Проляже творчість у тривозі.
Зло у добрі, добро - у злі.
І світ застиг на півдорозі,
Як сойка на однім крилі.

Ці парадокси й силогізми
Над нами виснуть, ніби меч,
Як не відстріляні ще гільзи,
Що принесуть вогненний смерч.

Оці питання проростають
З глибин душі, неначе сни.
Вони згущаються, мов зграї,
Щоб нападати з-за стіни.

Удар же їхнього кастета
Нас кине в присмерк, у хаос.
Це почерк їхнього стилета,
Що жалить гірше сотні ос.

11 серпня 2023

Ця книжка окроплена кров'ю
Моєю із вічних начал.
Настане кінець славослов'ю.
І прийде в надійний причал

Те слово вогненне, омите
Потоками, що принесуть
Прозріння, немовби столику
Освячену космосом суть.

І крапля червона упала
На білий священний папір,
Немов на небес покривало,
Позначивши жертвою твір.

30 липня 2023

Вичерпаність моря, вичерпаність долі.
У долині свічі гаснуть, як тополі.

Запанує пустка у гаю печальнім
І на землю ляже, як шатро мовчання.

Перегрів таланту є нічим не кращим,
Ніж брести у лісі лайдаком пропащим.

Перегрів таланту, він знецінить вартість
Тих потуг, що вперлись об небесну варту.

Вичерпаність долі висушить оазу,
Де шукав спочинок споконвічний в'язень.

Вичерпаність долі гейзером заб'ється,
Де осколки бризок доторкнуться серця.

29 липня 2023

Упав із яблуні пізнання плід.
Немов снаряд, упав об невідомість.
Ніщо не похитне його політ,
Що в'язне у незнану невагомість.

Цей плід упав, мов сотні мегатонн.
Вже ядерна зима над нами висне.
І встромить спис у землю сам Плутон.
Небесний меч, як невблаганний вирок.

Цей плід червивий, немічний, гнилий.
У нього знвйдеш вхід, але не вихід.
Ти у садку, знесилений, сумний,
Ідеш в єдиний нездоланний вимір.

24 липня 2023

У полі, в лісі чи в саду
Не клич біду, не клич біду.

У самоті чи на виду
Не клич біду, не клич біду.

Не клич біду на свій поріг,
Пізнавши таємний гріх.

Жени її подалі геть.
Вона підступна, ніби смерть.

Немов змія, повзе в траві.
Її бенкет лиш на крові.

Вона сама прийде, як тать,
Калічити і убивать.

Її обличчя у рубцях.
Там промінь істини зачах.

11 липня 2023

Учора, 22 липня, буквально через кілька тижнів після прощального концерту, залишив сцену життя
видатний англійський рок-музикант, який щиро підтримував Україну…


Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?
Здається, це просто чергове шоу
мрійника, якого обожнювали,

бо у цей жорстокий і сумний час
щедро дарував довгождану казку,
перетворюючи в дітей вже дорослих нас:
нумо, посміхніться, будь ласка!

Гітарні рифи, епатаж, навіть шок…
Струм випромінює нота кожна!
Оззі Осборн у засвіти відійшов -
хіба в це повірити можна?

2025 рік

Лунає крик зозулі з тої далі,
Де ти живеш в надії та печалі,

Де розчинились мрії і думки,
Де йдуть назад змарновані роки.

Я продерусь крізь зелень живодайну,
Крізь сумніви стривожені і давні

До тої хати, де мені злилися
Життя і серце, як незнані висі.

Я спробую знайти жар-птицю долі,
Де похитнулись верби і тополі.

Я віднайду такі таємні миті,
Які у листя ніжно перелиті.

І вибухне любов, де не чекали,
Як знайдена утрачена Каяла.

Я там знайду початок у дороги,
Де зорі падають безмовні й строгі.

9 червня 2023

Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне

Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.

Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить

Вона увірветься в життя,
Зламавши замки небуття.

Вона у червонім вбранні
Іде полководцем землі

І в серце встромляє кинджал,
Гостріший за тисячі жал.

Так вибухне полум'я шал
Під звуки численних гітар.

На пласі любові стою
В якомусь незнанім краю.

Цей вирок позбавить навік
Від сили жаданих повік

І кине у магму основ
Таку навіжену любов.

8 червня 2023

Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.

Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шукать рятівний амулет,
Аби вийти із нього в погожу долину.

Місто-привид як наслідок лютих боїв,
Де зійшлись дві армади, страшні і нещадні.
А тепер тут панує лиш сон кураїв,
Лиш руїни споруд у молитві нещасній.

5 червня 2023

Це вже ніколи не повернеться,
Немає вже шляху назад.
Минуле відлетіло з вереском,
Немов грайливий зорепад.

Ці усмішки і сльози намертво
Вросли в минуле, як трава.
Укрились листям рухи й наміри,
Хоч обертом йшла голова.

"Ніколи знову!" - ми почуємо
Той клич, що землю потряса.
І ворон з темного минулого
Не сотворить нам чудеса.

Ніколи більше не повториться:
У парку дівчина сидить
У день святковий. Ніжно торкнеться
Об серце відлетіла мить.

25 травня 2023

з горішка човник хлюпає веслом
і довга тінь між хвилями і дном
і те весло до дна – як перевесло
гойдає сонце глибоко на дні
весняні ночі теплі літні дні
й передчуття «от-от» – аби не щезло

з горішка човник брижі на воді
і відблиски і мрії молоді
усе таке наївно-досконале
черпнула воду пригорща легка
розплюскуючи запах молока
і пір’ячком край облавка опала

16.07.25

Опадає цвіт безнадійно,
Опадає цвіт, як любов.
Опадає цвіт, як події,
Що хитають твердині основ.

Опадає цвіт прямо в серце
І кривавий лишає слід.
Поцілунком цвіт озоветься,
Як чуттів непогаслий болід.

Я беру його бережно в руки,
А він тане, як трепетний сніг.
Протікають крізь пальці муки
І лягають повільно до ніг.

12 травня 2023

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023

Раптовий сніг, немовби кара неба.
Раптовий сніг, такий раптовий сніг.
Нам кари іншої уже не треба.
Сама ненависть падає до ніг.

Раптовий сніг, немов парад ілюзій.
Раптовий сніг, як марення вві сні.
Раптовий сніг крізь марево алюзій
Явився парадоксом навесні.

Що нам робити з цим нежданим ритмом?
Куди втекти від Господа гримас?
Космічний холод падає нестримно
У хаотичність й невгамовність мас.

2 квітня 2023

Це запах гною чи троянди?
То діалектика страшна.
І невідомо, чим же пахне
Така полинна чужина.

У розквіті вже є падіння,
І у тріумфу є кінець.
Вінок троянд несе прозріння,
Що це диявольський вінець.

І у вершині є низина,
В багатолюдді - самота.
Так відкололась половина
Від тебе, де цвіли жита.

Ця діалектика вершиться
У душах і на небесах.
І справедливість не здійсниться,
Поки у клітці буде птах.

12 березня 2023

Це грім звучить чи гуркіт канонади?
Роздвоєння, як вістря боротьби,
Як відгомін Господньої тиради,
Доноситься противенством доби.

Не знаємо, де можемо спіткнутись -
На міні чи на грудах кам'яних.
Ми навіть не встигаєм озирнутись,
Як доля б'є прямісінько під дих.

Роздвоєння не тільки у людини -
Так Всесвіт розколовся, мов яйце.
І в поєдинку люті половини
Пекельним вітром дихають в лице.

8 березня 2023

Останній сніг вже сходить із арени,
Як сивина, як марево із хвиль,
Що напливає з підсвідомих терен.
Не розрізниш, де правда, а де цвіль.

Останній сніг напливами прибою
Нечутно попід двері підповза,
Де зло й добро злилися у двобої.
У гулі не почуєш крики "за".

Останній сніг, як барс чи як пантера,
Під ноги ніжно й лагідно приліг.
Немовби білими грудьми Венера,
Останній сніг закриє твій поріг.

1 березня 2023

Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.

Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
Явивши небес письмена.

Я хочу пірнути туди,
До краю небесних святинь.
Сніги замітають сліди,
Ховають надії до скринь.

Слова упадуть назавжди
В яругах крутих, як змія.
Лиш тільки прозріння не жди,
Воно розчинилось в полях.

20 лютого 2023

Уламки любові, уламки світів,
Які народились, щоб швидко померти.
Ти космос зруйнуєш без меж і мостів,
Де вже не існує народжень і смерті.

Уламки любові ніяк не збереш,
Вони розлетілися в простір печальний.
У дикому реготі буйних пожеж
Вони заспівають про вічний початок.

Уламки любові, немов камінці
Коштовні й такі непоправно розбиті.
Ти бережно їх потримаєш в руці
Й відпустиш, неначе небачені квіти.

4 лютого 2023

Порожня сцена і порожній зал,
Порожній простір, пристрастей вокзал.

Ряди порожні, як полеглі роти,
Стоять в чеканні неземної ролі.

Усе вже сказано, проспівані пісні,
Немов заховані під снігом сни.

Де ті слова, що здатні породить
В душі урочу і величину мить?

Де ті слова, що пронизають нас
І над якими непідвладний час?

Слова, які розтоплять пустоту,
Які глаголять істину просту.

Порожня сцена вимовить слова,
Які не розуміє голова.

Та це єдино правильні, живі
Слова, що проростають у траві.

Це слово первозданне, як струмок,
Яке здолає навіжений смог.

13 січня 2023

Кленки в недобудованому домі -
Це сутності, що рвуться врізнобіч.
В думок і дій невидимім огромі
Проглянуть голоси незгасних свіч.

Кленки до нас промовлять нескоримо
Крізь цеглу і руїну навкруги.
І родяться від неба дані рими,
Які прокреслять нам святі круги.

Руїни не лише у цьому домі -
Руїни у думках і почуттях.
Ти вийдеш і у просторі, як морі,
Співатимеш, як визволений птах.

30 грудня 2022

Я сьогодні зайшов до знайомого хайдзіна, що пише під поетичним псевдонімом Хару-но Канашімі (春の悲しみ). За вікном лив нескінченний травневий дощ, довгий як погляд ченця, що вдягнений в чорне. Після чайної церемонії садо (茶道) ми сіли віршувати. Вишні давно відцвіли, навіть квіти айви загубили свої пелюстки в безодні минулого. Кінець весни навіть птахи зустрічали сльозами, не те що Небо. Тому і не дивно, що випала тема для віршування «Травневий дощ» і я написав таке:

* * *
Горобець сірий
Сів на квітучу акацію.
Травневий дощ.

灰色のスズメ
花の咲いた木の上に座って。
晩春。雨。

* * *
Замовкли птахи.
В порожнечі сірості
Травневий дощ.

鳥たちは静かになった。
灰色の空虚の中で
晩春。雨。

* * *
Вершину Фудзі
Сховала сива імла.
Травневий дощ.

富士山の頂上
灰色の霧に隠れています。
晩春。雨。

* * *
Калюжами йде
Гейша в дерев’яних сандалях.
Травневий дощ.

水たまりを歩く
草履を履いた芸者さん。
晩春。雨。

* * *
Червоне кімоно
Не захистила парасолька
Від цього дощу.

赤い着物
傘は私を守ってくれなかった。
この雨から。

Після віршування ми покликали гейшу в червоному кімоно, але навіть вона не змогла співати і грати на кото, коли падав на землю такий нескінченний і сумний дощ. Навіть смугастий кіт дивився на нас мовчки своїми сумними очима. Ми – четверо поетів (два самураї, гейша і кіт) слухали як падають краплі за вікном у мовчанні.

Попросися до мене у сон, хоч на ніч попросися.
Я забуду, що думала - більше не хочу і бачить.
Замотала ж у папороть свіжу бажання гарячі,
Обірвала під ноги той цвіт, що ховався у листі.
Там, де місяць блакитний над лісом, укотре вовчиця
Заведе про загублені пристрасті пісню із плАчу.

Та співатиме, доки із неба не зІллється срібло,
Не стече на дуби, не розсіється росяним ранком.
І розІб'ється сон, розлетиться на безліч уламків.
Буду болісно ранити руки, бо раптом осліпну,
Як збиратиму їх, поки день не окутає світлом:
Спонукає забути, просила про що і була ким.

Я ангел її, та не знає вона,
що ми одне одному ехо... луна,
якщо подивитись у небо ясне,
обом усміхається щастя одне.
Вона була тою з омріяних див,
яке як ікону я боготворив
у ночі осінні, у дні весняні,
являється й досі мені уві сні
те неповториме у юності, де
минуле опало як листя руде,
і де у моїй течії житія
усе ще вона половинка моя.
Так само немає дорожчої за
ту мить, як упала солона сльоза
росою у теплі долоні мої
і пахли фіалкою коси її.
Тепер ми обоє напевне смішні
у іншому світі... у віщому сні
ще падає наша вечірня зоря
моя найясніша, чужа, нічия...
..................................................
А душі то наші у різних світах,
літаю до неї як зоряний птах.

05.2025

Шепоче, чуєш, дощ? У шибку б'ється,
І краплі розтікаються на знаки.
Ні, не таємні. Пишуть: Леся Леся,
До купи тулять половинки серця,
Малюють ще приємності усякі.
А ніч за мокрим склом - немов люстерце,
Де лик, з якого слід років зітерся.

Шепоче, чуєш, дощ? Так мама тихо
Колись давно шептала на ніч казку.
Ти заколихуй, мамо, заколихуй
У теплий сон, і заступай від лиха.
А тихий дощ у землю - Божа ласка!
...
У землю, де війна скаженим риком...
На склі за мить мої малюнки зникли.

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Холодний вітер оббиває крони,
Завчасно вбрані квітнем беручким.
Лахміття біле трусить на стежки.
І цідиться ранковий срібний промінь
На крижаного шереху стіжки -
Морозу слід, що товкся безборонно.

Безсердно і безжально цілувати
Рожевий цвіт йому було у кайф.
Так замерзав колись у казці Кай.
А злу б скалок ув очі насипАти.
Тікай, наївний хлопчику, тікай.
Я Герда у сльозах посеред саду.

Шукай, душе моя, ти місця світлого
У ранку сивому, у далі грозовій.
Хоч вогнище притухло, знай, що тлітиме
У ньому жар. Він запульсує квітами,
Як зловить вітру свіжого повій.

І чи тоді, душе, захочеш спокою,
Як родяться слова-краплини з хмар,
А з ними спалахи вогню високого -
На крилах підіймають і закохують!
Чи випустити схочеш Божий дар?

Пристанок світлий твій у слові-полум'ї,
У слові-вірі, слові-джерелі.
Ті звуки безтілесні. Бути голою
Тобі чи сила? Стану я стодолою,
Де б твій вогонь, душе моя, горів.

Краса чудна́, зажурена, глибока,
О скільки б ти до ніг їй не вклонивсь,
Вона на тебе дивиться звисо́ка,
Вона сповита жалем за "колись"..
Краса смутна́, затаєна, жорстока,
О скільки б ти на неї не моливсь,
Вона така пекельно одинока,
Як вирішив піти – хоч озирнись!

15.01.2020

                        І
Щезають в позолоті ореолу
за обріями синіми птахи
ключами, замикаючи по колу
поза війною найдені шляхи...
по добрій волі, та у час лихий
пора й мені по азимуту цьому
податися із вирію додому
як води ручаями до калюж
на фініші сезонного польоту
іще живою птахою супроти
коловороту віртуальних душ,
що осягають неземні висоти.

                        ІІ
Ідуть літа і тягнуться роки
і днями, і ночами у розстрочку
за течією вічної ріки
із пункту А і до тієї точки,
де й досі на дубовому місточку
зійшлися всі дороги і стежки.
Туди і я весною повертаю
як ті птахи у сизій далині,
що долітають у височині
до отчого омріяного краю,
де ближчає душі до того раю,
якого не найду на чужині,
яку уже до вирію лишаю.

                        ІІІ
Усе минає, та не все мине
у павутинні витканої долі...
не упаду я воїном у полі,
та лихо все одно не омине
у лабіринті житія... одначе,
яке болото я ще не побачу,
які людці не вилають мене
за рідну мову, за колючу вдачу,
за те, що не терновий мій вінець,
хоча і чую, – ой, терпи, козаче!
І нині уривається терпець,
коли почую, вибачте, собачу
устами малороса і побачу,
який їм уготовано кінець.
Зелена тля готує їх до здачі,
хоча лунає в кожній передачі, –
рашизму – ні! Та гасло – не указ
і воювати нікому за нас...
..................................................
що орками посіяне зимою,
ще зійде українською весною
як має бути і було не раз.

03.2025

Вечірнє місто, туман і тиша.
Горять вогні, мов бліді зірки.
Його скелети землею вкриті,
Там щось своє заховав і ти.

Всі таємниці й старі легенди
Порожніх вулиць, холодних стін
Навряд згадаєш і недаремно,
Бо сам забути це все хотів.

Та в цьому місті серед туману
Ще так багато бродячих душ,
Що погубили свої бажання
Й безсило в небо прокльони шлють.

Не сам ти в натовпі поміж тіней.
Хоча б від себе вже не біжи!
Туман розвіється, просвітліє...
Там відшукаєш свої сліди.



09.03.2025

Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

                      І
Усе ще бачу ту хатину,
що біля гаю край села,
яка притулку не дала
приблудному своєму сину.

Та не караюсь у журбі...
ані жалю, ані печалі,
що далі... чимчикую далі,
коли стає не по собі.

Іду за обрії край неба,
де у блакиті далини
роняють сльози сиві верби
на спориші і полини.

Он і береза кучерява
зринає із дитячих літ
і тихо скрапує на трави
зелені сльози білих віт.

На осоку упали роси
і ополіскують її.
На бистрині у течії
лоза у Росі миє коси,
а запізніла сиза осінь
змиває спомини мої.

                      ІІ
Минуле пише некрологи.
У світі марної краси
за перехрестями дороги
я чую давні голоси.

Окремішні не забуваю,
але у хаосі оман
лише один оповиває
вуалі білої туман.

Моя навіяна примара,
сомнамбула... і не війна
тому причина і вина.
Але вона мені до пари,
допоки падає за хмари
моєї юності луна.

                      ІІІ
Іти утомливо, та мушу
побачити хоч уві сні
усе, що дороге мені
уявне, видумане, суще...
минуле очищає душу
майбутнє – у далечині...
.........................................
на місці хати купа хмизу,
заросла яма куреня
ще осідає... і щодня,
допоки ближчає до тризни,
стає ріднішою дідизна,
аніж безпам’ятна рідня.

12.2024

Маю слова - роблю з ними що хочу
Маю діла - не дзвоніть мені серед ночі
Маю нерви - міцні як якірні троси, перетерті
Роблю жертву - коли слухаю ваші бредні

Маю голод - їсти, спати, а пак довго сидіти у бударови.
Маю гордість - приносить біду вона за бідою
Маю юність - лем тіло про це не знає
Маю гідність - це добре, коли є що до чаю.

Маю страхи - не командують мною, але заважають
Маю гріхи - відмолю потім, колись, обіцяю
Маю плани - лиш розходяться вони з ділами
Каравани йдуть далеко, а мене не пускають

Маю гроші - пак раз лем - і вже не маю
Маю ношу - несу її як хрест, до раю
Маю час - споглядаю життя з краю
Маю любов - як малятко її плекаю

Маю біціглі - скочу на них і від чогось тікаю
Маю книжки - тішуся їм, а вже потім читаю
Маю борги - то ви так казали, а я не пам'ятаю
Всі ми лохи - визнайте це, я за вас вболіваю.

Маю роботу - не дає ми спокою і бути в печалі
Маю городи - не гноєні та не копані, знаю!
Маю з усім цим загуру - маю, маю.
Йсе ня держить вертикально - вдихаю та виживаю.

Позаростали
биті дороги,
поки ставали
на босі ноги,
побиті лікті,
утяті крила...
де нас у світі
ще не носило,
та як ніколи
хочу додому
попри утому
бігти до школи
поза ровами,
понад ярами,
поки є мама
й небо над нами,
ще учимося
емігрувати,
не боїмося
чужої хати,
та не поїду
на кращі села...
мої сусіди
із Оруела:
свої, чужинці,
неситі, босі,
є українці,
є й малороси.
Може, побачу
чиюсь Марусю,
і не заплачу
а... засміюся.

10.2024

Хіба забудеш?
Слова, що говорив
Проникли в душу
Непомітно так.
Яскраві будні,
Бадьорості порив
Влягався плюшем,
відчувався смак.

А зараз тиша,
Осінняя журба.
Вже дні пожовкли,
Схилена трава.
Сумує вишня,
І тих думок юрба.
В минулім жовтні
Пам'яті ужва.

Якби вернути
Ніжності хвилини.
Чуттів всесилля,
Бо ніби гріє.
Поникла ж рута,
Холодніє днина.
Слабіють крила,
Слабіють мрії.

І вже не можна
Повернути долю.
Не стане вишня
Молодою знов,
Бо осінь схожа
На луну у полі.
Бринить колишнє,
Мов душевний схов.

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
Щедро видала неминучість.

І росте вона в синіх тінях,
Вболіває у давніх саднах,
В ній думок моїх шепотіння,
Про забуті за дня досади.

Чи забуті, а чи припнуті,
Чи стриножені скрутом дужо,
Спаленілі чуття- салюти
Блиском зоряним по калюжах,

Де так рівно дорога мокра
Мірить вибої глибиною.
Цідить вечір думки і кроки,
Тишу гонить услід за мною.

Згасає літо і за пеленою
минулого ще жевріє тепло.
І у житті до осені пішло,
а там уже й зима, само собою
іде по колу, як уже було.

Чи то іти лишилось недалеко,
чи ностальгія, чи така пора,
що душу потривожили лелеки
і на прощання заміняють легко
жару і спеку туга і жура.

І як це не печально визнавати –
останню ниву скошує війна.
І як не важко це переживати,
найтяжче те, що незагойні втрати
це найдорожча за життя ціна.

Не радують майбутнім ворожбити,
та є до кого душу прихилити,
лягає карта знову за Дунай
у затишний і миролюбний край,
де помагають вижити... а жити
чи виживати, – Боже, помагай.

09.2024

До рук твоїх тулюся шкарубких.
Вони мені тепліші за осоння.
Ніжніші за усі м'які шовки -
Натруджені і затишні долоні.

Закрий мене плечима від жури.
Сховай мене в обіймах від тривоги.
Твій погляд так надією горить,
Що й у мені палає віри вогник.

Зігрілась ним, і дух не зледенів.
Зміцніла ним, і не знесла негода.
І злудою мутних напівтонів
Не вкралась у взаємність прохолода.

В тобі биттям сердечним зазвучу -
Притисни міцно-міцно! Я не проти.
Послухай - вітер біля нас ущух.
А як грозився бурею збороти!

Все вірно, подруга моя,
Часів сурових і не тільки.
Ти й так терпіла дуже довго
І не вина тепер твоя,
Що так раптово впали стрілки.
Прекрасно коли є світанок,
Та все ж і є завжди кінець.
І все частіше той вінець
Сумний приходить на останок.
Таке життя. Не треба сліз…
Ось верболіз схилився вниз.
Або зламає його вітер
Або сокира скальп зніме.
Кому потрібно це німе
Кіно нікчемне і старе,
як потороча серед жита…
Життя жорстоке, правда це.
Хоча можливо добре жити.
Та все ж прийдеться заплатити
За сміх, за сльози, за любов…..
А все проходить, навіть, дощ
Осінній, прикрий і сумний.
Безлисті всі дерева площ
На срібно-сніжний ждуть сувій.
Світанок переходить в день
А вечір засинає в ніч…
І як не глянь, куди не кинь
Сумнішає наш кожен спіч.

Чи не багато осені мені?
У небі осінь, в погляді і в серці,
В неспиннім леті все коротших днів,
У недосяжності примарних сенсів.

У шурхоті листків, ніби листів,
Згасанні їх крихкої позолоти:
Учора ніби перший пролетів,
А завтра всі під ноги вітер скотить.

А ніч, як повінь - розливає тінь,
Що гусне, поки чорною не стане.
Я знаю, любий, як би ти хотів
Моєю усмішкою красити світання,

І захватом моїм від хризантем
Та дзвону горобиної бравади.
Таке бажання тепле і просте.
Чому ж мені так осені багато?

Співатиму я ще тобі, зажди,
Коли розбавить сльози струмінь прісний,
Душа моя огорнеться у пісню
Джерельної холодної води.

Пробач, коли від того защемить.
Співатиму я, мабуть, дуже тужно,
Як скине пелюстки спізніла ружа
В німі сніги прийдешньої зими.

Коли із саду відлетять птахи,
Осяде дощ на шибці, як намисто,
Мелодія проллється дивно чиста -
Моє бажання здійсниться таки!

Постеляться яскраві килими
Тобі під ноги, щоб в зачаруванні
Не думалось, що то листки останні.
Пробач, коли від того защемить.

Не відбулось і не здійснилось, оминуло.
Щось залишилось в оберемках літа.
Бажання нині втомлені у клітці.
Дощі заснули, не співають про минуле,
І мальви не напились ще водиці,
А спраглими губами нам шепочуть.
О де ж ті незабутні серцю ночі?
На тому місці - тільки горда криця.

Гарячий камінь ніжно гладять хвилі,
На берег вийшла квітка синьоока.
Здіймає літо зелень на вітрилі
Й несе спекотне сонце на флагштоку.

Тієї спеки і чекало тіло,
Тримаючи будення на долоні,
Щоб за п'янким смаком плодів дозрілих
Пірнути в почуття твої бездонні.

Посеред листя ж будуть мигкотіти
Росою вмиті яблука зелені,
Крізь гілля підглядаючи у літо.

Я чую ноти дивної сюїти,
Яку цвіркун з весни вивчав натхненно,
Бо ти його просив заграть для мене.

Зустрілися у сплетиві доріг.
В очах любов і смутку караван.
Ніколи не прийду на Ваш поріг.
Чужому щастю не завдам я ран.

Навряд чи ми побачимось колись,
Бо недосяжні мрійні береги.
Я Вам не напишу ніколи лист,
Хоч полум'я іще горить жаги.

І зупинитись не попрошу час,
Що сиплеться, мов друзки кришталю.
Хоча щоденно думаю про Вас.
І серце ятрить блюз мого жалю.

Мовлю сонцем і мовлю вітром я,
Мовлю променем,
Слів розмаєм, думок палітрою,
Серцем стомленим.

Та вмокаючи пера- образи
В рути-шавлії,
Мовлю так, щоб одну лиш обрану
Ти кохав мене.

Мовлю травами, мовлю квітами,
Снами віщими.
Поки слухаєш, то хотітиму
Мовить віршами.

Мовлю небом у сяйві місячнім,
Ранку подихом,
Словом-миттю і словом-вічністю,
Словом-подивом.

Бо дивуєшся - як веселку я
Вимальовую?
А із неї на тебе плЕскаю
Словом-пломенем.