їм без бою.
За те, що боронив своє, святе
І став на прю з рашистською ордою.

О, скільки безневинних, молодих,
Убила ти, імперіє безбожна,
Тавро на словоблудниках твоїх,
Розплати меч занесений над кожним.

І знову постраждали люди...
невинні люди...їх будови...
Цей розстріл був невипадковим-
вони нас знищують усюди...
Це-не комп'ютерна ігра!
Це-наживо всіх поховали!
Розтрощили і розіп'яли
обламками залізних грат!
Тварюки, ви ,бодай, не люди!
Ви-збоченці! Ви-супостати!
Ви- виродки, кати прокляті!
У вас мірзенна суть Іуди!
Ваш судний день не за горами:
не вспіє зойкнуть хворий розум,
як встромить смертную занозу
караюча рука між нами!

Безмозка рать рабів осатанілих
Руйнує все довкола, як завжди́.
Шматує душу, розриває тіло,
Аби по нас пощезли і сліди.

Та наш народ – то не юрба холопів,
Що в зад цілує батюшку-царя.
Орда безсила супроти Європи
І не поможуть полчища бурят.

Не віднайти сибірського шамана,
Який би вивів орків із пітьми.
І пропаде імперія погана
На манівцях Сибіру і зими.

Тебе немає, друже, ти загинув,
так просто зник, упавши з висоти.
Ти тільки й встиг, що душі наші вийняв
на огляд Бога з антинімоти.

Ти нанівець розбився – і розсипав
чимало мрій, сяйни́х сердець, погрудь.
Мов пташеня з гнізда, додому випав –
на смертний одр у невимо́вну путь!

Безповоротно згорблено прикуто
усіх обабіч чорної труни.
Комусь ти – смерть, комусь – тяжка покута,
а винен випадок без жодної вини!

10 серпня 2002 р., Богдани́

я тобі наспівую
хочеш
то послухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

Господом ділилися
і пайком останнім
як іти на ворога
ставити хрести
тим що відмолилися
і пішли в незнане
де занадто дорого
щось комусь нести

світлом поверталися
частували залпом
ой важке повітрячко
від свинцю і душ
як вам болю малося
хрестиком на мапі
чи гінцем для вісточок
що у щем ведуть

ми платили за наказ
душами
й бідою
отака то
круговерть
білий день
такий
була добра лава нас
залишились двоє
з тою
що не спинить смерть
без оков чеки

ой збирайтесь
дітоньки
я вас не залишу
пальці вже розтиснуті
небо вільне
теж
скільки того світонька
вибухне
і тиша
і не встигне свиснути
куля
із ТеТе

чи тобі наспівую
але хочеш
слухай
про дорогу пеклами
схилами війни
про хрести похилії
тим
хто йшов на муки
про бої запеклії
і ціну за них

глянь на небо чистеє
і пшеницю вільну
що від вітру хилиться
сонце колос п’є
у волошці вистояв
той хто духом сильний
той за ким зболілося
серденько моє

5 Грудня, 2018

зійшлося небо
хрестиком в прицілі
шукає виходу
по болю
з голови
я бачу
як душа скидає тіло
себе видушує
у видих
за рови

за вигорілу
лінію довіри
де пролягає
зціпеніння сердець
в яких
не ототожнюється
міра
а крик
ура
в запеклий бій веде

за маків цвіт
я їхніх три гвоздики
до перших сутінок
на полі покладу
отих
яких сюди
ніхто не кликав
які несли
в похміллі дикому
біду

відтяг затвор
і гільза покотилась
а запах пороху
повзе вужем в бліндаж
комусь
в минулу ніч
кохання снилось
а зранку чвиркала
під берцями вода

а тут
забракло
подиху
і світла
усі дороги
поховалися у тьму
у грудях
квітка відчаю
розквітла
її
з собою
на останній суд
візьму

і голоситиму
ось відчай
Боже
я пес-приблуда
що у реп'яхах провин
моя душа
на вістря в рані
схожа
а замість серця
шрами
ями
і рови

мене до скону
оминала тиша
та тіней кошених
не назбирав курган
лишень отих
від хрестика
що дише
за маків цвіт
за те
святе
но пасаран

4 Грудня, 2018

Із Володимира Висоцького

Позбирались на фронт - всі, хто міг,
полишили невпоране жниво;
вже і вбачити їх неможливо,
ген розтали в серпанку доріг.

    Витікають із колоса зерна, -
    ніби сльози невижатих нив,
    і зі шпар - наче вітер химерний
    до кісток зледенив...

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Ми у вежах високих живем,
нічийого не приймем дерзання,
і лише самота та чекання
супроводжують нас день за днем.

    Без ужитку залежались шати,
    сорочки помарніли святні,
    надокучило навіть співати
    довоєнні пісні.

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

Все навколо просякнув немов,
став наш біль до усього дотичний;
й цей надрив причитань віковічний -
ніби відгук старих молитов...

    Ми вас приймем, - зі сріблом на скронях,
    покалічених, хоч будь-яких,
    тільки щоб не було похоронних
    та чекання на них!

        Ми - ждемо вас, і шепчемо лиш:
        в добрий час, в добрий час, в добрий час!
        Хай попутні вітри не шмагають, а пестять вам спини!
        А потому - вертайтесь скоріш,
        верби плачуть по вас,
        і без посмішок ваших блідніші стають горобини.

(2022)

не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі
пробачте
за слів несподіване ню
в притупленім праві
піти й
не боліти

той біль повногрудий
три бою ковтки
то вдихи напалму
і видихи смерті
то гнів ціпеніє
у пальцях руки
і гул не вщухає
навколо
уперто

а поруч зі мною
лежить побратим
цигарку ділили ми
з ним
перед раєм
не знаю до чого
тим ранам рости
що рясно
мов маки
цвітуть-відцвітають

стривай
побратиме
нема вже доріг
он бачиш
на небі
ту тліючу цятку
це наші мовчання
причал
і поріг
нас
Богу війна
вже дарує
на згадку

ми станемо
спомином
поміж людей
з якими вплітали
життя
в перемогу
стривай
побратиме
ще п'ять нас іде
ще п'ять поспішає
невчасно
не в ногу

хай миті змаліли
аж видно стерню
дитинство
що маминим співом
зігріте
не бійтеся
любі
я не завиню
вам світла тривкого
в прибулому світі

6 Червня, 2018

Дитсадок був — Івасик Телесик --
Цегли битої купа між паль.
Чий то скімлить загублений песик,
А в очах квітне квітка — Печаль?

Що за крила в траві розпростерті? -
Бачиш оком розгубленим ти.
Нашим діткам - “солодкі цукерки”
Роздавали московські “брати”.

Шлють гостинці вони “превеселі” --
ТЕЦ розбомблені, вогники свіч...
Щоб у нас, як у них у оселях
Залягала полярна вже ніч.

Не прийде Дід Мороз більше з клунком
У життя ваше, дітки, легке.
А ведмідь бурий всим “подарунки”
Присилатиме — торби ракет.

О Боги, як же далі нам жити?
Кров і сльози, і пекло, і жаль...
Над землею, над купами вбитих
Розростається квітка Печаль.

Але що це? Вогненним салютом
Шерсть ведмедя палає густа.
І тікає з Херсона він люто --
Дістає наших воїнів мста.

Чує звір надпотужну харизму,
Топить біль свій в кривавій ріці.
Бо навкруг чудеса героїзму
ЗСУ проявляють бійці.

Щоб минули тривожні ці миті,
І розвіялась темрява зла,
Бийтесь вої, як несамовиті,
Квітка Радість у нас щоб цвіла!

2 грудня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не зможуть темні московити
Пітьмою світла загасити.
Допоки свічі наші світять,
То ніц не світить московитам.

Навести лад в своїй росії – напевне, справа заскладна.
Ось і надумали рашисти сусідського цупнуть майна.
Напрактиковане віками надбання дикої орди
вдиратися в чужі домівки «це наші землі!»…

Нелюди.

І лізе скаженіла зграя, пиха крапотить із кликів.
Двоногі наче, а за суттю нашестя куцих шкідників.
Чого торкаються – все гине: гниє, марніє, умира.
То що таке оця росія? Нещасть невситима діра?

Пишаються своєю злістю, погрози сиплють, як зерно.
Усупереч ознакам роду всередині саме лайно.
І після свіжої підлоти «ми к вам з добром. Ми вам брати!»
дивуються, що їм не раді, що їх не люблять…

Нелюди.

Зійшлися в остаточнім бою дератизатор і пацюк.
Із чим воює Україна? Женімо геть оцих тварюк!
Наводьте лад в своїй юдолі чи рознесіть її к дідькам.
А в цій землі знайдеться місце лиш вашим трощеним кісткам!

02.11.22

Породжені війною розуми свідомих,
землі своєї праведних творців,
вони є з болю, крові й куль ворожих,
тіла викувані з молитв.
Могильнії міста катованих життів
та сенси поміж тихих слів,
квітчанії поля думок страждалих,
останній материний спів.
Що бачиш ти в снах полеглих?
Пекельне зарево прийдешніх днів
чи шлях свобод вельми п'янких?


Авторка: Валерія Ворона
26.08.22

Скільки мов пам'ятаєш нині?
А у мене лишилась - рідна.
...Як там осінь в твоїй країні -
Золота, не дуже ковідна?

Золота і у нас. Дощило,
Трохи небо промило зболене.
Живемо. Й де беруться сили -
Із землі? Кажуть, тут намолено.

Медом мазано. Сила ллється
Із землі, що ми точно звільнимо.
Ти не слухай брехні. Слухай серце,
Що потужно пульсує хвилями.

Знаєш, лжа, і біда, з'єднавшись,
Не питають кордонів, друже.
Слухай серце моє, як завше,
Listen to my heart, as usually.

Рідна мова
в моєму
мозку,
Зрозумієш
мою
єдину,
Нескориму:
мій ворог -
Moskow.
Чуєш,
в серці моїм -
Україна.

20.11.2022

Хай завтра московія стане болотом,
Де кумкають жаби і виють вовки,
Бо вже допекла ця паскудна сволота
На довгі роки наперед.
На віки.

Нехай би казились собі в кацапстані
І там захлинались у власнім лайні.
Аж ні – насилають недолюдків п’яних
Щоб знищити світ у пекельній війні.

То згинь же навіки, імперіє клята,
Хай щезне твій слід між лісів і боліт.
Не будеш у нашім краю панувати
Ніколи – допоки існує цей світ.

Шляху за переправою немає,
коли його второвує війна,
та є ще характерники у краї
і в Конотопі – відьма не одна.

Загатять води, наведуть понтони
і виведуть сухими із води
непереможні у бою загони
супроти іга клятої орди.

У ворога лукавого і злого
відвоювати маємо своє,
важкою буде обрана дорога,
та є ще сила і відвага є.

Для перемоги треба небагато –
дорізати одного супостата,
а там – чи НАТО буде у кремлі,
чи Україна завоює НАТО,
але... «і буде син, і буде мати...»,
і мир настане по усій землі.

11/22

Приснився сон, що вже війни немає:
по «зебрі» весело крокують дітлахи,
і дзеленчать, як дзвоники, трамваї,
і неба посміхається блакить…

Та раптом - біля спаленої хати
підводиться загиблий воїн із землі,
руками сірий попіл отряхає
і тихо посміхається в імлі.

А я кажу йому: «Ти чуєш, друже?»
Слова незграбно застигають на вустах.
«Спасибі, що живий, - кричу. - Одужуй!»
Та він - вже білосніжний птах.

Повільно розправляє довгі крила
і розчиняється ген-ген за небокраєм,
лиш хмари пропливають на вітрилах…
Приснився сон, що вже війни немає.

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Зруйновано. Знищено. Вбито.
Лиш сум, наче тінь, біля тебе…
Як вірити вже? Як любити?
Чи чує нас хтось там, на небі?

І вмить припиняє дебати
хлопчик-кульбабка з телеекрану:
«На фронті б‘ється мій батько,
а я маю битися з раком!»

Сльоза застилає очі -
ти мусиш тепер пам‘ятати,
що десь із тобою поруч
б‘ються кульбабка і тато.

Я гадав, наснилося мені,
Ніби десь є фабрика брехні.
Та вона існує наяву
І ведуть сліди її в москву.

Там шизують мало не щодня –
Все нова вигулькує брехня.
Соловйовий брєд на киселі –
Так уміють тільки москалі.

Верещать, що рашку на зорі
Бойові обсіли комарі.
Загризають гірше за вовків
Доблесних російських вояків.

З комарів намножились стрільці –
Агресивні біо-горобці.
Їхні зграї – страхітлива хрєнь,
Бомбардують рашку кожен день.

Тож піде невдовзі псу під хвіст
Недобитий кримський їхній міст,
А затим завалиться цілком
Вся параша вкупі із пуйлом.

Вже давно б їх трясця узяла,
Якби не поплічники пуйла.
Мінськ, Пхеньян, Пекін і Тегеран
Підшивають лапті росіян.

Та дарма дуріють брехуни –
Язиком не виграти війни.
Буде снитись довго їм Хер-сон,
На концерт закличе їх кобзон.

Приблуднику, навколо глуха ніч.
Чого стоїш примарою, що хочеш?
Сьогоднішнє з усіх твоїх обличь
найосоружніше. Кого ти ним зурочиш?

Мовчить і дивиться. Зіниці – чорна мла,
затягує в свої клейкі тенета.
Із них не вирватись, розпука в них звила
просякнутого сумир’ям намета.

Не ворухнеться чорна шпара – рот,
що як провалля в висохлому степу,
родильна зала знегод і скорбот,
зневірою закладеного склепу.

Звисають руки чорними плітями.
І ніби не погрожують, але
страхи вилазять, гострими зубами
шматують серце в кров’яне желе.

Шмати перебирають чорні кігті.
Розтягують, уносять у пітьму.
Пульсуючі жаданням жити крихти
формують вперто лінію пряму.

Приблуднику, світанок забарився.
Але імла, хоч сильна і лячна,
не нездолана, доки не змірився,
не безнадійна, хоч яка щемна.

15.09.22

Я хочу чути музику без слів
Коли нічого не потрібно говорити
Сидіти вовком і на місяць вити
Відлунь чекати від далеких берегів

Чому не можна, щоб вони жили
Хороші люди, з добрими очима
Війна як тінь, що ходить за плечима
І мов чума викошує тили

Шматки металу зграями летять
З вогнем, громами, зливою і градом
В окопи й бліндажі вповзають гадом
Вкусити, хто за рідний край стоять

Цим злим потворам точно все одно
Кому й для чого вік земний вривають
Як сильно ждуть їх, моляться, кохають
Хто сіль землі, зерно її й вино
...

Ми завинили в тому, що у час
Коли, як Гамлет, мали обирати
Не поспішали голови складати
Хрест на Голгофу понесли без нас
...

Життя триває, міниться, дзвенить
Дитячий щебет, душу розриває
Калина гілками новими приростає
Аби не дати жертву цю зганьбить
...

2022

Це боляче – дивитись у вікно,
на коливання листя в вітру дмухах
і чути рев ракет в оглухлих вухах,
і бачити, як застигає в муках
повітря, як збирається вино
в паруючі пагубою калюжі,
як руки поспішають небайдужі,
достоту знаючи, не встигнуть все одно.

За тим вікном, колись, ішло життя.
Світанки розносило по домівках,
цілунки залишало на маківках,
в вітальних розсилаючи листівках
обране запопадливо ім’я,
поки не здибало націлені гвинтівки
і не розпалося на друзки та уривки,
розкидані навкруги навмання.

І це вікно тепер лиш клапоть скла,
що відділяє мари від кошмару,
плівка тонка над вирвою тартару,
не знаючого світла і добра.
Це боляче – дивитись на примару
і чути голосіння в пустоті,
і відчувати спазми в животі,
ставати раз за разом чорним гаром,
лишаючись в позаскляній плоті.

12.10.22

Генерал-лейтенант Складновимовити
За два дні запустив (тобто вимів)
Зо дві сотні крилатих ракет,
Підірвавши військовий бюджет.

Половину з них збили ПС,
Півдесятка потрапили в РЕС,
Ну, а інші - куди попало.
ВКС відрапортувало,

Що усі вони влучили в ціль.
Ім збрехати - хоч падай, хоч стій -
Як два пальці об чорний асфальт.
Не вилазять із білих пальт

І кричать на трибунах ООН,
Що напав на них батальйон
І 100500 солдат
Польських найманців й інших НАТ.

12.10.22

путін лаштується в рай? –
Цур, душогубе запеклий.
Краще собі пошукай
Місця теплішого в пеклі.

Щоб веселіше було,
Аби душа не хандрила,
Може, прихопиш, пуйло,
Брата по крові кіріла.

В вересні має бути бабине літо
та вересень майже минув.
Жменькою краплинок начисто вмитий,
час розглядає війну.
Дивиться, очі свої видирає
й огляда з всіх боків
небо ще літнє густе неокрає
з відбитком чорних птахів.
Що ті пташини там малювали?
Дуже розпливчатий фон.
Наче габою вкриті завали
не пережили полон,
наче прокльонами всіяна грядка
щириться віспой горбків,
ось літачок, однокрилий, на згадку,
спробував та не злетів.
Час, натягнувши свої окуляри,
в очі уп’явся війні.
В склерах її височяться доляри
закривавлені.
Все загробили, червоне гнилля
лізе назовні з очниць.
То референдум за За!Могилля
навіть без куцих дільниць.
Що то за погань – час відвертає
погляд з огидою геть.
Десь ще є сонце у небокраї.
Тут тільки смерть.

24.09.22

Лягла у теплу за тобою постіль,
Чекаю, як закінчиться війна.
Тебе чекаю… не на мить, не просто в гості.
Додому - в ковдрі замерзатиму одна.


Лягла у теплу за тобою постіль.
Вона, як я, тримає дотик твій, парфум.
Лежатиму одна всі ночі поспіль -
Минай мене, безладний, сонний тлум.

Лягла у теплу за тобою постіль,
Своїм теплом триматиму твоє.
Ти ж обіцяй, благай у Бога осінь:
Останню, що з війною заграє.

Лягла у теплу за тобою постіль...
Бодай здалося, хай же марю я!
Чи то лунає в серці моїм Постріл?
Чи то холодна стала постіль вже моя?

Уже не буде хепі-енду.
Все.
Або ми.
Або вони.
Згоріли міфи і легенди
В пекельнім полум’ї війни.

І на оновленій землі
Не буде клятого сусіда.
Як воші, щезнуть москалі,
А з ними українські гниди.

Отже, потреба є.
Вона для тебе, моя Україно. Вона для тебе.
Здихатись тієї наволочі,
зажити спокійно на власній землі.

Вона для тебе і має велику ціну.
Найбільшу з можливих – людські життя.
Ти мусиш сплатити, моя Україно.
Нема варіантів. Нема вороття.

Вона і для них. Вони будуть платити
за кожну краплину твоїх крові і сліз.
Встановлює всесвіт безжалісне мито
на маніакально плекану злість.

Вона і для сих – обережних, сторонніх
«Тож все далеченько, до чого тут ми?»
У пароксизмах пекельних агоній
чи вдасться купити спасіння грішми?

Розчахнуті брами. Чия в тім потреба?
Хто їх відчинив та кому зачиняти?
Моя Україно, завдання для тебе.
Тобі світоустрій новий будувати.

20.09.22

Колаборанти-зрадці,
найманці «руzького світу»!
Ви як великій цяці
кланялись московиту:

це ж бо - часи кар’єр,
ще і з чима́лим зиском!..
Що ж, біжите тепер
разом з ворожим військом.

...Ваших батьків - з Рязані
          перли сюди прокволом, -
наш розвести чорнозем
          вашим пісним підзолом.

Й чутно було: «Хохли!» -
й горда така гримаса...
Гребали ви, не могли
вивчити мову Тараса,

вам до смаку - єдина
давня брехня Олександра:
щось про «слов’ян родину»,
й інша ота пропаганда...

Досить! Живіть десь там.
Плюньте в Дніпро з порога,
і - скатертиною вам
та рушником дорога!

Їдьте в свій рай імперський,
там вам підтягнуть мутри;
там і народ братерський,
а не зловісні укри...

Їдьте вже самохіть,
доля вам лижви мастить!
Тобто - нехай щастить
(в значенні - «нех#й шастать»).

(2022)

Уже пуйла не звеселя
Спецоперація кремля.
Вже бункерний затямив дід,
Що вліз туди, куди не слід.

А те ще буде, підожди, -
Іще отримаєш звізди...
Зариють бункерне пуйло,
Аби і сліду не було.

Пошлють медведєва й шойгу
Сніг прибирати у тайгу,
Скабєєву і симоньян
Потурять десь за магадан.

Їм, з жириновським в унісон,
Услід співатиме кобзон...
І буде празник на землі,
Як пощезають москалі.

«Ми ж як раніше разом можем жить!» –
лунають марення російських біснуватих.
«Гуртом про щось співати, гомоніть
на мовах двох, Победу святкувати…»

Бздюхи російські, мізки не ї**ть!
І дружніми рядами йдіть до біса.
Ось там, із ним, братайтесь та живіть.
Зв’язки родинні, спільні риси… звісно

він також може вас поперти геть,
бо навіть в біса є свої чесноти.
Він може не схотіти жити вщерть
зануреним у брехні та мерзоти.

Мір руський, то такий собі чиряк,
вмістилище непотребу та гною,
що верне навіть бісових чортяк
від тої коаліції чумної.

Отож беріть фантазії свої
та пхайте прямо путіну у сраку,
чкурнувши спішно з нашої землі
до свого одурілого бараку!

11.09.22

Чернигов здесь, Русь, осада,
из залпов и бомб тирада*,
подвалов в домах прохлада,
асфальт огранен из ада.
сосед “заболел” – досада –
кастрирован мозг для стада.
Самим защитить все надо,
ну вот и Герой – награда.

13.08.2022г. Чернигов Ст.4

Скінчився бій. Час – опочити.
Спадає сутінь. Січе негода...
Та як же любій не подзвонити,
коли з’явилась така нагода?

«Привіт кохана!.. Усе нормально...
Я ще на фронті... Воюю кревно...
Лютує ворог, вбива безжально,
та Бог боронить мене, напевно.

Звідсіль до Нього уже близенько, –
так низько небо звиса черлене...
Молюсь за тебе, моя рідненька,
бо знаю: тужно тобі без мене.

Я чую, люба: тобі не спиться,
хоч пізній вечір і тьма схолола.
Влягайся, мила... Нехай присниться
тобі твій ангел і мир довкола.

А як уранці загляне сонце
й зігріє сяйвом вікно студене,
впусти швиденько його в віконце, –
то подарунок тобі від мене...

Пробач, кохана, – ізнову виклик.
Свистять снаряди – втікати пізно...»
А потім – вибух... Прощальний викрик...
Усе збагнула й зайшлася слізно...

29.08.22

Вже відстрілялись льотчики-орли,
Хаймарсів* залпи також відгриміли.
І піхотинці славні в бій пішли,
Вони місцевість зачищають вміло.

І армія ординців — у котлі,
Наїлася і пороху і сажі.
Ох, жару дасть Володарка полів -
Тож начувайся ти, прелютий враже!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.

Буває, гине у страшнім бою,
І скромний, з себе не вдає героя.
Окропить землю дорогу свою
Жертовністю освяченою кров’ю.

Він входить перший в місто чи село,
І пригорта врятовану дитину...
І плаче мати: тяжко як було
Без тебе, визволителю, мій сину!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.


26 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Щоночі тебе убивають,
Щоранку ти знову в бою,
Не скиглиш ти і не волаєш,
Солоних все ж сліз не ховаєш,
Боронячи долю свою.

Вітрами степними напнута,
Промінням просякнута вщерть,
Розп’ята та вже не закута,
Свободна від рабства й отрути
Вітрилом на волю крізь смерть…

Твій опір запалює зорі,
У спротиві зміцнюєш дух,
Йдеш обраним шляхом до волі
На власній землі і на морі…
Не стримати праведний рух…

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееееееееееееееееееееееее
(2022)

Прийшли в наші землі лихі вороги,
Як злодії вранці напали.
Зайня́ли Азову усі береги,
Аж під Маріуполем стали.
І місто в кільце узяли у тісне
В надії великій, що скоро
Вже буде, і декілька днів не мине,
Лиш їхнім Азовськеє море.
Взялися стріляти із танків, гармат,
Щоб захисників перебити.
А в них того всього ж було у стократ,
Тож не припиняло гриміти.
Від вибухів землю страшенно трясе,
Від них не сховатись нікому.
Нарешті затихли – здається, усе!
Чи ж можна зостатись живому.
Та, ледве у місто вони увійшли,
Як з вікон, підвалів, зусюди
Стріляти у тих ворогів почали,
Свинцем зустрічати у груди.
І танки палали, і їх БетЕеР.
На вулицях чорно від диму.
І ворог назад відступив – не тепер.
І знову гарматами тими,
І «Смерчами» і «Ураганами» їх
Взялись вони все поливати.
Іще й літаків налетіло страшних,
Щоб бомби із неба скидати.
Знов місто палає, земля аж двигтить.
Хто виживе в пеклі отому?
І марево чорне над містом стоїть.
Нарешті, уже від утоми
На землю спочити лягли вороги,
Щоб вранці у місто вступити.
Тепер уже точно то їм до снаги,
Вдалося усіх перебити.
Та вранці їх знов вал вогне́нний зустрів
На вулиці кожній, з будинків.
І сотнями мертвих лягло ворогів,
Живі утікали із криком.
Сидять генерали ворожі, ніяк
Не можуть того зрозуміти:
Коли вони місто обстрілюють так,
Як можна комусь уціліти?
Та знов ешелони снарядів везуть,
Та знову по місту стріляють.
Страшні літаки понад містом гудуть
І бомби важенні скидають.
Змішали з землею усе навкруги,
Нічого уже не вціліло.
Бояться, проте, увійти вороги,
Розвідників перших пустили.
У місто прокралися ті уночі.
Тихенько снують у руїнах
І бачать побитих кругом, ідучи.
Живої немає людини.
Вернулися радісні – врешті-таки
Нікого у місті немає.
І вранці вступили ворожі полки
На вулиці. Та зустрічає
Їх знову вогонь. Знову танки горять.
Та звідки ж вони узялися?
І знов ворогам довелося втікать.
Сумні генерали зійшлися,
Не знаючи: що далі мають робить.
Знов стали по місту стріляти,
І знову земля від снарядів дрижить
І бомби взялись вибухати.
Смалили по місту не день і не два,
Аж розчервонілись гармати.
Узяти скоріш вимагає Москва,
А як його можна узяти?
Як знову змішали з землею усе,
Розвідників нових послали.
Ті тихо крадуться, самих аж трясе.
Кругом лише вбиті лежали.
Хто ж їх зустрічати візьметься вогнем,
Живого ж не видно нікого?
Аж бачать, від моря іде й не одне.
Засіли – що ж буде із того?
А ті у цеберках води принесли
Та й мертвих взялись поливати.
І рани на них у момент зажили
І мертві взялись уставати.
Схопили цеберки, до моря ідуть
І воду скоріш набирають,
Шукають загиблих, водою поллють
І ті теж усі оживають.
Розвідники до генералів летять:
- Ми знаємо в чому їх сила!
Вони можуть мертвих своїх оживлять.
З Азова вода оживила!
Ну, що ж, коли так. Знов гармати гудуть
І знов літаки налітають.
І гатять по місту, й по берегу б’ють,
До моря шляхи відрізають.
Коли канонада затихла-таки
І всі літаки полетіли,
Вступили у місто ворожі полки.
Та їх лише мертві зустріли.
Зраділи вони та до берега мчать,
Аби свої рани промити,
Та ще тисячі своїх мертвих піднять,
Водою усіх окропити.
Та якось не так на них діє вода:
І мертві не хочуть вставати,
І рани вона іще більш роз’їда,
Що стали від болю кричати.
Побігли від берега воду шукать,
Щоб воду азовську ту змити.
Не хоче вона ворогів рятувать.
І як можна те пояснити?
Щоб більшою їх «перемога» була,
Щоб було що їм показати,
Вони наших вбитих негайно велять
Водою усіх оживляти.
Оживлять, хапають і в’яжуть мерщій.
Їм буде тепер чим хвалитись.
Але забувають – поки ще живий,
«Азов» проти них буде битись.
І прийдуть, все рівно, до моря сини,
Я так сподіваюся – скоро.
І всіх ворогів будуть гнати вони
Подалі від рідного моря.

Гелікоптер піднявся, наче сокіл,
А поруч і розвідувальний дрон.
Уже наводять он гармати хлопці --
Більш не берем кацапів у полон.

Горить земля в рашистів під ногами,
Морська піхота вирушила в бій.
Співає вітер їм бадьорі гами
І сонце сяє в висі голубій.


ПРИСПІВ:
Засмаглі орли і орлиці,
Шугають, як блискавки, вниз.
Від жаху тремтить блідолиций
Москаль — гвалтівник-горлоріз.


На море глянь, ракетами ціляє
Десантний корабель наш орків знов.
Ворожий флот, його бандитські зграї -
Горять і пачками ідуть на дно.

І прапор наш — на острові Зміїнім,
І Кримський міст розбомблений димить.
Все буде, браття й сестри, Україна --
Херсон, Донбас і Крим одіб’єм ми.


ПРИСПІВ:
А Збройним силам нашим слава,
Хай живе вона у віках.
А Московитська зла держава
Нехай розсиплеться у прах!

20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Із Володимира Висоцького

Був наказ не здаватись - вони не здаються,
й нікому не треба за це орденів.
Тільки ворони чорні пожадливо в’ються
над трупами наших синів.

«Бог війни» гуркотить на своїй колісниці,
досадний для нього спочинок бійців...
Хтозна-звідки ті білі з’явилися птиці
над лавами наших мерців.

Після смерті - до кожного птах свій озветься:
білокрилі - ознака святих шерегів;
а для воронів - буде пожива, здається,
на чорній орді ворогів.

(2022)

Збираю себе по краплинах,
Збираю себе по камінчиках,
Збираю себе по хмаринах,
Вплітаючи сонце у вінчики.
Збираю себе по пелюстках
У цілісну літа квітку,
Збираю себе по пір'їнах,
По клекотах в небі лебідки.
Збираю себе по листочках -
Уже зеленіє липа,
Збираю себе у садочках
По крихтах барвистого квіту.
Збираю себе по слову,
По нотах, по барвах палітри,
По хвилях збираю себе,
По шерехах теплого вітру,
По усмішках діточок, по дії,
Молитві до Бога...
Збираю себе щомить..
Збираю... і йду у дорогу.

Із Володимира Висоцького

Скільки наших бійців - хто від рани заслаб,
хто вернувсь у труні...
У воєнні часи сповіщає Генштаб
лиш про втрати на тій стороні.

Тільки успіхи нам не даються, повір,
просто так, просто так:
он у полі застиг, наче здоланий звір,
весь у сажі, скалічений танк.

Наш товариш закрив, без вагань чи промов,
там прорив черговий...
А у зведеннях - ворога втрати ізнов;
ну а ми - на рубіж вогневий.

2022

Наші панельні будні
Від спеки рятує душ.
А розмови нічні
Стали, мов вірші-верлібри.
Поки достатньо дощів.
Море тепер — калюжі,
Бо на море зараз не слід.
Ми туди й не поїдемо.
Однак відпочити треба,
Трохи набратись сил.
Злегка себе перемкнути,
Простір змінити також.
Маємо спільну мрію —
Чесний суцільний мир,
В якому немає прильотів
Й відсутні різні атаки.
В якому немає тривог:
Повітряних та панічних.
У небі — планові рейси,
Літають птахи й комахи.
Під синьо-жовтим стягом
Ми творимо нашу вічність,
Де кожен смакує життя
З насолодою вільного сма́ку.

Із Володимира Висоцького

Солдат не нив, не скнів,
прибути в строк устиг -
й немов із килимів,
ми трусим пил доріг.

        Наш рух невтримний поки,
        й радіє вороння;
        лисніють наші щоки,
        вилискує броня!

                По спаленій рівнині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай...
                        Гарний берет!

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

Стрічає нас цвітінь,
горить все після нас,
й летить над нами тінь
того, хто дав наказ.

        З поживою в кишені
        додому вернемось,
        й русяві наречені
        потішать нас чимось...

                Та це - пізніш, а нині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай!
                        Як в очерет...

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий¹.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

(2022)

¹Див. ru.wikipedia.org: «Мы как мученики попадём в рай, а они просто сдохнут».

Наче літо, як літо – звичайне.
Сонце точить червоні носи.
Бахнув грім. Неприродно так бахнув, фатально.
І відлуння – ревуть голоси.

Тож був грім. Але небо безхмарне.
Не волога в повітрі, зола.
Це гроза… це гроза…, це… намарно.
Закривавлені стогнуть тіла.

Сонце сяє. Обов’язок має
гріти землю, купати в теплі.
Геть байдужо чи все ж співчуває
тій сплюндрованій чорній землі?

Чи спроможне спустити завісу,
скрити край від безжальних ракет?
Дати дітям впиватися літом,
захистити, вбезпечити світ?

Наче літо, як літо – спекотне.
І нехай буде дуже жарким
і виснажливим, скрутним, турботним,
аби тільки в грозу ричав грім.

23.07.22

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

Тривога - відбій, тривога - відбій...
У проміжках часу сотні вбитих надій
Сотні вбитих Романів, Степанів, Оксан...
Зламався лічильник від кількості ран

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Знов Вітчизну шматує вогняний змій
Усім не сховатися, майбутнє - туман
Розбитих сердець сумний караван

Тривога - відбій, тривога - відбій...
Плач, коли важко, а як можеш - радій
Вже помсти клекоче бездонний вулкан
За наших Романів, Степанів, Оксан...

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Осатанілий русский мир
Руйнує все, на що натрапить,
Куди сягне кривавий зір
Очей московського сатрапа.

Безбожні ородища поган
Взяли в облогу схід Європи
І братства між "братів-слов'ян"
Не видко від часу потопу.