ростити волосся довге – довго линів ловити
готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
ще поночі твою Камбоджі примусили червоніти
ходить вночі за тобою місячна постать осикова

про перше чи про друге – яка велика різниця
вріжеться в пам’ять слово мов дитя переношене
а ти покажи пальчиком де та жінка - не грішниця
гризтимеш поглядом кожне космічне народження

я знаю як тигри вискакують голодними з кліток
розривають здобич висмоктуючи чорну печінку
а потім двірник змітає скелети ялинок на смітник
і лимонграсове серце що тигрячу взнало міміку

хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
по цій дорозі у небес світальні спальні
старі дуби мовчать за чорним каркаде
та коні в яблуках копитом б’ють прощально

віденьським штруделем загоюєш світ
і хата з краю не ворушиться корінням
та за ганчіркою зібравсь увесь Мадрид
марудним накипом нахабної повії

по венах Шубертом тече армагедон
а палець врізаний березовим стікає соком
на нього покладуть паризьких лілій шов
хай часом відболить обурення стооке

трошечки надпила щоби не попсувати
віршів чужих ходу у православнім пальто
ти не дивись що зимою дихаю простувато
рибам холодних рік часом іду на корм

кригою обняла тиша Софіївські дзвони
пахне озоном ніч - в шалях соснові ліси
буйні свята відійшли Діду Морозу під брови
а залишили тебе –Київ –Москва –транзит

я напишу про всі до сліз перелякані зорі
в склянках схололі чаї що відстояли самі ж
біле нутро хурделиці степом гуде неозорим
у монітор комп’ютера слово вросло чи ніж

світла замало так –шкіра доріг не гріється
звіром хвостатим втікає потяг у пащу МЕТРО
а я біжу за ним гілкою прощення білою
як же тобі не видно в лоні туге зерно

сон відпочити сів вибравши сьомий поверх
білочці-доньці приніс паличку чарівну
спить золоте стебло дому що ходить під Богом
ти не хвилюйся - їдь – я його пригорну

на чернетці зими кожне слово притрушено снігом
а жіночій душі подавай синіх пролісків й білих троянд
олівець для повік дивну ніжність й убрання наяд
і отак щоб очима зеленими мовить – добридень аміго

щоб жилось тихо-тихо щоб сніжки не гепались вікнам
щоб вогонь від каміну лимонних стрічав королів -
давні карти таро та шовкова торбинка листів
на подушку склади все що літу даровано з віком

і мовчи таємниче - мовчання – золочена ручка
коли просінь забулась під кригою первісних снів
коли місячний образ малює графітом дельфінів мені
і обручка блаженна – не скинути й милом квітучим

ось і хатка твоя чи з рубінових стебел палати
полетиш ти куди коли вишито крила дітьми
тато як і Висоцький співав – у високі вкраду тереми
та пищить твоє щастя із серцем у десять каратів

і карета прибуде - молитиме він – ти б розтала
як снігуронька з казки і стала нарешті тутешня
мізинцем обняти кермо та в раків позичити клешні
й на відстані вдиху любити шекспірівські драми

* * *
Гола ніч...
Пяні пальці блудили між струнами...
Блюз хрипів і кричала душа...
Гола ніч...
Із язичницьких слів випліталася дивними рунами...
...а сторінка в блокноті так просила вірша...

зима моя київська післяноворічно-засніжена
гостре загострення ніжності в бажанні писати
про те що прозою не сягнути стану наближення
до яблука навпіл розрізаного із молекул Касандри

про те як сніжинок віхола фарбує рожевим щоки
щуки в Дніпрі б’ють хвостами об кришталеве небо
дивлюся собі під ноги на біле тремтіння кроків
цей сніговий гербарій – урок твій чи божий жереб

діти мов ластів’ята летять на санчатах в дорослість
роси світились і сам ти себе переріс до великої крапки
це не образа а рана прийдешня ягідним плаче морсом
все беру у лапки й шкребуся до ложі з антрактами

антарктида чужих облич - акварельна байдужість
кинувши в хрещенську ополонку тіло несеш як видру
я прокидаюся заново як Довженківські зорі в калюжах
як розвидниться - бачу колір щастя у посмішці мудрій

на серці багато дірок
аж витекла благодать
закину я біль в куток
хай миші його з'їдять

хай миші з'їдять його
і в нори хай понесуть
цариця мишей Марго
та й син її Сигізмунд

додолу я біль жбурну
а стогін пущу за ним
і миші знесуть журбу
туди де густий полин

тож кігті мишей моїх
поцокали в чорну ніч
я мишачий бачу сміх
як брила упала з пліч

цариця мишей Марго
гризе учорашній хліб
а я подививсь у вікно
де жив дідуган-сусід;

я долі своєї — коваль
одне лиш є горе в тім
що миші мою печаль
несуть у сусідній дім

2012

це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
бо зима бо пливти проти течії рибиною неспроможна
переможена ранками чи переможниця Боже мій
наче русалку знадливу водяник лишив у борні

у тій каламуті вирину –випірну буде чиста вода
і кинуті руни вчорашніх днів і кров моя голуба
ми щасливі коли є ціна і хоч гривеник за життя
а над Дніпровою кригою білі гуси як сніг гелготять
відщипну окрайчик хлібчика - покладу на вівтар

що ти мені сьогодні скажеш солодкий мій чоловік
що Боже –воно ж і враже і сиплеться з неба сніг
на уста малинові - златом посипані спіральки накручені
ти засмійся – засій повітря статусами фейсбучними
а ріка пливе – і їй однаково чи буде щастя на рукаві

втрачати свої дні срібноокі на плітки і образи кленові
це руйнувати себе на друзки на відстані до передмови
вивітрений жаль як слова ляже майбутніми долями
тримай слизьку золоту рибку серцем поміж долонями
дай руку – терпко в роті –пливи – світ грає на домбрі

біситись не треба –я пускаю веселі бісики
і у моїх бісквітах родзинкою спить зима
сніжна феєрія крутить над горами Лисими
лиси хвостами змітають усе давно переписане
повінь очей зелених – як заметіль пера

пудра цукрова снігу під ноги ляга перехожим
як же його чекали – аж зірка упала нам
була вона також жінка і сяяла переможно
ковзаючись на підборах у суєті замороженій
хотілось вогню від каміну і щоб не була одна

хотілося щастя –на дотик м’якого і ніжного
як котики березневі – до котиків ще гай-гай
тулились щоками до чогось нарешті сніжного
кліпали віями і нам розквітали підсніжники
земля без любові не варта ребра що створило рай

і спати і прокидатися – тілами переплітатися
так щоб цілунків феєрію твоїх тамувала зівота
лаймові нотки свята на килимі білім бавились
руки сплітали в замки і нове писали правило
там де повітря пахло миром і панакотою

Три мисливці,
що не вполювали ані дідька лисого,
бредуть, втомлені та голодні,
снігами середньовічної Голандії...
голі гілки чорні стримлять у небо,
розпорюють животи хмарам,
марять доми віковічні жахіттями ґерцоґа Альби
через димарі сочяться душі жерт аутодафе
час перетікає з колу в коло
а я перехожу зі школи в школу та нічому не вчуся
в численних метаморфозах та реєнкарнаціях
все ті ж помилки, крейдяні кола, намальовані самою
бо хто ще їх малюватиме по-старому,
коли всі вже мої однолітки
перейшли на новітні ґаджети щоб сидіти в FB
чи ще в якихось ерзац-соціумах...
а що мені? сидіти в дівках довіку
чи стати вдовою чоловіку якомусь похилому,
що тринькає силу життєву на те,
щоб здаватися, а не бути?
так чи ні?
я вибираю нуль:
ні так, ні ні
лишаюся на стороні тих,
що не вірять ні в самадхі, ні в смерть душі,
а хочуть просто вполювати білку,
сподіваюся ви здогадалися,
про що я.
далі не буде...

Перший день нового року – найпорожніший,
Місто ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
але якось без особливого цвіркотіння.
Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
що насправді, є відданою його рабою.
А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
Маю алерґію на твій часовий пояс, але жити без тебе важко.
Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от... годую ТВОЮ білку…

Путники

Приговори меня к скитанью.Надолго,на полжизни.
Чтоб ту вторую часть мы стали посохом друг другу.
А посох гнется,не цветет.И мы как моисеево вздыханье,- друг друга разыскать готовы как рабы без имени,носящие название-Иершалаим.
В песках утонут наши губы и глаза,как чайки,прокричат на незнакомом языке.
То не язык.Наречье серое,как вымытый снег,седое,как прикосновение накануне войны и белое,как пятки нераспятого разбойника.
О как нелегко нам нести те сети рыболовные.
Мы сами-без души.Все потому что часто нас ловили фарисеи и лжехристы.
Тебя я вижу,отойди от нашей стороны,Учитель.
Мы люди грешные.
Не нам тебя крестить.
Лишь сохнет ветка на лице:морщинка,как знак,что мы еще идем.

Ксения КИРИНДЯСОВА,
3 января,2012 года

Дива не трапилось. Ніч допливла до ранку
Кролем чи брасом, не знаю, бо свідків не було,
Усі були занурені чи то в телек, чи то в пляшку, чи то в себе...
І то було добре, бо не смикали та не розпинали поглядами:
«що трапилося? Чому така невесела? Рік Дракона гряде»
А де він той рік? Де? Де той дракон, про якого ні слова?
Я б поїхала на села, в гори, може навіть в Крим.
Лише б спокій де знайти.
Я б читала там про Дзен, я читала б Лао-Дзи,
я б дивилась в калабаню дві години, може три,
уявляла би там лотос чи рідніші куширі,
уявляла би Ду Фу і Лі Бо, йому до пари,
що забив на всі посади та начхав на весь комфорт…
Я б фортецю будувала. Бог вже з ними із кістками африканських тих слонів.
Аби спокій, аби тиша,
аби милий поряд був…

Місто на ранок після Нового року –
ніби місце військових дій,
поспіхом покинуте при відступі,
порожні кокони петард і салютів,
купа пустої тари,
використані презики під вікнами гуртожитків,
білі прапори снігу.
Збираю вцілілі пожитки від вражень застільних
та привітань час від часу щирих
долаю в собі відразу до населення та міських пейзажів,
грубою сирицею зашиваю наживо розпанахані груди,
з яких моє серце витягли всі оці люди, що так приязно посміхалися
та казали: «забудь його, він же тобі не пара»
Випускає пару чайник, треба розчинити каву,
нацмулити трохи бренді. Може це допоможе
розірвати обруча на голові, зняти каблучку з пальця,
зняти на час хлопця, хай побуде мені за коханця…
Але ж як після цього всього я дивитимусь завтра вранці
на себе, кохану, в люстрі, коли працюватиму self-портретистом?

головне, не зірватися, бо ніхто, власне, не винен,

що ти народилася тут, що саме у цей вимір

ти пройшла через потенційний бар'єр:

твоїй мамці лікарі не давали шансу на тебе,

твій чоловік не мав стати батьком твоєму сину,

але це в теорії:

статистика, ймовірність, показники, якими зазвичай нехтують,

НЕ ПРАЦЮЮТЬ!!!

Геніальний Блазень сказав, що Господь не грає у кості...

Шукай зв'язків, шукай, кому це потрібно...

Гості

ми у світі – великому та велелюдному,

Вельми заплутано все, ніби чорний котисько стулив докупи

Клубочки із різних доль і життів

(ніколи не любила котів!),

За ниточку тримаєшся, ідеш коридорами і завулками,

Знімаєш із вух локшину, яку за життя ого скільки тобі навішали,

Головне не зірватися! –

Кажеш собі усоте, -

Бо ніхто, власне, не винен,

Що заблукала ти – у житті як у житі,

у собі чи у ньому,

і чи вийдеш, чи випірнеш рибкою золотою –

видно з неба Богу одному...
.....................................

ці сни, химерна навала подій, переплетення тіл, персонажів, душ,

ти мокра встаєш - і чимдуж в душ - змивати втому

після ночі, вже дванадцятої без нього...

п'єш каву, сьогодні з корицею та кардамоном,

запиваєш її дрібними ковточками коньяку...

яку химерію вигадає сьогодні для тебе доля?

над яким сюжетом ти будеш ревіти після обіду?

бістро напроти твого будинку буде знову на тебе чекати,

а ти не можеш, а ти не можеш, бо ти - на чатах,

ти чекаєш на нього, дурепо,

і в солоній купелі змиваєш щоденний makeup (грим)...

...брати Грімм (обоє!) співчутливо хитають головами,

Варнякають по-німецьки, байки травлять

Тобі, дівці на виданні!

Про те, що Попелюшка чекала-чекала і дочекалася,

Бо ж була чемною і працьовитою,

А Червона Шапочка завалила Вовка,

Адже була сміливою та слухняною,

Білосніжка, Ганзель і Гретель та іже з ними –

Стоять усі над твоєю душею,

Головами хитають, ніби китайські болванчики...

Гей ви там, зникніть!

В світі сотні казок – але всі не про тебе,

На жаль...

Самотній дім. І тиша віддзеркалень.
Холодний душ і холод голосів.
Іде доба крізь час із гострих марень.
Ричання днів, подібних до вовків.

Два нуль один. І ще один фінальний.
Кінець епохи, присмерк і етап.
Когось везуть за небокрай прощально.
Когось саджають. А комусь — і трап.

Хтось плаче в темінь. Хтось живе минулим.
Хтось тільки вчора друзів загубив.
Не все згадали, та про все забули
Під канонаду буревіїв-злив.

Але екран мигтить святково й гарно.
Вітають люди, впевнені й німі.
Тікає мить, немов ляклива сарна.
У цім абсурді винні ми самі.

Тікає кіт, летить дракон на зміну.
Все буде добре — впевнює екран.
Все буде добре — в матері без сина.
«Жить стало лучше» — мертвим, та без ран!

На горищі узимку гуляють навшпиньках миші,
у кишені пальтечка три молі поволі сплять,
там у ящику - лялька покоцана голомоза
і кунсткамера звірів - жирафа, ведмідь, бобер...
Беримор на болоті на верхній полиці забутого Конан-Дойля,
У висохлій криниці Гекльберрі Фінн,
по обидва боки паркану Беккі та Томас Сойєр,
на стіні рушниця чи то Чехова, чи Гемінґвея.
Отакий натюрморт, отакий кліп...
Кліпить очі дрімота полуденна,
ціпить вуста самодіяльний піст,
міст через Дунай твій
ще будують,
на нього ступати зарані,
поспи, мала,
а краще
полуничку з'їж!

поли полів полатані
сонячним сумом скушені
вкрилися врешті ватними
добрими диво душами

хижі храбустя холоду
язви ятрять явору
знай захворів змолоду
гордим гріхом гамору

бору берізки білені
мило мигають місяцю
сиплять сузір’я стрілами
по полуночній плісняві

цілодобово цокають
носять наснаги нашепти
коні крилаті кроками
поли полів прикрасити



28.12.11.

полно_лунно
пляшут гунны
илом вздыблены
лагуны
вот и главный гунн –
Аттила
подойду к Аттиле:
милый!
жить тебе осталось мало
ты умрёшь на гребне славы
и тебя – в одном исподнем –
гневом назовут Господним
так зачем, скажи на милость,
мне всё это вдруг приснилось?
Отвечал Аттила грозно:
видишь,
небом ходят звёзды
словно кони на лугу
но достать их не могу
так и я
когда умру
по ковыльному ковру
поднимусь к одной из лун
дикий варвар
Вечный Гунн.

2011

Камінь, ножиці, папір – усе, як в дитячій грі.

Ножицями з паперу вирізаю сніжинки

І приклеюю до шибки.

А камінь лежить на дні

у криниці серця – і нічирик і ні чичирк.

Черкаю знічев'я на аркуші щоденника каракульки,

заповнюю розум повітряними кульками нових ілюзій,

приміряю нові маски, а чи яка пасує?

пасьянси розкладаю, торигаю ящичка запертого судничка

іч який! не відчиняється без ключика...

а ключика ніц не видко... швидко стемніло швидко...

а криниця холодна-холодна, а камінчик глибоко-глибоко

страшно самій пірнати...

і немає ні Івана-дурня, ні Котигорошка-мудрого

щоб Князівоньку порятувати...

я - твоя дівчинка у скляній кулі,
загерметизована у почуттях і снах,
стою на пуантах,
на одній ніжці під музику кручуся,
щойно ти повернеш срібного ключика.
грай, музико, грай,
танцюй, дівчинко, танцюй,
у цей снігопад,
що довіку сипле тобі на голову...
я - твоя дівчинка, зваба твоя солодка,
що прийшла з казочок та дитячих снів,
ти не хотів дарів юності моєї,
любощів моїх невмілих, цнотою стриножених
ти просто бажав мене малювати
і малював...
а я знемагала в коконі кохання до Ґумберта,
який впритул не бачив Лоліти та все малював...
я знаю ти творив жіночий портрет Доріана Ґрея
у якій кімнаті ти його заховав?
я хочу побачити, якою могла би бути,
якби не залишилася дівчинкою твоєю...

Проходить день, проходить ніч
І час проходить - не спинити.
Й не знаєм ми, а в тому річ,
Що все життя вчимось ми жити.

Вчимось ми краще існувати,
Та жити краще не вчимось.
Вчимось ми більше здобувати,
Та віддавати не вчимось.

Отримати вчимось, що хочем,
Та, що потрібно не вчимось.
Вчимось щодень твердими бути,
Та співчувати не вчимось.

Бажань у кожного чимало
І з дня у день вони нові,
І вже, що є - того нам мало,
Нове щось знову в голові.

Коли ж зупинимось ми, брате,
Знов серце чуть почнем своє?
І зрозумієм, що багатий -
Душа багата в кого є!

2011

І пахло хлоркою і мліли стіни навсебіч.
І осінь зашпори тривог в дрібні долоні
Вганяла хутко , де ясна голівка доні,
Та сни, та син і пересохла ніч,
Та листя жовте і багряне листя.

Я не люблю тебе, я відболіла -горе з пліч
Та парость відчаю тремтіла синім днем,
Де вже не буде наболілих тем,
І темноти із вигаданим ніком,
І по тобі – ні поруху, ні мислі.

А лікар на думки мотав бинти,немов павич,
І щось у серці обривалось тихо,
Велике щастя чи дрімуче лихо.
В криваву мить – горілкою з горіха
Старий хірург освячував вівтар.

лодій долоні у лодіях –диво невидане
в Лорці забутися звуками білими винами
ніч як ворожка товчеться малою дитиною
спати – не спали дихали голими спинами

нерви натягнуто в струни гітари грайливої
пальці сплітаються - під громом і гримом ми
драм учорашніх де гриви розтерзані римами
в статусі міста лишатися світлими мімами

ранок на совість білилом від рани відбілимо
гріх мій солодкий неначе варення малинове
нижня білизна заплакана пробними війнами
в Лорці забутися звуками білими винами

огріх горіховий постріл каро-каштановий
будуть мені черевички музи криштальними
ще досипай поки яром зійде сповідальник -
будень із білих лілій зігрітий до чаю чайник

Моєму верблюду присвячую. Щиро.

Життя пустеля!
По ній поведу
Свій сумний караван
В пошуках
Криниці чистої.
По зорях
Вибираючи шлях...
Буду слухати
Як пісок шумить
В клапсидрі Всесвіту.
Нагадайте мені
Куди повертатись
І навіщо
Старому номаду -
Бедуїну забутих слів
Та оаз медитацій.
Місяцю!
Свідок сліпий
Моїх одкровень
І прозрінь недоречних!
Промені кволі кинь
На сандалі подерті
Нашого часу сухотного.
Погрітися дай
На світлі твоєму хворому
Дай дочекатись
Світанку
В цій дикій пустелі!
Побачити дай
Тіні шакалів
І слід скорпіона
Поки буревій
Все піском не засипав...

В мелізмах душі мелодика вечора,
складу експромтом щось про осінній дощ,
як тане пам'ять свічки звечора,
так всюди вражає голизна міських площ.
В мелізмах душі мелодика вечора,
візьму на абордаж осінній дощ,
як мереживом думок сизіє правда вечора,
так всюди вражають мелізми міських площ.
А ми з тобою двоє бранців листопадового дня

Задали мне вопрос:
Легко ли на крыльях уноситься!
Ответом скажу:
легко тем, кто чует крылья.
Ведь для того, кто познал себя самого,
Жизнь подобна несущейся колеснице,
А крылатая СЕМЬЯ -
Это геометрия вершин УМА!

2011г.

не замести сліди рудим хвостом лисиці
під ним і людська кров й колишній листопад
людинолюбний лицар сховав під серцем прайд
де праці чорний хліб й солодкий виноград
розділить чесно пломінка правиця

все що було колись лягло пластом на дно
вчорашніх спогадів не вартих твого нігтя
те що боронить мить - медове кредо літа
у місячних провулках земна доріжка світла
що зайченям стрибне в розчинене вікно

не лізь в чужу нору не плигай вище всіх
бо всі крапки над «і» розставить лікар-зодчий -
твій час твоє дитя зірве три квітки жовчі
шипшинова любов на все життя жіночна
розкидає слова як первородний гріх

отже морока ходити по колу містерій
містер індиго тобі відчиняє таємні двері
кінь його Успіх і перший володар прерій
ніздрі роздувши примушує поряд іти

очі сльозяться –допоки ти будеш бранка
карні світанки тулиш як вату до ранки
права не маєш забути про честь і осанку
рвешся у лігвище світла і темноти

поїдом їсть тебе тиша важкого безсоння
коле нестерпно терновий вінок перевтоми
тягнеться відчай від вечора до безодні
совість облизують нишком персидські коти

ти у долонях знесеш мені рештки повітря
біле безкрів’я троянд – хіба ж мені квіти
сліпим кошеням втискаюся в колії вітру
скинь мене з неба і розбинтуй бинти

тільки в нестямі глухнуть жалі і благання
лебедем білим злітає зима в дівування
в серці бунтує рожева пожежа повстання
снігом найпершим римує бо в ньому ти

Чи пустка у душі твоїй була?
Чи тиша грала пульсами у скронях?
А чи втрачав ти сенс добра і зла?
Чи очманіло ти блукав по схронах
Отруйних міст?
І чи шукав чогось,
Що може все зів'яле оживити?
І чи оновлення збулось?
І чи гаї ментальні квітнуть?

(с) Пузанов В.М., 2007

Кокаїновий попіл
Замерзлих шляхів
Рвана темрявна хустка
Із мілем вогнів
І повітря задумливе
Скляно стоїть
Пародишний дракон
Залишає сліди
І порушує вічність
На кілька хвилин

(c) Пузанов В.М., 2007

Історія - вторинна "чудь" марна,
відстій даремної й дармової роботи:
напнулась линва з рук - в глиби, як струна,
та не сягнуть основ потоплих лоту.
Грабую рій, свячу на свічку віск:
такі ж напнулись линви з рук - угору...
Ще од Небес чекаю мудру вість
когортам, що й не відали кагору.
Бджолиний труд заливши у опоки
тих сопілок, що зниділи на "дудки",
ще мню свою осяяти епоху.
Хриплю до Бога: "Тетеньки я! Тутки!"
Мені давно не вистача вже нот.
Вже лобом я у небокрай уперся.
Але ще гріє пам'ять про жінок...
точніш про жінку(!), яку спив уперше.
Тепер-то знаю, що і суть - сміття!
Тепер-то вірю лише в сумніви та болі.
Це "вільне плавання" - натхненний сенс буття?
Що ж, тоді: "Слава плаванню і волі!"

2011 р.

де ти був дотепер чом не вірив що танці із льону
беладонний мій меч коло креслив тримав оборону
а твоя самота розбивала важким кулачищем подушку
та опівночі вила бездомно в тривозі гадючо і дужо
а твій місяць був повним бери і напийся проміння
що ж ти дрова ламаєш чи сад під сум’ятям хорониш
і мене вириваєш із дому як з грядки і вирвавши мучиш
обійнявши кидаєш бо кров із небес моя штучна
тільки сукні циганські що маками б’ють наче в бубон
та жага закипає під златом ворушиться груднем
білі крони дерев розкривають задубілі від тиші долоні
в мене син в мене син в мене наче леліточка доня
я усі твої вірші покину у клітку свою не полониш
словом неначе серпом між бровами натруджуєш мітку
вниз спадають спідниці і Богу бракує повітря
бо під літом лягає на плечі вистигла соками рута
люди в небі гніздяться як скажуть на те вже ж і люди

пиши про неї вдаривши під дих
розлущиш правду з волоський горіх
й колишня тугу схожу на Мадрид -
мигдальний погляд вирваного серця
не перейти все горе вбрід повір
ти зачитав її як книгу вед до дір
на шлях слизький ступивши й поготів
усе що загуло не відіпреться

от і хитайся небом між грудей
на ланцюжкові сходжень віднайдеш
усе що леді залишила Чаттерлей
на смак солоне й тронно – недосяжне
наспіх проглянеш паспорт на айкью
попав гачок на рибу -кит – не ту
одна – на захід іншу грів Кітут
а ти мотав на мозок вутлу пряжу

і хай тобі хитнеться поміж хмар
життя тече в сніги і ребусом тіар
б’є кров в обличчя і кривавить дар
бо в дзеркалах дві краплі кардамонні
та ти завитий ними в шалик слів
смакуєш сік з омели й мітки дві
летять експресом й божі ліхтарі
сузір’я віршів пестять на долонях

одних боїшся іншим шлеш привіт
та поміж брів гніздиться горде « ні»
бо коні в яблуках гарцюють по струні
дрімучим лісом і колишнім ранком
біляві кучері лоскоче білий сніг
а ти один між пастками листів
зворушуєшся медом голосів
притрушуючи мудрість чорним маком

Поспешил и ворвался бомбажной седьмой ногой
Нагишом впопыхах в чей-то искренний водоём.
Распугал всю плотву. Расскажи мне теперь - на кой
Это мы на двоих, прислонившись к стеклу, поём.

Половодьем вины разливается хмель: да ну!
Свысока да за облаком напрочь не видно лиц.
У бассейна с Дунаем и с Волгой - всплеснём в Дону
Локотками, коленками яицких чаровниц.

Заповедное древо на горе себе украв,
Утешаем друг дружку - исподволь заживёт.
В дождевых зорепадах, с вечера до утра
У ещё нецелованных - самый большой живот.

Не дифтонги поём, но спускаемся в сад камней.
И не камни - а так, чьи-то древние бигуди.
Был бы мальчик тебе и девчонка, напротив, мне.
А вот это - одно на двоих -
Ну куда, гляди.

2011

РампУнцель, що втретє зрізала волосся,
цукрова дитинко мого всеголосся,
засни, як озима, на татовім торсі,
нагрій його тіло – вже буде зима.
бешкетнице люба, із кашлем кропивним,
що змушує скинути пестощі снива.
і коні летять, напинаючи гриви,
туди де нарнійський ліхтар.

чи слухати знов неспокійне сопіння,
смаглявим цілунком ловити постійно
твій піт найсолодший і з криками півня
молитися богу, спокутавши гріх?
бо що не збулося, час візьме на мушку,
без права на поспіх дотрусить за душу,
бо дичка – також найродючіша груша
в терпкі та кисільні вбрела береги.

засни, моя доню, ніч тримко і в’язко
на тілі історій нотує підказки
про те що здоров’я не має поразки,
коли ти для нас – золотий повноцвіт.
а завтра прокинуться феї водиці,
заграється морем русалчина киця,
і туго сплітатиме в радість косиці,
крізь мамині очі шукаючи брід.

чиїсь проминуть у вікні листопади.
чи нам воно треба, те лихо вусате?
вже скоро сніжинками білої вати
під нашим вікном буде грітися сад.
несе Дід Мороз по степах подаруноки
в дзеркалах ставків по зірниці Перуна,
і коси РампУнцель – золочені руни
зростають як в римах слова.

старий гульвісо, в капелюсі з рівних рим,
твої двори не будуть зроду тихими.
доправиш усмішку в Іcпанію чи Рим,
гаданням затремтиш на персах Піфії.

тобі хоча б на ніч жагу квіток Кармен,
що в’яжуть світ устами карамельними.
кістлявий спокій від безсоння мре,
у пастку спальні не зачиниш ніч меренгову.

за норов серця катував по всіх кутах,
саджав за грати недосяжність грації.
на кутні кожен зуб терпінням калатав
і бив танок ключем що вартий коронації.

ти змієм вився коло сталі смуглих ніг
і вовком вив в смугасту вбраний вірність,
а по спіралях днів в жертовному вогні
Кармен твоя на таці щастя зріла.

Її кармін світань задушить чахлу млу
І кастаньєти слів зриватимуться вихром.
ти пригадаєш як вином топив вину,
коли вона втрачала здатність дихати.

день колишній, неначе вовчиця узята на мушку,
осінь довге намисто пояснень низає на душу.
хтось примусить тебе захлинатися болем в подушку
і на грудях коханих зривати пелюсточки руж.

з язика без кісток чорна заздрість зірветься,
за осіннім терпінням ти лиш посміхаєшся тестам,
і не має в тобі вітру злоби , ні тіні протесту ,
а на суднім чеканні рве ноту величний оркестр.

через зебру доріг під підборами наміри задумів
одягаєш пов’язку на очі: ще крок і за гратами
пересудів вчорашніх ,що чемно сиділи за партами,
та ще тих хто давно вже забувся про дотики свят.

легко плечі неси крізь багрянець останнього листя,
дихай вільно повітрям , щоб жодна морока не тисла.
буде кожна хвилина дарунком стожильного міста.
ти сміливо сама до життя вимальовуєш міст…

і що ти без неї робитимеш?
коли не дорахуєшся дітей, повітря й на грудях родимки,
коли засохнуть у горщиках квіти і пил загуляє в домі?
пробаламкаєш всі розмови – телефон замовчить від втоми,
чорна кава розради засне на її перечитанім соннику.

осінню, сонним мерцем "не паритимешся" і це так схоже
на тебе ,але там, глибоко ,де шумлять сосни і машини,
на дні твого серця, оживає її сміх і погляд дитинний,
і ти розумієш що шини проколото, і до біса шини.
у різних її сережках завжди світилося щось хороше.

буде марудно, ти знаєш і однобоко, і ні до чого шпалери,
що все ж ,таки, клеїв, бо так їй бачите забажалося,
бо от така вона дісталася – ні сіло ні впало і все!
сміється у кожнім кутку і каша сімейна вариться,
наскрізь просверлить – таке вже вродилось стерво!

проживе без тебе –це стовідсотково, правда- мамка в обличчя.
закрутить бізнес, за, що б не бралася – крешуть іскри,
дітей виростить бездоганно – оце вже болючий вистріл
любистку наварить до столу та іншому стане містом.
високих будинків та буднів незвіданого усебіччя.

ти пошепки молишся ,забігаєш у першу ліпшу крамничку,
лапаєш по кишенях гаманця, щоб стачило на орхідеї,
щоб вона одним поглядом не різонула сонну артерію…
знаєш, цього замало, і кожна затяжка цигарок за неї –
простуєш додому, де в клітці живе синьоока синичка .

дзвенить Поділ – дзвонить –
нас і Час хоронить…
падаю на Подолі – у руки долі –
у води Дніпрові – тут горе мові…
тут щастя вітру – в життя повірити…
життя поміряти – померти скорено…
насказано-наговорено
нахожено-наброжено
навіяно-надіяно… намріяно…

з гір – додолу – додому – до Подолу…
за морем сниться – моя Щекавиця –
посічена-поділена – межами-наділами…
урочища, яри – лиш тінь дітвори –
ні сміху – ні співу – ні Божого гніву…
котиться на Вали:
ви_тут_не_жили!...

Ми як діти - важливо навчатися,
на життєвий становлячись злет,
навчання - розжевренна праця,
що зумовлює рух уперед.

Кружляють листячком мрії,
Хоч у повені прикра доба.
Всіх нас час перевірить у ділі,
чого варта кожна душа...

від пазурів рветься остання надія на денці
підказки не треба грядуще одягнуто в кеди
не вгадана правда неначе покинута Герда
шляхами пустими простує а що як порветься
останнє терпіння знеструмлення десь на Грушевського

бо зради колишні ніщо як розхристана забавка
де рухів тремтіння було безпощадно ужалено
де клени й кленки давно як в опалі поржавіли
були криголамом що може всміхатись стознаково

це коло за колом не має чеснот і завершення
об заздрість ударено зразу чотири подушечки
котяче натхнення високого неба у смужечку
буває в клітинку тест- драйвами здуру застуджене
плітки- анекдоти на кшлат про поручика Ржевського

маразм сухотілий про вії повій пофарбованих
про гея і гейшу про зради чи перевантаження
примхливих очей що голі коліна розраджують
й « однаково» сходять до когось блакитними зорями

Пусть ринутся с небес протуберанцы в сенцы.
Горят они одни - как эльмовы огни.
Добудем с матерком матёрых квинтэссенций.
Шутя, пережуём наплыв полифоний.

И Гаршин, и Ван Гог достойны медсанбата.
Земля не дорожит потоптанным быльём.
Любая медсестра - ни в чём не виновата.
Не оступаться здесь - мы далее пойдём.

Неприхотливым вам знаменья всех отличий
Бросаю невпопад - как кто меня поймёт.
Палата номер шесть.
И Фройд над нами кычет.
И бестолочь строчит, что верный пулемёт.

В каких-то пять минут себя переинача,
Почувствовать себя свободными от пут
Даровано живым. Дышать - уже удача!
Пусть мёртвые мелком балансы подведут.

2011

постояти коло тебе і знову собі піти
бо коні твої яблуневі то не сірі коти
бо поза грою мить і погляд не віднайти
в мовчанці обридлій із сходинок до піару

об бампер вагання ударишся лобом не раз
стікає розкаяння тепле з долоньки пера
ліловим піастром обходимо вузол образ
на лівій руці затавровано постріл не пара

добрати потрібні слова спокуса але пуста
лиш тиша утверджує спогад старих вистав
тож вистояти на совість бо зоряна береста
тобі поцілункоми усмішку уст обпалить

і рай цей тріщить по швах і деревам тісно
дядько Всевишній кладе тебе в шал падолиста
де кволе вагання і переляканість істин
і погляд і тала вода і потужність кара

Б'є потік
із моїх мрій.
Лови, не втрачай цей шанс.
Неначе сфінкс,
Ідея фікс,
Цінність мимольотних фраз.
Ми щось втрачаєм,
Щоб дізнатись,
Що без втрат не пізнати сенс.
Підняті стяги,
Воєнні догми
Гублять наш ренесанс.

Відкрий очі
На захід сонця.
Воно йде, але не ми.
Шумливі крики,
Все повернеться,
Лиш тільки опір ти знайди.

нитка до нитки не рветься дрібна суєта
є лише час і залишений човен з пін –кодом
синя пантера осені вірність її руда
швидко захоплює погляди котить багряний мідяк
поміж долоні вичахлі втомленого народу

світлом прийдешнім на березі у дитинства
мама гортає зошит і ставить оцінку сім
срібло її волосся в місячнім світлі зими
діти по видноколу тисячі їх вітрил
лунко сміються і школа безсоння її барбарисове

квіти довіри тремтять на дубовім столі
ще іще трошки і пурхає модний зошит
сутінь ковтає Мавку і сукню її в горошок
сутність її ненажерлива хвилини рахує на гроші
на стінах сміються світлини приголосні й голосні

випуск за випуском повість шкільної форми
крильця метеликів фартуха та на голівці банти
краща її учениця була безумовно не ти
йшли кораблі великі крізь тони важкої води
море науки влягалося в звилини годні

стажу того п»ятьдесят років якихось і все
ти була просто донька варила за неї обіди
потім пішла далеко залишивши німб повітря
юнацького анабіозу і може іще півсвіту
де були знижки сезонні та стук кастаньєт

відчуває вона я знаю білі мої жоржини
світле зерно матіоли сиплеться в горщик неба
мама іде до школи і не збавляючи темпу
б»ються у рідному серці учні і діти і треми
а у полоні долі вчительська первісна глина

Завтра я буду з тобою спати,
розтікатиметься ніч по віконних гратах,
по тілах наших, в кров і мозок,
телевізор говорить невтішні прогнози,
телевізор часто каже про осінь.
Ти чекаєш життя у наступному році,
подешевшання алкоголю,
цигарок і проїзду до дому.
Ми зникаємо разом, непотрібні нікому,
у старому трамваї, що пахне листям.
Помирати для світу це так корисно.
Перед цим зайшовши в аптеку,
щоб взяти спирту,
і запити свої повоєнні втрати.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

Пити твоє, як своє, повітря,
і коли у місті почне сіріти,
я принесу каву, квитки і квіти,
стіни холодні у чорних літерах,
тихо прощатимуться із нами.
Ті, хто про нас хоча б пам'ятали
- се двірники,
під ранковий вуличний джаз,
просто забудуть про нас.

Завтра я буду з тобою спати.
Завтра я буду з тобою спати.

і сказати сил не стане і промовчати – печаль
гоїш ти осінню рану перехопленням мовчань
тиша ідеш на задніх лапах пересохлі п»єш вуста
ти навчився споглядати зимні потяги вистав

коте рудий у чоботях там де славо - там і честь
три боби чарівних марень м»яколапці у сільце
не пручаючись чекала мигдалевий погляд твій
розділила своє сонце на три ягідки надій

наливались медом грона виноград угору йшов
осінь кинула мобільний аж на першу ноту «до»
за її останню муку за кленовий рухів шал
танцював модерн сміливий поки боса не пішла

поки не вколола серце груднем яра громовиця
повінь розлилась зорею наче відчаєм із ситцю
ти б завив дрімучим вовком зело гойне зготував
та не грала більше скрипка
наша шоста висота



що посміх по мені що по мені зітхання
така любов була як сніг як перший сніг
розтанула і все без права на гарантію
тамує подих віра у ній ми вічні всі

я падала як птах я знала ти згадаєш
запізно ти сідлав гривастого коня
очей не відведу спокійно привітаю
ти віршів не пиши таких на злобу дня

у мене все як слід по-людському строкато
слова як молоко зійшли з моїх грудей
і жовтень за вікном усміхнено- вусатий
гаптує жовтим листям і павутинням день

хай буде в тебе все у мене наче є вже
там гляну хай коли під віями сльоза
прямую у життя ти повертаєш в ретро
і крапає любов з прожовклого весла

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011