Це любовне трепетання
Пройняло мене всього.
Увійшла у серце Таня,
Як весни сяйний вогонь.

Ген дороги розгортання --
Ніби пелюстковий шлях.
Зацвіло, як увостаннє,
Волошково у полях.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

Проти воєн -- як повстання,
Божа кара злу немов --
Всесвіт обняло кохання,
Пройняло аж до основ.

Хай настане нам світання,
Маки зацвітуть, не кров.
Небеса пошлють єднання,
Мир і злагоду й любов.

ПРИСПІВ:
Мов дитяче лепетання,
На асфальті -- крейда знов -
Я плюс Таня, я плюс Таня --
Це дорівнює любов.

30 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Я не зима, я Аеліта,
таємна Муза нічия,
але твоє майбутнє літо...
а хто ж іще, якщо не я?
Хай чують барди й менестрелі
що у зимовий час оцей
я не чекала Аріеля,
тому явився Берендей.
У рік новий старого стилю
це очевидно саме те,
що налаштовує на хвилю
через парсеки, льє і милі
ловити усмішки... зате
згадаємо обличчя милі
і наше літо золоте.

Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

Хто лише себе не додає
у мережу в образі світлини...
додаю і я моє досьє
віршами письменної людини.

Бо інакше соромно стає...
але нині у моєму краї
кожен перечитує своє,
а чужого – і не помічає.

Це йому нічого не дає...
всі виводять літери і коми,
навіть ті, кому ще не відомо,
що такі іще у мові є.

Але я пишу, хоча не знаю,
що я читачеві додаю
у самотині і на краю,
де ніхто мене не привітає...
не читають баламута зграї
як і цю поезію мою.

11/21

Я іще не проти
того, що буває,
ще читаю ноти,
іноді співаю.

Наді мною тучі...
ранні та зелені
кажуть, – я колючий,
роги є у мене.

І мене боїться
братія богеми,
у очах двоїться
від одної теми.

Каркає ворона,
що мені далеко
до її корони,
до її лелеки,

що мені до गुरू
як до неба пішки,
маю злу натуру –
обтинаю віжки,

на дуелі скорий...
але ще не «мачо»
і такий прозорий,
аж ніхто не бачить.

Є у мене мінус –
ні за що не каюсь,
упаду – піднімусь,
плюнуть – утираюсь.

І крокую далі...
я ще не ледащо
і себе не хвалю,
що одній – найкращий.

10/21

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Як там у тебе?
у мене й досі
небо як небо
осінь як осінь
бабине літо
нас оминає
і не чекає
танок сюїти
у цьому році
мені знайомі
знаки емоцій
точки і коми
чуйні поети
і поетеси
їхні сонети
та інтереси
марні старання
зайві надії
вірус кохання –
це пандемія.

« Я ще літо...» – осені не пара,
та ніяк її не омину,
і не заховаюся за хмари
обрієм у сиву далину.

Он і місяць звечора до ранку
має меркантильний інтерес –
устеляє росяні серпанки
пеленою зоряних небес.

Озолочує зелені шати
і кидає осені на шлях...
хай не ходить до моєї хати,
і шукає вітер у полях.

У самотині не одинокий...
білий світ попереду широкий
і сьогодні – як було торік.
Як не є, а я іще на волі
почекаю на завзяту долю,
що не оминає цілий вік.

08/21

Блякне день і тінями на воду
падає, лягає на дахи...
і серпом, зрізаючи верхи,
йде окраєць місяця зі сходу.

І Ярило не жаліє дня,
вписує оздоби у палітру
осені, гаптує убрання,
щоб вона подобалася вітру.

Пріє переорана земля.
Сівачі очікують моменту
з’яви тої пані на поля
у свої нові апартаменти.

А вона прямує у ліси
і дощі за нею – чередою...
осінь задоволена собою –
має у запасі гарбузи...
і не ради пізньої краси
укриває обрій пеленою.

Ще випромінює частоти
твоя душа моїй монаді
і, поки ми обоє раді,
я не питаю, – де ти, хто ти?

І хай несуть нас білі коні
у темні ночі поміж зорі
у їхньому німому хорі
за обрії на оболоні.

І як по щучому велінню
помчу алюром за тобою
твоєю вічною луною
у цю феєрію видіння,
де ми казковою порою
непереможні у двобої.

подзвонив а вона не впізнала
певно й номер забула давно
на пустому пероні вокзалу
допивала дешеве вино

а бувало бувало бувало
що зліталось стонадцять чортів
і по вінця усім наливали
і не пив лише хто не хотів

ну а потім а потім а потім
і краса та зійшла вся на пси
залишилась розістлана постіль
де була вона аби з ким

***
на пустому пероні вокзалу
де дешеве вино на розлив
де безцільно бездумно гуляла
я тебе випадково зустрів

привітався а ти не впізнала
власне й бачились надто давно
ти тоді виглядала зухвало
і не йшла аби з ким у кіно

ти і зараз лишилась такою
та чекаєш когось не мене
я ж сумую весь час за тобою
але це сподіваюсь мине

***
на пустому пероні вокзалу
де в кіосках дешеве вино
самотою вона гуляла
чи чекала когось у кіно

привітався - та де! - не впізнала
звісно! - бачились надто давно
позирнула глузливо й зухвало
й відвернулась - тепер все одно

та збудила тоді ненароком
давні згадки про давній роман
що не став ні для кого уроком
та й нічим ні для кого не став.

12.07.21

Їде літо в осінні краї,
де немає моєї ворожки...
лиш зажурені очі її
ще нагадують сині волошки.

І між тінями у далині
упізнаю фігуру знайому...
посилає сигнали мені
у вікні задзеркального дому.

На утоптаній ниві життя
по дорозі у бабине літо
ще блукає, неначе дитя,
по широкому білому світу.

Та очікує душу зима...
і на Возі із Кассіопеї,
поки Ліра не їде сама,
чумакую по небу до неї.

Поки зорі іще мерехтять,
а на ранок упадуть як роси,
чимчикую... веселий і босий,
як у надцять... у кількадесят
може й пізно... іти до дівчат,
що чекають... чекають і досі.

07.2021

По Україні ходять хмари,
буває блискає, гуде
і це неначе Божа кара,
і нібито уже ніде
не випаровується пара.

Все задубіло, що цвіло,
усяка ягода ніяка,
і зав’язі – як не було,
і абрикоси кіт наплакав...
буяє лиш одне зело.

Грозою пахне як у маї,
затуманіли небокраї
і жаба кумкає вночі...
а злива хату оминає
і я калину поливаю,
коли наліво йдуть дощі.

Я ще є. Опудало моє
загорає нині на городі
і ніяка чапля не клює
у моєму тихому болоті.

Чуються лелечі голоси,
але я не перелітна птиця.
Очевидно різні полюси –
журавель у небі і синиця.

Поки у руці ще нічиє,
догорає не одна надія...
видиво невидиме твоє
на мітлі літати ще уміє.

Поки усміхається юрма,
час міняти пера на лопати,
сіяти, садити і сапати...

чародія магії нема...
ну то й що?.. упораюсь сама...
помагають біси і пілати.

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04/21

Чекаю ельфа...
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
У дам і фей –
один Орфей,
а я – синиця.
У далині
є журавлі..
або лелеки...
але мені
на цій землі
до них далеко.
Так і живу
і наяву
нема нікого.
Але нічого...
в рандеву
я біля нього.

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Напоїла ти мене, дівчи́но,
тим зелом, що навіває знов
платонічну, і таку невинну,
і не заборонену любов.
Є ще несходимі й досі плаї
і зозуля роки ще кує,
і вендети нібито немає,
і рідня сигнали подає.
Може, краще і не чути того,
що мені віщують із небес...
мовою поетів-поетес, –
є надія на живого Бога...
Та не чуєш ти мене німого
під хори заупокійних мес.

03/21

Душею юні – отже молоді.
Попереду весна, а далі – літо,
а далі.. пишуть вила по воді,
що ти була моєю ще тоді,
коли обох ще не було на світі.
Тобі немає ради у житті,
мені немає іншої розради,
як бути із тобою іноді,
єднаючи омріяні путі,
де не перетиналися монади,
де нас чекає сяєво пітьми:
мені – червоне, а тобі –зелене,
мені – до тебе, а тобі – до мене...
От і цікаво, чи зійдемось ми,
коли уже не будемо людьми
і канемо у хаос безіменні.

03/21

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

До кого не прийду у віщі сни,
у мене буде головний мотив –
навіювати пахощі весни
і голоси лугів, гаїв та нив.

Комусь це може спати не дає,
але богемі не заваджу я...
яка не зазіхає на моє,
але не помічає... нічиє.

У неї не двоїться у очах,
що я не я і, наче, не ізгой...
та іноді чіпляється реп’ях –
літературний мій антигерой.

Обнюхуючи кетяги куща,
котяра вилізає із плаща,
шикує у конвеєрі кубіт
і опусом шокує білий світ –
одноманітне плетиво плюща,
що буйно озеленює сучліт.

03/21

Я від кохання все життя страждав,
Даремно сподіваючись на диво.
В надії, що купатимусь в медах...
Й уже здавалось те все — неможливим.

Спеленане, наївне немовля,
Я борсався в тенетах у кохання.
І щастя, наче мрію, уявляв...
А потім об реальність душу ранив.

Десятиліття йшли вже - не роки -
В обіймах рожевіючої вати.
Аж поки від розчарувань гірких
Я став уже поволі прозрівати.

І розуміти циніків гидких,
Від котрих, наче від чуми, сахався.
Вони були у висновках своїх -
Наскрізь просяклі жовчю — ловеласи.

Але не опинившись в них на дні,
Омани марево з очей іструшу.
Бо це дало розгледіти мені
Твою глибоку і прекрасну душу.

І те, що тільки марилося в снах,
Відкрилось не одразу, і з ваганням...
Та наяву в життя прийшла весна,
І вистражданим зацвіла коханням.

Розвіялась омана, зникла мла,
І біль печалі, що здавався вічним.
Зливалися і душі, і тіла,
І шастя нам заглянуло у вічі.

І казкою із мрії ожило...
Дві половинки, в одне ціле злиті.
Ту відданість, живе душі тепло -
Не купиш за все золото на світі.

7 березня 7528 р. (Від Трипілля)

Я не була твоя Ассоль…
Билиною біля причалу
за неї я зіграла роль,
коли нежданого чекала.
Надія, віра і любов
мене за обрій поманили...
я уявляла знов і знов
у гавані його вітрила.
Я не була твоя Ассоль,
коли навіки розлучались,
але у пам’яті зостались
рожеві мрії і пароль
тієї, що на ноті соль
луною серця обізвалась.

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Політати і мені охота
разом до тієї висоти,
за яку воюють донкіхоти
на шляху до вищої мети.

Ну, а поки.. плаваю на волі.
Перехрестями своєї долі
повертаю на свої круги,
де і друзі є, і вороги.

Ми не пара у житейській прозі,
та мені з тобою по дорозі...
з музою – у радості й біді...
Я люблю змагатися у слові
і по цій дорозі до любові
будемо птахами на воді.

Струменить у ліхтарному світлі
Кулеметними чергами сніг.
Білий бісер іскриться розквітло,
Що жбурляє нам небо до ніг.

І закручує спереду, ззаду,
Завиває, лякає з пітьми -
Вакханалія та снігопаду -
Ця прощальна гулянка зими.

Кучугури з півросту людини
На узбіччях, як гори, звела.
Світлі сльози зроня безупинно
Захмеліла, розчулена мла.

Хтось радіє, сміється щасливий...
Сковзаюсь і прокльони кричу!
Українці, хотіли зими ви?
Насолоджуйтеся досхочу!

16 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

– Фантазії немає меж...
я закриваю цю сторінку.
Читай моє. Я можу теж
тобі поставити оцінку.

Єлейні арії твої
не заслуговують «відмінно»...
Не забуваймо рубаї
Хайяма... а читаймо Ліну.

Це ідеал усіх жінок.
Люблю її пейзажі сині
і дні, о... дні її осінні...

А твій сонет – мені урок...
Та не один його рядок
ще догорає у каміні.

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Як печаль світова,
Розливається туга.
І німіють слова
Без коханого друга.

І катує тебе
Невимовна розпука.
І летить до небес
Щему тихого мука.

Як благання летить,
Поміж зір завмирає -
Подаруй хоч на мить
Щастя Божого раю.

Душить болю змія
Від розлуки одчаю.
Люба, люба моя,
Я у небо вростаю.

Сяйво місяця в нім -
Ніби тепле озерце.
І відкриє мені
Таїну твого серця.

Дивні чари там є,
Ллються вниз, безгомінні.
Як волосся твоє -
Мерехтливе проміння.

Огортає мене,
Світ увесь огортає.
І життя це земне -
У цвітінні розмаю.

Ми з тобою удвох -
У раю до світання.
Ллє із неба нам Бог
Ніжне світло кохання!

5 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Тінь доганяти весело і легко.
Під гору лізу, із гори біжу,
а де нема протоптаної стежки,
виписую фігури Ліссажу.

Кигиче чайка голосом плаксивим
і ґелґає своє гусей табун...
вітаючи мене, велеречиво
віщує щастя птиця гамаюн.

Воно десь є між трьох високих сосон,
заблукане у лісі, безголосе
вороною пікірує на лід
або здіймає лебедині крила...
а от Мороза-діда не зустріла
і білий іній замітає слід.

І каюся, і ні... у ці короткі дні
усе одно вигадувати мушу,
що ніби я не їй і не вона мені
пообіцяли не ятрити душу.

Усе не проминають міражі,
у голові – чорти у табакерці.
Коли дрімають ангели душі,
то бісики розгулюють у серці.

Навіщо ця інклюзія мені?
На те і є надія в далині,
яку не завіває завірюха.

Гасає пандемія по землі...
Немає Санта Клауса в імлі...
взаємоізоляція – по вуха .

12/20

Ілюзія, що є у ролі бранця
моєї Дульцінеї Донкіхот.
У образі реального іспанця
у неї буде лицар Ланселот.

Але і на коні поза ярами
я не піймаю ту, що на бігу
торкає хвилі босими ногами
і зарості аїру на лугу.

У лісі – мавка дикої природи,
наядою пірнає у ріці,
у небі – зірка заходу... до сходу
ще нічия синиця у руці.

А уві сні у лісі чарівному
її в обійми іноді ловлю...
я не лише поезію люблю.

Ні, не піймаю... бо моя знайома
у самоізоляції... удома
синиця не до пари журавлю.

12/20

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Хто сіє, той збирає врожаї
і не паї, а землю обробляє,
і не багатії, а ратаї
збагачують перлинами її –
оазами освоєного краю.

Це вимагає поту... і крові
у всі часи ворожої навали.
Так є, було і не мине надалі,
коли у пущі – згарища нові,
а на душі – тривоги та печалі.

То й сіємо – і радощі, й жалі.
Дивуємося, – що ж це уродило?
Не раз на шило поміняли мило,
але немає миру на землі,
не помагає миро і кадило.

І віють, віють бурі та вітри
із півночі і сходу... люта стужа
гартує світ, а нації – не дуже...

Одному Богу видно із гори,
які переважають кольори,
і це Йому напевне не байдуже...

Єдина віра, а дороги – три...
та захід випихає до сестри
у місиво кривавої калюжі.

10/20

Чоловіку мало мати все,
що не заборонено мораллю,
і якщо наліво понесе,
то не оминає файну кралю.

Час не розчиняє почуття
у пучині моря-океану,
і якщо ми любимо життя,
то клюємо на його оману.

Що вночі оспівує піїт,
те йому забороняє віра,
і буяє полігамний рід
завдяки гяурам та емірам.

А якщо ля фане не шерше,
то месьє у золотому віці
так природа-мати береже,
що не зрадить і майбутній жінці.

Та іще поети-диваки,
мрії та уяві завдяки,
моляться одній своїй іконі
і на одрі будуть у полоні
течії за плесами ріки
до Харона, у її долоні.

09/20

Над озером женевським причаїлись
Зеленуваті камені-жабки,
А на одному – мов змія скрутилась,
І гріється на сонці залюбки.

І видно дзьоб орла і грізне око,
І розпростертих крил могутній змах,
Що спокій бережуть цих вод глибоких
В легкого вітру кольорових снах.

Вдивляється пошрамлене каміння
(Кар`єр тут був, трощили брили в нім)
У тихі мерехтливі ці глибини,
Як воїни, поранені в борні.

В Швейцарії і справді знаєм – гори
Над озером велично височать.
Воно - - країни символ – так говорять,
Де спокій, мир, любов і благодать.

8.01.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

На пагорбі праворуч, мов на чатах,
Грибок-альтанка, гляньте, височить.
Гуляють парком юнаки й дівчата,
А він не спочиває ні на мить.

Той пильний погляд, начебто з-під каски
Сягає вусібіч – од меж до меж.
І цю природи дивовижну казку
Невтомний сторож мовчки береже.

Такої форми там була вартівня*,
Звідкіль все видно: кожен кущ, горбок.
І навіть та галявина чарівна
Розложиста зоветься теж «Грибок».

*За свідченням Т.Темері, 1846 р. на території галявини, що проглядається праворуч, була збудована дерев`яна альтанка для вартового.

*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

Відвернулися всі, я один і нема тому ради!
Та хоча б і помер, пом’янути не буде кому.
Я смирявся як міг, за поезію слухав тиради,
Не обручку носив, а якийсь сантехнічний хомут.

А тепер я на волі, пишу про усе, що захочу!
Про любов і про кров, про морозы і розы пишу,
Досхочу шепочу в полуночі про очі дівочі
І ніхто не кричить, що я «мямля, алкаш, соплежуй»

На моєму вікні засихає незграбне алое,
На городі рясніють коноплі, аніс і полин,
Відтепер і на скрипці я гратиму виклично боєм,
І не буде відбою од всяких Анфіс і Полін.

Та як Сонце виходить з-за хмар, відганяючи туги,
Час на працю, доїти курей та косити бабло.
Не до смузі мені, пацани, не до вирв лісосмуги.
Не до жайвора, в мертвій петлі, із артритним крилом.

Два проклятих відра, що мені прогинають коліна.
І від прадіда вила, й від бабці лискучі граблі.
Я тепер – сіль землі, а мої найкоштовніші вина
При нагоді розлиють сусіди, ще ті куркулі.

Та Пегаса несе, що від нього втікли й конокради,
А мені хоч би хни, я на слем поспішаю в корчму,
Я тепер лавреат і надія сільської естради!
Тільки хто ж підписав мій диплом –
"ПОЕТИЧНОМУ ЧМУ "
?

Навідуюсь до свого краю,
коли на це ще сили є,
і не дивуюсь, що буває,
мене ніхто не впізнає.

І я не впізнаю нікого,
хоча вітаю всіх підряд.
Немає ані друга мого,
ані його й моїх дівчат.

Сумуємо за бабусями.
Не молодіють і діди.
І менше їх, і не ті самі,
якими ми були завжди.

І посивіли, й полиняли,
і пригинає до землі...
аби чуприни не блищали,
то натягаємо брилі.

Колись були такі як треба,
сміялись, не ховали рук,
не ставили поперед себе
своїх дітей або онук.

Мовляв, і ми були нівроку,
і чорнобриві, й кароокі.
Ні. Не міняється народ.

Ми не такі були високі,
але від року і до року
триває душ коловорот.

06/06/20

Світає... і світиться світ
у сяєві іншого світу.
Коли не минає політ,
життю не пиши заповіту.

Не знає ніхто і ніде,
кудою надія літає.
За обрії сонце зайде,
тоді поганяй аж до раю.

На одрі у віщому сні
вертаю до отчої хати,
де ложе готують пенати.

Та все-таки – нащо мені,
допоки співаю пісні,
у вічності тій засинати?

05/20

У тілі є біологічні гени.
Наука розшифровує геном.
І це уже стає не по кишені,
бо треба мати свій аеродром.

Масони явно може і не винні,
що паніка гуляє по землі.
Дурні учені випустили джина,
аби боялись голі королі.

А поки-що лякає пандемія,
яку не зупинили на межі,
бо панацея – це не фармація,
що гріє руки на біді чужій.

Усе живе бажає їсти-жерти...
Народе неприкаяний, затям, –
рятує не наука, а вігвам..

Але фіг вам оклигати до смерті.
Людині нині є коли померти,
нема куди звернутись за життям.

05/20

Знову хмари сильний вітер
З виляском погнав у даль.
На хитливих темних вітах –
Насурмонена печаль.

І бузок цвіте навколо –
Розгойдався вусібіч.
Гнеться в боки і додолу,
Аж торкається до пліч.

Ніби просить захистити
І зігріти просить він.
Фіолетовому цвіту
Не дожити до сивин.

Відчуває смерть неначе
Проминуща ця краса.
Тихо кетягами плаче
В спохмурнілі небеса.

12 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

               І
Історії заварює війна,
а нам усе, – ой любо, братці, любо!
Одні лягають, бо усім, – хана,
а інші мають показати зуби.

               ІІ
Табу не угамовує братву –
ані еліту, ані пієтети,
ані політикана чи поета...

Скипає зайва піна наяву,
якщо лихе видумує сонети,
а немічне хапає булаву.

               ІІІ
Буває, що й аматори застою
ідуть у люди з легкої руки,
і носяться із торбою такою
як із передмовою, – на віки.

На деякі труди немає ради,
але у тебе місія така –
лихому показати кулака,
а чуйному у всьому помагати.

І думаєш, – навіщо це тобі, –
коли на слово щирої поради
як подолати непомітні вади,
лише готуєш ворога собі.

Оцінка цій опінії – зеро.
Якщо за неї ми «печемо раки»,
то краще уникати небораки.

У кожного лише своє тавро.
Пасує мові голосне перо.
Глухоніме лишається ніяке.


05/20

Знову скрізь химерних ліній плетиво –
І черемхи і бузку – вогні.
На душі мені так фіолетово,
І так тепло й радісно мені.

Піниться весна п`янкими хвилями,
Пахощі розлиті навкруги.
В небо підіймають і окрилюють…
Друзями мов стали вороги.

Дивовижно: з «ахами» і «охами»
Аромати веселять людей.
І пливе душа моя закохана,
Ніби виривається з грудей.

Аж під лоба оченька закочує
Ув обіймах милая моя.
Світ увесь тепер обняти хочу я,
Що красою й ніжністю сія.

5 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ридає дощик аж до рана,
Любов даруючи садам,
Я за твою сльозу, кохана,
Всю кров, повір, свою віддам.

Лиш не печалься. Думам кволим
Ти душу не даруй свою.
Хай серце, виповнене болем,
Усе розчиниться в маю,

В його медовому цвітінні…
В долонях теплих принесу
Отого цвіту, щоб і тіні
Не було смутку, щоб красу –

Оцю голівку, ручки, ніжки,
Чарівні оченьки твої –
Поїв собою. Щоб усмішка
Розквітла знову й солов`ї

Тобі витьохкували трелі,
І сум утік у темний схов.
Думки вернулися веселі,
І щастя з ними, і любов.

1 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Немає раю...
люди не святі...
Жура минає
і на самоті.
Самотнім добре –
жодної розлуки...
І їм не горе,
як нема біди,
що їхні долі
у юдолі муки,
і їх ніколи
не несе по колу
жаги й неволі
течія води.

04.20