Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

Жінка-сонце, жінка-скульптура,
Не побита щастям та горем,
Вкрита глянцем гучна увертюра
Чорних брів, її синя безодня.
Жінка ангел без крил обезчещених,
З сильним голосом правди та ніжності.
В молитовнику віри, безмежності,
Рве бруківку байдужої сірості.
Жінка-сором, жінка-повія,
Полонена вовчиця алюзії.
Її плід ненароджена мрія,
Її серце – прірва байдужості.
«Три валети» - потрійна надія,
Не для мене з печаткою «бачення».
Жінка – сонце – ангел – повія,
Світло й темрява вищого значення.

«Стань королевою вечора…»
Дарина Важинська «Марґінес»

Стань королевою вечора
week-fashion party у Львові
стань моїм храмом всія часів
та поволі зневолюй. поволі
згуби мою душу й відпродай її
чи навіки їй стань в’язницею
стань моїм золотом
та не блискотом-златом
дорогою прикрасою совісті
тишею, невагомою тишею,
щоб кантата твоїх каблучків
зазвучала органними залами
хай транслюють тебе каналами
і запишуть у всі аннали
як мою королеву вечора.
2010

что нам сопутствует
что нам не кажется
все перебесится
все перемажется

полотна белые
и льды не тронуты
держи дистанцию
в пределах комнаты

за кистью голоса
мокнув признания
беги сомкнуть круги
и состояния

скрывая черное
словами пестрыми
рисуй себя с себя
как-будто вымер мир

а небо-на-глоток
дрожит меняя цвет
осталось на мазок
на посошок совет

вот краска красная
просохла – ссадины
в ней столько чистого
как в сердце родины

12 Февраля 2010

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Витерла хусткою неба втому твою сердешну,
Випила, аж до денця серця твого самоту,
Ангеле , мій тутешній , риси твої плету,
І відповзають в кутки тіні незримих спокут,
Випнувши срібні хребти, наче рибини із верші.

Люляй своє людинне на камінцях початку,
Цупко тримають лещата в юрбищі неприкаяних,
Коли співатиме скрипка, душу візьми покраяну.
Вивернеш милу посмішку у виноград попалений -
Плітка сховає носа в складках плаща нащадків.

Висвятиш, знаю, виліпиш, наче із глини глека…
Легко лілеї лягають на п’яльці чумацького часу,
Пальцями на обличчі тчеш з діамантів прикраси,
Хто ти , мій ангеле?
Зодчий, чи одноокий блазень?

За океани летять зимніх освідчень лелеки.
Ти їх лови, лови!
Ти їх не руш, не руш!
Сумно Снігуроньці нині від кашлю китайських віял.
Топляться, мов у дурмані пальці у косах надії ,
І набуває сили нова епоха Баха…
Коли ж заблудиться серце - меч рубоне одним махом!
Та в босоніжках спокою білі пливуть береги…

Лиш бережи себе,
Лише себе бережи!
Коли долюляєш , леле,
Цукром замруть сніги…

«…янголи-paparazzi підглядають за душею»
Стронговський

Янголи-папарацці підглядають за душею
готують сюжет – чергову сенсацію
одного дня, одного вечора
очікують на Предтечу
їдять ванільне печиво
з муки небесного ґатунку
кидають монету:
чи попросить душа рятунку
скаже правду чи збреше
орел чи решка???
2010

Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
Коли дядько мороз горловину повітрям задушить,
Помовчиш вже тоді.
Час прийшов, то не гордуй – кричи!
Випускай з ярих уст білі спалахи гойної ружі.

І ридай тонкослізно дощами по бровах студентів,
Щоб мурашки по шкірі, щоб знали, яка ж ти різка!
Миші – коні гривасті, з гарбуза - королівська карета,
І слова зорепадять із уст, та чекають ножі різника,
У твоєму нутрі перерощена в жито, Джульєто!

Білосніжне волосся розпутає сонячний спалах довіри,
Та ні миті спочинку!
Без рими гарцює епоха твоя.
Злизуй кожну усмішку, що мліє солодким пломбіром.
Гідно оплески глушать, шокуючи ритмом вбрання,
Що прилипло до вен твоїх вишитим орієнтиром.

А тоді принесеться рядами пригнічений сорому гул,
А троянди зів’яли...
Тому й розквітають гранітні гербери,
І гербарій із віршів ловили грудневі вітри нальоту -
Голограмами рими ювелірно нанизані в ниточки перлів.
Завтра випита вся пригадаєш, як вечір кричав :
Іt is cool!

Навіщо ти вдягнув мені навушники
Щоб я не чула стогін твого тіла
Щоб в децибели занурена,
втоплена в динаміках...зомліла?

Щоб я не рахувала твого руху грози
твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
катаються по моїх станціях...
Шукають на губах зупинку

І ти вдягнув мені навушники,
бо ти і так мовчав
Зате трильйоном мікрофонів
кричали твої порушники
Порушники моїх законів,
присяжні моїх спокус бетонних лав

І ми сиділи тихо, напівшепотом.
Шукали тільки луни у динаміках,
а інколи simкартки своїм спамськи лепотом
нагадували модерновість у двохтисячних роках

І я не рахувала твого руху грози
І твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
На кнопці "Стоп" - знайшли зупинку.

Брукліном під ногами стелився асфальт,
зміною хизувалась дорога,
застарілі газети з перших шпальт
ліпили заголовком політичного бога.

Десь там за кілька кроків трухлявість твого порога,
твоя чергова смаглявість
Опал з близьким криком,
ультрафіолет з людським ликом-
твої плечі спекла знемога.

Монмартром під ногами стелився асфальт
півдоторком пальців акордеона
романтичних зітхань рожевих ізольд-
зажована плівка його диктофона.

Десь там за кілька кроків трухлявість мого порога,
твоя чергова манірність
твоя звична травестійність-
мою ж наругу ізолювала знемога

Арбатом під ногами стелився асфальт-
за кілька фасадів голос сурми.
Нас кличуть бути пророками перших шпальт
знов і знов… світи вдягати в тюрми

За кілька кварталів підпирала сутінки псевдоготика
на дорозі ДАІ розгорнуло штрафбат
а на Городоцькій крок чергового невротика
Що краще Бруклін Монмарт чи Арбат?

Юлія-Ванда Мусаковська «Річі»

Намисто нанизане на негостру голку неспокою
на вітрі тендітні намистини непрохані гості
невічні навічно нанизані нервовою осінню
на вени невинних споминів, на їхні кості

намулом намито навісні невдачі, забуті опівночі
навмисно вночі розпорошені намистом недоспані сни
винно п’яні й намолені млосними півнями
нестримно й надривно розірвано струни весни

намистини наскрізно пронизані нетлінними нитками вітру
на місто намисто розсипане незбираним снігом
це намисто по місту як невписані титри:
я в намисті навмисно – я капосний, кислий індиго.
2010

Як труїли усі разом ненароджене немовля семимісяця,
Як втиралися в трави домашні, а тоді пускались на лови.
Це мистецтво, мій милий Боже,
Межи трьох беріз не повіситись.
Поки совісті катма -
Катам годі щось воркувати, голубе…

Леви ходять з левицями кручами і боргам заглядають в брови…

Полювали по-королівськи і плювались брехнею знову,
Залишаючись ні причому водограєм бронзово- борзовим.
Сірка жовта, як перепона, на полтавськім смичку Гаврошевім .
Хіт-паради цинічних екзаменів прилипали шматками погроз.

Леви ходять з левицями гордо між гробками руїн неврозу…

Коли нудили всі жінки з животами на от народження,
Коли муляли постоли благородності вод на Йордані,
Що ти зробиш, як скалка в оці, і сміттям роти запорошено?
І докупи не зшити совістям кілограми живучих ранок.

Леви ходять з левицями тінями, полотном головного екрану…

У кав’ярянях - кава по- львівські та коньяк в поминальній чарці,
Та не ставиться свічка тернова,
Лише хрестик кленовий з кілочка.
Ти б сходила вночі на сповідь між морфемним димомком цигарки,
Ну, яка ж ти царівна-жаба?
Мама кажуть, що суча дочка.

Леви зірвуть із тебе німба, а левиці всі ягоди вовчі…

погляд з-під брів синьою плине водою
пересніжило до краю а чого не питай
клацнули двері зубами щулиться скромна хода
з грішного светра сумління душу до киш вивертає
там де вели нас обох будні до водопою

не булавою блудним жалом булавки
спідтишка підкрадалася сварка на чорних лапах
ми прозрівали гніздами мов одноногі чаплі
ми відпивали пробуджено першоетапні краплі
левами доплітались під оптимізм заправок

аналізуючи постріли в норах скляних вагонів
брали на мушку радощі , пустощів первоцвіт,
та зішкрібала гідність із слова гнилий наліт
бо між камінням коштовним крайнощів короїд
наше з’їдав коріння на ерогенних зонах

лише на трьох китах молочна стоїть тареля
стане розуму вперше вдягти порцелянові плечі
в жовтій кульбабі квартири тануть морозивом речі
і проковтнуло образу друге сузір’я малечі
ранок з оливковим смаком гордо тримає стеля

безіменно гралися навзаєм, розсипалися в кулуарах горохом.
ще з гороха царя тандем їхніх дотиків грівся потроху.
а полин перезрів – от дурний!
принесіть медовухи до столу!
бо медвяні волхвів дари попідшкірно пливуть угору.

він із неї виціджував крик, плавні рими пускав на мотузки.
лебеділа вона: гріши! хоч до осуду, хоч до розпусти!
хоч осокою всю засічи, хоч осотом стели між галасом!
міжхребетна хода руки в очі кидалась киснем ярості.

ніч в панчохах мережаних снів виплітала свої закони:
він у неї зорею між брів, тільки ж спатиме не пригорнена…
чи й до ранку не стулить очей – кораблями сердечні шати
попливуть по судинах свічей, мов криваві річки у Татри.

третій зайвий завиє вовком, сигаретним вдавившись димом,
мідяками безтямних кроків - завтра стріне ворожку-зиму.
та йому перекаже :віруй ! Перемелиться – буде борошно, -
серед посмішки перевтілення і на бал переправ запрошено -
хай залишаться молодими!

так ото й бережуть по-черзі, накрутивши на груди, як хустку,
а вона - солов'їною музикою , і лускою з русальних галузок
опадає на тіні обох.

між бузками гріховної пустки
під периною мостять горох…

Наговорилися…
Мов свіжого повітря проковтнули.
Дзвоник-сміх…
І так взаємно рибка золота заграла срібним трИзубом хвоста.
Рядком хвилястим пуля голосна нам розідрала острівець вікна...
Тепер лиш жити, без багна й намулу, вже не шкодуючи до рим
Шовкових ніг.

І ще бажання стиглі, як у всіх, про наше: про жіноче і дівоче -
Цей чобіток жбурляти серед ночі, гадаючи, куди ж він упаде?
До того, чи до цього?
Сміятися квітково, бо усі вони - годинники пісочні-
Твій чоловік, і мій, як бусол-будень: футболу свист і східне карате.

Усе не те, сестричко, все не те…
Ми так стараннО нанизали слово.
На кінський волос .
Рвать-не розірвать ці жовті буси й пагони мовчання!
Та рибка золота дзеркальне скло натерла, мов господиня літом тонкобровим.
І ця тернина терпкої розмови нам стала шляхом нового єднання.

То ж засмакуй пташине молоко з моїх долоней.
Ходи у гості, - в мене син і доня.
І чародійне зілля на столі, стоїть не в’яне .
І рушник з півнями
На сестру чекає.
А між кисільних берегів безсоння розчиниться любов у ритмі джайву .
Хай на прощання - листя чайне потоне в білій заводі світання
Русальськими дивами.

mini mines II

мета_фізика вищого ступеню
бо без опору струму нема

я по дереві нині постукаю
білим обухом в білий туман

може зродить опісля черешнями
з чорним тілом м'яким - і мені

білий світ стане раптом довершеним
в цьому сні у ожинову ніч

Біль
мій Білль
моя Булла (тобі)
Була і
Буде
Будда (усміхнений)
розБудить
Біль.
2009

міні міни I

життя як байка – зміст в моралі
мораль в кінці без “happy end”
і чорні мешти (не сандалі!)
звезе Харон у секонд хенд

в його човні місць для нажитих
речей і мотлоху нема
на берег той є тільки мито
в один обол бо гріш ціна

бо гріш ВСЬОМУ ціна
(48)

© травень, 08

збираєшся і все своє береш
три крапки залишаєш - ще й усмішку
положиш із душею в теплу книжку
де епілог не досягає меж

між сторінками серед перших глав
зів'яле листя зустрічей забутих
мовчить бо тут ніхто не хоче чути
цю тишу слів що в серце увібрав

якби тобі судилося іще
вернутись в перші дні того мовчання
не падав би ні першим ні останнім
листком додолу з вітром і дощем

Листопад, 09

Я з літер крижаних твоє складаю ймення.
В калюжі від зими лишилась тільки ніч.
Ти не дивися вслід, не повертай до мене,
Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані.

Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних
Із вицвілих калюж ніч змахує крилом.
Останні я кладу крижинки на долоні,
З яких твоє ім"я стікає джерелом...

Невротичний сміх?
То пусте.
Нескінченність днів?
Промине.
Святість осені б лишити без прикрас,
І проникнутись жагою жовтих мас

Надто швидкий час?
Відпусти.
Вразять очі з фраз?
Просто йди.
Мати крила б і летіти без мети,
Закрутити, завихрити, замести

Не відходить сум?
Не чекай.
Маєш безліч дум?
Відчекань.
Золотаві коси часу і прощань,
Доторкнуться дуже швидко, без вагань

Безпроблемність слів?
Самота.
Безтурботність вій?
Ти не та…
І не думай повертатися назад,
Листопад зміни на ясний зорепад

Непройденний шлях?
Маєш вік.
Безпідставний страх?
Більше втіх.
Тільки б в осені натхнення відновити,
Тільки б пісню стоголосу не згубити!..

Ниє шия сиреною -
Дротик втрат -
Просто біль.
І чомусь гобеленами
Клеїть парк
Новий стиль

Певно, це випадковість,
Бо в цемент
Ляже квіт.
Дивно-якісна хворість
Ссе мене
Соком з віт

Як змінити картину,
В якій жив
Пікасо ?..
Як впіймати хвилину,
Коли вкрив
Тебе сон?

Сон свою ірреальність
Проведе
Уздовж вій.
І спокійливу пряність,
І меди
Дасть в напій.

Мусиш пити і бачить
Жмуток днів,
Вир подій,
Що, мов кадри, проскачуть
Через ніч
У тобі…

Дощ - алкоголік,
П`є з бургундських хмарищ,
Тамує спрагу, хіть і воскресіння.
Майже прозріння
Через дим недавніх згарищ
Доходить до свідомості від болів

А біль – актор
Циганських пілігримів - ,
Злодюг і шахраїв мого життя,
Розп`ятого сміття
Недолею і святотацтвом Римів,
Набутого чи вкраденого вборг

Любов - трава
Чорнобилю й полину,
Багаторічна, дика, та - бур`ян .
Коріння вп`яв
Так глибоко проникнув,
Якби ж під корінь втнула хоч коса

Біль грає роль,
Що принц колись мав датський,-
Півбожевілля, детективу й туги.
І від наруги
П`є з горлянки хвацько
Дощів липкий, байдужий алкоголь

Той спирт з-під вій
Зросив усі дороги,
Обіч яких - покошена трава…
Пусті слова
Й занедбані тривоги
Переросли в хронічний вітровій…

Маріанні Кіяновській

Немилосердне осердя
милосердям у передсерді
пече мене тихо

нещадно заощадити
зачадити ощадливо
сліпе і без того око

однаково одиноко
одиночні постріли
у пульсуючій скроні

означені знаками
значи́мі і зна́чимі
позначки
зачіпки
почіпки
іду до дверей…

твого немилосердного
серця.
2009

Вони нас загнали, вони нас побили,
У масі загалу плакатами вкрили,
Байдужо втоптали дитячу свідомість,
У нетрях картинок ввели в невідомість.
В театрі містерій і гри водевілю,
Читали казки про нездійснену мрію,
Хотілось сміятись, ридати, кричати,
У косах брехні білі квіти збирати.
Блукають країною три манекени,
У кожного з них порізані вени,
Стікає кров фальшива рікою,
Змішана з купою чорного гною.
Ми вірили. Стали ми знову дорослі,
Не кличемо більше нікого у гості.
Самі по собі, елегантно, помітно,
Йдемо вільним кроком без болю,
Привітно…

Мізер ний світе!
мі зерно ма лий
мерзот но мізер ний
тобі моя прав да
мі зерно світ лий
світе!
2009

Атака демонів, зациклених невротиків,
Загублених ідей, закритих аксіом.
Так, як Бодлер колись впивався від наркотиків,
Так я шокована від застарілих догм.
Бажаю утекти, щоб Новий Світ побачити,
Де можна вільно жити, любити без образ,
За рух свідомості, прогрес, творцю віддячити,
Боги ж науки проклинають нас.
В очах – ненависть, кинутість, забутість,
Система, вир відірваний від дна.
Ті, що імперську славили могутність,
Тепер майбутньому бажають зла.
І маска маску змінює «еліта»,
Політиканство, ступінь бандитизму,
А ми – ридаємо, ми – молодь не побита,
Що повна «радості» й гіркого критицизму.

Нас двоє – я і Мелларме,
Холодний піт біль обмиває,
На вулиці Бодлер шукає
Щось біле, чорне і нове.
Нас двоє, але я одна,
Самотність, мов нектар вечірній
Зриває квіти зла осінні,
І досягає мого дна.
Усі, як одиничний вектор,
Об’єднані в космічний острів,
Ми є незнані світу, гострі,
Новітній для пізнання сектор.
Роздвоєність мистецтва, віри,
Свідомості, думок і дум,
Навіює в поетів сум,
Й краде останні наші сили.
Я, Мелларме, Бодлер і По,
Із горя випили вино,
Що всім нагадує психози,
Марихуани нові дози.
Прості і щирі сподівання,
Як вияв творчих сублімацій,
Де я й Бодлер, там вік вагання
І не прочитаних нотацій.

Категорія Схід,
З елементами містики,
Де згубився наш слід
І мистецтво політики?
Легко жити, як всі,
Під крилом дядька «Велеса»,
Ніж побачити правду
З піщаного берега….

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Епідемія – симптом божевілля,
Інкубація з лейбою в носі,
Мозок в «кайфі» від горя й похмілля,
Тіло скорчене в екстреній позі.
Телефон в стані очікування,
Простирадло зволожене потом,
Візуальний метод навіювання,
Лупить нерви злим анекдотом.
Екзистенція в стані піару,
Шторм бактерій, брехні, алегорій,
Епідемія – синтез базару,
Й політично-свинячих теорій.

Коридор білий і день білий,
Більше нічого.
Були колись мрії, пропали сили,
Від згубного золу.
Барикади свідомості, чорної гордості,
Впали на плечі.
Гуде платформа, нова форма,
Першої смерті.
Так довго чекала, віри не мала,
Про вічне світло.
Співом крикливим, трохи ліниво,
Молилась тихо.
Встала на ноги, побила пороги,
Гіркого лукавства.
Зібрала ріки, винайшла ліки,
Від сірого рабства.
Народжені світлом, навіяні вітром,
Жовті світила.
Човном синім, місяцем білим,
Заграли вітрила.
Істина мила, небесна сила,
Стоптала дорогу.
Голосом щирим, внутрішньо чистим,
Привела до Бога.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Аметист – самоцвіт життя,
Зречення, протест без дияволізму,
Брахманічний запал і війна,
З натовпом простого оптимізму.
Циліндричні шматки каміння
Пробивають шкіру до крові,
Каплі червоної фарби – прозріння,
Шлях від смерті до любові.
Аналіз, самозаглиблення, душа,
У руці скляний аметист,
Ниткою спадає з язика,
Білий, дощем помитий лист.
Скинуте з серця брудне каміння,
У потаємному серпантині істини,
Накрилось ковдрою нічне проміння,
З думками про те, у що ми вірили.

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

Ступаючи обережно, неначе на полюванні,
Бо сльози замерзли на віях, бо віхола-зорепад.
І страшно тонким підборам до крику і до зітхання
Ступати на кляту кригу - і дрібно , і невпопад.

А світ облітає пелюстками і білогривим груднем,
І гуснуть повільно вулиці повінню пишних снігів.
А в пащах холодних міст колії руки студять.
Лиш десять лишилося днів до новорічних див.

Вечір приходить рано з гойним котом і чаєм,
Між макраме сніжинок і пульсами ліхтарів.
Як себе донесеш по сліду слизького відчаю?
Гойя! Дивись не гепнись між межичасся брів.

Наче у сітях рибка, – жінка у ситім снігові.
Ластиться ластовинням морок, морока, мороз…
Мінус тринадцять хутко звіром під ноги плигає,
І не врятує транспорт – проза з найглибших проз.

Врешті, коли, розмазано туш і образа душить
Десь на порозі у вечора з чаєм і гойним котом,
Ти чобітки стягаєш . Пахне лавандово-ружано:
Килиму мідна шкірка , дому живильне тепло.

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

синьоокі троянди, побризкані хвилями моря,
розідрали долоні, шипами, чи ликом різким,
наче люди стоять, і голівки складають долі
у зими на причасті, де біла метелиця солі
приголубить пелюстки, і знову залишить нічим.

а під фарбою синьки – бунтують кремові вени,
бо залишилось квилить хвилину, годину, чи день.
терпеливі троянди, забризкано в пил теревеней
де ошатна торгашка, як клоун на пізній арені,
здивувала юрбу, трояндово-синім дощем.

ти приніс їх учора, радіючи диво-дарунку,
в них примерзли сердечка до блистівок із мішури,
і вони поскидали від болю мальвінні перуки,
і текли пеленою їх фарбою втомлені руки,
а тоді розпливались по ванні, як вбиті щури.

а на ранок між водами мертво-джакузного Стіксу
мерехтіли бутони у сукнях розкішних «шампань».
ще гарніші, ніж сині, - повмивані одаліски,
що пили трубні роси, як добре настояне віскі,
залишаючи людям мільйони роз'ятрених ран.

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.

Я сенсу не бачу далі боротись,
померла надія і віра моя...
Мені ти сказала, що будеш поруч
та всеодно відійшла в забуття
Неварто тобі було мене покидати,
наодинці самого полишати
і тепер Я безсердечна скотина,
Негідник, Сволота і просто Тварина.

Сину, ходімо до Нарнії,
Травнями, стежками плавними,
Крізь шафу усіх сподівань.

Ходімо, мій принце, до Нарнії,
Бери всіх сестер …
Давніми
Сповіданнями злітань
Зустріне нас лев превсюдності ,
І гордо сльозами людяними
Розколе магічний стіл.

Мій принце, нап’ємося мужності.
Осядем терпіннями дужими
І вип’ємо щастя навпіл!

Хай зібгане люттю золото,
Що вчинком підступним колоте,
Розсиплеться на друзки,

Наругу лихого погляду,
У зла шкарлупу обгорнуте,
Розірвемо на шматки!

І знатиме сфера інтимності,
У братсько-сестринській родинності,
Що разом - підкрилля ми!

А син аж висвиснув обширом -
І в руку упхнувши прожите :
-Ти, мамо, назад верни,
І знай – ми твої сини.

Ми помираємо одночасно
Ми помираємо
Під настирливий сум тротуарів
Під тужливі стогони китів
Котрих люди мають звичку називати потягами
Під навколишню байдужість
Яку заплели стрічками на вазонах

Це ідеальний момент щоб померти
На зло замаскованим поглядам долі
На зло вибитим зубам смерті
Ми знайшли своє райське бомбосховище
В котрому можемо голими вплітатися в інтер’єри

Однострій спалили
А розпізнавальні нашивки позрізували
Одночасно з сьогоденням
Залишаючи візерунки на тілі

Проте нас не хочуть відпускати
Танки навколишнього заполоняють вулиці свідомості
Але ми зможемо дати достойну відповідь

Ти зворушливо виглядатимеш з гранатою і
Так само зворушливо кинемося тримаючись за руки
Під холодну сталь тигра

І вибухи прикрашатимуть
Ці вулиці немов іграшки ялинку

Ми померли одночасно

У дамській сумочці ночує вулиця
Між цигарками і блокнотом з віршами,
І ліхтарі у вікнах сонно кубляться
Й розлазяться по білих стінах мишами.
А вечір душу їй до ниточки вже виправ,
Дощем сколовши губи й теплу пазуху,
В твоїй постелі, буцімто на Кіпрі,
Сьогодні бути їй протипоказано.
Лоскочуть хтиво ноги калюжата,
Нахабно вітер свище із-за пліч,
Біжить в чужі обійми, як до ката,
Затиснувши в долоні свою ніч...
Знов розведе вогонь в холоднім ложі,
Спаливши гордість ранком на кострі.
Мов вперше, серце ойкне: "Ну, а може..."
А потім витисне:
"Такий же, як і всі..."

чи фоліанти книг з рожевими фламінго,
чи флейти ніжний спів, чи фрейліни казок,
тече між пальців світ- оранжевий пісок,
прозорий голос джинсового Стінга.

у нашому з тобою грудорадні,
де топлять сильно, аж любові душно,
до тебе тулять тулуби і душі
цей котик- братик, лялька, котра Барбі.

це ж так природньо - з вирію до виру
кумедних фраз, ведмедиків з піжами.
дрімає вечір карооким шармом,
шаріються три кроки до довіри.

погладиш білі кіски в надвечірок,
поглянеш , мов доросла, бо характер.
на вічне щастя і за звичну плату
плете нам колискові кіт чеширський.

і Муха – цокотуха шпарко цокає,
і сон із вікон лізе в кожну шпарку.
безсонні парки, каруселі – шкапи -
все буде завтра на верхівці року.

сніги , сніги, ялиці божий запах.
складуться в лоскіт ласок щирі пазли,
і ласкою в кубельце добра казка,
і прийде сонях – сон на задніх лапах.

і так прийдешнє мелене у мливо,
рідненька білочка із золотим горішком,
і мама з татом гріють спільне ліжко,
де правиш ти ,
як ,балерина- прима...

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

І душа знов галопом мчиться
В твої руки, немовби в стайні,
Тільки ночі тепер – вовчиці
Виють болем на рани.
А у неба від хмар синці
Усе місто дощово-синє,
Скоро підуть дерева в ченці,
Нам лишивши обвітрені мрії.
І птахи, мов сліпі поліглоти,
В понеділкову параною…
Стоїмо, як колись, навпроти,
А між нами – ковчег без Ноя…

Вона руде сонце ховає за вії,
Жбурляє вітер зупинкам під ноги,
Конфуцій душі її не зрозуміє,
Що стала навколішки й молиться Богу.
Дерева схрестили на грудях віти,
Бо вчора навчилися жити без листя,
Як ми з тобою – чужих любити.
Сховавши в долонях очей намисто.
Від хмар і небо по швах от трісне,
Калюжі нагадують карти Таро….
А муза сідає навпроти навмисне
І вводить під шкіру своє перо.
І знову будні – відкриті рани,
Угору пальцем, де є Всевишній…
Ще вчора разом спізнали Канни,
Сьогодні ж ти – уже третій лишній…
Вона втікає від тебе і світу,
В багряну осінь під колір крові…
Туди, де ночі із неоліту…
І вірші з нею, як Свідки Єгови…

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…