Одиночество ( 16+ )

В полночный час
Танцуешь в комнате
Во мраке ночи...

Ты мне сейчас,
как кукла голая,
Отдаться хочешь.

Обнажена,
Движенья плавные,
И ты одна...

Ты влюблена...
Мотив печальный...
Бокал вина...

Я далеко.
Но расстояния
Нам не преграда.

Мне нелегко,
Но ожидание-
Моя отрада...

И до тебя
В своих мечтаниях
Я дотянусь.

Рукой тепла,
Рукой желания,
Тебя коснусь.

Я дотянусь-
И ты почувствуешь...
И вздрогнет тело...

Исчезнет грусть.
В изгибе чувственном
Ты вся несмело

Сама возьмешь
Себя изысканно...
И при луне

Оргазма стон,
Живой и искренний,
Подаришь мне.

Умолкнет стон...
Умолкнет музыка...
Ты голышом

Стихи любви
Напишешь памяти
Карандашом.

И ляжешь спать.
И в утомлении
Окончишь вечер...

Ты будешь ждать.
И будешь верною.
И будет встреча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475872
рубрика: Лирика любви
дата поступления 30.01.2014
автор: Сокольник

Нудистка (16+)

Оголена дівчина, вигнувши спинку,
Стоіть по коліна в воді,
А море ласкаве, за хвилькою хвилька,
Змива на пісочку сліди...

Оголеність дівчини, ніжно-цнотлива,
Приваблює погляд людей,
І поза її, соромливо-грайлива,
І зваба маленьких грудей,

І ніжки стрункі, і оголеність лона,
На спину волоссячко впало....
Неначе скорившись одвічним законам
Природа шедевр написала....

Стоїть і милується з власного тіла.
Всим видом показує, що
Лиш морю та сонцю віддатись хотіла б-
Юначе, тобі- ні за що!..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470340
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 05.01.2014
автор: Сокольник

Я вас забувала… і вдруге, і втретє.
У тиші кімнати в уявнім портреті
Зникали всі рисочки, ямки… А очі
Я просто не бачила. Кожної ночі
Я вас забувала малюнком бароко,
Ви зникли нарешті... Здавались пророком,
А нині в уяві лиш пляма далека:
На серці ні холоду вже, ані спеки.

10.10.2014

*
О ніжне жіноче безсоння,
надтонкощі, сутінне дійство,
уява, що змінює світ і
вже світ, що заводить уяву
до пастки - рука провидіння,
точніше - жіночі обійми,
земному несуть деміургу
натхнення реалій новітніх,
які, втім, не спинять уяви...

**
Жінки - це манкИ попереду
тісного мужицького гурту,
що впряжений, кажуть богами,
у спраглий возитися світ.

Найближчі ж манки - на вечерю,
а ті, що далеко, ночами
мужчинам варитимуть душу
оголеним сяйвом своїм.

Така вже природа страждання:
Її - за новим сьогоденням,
Його - за душевним покоєм
за мить після полум'я сексу.

Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

В очах
Без дна
Без не
Без хочу
Без дій
Без плач
Без слів
Тебе

2010

А у мене така поезія,
що не кожному у дорогу.
Ще далеко до Полінезії,
до Гогена і до Ван-Гога.

І все ближчає до історії,
і даліє від істерії.
Запитаєте нині, – хто ми є?
Може, пасинки у Марії?

Розпинають нас, убивають нас,
і бажають в огні горіти
і не перший раз, і в останній раз,
а ми все-таки Божі діти.

І махновці ми, і петлюрівці,
і бандерівці ми погані,
коли вулиця йде на вулицю,
коли гонять нас окаянні.

Нам приписують і чужі гріхи,
і свої прищепляють гени,
ми воли-бики,ми і дурники,
ну а ми таки все блаженні.

Нас і мінами, і гранатами,
ну а ми усе – кулаками.
Воїн задники не лизатиме
ні чужим братам, ні своїм панам...
То не гнівайтесь і пробачте нам,
як піднімемось козаками.

                              08.2014

Приємна сутінь огортатиме тіло її невагоме,
Вокзальні птахи замовкатимуть над її домом,
І тільки зорі пастельно криваві і місяць у повні
Проводжатимуть її до межі анексованої власним мороком.

Вона ще не знає, що втіха довкола неначе зима ефемерна,
Що люди, як ріки сплітаються крізь каміння,
Що це насправді жнива, що вона ще жива – не вмерла,
Що дощі в останнім вагоні повертають сумирно з півдня.

Ти ще не знаєш нічого, ти ховаєш обличчя у землю,
А все навкруги – демонтує у тобі тугу,
Тривала розлука корінням гіркого ревеню
Лікує чаями твою передчасну застуду.

Так народжуються думки, а поміж ними – слова,
Терпіння – найвища освіта з невизнаним атестатом,
І сходить на землю сріблястим дощем їхня ангельська стройова,
І глушить сезонні убивства мобільний їх оператор.

Бачиш, дівчинко, двері, що завжди по тобі закриті,
Нарочито існуючі, тривко в тобі живучи,
Такі ж невідомі, як осінь загублена в житі,
До якої щодня будуть тягнутись руки.


2014 р.

кінець

'2014

Гай у надвечір`ї ген затих
У пригаслім сонечку – краса є,
І зоря так ніжно нависає
Відсвітом печалей золотих.

І човна притомлене крило
Завмирає у останнім змаху…
Хмару, наче мрію, понесло
Аж до тебе, на південний захід.

5.07. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Дощ осінній крапа де-не-де,
Витискає хмару немалую,
Струнконога кралечка іде,
По Хрещатикові дефілює.

ПРИСПІВ:
У стовпа заїхав «Мерседес»,
Як побачив змійками панчохи,
Київ замовкає враз увесь,
Тільки чуть навколо «ахи» й «охи».


Світ не бачив ще тебе таку –
Чарівну, звабливу Люсю-Мусю,
Наче песик той на ланцюжку,
До твоєї тіні прив`яжуся.

ПРИСПІВ:
Ти поміть у натовпі мене,
За тобою йти, повір, я мушу,
Над тобою - диво осяйне -
Парасолькою одкрию душу.

О моя любов, моя Лю-Лю,
Хай сипнеш з очей у мене перцем –
На калюжу плащ я простелю –
Ніжкою ступай мені на серце.

ПРИСПІВ:
Хай презирливий почую сміх,
Але знай, чарівна диво-Ладо,
Я вже, я вже біля ніг твоїх,
Ти моя осіння дефілядо!

30.09.-1.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Високий, гарний-чорнобривий-молодий,
летка хода, упевнена постава,
і профіль - точено-карбовано-чіткий:
андро-брюнетна мить-моновистава.

Син, брат, онук... мабуть,- коханий,батько,муж:
реальні амплуа, гіпотетичні…
Зелене світло перехресного шляху
і… кожен у свої буденні притчі…

28.10.2013

Цьом-цьом, лялюнь! Як в тебе справи?
Чим Лондон дихає, Париж?
Сідай, примощуйся до кави.
Куди так, Сонечко, летиш?

Абзацно кажеж? Це цікаво!
Розводиш круто мудаків!
Ти п’єш без цукру? Не гіркаво?
...вони, батяри, всі такі...

Ой, знаєш, я вже прибалділа —
обзавелася пацючком,
висить на ньому трохи тіла,
зелені лапаю сачком.

У нього в статусі коханок
поважні шльондри, не відпад.
Він має масу забаганок —
конкретні перса, вправний зад.

Що є — то є, платить — то й любить,
то заслуговує бонжур.
А як цілує класно в губи...
В які — дай вушко — розкажу...

Жах не люблю скупих занудок,
мій попередній — саме з них.
Йой бідувала, то паскуда —
в спідничці маминій жених.

Летиш на шопінги, як бджілка?
А на масаж? На два, чи в три?
Давай, папулечки. То в скільки?
Як щось — до мене набери.

19 Вересня 2013

Хвилясте, позолочене волосся
Ти білосніжним гребнем розчесала
І мармурова ручка укладала
Ті пасма золоті, немов колосся.

І кожне пасмо хвилею вилося,
Твій гребінь кожний локон відділяв,
А бог кохання хвилі ці збирав.
І між собою все переплелося.

Це золотисте море хвилювалось,
Пливло у бурі серденько моє.
Воно до смерті хутко наближалось.

Я – мавр, я потонув. І серце вже моє
У цьому морі золотім скупалось
І втратило пусте життя своє.

1614

— Як розлого тут у вас,
як цікаво.
Ну й гніздечко –
то атас!
— Прошу,
кава.
— Вікна дивляться у парк,
на дорогу.
То нічого,
що я так –
без нічого..?
— То нічого.
— Де не глянь –
один музей
і добротність.
Вашій кралечці везе…
— Я самотній.
Прошу завітати в бар.
Вам налити?
— Я не п’ю,
вино хіба…
оте біттер.
— Є канапки
і м’ясне
в стилі тапас.
Прошу пані,
он десерт,
ось канапа.
— Ой, як смачно –
просто шарм,
рветься серце.
Ви така тонка душа...
— Сіль за перцем.
— Більш не наливайте, вау –
це вже шоста…
Де лазничка тут у вас?
— Вліво й просто.
Що поставити для вух?
— Щось класичне…
— Ван Бетховена?
Ау!
— Патетичну…
— Ви такі –
хоч на панно,
в царське крісло.
Вам до міні
йде вино…
в рамках стислих.
— На канапі тіснота –
не підлога.
То нічого,
що я там…
без нічого?
— То ніч…ого…
— Чи на все ви так мастак?
Шусть між ноги…
— То нічого,
що я так,
без нічого..?
— То нічого.
Ой, як солодко у вас
кавувати –
йде по колу голова,
ноги –
вата.
Я метелик –
не літак,
ніч за рогом.
— То нічого
що за так..?
— Забуваєшся,
чи як?
Як нічого?!!

31 Липня, 2013

гаплик

І поки ти посміхаєшся мені -
В світлі надходять дні…

Журба не може бути й на відстані пострілу -
Я стану повітрям твого простору,
Стежкою простелюся під твоєю ходою,
Триматиму тінь твого тіла собою.

Нестиму кожне твоє слово дбайливо,
Не пропускатиму жодний твій рух,
Житиму тобою, поки це можливо,
Ловитиму миті переплетіння рук.

Блукатиму в пошуках для порятунку
У безкінечності осіннього трафіка,
Шукатиму ліки найвищого ґатунку
І зрозумію, що ти – моя знахідка

2012

Ти сиділа біля мене у вечірнім платті
І дивилася на сцену Київ.Драм.Театру
Театралів слухала і позіхала в такті
Малюючи в ню долонях тату – мантру
***
Я в цей час літав і кудись косився
І кричав я бути там де ти сиділа
Довго я на це молився, - аж втомився
Помічаючи що відчував, що і ти цього хотіла
***
Я не я - від театрального контакту
Ти не ти - під кінець третього антракту
І ми удвох в екстазі обравши нашу карму
Авансцена й душі наші в драмі шарму

Рондо Л.ван Бетховена , звін -акустика
Твої руки обійняли деко скрипки
Ця симфонія від С. Прокоф’єва
Ти моя мелодія – стикання нитки

Смокінг, фортепіано - клавіші
Ми в дуеті творим рай із Ріхард Штрауса
Мої пальці пересортовують Йоганнес Брамса
Ти немов би я - ідилія релакса

Заворожи мене!
Заговори!
Ти ж володієш магією слова!
Скажи про почуття,
Що до пори
У вічності жили позачасово.
Про білі орхідеї розкажи,
Які вони тендітні, ніжні, гожі.
Як щойно ти їх обирав межú
Десятків інших,
Бо на мене схожі.
Навколишній зникає міста звук,
Повільно доторкаючись до стебел.
Заворожи!
Не розмикай лиш рук, -
Несила відірватися від тебе...

04.04.2013р.

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

Ти дивовижна у платті легкому -
моди високої жінка - по кому
очі, додолу опущені, втому
серця тамують – усім невагому?

Плечі на руки, як небо на крила,
у надвечірній журбі опустила,
білістю сміла, і північчю зріла,
зваблюєш не діамантами тіла.

Місяць до ніг твоїх чари збирає.
Крає гітара безсоння безкрає.
Подиху тепло-солоного, мріє,
подив у плетиві струн паленіє.

Мов зі свого обертання зірниця
в тебе зійшла: не зоря - танцівниця,
мовби і далі видіння не сниться.
Наче лише до зіниці зіниця…


2013

Женщины - заманчивые люди.
Как же мы их любим, как их любим!
Каждая - отдельный водоём,
Каждая - о важном, о своём.

Ирочка в своей основе - рейтинг.
Вика элегична, хоть убейте.
Аська - это пламенный зигзаг,
Подравнять который вам никак.

Вас построят Маша или Таня.
Жени спросят, кто из них желанней.
От вниманья расцветают Нина,
Любочка, Алина, Валентина.

Всё о том, что песенка не спета,
Вам напомнит Жанна или Света.
Если вы не вовсе инвалид,
Алла вас легко расшевелит.

Лена - это жаркая подмышка.
Анна - электрическая вспышка.
Юля - это тайный леопард.
Даша - это три колоды карт.

Вера - мандариновая долька.
То ли дело, то ли тело - Ольга.
Ольга выплывает, как луна,
Всею полнотой разрешена.

2012

О сколько нам открытий жизни чудной
Готовит нежно пьяный парадокс.
Любовь и власть от века неподсудны,
Вот так уж с ними как-то повелось.

Сплошная жизнь - роскошная путина,
Сожмёшь и долго смотришь, что в горсти.
Дойдёт улов до самой сердцевины,
До самой страсти может довести.

Ломайтесь, тайте, крепкие объятья,
И снова замыкайтесь в свой черёд.
В былых объятьях был не виноват я,
Пойдём, посмотрим, как ещё попрёт.

Какое счастье падать спелой грушей
В заоперно большую жизнь твою.
Ну что тебе? Мой саундтрек послушай,
Тебе я песню новую спою.

Во исполненье песенки недальней
Металл готов послушно лечь в тетрадь.
И молот из него, и наковальня -
Чему не быть, того не миновать.

Над ним сомкнулись крепкие объятья...

2012

Рука відчуває серце,
а мрія - тремке крило.
Як нетля, летить на світло
твій зір у моє вікно.

Напевне, це дуже важко
тримати собою світ
і рвати ймовірну казку
на клаптики "love_привіт".

Твої амберже навіки
влилися в мої струмки,
а ті напувають ріки,
що вхожі у наші сни.

Як новоосміла хвиля,
як вивільнене "today",
вростаю душею знову
у відтінь твоїх очей.

Ти - лицар ув обладунках,
з уміло зримованих лат.
Як душу мені довіриш -
віддячу тобі стократ.

2012

Тебе кохаю до нестями,

Це почуття не має меж,

Жбурляє в жар воно місцями,

Стискає груди, але все ж



Душа співає і радіє -

Нема у зиму вороття,

Весна іде, вона вже діє

Не лиш на одяг та взуття.



Її серцева аритмія -

Немовби допінг чи наркоз.

Весна, хитрюга, розуміє:

Вона - бажань апофеоз.



Буває, все в очах тьмяніє,

Не знаєш навіть, що робити.

Хто не кохав - не мав надії,

То як без них, панове, жити???

2012р.

гаплик
(2012-2016)

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки тремтять:
- до краси не торкатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
І портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

Не шукай чорну кішку в темній кімнаті, милий…
Тим паче, що її там уже нема давно…
Повітруля, знаєш-но… ну, з ким не буває!
Була – й загула – фіть хвостом-помелом – та й по всьому.
А я – залишилася…
Краще шукай мене…
В серці своїм, під шкірою на животі,
Де живе-поживає Живий Бог…
Чуєш, як обвиваю тебе ліаною,
Як медом-вином обціловую
Вуста твої духмянії, рамена, стегна, пальці ніг
Ніжусь на тобі, під тобою, над…
Звичайне роблю надзвичайним,
Розчиняюсь в тобі, тебе розчиняю,
Падаю в прірву та опиняюся на горі
Не шукай мене, не шукай мене,
Милий коханочку, я давно у тобі…

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

Ну от і дочекалася! Привіт,
спідничко коротесенька із плюша,
і погляди мущин, що, як плющами,
доладні ніжки обплітають…
Сніжинки падають, кружляють як цвіт вишневий.
Лише нема замінника хрущам, щоб ідилічною
картиночка була для серця та очей вкраїнських…
От березень, от капость!
Все капотить та мерзне, капотить та мерзне!
Бурульки-фалоси висять… Яка з них користь!?
Холодне одоробло!
Чоловіки лиш на язик доладні…
Піду спечу оладок та шоколаду звАрю з корицею,
а може з кардамоном. А потім подзвоню Дімону,
тому, що Даркою в минулому житті була чи був.
Про все та ні про що з часину побалакаємо в рурку.
А потім в нірку шусть і будемо мов сірі миші спати.
І хай почумляться усі марцові коци,
які вже почали чубитись на дахах…

Напередодні свята «імені Клари Цеткін»
(хто це була, до речі?) – складу всі свої речі
До валізи червоної, як любов…
Агов!
Хлопці мої, гранатова кров цебенить
та стікає у блюдечко…
А хто тут сміливий? Попробує хто
соку палкого моїх ночей?
Уроків з моїх очей карих ніхто не боїться?
Кари солодкої хто хоче?
Що там шепочеш, любчику мій з волоссям золотої кульбаби?
Ти справді хочеш?
Тоді скуштуй ромової баби, запий усе «Тархуном»
і нумо в подорож!
Валіза – готова!!!
Я твоя знову! Now and here, амінь!

Жив в пишних залах пломінь,
Син чорної смоли.
Так я, почувши гомін,
Портрети дам голив.

Бувало, часом, для худоби
Я повертав здоров'я.
Без свята і без вроди,
І без належної любові.

Блудливих сковував очима,
Фабричних пропускав,
Занедбаних ключима
У фондах замикав.

Старим знайомим олівцями
Наколював статтю
І прикрашав рубцями
З рожевістю.

Одних я живцем жарив
І в полум'ї тонув;
Одними просто марив,
Коли вогнем не був.

Ба, кожен раз словами
Конає мій язик
Ім'ям тієї дами,
Яку гасити звик!



2001

Господи, фаянсові іграшки вже не мають сили
одну єдину велику хустку накинь на рота
і кожне слово закрий насповідь до карантину
бо не відмити холодні пальці від жнив блювотних

таке болюче таке солоне в бджолиних грудях
велике серце замре і зойкнуть в кардіограмі
війни не хочеш та на підмістках гасаєш штундом
і все колишнє хороше світло повільно тухне

так довго йти нам до Єрусалиму на грішну прощу
не буде й там ні краплини віри до уст синюшних
і копійки що мов щедрування малим Гаврошем
прийми як хрест крижаний із соснових дошок

ти ляж причинна на голу землю в потішне свято
уроків низка для всіх дорослих – вони –розумні
а циганчата в мордовських землях не знали тата
а українці брудною пліткою в сонних думах

і пащі чорні ревуть до тебе в брудних чорнилах
зимові ночі в сільці для віршів ножами борсають
чортополохом мала колібрі стирчить на вилах
і в тих і в сих племен шумерських слід купоросний

Вечір розхлюпує місячне сяйво,
Перечепивши небесний дзбанок.
«Щось тут не так. Почуваюся зайвим», -
Думка вплітається в кожен Твій крок.

Міцно стискаю в руці Твою руку…
Тіні недобре сміються мені.
«Може, вагітна?», - нашіптують рухи
Стегон Твоїх, адже місяць вповні.

Раптом мелодію місяця дивну
Я обірвав: «То вагітна чи ні?»
Ти, посміхнувшись, сказала привітно:
«Місячно нині, коханий, мені».

Холодна пристрасть
Лежить на землі
Й з неба пада
На теплії губи
Хоч ти особистість хоч ні
Вона все одно тебе любе
Та все одно твоя
Допоки гаряче серце
Цілує морозна змія
І льодом вкрива по інерції

(c) Пузанов В.М., 2006

Ти до болю земна: шию маєш і руки,
На руках маєш пальці, на шиї – кольє,
Твої очі – буденно-земні, як і вуха:
Маєш два, а не більше, і ніс в тебе є.

Ти земна до дрібниць, до найменших деталей,
Бо у тебе є ноги, також і між ніг,
Є волосся і брови, і вії так само,
Маєш спину, сідниці, все так як у всіх.

І за це я люблю тебе, хоч і не тільки,
Маєш повно принад, маєш повно плюсів:
Твої вигини, стегна, палаючі щічки,
Твої губи червоні, рожевий язик.

Твої зуби, як сніг на вершині Говерли,
Твої груди, як груші, кажу ж бо «земна».
І допоки з тобою, кохана, не вмерли,
Мусим цим скористатись, причому – сповна.

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

От де б поділись ті серіали?!
Хай режисера чорти б украли!
Ти позавчора кумі хвалився,
Мовляв, у тебе Хуан вселився.

Тепер до мене кричиш: Conchita!
Ну, що, мій доне, мій Хуаніто?
На себе в люстро дивився зранку?
Тобі б до ванни, а не коханку!

І нащо в біса тобі паелья?
Ти ж не Пауло якийсь Коельо!
Ще гроші дати на кастаньєти?!
О, Боже милий, Ти чуєш, де Ти?

Послухай,
краще скінчімо сварку,
іди до мене,
гаси цигарку,
amigo, бачиш, спекотно донні,

ти хочеш
сексу на підвіконні?

2011

і вставати рано, і спина затерпла.
ніч комарів цькує на стареньку лампу.
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?
все ж було нормально, заснув, як люди
під ток-шоу-футболи з вимкненим звуком,
а мене серед ночі щось раптом будить
та як гаркне над вухом - записуй, суко!
ну й сидів записував, а що мав робити -
в організмі надлишок словесних дріжджів,
а тепер от скриплю, наче віз розбитий,
мну в кишені цидулку з рядками віршів
та й думаю:
і встати мав рано, і спина затерпла,
і скільки зробити сьогодні мав би
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?

***
НІЧ
Від сторонніх заслоняти
Хтиві форми квітників,
Тут я можу, тут я вся,
Стебла соком наливати,
Феромонів гру спіймати,
Далі роль уже твоя.

СПОКУСНИК
"Стебла дамам дарувати,
Це, без винятку, моє, -
Кожній вистачить, допоки
Місяць за вікном встає!"

НІЧ
Дамам стебла ці приймати, -
Це, звичайно, це - о, yеs,
Доки глибина криниці не зміліла, бо водиця
Стеблам в вазах пригодиться,
Як стоятимуть, знов yеs,
Під легкий невинний бриз
Дамський правлячи каприз,
Квіти, стебла і буклети,
Свіжі кожен раз букети.

СПОКУСНИК
"Ті букети квітів ніжних,
Тонкостеблих і невтішних,
Зрештою, як з вами я,
Покладу до вікон різних,
Як печалей ненавмисних
Слід, забутий навмання..."

НІЧ
Та любов тут не зникає,
Й це, напевне, вірний знак,
Попри жаль і дні невтішні
Дами знову скажуть "так"...

2011

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

(літературна пародія)

Можна я Вас делікатно вкушу?
Дякую. Крівця така соковита.
Вставити трубочку в ранку спішу –
П"ється так гарно, немов оковита.

О, цілувати цікаво лівшу,
Сни Ваші вітер так буде хитати,
А у "ліску" упіймала я вшу -
Більше не буде вже Вас лоскотати.

Можна вже й нижче, отут під пупком?..
Я обсмокчу лиш маленьку детальку.
Ніжно так пестила всю язиком…
І відкусила! І смачно і жалько!!!

Пальці залишили слід від пляшок,
Пляшки «трояндою» горло я - «Чи-ки!»
Лиш залишився на згадку «пушок»,
Ріжки та ніжки і ходиків крики…

О!!! Це був сон! Краще жить уві сні,
В зоні мене привітали стократно,
Сам Чикатило позаздрив мені!
Я все умію робить делікатно!!!

27.06.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Літо ще не минуло,
Ще до осені - жити і жити!
А в мене, як у акули,
Апетит з'явився на квіти!

Я занадився на твою клумбу,
Марю запахом твоїх тичинок!
Мені не потрібне йохімбе-
Бо живу я серед українок!

Існують такі дебіли,
Що в особливо збоченій формі
Те називають білим,
Котре є насправді чорним.

На істину їм начхати,
Без зайвих докорів сумління
Їм би тільки "чорним" назвати
Те, що білим є аж до посиніння!

Все життя вони тільки те й роблять,
Що поносом словесним страждають без міри,
На чорне кажуть "біле", на біле - "чорне",
І лиш тільки на сіре вони кажуть "сіре".

Какое сердце не умрёт от ласки
И не отложит все свои дела?
Ты смешиваешь трепетные краски?
Ты говоришь - прекрасны зеркала?

А мёртвым утром - ну куда я денусь?
Лишь ввечеру тепло идёт от стен.
Всё в мире повторяется - но верность
Готова мне доказывать Кармен!

2011