Вона вийде із мене так , як виходять з дому –
Впевнено, ніби не жінка , а кольт.
Забувши про крани, з яких по живому ,
По тілу стікає ріка алкоголь.
Зі звуками вибитих вікон коліна
Згинаються острахом, меншає зріст .
І голови зародків у формаліні ,
Як сірі серця ,завмирають. З розкиданих міст,
Мов з яблук гнилих , виповзає життя.
Вона вийде димом.Вона і гашиш .
На хвилях минулого ставляють реггі чортяк.
Втікаєш – мовчиш.
Витікаєш –мовчиш.

2010

Я ладанку одягну на стосунки
так, щоб теплішою здавалась зима
плаче серце в старих обладунках
бо вже знає, стосунків нема.
Я ладанку одягну вище світла
вище правди, вище зими
не гоже так, щоб зима ця прогіркла
стала розлучницею, крила візьми
ми врятуємо руїни стосунків
плач ночі

хтось скаже «гоп» а хтось не перескочить
кричатиме несміло про своє
між викиднями змореної ночі
шукати важко а знайти – не є
узагалі можливим… світ торочить
що він зникомий... «фермою» Лур’є
керує смерть… не зазирає в очі –
їсть поїдом двобої виграє…
та все одно життя – живий ковточок! –
вертається…

А вже пізно щось змінювати
а вже так, як ніколи до цього
холодний віск свічі на пальцях божевілля
і мрії розбиваються об скали
об скали розбиваються мрії
І рубці на серці
паралізована ніч
скали не дихають щастям

А до неба повзе золочена каштанів кора,
Наче кара слова ці , рядочки пошкрябані криво,
А каштани обтрушують добру вагітність із себе,
І кипить в їхніх душах природа розтопленим сиром.
І зшиває мене жовтим листям роздвоєних ран.

Ти мене до стіни притискаєш, немов до екрану,
Многолюдне відллуння, яке називається «жизнь»,
Розлітається зошит публічно – Словаччина- Сербія…
І скресають в очах твоїх мовчки кленові ножі.
Ляже спати кохана, що прожито, те не повернуто.

-А вони всі живуть, чуєш, Господи любий, живуть!
Навесні садять бульбу, між сміхом лузають горіхи.
Кожен раз пробачаю, на осінь – сумна каламуть
Затікає , як сповідь, у наше помічене лігво,
І уже не заснути. Й пір'їнки його не торкнуть!

А краса облітає. На мене, на тебе, на вас,
Може,строгим дощем, що на сльози паломницькі схожі,
І гніздяться тумани, бинтами заплутавши суть,
Співи: " Аве Марія…" - засовують шпагу в порожність.
Відшкрібають від серця крамольну молочність отрут.

Політ відбудеться тепер,
аморе міо...
Політ
відбудеться,
бо крила розпекло...
Бо розтеклась вогнем й навіки заніміла
тобі у серці кольоровим битим склом...

Я
небом дихала!
Поламане проміння
переливала в кухлі з міді і терпцю.
Твої долоні, зневагомлені і сильні
блукали тілом,
ніби двоє волоцюг.

Шаленство дихання і шал напівторкання...
Я наче марила тобою чи твоя...
Політ
відбудеться,
уперше і востаннє.
Але летітимеш...
летітиму...
не я.

А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
І терпнуть клято пучечки дивних літер
та вулицею нашою вже не ходжу
і молодість думок розносить вітер.
Не вип'є небо з філіжанки днів
ні крапельки самотності святої
кохання,роздоріжжя,полюс,гнів
короткочасні зустрічі з пучечків долі
А я люблю
дуже боляче люблю
трагічно люблю
вокзал націлює серця на сльози
кохання,роздоріжжя,все зроблю
для тебе
і для вітру
вечір прози

Казка про мене буде тепер яскрава.
Сховано в скриньку час на кінчику голки.
Осінь? Нехай! У неї солодка слава
Співця під реквієм струн павутинного шовку.
Цей вірш мав би бути сотим із тих, що про тебе,
...яких недоречностей ми навплітали в долю.
А в іншому вимірі і в жовтні бездонне небо!
І тільки дощі там часом з присмаком солі...
То сльози радості! Вільним бути не легко
А ще й без навику. З тисячі фарб вибирати
Доле-слова. А бувають чорні лелеки?
За звичкою, з них починаю казки малювати.
Листя пожовкло... Жовтий – це колір смерті?
Іній на яблуках... Ні, колір смерті – білий!
Я казку яскраву створю! (Ти знаєш, я вперта)
Ми ж можемо мати все, що насправді хотіли.
... червоним – одвірки. Іссопу зелена гамма
Зчорніє в крові, що звернулась. (Знов таки, чорний...)
Тікає із казки відчай сіро-потворний,
Системним Ангелом створена нова програма.
Така дивовижна ілюзія – я тут гарна.
Без гриму і намагань видаватись кращою.
Тут все з ніг на голову. Казка якась Захмарна.
Іду проти Часу, ніби Давид з пращею.
Доле-клубочок котить Бориспільським шляхом,
Ілюмінатори сотні мокрих печаток...
Вже і не знаю, хто я тепер за фахом.
Боже, невже це насправді тільки початок?!!

Ладижин 2006р.

листя опадає і гниє
листя западає в несвідоме
благодійне щастя – не своє
холодно… ти мерзнеш на пероні

заки вирушати навмання
заки не зігріє спогад теплий
ти тремтиш немов яке теля
кольору туману сну і сепії

ти на дні на кінчику світів
на зубах камінчики тривоги
ніби все… хоча не як хотів
але дякуй друже – з волі Бога

все при тóбі – ноги голова
руки і… легені… очі й вуха
бачиш небо чуєш як трава
дихає і вірить …кожним рухом

хай зриває листя хай і ти
ніби лист втрачаєш частку сéбе
нині час летіти то й лети
Божою свободою не гребуй

Невтримно стихло, подих вітру доконав...,
немов до губ за палець вказівний прибився.
Купатися в траві я відпустив коня,
сидів по рукави в росі на мушці вбивці

і співчував його сумлінню і собі –
а що коли не влучить... там де Бог молився
і витрачатиму раптовий рай – на бій
того, що з молоком... і в мами чорнобривцях.

Конар терпіння дереву подій відсох.
Повітря тріснуло, важке від громовиці.
Я, мамо, рай стрічатиму за нас обох
і там проситиму на милосердя ницим.

Нехай душа моя стає не сном – вогнем,
таким, що міг би гріти, а не помсту лити.
Із тілом трав ми позростаємось до трем,
під вітер ляжемо некошені і вмиті,

так як лягають і чекають гостроти –
погоджені й бліді, спорожнені й безслівні.
Таке чекання – із утроби гнізд роти
смакують небо, хрускіт черепний – катівня.

Затвор, мов келію відкрив. Наніс хреста
собі. На вервиці він пересунув зерня.
Невтримно стихло. Бог молитись перестав
і відбував допоки... не лишилось терня.

8 Жовтня 2010

Загорни мене в простирадло ,
В білий саван ,цілуй вуста,
Щоби кожне осіннє падло
Знало : тепла квартира – пуста.
Закури , хай із димом лізе
На поверхню і сум. Ніштяк.
На хвилини лягає залізо
Перестьобаного життя.
Там де ніч піде в дощ – там спокій.
Сіроокими двоє лежать.
Світло гасне , бо світлу пофіг.
Сірооким нікого не жаль.

2010

Начорно списано ночі німою Наядою
Сукня з настурції марить днем листопадовим.
Ходить-блукає, слів намотує прядиво,
З білого шовку душа – нешовкопрядова.

Вирветься з кола на мить – холодно!
Вітер –гульвіса кладе оберемками золото:
Листя кленове прилипло на сходах подиху
І так до скону : спіткнулась –адью –інкогніто.

Гульбище кіс – місяця хитре плетиво,
Шосту неділю їх розпліта . Еnter і Гретою
Суне до Ганса , вимучена дієтами.
Висне під куполом неба сонетом ранетовим .

Руки заплутались в карти Таро з пледами.
Поряд гніздиться квочкою мультимедіа.
Падає вістря зорі і закони старого Менделя
В чашку із чаєм ,де м’ята гірчить Одетою.

Вальсом, танго, канканом , Тарканом лестощів.
Наче наркотики , клацають пастки тестові,
Бачиш - навпомацки видали плащик Дантесовий,
Всоте промацано , наче диверсію, версії.

Але вона тепер ,наче з граніту-каменю,
Ходить-блукає між гранями гострим гравієм.
Серце лушпайками слів до кісток зранено.
Осінь- красуня –пора епатажного спалення.

Не підкурюй вночі у парку
Старій шльондрі,бо вас обох
На одну жовто–білу цигарку
Розмістити не зможе Бог.
Відлітаю – квитки, етапи ,
Відкриваю консерви – їж.
Розірви мене, наче мапу
Вже відвіданих пунктів - ніж
Води мене в воду, в коло.
Вздовж узбіччя –дорога , дім.
Ліхтарями залишу коми,
Розфасую всі крапки по дві.

2010

-ступаючи так твердо по водi,
прийди, побач, пробач!
й давай без вiровчення!
мiй човен зрадив,
як i твiй- теж прагнув глибини.
А от тепер i глибина
нас прагне в свої руки.

-нiкого не чекай,
i човна не тримай,
якшо вже глибина
йому за все дорожча.
всi береги-мiраж,
а правда- це вода:
холодна, нестiйка,
жива i неминуща!

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

Спокій забитої осені. Ніч,
як змарніла панянка , затискає рота
і йде поміж брів. На бровах - панич
на щоках розмальовано маленькі дзоти,
що уже не стріляють. Байдужість зівоти
інфантильна причетність до протиріч.

Складає в конверти листя, гупає чобітьми
вересень обгорілий – вимерзлий ранками дід
в кленах, немов у загравах. Викашлює дим
перша октава – зібраний в кошик плід,
де Троя згорає, лишаючи кволу мідь,
і кожна травина закохана в килими.

Мій погляд бентежить душу , гортає стіну
симфонія відчаю, випита з чорним чаєм,
кожнісінька нота німіє і стогне тому
хто блідне в хвилини архангельської печалі.
інфляцію болю вимкнуто. Я відчуваю
як цукром пересипаєш кістляву мою війну.

Застуджені спогади снять на твоїй руці,
і стоси книжок обдивляються білу стелю.
ранок уже не кривавий. Туманом на молоці
білі жоржини . Просонь легка пастелі
cплітає афрокосички. В старій новелі
на папертях витанцьовують мудреці…

...коты кричат, как брошенные дети,
и в подворотне попрошайка-ветер
вчерашнюю газету рвёт из рук,
в которой красным обозначен круг,
где еле видимым, «слепым» петитом
написано о том, что в знаменитом
когда-то цирке – старом шапито
на распродажу привезли авто
в связи с отбытием владельца
в мир иной.
И фотография –
его со мной.

ах, о погоде, да!
была весна.

Но нынче осень, осень, господа.


2010

Дослухати тиждень, зібратися з силою. Доста.
До ста рахувати, бо завтра рухомість стремен
Зруйнує кордони . Бентежно крадуться морози,
Та осінь атласна, одягнена в сукню дорослу,
На атласі миру журавликом білим сягне.

Крізь шкіру будинків і пластику київських вулиць,
Летіти галопом , торкати голівочки айстр,
І виходить ранок, від поспіху міддю сутулий,
Що вихід відтягує, наче настромлене дуло,
Де кава новин, державні мости і Тарас.

І так в круговерті, усе перемішане з людом,
Які мій притулок, криничне наповнення вен.
Котитись ранетом, що скупо всміхатися буде,
Та вечір об ноги потреться, як цуцик-приблуда,
І подиху проза тебе до колін приведе.

А люди , як люди. Шаблі –язики , теревені...
А діти, як діти: ляльки, срібних роликів лет,
Ти будеш казати. Я буду вслухатися ревно.
Феєрія втоми зухвало приходить по мене,
Лиш панна кленова до світку муштрує балет.

Ця ніжна прозорість, ці дотики від Фудзіями,
Цей стогін, як постріл ,наосліп в народженні мре.
І сотні відбитків ховаються у піктограмах,
Де все пережите кипить дорогими дарами,
І кожна клітинка рішучо гортає тебе.

…і холодом невипитих дощів
у петлях днів
пливуть на схід хмарини
відлунням гроз – громів течуть вірші
за клекотанням журавлиним
за трунком часу
випите вино
дерев розп’яття штрикає у душу
і тінь моя пройшла - старе кіно! -
і я її шукати знову мушу…

павуки після сексу готуються вмерти -
не ми!
нам би ще! "намби" щезнуть в крутій круговерті
зими!

а терміти не терплять солодкого плоду
карамболів – не віриш? - розріж!
ти не пробував зірку на смак ні на йоту -
мовчиш?

свіжовижИтим соком між жорнами часу
ржавій
золотим павуком світ вдивляється ласо
як Вій

: поведи мене по воді
поза овидом – позу «о» зміни
у солодке тепло видінь
в ніч у сповіді - в день у спомини

: не лови мене у словах
я не в комі ще - я між комами
поміж римами я бував
як у сповіді - як у споминах

: в супокій мене затягни
пазли створені – не повторені
доторкнутись до глибини б
в ніч у сповіді - вдень у спомині

полощіть, дощі, ще полощіть!
вутлий човен, що пливе у безвість,
вишні крик червлений в синім небі,
де давно вже не гудуть хрущі.

полощіть, дощі, ще полощіть!
виперіть останню мови свитку,
випоріть, мов батогом, досвітком
битий шлях мамони, що блищить.

полощіть, дощі, ще полощіть!
мідну зелень ідолів і долі,
стріхи, бані, що хрестами голі,
і сльозами писані вірші.

Не шкодувала ранку: шкрябала і писала,
Щоб не ставало гірше , втішно пила лате.
Самбу квітучих клумб - запраним покривалом…
Ноги , немов колодки, грів сивочубий плед.

Віддано бігав пес. Скніли від холоду руки,
А між червоних вишень – люті лежали сніги.
Червень дзижчав колись, наче веселий трутень,
Вересень відпускав між кавунів гріхи.

Хна зіпсувала життя : дні – поруділа торба,
Билась об стіни лобом між співчуттям сестер,
Тільки лишились рани ярих лілій тигрових,
У володіннях Флібаччі – аристократичний маневр.

Голову аж до сонця! Сонна моя Соломеє,
Випало жовте листя, наче новий дефолт,
Комікси мага Манга, вльот поруділа фея,
День, як дракон, заглядає у почорнілий рот.

Лампади ультравіолету,
Зайве коли мегаполісу
Блакитне луни.

У вітринах без постаменту
Манекени без голосу,
Але мають вони

Очі-молекули,
І рухи у них абсолютно прості.

Вони мерзнуть
Оточені знижками,
І я вмерзаю

У скляні грати ці,
Прикриваючись листками
Лотерей та акцій.

Коли навколо манекени
- це багато неживих м'ене.



2008

Извини, но все мои белые сорочки стали давно малы,
Как старик в этом море и , в конечном итоге, Дали для Галы,
Когда пробито было над последней кроватью не у окна и уже не горя.
И как самое , самое , самое ,самое первое сентября.

А ты даже не знаешь – на самой заначке – « Продажа несовершеннолетним запрещена» -
На самой последней пачке – твой почерк (прокачка) ….звучит как затрещина .
И на сколько часов , киловатт , километров , диет нужно сесть, исхудав ,
Чтоб наконец она влезла , эта ( Спокойной , Володя) рука в рукав ?

Это как забываются в угол задавленные на половине : «оста…»
Это духи из фильмов Феллини. Так и нам никогда не спрыгнуть с межстрочного моста.

2010

Як завгодно , не сьогодні. Електродні ,
Електронні хворі massage не крилато
В біти вбиті небажанням не схотіти. Не сьогодні.
Абонент не може знати , імпотент – не лицар. Лати

В спеку – дурість. Не дзвони мені , не треба.
Хай і далі буде святом та язичницька потреба
Фетишизм – мобільний взяти – все одно , що колір неба
Поміняти ,фарбувати всю погоду в колір тебе .
Клята , бісова потреба !

Роз’єднати ,обірвати і жбурнути , наче гами
Фортеп’янним смаком в простір . Прокричати –
Оператор !Оператор ! я у тебе під ногами.
Соціальні штуки ,вади і не менш цікаві чати.
Абонент не може знати

2010

А, щоб я не написала, ти мовчатимеш,
Бо вразливий, як жінка, притому скромна,
І дивитимешся у мене очима зірчастими
В кавово-грішну й багатомовну.

А в коридорах сліпих, в кориді гарячій
Грона зриватимеш втішних панянок,
Як обернешся, лелеко незрячий,
Голову рватиме сіамська рана.

Очі опустиш , радітимеш з того,
Що кращий казкар і найліпший клон,
Тільки на ранок - хітон не Ісуса Бога,
Я ще учора гадала – клона.

Стане тобі якось гірко . Полтава
Чаю заварить , спакує мечі і речі,
Якби з тобою ходила вродлива правда,
Восьмим би горлом не мерзла втеча.

Як би з тобою … А, врешті, хіба важливо,
Як винороби оголюють сильні ноги…
Ти, як нуга заліпляєш мені всі жили,
Я і не знала що лід через тебе човгав.

Кожна краплина озветься сурмою- струмом,
Сумом загорне душу, як білий шалик.
Я у тобі розлечусь на санскритські руни.
Серце дзвенітиме, наче гірський хрусталик…

Недосказаність в просторах лайфу
Імпульси самотності, дефіцит дотиків
Блукати мережами в пошуках кайфу
Ти давно уже став моїм наркотиком.

Ти гордо пливеш вздовж ліній абстрактних меж
Десь у просторах пафосної псевдоготики
я літаю пунктирами наших спогадів – стеж
як я стала твоїм наркотиком.

Падати вниз на каміння в судомах прострацій
На історії спадок, чужі віковічні монументи
Люди! Благаю, відключайте переадресацію!
Молю вас, будьте завжди на зв»язку, абоненти!

Вступаючи в полеміку з автовідповідачем,
Дякую Богу, що говорю не з пилососом
Ти став у душі моїй постійним відвідувачем,
Ти навіть живеш у ній. Досі.

28. 08. 2010

Ловити миті натхнення в повітрі
міксувати філософію, сенси, думки
завтра нас можливо хтось зітре
я писатиму навпшиньках, пошепки

я сьогодні вчусь цінувати час
він спішить, забирає собі твої кроки,
мої слова, чиїсь сподівання, нас
По собі залишаючи спокій.

Ми витрачаємо його на патетику,
Розриваючи замкнене коло циферблатів
Перетворюємось з людей в синтетиків
Плутаючись в павутинні контактів і чатів

я вчусь цінувати час сьогодні
в урбанізованому середовищі психів
бо завтра це може стати не модним
і замість слів може стати тихо..

28. 08. 2010

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Літні пост скриптуми, щедрість і щирість
Відлітають з вітром думки печальні
Журавлині ключі, а я з Тобою не наговорилась…

Стежками юності, босоніж травами теплими
Дихати, п’яніти, у невагомості поцілунків
Пити з вуст твоїх дикий мед, зливатися римами
Право на миттєвість, нам час – подарунок.

Купатися в зорепадах серпневих красивих мажень
Вітер щоранку приносить рідний запах твого волосся
Життя починається восени - вона нам іще розкаже
Як здійснити все, що не збулося.

Ти бродитимеш слідом містом вишневого цвіту
теплі спогади світлої юності даруватимеш
І колись ми знайдемо в дитячих долоньках літа
Те, що в старості нас на землі триматиме ще…

Серпнева усмішка - лагідна і прощальна
Вогні потягів, вечора втомлений спокій
Проводжаю літо, до зустрічі на вокзальній
станції мого міста дитинства наступного року…

28. 08. 2010

Тихо у серці до знуду,
чутно – у вушко зайшла
зниклого нитка-приблуда.
Вийшла – прозоріше скла.

Вийшло – її потягнули
голкою світла… думки.
Тільки, як біль зодягнули,
став я собі навпаки.

Гнався встигати за тінню,
рвався-горів – аби лист
плакав й дивився осінньо
на розшиття до золи.

Зорі до рук діставали,
небо черпало до дна,
більше хотілося мало
мати у пляшці вина.

Кожна піщина лічила
скільки мене прибуло.
Сохли слова, як дощило.
Мокли – коли запекло.

Грілися – думка диміла,
гралися – вітер ловив.
Сни не дивились на тіло,
втому пили з голови.

Дольками серце для долі,
в долю ввійшов і нема...
Як подобрію на колір –
жінкою стане зима.

Хай багатіє багаття,
в бідканні бовтне біда.
Зняте з харизми розп`яття –
чим був би хрест без Христа?

Де би молитва чекала,
з вірою брався ефес?
Страх не стискав би трипало.
В кожній душі – сто небес.

В кожному слові – надія,
вигнана з рота. І дощ
у завіконні чадіє
скільки в очах не полощ...

27 Серпня 2010

Море на трьох китах, бриз на твоїх долонях.
Синій прибій в очах, чайки замість сердець.
Завтра вже буде осінь –третя від краю доня,
Пташкою затріпоче в венах твоїх живець.

Час на прогулянку піде пити саке з Кіото,
Токіо в вишиванках , милі Сенцуко –юлі...
Твій фіолетовий день миттю роззявить рота,
Всім залікує рани , враз зацілує гулі.

Прийдуть німі і ні: дами в затертих костюмах,
Юнки в літах індиго ,викупані у вині,
Рощені індюки ром розпиватимуть в трюмах,
Випрані селюки , вимащені королі…

Буде їх, як мурах, а по-зимі – ще більше,
Море уже не буде лагідним звіром твоїм.
Зрітимуть, як плоди в черевах жовті вірші.
Де кровоточить життя, де як мурашник дім.

Це сонце з тобою погралося в спеку таємну,
І очі блакитні блищать, як небес бірюза.
Кокосовим соком стікаєш по скронях таверні,
Де бриз приголомшливо бризкає голосом щему
На спогад тобі. Цупка виноградна лоза,

Де діва низала сон мушель на виткану нитку,
Де тихий олтар і оранжеві птахи одеж,
Котилось в мохіто твоє завороження свідка,
Світанки стояли, як горді йогині . І швидко
Твій погляд злітав над гірськими царинами веж.

Лавандовиндові кручі і лаврові віти для тебе,
Де світ ялівцю й кипарисова квола хода,
Де юний Персей для тебе вишукував перли,
І дикий кизил рахували орлиці на зерна,
Де тіло спіймала у сіті прозора вода.

І лиш доторкнешся смаглявої вилиці серпня,
В ній - серпиком місяць і зорі розкидані ниць,
Я знаю, згадаєш , мідяк в білу піну повернеш,
І вип'єш текіли із квітки агави. Нестерпно
Потягнеться думка до жінки із роду правиць.

Персею тривожно. Незримо поранено душу.
Посаджено серце на твій абрикосовий клей.
Він довго досліджував лона потоптаних мушель
І пахло медами, і морем, і соком із груші.
Від білої майки, самітнього хлопчика-гей.

Давно нема колишньої любові.
І вже не плачу,серце не болить
Тобою більше я не буду хвора
Ні на хвилину,навіть ні на мить…

Тобі не скажу знову, що кохаю
І не питатиму я навіть, як життя
Вдаватиму, що я тебе не знаю
Бо вже назад немає вороття…

Нема доріг, які ведуть до тебе
Нема адреси, де б тебе знайти
Немає місця на Землі такого
Де знову доля нас могла б звести.

2010р

Помнишь, поезд и дважды по сто?
Кардиограмма быта.
Посвист и тамбур совсем пустой.
«Девочка, карта бита», -

Чаще глоталось, чем чёрный чай.
Поле, туман пейзажем.
В окнах не прошлое, но «Прощай» .
Я не смотрю, но, скажем,

Слушаю – говори. Речь – торжество глагола ,
Правда? Но так гостить …–
Станции, пункты – ты будешь голой
Сидя курить. И в горсти

Полупрозрачных окурков – дом,
Синие шторы и кухня в цвете.
Но не сегодня, а, скажем, днём,
В точке на слишком большой планете.

2010

Ти вперше - не всі, а одна,
Радість відсутня, не випєш вина.
Протистояння скінчилось, не знаєш
І досі, хто ти, та чого ще бажаєш.
Час зупинила внутрішня сила,
Й потреби в ньому нема, сама собі мила.
Що кожен є всі, ти знаєш давно,
На всіх свій час не гаєш марно
Бо кожен здатен жити не у всіх.
В собі блукати, не кортить. Сміх
Палити здатен, та інший не горить.
Чекати, що покине сам за мить,
Не варто, знаєш, чужими життями
Не блукаєш, втомлена до без тями.
Говорити бажала, свій шлях шукала
Із себе чужинців, покиньте, прохала.
Та гості вічно жити хотіли в тобі,
Марнувати час, мрія про життя не в собі
Здійснилась і ти розгубилась, та ні
Не вмієш жити не в вогні.
Все прийде вчасно, та скоро, чекай,
Чим зайняти себе, тільки надій не плекай.
То пастка вічних страждаь та болю,
Не живи, блукаючи по чужому полю.
В мені тебе нема, я коло, Сонце
Вае, що навпаки для всіх, мені віконце.
Лицем не вийшла, та й коси дивні,
Життя людське привязане до гривні,
Нікого не страшить, всім тепло, мило.
Тому ти та, хто не прийнятний світом,
Життя живи зимою, восени, весною й літом.
Це друзі тим, хто не загнузданй, овечкам
Отарою шлях долати, не бігаючи по гречкам,
Жувати чужі хліба та сало, з подякою
Аби не ломили хребти ломакою.
Якщо ти в отарі проснувся,
Лети хутчіш, ягнят не тягни, спіткнувся
Не звинувачуй інших, спасіння лишень тобі,
Не смійся і не плач, за тих хто не здатний собі
Допомогу надати вчасно, полиш їх там.
Настане прозріння і їхнє веління, лише сам
Шлях знайде, за тобою коридор світла
Лишився, на віки, зтули свої повіки, звикла
В надії засинати, тепер спи знаючи
Діти за тобою прийдуть, шлях свій долаючи.
Вільна, і це важливо, живи грайливо, час
Прийде, тебе знайде не живи за нас,
Душі їхні благають, самостійно жити
Бажають, ти встигнеш вчасно навчити.
Рани гоїтимуться самі, шлях відкрила,
Жіття дарувала і крила,
Тепер спочити пора, та інших навчати
Як крила шукати, що відрізала мати.
Варто лишень підказати тихенько,
Не жалій, що на шляху відсутній ненько.
Лелеки шлях свій долають вічно і тихо,
Курличуть, лиш коли чують лихо.
Ти ж спіши світу сповіщати,
На, що здатна не розумна мати.
Для чого ангеляткам крила, обрізають рано,
Не розуміючи, що чинять дитині погано.
Страх не вічний, та не знає мати,
Що Богом не варто дитину лякати.
Поки сплять дитина і мати, нарікати марно,
Їм у ві сні жити, це для них гарно.
Піднімуть в гору очі, лишень ті
Що підкорилися світлій меті,
Серцем відчули, страхи забули, й геть
Пішли бо не є горем смерть.
Лякають одвічно ті хто отарою
Володіє, й чужими життями, підкорений старою.
В тобі мене нема і це велика радість,
Знаю, вільний сміх, в житті гість
Бажаний, званий, любий. Вже не є горем,
Гнів, образа, для мене, пекельним болем
Все, що сієш навколо нас,
Збирай сам, настав твій час.
Відреклась я на вічно від сміття,
Що чужий розум творить в момент буття,
Коли очі ще не відкриті, крила не вміють
Летіти шляхом, що світлом володіють
Одиниці, не варто вам за це нарікати,
Даремно, бо сліпота, то їхня мати
Не навчила, повіки відкривти, аби
Правильно шлях свій пройти, ростуть як гриби.
Коли горем та сльозами шляхи вкриті,
І вони готові інших бити що миті.
Радіють лише маленькі діти, а ви
Готові їх страхати, карати. Волхви
Навчали, духів природи любити, від Сонця
Закриваєте очі дитячі, до правди віконця.
Богом темряву звете, що в тілі хрестом
Розриваєте сутність, гнилим перстом.
Отці чорного світу, що Сонце забули,
Славіте його, не дайте себе потопити. Ви були
Колись і є тепер, та тілом лишень змінились,
І над ним ви жорстоко глумились,
Храмом воно є душі світлій, та таємній,
Свідомості злій, чорний не приємний
Світлому початку, що в вас є від початку
Віків людського життя. Що лишаєте нащадку?
Не бажаєте знати і чути, бо гріх
Супрводжує вас, а не щирий сміх,
Що здатен все змінити в мить.
Коли по новому забажаєте жити? Спить
Душа в темному світі, мозок від Сонця,
Хрестом в поміж ноги відкрили віконця,
Не для світла, а для гніву й розпусти
Кров пити, плоть гноїти, відпусти,
Не у всіх душа голосно волає.
Гірко, темно, та до світла шляху не знає.
Таким чином ви отарою стали,
Страхом та горем жити бажали.
Ті хто гріха не боїться, в багнюці
Крові купається, грішні до віку, гадюці
Перевага розуму людського, та мудрості,
Людині, хисту гада повзучого, дурості
Вам не варто позичати, бо печать самі,
На душу хрестом та вірою собі.
Тіло розіпяли, бо темрявою жити
Бажали, аби сонячним сяйвом в собі палити
Світ ілюзій, що вигідний не володіти
Собою, а іншими, отці релігійної основи
Ланцюги, в отару вас загнали, підкови,
Сто пудові, гирі в серці, на голові хрестом
Зачинені всі двері, голодом, постом.
Райдугу в собі шукаєте ви марно,
Вона ж на Сонці виблискує гарно,
Й тепло в душі стає відразу,
Коли з очей вигнати заразу
Що павутиною погляд закрила,
Вам як мухам, не допоможуть крила.
Людино ти повзати бажаєш,
А не ходити, бо ще не знаєш,
Як вільним від мороку жити,
Що створений штучно, бити
Лякати, чавити тіло в якому,
Душі світлій тісно, покидає тому,
Свій дім вона спішно, коли коїться
Лихо, що хрещенням зветься, боїться
Заразитися, ангелом стане тихо,
Над тілом літає, страждає, лихо
Не здатна подолати без тіла, де в
Захистку повинна жити. Лев
Голодний звір, без душі холодний,
Такою й стає людина, релігія стиль модний.
Тим хто має владу, є вигідно і чемно,
А ви благаєте, не почують, даремно.
З отари в бік повернеш і ти
Вже на столі, в поклоні йти
Маєш вічно, і навіть вовком
Стати мусиш для своїх, злим оком.
Нагородить система, а щастя
То покірна довірлива Настя,
Помітили, шельмою стала, без душі
Зганьбили, обрехали, вісить на груші.
Рід занапастилила демонічна сила,
Її в системі, як в полі трави, гадюка спокусила.
Відверта брехня, та знущання, вирвати з тіла,
Не можливо, коли не знаєш, що душа біла,
Не чорна не сіра, іскриться сяйвом,
Грає, сміється, танцює. Хрестом
Все святе в тобі обірветься, до могили
Привяжуть, дивись та бійся вічно. Молили
Ви Бога даремно, коли війни, голод, терор
У вікнах темно, хоча й світло палає, Гор
Так чинив два тисячолітя тому, і тепер ви
Не бажаєте, пробудіться, встаньте з голови
На ноги. Релігії творіння, не живих
Сердець, боятися не варто. Впустіть
Душу в тіло, вона ж стомилась, простіть
І забудьте всіх, хто з болем в серці, ломить
Кості, крутить тіло, але то ніщо, болить
Душа благає, впустіть, страждає без тіла.
Лише в ночі, настає мить мила,
Адже зло в пошуках лайна блукає,
Вона в свою домівку потрапляє.
В поміж ноги голову, не гни, там смердить
Брудом тілесним, не пахне квітом вишні. Сидить
Глист в тобі і під тобою, бо без душі воно,
Про неї забули, тисячу літ. Нечисть, лайно
Розум твій контролює, спить бо втомився,
В тілі правду шукати, дарма богам молився.
Вітер, вода, ліс, трава, Сонце і небо,
Там енергії, сили, підтримку шукати треба.
В такому стані, що бездушністю зветься,
Життя на шматочки, в різні куточки рветься.
Повагу до себе, ціль знайти, себе пізнавати
Не вчила вас школа й рідная мати.
Шевченко проснувся,
В вуса посміхнувся,
Довгий шлях за життя,
Та після свого буття,
Спокій знайшов, повагу відчув
І на віки поснув, люд не забув.
Система всіх хто проснувся, косою косила,
Його душа в серцях жила, свято і смуток носила.
Ти вільна, може бути і він, кожен хто забажає.
Роплющити очі, темряву ночі, змінити на день, заважає
Порядок звичних речей, боятись не треба, гірше не буде
Розум ще спить все одно. Звикли до болю, свідомість забуде,
Підсвідомість боятись перестане, ти вільний. Знай
Що хвилини смутку краплини, тебе поїдають, не зважай
На лихую людину, бо в тобі вона теж, всі в тобі,
Лише ти на межі за муром чужинців стоїш. Щастя в собі
Зможеш знайти у відчутті зміни подій. Ти не лиходій.
Закарбуй на вічно, душі дома солодко, поклич її, радій
Кожній хвилині, вона з бідою веде двобій. Все минеться
Хвилина в минуле на віки піде, біду поведе. Зречеться
Демонічна сила, яку створили, коли голодом морили,
Діди та бабусі, даремно Бога що денно молили,
Прохали лишити живими дітей. Та чорнії очі,
Над бажаним літом, холдним мечем, що ночі
Тварину з тебе робили, ворог в тобі веселиться,
Росія над Україною за ради ідей, в животах копошиться.
Та байдуже їм, що росіянин домівку, дружину, дитину,
На нашій землі зростає, не одне покоління. Полонину
Потом поливає, пуповину ховає, свою кров проливає.
Гірших тварюк не бачили безмежні світи. Очі закриває
На гріх вся церковна еліта, та політична зграя собак.
Українка рідная мати, росіянин батько, тут щось не так.
Ти вільна, він теж скине обійми сталевих мечей.
Лещата ідей та марнотратства, солодких речей,
Ведуть дволикі, крові ріки не зупинили душу звірячу,
Що в тілі живе, ні совість, ні прохання, покірність собачу,
В майбуття понесе, дитина твоя батьку, тобі на чхати,
Вона та її мати не варті того. В без душній основі чекати,
Добра та любові. Онуків, світанками милуватись не вчив,
Лише стріляти, матюками дитину в горілку мочив.
Його мати для тебе у Бога, благала прозріння,
Не знала, що то сміття, а не жита насіння.
Посіяли брати росіяни на землі твоїй Україно,
В твою криницю плює з якої пє руськая рать. Не плач дитино,
Горить віками в тобі Україно, жорстока душа чужака.
Лише мова твоя, змінити зможе завойовника хлопака,
Вона магніт земель твоїх. Ураном збагачена кожна краплина,
Квітка бузка, груші і вишні, живе тобою кожна рослина,
Дитина, дідусь та бабуся, свійська та дика тварина.
Мову відчуєш, лиш тоді павутину з очей прибереш,
Розум очистиш Сонцем святим, вітром остудиш, зло не без меж.
Відомо мені, в темряві світять вогні, не залежні від болю,
Не топчи, чужими ногами, свою та дитячую долю.
Вмієш все зрозуміти, бо вільний від них на половину,
Вільна донька, та син без батька зростав, кожну днину
Чув голос його і бачив параліч очей зомбованих, мати
Чарувала до себе, привязала, не бажала знати,
Що сина від себе пора відпускати. Молитви церковні
Звязали їхні долі, залишили його без волі, зовні
Погляд нормальний, поведінка та мова,
Душа відсутня, в очах темряви основа,
Глибока залежність від волі її,
Зїдала сина, невістку, онуків, вмовляння марнії.
Не відчуває й не розуміє, зомбує молитвами вона,
Життя на два кроки, доля керована.
Закладали в волю твою рабство, кандали і страх,
Зібравши до купи, магічні програми, жах,
Охопив кожного з нас, релігійні устої, волю ломають,
Всюди про гріх волають, самі по вуха в крові, знають
Як стерти з свідомості твоєї, людську гідність
Від народження даровану, та вічну мудрість.
Демонам, чортам шляхи відкривають,
З домівки душу твою виганяють.
Магічними діями приспали тебе, дідусів та батьків,
Крадії долі й душі святої, починаючи з минулих віків.
Садочки, школа, церкви, політика дежави про духовність
Волають, наміри інші мають на меті, підступну тактовність,
Обрали для зламу волі твоєї, злість та ненависть до тебе, не вір.
Приховати не здатен учитель, міліціонер та політик. Звір
Володіє, основами духа святого, тебе обдурить, ти без волі
Не здатний відчути, як, де, коли, і для чого вже без долі
Життям мандруєш, поки про совість волаєш, та про чесний
Розподіл твого статку, хтось в надмірному достатку. Тілесний
Біль, руйнує з середини та зовні, чиїсь кишенні рвуться хто знає?
Ти на дні розчарований світом й життям, грішний, кайся, волає
Кожен що миті, бо сам давно розумом на тому світі, в церкву піди
Тобі трошки твого статку повернуть, аби не вмер остаточно, туди
Забрана доля та воля давно, аби отари не розбіглись, ви раби .
Та боги земні, рабами не стануть ніколи, захищають церкви, аби
Ви не проснулись.

Різношерстий від_літ
відображую тьму,
залишаючи слід
невідомо кому.

Слідно, схожі сі дні,
як дві краплі вина,
похоронка – на ніж,
гнів Господній – на нас.

Де кордонам кінець,
де моя сторона
як застигне свинець,
а назовні – стіна?

Соромливий мій кат,
погляд прорубом аж
оніміла рука,
кармініє карт-бланш.

В облаченні сих ран.
позбуваюся сил.
Сохне слів караван,
ніби дим із кадил.

Замикання – і пульс
розлетівся, мов ртуть.
Боже, гаряче з куль –
поцілунками рвуть...

Болю фарбу розмив
і приріс до землі.
Відобаження тьми
на душевному склі.

13 Серпня 2010

I
На русском рваном,
по наитию
подобраны к словам события.
В утробе мысли – брюхе ванны,
уравновешивая дрожь,
тепло дряхлеет. В драхмах – капель.
Сознания теряю скальпель,
где лезвие нежно, как ложь.
И обтекаемая мысль
всё тяжелеет, но не смысл –
он многоточие.
Я между капель междустрочие,
как небо с мела, смыл.
Посмел, теперь себе не мил.

II
Хотелось – сквозь,
а вышло – врозь.
Душа и тело – на износ.
В полслова сердца намело –
не видно раны.
Белым-бело…
пробелы… Странно
всё это – рифмы на авось
и дождь, как ржавый гвоздь,
открыл запястье крана.

III
Простите, жалость вызывали?
Мне тесно со своей тоской,
сживусь едва ли.
Жизнь для меня – не планка,
не потолок, не иностранка.
Жизнь для меня – изгой.
Ах, сердца уголок живой
с богами, камнем и змеёй.

IV
Вечер, пряча зонтик старый,
света отовариваясь тарой,
не спешил залить обитель
рождеством вольфрамной нити.
Выжигая, как CD,
звуки, млечные пути
мне решать: где солнце встретить,
перед кем вскрывать секреты,
словно вены.
Зная цены,
я не искуплюсь –
с крана капает бесценность…
Ну и пусть.

10 Августа 2010

Ти, як Адам, що без вибору, –
була лиш Я.
Ти мене в герці виборов –
воля Твоя.
Січень зачитував вирок свій:
кінно в любов.
Сніг закипає у жилах: Стій! –
місяця кров!
Скалки убитого дзеркала
вперто мовчать.
Жаско Касандрою стерпла Я –
Долі печать…
Руки, розмічені лезом, –
кров голуба,
Істинно в тім шлюбна меса:
біла журба.
Зайве зсудомлено вигорить –
руни душі.
Як же мені тебе вилюбить
в ритмі дощів?

09.08.2010

Я хочу збурити спокій неба криком: Кохаю! –
Чуєте, ви – глухії од тиші буденності?
Я хочу показати серце, Ним-хмелем-трунком сповнене, –
Бачите, ви - що осліпли від власної сірості?!
Контур різкого профілю зіниці Мої
Відбивають на палахкучого неба багрянці.
Варвар! Я гідна жити отрутою уст Твоїх,
Клянусь довжиною коси й шалом юного Сонця.
Коли Я обіймами сплутана, – час – зайва формальність.
Коли Ти раз в іноді вимучуєш: Кохаю, –
Тоді десь на стадії збуреної крові
Нашу рівність (не сумісність) усвідомлюю. Чекаю.
Але коли Ти ідеш по паралелі – мимо – як сніг,
Або байдужий, як «вчора» чи «коли-небудь»,
Я питаю ніч, що важче: завданий біль чи омріяний гріх
І чи маю Я цю мазохістичну потребу?
Спитай чорноту ночі і Ти: Чи вартую Її для себе?

Мені заважає Твоєї торішньої тінь…

07.08.2010

На подоконнике у края ,
под солнцем утренним сгорая,
отображаются все грани
цветов герани.


Выводят линии креста.
И если линий больше ста,
то всё картинкой упадёт
На тонкий лёд,

через пролёт оконных штор.
Прохожим будет ясно, что
сквозь март (апрель?) летают, тая,
кристаллы мая,

и в русло улицы впадая,
взлетая, бликами играя,
вновь возвращаются на грани
цветов герани.

2010

Хмари біжать через Целій, похмурі,
та Авентин. Із рівнини сумної
віє вогкий вітерець: видно сніжні
гори албанські.

При попелястій сидить соломинці,
скинувши зелень вуалі, британка:
в книзі шукає боїв стін романських
з часом і небом.

Чорні круки все кружляють і крячуть,
наче пливуть уподовж двох мурів, що
викликом стали загрозливим вельми
і страхітливим.

- Велетні давні, - неначе лютує
зграя віщунська, - що з небом тягатись? –
Повагом лине з висот Латерана
дзвонів відлуння.

Ледар крокує, у плащ загорнувшись,
в бороду щось він свистить безтурботно…
Кличу тебе я, пропаснице, владу
маєш тут повну.

Чи не зворушать тебе тії сльози
ясних очей, матерів голосіння,
руки, якії дітей захищають,
схилених долу:

на Палантині чудеснім вівтар той
чи не зворушить(і чи не так само
пагорб евандрів облизував Тибр, як
ввечері плівся

по Капітолію чи Авентині,
містом квадратним милуючись, квірит,
в сонця пещотах, і тихо мурликав
гімн сатурнійський)?

Слухай, пропаснице, звідси жени їх –
людців нових у дрібнім метушінні:
благочестиве гоніння те, спить бо
Рома-богиня.

На Палатині священнім - голівка,
на Авентині й на Целії - руки,
сильні до Аппія шляху з Капени
плечі поклала.

О, я ненавиджу звичну поезію:
черні вона млявим тілом слугує,
без тріпотіння в буденних обіймах
спить простягнувшись.

Пильна ж строфа моя в серці лунає
рукоплесканням і стуком ритмічним:
я на льоту перехоплюю строфи –
ні, не даються.

Так-от сильван, закохавшись у німфу,
схопить її на снігах у Едоні –
ще чарівніша стає непокірність
в стиснутих грудях;

на розпашілих вустах поєднались
крики й цілунки: чоло мармурове
сяє на сонці, хвилясте волосся
в*ється за вітром.

Довподоби, коли пливуть зі Сходу
Кораблі невідомі,
Немов сльози.

Довподоби, коли келих червоний
Лунає як дзвони
І як голосіння.

Довподоби , коли ночі потворні
Кружляють думками
І падають листям.

8.09.2009

Июль. Жара. Направо не смотри.
с вокзалом слейся, к поезду прилипни
взглядом. И что не рядом, то внутри,
как перевод, - і кішка стомлена у липні

така, як стомлені назавжди очі , -
із часом вигорить. А мить – всё та же суть,
когда войдут в вагон она и он , и пр.,
задёрнут шторы, не смотря куда-нибудь.

По рельсам, как по клавишам. И муть
прилипших сотен тысяч городов
к поверхности земли - всё перевод – вони заснуть
у темряві купе, під блюзовий мотив , немов
чекають їх. Как будто ждут.

21.07.10

Ветер колышет деревья и волосы.
Женщина – лёд,
Женщина не придёт.
Океан стихотворен и тень стихотворна, а голоса

Не передать на листе
Асимметрией ритма. И цвет …
Её цвет – её свет (как те
Очертанья холодных планет) исходит на нет.

Беспомощно тонут предметы в углах
Под тенью, сливаются с блюзом. И золото стен, серебро сигарет –
Всё тоже исходит на нет,
Всё схоже. На простынях

Оттенок лилейного так
Беззащитен, но холоден – знак
«не ищите». ГлубОко в глазах ,
И раскосость – всё та же округлость, как Ох или Ах.

16.07.2010

Хотілось, щоб ромашки
запахли аптекою.
Це так – фе!
Покупець із текою
в галіфе
ось-ось зачепить бляшку,
а ремінь
із зіркою – радянське.
Амінь? Ні. Не амінь.
Кіоски у Луганську
без кінця
на відміну
від плину
молитов, що з лиця
схожі на тітку Галину.
І лину
лину
лину
до аптеки «Сана»,
лікар приписав,
мовляв, надій сани
відправлять
у ромашкову ейфорію.
Стою обабіч доль і грію
поглядом покупця.
Йому і спирт не до речі.
Змія безробітня оця
уже готувалась до втечі.
А ми? До кінця

і які ж порепані, наче яблука печені, п’яти.
якими городами ходила , філологине?
щоб зимувати, ламала у кропу зап’ястя,
потім у банку складала з промінням синім,

потім дивилася в дзеркало – і не бреше ж!
наче дівчина, наче й столітня бабця…
перша огрядність - іще не цілована вежа,
першопричінність і зболена першопорядність.

а тут іще пливе по вулиці Анна- Марія…
у школі була дурепа, а зараз в зеленій сукні,
і вії, як махаони-гіганти ! О, мама мія!
і чоловік вигладжує. от вже сука!

завтра прийдуть уроки , в роки - гіркавість
осінь прилипне кленовим листочком на ступні,
а ти ж така, як басейн – хоч бери і плавай!
в сумці Сосюра латає останні туфлі.

пішла у мережу інетну мережки збирати.
редагувала вправно, а тиша гіркла полином
де вітер куйовдив футболку-червону ватру,
де чати футболили чемно філологиню.

Беру в руки мобільний
І чекаю-чекаю
І ніхто не дзвонить
Ніхто,ніхто.
Зовсім.
Абсолютно.
Ніц.
Я думала, всі зайняті
Але ж ніхто,ніхто.
Ніхто, ніхто.
Ніхто, ніхто.
Просто я - абонент поза зоною любові.

це сьоме твоє освідчення, голубе, мій освічений,
наче свіча засвічена , ревно на світ весь горить.
коли хвилини злічені - лопаються порічками
бульби від теплих дощів на голові століть.

згаяно час на згарищах, реготом гріх повісився,
ребра у хрестика вишито, мов батьківщини рушник.
вилиці київських вулиць гнуться знайомими рисами,
в осінь, яка безжурно горнеться до весни.

мов із газети складений, у літачка вразливого,
сів на сердешну стежку сріблястоперий птах,
дзьобом досвідченим рився між молодими римами,
і на погоду нила хитра його п’ята.

сьоме твоє освідчення – голубе мій освідчений,
пахне солодкими грушами зрадницько: тет-а тет.
слідчі вмивають руки, свідки на зерна лічені…
Перше було у парі, перше було ще те.