Тиша. Вечір надворі,
Сонечко сховалося.
Цілу днину дітворі
Ніжно посміхалося.

Заснули зайчики,
Заснули білочки,
І ти наш котику,
Засни, засни.
Заснули квіточки,
Заснули діточки.
І ти малесенький,
Засни, засни.

Тиша. Вечір надворі,
Зіроньки з’явилися.
Спать лягайте, всі малі,
Вже за день стомилися.

Заснули зайчики....

Тиша. Вечір надворі
Ходить попід вікнами.
Вийшов місяць угорі,
Наче сріблом витканий.

Заснули зайчики...

Тиша. Вечір надворі
Ледь у вікна стукає.
Час лягати дітворі,
Казку, діти, слухайте.

Заснули зайчики…

http://makrus-studio.com/node/1378

У кімнаті тихо-тихо,
У колисці спить синок,
За порогом ходить лихо
Та витрушує сніжок.

Ти не бійся, любий сину,
Скоро скінчиться зима,
Лютий вистелить перину,
А засне на ній весна.

Зацвітуть садочки рясно,
Зашумить зелений гай,
Зашаріє сонце красно,
Спи, синочку, засинай.

Хай насняться тобі літо
І казкова голубінь,
У шовковім стиглім житі
Золотий крилатий кінь.

Сіреньке мишенятко
Під кущиком сиділо.
Від носика до лапок
Біднесеньке тремтіло.
Воно ж таке маленьке,
А світ великий... Дуже!
То ти йому всміхнися,
Мій милий добрий друже.
Бо робиться на світі
Від посмішок тепліше,
Тоді радіють навіть
Маленькі сірі миші.

(А наше мишенятко
вже трошки сміливіше!)

2009

Я – ватяна лялька,
Із ґудзиків – очі,
Сиджу у куточку,
А бавитись хочу.

І ручки, і ніжки
Пухнасто-невмілі,
А я ж танцювати
Колись так хотіла.

Косички-шнурочки,
Без усмішки губи,
Невже я такою
Завжди тепер буду?

2008




Бувша третя строфа (кому цікаво:-))

І думала – буду
Я прима на сцені,
А доля, мов юда,
Сміється із мене.

Для кота смакота
У кутку стояла –
Аж горня молока!
І шматочок сала.
Кіт хлебтав язичком –
Стало видно денце.
Вже й нема молочка –
Та радіє серце.
Сало кіт береже
(Ой смачне ж, до речі) –
Мишка хай забере
На обід малечі.
2009

Нині матінка-матуся
В магазин ходила
І малій Мартусі-доні
Щось таке купила!

Не скакалку і не м’ячик,
Не слона, не мишку.
Просто диво-подарунок,
Ну звичайно – книжку!

Тож тепер мала Мартуся
Вже роботу має –
Подругам-лялькам новеньку
Книжечку читає.

2009

Бусол ходить по болоті –
Чап - чап - чап.
Носить жабу він у роті –
Хап - хап - хап.
Жаба лапками махає –
Ва - ва - ва.
Відпустити вимагає –
Ква - ква - ква.
Бусол думу думав довго –
Дум - дум - дум.
Без обіду, ой, недобре –
Сум - сум - сум.
А у жаби – жабенята –
Жаль - жаль - жаль.
Без обіду теж малята –
Гай - гай - гай.

Бусол довго не вагався –
Без обіду він зостався.
У водичку жабка – бульк!

2009

Дощик сумно зазирав
У моє віконце,
Бо його з високих хмар
Виганяло сонце.
Сонце-сонце! Не пустуй –
дощику всміхнися.
Хай нам діточки ростуть
Від тепла й водиці.
2009

“Сліпий” дощ – явище природи, коли одночасно паде дощ і світить сонце. Кажуть, від такого дощу гарно ростуть діти :-)

Осінь яблучком вкотилась
До моєї хати
І тихенько примостилась
У кутку дрімати.
Подрімала, відігрілась –
Вибігла за двері
І листочком закрутилась
У танку веселім.
06.10.09

До мене сьогодні всміхнулась калюжа!
Ви знаєте, я здивувалася дуже,
Але посміхнулась у відповідь їй –
Метелики раптом злетіли з-під вій!
Кружляли навколо – зелені, червоні,
Торкалися ніжно обличчя і скроней,
Сплелися у райдужне, гарне намисто,
А потім на землю попадали листям.
А деякі втрапили прямо у воду –
Краси я такої не бачила зроду –
Неначе грайливі русалки із вітром,
Віталося листя зі мною привітно…
Чи то мені, може, на хвильку здалося?
Це ж осінь-чаклунка, це ж осінь, це ж осінь…

Жабенятко край калюжі
Якось сумувало:
- Поясни мені от, друже,
Чом такий невдалий?
І чому не вийшов ростом?
І чому немилий?
І чому негарний просто?
І чому безкрилий?
Хвіст відпав! Немає рогів!
Зовнішність незграби!
Дзьоб? Нема! Криві ще ноги!
Хоч би ноги... Лапи!
Свою зовнішність як бачу
Я в тобі, калюжко,
Так одразу гірко плачу...
Хоч були б ще вушка!

Вітер враз зірвався дужий,
Схвилювавши воду.
Жабенятко у калюжі
Бачить іншу вроду.
Роги є, і дзьоб з’явився,
Крила, як у птаха,
Хвіст відріс та розпушився,
Зріст, як у жирафа...
Жабеня очей не зводить:
- Що це за страхіття?!
Зрадив рід свій, що походить
З енного століття?!
Що казати? Що робити?
Хочу все вернути!

Стих тут вітер... Сонце світить,
Наче все забуто.
Брижі зникли на водиці...
Жабеня без зміни!
_____________________________
Всім, що маєте, хваліться.
Не збавляйте цІни.

У кватирку, мов сестричка,
Стука дзьобиком синичка:
"Не забула ти про мене?
В мене пір'ячко зелене,
Я вся спереду жовтенька,
І сама така маленька..."

"Ні, синичко, не забула!
Черевички теплі взула?
Я ж без тебе - ані кроку!
Ось довчу лише уроки...
Почитаю я вже потім,
Почекай мене на плоті... "

"Ой, куди ж ти, доню мила?
Ти ж уроків не повчила!
Обіцяла ж - на п'ятірку!..
Не пущу тебе на гірку!
Чом сумне у тебе личко?.."
"Мамо, мамо!.. Там - синичка!.."

Морозець малює знову
На вікні моїм корову.
А ще він намалював
Зайченятко поміж трав.

Ну й веселий цей стрибайчик,
Що хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Мама в двері заглядає:
"Хто це там такий стрибає?
Хто це білий, наче сніг,
Перестрибує поріг?"

Зайчик мій так розстрибався,
Що аж татко налякався.
Він подумав, що то лев
Стрибонув із-за дерев.

А бабуся, а бабуся
Тільки зайчик відвернувся,
Заховалась аж на піч,
Там просиділа всю ніч.

А веселий цей стрибайчик
Знов хапа мене за пальчик.
Він лякає - не боюся,
Він стрибає - я сміюся!

Мчу я, мчу на ковзанах,
Обганяю всі машини,
І злітає шарф, як птах,
Не боїться. що покину.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

Лід гладенький, наче скло,
Ковзани мої з мотором.
Гей, ви там, на НЛО,
Доганяйте - поговорим!

Нумо газу, ковзани!
Гей, інспекторе, дорогу!
Якщо зможеш - зупини,
Чи хутчій сурми тривогу.

Навіть вітер здивувався:
"Звідки він такий узявся?!
Ще такого не було,
Щоб відстало НЛО..."

На полях росте пшениця,
Із джерельця б’є водиця.
Сонце гріє місяць світить,
Бджілка мед збирає з квітів.


Дощик ллється із хмаринки,
Сніг пухнастий сипле взимку.
Пташка в’є гніздо на гілці,
А дупло потрібно білці.


Зайчик любить кущ густенький,
На пеньках ростуть опеньки.
Потічок біжить до річки,
На горбах шумлять смерічки.


У норі живе лисичка,
Гусеня скубе травичку.
Сови люблять полювати,
А ведмеді довго спати.


Жабеня живе в болоті
З крокодилом з бегемотом.
А зозуля все кує
І гніздо чомусь не в’є.


Як покропить дощ лісок
Йде мурашка під грибок.
Риба любить чисту воду
Все це – часточка природи.

Як учитель ваш і тато,
Буду вам розповідати
Про важливі дуже речі –
То ж послухайте, малеча.
Якось, пізньою весною
Ось що трапилось зі мною:

Був я молодий, зухвалий,
Носа пхав куди попало:
В голові геройство грало,
Хоч батьки попереджали
Про всілякі небезпеки:
Сіті, хижаків, лелеку...
Але хто ж батьків тих слуха,
Навіть коли має вуха?

То ж я плив на пасовище,
Де травичка найсмачніша.
Тихо, сонечко ласкаве
Зігрівало воду ставу,
Серце, сповнене надії –
Про майбутнє щастя мріє.

Раптом, крики, зойки:”Хрясь!”
– Закривавлений карась
Б’ється в щелепах у щуки :
Розпач, біль, нестерпні муки,
Порятунку просять очі,
Помирати неохочі...

Я чкурнув мерщій тікати
Поміж лоз, міцних, як лати.
Та сумління серце крає:
“Що, як боягуз тікаю!?
Мав би не про себе дбати!
А друзяку, майже брата.
Карася в біді покинув –
На мені тяжка провина”.

Повертаюсь:” Друже, де ти?!”
Тиша, як в обіймах смерті...
Не залишивши ні сліду,
А ні залишків обіду
Щука, округливши тіло,
Непомірно розтовстіла.

Запізнився!.. От невдача –
Ледь від розпачу не плачу.
З сорому потупив очі –
Бачити себе не хочу.
І поплив у даль безкраю,
А куди – і сам не знаю.

Так пройшло чимало часу :
Скільки – не скажу відразу,
Доки не почув я звуки,
Ніби щось ритмічно грюка,
То затихне, то гуркоче,
Ніби грім посеред ночі.
Підпливаю ближче, бачу:
Берег, пляж з піском гарячим,
Музика з авто лунає,
Жаб зібравши цілу зграю.
Голова руда собача
Простягнула довгу пащу,
Вигнувши язик, мов ложку,
Воду черпає потрошку
І несе собі до рота!?
От сюжет для анекдота:
Казочка про те, що люди
Винайшли усе і всюди!

Під кущем з другого краю
Чоловік в руці тримає
Довгу палицю гнучку.
Вперше на своїм віку
Бачив гру цю чудернацьку:
Розмахнувшись він зненацька
В воду щось жбурляв далеко,
Чим весь час лякав лелеку,
І чимдуж тягнув до себе?
Досить дивна ця потреба
Так робити знов і знов –
Я в ній сенсу не знайшов.

Поряд дід чи то заснув,
Чи вдивлявся в глибину,
Із дубцем в руках закляк...
Раптом з неба впав Черв’як –
Каменем пішов униз,
А за мить, немов повис,
Зупинився в глибині –
Дивним це здалось мені.

Синій, змучений, змарнілий,
Крикнути не мавши сили,
І дригнутися не міг,
Бо не мав з дитинства ніг.

Бідолашний той Черв’як
Був наштрикнутий на гак,
Що висів на волосіні,
Витягнутій в небо синє.

− От біда! Оце халепа!
Чим же прогнівив ти небо?
Хто? Навіщо?..
Тихо каже:
“Бачиш, дід сидить на пляжі?”
− Сивий дід? Не може бути!
Я завжди вважав, що люди
Добрі, ввічливі, ласкаві,
Не жорстокі й не криваві!?
− Ти, напевно, ходиш в школу?
Не стрічав людей ніколи?
Я вже „стріляний” не раз.
Відчуваю без прикрас
Доброту їх і любов
Через муку, біль і кров.

Призадумався на мить –
У біді як підсобить,
Бо звільнити черв’яка –
Справа досить не легка.
Не моя у тім провина,
Що я риба – не людина
І не мавпа, не павук,
І не маю лап чи рук.

Товстолобик, хто не знає,
Все ж якісь, та мізки має:
Взявши Черв’яка губами,
Невеликими ковтками
Вирішив у рот всмоктати,
Наче гілочку салату.
Скептикам скажу усім:
“Я лише травичку їм.
Очерет або листки.
А ікринки чи мальків,
Пуголовки, черв’яків –
Їх вживають хижаки!”

Підкорившись власній долі,
Нелюдські нестерпні болі
Наш герой терпів – не плакав –
Видно парубок – рубака!

Синє тільце, кволе й ніжне,
Акуратно і неспішно
Я звільняв ледь-ледь, поволі,
Аби знову жив на волі.

Та якась незрима сила
Гак в губу мені встромила
І нестримно потягнула –
Аж в дугу мене зігнуло.
Я добряче налякався
Та на милість їй не здався:
Рвався, смикав та пірнав –
Риб рятує глибина.
Тільки раптом юне тіло
Різко вгору полетіло,
Ніби птах, у небо синє
Вслід за дивним волосінням.
Та вода, як рідна мати,
Не хотіла відпускати
І мене тягнула вниз –
Боляче було, до сліз.
Я в повітрі задихався,
А старий дідусь сміявся,
Ніби злодія спіймав
Тільки де моя вина?!.

За що ненависть така!?
Страх у м’язах і кістках
Я відчув, як глянув в очі,
Що моєї смерті хочуть.
Молоді душа і тіло
Помирати не хотіли,
А жага життя кипіла.
То ж усі зібравши сили
Я, рвонувшись на свободу,
Полетів у рідну воду,
Діду лиш хвостом махнув
І пірнув на глибину.

Я живий! І знову вдома!
Світ буденний і знайомий
Раптом став для мене раєм!
Щастя більшого не знаю!

Машинально, несвідомо
Мчав на радощах додому.
Тільки поряд із братами
Повернувся знов до тями.
Біль у роті відчуваю:
Глядь – шматка губи немає,
А за лівою щокою
Тисне щось – нема спокою.

З рота виплюнув і бачу:
Це ж Черв’як! Живий неначе!?
Мовчки обійняв, як брата –
Що тут можна ще сказати?
Та й порода в нас така –
В риб немає язика.

Ми тепер довіку друзі –
Разом в кровному союзі”.

Ось історія яка
Про спасіння черв’яка.
Нелегка бува наука,
Бо житя – серйозна штука!

Отже – маєте збагнути:
“Ваш найбільший ворог –
Люди!
І, якщо ви їх зустріли,
То тікайте геть,
Щосили!”

(28.03.07 – 25.09.09)р.

Ведмежатам у печі
допікались калачі.
Всі вже їсти так хотіли,
що ногами тупотіли:
"Тупу-тупу, піч, печи,
ми чекаєм калачі!
Будем з медом їсти їх,
пригощати будем всіх".

Допеклися калачі,
стали разом їх лічить:
"ось один, ось другий, третій,
найрум'яніший - четвертий!"

Всі налися, а потім,
Ще й напилися компоту.
І вклонилися печі
за солодкі калачі.

Не прийшов сусід у школу,
Мабуть зубик заболів.
Карамельками учора,
Поділитись не хотів.

Хоч його я не просила,
Догадатись міг і сам
Він, усе ж таки – мужчина,
З’їв за день аж триста грам.

Та нема що дивуватись
Справжніх мало є мужчин.
Можуть бантика зірвати,
У футбол пограти ним.

А сусіду ще чимало
Їсти каші з молоком.
Щоб не стати Дон Жуаном,
Стати справжнім козаком.

Не роблю проблем із цього,
Тут є відповідь одна.
Здогадалися ? У нього –
Зуба мудрості нема.

На ставку - зелені стриби...
Ні-ні-ні, вони - не риби,
І не раки, і не краби.
Це - гладкі веселі жаби.
Заховалася Катруся:
-Трохи жаб оцих боюся.
Відкриває жаба рот,
Наче справжній бегемот.
-Ні, Катрусю, то здається:
Просто так вона сміється!
Жабки цілі ночі- дні
Виква-квакують пісні.
А іще, як хочеш знати,
Вчаться жаби рахувати.
Чи не скажеш ти, бува,
Скільки буде "ква" і "ква"?
Грають жаби в ква-квача -
Не потрібно і м'яча.
... Над ставочком лине дух:
Жаба-кухар смажить мух.
-Вже готові? - Ні-ні-ні!
Дуже мухи ква-квасні!
А на друге є у нас
Не вода, а ква-ква-квас.
Ква-ква-квасу випить варто
Цілу-цілу ква-ква-кварту!
Жаби квасом пригостились,
На лататтячку вмостились,
На лататтячку-лататті -
Задоволені й лупаті.
- Більше жабок не боюся! -
Так сказала Ква-кватруся... :)

2009

Зорі- мишенята.
Круглі оченята,
Зóлота печать,
Дивляться несито:
Місяць надкусити
Зуби норовлять.
Бо ж такий гігантський
Жовтий сир голландський,
Смаколúк нічний.
І ковтають слину
Зорі безупину -
Знають, що смачний.

20.09.09.

Вже ходить вечір, тихий вечір,
Чарує душу тишина.
Щаслива й лагідна малеча
Під казку тихо засина.

Вже ходить вітер, добрий вітер
Навшпиньках там, коло воріт.
За ними сплять ласкаві квіти,
Заснув рожевих яблунь цвіт.

Вже ходить сонко, тихий сонко,
Як сивий, мудрий наш дідусь.
На килимку вуркоче тонко,
За день набігався котусь.

І прийдуть зорі, ясні зорі
У світанкові, добрі сни.
Заграє ранок яснозорий -
На струнах саду голосних...

Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Старезний Дідо брів.
Брова над світом – хмарою
А погляд з блискавиць
Керує днів отарою.
Озера горілиць
Лежать і воду хлюпають
Під ноги… Хай іде!
Старезні п`яти гупають
Аж білий світ гуде.
Лякаються від поступу
І ріки і стави.
Мов та трава під посохом
Розложисті дуби.
Затертий буреломами
З під ніг зелений ліс…
Шлапає Дідо втомлений
До обрію навскіс.
Вітрами свитка зіткана
Й туманом-полином
Покрита наче сіткою.
А під полою сном
Спить муркає… й очицями
Зірок вночі на світ
Годований вовчицями
Мов тьма старезний кіт.
Де сяде Дідо втомлений?!
Чи ранок чи вночі
По світу ноги-корені
А на горбу сичі
В гніздо недбало кладене
Позносили роки
Й сороки щастя крадене
Ховали у боки
На кошик бриля шитого
І серед сивих кіс
Стрекочуть з неба високо
Що Дідо йде крізь ліс…
Долинами імлистими
Поміж зелених снів
Волочачи лаписьками
Між сірих валунів
У ніч Різдвяну повагом
Присуне і до нас
І з вікон зорі посохом
Зітре всі Дідо-Час!

Прокидайся, соньку невиправний!
Ранок утомився вже чекати!
Сонечко усмішками убране
Проситься твій носик лоскотати.
Піднімайся, соньку мій маленький!
Світлу ще промінчик знадобиться.

Муркотливо шепче витребеньки,
Вусиками соню збудить киця…


2009

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

Візерунки молока
Ллються небом
На долонні
Морок співанки співа,
Вітер в шибах тихо стогне...
Ніч у зоряних коралях
Ходить горі поміж хмар
І за обрієм зтьмянілим
Грає пісні Волинкар.
З давніх гір спливає мряка,
Пряна від духмяних зел.
Мавки гойдаються в лісі
Серед вікових дерев.
І Чугайстер в білій свиті
Зачаровано блукає,
На стежинах тихо тихо
Щось замріяно співає.
Ганком бродять потерчата,
П*ючі місяць із долонь.
І шкребуться тихо в шибку,
В грубі бачачи вогонь.

Казка скрізь, бо ніч вартує,
День ще спить у споришах...
Спи ж, бо знову час чаклує,
Ранок близиться до нас.

середа, 9 вересня 2009 р.

ІІІ
Нитка крутиться, тягнеться,
голка тоненька колеться...
Може, покинути все це, –
стільки ж є різних розваг!
Та все-таки треба старатись,
бо ж говорила бабка,
що кожна порядна дівчина
повинна зуміти вишити
хоч би один рушник.
Мама ховає посмішку,
тато лукаво підморгує, –
мабуть, вони не вірять,
що вистачить в мене терпіння,
що я зумію-таки,
та врешті станеться диво,–
сяйливі небачені квіти
усім нам серця зігріватимуть,
довіку не відцвітатимуть
на білих снігах полотна...
1990

- Матусю, - сказала Катруся, - зажди!
Коли це у нас, у дітей, вихідний?
Дитячі турботи вночі є і вдень.
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!
Уранці вмивайся, роби фіззарядку,
Вдягайся, взувайся, тримайся порядку…
А їжа! А каша! Оце вже робота!
І так – цілий день, все суцільні турботи!
А вдень, подивися, мені б ще пограти,
Так треба обідати, час витрачати!
Оцей мій обід, як завжди, із трьох страв.
Його не подужає навіть удав!
А після обіду - ця “тиха година»!
Ти тільки послухай, я вже не дитина.
І спати удень я, повір, не люблю,
На татка чекаю і щось бубоню.
Ось татко, нарешті! Кав’ярня, забави...
Та вечір спливає, ніч лагодить справи.
І знову турботи! Біжи умивайся,
Піжаму шукай і у ліжко влягайся.
І так - цілий день, все суцільні турботи,
Дорослих звільняють лише від роботи.
Турботи ж дитячі вночі є і вдень!
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

Якось двоє котеняток здумали перекусити,
Тож здобули кусень сиру й зачали його ділити.
І щоб довго не блукати, вибрали найближчий пень,
Та не думали вони, що ділитимуть весь день.

Вже і ставили й ложили, так і сяк його крутили
І не знали як зчинити, щоб їм рівно поділити.
От як би лінійку мали, то давно б же ситі стали,
А тут голод допікає. Розум ясний затемняє.

Вся милуючись собою: і хвостом і головою
З лісу вибігла лисичка, всім відома як сестричка.
На всі боки оглянувшись, нюхом сир вона почула.
І узріла котенят, тож до них вона вильнула.

«Ой малята-муркотята, як же ви ся маєте?
Що у вас тут за сирок, й що з ним поробляєте?»
«Добрий день вам, руда тітко! Тут проблему маємо!
Ми добули кусень сиру, як ділить не знаємо»

«Не смішіть мене, котята, це є не дилема,
Я ж вас можу розсудити, зовсім не проблема »
Котенята не гадали й довго думати не брались,
Та лисичці сир подали, щоб вона суддею стала.

А руда його узяла, та на двоє розламала.
Прирівняла два шматки: «Ой не рівні геть таки».
І із більшого шматка відкусила півкуска.
Так кусала і ділила, що зовсім мало лишилось.
Тож дрібнесенькі шматочки в руки хлопцям положила.

Оглянулися малята, в рот кусочки ті поклали.
Не наїлися нітрохи, то ж до судді вони сказали:
«А скажіть ви нам, будь ласка, чом ви сир весь майже з’їли,
Нам здається, що не вірно, ви лисичко, нас судили»

Дуже смачно облизавшись, рижа хвостиком вильнула,
Подивилась на котят і здивовано кивнула:
«Так я вас не розумію, ну а що ж це ви хотіли?
Щоб я сир вам поділила й безкоштовно вас судила?…»

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.

Голубенькі очі у Яринки,
Наче неба чистого краплинки,
Неба українського ясного,
Де пливе велична тінь Дажбога.

Він Украйну нашу щиро любить,
Променями сонечка голубить,
А іще дає усім нам силу
Бог весни, чудесний Бог Ярило.

Він дощі на землю посилає,
Все тоді буяє, розквітає,
І росте собі й моя дитина,
Донька сонця світлого - Ярина.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Дзвінок веселий пролунав,
Стежину в літо показав.
Три пори дзвенів, дзвенів,
Та вже зовсім одшумів.
Привітаймо тепле літо,
Дзвін не буде тут дзвеніти.
Будем всі відпочивати,
Будні літні зустрічати,
Але школу не забудем,
Пам’ятати її будем.
Друзі, зустрічі, гуляння,
Скрізь удалі починання.
Літо всіх нас надихає,
Барвами веселки грає.
Скільки вражень в нас улітку!
Як пелюсточок у квітки.
Всюди зелено і ясно,
Справді літо – це прекрасно!

Хто сказав, що все уже відкрито?
Ні, звичайно відкриття ще є.
Досить тільки добре уявити,
Що усе на світі гарне – то твоє.
І думки тоді поллються швидко,
Скільки сам для себе ти відкрив!
І кінця вервечці тій не видко,
Скільки відкриттів ти вже зробив.
Взяв ти книгу, прочитав щось нове,
Що Колумб Америку відкрив.
Все це дуже є чудово.
Й ти дізнався, хто щось ще створив.

Біла голівонька до сонечка
так ніжно повертає,
пелюсточки тремтять на вітрі
і бджілоньку вітають,
стебельце лагідно гойднулось,
роси напилась вранці
маленька квіточка - ромашка,
що виросла на грядці.
(для найменьших читачів)

Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, - це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Знає він без заперечень мову лісову
Кожне деревце, дубок, берізку молоду.
Плекає ліс, немов найближчую людину,
Як матір рідну, як свою родину.
2008

Ми із лісом вірні друзі
В радості, у горі, в тузі.
Я з ним радість розділяю,
Він у смутку звеселяє.
Коли зустрінемося з ним
Відчуваю позитив.
Радість ллється через край –
Ліс чудовий, ніби рай.
2008

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!
2008

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний,
Справжній, діти, білячок!

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як доїм цей білячок.

Цей звук до пісні солов’я подібний,
Такий тендітний, ніжний і легкий.
Він ніби сонця лагідний промінчик:
Зігріє, де б ми не були.
Він ллється, як тендітне джерельце,
Що з часом ввійде у могутню річку.
Звивається в тонке кільце
І без упину ллється вічно.

Вона подарувала нам життя,
Священне й чисте, як жива водиця,
Вона рятує нас із небуття,
Немов з глибокої, холодної криниці.
Вона руйнує перед нами щит брехні
І щиро допоможе у печалі,
Не сперечайся з нею! Ні!
Бо це вона веде нас далі.
Тільки вона все робить так натхненно,
Що може вразити людину.
Адже ніхто не любить так священно,
Як матір рідную дитину.
2008

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

А серед літа – трави медоносять,
А серед літа – сонячні дощі,
І сонце щедре висушить покоси
Та зайчиком загляне у кущі.

Дарує літо веселкове диво
Манить до лісу ягідний розмай,
І золотиться колосками нива -
І мріє про пахучий коровай.

А серед літа – у садах духмяно,
А серед літа – бджоли гомонять,
І день засмаглий у ставок загляне,
Впаде зорею у квітки латать.

І оживають мавки дивнокосі,
Сюркочуть в полі жваві стрибунці,
Верба купає в річці довгі коси,
А молоко – в корів на язиці.

І теплий вечір зацілує сонце,
Засіє нічка зорі серед тьми,
Загляне місяць яблуком в віконце,
Щоб втомлені зі сном зустрілись ми.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Не кожен кіт полізе в воду,
та я, однак, не будь-який!
І змалку взяв купатись моду,
лише водицю підігрій.

Та все сьогодні не до ладу:
пливе до мене щось чудне.
Страхý не можу дати раду –
а що, як з’їсть воно мене?

Сказав хазяїн: «Кицю, рибка!» -
моя душа до п’ят майнула.
Рятуй мене, хазяйко, швидко,
а раптом риба ця – акула?

Рано ти ідеш по лісі,
По стежині на поліссі,
Пташки весело співають,
Серце твоє забавляють.

Їжачки по прокидались,
Горобці порозлітались,
Рибка скаче у струмочку,
Дивний ранок у лісочку.

Колоски шумлять у полі,
Плачуть зігнуті тополі,
Вітер щедро всіх вітає,
Ще й до лісу завітає.

Гне гілячки у ліщини,
Огортає мов дитину,
З дубом міцно привітався,
І у степ кудись погнався.

Піднімаються грибочки,
Ці маленькі лежи бочки,
Лиш маленьке зайченятко,
Спить в кущах мов ангелятко.

Тихо сонце пригріває,
Вже й ожина достигає,
Десь не видно талісмана,
Мішку грізлі хулігана.

Сонце вже за небокраєм,
Лиш орел під ним літає,
Горобці лягають спатки,
Замовкають жабенятка.

Місяць сонце заміняє,
Видно зорі в небокраї,
Кожен звір не спить пильнує,
Бо хижак десь тут полює.

Та приходить теплий ранок,
Довгожданий цей світанок,
Розповідь кінця немає,
День у лісі не зникає.

http://maysterni.com/publication.php?id=34685
Роман Боднар: "Natura non facit saltus"

Раз тарган відрізав лапку
Біг по столу босоніж
І зробив велику вавку
Гострим лезом йому ніж.

Та не знав ще він такої
Як сусід його біди:
Той тарган хоч був з ногою
Жив сім днів без голови.

У смугастім відеречку
Носить бджілка мед із гречки.
І складає у щільник
Цей солодкий смаколик.

У вощаній комірчині
Пахне сонцем скарб бджолиний -
Дорогий нектар квітковий
Шоколадно-бурштиновий.

Так щодня і щогодини
Мед краплина до краплини
Невгамовна трудівниця
Консервує, як годиться.

Взимку,коли цвіт зів'яне,
І поживи вже не стане
Будуть бджоли їсти ласо
Приготовані запаси.

Лиш розквітне перша квітка,
Навесні, а потім влітку,
Стане бджілка працювати,
Солоденький мед збирати.

А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.