Ніколи не читала наніч,натомість-пила жменями снодійне.
Думала,пройде.Це ж всього лиш совість.А вона у мене надійна.
Розтягала на собі одяг,щоб він не лип до тіла.Така неохайна близькість
викликала нудоту,коли я їла...
Силяла ниткою вушко голки,ніби пестила власну шию шибеницею.
Рвала на грудях улюблену сорочку,сподіваючись,що ти замовкнеш...і
Я її потім зшию.Цілилась в яблучко,але знову схибила...
Прогнози останні два роки були неточні.
У мене заростали поволі мочки,а ти продовжував душу слинити і терпіти
оргазми мовчки.Ми кохались як риба з рибою.Довго...Пліч-о-пліч.

Треба бути більш,ніж менш терплячою.Приносити в зубах,мов хижачка
до зграї,впольовані істини.
Та,яке тепер вони матимуть значення?Якщо ти їх нізащо не їстимеш.
Ці мігрені такі надокучливі.Ніби п'явки,викликають залежність і звичку.
Ми з тобою одне від одного тільки мучились...Бо я вірна,а ти язичник.

У мене в шухляді лежить дві Біблії:
одна-природня,а інша-штучна.
Іноді здається,що я таки схиблена...
Підкручую тишу на максимальну гучність.
Гадаю,що жінки,в яких виразні вилиці,
всмоктують в себе одну третю власної совісті.
В них надто короткі звивини й
черстві серця,майстерно приховані
під воском ідеально гладкої шкіри.
Ти в це віриш?
Часто хтось кричить на іншому кінці слухавки:
-Вона брудна,списана чорнилом!
Тоді болить у грудях і важко рухатись.
Пий до дна.Щоб змилось.

Коли іду вздовж,а не в поперек,
розфарбована,ніби картина.
Хтось ковтає слину і
думками облизує поперек,
на ньому дві римські літери...
Одна з них немає значення.
Здирай шматками обвітрену шкіру-я терпітиму...
За комунальні послуги душі,як завжди,сплачено.
Проте,в ній досі немає світла,
батареї ніколи не гріють...
З крану у ванній виходить повітря,
а у шафі на вішалках повісились мрії...
з яких я давно виросла.
Вкриваюсь поволі панцирем і тихо сивію.

Мої маршрути сьогодні без пункту призначення.
З дому в готель,з прірви в безодню.
Й зовсім немає вагомого значення-
це сльози чи перекись водню.

Дощить по шибах минулим так матово,
поховались під ноги смуги з доріг...
Хочеш,я ніколи тебе з собою не братиму
туди,де ти бути нізащо б не зміг!?

Висмоктуєш з мене кисень,
Прагнеш жити,мов риба, спокійно.
Нарощуєш нігті,волосся,а душа...
Всеодно залишається лиса.
Запиваєш ЇЇ ртуттю навпіл з снодійним.

Я зірвала з грудей поштову скриньку,
щоб жоден лист ти більше
до серця не вкинув.

Ніцше як завжди,на сенс перебільшив-
долають не просто гору,долають її вершину.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...
Не пам'ятаєш нічого,ні хто ти...імені і де мешкала...
хочеш відвертості?Все начисто стерто.
Але,мабуть,всі мої спогади важать більше,
ніж тонна.
Я,наче Си́кстинська Мадо́нна,
втрачаю розкутість...
і здобуваю цноту.
Щоб зменшити власну сутність,
пальцями в горлі викликаю рвоту.

Навіть,якщо помирати без серця,
помирати безсердечною.
Навряд можна стати легшою...
Якщо тобі смачно,тоді весь сенс
у тому,щоб до шоколаду просто
додати гострого перцю.

Зважити власну душу
там,де сплелись ключиці.
Мабуть,ти все таки мусиш...
її ціна в крамниці
надто висока.

21 грам втрачає тіло після смерті.
на 21 грам ти стаєш легшою...

-Зважте мені трохи душі...так "на око".
І не поспішайте з рештою.

Твоя душа-константа,світла і тепла.
Вимочена у молоці...Розстелена паприкою
на мокрій спині...Витончено і легко.
Паперовий ліхтарик в руці.
Танго під тонкі мелодії дикого техно.
Життя як гольф,ми в ньому гравці.
У кожного м'ячик,проте одна лунка.
Результат як завжди в кінці.
Мозаїка...Невже це теж малюнок?
Чому у риб замість рук плавці
і серце працює без струму?

Для того,щоб написати тобі віршами картину,
як молодий Ван Гог,
не треба істерик,сліз,неврозів...
Я прокидаюсь щодня від наркозу,одного наркозу на двох.
Повітря пропахло сумом і кмином,
а фікус на кухні поволі засох.

Я насичена,здобна колумбійська жінка...
Чорна і смугла,ніби зернятко кави.
У мене є друг,вона тримає в футлярі від окуляр пір'їнку...
Для чого?Для щастя!Якщо цікавить.

Я все життя вчусь відчувати менше,

емоції на обличчі малюю пензлем.

Наче тиха,стримана гейша,
загортаю себе тканиною,бинтую поламані сумом ноги.
Я стаю до усіх цих речей терпимою...Зціпивши мотузкою зуби,
навіть коли ти буваєш надто різким та грубим,
коли очі від темряви стають вологими,я беру твою холодну долоню і грію її об
свої спалені болем груди.Грію впевнено.



Зірвати б тонни гриму,який на душі свинцем осів.

Вуста твої-пілігрими,обіймали шию,залишали на ній синці...

Ти від мене ніколи не йшов,швидше просто виходив...
як виходить з судини кров.
Як виходить штучне з моди.

Якщо говорити з тобою про тонкощі,якщо говорити в деталях.
Я,наче Жанна д'Арк,босоніж ступаю на вогнище
й,зітхнувши з полегшенням,чекаю...
коли мене нарешті вже спалять!

Трохи млосно зранку давитись на сніданок
вчорашньою запіканкою
і пускати по легенях кип'ячену воду з крану.

Я була надто відданою коханкою

і зализувала всі твої минулі рани.

Вирвати б з-під нігтів мотузку,
якою ти мене ще й досі тримаєш...
Та в мені надто мало здорового глузду
тому поволі вона приростає.
До огиди брутально палити совість...
якби хтось навчив мене по-іншому,
я була б неодмінно зразковою,

хаотичною,як у Лінча,короткометражна повість.

моя різкість,на жаль,спадкова
може,це знак?маєш часу до завтра,щоб піти...
вся поламана місткість крові
на обпечених вилицях розтікає по вулицях,
як по Львові я...коли хочу від світу втекти.

Вона не розмовляла,вона читала на пам'ять Ахматову.
І ці три родинки на лівій щоці навскіс по діагоналі текстами набиті,
і ці орхідеї затиснуті пальцями міцно в руці,
і ці зіниці,наче з кориці,наче матові...

Ягідний пунш на мереживній скатертині тремтінням
в словах тихо розлитий.
Хребет у стільця сколіозом розхитаний...
Совість пришита до ліжка блідими нитками.

Вона вкрита лускою зовні,чекає,мов риба, свого поплавка.
Чекає,щоб місяць був у театральній повні...
Тоді вона еротично-легка,така іншомовна,
аристократично триматиме підборіддя...
У нього на плечах лупа,він декілька років поспіль носить
ганчір'я,
пахне акварельними фарбами і щоранку п'є з-під них воду.
...так невагомо виводить кожен контур,як алегорію,кожну лінію,малює її
зніжену,сонну,малює її нетверезою,малює її океаном,його хвилями...
Робить нариси обережними,пильними і в куточку підписує пензлем
"Gloria".

У мене чим важче,тим більше посміхаюсь,розкидаю
себе намистом в густому,забитому ідіомами просторі.
І,ніби навмисно,заїдаю алкоголь спеціями,що найкраще терпкими та гострими!
Мені немає про що з тобою мовчати,твій годинник на стіні у вітальні
зупиняється завжди рівно о п'ятій.
Гувернантка приносить свіжовбиті нарциси,
заварює сонний чай,пелюстками магнезії в чашці розп'ятий.
Я кидаю тобі у обличчя повні жмені сирого рису,
щоб зачерствілі гримаси змінились на нові полотна.
Залишаюсь знову голодна,але безодня в шлунку тамується з часом
вкотре.
Білизна чомусь не сохне,вона ще досі мокра всмоктує соки.
Які ти,мов перестиглі фрукти,пускаєш...
Присмак на вустах подряпаний шматками спаленого цукру,
я відчуваю себе м'якою канапою,на яку ти завжди сідаєш
не повністю,тільки з краю.

Тут немає землі,тут небо з одного і з іншого боку...
З нижнього ллється дощ,а верхнє вкрите медовими сотами.
Десь посередині Muse...як Бог,мікрофонними дротами
на твоє серце і вуха намотаний.

Де ви засіли, у яких коморах
Жрете меди і закордонні гранти?
Коли по східно-західних просторах
Лютують навіжені окупанти?

Єхреновські ширяють малороси,
Узваровські й ахматовські фанати.
Своїм богиням заплітають коси,
Будуючи незлічені пенати...

Чи ви вже Україну збудували:
Свою, довічну, банківську й котеджну?
Своїх дітей уже прилаштували
Й родиноньку неміряно-безмежну?

Земля ж - голодна. І такою буде,
Доки народ не стане знов до бою!
Вас, імпотентів, розітре й забуде -
Й вестиме сам державу за собою!

Що то за церква надпатріархату,
Яка заполонила наші лаври?
То політичний інструмент царату
Нового, що вособлюють кентаври

Московські й петербурзькі різноликі -
Вони у ярма люд наш запрягають!
Імперські морди й малоруські пики
В ток-шоу сусідніх зайдів сновигають.

То їм ганьба - отим "кацапам клятим"?
О ні! Вони стоять за власну славу!
Це ми здалися газовим магнатам
Та іншим нуворишам на поталу.

Так мудрий управитель москворецький
На будку вкаже меншому барбосу,
А нам: блаженство! - хоч один донецький
Вкраїнською говорить без поносу.

Отож славімо Нелжедмитрія ми
Він - справжній утішитель і розрада:
Жбурне хохлів до боргової ями,
Й сіятиме одна - його - порада.

Сказав "порада" я? Ну... то для рими.
Та ліпше - кабала або неволя
Економічна. Вже цей обрій зримий
І з найоптимістичнішого поля.

Лижімо ж всі північний чобіт грузний,
Аби самим повірити достоту,
Що ми - єдиний нарід: постсоюзний...
І линемо в щасливую спільноту!

Коли мені не вистачає слів
Й думки зібрати разом я не можу,
Чекаю на прозріння, наче Ошо,
(Чи є таке, від чого б я прозрів?)

Коли душа пала від почуттів -
Ці почуття не висловиш словами,
Лишаться сон, і спокій Далай-лами,
І лава слів, що кратер причаїв.

Коли усе набридло вкрай мені,
Сідаю на підлогу в позі Будди,
До біса все, хай буде те, що буде,
Думки, слова, події… Геть, дурні!!!

28.03.2011
2:20

Бринить твій голос в крапельках роси,
Що впала на кульбаби світанкові.
Мене здмухнути їх не попроси -
Теплом твоєї сповнені любові!

Дзвенить твій голос у стрункій сосні,
Пахучій хвойномрійним ароматом.
Прилинь до мого серця навесні,
Що ділиться поміж тобою й татом.

Хай буде вічним премогутній дзвін,
Бо будить до життя і надихає!
Усюди - радість, де лунає він...
Ніколи в серці сина не стихає.

Созерцая свет, достойный вечной тишины
В нагой душе сомнений нет - нет мысли впереди
Одна любовь - две равных смерти стороны
Насмешки Бога над бессмертными людьми

Оставив путь, догнать себя - не глупо ли?
Так, словно смотришь на себя из пустоты
Как будто сердце с грязной жопой спутали
Великий символ добродетели и чистоты

Покажешь суть, корнями в снах запутаться
Покажешь тело, угодишь в огневорот страстей
Единый принцип целости сознания нарушиться
Разбив тебя на тысячи бессмысленных частей

Но звук струны, дрожащей в унисон с печалью
Взовьется в небеса всесильными раскатами
Расколет шар земной как фужер из хрусталя
Затихнет. Не осталось ничего. Не от меня.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

- Учителю, чом виник Дон Кіхот?
І чом він здибав джуру Санчо Пансу?
- Щоб нам шляхи вказати до висот
У дійсності - з лицарського романсу.

He comes in our hearts -
Apocalypse new starts,
Announcing all the truth
To clever & uncouth,
Repeating it again
To women & to men,
To every girl & guy
Who's far or near by,
Obtaining me & you,
He brings His message true.
In it - the highest reasoт:
Lord Christ indeed has risen!

Зелена мрія заховалась в клатч,
Понурий місяць став уже ай-тач.
В он-лайн перетворилося життя –
Інет давно уже не майбуття.
І дружба наша щось частенько глючить.
Думки-бацили антивірус мучить.
На вебку-душу натягаєм нік,
В очах застигла посмішка «час пік».
Чорна шкірянка, окуляри чорні.
А фейс блідий і губи пречервоні.
Блютус у вусі, штанга у брові,
Червоні нігті, «Лонгер» у руці.
Життя прекрасне, все о’кей, олрайт.
І дружно в об’єктив всі скажем : “Ха-ай!»


2011р.

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

Бо у тебе завжди лиш козирі,
Синя кров у гарячих венах.
Я під скальпелем твого розуму,
під прицілом очей зелених.

В тебе й мати - немов поезія
В тебе руки міцні, як грати.
Під наркозом завжди у стресі я.
В’юсь ліаною, ноги з вати.

Чи пороблено, чи наврочено –
Причаровано немедично.
Заглядаєш очима збочено.
Ну у нутрощі вже практично.

Вірний песик? Та це утопія.
Це брехня, твій рекламний ролик.
Хочу ліків твоїх, як опію.
І на твій хірургічний столик.

Захоплюєш штурмом усі мої вихідні.
Цілую, сміюся, танцюю паду й те де.
Я знаю, малий, не підеш нікуди, ні.
Сусідів побудиш і зробиш мені лате.

Хай мама у двері, хай дощ у вікно, нехай.
Уперті і злі ми зустрінем хоч армагедон.
Цукерки в тарілці. Яку тобі? Вибирай.
І кава без цукру, закінчився, ну, пардон.

Вампіром у руку. Тут вена, подайте джгут.
Губами припав - хороша, мабуть, на смак.
Це дихання в шию. Я знаю, мій любий брут
Я знаю, не кинеш. Нині. А завтра – так.

I see your eyes resplendent, full of love,
In them - big hope for our forthcoming ways.
Each one of you is like a careful dove,
In spring ever-enforcing solar rays.

What have become your lessons in our lives,
What will they be? I never could you say.
But let me now forget vain daily strives,
For your advice relieving to obey.

Между поэтом и плотником
Всегда большой винигрет.
Плотнику не понять:
Зачем вообще нужен поэт?
Нет, в самом деле,
Если есть плотник
И есть потребность в деревянных дверях,
Зачем еще нужен поэт?

Поэту тоже решительно не понять,
Кому это вообще плотник
Молится "вашу мать".
Видно, Богородицу поминает...
Вот, поэт изнемог
В надежде постичь:
Зачем вообще нужен плотник,
Если есть Бог?!

И вот, в конце
Истории этой всей
Они заядло торгуются
Возле входных дверей.
А Бог на них
В нелегкой досаде по дням живет:
И вектор не тот,
И сырой материал не тот!

2009

Отак було: улеслива й невидима
У краї римськім – давня таїна:
Ранкова мла, і мариться Давидові
Тривожних снів прозора мілина.

...І сталось так: написане – не читане,
За видноколом — Овиду слова:
Коли останній в полі не спочитиме,
Якщо хвилина вічна не спливла...

Від сивої річки Тиси-
І до підмосковної річки Клязьми,
А потім – далі, ген до Японських островів по абсцисі,-
Заговорили поети про оргазми.

Раніше, як не було у нас сексу-
Про оргазми говорилося недостатньо й мало.
Хіба що, критикуючи американську жовту пресу,
Компартійні видання щось там трохи писали.

Навіть, описуючи бродвейські прем’єри
І сумнівні цінності Голлівуду,
Ніхто словом „оргазм” не зловживав на папері, в етері,
І я теж надалі не буду!!

Немов на дріжджах ерекції
Зростає оргазмокультура!!!-
Ви думали, що це вже кінець?-Ні!!!
Так само зросла й моя мініатюра!!!

А тепер кожен поет – доктор, спец оргазмології!
Чим частіш вжива слово „оргазм” – тим більш знаний!!!
І замість актуального терміну „нанотехнології”
Вживає ще більш актуальний термін – „онано”.

Оргазмують поети бурхливо-
ГЕТЬ комуністичну патетику!!!!
Відмінимо соцреалізм цнотливий,-
Даєш оргазмоестетику!!!!

Ви не подумайте, я ж не проти оргазмів у принципі,
Хай вже краще оргазм, аніж грип свинячий!
Лишень подивіться –он хлопчик малий сидить,
Він не зна, що таке „оргазм”, і гірко плаче!

01.04.2011

У моїй відповіді "не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
понад небо люблю тільки небо
і ніхто, чуєш, ніхто не посягне на мою свободу
навіть коли дерево шелесне адаптованим не до життя віршем
адаптованим не до
недорозуміла я цієї позафракційності серця
недослухалась я цієї позаблоковості розуму
у заблокованих умовах стосунків
у моїй відповіді " не хочу" вміщено багато переосмислених дощів і запахів
не до
недо
не до цього дня
ниє як

1.
Просто неба нагота,
просто неба благо так.
Благо так – нема куди
йти дощу. Не до води
доведи його – до сліз,
аби він у серце вріс
і наніс мені тривог,
ваготи в моє єство.

2.
Хай позакипає ртуть,
янголи себе скубуть
і сідає їхній скуб –
там, де рай у пеклі губ
зрубано. Пішов на пал
у грудневих барвах ‘па’.

3.
Сльози – грудочкою сіль,
хто вас розкидав на сніг
і пропалював у сні
‘так’ утраченій весні?
Ось вона – пробила як –
ближче ‘ти’ і глибше ‘я’,
краще слів, влучніше стріл.

4.
Вен моїх здичілий Ніл
вибився, тече і тче –
тінь від сонця на плече,
інь із янь. Де низзю – вись –
хрестиком – моє ‘колись’,
маками – нитки й моря.

5.
В подиху світи згорять –
стане вітру на порив.
Скільки ніжності в кори.
Серцевини не чіпай,
це беріз плакучий рай.
Рік у них кільцем пройшов,
вістрям виплакалась кров
і з-емалювався день.

6.
Замалюю в серці те,
що з молитвою не йде,
що питає не мене –
як наструнчити мій нерв,
як зодіти в гіркоту
просто-неба-наготу.

29 Березня 2011

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Невідворотність перспективи упасти в прірву перевтілень.
Недосконалість переходу із точки А у інше тіло.
Недобра слава НЕ у тому, що в ньому НІ живе на споді.
Не знаю звідки вилізають, як заздрість чорні хижі очі.
Не так написано автограф під тілом драми зміни масок.
Невизначена форма змісту у підфарбованих поразках.
Невпинно ненависті відстань маліє між тобою іншим.
Не ті слова вповзають в душу гадюками холодних віршів.
Нестерпно жити в полі зору цензури духу під прицілом,
Непевним подихом гойдати минуле, пройняте ефіром.
Невчасна смерть прийде на сцену загорнута у чорні мрії.
Неоднозначна невагомість іще тримає душу в тілі.


2011

Прочерком довгим позначу зимових годин проминання.

Адже нічого тоді дійсного не відбулось.

Тільки здавалось мені, що була ота зустріч - остання:

Ні з ким прощатись було. Просто примарився хтось.



Довго блукав самотою я в пізнім грудневім тумані.

Щоб звеселити мене, стежка збивалась з путі.

Навіть слова, що сказав, - не були то слова останні.

Може, і їх не було. Може, й були, та не ті.



Марно повторюю я ці думки навісні і марудні:

Те, що порвали роки, жоден не з'єднує шов.

Справді: ніхто не прощався у цьому туманному грудні.

Адже когось не було. Отже, ніхто не пішов.

колись вітрами розносились новини про погоду
і древні люди малювали на деревах вічність
і кожен знав, чого вартий і з якого роду
і новий рік вітали десьу жовтні а не в січні

а все змінилось й більшість з нас живе як більшість
і меншості нема цікавості плести дурниці
хтось думає що стали люди розумніші
й розмінює життя на теревені та дрібниці

крокуючи попереду засуджених на вічні пустощі
сталевими рапірами він ранить прокажених
у них серця гарячі, хоч ослаблі нутрощі
не здатні стримати дволичних й навіжених...

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

"Де ділась гречка?" - плаче Гречкосій.
"Та нє тринди, - відказує Азаров, -
Ти ніву кукурузою засій.
На кой тобі другіх с.г. товаров!"

Тепер у нас панує верховод.
І справді: він - великий чоловік! -
Начальник малоросів і заброд,
що кров із Неньки смокчуть цілий вік.

За здравіє, як звично, він почав
і нібито повів реформи знов,
Микола тільки гидко підкачав:
капусту вже бананом поборов.

"Вікторе, куди сховавсь
од своєї нації?
А до булави як пхавсь -
тож були овації!

Може, на печі лежиш,
граєшся з дітками?
Чи з політики біжиш?"
"Ні... присів за вами".

Діма, ти давно лизав
чоботи Кучмі?
Ой, багацько ж собі взяв
В милому ярмі!

Нині лижеш туфлі Віті...
Жаба вже не давить?
Встане правда в нашім світі
і тебе роздавить!

Це місто хиже,наче зла звірюка.
Людей нема. Існують тільки маси.
У нього голос – як у ультразвука,
А запах – як в горілої пластмаси.
Воно пусте, хоч натовпи нас душать,
У ньому дощ, коли безхмарне небо.
І сірі люди, і замерзлі душі,
Яким лиш їжі, а не сонця треба.
Воно – боксер, та б”є не в бік, а в скроні.
Воно – як пес, що заражає сказом.
Тут швидко в”яне цвіт на підвіконні,
Та довго памятають всі образи.
Це місто є . На карті і на світі.
В моїй уяві – як велика рана.
І стало мені звичним моє «Сіті»,
Та рідним все ж , як не крути, не стане.

Зафарбую колір очей
в жовте.
Хай…
Ця річка тече
в небо.
…Голос твій обпече –
й змовкне.
Голос твій. Край ночей
я піду за ним…

Прихилю
тобі до плечей
біль свій.
Знаю.
Він звідтіль – з глибини,
що без краю…
Може, там, по той бік,
/ раю /
край ночей,
я знайду себе .


1999

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,
довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,
різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.
Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,
5 гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.
Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,
ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,
духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата
на закосиченої Персефони весільному ложі.
10 То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,
то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.
Мі́стам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

Ребекка живе у Сірії
у неї тут своя Мекка
хоч згодом і це посіріє
рахує щодня поденні
і прокидається пообід
Ребекка кохає Реммі
ну а від неї божеволіє Сід
нарощені нігтики, вії
розкидане по плечах волосся
в Ребецці є щось від повії
а може мені це здалося
розтрощені тишею мрії
і день наче танучий лід
Реммі її не зігріє
можливо зігріє Сід

В краю, де трелі солов’їні
Проймають більше, ніж солодкий сон
П'ю чай небесної глибіні, -
Заварка – зорі, молодик – лимон.

Два серця доля розлучила.
Далекий пруг, мов спогади чужі.
Та вірю – ти чифіриш, мила,
Як я всю ніч - і від, і для душі.

Імлу розсіє сонячне проміння, .
Осушить роси вітровію фен.
Спасибі, рідна, за порозуміння,
Приходь іще у пам’яті кафе.


15.03.11.

У будь-якій ідеї
сльози - вічні,
але блукання й промахи
стирають нанівець
думки дотичні
і пальці скуті
дивними судомами
тож краще йти сміливо
навпростець

А почуття
Бог розділив крапками й комами.
на всіх шосе столичних
фонить у рудаментах
біль содомами
засвідчивши
твою дволичність

У пізнанні
не варто йти навпомацки:
від цього забагато ран та вивихів.
нова невдача відгудить,
але хронічні коменти
пищать на дні,
а ми ж не вічні ..

Тривожно дихає тепло,
і тихий плескіт
торкає зраненим крилом
багряне плесо…

Пливи, пливи
у темну глиб,
у запах глиці.
Цілуй, цілуй
гарячий крик,
що в серці вицвів.

Лиш тіні, тіні по воді.
Вечірній шепіт
ховає стебла молоді
в зів`ялий клекіт.

Розплещу став!
Розплещу ніч!
        І сонце вийму.
Багрянцем п`яна,
кинусь стріч
в твої обійми...

       
2002

Цю тугу я сплела
з брудних мотузок крику.
…і, кажеш, не моє?
…мій колір – чистота?
Ти
зовсім знав мене
      не
      ЦЮ
– сліпу і дику,
      в калині чорній
       вмиту.
…Хоча,
була і та –
що крала голубів
      і вліплювала в небо,
      в глевку м`яку блакить;
що дослухала рук;
що, як у сонце, йшла
      у жовту ніч до тебе
      крізь кригу снів до тебе
      у тишу слів до тебе
й, не знаючи, несла
вже сірий
в серці згук…

2004

Безмежний світ і дивних дум плетінь
Стикаються у роковім польоті,
Кидаючи на землю дивну тінь,
І розлітаються, скорившись висоті.
І падають один під ноги нам,
А інші, розбиваючись на друзки,
Лишаються таємними. Щоб там,
У безвісті знайти нові шляхи.
Сповзаючись із атомів і пилу,
Вони нову формують сітку думи,
Нові вирощують широкі крила
Й злітають в небо в пошуках безумних.
І знов вмирають, знов летять у прірву,
В безвиході, в зневірі, в безнадії,
Лишаючи лиш смужку посірілу
Та недосяжні і далекі мрії.

О скільки парасоль в цей дощ не будуть спати,
кружлятимуть у вальсі закоханих кав'ярень,
коханню не потрібні диспути,дебати,
коханню не потрібно додаткових схвалень.
О скільки парасоль заглибились в цей дощ,
а скільки вже дощів заглибились в цю осінь,
поглянути б у біль зарюмсаних тих площ,
де вже закохана душа розміром у просинь.
А просто так любити парасольно-щемно,
любитися у вітрі як в найкращих спазмах,
закоханим серцям болітиме поемно,
мелодія дощу в його найкращих фразах.

Я плачý
Відкритістю за відкритість.
Я живу
У двадцятому – друга частина – столітті.

Ця епоха крізь біль
Прогризалася, розросталася у заломах.
Ця епоха – дім мíй.
Моя фортеця. Адреса моя поштова.

Лише декілька літер
На щоці конверта з блакиті:
Кисельов Леонід,
Двадцяте – друга частина – століття.

Серпень витер калюжки,
І асфальт зажовтів першо-листом.
Що за сонячні смужки
На светрі у мотоцикліста!

А дівчатко буденно
Смокче фільтр, вітер – просто в обличчя, вендетта.
Ось вам повість – наш сучасний Ромео
І сучасна Джульєтта.

Два століття спливе
Пил зітруть із моїх непримітних рядків.
Схочуть взнати сливé:
Про поетову долю, чим жив…

Нащо в бійку встрягав він?
Що пророчив, про що він торочив?
Та Іраклій не стане
Підбирать моїх денників клоччя.

Стрінуть пагорб в степу
І вернуться докладно повіти:
Він родився й відбув
У двадцятому – друга частина – столітті.

багато історій страшних і веселих
сторíнки… простóри…
міста неозорі будинки без стелі
мости… опори…

у скельцях у скалках у келихах – свíтло-
повітряні зайці
у позиках позіхах найманих жúтлах –
фальш… шанці…

немає по-справжньому теплого ліжка
і слова і віри…
задуха і холод… у ролі обмíжка –
без жита – прірва!

You are too charming, absolutely fair,
Your voice does as a refined marble glare,
It fills with heavy rain & airy snow
A very note above, a note below.

My poor rhyme! Can it ever something tell
Of your Slavonic overwhelming spell?..
Undoubtedly Ukrainian by surname,
In art be greater than in flying fame!

      Я не була киянка. …я була петербуржанка.
         О. Теліга

      …Пані в капелюшку – неначе королева.
         Зі спогадів про О. Телігу

О Лєно, петербуржко, варшав’янко,
Діано прудконога, Грето Гáрбо,
Чиєсь життя, що вирувало п’янко,
Чиясь фатальна, золота панянко!..
Найтонший пензлик, найясніша фарба
Душі невдатні передати стан,
Яка торкнулась сонця і …загасла,
За віссю світу, де небесний лан,
Розпросторíє, і приймають ясла
Нове життя її, в новітній жбан!..
А ми? Сліпі, безкрилі, недолугі,
Запитуємо: нáщо так було,
З розгону – в смерть, в політики полон…
Всю молодість і вроду – що вже вдруге
Не запізнати, – на вселенське зло?!
Так просто, що здається легковажним,
Так виважено ніби… Падав сніг…
На квіти, і на квітні епатажні –
Колись… колись… На мрії навісні…
На гасла, що тріпоче вітер ними,
Над головами… На задвірки свят…
Сніг падав, як тепер, під шкіру, зимний…
І пропікав, і кликав, сніжив сад
Її, Оленчин… Та принади чину,
Той королівський вибір, вищий спів,
Що не дає ні часу, ні спочину –
Все переважив – на високе звів…
Олено, варшав’янко, петербуржко,
Киянкою ти стала, пані сніжна!
Дай, Боже, пам’яті – най буде ніжна
Ця згадка, наче «пані в Капелюшку»!