Прокидайся, соньку невиправний!
Ранок утомився вже чекати!
Сонечко усмішками убране
Проситься твій носик лоскотати.
Піднімайся, соньку мій маленький!
Світлу ще промінчик знадобиться.

Муркотливо шепче витребеньки,
Вусиками соню збудить киця…


2009

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

Візерунки молока
Ллються небом
На долонні
Морок співанки співа,
Вітер в шибах тихо стогне...
Ніч у зоряних коралях
Ходить горі поміж хмар
І за обрієм зтьмянілим
Грає пісні Волинкар.
З давніх гір спливає мряка,
Пряна від духмяних зел.
Мавки гойдаються в лісі
Серед вікових дерев.
І Чугайстер в білій свиті
Зачаровано блукає,
На стежинах тихо тихо
Щось замріяно співає.
Ганком бродять потерчата,
П*ючі місяць із долонь.
І шкребуться тихо в шибку,
В грубі бачачи вогонь.

Казка скрізь, бо ніч вартує,
День ще спить у споришах...
Спи ж, бо знову час чаклує,
Ранок близиться до нас.

середа, 9 вересня 2009 р.

ІІІ
Нитка крутиться, тягнеться,
голка тоненька колеться...
Може, покинути все це, –
стільки ж є різних розваг!
Та все-таки треба старатись,
бо ж говорила бабка,
що кожна порядна дівчина
повинна зуміти вишити
хоч би один рушник.
Мама ховає посмішку,
тато лукаво підморгує, –
мабуть, вони не вірять,
що вистачить в мене терпіння,
що я зумію-таки,
та врешті станеться диво,–
сяйливі небачені квіти
усім нам серця зігріватимуть,
довіку не відцвітатимуть
на білих снігах полотна...
1990

- Матусю, - сказала Катруся, - зажди!
Коли це у нас, у дітей, вихідний?
Дитячі турботи вночі є і вдень.
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!
Уранці вмивайся, роби фіззарядку,
Вдягайся, взувайся, тримайся порядку…
А їжа! А каша! Оце вже робота!
І так – цілий день, все суцільні турботи!
А вдень, подивися, мені б ще пограти,
Так треба обідати, час витрачати!
Оцей мій обід, як завжди, із трьох страв.
Його не подужає навіть удав!
А після обіду - ця “тиха година»!
Ти тільки послухай, я вже не дитина.
І спати удень я, повір, не люблю,
На татка чекаю і щось бубоню.
Ось татко, нарешті! Кав’ярня, забави...
Та вечір спливає, ніч лагодить справи.
І знову турботи! Біжи умивайся,
Піжаму шукай і у ліжко влягайся.
І так - цілий день, все суцільні турботи,
Дорослих звільняють лише від роботи.
Турботи ж дитячі вночі є і вдень!
Чи, врешті, настане для нас вільний день?!

Напевне усі починали писати вірші у ранньому дитинстві. А чи не соромно зараз нам їх згадувати, кому вони присвячувалися і чи взагалі ви їх пам'ятаєте?

Капає, капає дощик,
Потім помалу зника.
Сонечко з хмарок виходить -
Дощику зовсім нема.

Тільки на синьому небі
Райдуга вийшла така -
Ніжними фарбами світла
Різноманітна вона.

Навколо райдуги діти,
Радісно пісні співа.
Краще іде всім робота
й настрій у всіх підійма...

1994 рік.

Для маленького Іванка
Склала мати колисанку.
Колисанку дивну склала,
Місяць й зорі повплітала.
Поміж зорями ясними
Річка снів дитячих плине,
А у річці - місяць-човен,
Казочок чарівних повен.
Човен хвилею гойдає,
Птах-казкар увись злітає,
Поспішає до Іванка,
Заспівати колисанку:
- Люлі-бай, моє хороше,
Снів спускається пороша,
Хутко в ліжечко лягай,
Казку гарну оглядай.
Люлі-бай...

Якось двоє котеняток здумали перекусити,
Тож здобули кусень сиру й зачали його ділити.
І щоб довго не блукати, вибрали найближчий пень,
Та не думали вони, що ділитимуть весь день.

Вже і ставили й ложили, так і сяк його крутили
І не знали як зчинити, щоб їм рівно поділити.
От як би лінійку мали, то давно б же ситі стали,
А тут голод допікає. Розум ясний затемняє.

Вся милуючись собою: і хвостом і головою
З лісу вибігла лисичка, всім відома як сестричка.
На всі боки оглянувшись, нюхом сир вона почула.
І узріла котенят, тож до них вона вильнула.

«Ой малята-муркотята, як же ви ся маєте?
Що у вас тут за сирок, й що з ним поробляєте?»
«Добрий день вам, руда тітко! Тут проблему маємо!
Ми добули кусень сиру, як ділить не знаємо»

«Не смішіть мене, котята, це є не дилема,
Я ж вас можу розсудити, зовсім не проблема »
Котенята не гадали й довго думати не брались,
Та лисичці сир подали, щоб вона суддею стала.

А руда його узяла, та на двоє розламала.
Прирівняла два шматки: «Ой не рівні геть таки».
І із більшого шматка відкусила півкуска.
Так кусала і ділила, що зовсім мало лишилось.
Тож дрібнесенькі шматочки в руки хлопцям положила.

Оглянулися малята, в рот кусочки ті поклали.
Не наїлися нітрохи, то ж до судді вони сказали:
«А скажіть ви нам, будь ласка, чом ви сир весь майже з’їли,
Нам здається, що не вірно, ви лисичко, нас судили»

Дуже смачно облизавшись, рижа хвостиком вильнула,
Подивилась на котят і здивовано кивнула:
«Так я вас не розумію, ну а що ж це ви хотіли?
Щоб я сир вам поділила й безкоштовно вас судила?…»

Місяць - вогняний сачок
для ловіння зірочок.
От якби його дістати,
зорі в небі упіймати,
їхнє сяйво поєднати,
мало б сонце собі брата.
От би тішилось воно!!!
Й прикривали б хмарок рештки
Неба золоті сережки...

Тебе кохаю я найбільше у житті.
Ти перше сонечко, що зранку мене будить.
Ти рання пташка, що цвірінькає мені
Слова незрозумілі і смішні.

Від посмішки твоєї забуваєш
Про всі турботи і безсонні ночі.
Й гіпнотизуєш поглядом своїм,
Коли я дивлюся у твої очі.

Маленькі ручки ти до мене простягаєш,
І пильно дивишся у мої очі,
Так ніби, кицю, щось сказати хочеш,
І тільки ручками і ніжками тріпочеш.

Ти ще маленька й все тобі нове,
Перед собою невідоме відкриваєш.
І кожен день цікавіший стає,
Бо ти великий світ пізнати маєш.

Та поки світ для тебе - мама й тато.
Турботю тебе оберігаєм.
Й дзвінким плачем ти можеш щось сказати.
Як щось болить, а ми про це не знаєм.

Ми прикладем зусилля і старання,
Щоб ти росла у мирі і любові.
І як найменше бачила страждання.
Бо ми щасливої бажаєм тобі долі.

Голубенькі очі у Яринки,
Наче неба чистого краплинки,
Неба українського ясного,
Де пливе велична тінь Дажбога.

Він Украйну нашу щиро любить,
Променями сонечка голубить,
А іще дає усім нам силу
Бог весни, чудесний Бог Ярило.

Він дощі на землю посилає,
Все тоді буяє, розквітає,
І росте собі й моя дитина,
Донька сонця світлого - Ярина.

7504 р. (від Трипілля) (1996)

Дзвінок веселий пролунав,
Стежину в літо показав.
Три пори дзвенів, дзвенів,
Та вже зовсім одшумів.
Привітаймо тепле літо,
Дзвін не буде тут дзвеніти.
Будем всі відпочивати,
Будні літні зустрічати,
Але школу не забудем,
Пам’ятати її будем.
Друзі, зустрічі, гуляння,
Скрізь удалі починання.
Літо всіх нас надихає,
Барвами веселки грає.
Скільки вражень в нас улітку!
Як пелюсточок у квітки.
Всюди зелено і ясно,
Справді літо – це прекрасно!

Хто сказав, що все уже відкрито?
Ні, звичайно відкриття ще є.
Досить тільки добре уявити,
Що усе на світі гарне – то твоє.
І думки тоді поллються швидко,
Скільки сам для себе ти відкрив!
І кінця вервечці тій не видко,
Скільки відкриттів ти вже зробив.
Взяв ти книгу, прочитав щось нове,
Що Колумб Америку відкрив.
Все це дуже є чудово.
Й ти дізнався, хто щось ще створив.

Біла голівонька до сонечка
так ніжно повертає,
пелюсточки тремтять на вітрі
і бджілоньку вітають,
стебельце лагідно гойднулось,
роси напилась вранці
маленька квіточка - ромашка,
що виросла на грядці.
(для найменьших читачів)

Найбільший лісу захисник,
Звичайно, друже, - це лісник.
Ця професія уваги потребує.
Лісник же нас увагою дивує.
Знає він без заперечень мову лісову
Кожне деревце, дубок, берізку молоду.
Плекає ліс, немов найближчую людину,
Як матір рідну, як свою родину.
2008

Ми із лісом вірні друзі
В радості, у горі, в тузі.
Я з ним радість розділяю,
Він у смутку звеселяє.
Коли зустрінемося з ним
Відчуваю позитив.
Радість ллється через край –
Ліс чудовий, ніби рай.
2008

Ліс – незвідності край,
Повний дива і чудес.
В нім не мовкне птахів грай
Від землі і до небес.
Скільки птахів, звірів в нім:
Білочок, зайців, бобрів.
Ліс – природи рідний дім.
Я бажаю щиро, друже,
Щоб це кожен зрозумів!
2008

Попід дубом Слимачок
відшукав боровичок.
Гарний, дужий, апетитний,
Справжній, діти, білячок!

Слимачок пішов додому,
взяв таріль... Забувши втому,
повернувся до грибка,
отого боровика.

Відчинив Слимак пуделко,
в ліву руку взяв виделку,
в праву – ножик, і отак
скуштував грибок на смак.

- Ласий гриб-боровичок! –
захопився Слимачок. -
Буде вже обід й вечеря,
як доїм цей білячок.

Цей звук до пісні солов’я подібний,
Такий тендітний, ніжний і легкий.
Він ніби сонця лагідний промінчик:
Зігріє, де б ми не були.
Він ллється, як тендітне джерельце,
Що з часом ввійде у могутню річку.
Звивається в тонке кільце
І без упину ллється вічно.

Вона подарувала нам життя,
Священне й чисте, як жива водиця,
Вона рятує нас із небуття,
Немов з глибокої, холодної криниці.
Вона руйнує перед нами щит брехні
І щиро допоможе у печалі,
Не сперечайся з нею! Ні!
Бо це вона веде нас далі.
Тільки вона все робить так натхненно,
Що може вразити людину.
Адже ніхто не любить так священно,
Як матір рідную дитину.
2008

Підкинув хтось дбайливій пташці-ночі
Округле срібне місячне яйце.
Вона йому так лагідно туркоче,
По-материнськи горне під крильце.
Вилуплюються сни у піднебессі –
Пухнасті золотисті світляки.
Їм колискову про сумну Принцесу
Співає нічка-мати залюбки.


01.08.2009

А серед літа – трави медоносять,
А серед літа – сонячні дощі,
І сонце щедре висушить покоси
Та зайчиком загляне у кущі.

Дарує літо веселкове диво
Манить до лісу ягідний розмай,
І золотиться колосками нива -
І мріє про пахучий коровай.

А серед літа – у садах духмяно,
А серед літа – бджоли гомонять,
І день засмаглий у ставок загляне,
Впаде зорею у квітки латать.

І оживають мавки дивнокосі,
Сюркочуть в полі жваві стрибунці,
Верба купає в річці довгі коси,
А молоко – в корів на язиці.

І теплий вечір зацілує сонце,
Засіє нічка зорі серед тьми,
Загляне місяць яблуком в віконце,
Щоб втомлені зі сном зустрілись ми.

Винограде, ручку дай!
На балкона вилізай,

Покажи листки лапаті -
Стане зелено в кімнаті.

Восени зірву з балкона
Золотаві стиглі грона!

Не кожен кіт полізе в воду,
та я, однак, не будь-який!
І змалку взяв купатись моду,
лише водицю підігрій.

Та все сьогодні не до ладу:
пливе до мене щось чудне.
Страхý не можу дати раду –
а що, як з’їсть воно мене?

Сказав хазяїн: «Кицю, рибка!» -
моя душа до п’ят майнула.
Рятуй мене, хазяйко, швидко,
а раптом риба ця – акула?

Рано ти ідеш по лісі,
По стежині на поліссі,
Пташки весело співають,
Серце твоє забавляють.

Їжачки по прокидались,
Горобці порозлітались,
Рибка скаче у струмочку,
Дивний ранок у лісочку.

Колоски шумлять у полі,
Плачуть зігнуті тополі,
Вітер щедро всіх вітає,
Ще й до лісу завітає.

Гне гілячки у ліщини,
Огортає мов дитину,
З дубом міцно привітався,
І у степ кудись погнався.

Піднімаються грибочки,
Ці маленькі лежи бочки,
Лиш маленьке зайченятко,
Спить в кущах мов ангелятко.

Тихо сонце пригріває,
Вже й ожина достигає,
Десь не видно талісмана,
Мішку грізлі хулігана.

Сонце вже за небокраєм,
Лиш орел під ним літає,
Горобці лягають спатки,
Замовкають жабенятка.

Місяць сонце заміняє,
Видно зорі в небокраї,
Кожен звір не спить пильнує,
Бо хижак десь тут полює.

Та приходить теплий ранок,
Довгожданий цей світанок,
Розповідь кінця немає,
День у лісі не зникає.

http://maysterni.com/publication.php?id=34685
Роман Боднар: "Natura non facit saltus"

Раз тарган відрізав лапку
Біг по столу босоніж
І зробив велику вавку
Гострим лезом йому ніж.

Та не знав ще він такої
Як сусід його біди:
Той тарган хоч був з ногою
Жив сім днів без голови.

У смугастім відеречку
Носить бджілка мед із гречки.
І складає у щільник
Цей солодкий смаколик.

У вощаній комірчині
Пахне сонцем скарб бджолиний -
Дорогий нектар квітковий
Шоколадно-бурштиновий.

Так щодня і щогодини
Мед краплина до краплини
Невгамовна трудівниця
Консервує, як годиться.

Взимку,коли цвіт зів'яне,
І поживи вже не стане
Будуть бджоли їсти ласо
Приготовані запаси.

Лиш розквітне перша квітка,
Навесні, а потім влітку,
Стане бджілка працювати,
Солоденький мед збирати.

А навколо тихо-тихо...
Раптом – фур-р! – квітковий вихор
Закружляв.
Він летів по цілім світі
І намисто з різних квітів
Розсипав.

Барвінкові візерунки
І конвалій ніжні трунки –
Благодать.
Незабудки синьоокі
Теж милують наше око,
Веселять.

Білі пелюстки рум’янку
Стали в коло – і до танку,
Не спиняй.
А про що троянди мріють,
Та сказати не посміють?
Не питай.

А лілеї білолиці
Пахнуть так, що аж не спиться,
Будять кров.
Ледь голівками кивають
Пісню солодко співають
Про любов.

То ж візьми в веселки фарби,
Пошукай найкращі барви-
Кольори.
Упіймай квітковий вихор,
Забувай про горе-лихо
І твори.

"Зайчик-вередунчик"

У Вікусі зайчик є
Він чомусь не їсть, не п"є
Зайчик в мене вередує
Його Віка нагодує
Лиш вона його хазяйка
Тому слуха її зайка.

"Мамина обіцянка"

Ми в магазині побували,
мама ляльку купувала.
Я б ще іграшок придбала
Мама дозволу не дала
Я було-вередувала
Але мама обіцяла
Що придбає їх немало
Тільки щоб зарплату дали

На городі соняшник
Соняшно зацвів-
Розпрямив голівоньку,
Рученьки розвів.
Милувався сонечком,
Дощик зустрічав
І смачним насіннячком
Діток пригощав.
Посміхайся ж друже наш
Нам через віконечко,
Мила наша квіточка-
Друге наше сонечко.

Я-маленька господинька,
Мамі помагаю:
Мию посуд свій ляльковий,
Іграшки складаю.
Зранку маму я вітаю,
На нічку цілую,
А цілий день ігри граю-
Зовсім не сумую.
Люблю їсти я цукерки,
Як вільна хвилинка,
От така у мами я-
Мала господинька.

У моєму дивосвіті
Диво дивне з дивних квітів
Синіх, білих та бузкових,
І яскраво –веселкових.

У моєму дивосвіті
Пахне листям ніжний вітер,
Пахне горами, річками
Хатою моєї мами.

У моєму дивосвіті
Вдень завжди лиш сонце світить.
А як дощик накрапає,
Це він землю напуває.

Ось поллє він диво-квіти,
І його мій диво-вітер
Крилами, мов у лелеки
Прожене ген-ген далеко.

У моєму дивосвіті
Цілий рік панує літо.
Є весна лиш кілька днів,
Так, щоб пролісок зацвів.

У моєму дивосвіті
Люди всі – такі, як діти,
Добрі, щирі і мрійливі,
Може, трішки пустотливі.

Можу я про дивосвіт
Говорити зо 100 літ…
А, скажіть, де Ви живете?
Поділіться по-секрету!

Слоненят ми рахували

Як у ліжечка лягали,
Слоненят ми рахували:
Раз - малесеньке сіреньке.
Два – як сонечко, руденьке.
Три - білесеньке, мов сніг.
А чотири – вище всіх.
П’ять – рожеве, як шипшина.
Шість – пухнате, мов хмарина.
Сім – повільне, вдача діда.
Вісім - жваве, непосида.
Дев'ять - гарне, клаповухе.
Десять - звичне! Знову слухай...


Бігла білка до ліщини

Бігла білка до ліщини
По горішки для родини.
Та забула от, малята,
Всю рідню порахувати.

А у білочки-манюсі –
ДідусЯ два, дві бабусі.
Є, звичайно, мама, тато,
Двоє братиків близняток.

По горішку всім як дати,
Скільки треба в сумі мати?


Назбирав їжак грибочків

Назбирав їжак грибочків,
Засолив чотири бочки.
Першу бочку дав зайцям,
Другу бочку – кабанцям,
Третю – равлику, сусіду.
Щось лишилось для обіду?


Сім горобчиків сиділо

Сім горобчиків сиділо
На березі й гомоніло,
Запросили ще й сороку,
СпівбесІдницю нівроку.

Та на гілці примостилась,
До розмови долучилась.
Тож, тепер птахів, малята,
Треба нам порахувати.


Кожен равлик має ріжки

По доріжці у садочку
Равлики гуляли,
У маленькому візочку
Равленят гойдали.

Кожен равлик має ріжки -
Парочку на брата.
Скільки разом мають ріжок
Двоє равленяток?


Може, треба підказати?

Заєць ніс оце на свято
Моркву крихітним зайчатам.
Крихти татка зустрічали,
Моркву разом рахували.

Рахували... Потомились.
Ледь малі не посварились.
П’ять зайчат десяток моркви
Ділять ревно, що аж змокли.

Може, треба підказати,
Скільки кожен має взяти?


Іграшковий потяг

Паровозик хутко гонить,
Тягне трійко він вагонів.
А у кожному вагоні
Пасажири є пристойні.

Пасажирів небагато,
Бо вагони іграшкові.
Троє в кожному, малята.
Скільки буде загалом їх?

Нічка зорі гаптувала,
Тихо пісеньку співала:

- Спи в барлозі, ведмежатко,
Спи у нірці, мишенятко.
У гніздечку, горобцю,
У ставочку, окунцю...

Спіть, усі, хто де вмостився,
Сон-казкар до вас явився.

До маленької Галинки
Завітала раз смішинка.
Завітала серед ночі!
Бешкетує та хихоче.
Скаче м’ячиком по ліжку,
У куток загнала кішку,
Сіла поруч та муркоче,
Вгамуватися не хоче.
Каже їй мала Галинка:
- Ніч за вікнами, смішинко!
Тож, лягай хутчіше спати,
Рано-вранці бо вставати.

Глянув Петрик у віконце.
Що за диво?! Жовте сонце
Ген на гілці примостилось,
І неначе зашарілось.
Кличе маму: Подивися,
Хто на гілці примостився.
Ніби кулька сонце сяє!
Ще біленький каптур має.
Розсміялася матуся:
- Певно, хлопче, не проснувся!
Першим снігом притрусило
Жовте яблучко спізніле.

Автор – моя доня Катруся.


У бабусинім дворі
Двоє кроленяток.
Живуть собі у норі,
Веселять маляток.

А в високім споришу
Жовті колобочки.
Біга квочка, репетує:
«Де сини, де дочки?»

На вовняному кожусі
Лимони пухнасті.
Це до кучки збились гуси –
Сонця зеленасті.

Візьму сонечко у жменьку,
Яке ж ти гарненьке!

Ще й до щічки тулиться,
В носика цілується.

Принесу я вам водички,
В обідній годині,
Нарву свіжої травички,
Бо я – господиня.

Потім піду у садочок,
Я ж бо не боюся,
Наберу смачних суничок,
Пригощу бабусю.

Лепешняк став над водою,
Птаха спів до Бога лине.
Перед Трійцею Святою
Кожне зІгнеться коліно.

До Отця, до Сина й Духа
Величання вознесімо.
Перед Трійцею, послухай,
Кожне зІгнеться коліно.

Січень

В шубі гарній та новій
Січень йде ген, сніговій,
Часу місяць цей не гає,
у кришталь річки вдягає.

Лютий

Місяць Лютий з Вітром грає,
заметілями лякає,
Та, чим більш сніжку надворі,
тим розкішніше в коморі.

Березень

Яскравіше сонце сяє,
грак додому повертає,
Місяць Березень усюди
до життя природу будить.

Квітень

Як надходить місяць Квітень,
зеленіють ніжно віти,
З борозни зерно дрібненьке
виглядає дощ рясненький.

Травень

От і Травень - місяць квіту,
вже взялося в полі жито,
В річці, лісі та у лузі
молодняк пустує, друзі.

Червень

Червень фарбою малює
вишні та суниці,
Льон до неба все мандрує,
підросла пшениця.

Липень

Липень жнець є працьовитий,
збіжжю час прийшов радіти,
А в городі під листочком
зріють гарні огірочки.

Серпень

Ґазда Серпень кукурудзи
косить поле неозоре,
Яблука достигли, груші,
гарбузові, помідори...

Вересень

Відряджає Вересень птаху вже у вирій,
над ліловим вересом - хмари блідо-сірі.
Павутинки осені вітер розвіває,
На ланах картОпляних - свято урожаю.

Жовтень

Лист червоний, золотавий,
Мов жар-птах, усе кружляє,
Грибників до лісу й гаю
Жовтень барвний проводжає.

Листопад

Листопад свій дощик сіє,
Холодом проймає,
Їжачка та мишку сіру
В нірки заганяє.

Грудень

Грудень дощик обертає
На зірки-сніжинки,
Нетерпляче всі чекають
На Різдво й ялинку.

Легенький сніг казкових пелюсток
Мережить ніжно у садочку трави,
До сонечка всміхається листок,
Вербичка мило віти кучерявить,-
І ранніх сходів молодий росток
Вмивається ранковою росою.
А соловейка ніжний голосок
Витьохкує натхненно зі снагою, -
Ожив піснями і лісок, й гайок.

…Легенький дощик скапує з гілок,
Бентежать квіти життєдайні каплі,
Коронечки біленьких зірочок
До дзьоба туляться цікавій чаплі,
І скачуть жабки жваво за горбок,
Сховатись за густою осокою.
А вітерець цілунком з пелюсток
Вимощує тоненькою дугою
Завеснений до літечка місток.

Я благала свого татка:
„Подаруйте цапенятка!”
Маму теж просила дуже,
Та мамусі - це байдуже.

Я не прошу вас коня,
Подаруйте цапеня!
Цапик лихо віджене,
Захищатиме мене...

З ним ходила би до школи,
До Софійки і Миколи.
Він би жив із нами вдома,
Їв би моркву і солому.

Я не мрію про коня,
Подаруйте цапеня!
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

У Софійки є собака,
У Миколи – качка-кряка,
У татуся є щенятко...
Де ти моє цапенятко?

Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?
Цапенятко моє!
Де ти є? Де ти є?

Я жука намалював,
А мені – три рочки.
Жук сказав, як песик, «вав!»
І вскочив на сорочку.

Лапок – шість, а вусів – два,
Чорні черевички…
Ось тобі жучок, трава!
На, поїж травички!

Разом підемо у двір
Ми з жуком гуляти.
І, хоча мій жук не звір,
Може налякати.

Жук поїв собі трави,
З’їв вівсяну кашу
І без дозволу присів
На маленьку Сашу.

Наша Саша пальчик ссе
Уві сні тихенько
І не взнає, що це все
Мої побрехеньки.

Я літаю уві сні
Вірним друзям вірю я,
Ще люблю свої пісні
І про диво мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Прилетить у сни Пегас,
Віднесе у синю вись.
Дивосвіт – навколо нас,
Тільки гарно роздивись!

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Я літаю уві сні
І у казки вірю я,
Ще люблю свої пісні
І з піснями мрію я.

Друзів я не підведу,
Їм усім – палкий привіт,
Мрію, вірю і знайду
Диво-казку, дивосвіт!

Сонце хмаркою милувалося,
А вона засоромилася:
Під рожевою накидкою заховалася.

Вітер хмари випасає,
Розбрелися білі вівці,
Вітер в мріях обіймає
Стан берези на обійсті.

А берізка гілки хилить,
Щоб дістатися додолу.
Там в травинках заблукало
Сонечко, що прагне в гору.

Все буяє і щебече
З різноцвіття покривало-
Місяць червень верховодить
В полуничному забрало…

І ведмежатко каже "Добрий день",
(коли ти це почути справді хочеш).
Вітається із сонечком олень,
що ранок зустрічає після ночі,
Кульбабка посміхається бджолі,
роси краплинки падають з дзвіночка,
шумить зелене листя навздогін
легкому вітру в вишитій сорочці.
Крокує ранок садом, полем йде.
І все живе розплющить оченята.
Це Україна зустрічає день -
тобі й мені крізь нього крокувати!

Надобраніч малюки,
Хай прирсняться вам зірки,
Зачаровані світи ,
Починаєм крепко спи.

Намалюю небеса,
Щоб жила її краса,
Намалюєм тобі сонце -
Це в твій світ
Твоє віконце.

МОЖЕ ТИ , А МОЖЕ ЙДИ
ЗНАЮТЬ ТУТ ТАКИХ ЯК ТИ,
ПОЛІТАЄШ І ПІДЕШ
ВСЕ ЗАБУДЕШ НЕ ЗБАГНЕШ.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

На тобі подушку снів
до вечері.
А до ліжка залетів
вечір в двері,
звісив ніжки в ніч-гамак —
п’ятки гріє
об зірки. Шепоче так:
«Спи, Андрію.
Маю жменю казочок
поміж снами.
Спи, козаче-козачок
у піжамі».

Котик казочку муркоче,
Темна нічка йде,
Дівчинку приспати хоче,
Сон у дім веде.

Втома очі закриває
Дівчинці малій,
Тепле ліжко колихає
Тихо котик їй.

Спить вже зайчик – сіре вушко,
Ластівки всі сплять,
Сон-дрімота колихає
В ліжечках малят.

Горобці та мишенята
Сплять спокійним сном,
Тільки місяць в небі тихо
Ходить за вікном.

Тільки зорі поглядають
На дітей малих,
Долі кращої бажають
В усмішках своїх.

(Для нашого Іваночка)

Крутивус, Вернинора і Вернидуб
Подвиг лицарський здійснити захотіли.
Якось ввечері зібралися в корчмі
І відтяти чуба порішили
Дідугану Чахнику – чумі,
Що у лісі темному ховався,
Був підступний й Невмирущим чомусь звався.
Крав худобу у людей, гусей, курчат,
А найгірше – зваблював дівчат!
Хтива і бридка потвора – гад!
А учора понад вечір, біля тину
Вкрав дід доньку ковалеву – Катерину!
І поніс її на чорній колісниці
На Залізну Гору, у темницю…
«Зовсім втратив страх, бридка тварюка!
Чуба одітнем – буде наука!»
…На світанку хлопці зладились в дорогу:
Взяли хліба, сала, часнику,
Осідлали трьох конячок прудконогих.
Обереги повдягали на підмогу
І поїхали вперед, на битий шлях,
Вслід за Сонцем, що ховалося в полях…
Коні прудконогі швидко скачуть,
Хлопці вірять у козацьку добру вдачу!
Розвіває вітер шаровари –
Катерина у темниці світлом марить…
Раптом – раз! Попереду – вода!
«Що робити?» - закрадається тривога…
Крутивус же: «Хлопці – не біда!
Мої вуса стануть на підмогу!»
Лівим вусом Крутивус у мить крутнув,
Правим оком хвацько й хитро підморгнув –
І у боки розступилася вода!
Вернидуб роззявив рота: «От так да!
Хлопці, під ногами – битий шлях!
Уперед! До Сонця! Крізь поля!»...
…Але, на тобі! А це що за мара?! -
«Козаки! Попереду – гора!
Нам її й в три роки не об’їхати…
Скелі – стіни! Хай тобі не дихати!»…
Виступає тут вперед Вернигора,
Каже: «Козаки – моя пора!» -
І плече своє під гору підставляє –
Й на три метри тую гору відсуває!...
Каже Крутивус: «Оце дива!
Чого тільки в Світі не бува!»…
А на Небі Зорі – ніби маки!
Знають хлопці – то є добрі знаки.
Тут, попереду, нова преграда – ліс,
Враз стіною із дубів та грабів зріс!...
Вернидуб тут каже: «Любі браття!
А давайте-но, розпалимо багаття!»
І неквапно так з коня свого злізає,
І сорочку в шаровари заправляє.
Раптом – ух! Усі й не пойняли, коли –
Тридцять три дуби він завалив!
І багаття з тих дубів враз розіклав –
В`гонь такий, що аж до Неба запалав!
…Освітив вогонь в ту мить Залізну Гору,
А круг неї – Чахникові нори…
А на шпилі посеред Гори – темниця –
Катерина там неволею томиться…
Чахник стогне: «Тута людським духом пахне!
Козаки ці, певно, битися прийшли…»
Булаву вхопив – та як бабахне!
Аж долини й гори загули…
…Вернидуб, Вернигора і Крутивус
Не злякались, а тихенько підійшли –
Булаву залізну в діда відібрали,
Й чуба тесаками відтяли!...
Відімкнули двері у темницю,
Вивели на світло світ-дівицю…
Чахник Невмирущий з страху здимів!
Десь подівся і пропав – нема й донині…
…Катерина-світ на радостях ридає –
Козаки в пошані дому ся вертають…
…Довго лилися горілка, мед і пиво!
Люди простії гукали: «Чудо!» «Диво!»
«Славимо, козацтво, Вернидуба!
З нами йому в товаристві любо!»
«Славимо, брати, Вернигору!
Виріс він сред нас не на жиру!»
«Славимо, козацтво, Крутивуса!
Подивіться! Він же справжній русич!»
…Ну, а що коваль? Він дуже радий!
Він перекував ту булаву –
Викував найкращий плуг до ладу:
«Катерино, на! Бери й жнивуй!»…
…Товариство любе, й я там був,
Забавлявся медом й салом з диму…
Казку цю – від баби Гапки чув,
Видів все своїми я очима…

13.08.2006 року, м. Хмельницький.