Зал ожидания в моей душе:
Пустые банки из-под выпитых печалей,
Пустые кресла скучно обветшали,
Седой январь дремает под Sade.

Зал ожидания в моей душе:
В углах закопаны прощенные обиды
И детский страх, уже видавший виды.
Я мёрзну в своём тонком неглиже.

Зал ожидания в моей душе:
За барной стойкой шлюхи-настроенья,
Дающие непрошенным сомненьям.
Я вспомню губы на своём плече.

Зал ожидания в моей душе...
А на пороге топчется надежда,
Она сейчас как тёплая одежда,
Несмелый свет на восковой свече.

Зал ожидания в моей душе:
Ведётся генеральная уборка,
А в помощь, как всегда, друзья и водка --
Проверенные временем клише.

Незбудованих нами мостів
Запорошені скроні,
Недописаних нами листів
Гамівна́ безборонність.
На обличчях безбрів’я наліт -
Бо чому дивуватись?
Може й скресне на озері лід,
Та воно мілкувате.
Несумісне - чаї трав’яні
І з корицею кава...
Ще минуле у скронях дзвенить
Вітруганно- лукаво.
А майбутнє – спустошений рай
Невідомої масті.
На долонях- несхожений край
оступитись – не впасти б!
Долелінії всі нічиї,
Несумісні, не наші,
То чому ж так дурманять чаї
З гіркуватої чаші?

Не вір, коли кажу: журба
десь причаїлась за дзиґариком,
як миша з тріснутим сухариком,
трясе згасаючим ліхтариком
на віражах крутих гарба...

не вір, коли дивлюсь на скло
так довго, тупо-зацікавлено,
що тишею, здається, зваблено
і світлофорами скривавлено
у каві тепле молоко...

не вір, коли мовчу про те,
що снами все уже оплачено,
і нами світ наївний втрачено,
і Птаха чарівного страчено –
не вір мені, не вір... Проте...

Перетнути кордони опалого листя
слів,
Перейти Рубікони туманів, образ-
пробачень.
Дощ останній ще й досі в серці
не відболів,
А зима вже порошею несамовито
плаче.
І по кризі слізьми – як сніжинками
по дощу,
Це ж, по суті, однаково, що й по опіку
опік.
Та не гримає грім, де вже ливень давно
ущух,
І не спалює блискавка мокрий до нитки
снопик.
А сніжинки чекають, коли вже пришерхне
твань,
Щоб незаймано-білу свою простелити
тишу,
І зневірене серце не вірить палким
словам,
У холодних заметах йому вберегтись
простіше...

Навкруги так тихо, що
Гул в повітрі ледве пройшов,
Відпусти мене у ніщо,
Я чекатиму там.
Поки дощ затопить сліди,
Стану з самотою на “ти”,
Руку вже мою відпусти,
Я її нікому не віддам.

Світ забуде всі імена,
Він існує – нас вже нема,
Тільки передвісниця сна – весна
Щось згадає.
Як фіалки на полі цвіли,
Наче люди наївні були,
Дощ прийшов і змив їх усіх
Вже немає. Більш немає.

Сльози перетворяться в роси,
Прошу, пригорни їх, у серці носи,
Тільки хмари мені їх приносять
Ще раз нагадають, де ти.
У повітрі тануть всі звуки:
Музика, слова, вірші і думки.
Вічно пам’ятатимуть тільки мої руки,
Теплий і прощальний дотик самоти.

Следы копыт на облаках,
Сквозь них струится слабый свет.
В безвольно тлеющих лучах
Один исход, один ответ.

Ты, сердце небес, летающий конь,
Увидишь меня – возьми в свою свиту.
Надёжным крылом взовьётся ладонь,
На полосы режа тучей ракиты.

В бездонности глаз храним коридор,
В нём сотни дверей, риторика, тайны.
Уйти бы с тобой – таков приговор,
Скиталец воздушный, мой странник.

Прейди же за мной, свобода моя…
Тебя я заставить не в силах.
Изящен твой стан, грациозно пленя,
Вьётся алмазная грива.

В безвольном беге облаков
Застыл изгиб подковы.
Ещё недавно там был конь –
Мы разминулись снова.

И туч кружева распустит вода,
Лишь знай, что всегда буду ждать
Свободный полёт в туманную явь,
Пока я умею мечтать.

Тобі б личило жити в Празі,
А мені писати картини
Про троянди в старенькій вазі
Та про сміх малої дитини.

Тобі б личило жити в Відні,
А мені лабати на флейті.
Ми б носили прикраси мідні
Та купалися б у глінтвейні.

Тобі личила би Варшава,
А мені невеличкий замок:
Вранці кава і ввечір кава
Та мільйони знимків без рамок.

Тобі б личив пошарпаний Львів,
А мені невеличка драма,
І букет антикварних слів,
Що звучать, як мінорна гама.

Тобі б личила моя мова,
А мені відчуття комфорту:
Не шукала тоді би слова
Чи жаргону низького сорту.


Осінь 2007 р.Б.
Канада, Саскачеван, Північний Бетлфорд

про твій погляд крізь скло я просто мовчатиму
це прощання сказало, що я не пробачу
врешті-решт, ціла вічність лишилася битися
врешті-решт, стільки часу - просто залишилось

оу-оу, єі-є...я співаю забита у стелю
єі-є, оу-оу...я дивлюсь , як квартиру затоплює
карма-поліс, кмон, я в екстазі від рік аквареї
блюз мене, оу-оу, так рідинно розтоплює...

проковтнути цей день зверхбогинею в нутрощі
фарбувати емоції в колір народження
врешті-решт, ціла вічність описує пустощі
врешті-решт ,стільки часу чекає продовження

оу-оу, єі-є...я тягну цю кайфову мелодію
єі-є, оу-оу, трохи п*яно і надто розслаблено
карма-поліс, кмон, перфектально-тремтяче-роздовбана
я кінчаю свободою між інтервалами

Немає слів, залишилися сльози -
Метаморфози літніх автострад.
Моя залежність виросла у грози,
Які ніколи не впадуть в твій сад.

Мені нема кому сказати вічне,
Зі мною важко грати у життя.
Все, на моїй дорозі стрічне,
Я продала за перше почуття.

Тепер бери усе – мені не шкода.
В порожніх залах сховані сліди.
Немає слів, я виплакала сльози.
49 ночей до зими.

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
на воску
на вогні
на квітах польових
і серце защемить,
як запалають зорі
і хочеться молитися на них

О! дивне почуття –
розгнуздане і дике
навіщо я тобі
питав себе не раз
любові дивний світ
як бог багатоликий
серпанком чи дощем
спускається до нас

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як.

Те дивне почуття
падіння й воскресіння
єднання двох сердець
на білому хресті
де вперше за життя
стояти на колінах
солодше ніж над хмарами летіть.

І покриває слід
сухе пожовкле листя
іду не обертаючись назад
хоч ми були удвох але не відбулися
для спогадів залишим листопад

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як...

o Послухати цю композицію! (1.5 Мбт)

«Когда кидает любовь начинается блюз…»
С.Чиграков «Перехресток»

осінь проклята блюзом
з самотиною дружить
загубились десь руки
ті що гріли щеня

ті що плавили душу
виливали у злитки
і чеканили вірші
як монету щодня

чи ридати на осінь
чи стрілятись у листі
чи не вірити більше
чи стрічати весну

осінь проклята блюзом
блюзом схлипує тиша
упаду в чорно-біле
і під снігом засну…

Цей дощ упертий хоче змити нас,
І грім гуркоче – наче контрабас.
А дощ січе об шпички парасоль,
Співає блюз in соль.

Я звик гуляти Львовом під дощем
І чути в дзвонах – серця тихий щем.
Не лізе більше пиво в пуза мі-бемоль -
Співаю блюз in соль.

Холоне кава в кнайпі на столі
І леви тануть в дощовій імлі.
Шеф-кухар кинув смажити брізоль -
Смачніший блюз in соль.

В калюжах видно, що мені вже час
Іти додому, та у серці джаз.
Ходімо в дощ, не треба парасоль,
Співаймо блюз in соль.

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав, несвідомо закінчу,
Невідомо коли, невідомо навіщо,
Мимоволі святий, несподівано грішний.

Так додому хотів повернутися пішки,
Бо збентежені хмари за сонце тепліші.
Повернутися в дощ набагато світлішим,
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Та зненацька із неба повіяло іншим
І обличчя ставали дедалі простіші
І буле неможливо лишатись колишнім
Невідомо коли, невідомо навіщо.

І здалося далеке непізнаним ближнім,
І минули роки заклопотаним тижнем,
І став голос юрби за сумління тихішим
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав і не знав, як закінчу.
Не робивши пусте, не співавши абищо
Став поволі святим, хоч вважав себе грішним.

Висихає глина під руками одного Творця,
Світ такий великий, що нема ні краю, ні кінця,
Я такий маленький - переплутав не свої шляхи -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Нові перехожі переходять через ці мости,
Безкінечно пишуть і лишають на воді листи,
Забувають рими, відбивають відчайдушно крок
У своїм смішнім бажанні хоч кудись дійти.

Я у їх отарі як паршива і чужа вівця,
Той, хто це придумав - просто ловить рими на живця,
А я собі знаю поспішаю, добираю слів -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
мене.
Стан закохання - це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.

Вибрести з нестерпного лісу людей,
Зірвати ошийник - не дамся!
Розпадиста сальва - о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання - це блюз.
Встигнути кожен може
збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає - ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску -
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати
в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти - тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче - ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію - чи ліпить вона мене...

Стан закохання..."

Суміш вітру і ніжного соло
Переливами ллється у руки.
А крізь пальці втікають три звуки:
Меланхолія, вірність і холод...

Залишаються теплі й солодкі
Сльози неба із променем сонця.
Я ховаю від світу в долоньці
Галасливі, розбещені нотки.

Я ковтаю акорд за акордом:
Для початку гірку необачність
Потім спогад, романтику, вдячність -
На завершення втомлений сором.

Утікають пісні кришталеві
Із очей, до небес долітають.
А у золоті сонця згорають,
Повертаючись знову у шепіт…

Я пожовклим листком опущуся тривозі на плечі.
У осінній ріці розіллюся краплинами сліз.
Світ відмовив мені в ницій втечі.
Вітер крила, на жаль, не приніс.

Розтривоженим мороком душу шкребе невідомість.
Під багряним дощем замаскований жевріє біль.
Вкрався смуток у хвору свідомість.
Знов на рану розсипали сіль.

Вже до краю наситилась димом нещирих ілюзій.
У осінньому блюзі надії рятунку нема.
Пробі, в чорній я борсаюсь смузі,
Як пожовклий листочок, сама.
6.10.01

це вже колись було
знову замкнулось коло
спрага моїх безсонь
топить рожевий лід
вабить м’яке тепло
зараз або ніколи
в ніжність Твоїх долонь
я опускаю світ
стукає в скроні час
дивно біліють стіни
я віддаю три дні
щоб залишити мить
надто чуттєвий джаз
все відтоді незмінне
і на одній струні
знову душа щемить

2 лист”03

"О, сизокрилий птах…"
ти з нами по стількох літах,
звиваєш гнізда у житах,
бриниш у сивих небесах
про щастя, волю, що усе ж -
одне і те ж.

Мелодії такі старі,
одвічні вісники Зорі,
з якою радість і любов
не проминають так, немов,
освячені не до життя -
до забуття.

"Серце наче птах…"
волає у сумних очах,
німіє тугою в устах
і плине, плине, як ріка -
колись і чиста і дзвінка,
у небуття.

Під очманілий рев,
відлуння вічного "пся крев",
мажорно-табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Біжить у нім мале дитя
за край життя.

"Мій сизокрилий птах…"
не замовкай розп'ятий на гілках,
не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч і жнеш
одне і те ж.



2000