А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.

"Зайчик-вередунчик"

У Вікусі зайчик є
Він чомусь не їсть, не п"є
Зайчик в мене вередує
Його Віка нагодує
Лиш вона його хазяйка
Тому слуха її зайка.

"Мамина обіцянка"

Ми в магазині побували,
мама ляльку купувала.
Я б ще іграшок придбала
Мама дозволу не дала
Я було-вередувала
Але мама обіцяла
Що придбає їх немало
Тільки щоб зарплату дали

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Я-маленька господинька,
Мамі помагаю:
Мию посуд свій ляльковий,
Іграшки складаю.
Зранку маму я вітаю,
На нічку цілую,
А цілий день ігри граю-
Зовсім не сумую.
Люблю їсти я цукерки,
Як вільна хвилинка,
От така у мами я-
Мала господинька.

У моєму дивосвіті
Диво дивне з дивних квітів
Синіх, білих та бузкових,
І яскраво –веселкових.

У моєму дивосвіті
Пахне листям ніжний вітер,
Пахне горами, річками
Хатою моєї мами.

У моєму дивосвіті
Вдень завжди лиш сонце світить.
А як дощик накрапає,
Це він землю напуває.

Ось поллє він диво-квіти,
І його мій диво-вітер
Крилами, мов у лелеки
Прожене ген-ген далеко.

У моєму дивосвіті
Цілий рік панує літо.
Є весна лиш кілька днів,
Так, щоб пролісок зацвів.

У моєму дивосвіті
Люди всі – такі, як діти,
Добрі, щирі і мрійливі,
Може, трішки пустотливі.

Можу я про дивосвіт
Говорити зо 100 літ…
А, скажіть, де Ви живете?
Поділіться по-секрету!

Слоненят ми рахували

Як у ліжечка лягали,
Слоненят ми рахували:
Раз - малесеньке сіреньке.
Два – як сонечко, руденьке.
Три - білесеньке, мов сніг.
А чотири – вище всіх.
П’ять – рожеве, як шипшина.
Шість – пухнате, мов хмарина.
Сім – повільне, вдача діда.
Вісім - жваве, непосида.
Дев'ять - гарне, клаповухе.
Десять - звичне! Знову слухай...


Бігла білка до ліщини

Бігла білка до ліщини
По горішки для родини.
Та забула от, малята,
Всю рідню порахувати.

А у білочки-манюсі –
ДідусЯ два, дві бабусі.
Є, звичайно, мама, тато,
Двоє братиків близняток.

По горішку всім як дати,
Скільки треба в сумі мати?


Назбирав їжак грибочків

Назбирав їжак грибочків,
Засолив чотири бочки.
Першу бочку дав зайцям,
Другу бочку – кабанцям,
Третю – равлику, сусіду.
Щось лишилось для обіду?


Сім горобчиків сиділо

Сім горобчиків сиділо
На березі й гомоніло,
Запросили ще й сороку,
СпівбесІдницю нівроку.

Та на гілці примостилась,
До розмови долучилась.
Тож, тепер птахів, малята,
Треба нам порахувати.


Кожен равлик має ріжки

По доріжці у садочку
Равлики гуляли,
У маленькому візочку
Равленят гойдали.

Кожен равлик має ріжки -
Парочку на брата.
Скільки разом мають ріжок
Двоє равленяток?


Може, треба підказати?

Заєць ніс оце на свято
Моркву крихітним зайчатам.
Крихти татка зустрічали,
Моркву разом рахували.

Рахували... Потомились.
Ледь малі не посварились.
П’ять зайчат десяток моркви
Ділять ревно, що аж змокли.

Може, треба підказати,
Скільки кожен має взяти?


Іграшковий потяг

Паровозик хутко гонить,
Тягне трійко він вагонів.
А у кожному вагоні
Пасажири є пристойні.

Пасажирів небагато,
Бо вагони іграшкові.
Троє в кожному, малята.
Скільки буде загалом їх?

Нічка зорі гаптувала,
Тихо пісеньку співала:

- Спи в барлозі, ведмежатко,
Спи у нірці, мишенятко.
У гніздечку, горобцю,
У ставочку, окунцю...

Спіть, усі, хто де вмостився,
Сон-казкар до вас явився.

До маленької Галинки
Завітала раз смішинка.
Завітала серед ночі!
Бешкетує та хихоче.
Скаче м’ячиком по ліжку,
У куток загнала кішку,
Сіла поруч та муркоче,
Вгамуватися не хоче.
Каже їй мала Галинка:
- Ніч за вікнами, смішинко!
Тож, лягай хутчіше спати,
Рано-вранці бо вставати.

Глянув Петрик у віконце.
Що за диво?! Жовте сонце
Ген на гілці примостилось,
І неначе зашарілось.
Кличе маму: Подивися,
Хто на гілці примостився.
Ніби кулька сонце сяє!
Ще біленький каптур має.
Розсміялася матуся:
- Певно, хлопче, не проснувся!
Першим снігом притрусило
Жовте яблучко спізніле.

Автор – моя доня Катруся.


У бабусинім дворі
Двоє кроленяток.
Живуть собі у норі,
Веселять маляток.

А в високім споришу
Жовті колобочки.
Біга квочка, репетує:
«Де сини, де дочки?»

На вовняному кожусі
Лимони пухнасті.
Це до кучки збились гуси –
Сонця зеленасті.

Візьму сонечко у жменьку,
Яке ж ти гарненьке!

Ще й до щічки тулиться,
В носика цілується.

Принесу я вам водички,
В обідній годині,
Нарву свіжої травички,
Бо я – господиня.

Потім піду у садочок,
Я ж бо не боюся,
Наберу смачних суничок,
Пригощу бабусю.

Лепешняк став над водою,
Птаха спів до Бога лине.
Перед Трійцею Святою
Кожне зІгнеться коліно.

До Отця, до Сина й Духа
Величання вознесімо.
Перед Трійцею, послухай,
Кожне зІгнеться коліно.

Січень

В шубі гарній та новій
Січень йде ген, сніговій,
Часу місяць цей не гає,
у кришталь річки вдягає.

Лютий

Місяць Лютий з Вітром грає,
заметілями лякає,
Та, чим більш сніжку надворі,
тим розкішніше в коморі.

Березень

Яскравіше сонце сяє,
грак додому повертає,
Місяць Березень усюди
до життя природу будить.

Квітень

Як надходить місяць Квітень,
зеленіють ніжно віти,
З борозни зерно дрібненьке
виглядає дощ рясненький.

Травень

От і Травень - місяць квіту,
вже взялося в полі жито,
В річці, лісі та у лузі
молодняк пустує, друзі.

Червень

Червень фарбою малює
вишні та суниці,
Льон до неба все мандрує,
підросла пшениця.

Липень

Липень жнець є працьовитий,
збіжжю час прийшов радіти,
А в городі під листочком
зріють гарні огірочки.

Серпень

Ґазда Серпень кукурудзи
косить поле неозоре,
Яблука достигли, груші,
гарбузові, помідори...

Вересень

Відряджає Вересень птаху вже у вирій,
над ліловим вересом - хмари блідо-сірі.
Павутинки осені вітер розвіває,
На ланах картОпляних - свято урожаю.

Жовтень

Лист червоний, золотавий,
Мов жар-птах, усе кружляє,
Грибників до лісу й гаю
Жовтень барвний проводжає.

Листопад

Листопад свій дощик сіє,
Холодом проймає,
Їжачка та мишку сіру
В нірки заганяє.

Грудень

Грудень дощик обертає
На зірки-сніжинки,
Нетерпляче всі чекають
На Різдво й ялинку.

Легенький сніг казкових пелюсток
Мережить ніжно у садочку трави,
До сонечка всміхається листок,
Вербичка мило віти кучерявить,-
І ранніх сходів молодий росток
Вмивається ранковою росою.
А соловейка ніжний голосок
Витьохкує натхненно зі снагою, -
Ожив піснями і лісок, й гайок.

…Легенький дощик скапує з гілок,
Бентежать квіти життєдайні каплі,
Коронечки біленьких зірочок
До дзьоба туляться цікавій чаплі,
І скачуть жабки жваво за горбок,
Сховатись за густою осокою.
А вітерець цілунком з пелюсток
Вимощує тоненькою дугою
Завеснений до літечка місток.

Я благала свого татка:
„Подаруйте цапенятка!”
Маму теж просила дуже,
Та мамусі - це байдуже.

Я не прошу вас коня,
Подаруйте цапеня!
Цапик лихо віджене,
Захищатиме мене...

З ним ходила би до школи,
До Софійки і Миколи.
Він би жив із нами вдома,
Їв би моркву і солому.

Я не мрію про коня,
Подаруйте цапеня!
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

У Софійки є собака,
У Миколи – качка-кряка,
У татуся є щенятко...
Де ти моє цапенятко?

Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

Я жука намалював,
А мені – три рочки.
Жук сказав, як песик, «вав!»
І вскочив на сорочку.

Лапок – шість, а вусів – два,
Чорні черевички…
Ось тобі жучок, трава!
На, поїж травички!

Разом підемо у двір
Ми з жуком гуляти.
І, хоча мій жук не звір,
Може налякати.

Жук поїв собі трави,
З’їв вівсяну кашу
І без дозволу присів
На маленьку Сашу.

Наша Саша пальчик ссе
Уві сні тихенько
І не взнає, що це все
Мої побрехеньки.

Я літаю уві сні
Вірним друзям вірю я,
Ще люблю свої пісні
І про диво мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Прилетить у сни Пегас,
Віднесе у синю вись.
Дивосвіт – навколо нас,
Тільки гарно роздивись!

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Я літаю уві сні
І у казки вірю я,
Ще люблю свої пісні
І з піснями мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Сонце хмаркою милувалося,
А вона засоромилася:
Під рожевою накидкою заховалася.

Вітер хмари випасає,
Розбрелися білі вівці,
Вітер в мріях обіймає
Стан берези на обійсті.

А берізка гілки хилить,
Щоб дістатися додолу.
Там в травинках заблукало
Сонечко, що прагне в гору.

Все буяє і щебече
З різноцвіття покривало-
Місяць червень верховодить
В полуничному забрало…

І ведмежатко каже "Добрий день",
(коли ти це почути справді хочеш).
Вітається із сонечком олень,
що ранок зустрічає після ночі,
Кульбабка посміхається бджолі,
роси краплинки падають з дзвіночка,
шумить зелене листя навздогін
легкому вітру в вишитій сорочці.
Крокує ранок садом, полем йде.
І все живе розплющить оченята.
Це Україна зустрічає день -
тобі й мені крізь нього крокувати!

Надобраніч малюки,
Хай прирсняться вам зірки,
Зачаровані світи ,
Починаєм крепко спи.

Намалюю небеса,
Щоб жила її краса,
Намалюєм тобі сонце -
Це в твій світ
Твоє віконце.

МОЖЕ ТИ , А МОЖЕ ЙДИ
ЗНАЮТЬ ТУТ ТАКИХ ЯК ТИ,
ПОЛІТАЄШ І ПІДЕШ
ВСЕ ЗАБУДЕШ НЕ ЗБАГНЕШ.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

На тобі подушку снів
до вечері.
А до ліжка залетів
вечір в двері,
звісив ніжки в ніч-гамак —
п’ятки гріє
об зірки. Шепоче так:
«Спи, Андрію.
Маю жменю казочок
поміж снами.
Спи, козаче-козачок
у піжамі».

Котик казочку муркоче,
Темна нічка йде,
Дівчинку приспати хоче,
Сон у дім веде.

Втома очі закриває
Дівчинці малій,
Тепле ліжко колихає
Тихо котик їй.

Спить вже зайчик – сіре вушко,
Ластівки всі сплять,
Сон-дрімота колихає
В ліжечках малят.

Горобці та мишенята
Сплять спокійним сном,
Тільки місяць в небі тихо
Ходить за вікном.

Тільки зорі поглядають
На дітей малих,
Долі кращої бажають
В усмішках своїх.

(Для нашого Іваночка)

Крутивус, Вернинора і Вернидуб
Подвиг лицарський здійснити захотіли.
Якось ввечері зібралися в корчмі
І відтяти чуба порішили
Дідугану Чахнику – чумі,
Що у лісі темному ховався,
Був підступний й Невмирущим чомусь звався.
Крав худобу у людей, гусей, курчат,
А найгірше – зваблював дівчат!
Хтива і бридка потвора – гад!
А учора понад вечір, біля тину
Вкрав дід доньку ковалеву – Катерину!
І поніс її на чорній колісниці
На Залізну Гору, у темницю…
«Зовсім втратив страх, бридка тварюка!
Чуба одітнем – буде наука!»
…На світанку хлопці зладились в дорогу:
Взяли хліба, сала, часнику,
Осідлали трьох конячок прудконогих.
Обереги повдягали на підмогу
І поїхали вперед, на битий шлях,
Вслід за Сонцем, що ховалося в полях…
Коні прудконогі швидко скачуть,
Хлопці вірять у козацьку добру вдачу!
Розвіває вітер шаровари –
Катерина у темниці світлом марить…
Раптом – раз! Попереду – вода!
«Що робити?» - закрадається тривога…
Крутивус же: «Хлопці – не біда!
Мої вуса стануть на підмогу!»
Лівим вусом Крутивус у мить крутнув,
Правим оком хвацько й хитро підморгнув –
І у боки розступилася вода!
Вернидуб роззявив рота: «От так да!
Хлопці, під ногами – битий шлях!
Уперед! До Сонця! Крізь поля!»...
…Але, на тобі! А це що за мара?! -
«Козаки! Попереду – гора!
Нам її й в три роки не об’їхати…
Скелі – стіни! Хай тобі не дихати!»…
Виступає тут вперед Вернигора,
Каже: «Козаки – моя пора!» -
І плече своє під гору підставляє –
Й на три метри тую гору відсуває!...
Каже Крутивус: «Оце дива!
Чого тільки в Світі не бува!»…
А на Небі Зорі – ніби маки!
Знають хлопці – то є добрі знаки.
Тут, попереду, нова преграда – ліс,
Враз стіною із дубів та грабів зріс!...
Вернидуб тут каже: «Любі браття!
А давайте-но, розпалимо багаття!»
І неквапно так з коня свого злізає,
І сорочку в шаровари заправляє.
Раптом – ух! Усі й не пойняли, коли –
Тридцять три дуби він завалив!
І багаття з тих дубів враз розіклав –
В`гонь такий, що аж до Неба запалав!
…Освітив вогонь в ту мить Залізну Гору,
А круг неї – Чахникові нори…
А на шпилі посеред Гори – темниця –
Катерина там неволею томиться…
Чахник стогне: «Тута людським духом пахне!
Козаки ці, певно, битися прийшли…»
Булаву вхопив – та як бабахне!
Аж долини й гори загули…
…Вернидуб, Вернигора і Крутивус
Не злякались, а тихенько підійшли –
Булаву залізну в діда відібрали,
Й чуба тесаками відтяли!...
Відімкнули двері у темницю,
Вивели на світло світ-дівицю…
Чахник Невмирущий з страху здимів!
Десь подівся і пропав – нема й донині…
…Катерина-світ на радостях ридає –
Козаки в пошані дому ся вертають…
…Довго лилися горілка, мед і пиво!
Люди простії гукали: «Чудо!» «Диво!»
«Славимо, козацтво, Вернидуба!
З нами йому в товаристві любо!»
«Славимо, брати, Вернигору!
Виріс він сред нас не на жиру!»
«Славимо, козацтво, Крутивуса!
Подивіться! Він же справжній русич!»
…Ну, а що коваль? Він дуже радий!
Він перекував ту булаву –
Викував найкращий плуг до ладу:
«Катерино, на! Бери й жнивуй!»…
…Товариство любе, й я там був,
Забавлявся медом й салом з диму…
Казку цю – від баби Гапки чув,
Видів все своїми я очима…

13.08.2006 року, м. Хмельницький.

...З-під ніг зірвалась різнобарвна дика зграя...
Залопотіла пір`ям сильних крил,
За мить майнула в вись, до небокраю,
Впіймала дух повітряних вітрил,
І десь розтанула – за самим горизонтом –
І залишила недокльоване зерно...
А з-за гори поволі випросталось Сонце,
Зануривши між хмар своє стерно...

...Вона вдивляється у синю голубинь,
Й з маленьких жмень на ґрунт кидає крихти...
А над дахами хороводять голуби –
Сьогодні на роботу знов не встиг ти...

Кумпала Вір,
24.11.2006 року, м. Хмельницький

…За нашим вікном танцює красуня-берізка…
В листочках її грають краплі води, ніби іскри…
Кожного ранку таїнство тут відбувається –
Вологою з неба берізка неквапно вмивається…
А потім її вірний друг, внук Стрибога, Ласкавець,
Приводить з-за обрію Сонце, златаво-ласкаве…
І, разом вони, вдаючись до магії й чарів,
Фарбують у різні відтінки її довге сарі…

…Одначе, майстри ці, на межі Сварожого року,
Спочатку нап’ються прозорого, чистого соку…
Це наша красуня-берізка весну зустрічає,
І соком солодким своїм всіх гостей пригощає…
А плаття її, тобто, сарі, спочатку зелене…
Трикутні листочки – спочатку бруньки незчисленні…
Вони, ніби пасма, звисають й грайливо гойдаються –
Шепочуться з вітром, чи з нами щоранку вітаються?...

…А літо мине – і сарі своє золотисте,
Розстелить, як килим, під ноги нам наша берізка…
І гілля її перший сніг огорне, припорошить,
Й під Сонцем заграє, як квіти на маминих пошивках…

…А нині, повірте, я бачив картину з вікна,
Як в небо безмежне вдивлялася пильно вона…
Ні поруху вітру, а гілка одна – коливається,
Й малесенький Янгол на гілці неквапно гойдається!...

…Аж раптом з небес ніби дощик, полилася музика,
Й малесенька дівчинка, в жовтій, повітряній блузочці,
Крутилась в повільному танці, між віттям берізки,
А в косах її, в теплих променях, гралися іскри…

Кумпала Вір,
20-23.06.2007 року, м. Хмельницький

(пісенька для дітей)

Йде Весна до хати,
Йде Весна до хати,
Хто найкращий в світі,
Хоче запитати

Сон-сон-сон-сонечко,
Ла-ла-ла-ластівка
Не-не-не-ненечка,
Ма-ма-ма-матінка.

А Весна питає,
А Весна питає,
Кому за матусю
Дякувати маєм ?

Сон-сон-сон-сонечку,
Ла-ла-ла-ластівці,
Нашій бабусеньці.
Маминій матінці.

Мама наче сонце,
Тато наче небо,
А кому за тата
Дякувати треба ?

Сон-сон-сон-сонечку,
Ла-ла-ла-ластівці,
Нашій бабусеньці,
Татовій матінці.

На порозі свято,
На порозі свято,
А кого зі святом
Будемо вітати ?

Сон-сон-сон-сонечок,
Ла-ла-ла-ластівок,
Ба-ба-бабусеньок,
Ма-ма-ма-матінок.

Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

(Пісенька для маленьких)

Сонце глянуло униз -
Довело зиму до сліз.
По дорозі мчить потік –
Це від сонця сніг утік.

Приспів:
Шу-шу-шу, шу-шу-шу,
Шуби ми скидаємо,
І Весну, і Весну,
І Весну вітаємо.

Холодів уже нема,
До побачення, Зима.
Коли знову прийде час,
Завітаєш ти до нас.

Очі твої блищать зорепадом чужих сплетінь.
Губи торкаються ночі.
А він... він...
Шию лоскочеш. Цю прірву нам
Не перейти.
А ти...
В темряві хочеш.
Знову зупинка...
Час вже мені зійти.

Я такий же, як ведмідь,
Тільки крихітного зросту:
Коли серце затремтить –
Заховатись в мушлі просто.

Я легенький, як пушок,
Я м’який, неначе вата.
Та затям собі урок:
Хом’ячка не ображати!

Крокодил разинул пасть
И зевнув широко всласть,
Глаз открыл, дёрнул хвостом -
Очень скучно быть бревном.
И решил поразвлекаться:
Иль поесть, или подраться.
Как назло — никого рядом:
Ни съедобных и не гадов.
И от скуки всё, что знал,
Крокодил припоминал.
Он совсем без напряженья
Вспомнил Нила наводненья
Вслед за этим вспомнил он,
Что в году смена времён,
Так как травку он не ел,
Вспоминать не захотел
Зачем травы изучают
Это пускай люди знают.
Люди? Делят всех людей
На больших и на детей
Что ж детишек отличает?
Крокодил припоминает:
Дети у людей растут,
Что увидят в рот кладут,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
Часто ссорятся и спят,
Всё что можно всё едят.
Стой! Хоть мне и сотня лет,
Но ведь это ж мой портрет».
Я всю жизнь свою расту.
Всё живое в рот тяну,
Когда зубы выпадают,
То другие вырастают,
И когда, когда глотаю,
Слёзы тут же проливаю.
Очень я люблю подраться
И на солнышке проспаться
Крокодил тут в восхищеньи
Закричал от удивленья:
«Говорю всем не шутя, -
Я не взрослый, я детя!».
1974г
г. Ивано-Франковск, Украина

Поросятко Хрю-хрю-хрю
П’ятачком вертіло,
Із корита лободу
Їсти не хотіло.

Ось хазяйка в хлів зайшла,
Хрюшку посварила,
І в корито молочка
З глечика налила.

Поросятко: плям-плям-плям –
Їло з апетитом:
- «Більш нікому я не дам!», -
Хрюкало сердито.

У слона є слоненятко,
А у матері - дитятко.
Є у кішки кошенята,
У собачки є щенята.

У сороки - сорочата,
А у курочки - курчата.
І у качки є качата,
У зайчихи є зайчата.

У кожної мами
Є дітки маленькі:
Вухасті, пухнасті,
Колючі й гладенькі.

Матусі діток своїх люблять,
Навчають, годують, голублять.
Так і ведеться здавна на землі -
Матусі потрібні усій дітворі!

Неслухняний хитрий Козлик
Забіг в чужий горох.
По дорозі їхав Ослик,
Возиком торох-торох.
Козлик Віслюку гукнув:
- Ходи, поласуємо вдвох!
Наш Віслюк візок смикнув
І побіг хутчій в горох.

Їли разом той горох,
І топтали його вдвох,
Та хазяїн де не взявсь
І за Козликом погнавсь!

Козлик хитрий, заховався
У ліску, в ліщині,
А Осел з візком попався
Спритному хлопчині!

Байка тут зовсім проста:
Не водись з Козлами,
Бо у них одна мета –
Зробить вас – Ослами.

(Це треба повісить над ліжком кожному чоловікові. На всяк випадок)

В безнадії замкненого кола
Заблукала мандрівна зоря
Сонцем їй не стати вже ніколи
Сонця так безладно не горять
Ось вона можливо вже востаннє
Мов жаринка зронена летить
Може хтось задумає бажання
те зірча угледівши на мить?

По іншому і не буває
Життя, воно усіх ламає,
Як б ти, і що б ті не робів,
Як бі на світі ті не жив,

Чого на світі не бувало,
Кількох ото, життя зламало,...

- Я зроблю це в понеділок!
Так собі сказав Тодось.
Але взятися до діла
Щось охоти не знайшлось.

- Хай зроблю це у вівторок.-
Але знов серед забав,
Повних сміху, співомовок,
День немов у воду впав.

- Середа - гарніша днина!
Це півтижня. Та - біда:
Не оглянувсь ще хлопчина
Вже й минула середа.

- Ну, напевно вже почну я
Цю роботу у четвер.
Але все, що не візьму я,
З рук летить. І що ж тепер?

- Може п'ятниця поможе?
Мушу конче вже почать.
Проминає тиждень... Боже!
Треба хутко поспішать!

- Ні, найліпше - це с у б о т а !
Вільний день і вільний час.
Та субота - не робота!
Ввесь порив чогось погас...

- Ось прийшла й свята неділя.
Чи робити? Буде гріх! -
І з того усього діла
В хлопця вийшов просто... сміх!

Що, ж порадити хлопчині?
Наш Тодосику! Ти знай!
Все зроби, що можеш, нині,
А на завтра не лишай!

Біленькою голівкою,
Піднявшись над травинкою,
Маленький ніжний пролісок
До сонця підроста.
І тягнеться листочками
Над гучними струмочками,
Неначе промінь сонячний,
В блакитні небеса.

Полетiло серце у калачики,
у країну балок i отав,
де тримав дитинство я за пальчики,
i поеми цвiркунам читав.
Саме там, де за вишневу гiлочку,
зачепились далi голубi,
я знайшов свою маленьку зiрочку,
i поклав за пазуху собi!

Мала Тетяночка сумує —
Щось мамин борщик не смакує.
Сидить за столиком понуро,
Від мами оченята хмурі
Ховає, й ложкою в сметані
Виводить чарівні фігури.

Вже й просить мати, і благає,
Вже навіть віником лякає,
Утім, ніщо не помагає.
До борщику нема охоти,
Не тягне ложку до роботи,
А на лиці — печать скорботи.

Та, як лиш мама нагадала
За ті цукерки, що бабуся дала —
Тут миска порожніти й стала.
Упоралось маля з борщем й… зітхає,
Голівоньку до стелі у задумі підвело:
— О Господи, ще й це я з’їсти маю…

Сонце встало за полями,
за горами, за морями,
докотилося до нас
в цей ранковий гарний час.
В білу хмару закрутилось,
щоб воно не простудилось,
бо як чхати сонце стане,
то світити перестане.

Мой кот Никита тихо спит,
и даже не мурлычет.
Он не храпит и не сопит,
он без дурных привычек.
Когда же холодно ему –
хвостом укроет лапы.
Он – домовой в моём дому,
он даже лучше папы.

2002 г.

У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.

У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.

Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.

Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.

І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…

Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…

Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.

На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.

(за темою віршів Є. Кудашевої «Елочка»*)

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка ялинонька
Зеленою була.

Співала Завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай!»
Вкладався снігом Сніговій,
вкривав зимовий гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під новий рік Морозко Дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде.


*Пісню «Елочка» написав композитор Л. Бекман на слова (російською мовою) Є. Кудашевої.

Десь у Всесвіті серед сузір’я Лелек
Є планета Дітей, що мов дзиґа кружляє,
Там на хмарах росте соковита трава,
На ній ангели кіз чарівних випасають.

Cтрумки дзвінко сміються, гриби-чаклуни
З дітлахами по лісі у піжмурки грають.
Квіти люблять співати пісні навесні,
А високі дерева казки вповідають…

У грудні перший, білий сніг
Дарунком щедрим впав до ніг.

Тоненькі гілочки кущів
Пан Миколай намистом вкрив.

Перлинки сяючі кидав,
Всю землю снігом засівав.

А під ялинки діточкам
Цукерки й іграшки поклав.

Чи він у твій заходив дім?
А що приніс? - Скажи нам всім.

О дванадцятій годині
Ми не будем спати нині,
Сон від нас кудись утік,
Бо сьогодні Новий рік.

Приспів:
Дванадцять годин,
Дванадцять годин,
Новорічний передзвін :
Дін-дон, дон-дін, дін-дон, дон-дін.

За дверима чути кроки -
То зустрілися два роки :
Рік минулий і новий,
Новий рік і рік Старий

Забирай, Старий, погане -
Кращим Новий тоді стане.
Рік Старий іде від нас,
Проводжати його час.

Хто це, хто це з бородою,
Та ще й з білою такою ?
Дід Мороз заходить в дім,
Ходить казка разом з ним.

Дід Мороз прийшов до хати
Подарунки дарувати,
І новенький календар
Нам дарує час-дзиґар.

Від холоду парою подих літає –
Зима завітала до нашого краю.
Ховаючи в бороду білі смішинки
Мороз перетворює дощ на сніжинки.
Було у хмаринки краплинок чимало,
Та краплі замерзли, сніжинками стали.
Сніжинки танцюючи землю вкривають,
Дерева у одяг зимовий вдягають.
В бруньках сплять маленькі листочки і квіти,
Не мерзне травичка, як снігом укрита.
Комашки від холоду в шпарки сховались,
Сплять, і не бачать, що з дощиком сталось.
Синичка у вирій від нас не літає
Нам взимку про літо вона нагадає.
Та важко їй взимку себе годувати,
Зробіть годівничку для неї, малята!
І жабка у вирій літати не може,
Гуляти по снігу без хутра не гоже,
Мала зігріватися взимку не вміє,
Тому, заховавшись, вона ціпеніє.
Всю зиму у схованці спить їжачок
Листям укривши колючий бочок.
Снігами закутує землю зима
Бо знає - працює вона недарма:
Будуть сміятися радісно діти,
Будуть в санчатах із гірок летіти,
Буде малеча на кризі ковзатись,
Буде зі сміхом сніжками кидатись,
І додадуть сніжним бабам краси
Жовтогарячі морквяні носи.
А вітер, пустує, жбурляє сніжинки,
Кусають за щічки колючі крижинки.
Погані це жарти, та вітер не знає,
Бо вихователя в нього немає.
Холодна зима на блискучих санчатах
Привозить у гості нам радісне свято,
І Новому року радіє із нами,
Виблискує сніг усіма кольорами.
Та інколи взимку запахне весною,
Струмочки співають, хлюпочуть водою.
Причина події такої проста :
Весна до Зими надіслала листа.

Нічка тихесенько двері відкрила
І залетіла у гості до нас.
Мама любесеньких діток накрила
Ковдрами теплими. Спатоньки час.

Нічка-чаклунка усім заспіває
Казку прадавню, що ліс розповів
Легко на променях місяць заграє
Ніжну мелодію злен-гаїв.

Зорі нашепчуть сни кольорові
І принесуть їх з далеких світів,
Щоб нам наснились поля веселкові,
Сплетені з диво-мережива слів.

В лялечці дрімав метелик.
Снився сон йому веселий:
Десь летить він бережком
Над заквітчаним лужком…
Сон минувся. Оченята
Він розплющив – годі спати!
Тільки, що це? Леле, де я? –
Сполохнувсь малий метелик.
Темрява довкіл густа,
І страшенна тіснота.
Ніде крильцями змахнути,
Навіть лапкою двигнути…
Ні, цього не може бути!
Та почав він ворушитись,
І пручатися, і битись –
Розкололась тіснота,
Розлетілась темнота.
Ой, як хороше на світі!
Сонце, небо, трави, квіти!
Поблизу блакитна річка,
Всюди братики й сестрички
У барвистому вбранні
Наче квіти чарівні.
І метелик так зрадів,
Крильцями затріпотів
Й понад лугом полетів…