А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

Якби це був ти! Якби це був ти! Ти...
Так солодко зорям дрімати на віях неба.
Не спати. Місити терни і солоні світи
на довгій
на вічній дорозі
до себе.

Горбатий годинник скидає часУ машкару,
крізь кірку снігів проходить зелений подих.
Прийди... Я для тебе червоні сонця зберу,
розсипані рясно, мов ряска, по темних водах.

2012

Положення у просторі – міражне,
вагоме у конструкціях біди.
Деталі, наче зайди епатажні,
і контур – самогубцем золотим.
Обличчя вмиті пензлями утоми.
Мов карма, перехрестя штрихувань.
О жах, о жаль – ми правильні заломи,
де світле й темне – врубелівська грань.
І так очам далеко до картини –
ескізні вимір, поклик і виток,
і ще любові оклики не гинуть
у чарівному розсипі крапок...

2012р.

Художник Ярослав Саландяк

на ловах
останньої втіхи
не пійманої
палачем
по стінах
повзти тобі
сміхом
що пастку
для смерті тче
в тій пастці
недопавутинні
з оголених
нервів і снів
розбої твої
грізноплинні
спотворивши
зміями брів
обличчя
приблудної долі
завмруть
ув чеканні крику
що натовп
мов череп розколе
на люті
погрози лики
і кинеться
з ревом у двері
епохи
ранку
темниці
де ти раб убивства
і скверни
ховаєшся
в закутках ницих
від суду
людської зграї
що двері
відчинить лишень
як завше
Того покарає
хто близько
хто Ніч і День
і Вічність
у плиннім безмежжі
ген-ген понад
кодлом людським
що роздуми
Дневі бентежить
від Ночі
тікає у грим
і близить
і близить ретельно
агонію зла
розп’яття,
де День воскресіння
всесильне
де з Ночі
душі багаття
світилом
над чесногрядущим
для тебе
Варраво
і смерті
що пастку твою
обминувши
віддасть тебе
пам’яті в жертву.

2007-2012р.

Відчуй відчай
кожною клітиною,
від мене відчаль.
Коли був дитиною,
думав печаль -
слово, звичай.

Долай відстань ,у
профілі місяця
лезо дістань
сталевої міці -
від марних питань
звільни істину.

Вітай вітер,
все, що відкрив ти
у собі-віддай.
Швидше від кривди
серце віддАль
вінком літер!

ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
про це уже написали коли притихало море
а корабельні сосни стояли де крига з тирси

хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
коли відчували пальцями мобільного оператора
як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

наче червона стрічка билася в груди розмова
крізь поруділий січень в квітень озиминілий
бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
що напинають на мачти все що не доміліло

ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
лиш на страсній неділі руки спокут ламають
в їхніх морях корали наче намиста мамчині
води несуть до світла світло кровить із раю

Що не кажи, а таки дочекалися,

Говори по складах – вес-на,

«Вес» –

весталка, веселка барвиста із першої зливи в квітні,

«на» -

Так кажуть малятам, протягуючи цукерку,

І вони хапають жадливо,

Та миттю – в рот!

Як ті бубирі черв'ячка на гачку - хап! - і попалися горопашні,

дівчаточка_мої_коліжаночки, бо вес-на!

Нате вам гормональні зрушення, порушення циклічності

появи на горизонті чергових лицарів, піших та кінних,

тих, що уклінно просять та обіцяють, але всі знають,

що обітниці їх - марнички, та роблять вигляд, що вірять,

а деякі з нас таки часами і вірять, та ковтають потоки

словесні... отакі наші весни...

і то добре, якщо не одразу вранці наступить похмілля,

і ти побачиш зовсім чуже тіло на простирадлі зім'ятім

та побіжиш у ванну блювати, а по тому ховатимеш очі

від тієї дурочки, що заглядає з тамтого боку дзеркала

та питає "що то було?"

Ти не станеш будити його, а напишеш цидулку, або не залишиш нічого,

і хоча психологи свідчать, що у жінок не буває випадкового сексу,

твоя свідомість спасатиме тебе чудодійною мантрою:

"Це сталося ВИ-пад-ко-ВО, забуть, моя мила, з ким не буває"...

"ВЕС-НА, ПРИЙ-ДИ!!!"

та, будь ласочка, без екцесів!

Бо, знаєш, коліжаночко, серце - воно ж не камінне,

воно ж не може перепомпувати в аорту, звужену від гормонів,

той потік ілюзій, розбитих з розбігу об кам'яну стіну,

збудовану ще за часів Риму...

Зустрічі людей із минулого,

вони, знаєш, не бувають просто так, ні сіло ні впало,

І ані раніше, ані пізніше, тютелька в тютельку, тобто вчасно,

Бачила нині цьоцю Любу –

Мачуху і водночас коханку свого першого чоловіка

(про сумісництво я дізналася трохи згодом),

Сунула із базару, торбами нав`ючена,

як постаріла кобила, мене зустріла –

Очі вирячила: «Опппа...».

Опадали долу всі сторінки календаря тих літ,

Які їх не стрічала – п`ятнадцять буремно-різних,

І пригадала, як же її боялася,

Голосу в слухавці – просто до дрожу пальців,

Погляду владного, слів, тютюнового запаху,

Все те навідмаш лупило мене_малу,

дошкуляло та нищило останню віру

в торжество справедливості та розуму в світі дорослих...

А нині в мені нічогісінько не ворухнулось:

мариська минулого там і лишились

в прокуреній спальні, на ліжку отому, яке ми ділили колись з дружиною тата

мого чоловіка. Брррр...Це ж треба попасти в такий от трикутник бермудський(((

Ти знаєш, по-правді, мені навіть бридко не стало.

І зовсім не шкода дівчиська отого, що вляпалось в першу дорослу пригоду.

Мій спокій сьогодні, моє споглядання без жодних емоцій то - приз

за ту хірургію її на відкритому серці...

п.с.

ми так і пройшли, не кивнувши оте несумісне зі мною_сьогодні "добридень_привіт"

У погляд-прозорість
На схилах вітрів
Аортою неба
пролитися
вглиб

Дай мені впасти
до квітів
і ніг
У світ-неминучість
смарагдів-
епох

Де вперше Сатурном
несміло зумів

пошепки щастя
розлити
на двох


[5 квітня 2012 р.]

наче любов у часи дефолту де я не я де він не він
лягає уздовж печаль другосортна тріпочуть вогні
у пащі величного міста де живуть левиці і леви
розпашілі кав’ярні чекають на ліхтарі посеред неба

на молочних грудях тріпоче шалик рудіє шалик
у прошарку спогаду нараз випливають риси проталин
де я не я де він не він а олово прірви у межичассі
і вчасно підрізане волосся барвлене під зубну пасту

і не згадуй не воруши спогадів соснове гілляччя
сховаєшся потай як мишка- норушка і буде уже не лячно
дихатимеш просолодою і тулитимеш цитрину до скроні
пересіявши слід на сльози левиний рик на забобони

не питай куди ходила по туману босою по туману
освіти її замороч мене по туману як по титану
бродять бростю із кіньми дикими солов"їні погляди ранків
золота любов йде на пальчиках
дише вірністю
пахне манкою

густіє терпіння і чорні тужавіють вина
і губи твої так пасують вечірньому склу
що плине крізь вечір як музика втомлена плине
крізь твій комірець і крізь пальці твої по столу

всміхайся мені хай усмішка нічого не значить
хай гості не знають що тут куштували вони
не чорне вино а твої перепливи гарячі
червоні рожеві і напівсолодкі тони

покинемо їх і ходімо в альтанку під небом
вже там я нарешті вдихну твоє темне амбре
вже там ти мені і сумління і сукню розстебнеш
і щось у мені тої миті напевно помре

бо я таки зважусь і тяжко із тебе добуду
всі присмаки чорні якими зітхав виноград
хай сонце сідає хай довго ще вгадують люди
яке ж то вино розлилося як море на сад

й коли наче лози у небо вростуть мої ноги
коли я об тебе вже серце своє обдеру
я врешті скуштую тебе моя вічна знемого
моя найгустіша моя найсолодша з отрут

коли крім амбре на тобі вже не буде нічого

Нагрішиш краще, та чи не поперхнешся чужим яблуком?
Євиним?
Бо вона довірялася йому на самоті, склавши долоньки літачком і враз:
"Фіть!"
І в ньому...
І бризкався кришталь її багатолюдного серця, як урбаністика міста... Cтрога, але осяйна Аріадна.
Ніч ,зорі ,дах ,вона.
І на верандах Русанівських Садів збирала розсипи сонця дітлашня,
І вдихи і видихи були прозорими як органза на її сукні вербної неділі.
Котики цвіли.
Цвіли котики і сон – трава.
А колись його вже дорослий велосипед спостерігав,
як клялася вона:
"Відьма я родима, справді, родима !"
Бігла згори із свого великого дитинства маленьким сонячним промінчиком. Ним бавилася, бо і він біг...
Вона - ріка.
Він- ручайко.
Вона – золотокоса
Він –однокласник…
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти. Є яблука молодильні
Потім довірялася на самоті іншому, мовчки притримуючи шовкову панчоху , що спадала із неї як ябеда.
- Кому скажеш ,кому, мамі ?
І промовисто говорить пісочний годинник ,там де південні пляжі і китайський розпис по нігтях її ілюзій.
Жовтими квітами.
Єгипетськими чи японськими…
Та не - не волхвами-волошками, а так ,дрібниця- дещиця невпокореної пристрасті прожовклої.
Це із жалості жіночої відпускаєш зиму і літо, де вії як сон,
Де сніг на віях,
Де віра у масці.
Віра у нього, самітника, бо все інше якесь грубе для нього.
-Знову ти ідеалізуєш ?
- Так, а що ?
Зухвала кицька ,блакитна смужка на його «гопницьких» штанях, чи Сузір»я на ледь поморщеному лобі.
І він грає на тобі ,грає, наче на скрипці Страдіварі.
А ти не страйкуєш.
Бо гола, чудернацька скрика, що полонить рожевою маківкою насолоди не видасть тебе, «гопнику» із квітучіх садів Семіраміди,
Із міфічних фантазій.
Хоч скрипка коричнева, немов загоріла ,як шкіра самої Наомі Кембел, і поверхня гладенька її, та співуча музика –дикі манівці сповіді.
Хоч дихає йому зачасту мовчки.
Хоч вкладається спати на його «гопницьких» штанях, довіряючи на самоті іншому ,мовчки ,притримуючи шовкову панчоху , що спадає із неї як ябеда...
- Йди.
І спантеличений погляд у великій скіфській амфорі лякається шалу :
Вона -річка.
Він - океан
Вона- золотокоса
Він чужак.
-Хіба є старість на землі?
Є старі діти, є яблука молодильні...

по павутині торкаючи шкірочки щік на вдих
вишиті ініціали рожево-жіночої ніжності
смайлики на баштанах засмага і петрів батіг
вишні у нотному стані як лебеді білосніжні

випелюстила до краю не лишаючи між рядків
океани твої лазурні океани першої ліги
не забирай від мене сріблясті свої вудки
не бігай дощем по спині не холоди інтригами

хлопчику мій великий зламували й не таких
суцвіття черемхові що пахли солодким опієм
доволі чекань коли вигинаються правді хребти
і опіків досить зугірше Господнього опору

доволі нести ахінею що як китайська лапша
забери в одиноку миску і знай я лапші не їм
Лотовою жоною стою на ребрах твоїх лошат
сьорбаючи літо очима нудьга бузини тремтить

Купив я тобі пеларгонію
Несу горщик у рожевім цигарковім папері.
Йду вулицею
люди біжать люди їдуть люди кричать
цей продає
чудесну рідину для відрощення волосся
ладанки
отруйні цукерки
порнографічні картинки.
Поряд у червонім костьолі
смішні ще погрожують пеклом
обіцяють небо
вихваляють віру батьків наших.
Спритний з риб*ячим оком
і бородою мов лисячий хвіст із міді
запхав сто тисяч бідняків
у пляшку
оголосив банкрутство.
Мурашник вирує.
Пишуть анонімки, складають фальшиві свідчення
хворіють на сифіліс
п*ють горілку й ефір
ґвалтують і ріжуть
підраховують сальдо.
Громадяни міста лицеміри
вітають кардинала
кармазиновий кардинал не вчинив дива
його освистали птахи
Поети грають на шарманках
ведуть діалоги з Богом
фальшують монету.
В університеті
професор під парасолею
в червоному тюрбані на голові
викладає метафізику,
радить вдихати прану.
Дурня лицемірство фальш.
Йду вулицею
Я вдячний тобі за любов
тішуся пеларгонією
в рожевім горщику.
Це правда:
любов облагороджує
я ліпший
трішечки ліпший
ми віримо в це обоє.

Сидячи за столом
у залі очікування читають газету
думають без гніву
як довго я сидітиму
за цим столом
із цією жінкою

може по обіді
відчинимо двері
й кожен піде у свій бік

де я бачила цю людину

витирає долонею чоло
і пригадує
це чуже обличчя цей подих за газетою
голос
ці руки що втікають
від моїх рук

ах какой вы правильный застегнутый до воротника
у которого нюх на женские сплетни и дрянная рука
я бы и ела яблоки эти да чег-то они с гнильцой
возможно и вправду верите что разлетаюсь пыльцой
по взлетной своей полосе
где из кухни проходят в сад
только чего-то во мне все морщится будто от паука

а он не такой понимаете до него максимум дорости
он справедливый и ведет вперед запястье мое и стихи
и может у него есть женщина юная как кипящее молоко
но от его звенящей свободы
дышется пористо и легко
он обнимает меня за плечи и балуется сладкой малиной
белый локон наматывая на палец дышит желаньем в спину

панічно
пані Ганю
і навічно!
щоб не пропали в зиму - збережу
веселки слів
_____________ що сонно й летаргічно
тікають за незвідану межу

стира свідомість порухи
на порох
стара пройдисвітка
пройде крізь серце нині
минуть дощі -
_____________ в душі
залишать подих
від легкості
до свіжості
пінгвіній

магічно!
пані Ганю...

2011

красти хвилини
______________ мистецтво злодійське
___________________________________ не вчить
впасти б
________ на сіно
________________ і в запахах слухати дощ
ніби в дитинство
________________ вертатись в
____________________________ концерт блискавиць
де по дахівці
_____________ б’є палиця
________________________ верхнього «до»

Тіло засинаючи
шепоче собі
довірливо
ти єдине неповторне

чуєш о моя долоне
тепло моє
чуєш як живу я пульсую
під тобою
чуєш як я напружуюсь
нюхаю здобич

Тієї ночі
моє тіло прагнуло
жадало твого
підкрадалося
стрибало до горла

Завіси
як бандажі
сповили зв*язали
втаїли рану твого тіла

як вийняти
вилущити
з цих завіс
слів жестів
як видобути
твою тілесність
виявити
стать

Наші руки були мудріші від нас
вуста мудріші від слів

ми були як
тварини занурені
в прискорене дихання

тварини
які розмножилися
так тривожливо
незліченно
в ХХ столітті

таємничі тварини
які народили бога
а потім його вбили

Виходиш
з моїх очей роздягнена
шорсткі
мушлі колін
з рожевою серединкою
відкриваються
вночі
біле крило
пах янгола
змикається поволі
і солона роса любові
покриває шкіру

Люди люди

Що було сховане
Тепер явне

Даємо виставу
Для дорослих і дітей
Солдатів студентів
Домогосподарок
Довкола стоять люди
Придивляються говорять
Сміються кивають головами

Ти дістав собі
Роги ікла і пазурі
Я довгий і гострий язик
Ти б*єш мене в груди
Ковтаєш ножі
Рвеш ланцюги
Рвеш моє серце

Стаємо на голови
Ходимо на руках
Жінка і чоловік
В одній особі

Люди люди
Чудеса в цій халупі
В цій нашій халупі

Люди люди
Змилуйтеся
Киньте крихту любові

Що було сховане
Тепер явне
Ми входили в себе
Як виходять
В землю повітря
Вогонь у воду
Наші тіла тремтіли
Наші очі були заплющені

Коли ти спав
У теплому череві ночі
З охололими вустами
Згорнутий у клубок
Я говорила до серця
Тихо тихо по-дурному
Куди хочеш вискочити

Він зостанеться тут
назавжди
не прокинеться

тиша тріснула
як сукенка богині
в сузір’ї рака
розійшовся шов
між мовчанням і тим що скажеш
потяглись нитки
як дощі у осінню мряку
і клубком думок
світ прокручує осі важіль

Коли тебе немає поруч –
Міняє покруч
Часу плин.

Все перемелює на сльози,
Ламає крила
Долі млин.

Уповні місяць наливає
У повні відра
Срібла ще.

Прощання голосом юдолі
Вимолює у борг
Прощень.

Холодні двері перевтілень
Ховають тіла
Тятиву.

І падають зірки на землю,
Неначе сливи
В кропиву.

Руками паморозі квітень
Зриває квіти
Із небес.

І сни свої вписавши в літо,
Вмирає тихо
Сивий пес.

18.03.12

1939 рік

Ошуканий так що можете
дати мені білу тростину сліпого
бо ненавиджу
вас
виходжу
з учорашнього себе

шукаю цвинтаря
де не воскресну з померлих
тут складу непотрібні смішні реквізити:
Бога такого маленького як липовий світок
білого орла який є птахом
на галузці
людини якою не буду

Ружа це квітка
або ім*я померлої дівчини

Ружу можна покласти в теплу долоню
або в чорну землю

Червона ружа кричить
золотоволоса відійшла в мовчанні

Витекла кров із блідої пелюстки
форма покинула сукню дівчини

Садівник дбайливо доглядає кущ
врятований батько шаліє

П*ять літ минає від Твоєї смерті
Любові квітко без шипів

Сьогодні ружа розквітла в саду
Вмерла пам*ять про живих і віра

Думала
що світ є сумний
довкола
що квіти сумні й дощ
що сум загніздився
в шорсткій вовні
котра пахне резедою
що сумні голоси
тих хто від*їжджає
що сумний веселий візник
який хлопаэ бичем
думала
небо і земля
сумують над міру
а
то крутилися колеса
швидші й дальші

Широкі безмежні

Автор Олександр ВИСОКИЙ.

Нам Євро посила сам Бог.
І він нам на підмогу.
Ми ще не знали перемог.
Здобудем перемогу!

Почнем зі шведа. "Остен нах"?
Повторимо Полтаву.
Це буде крок рішучий наш,
Наш перший крок до слави.

Ша шведом упаде француз,
Напищений і гордий.
Картонний гей, бубновий туз
Отримає по морді.

Англійця теж ми пригостим.
Для нього є пилюля.
Прийшов він золото грести?
Та - бац! - отрима дулю.

І ось він, бажаний плей-офф,
І шлях в фінал відкритий.
Та що нам німець, "Хенде хох"?
Він буде нами битий.

Не знаєм ми про біль і страх,
Усім ми скрутим шию
І золото не хитрий лях,
А ми здобуть зумієм.

Без жодних сумнівів. Вперед!
Ми вірим в фарт і в себе.
Країна з нами. Айдестенд?
І нам поможе Небо.

Ми всіх порвем. І Кубок наш.
Шалена буде драка.
Євро-Юкрейн - це супершанс.
Ми переможем! Крапка.
14.03.2012.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Це безглузді й однозначні назви:
людина й тварина
любов і ненависть
ворог і друг
темрява й світло.

Людину вбивають так як тварину
я бачив:
фургони порубаних людей
котрі не будуть спасенні.

Поняття є лише словами:
чеснота й злодіяння
правда і брехня
краса і гидота
мужність і боягузтво.

Однак важить лише чеснота й злодіяння
бачив я:
людину якою був один
злочиний і чеснотливий.

Шукаю вчителя й наставника
хай поверне мені зір слух і мовлення
хай ще раз назве речі й поняття
хай відділить світло від темряви.

Мені двадцять чотири роки
я врятувався
ведений на забиття.

Звертаюся до вас жерці
вчителі судді митці
шевці лікарі референти
і до тебе мій батьку
Вислухайте мене

Я не молодий
Хай стрункість мого тіла
вас не обманює
ані чуйна білизна моєї шиї
ані ясність відкритого чола
ані пух над ніжною губою
ні херувимський сміх
ні еластичний крок

я не молодий
хай моя безневинність
вас не зворушує
ані моя чистота
ані моя слабкість
крихкість і простота

мені двадцять літ
я вбивця
я знаряддя
таке сліпе як меч
у руці ката
я убив людину
і червоними пальцями
гладив білі груди жінок.

Скалічений не бачив я
ні неба ні троянди
птаха гнізда дерева
святого Франциска
Ахілла і Гектора
Протягом шести років
бухали в ніздрі випари крові
Не вірю в перетворення води у вино
не вірю у відпущення гріхів
не вірю в тіла воскресіння.

Які дні мене обплутують
м*які пахучі
мов бороди ассирійських купців
стільки днів стільки днів
майстерно складених

які ночі мене поглинають
темні мов стравохід
вимощені слизовою оболонкою з рум*ян
стільки ночей стільки ночей
в череві кита

Прийшов мій друг
із діркою в чолі
й обдер майстерні бороди
розпоров черево розкошів
вийняв із мене
гінкий хребет плазуна
і прищепив нове біле молоччя
як зорю із живого срібла.

Осінь
бурштинова пташка
прозора
з гілочки на гілочку
носить краплі золота.

Осінь
рубінова пташка
світлиста
з гілочки на гілочку
носить краплі крові.

Осінь
лазурна пташка
вмирає
з гілочки на гілочку
крапля дощу спадає.

Я маю пса, краще сказати --
Маю шматочок душі,
А не просто пса.
Я люблю його і часом
Дуже йому співчуваю:
Немає пса в бідного мого пса.
І от, коли мені буває сумно...
А чи ти знаєш, що означає пес,
Коли тобі сумно?
...І от коли мені буває сумно,
Я обіймаю його за шию
І кажу йому:
«Песику, хочеш, я буду твоїм песиком?»

Снежной литературы выпростался проём.
Просто Анна Каренина мне говорит: пойдём.
Мне говорит, ссутулясь: "Чем я не Гюльчатай?
Я превращаю в эрос всё, что ты мне ни дай".

Мне говорит - "послушай", и притворяет дверь.
Вот, я купила уши, на, говорит, примерь.
Тут, говорю, делов не на пять минут.
Знаешь, мне эти уши в принципе не идут.

Я ж не на пергидроле, чтобы менять окрас.
Не во Китае шиты, мне и мои - как раз.
Я ведь сплошной, двуухий, собранный человек.
Органов и деталей - полный боекомплект.

Стать приложеньем к Анне глупо и не с руки.
Пристальные дворяне призрачно далеки.
Просто за толстым графом карточный всплыл должок.
Просто на супермаркет зябкий идёт снежок.

Как бы вам подоступней? Анна моя жива,
Но у неё отстёгнута голова.
Я не знаю, что делать, просто стою окрест.
Train of Anna Karenina is the best.


2011

знову загадкою жменьки
наше майбутнє до плес
щастя на ніжках тоненьких
хоч і сягає небес
часто лелечо у слові
радістю хмар макраме
щастя щитами любові
в долі що пестить і дме
дзвони і стежі на жорнах
в леті мукА перемог
щастя і біле і чорне
в барвах коли ми удвох


Художник Ярослав Саландяк.

Земля, беременная прошлым
И будущим наперечёт,
Непостижимо рвёт подошвы,
Огнями тёмными растёт.

С печальнодушием джидая
Вдохнув очередной иприт,
Всенепременно выживает,
Но за себя не говорит.

Её побег несвеж и ломок.
С претензией на общий дом,
Спешит история потёмок
Ещё о чём-нибудь другом.

И, медленно теряя время,
Последним временем дыша,
Земля, беременная всеми,
Неудержимо хороша.


2011

я одягаю його футболку білого кольору
ніжна тканина гріє і грає в мені бавовною
наче гвіздки у горлі стоять зорі впокорені
ніч горностаєва зойком по тишку йде

любиш чи ні
віршем мов словом ріжешся
ярими мальвами рвуться у простір рішення
березнем пересніжено слів золотаві вишеньки
я ще питаю
звичка
де ти
коханий
де

болями голими що на весь світ пручалися
вовком голодним кров із під голки чварами
ніколи знаєш і не іду примарою
там де лишила з місячних пліч жоржет

наче білизна чорна тече по вигинах
тіла мого гримучого тіла білого
я тебе якщо зможу навіки вигоню
вичавлю наче кісточку твій силует

хриплого слова і слова із шовку китайського
нишком чекала падала кішкою кралася
але не знала що тиша зрідні бездарності
що зачаїлася скверна між хтивих жертв

десь у чужій кишені де шоколадом дихає
лунне його відлуння в містичній віхолі
коли спіткнуся то небо не стане кригою
бо в нього пахне мамаю жовтий светр

там де є віяла
віями сонце світяться
де апріорі стовпи задихнувся вірністю
де мені стане легко і півдню його сповіриться
що витягається щастя у стебла на тет- а -тет

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

1.
рухнули плани
рушили полки
і вену перерізали
ріки

2.
вічність курганна
полем незнаним
ходить за вітром
для душ
лава застигла
ні руш

в перших колонах
фиркають коні
страхом пригнічені люди
в збруї важкій
з лиском луски

звідусюди
поле оточене гнівом
справа
край раті
і зліва

3.
справа недобра
серце хоробре
скроні
частує мов хлист
мов недописаний
лист
тиша в три крапки
кордоном

4.
сурми
немов камертони

шоломи ховають
гало
щити прикривають
божницю
а там
лиш надія
іскриться
із криці
що вкрила
чоло

5.
крок нагодують
литаври
руно ковильне
у таврах
позалишає галоп
йтиме
крило на крило
летітимуть
груди
на списа

6.
ще браття пірнате
розпише
кому
і за ким
до небес
нести
не знамена
а хрест
причасника
дій божевілля
і кров
ще гарячу
довкола
спече
посипатиме болем
неначе
насушний хліб
сіллю

7.
нап’ється
біль
поля
себе втихомирить
і вляжеться
в долях
точитися
миром
аж знову
покличуть
до сідел
походи
і вічність курганна
у полі незнанім
дві лави
народить

28 Лютого 2012

Крихкі, нерозтрачені будні
Зап’єм підсолодженим чаєм.
Я гостро в собі відчуваю,
Що треба зайнятись майбутнім.

Я голі, подряпані нерви
Відправлю на реставрацію.
Зупинимо русифікацію,
На щастя, ще є резерви.

Завзято займемося сутнім,
І новонароджені істини,
Допоки вони ще не вистигли,
Вкладемо у вуха присутнім.

Тремтять твої руки холодні,
Не має кому їх зігріти.
Зі сліз проростають квіти,
І це видається природнім.

Забудь на хвилину про себе,
Ми маємо спільну ідею,
Ми всі стоїмо за межею
З якої рукою до неба.

Та наші гарячі промови
Не всім до смаку припадають,
І деякі нам закидають
Брудні політичні замови.

І знову повільно спливають
Крихкі, нерозтрачені будні,
І ми все займаємось сутнім,
Хоч, дехто уже забиває.

2012

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Дощ у Львові не спить,
Мовби сторож нічний,
Він господар на площах
І блукає, неначе сновида.
Хоче - гляне в вікно,
Потім знов полетить,
Десь туди, крізь віка,
Де чекає вже подруга Злива.

Вони разом пройдуться,
Як панянка і пан.
Поспішати їм, звісно,
Не треба сьогодні нікуди.
Стукіт крапель об дах
Витанцьовує вальс.
В них є кілька годин,
Бо вже завтра отут їх не буде.

Тож сьогодні вони
Бешкетують сповна:
Зазирають у вікна,
Оглядають намоклі балкони,
Кожну вуличку міста,
Пролітаючи, не омина,
І цілують на стінах
Їх прадавні застиглі ікони.

Поцілунки їх миттю
Згасають нараз,
І сльозами налиті
Прекрасні закохані очі,
Бо секунди зостались,
Щоби їх розлучить,
Ранок скаже, що сонце
Спати нині вже більше не хоче.

І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?

ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос

слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.

10.2011

Карб самоти – довічний. Стежка прощ
Не заведе у жевриво бруслини.
Зелений з ароматом дині дощ
Відрощує жалі, чуприну сина...

Себе опанувала. В стиглі сни
Іду хвилястим золотим тунелем...
Подолом ще торкаюсь капустин,
Засмаглими руками – неба гелю...

Порахувала кроки, півковтки
Серед курганів зрослої цикути…
Вже не жадаю дотиків руки
Того, хто з моря виманив у смуток.

Я – жінка Осінь. Тьмі холодних душ
За безцінь продавала мушлі, спеку...
В благе цебро насиплю смокв і груш.
Цвітіння бузу обіця лелека...


* в сутність (лат.)


2006-2012

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

і в зими оці прозорі ну просто навпроти Стрітення
щораз обіцяю викинуть судоми дорослих віршів
зрештою сію в решеті марячи днями літніми
гострі шипи троянд що вовчими іклами дишуть

яка ж лютнево-холодна і змучена й полохлива
доля моя ворожка в плямах рудої фарби
карти її бурштинні медом течуть і барвлять
жінку в якій іду я гола зимова слива

і тихо вдихаю зустрічі крізь темну прогірклу звиклість
що тіло моє вистьобує люто достоту лютий
слова витікають-журяться мов янголи від отрути
пастельних панчіх що в ванній без тями шукають вікон

і я застигаю й дихаю а прийде весна розтану
встелюся подзвін-безсоннями йому по ранкових грудях
а в сховочках поміж гіллячка сидять онімілі будні
і шепотами вмирає в мені калиновий танець

Каламутити воду. Щоб жити.
Щоб пити нектар –
Добувати нектар, витискаючи тіло господнє.
Добувати нектар,
Щоб платити за вхід:
Чужородним
Дорога одна –
Повз Парнас – на Голгофу.

Крові мало буває
Коли ти говориш
Про ріки,
Крові мало буває,
Коли ти говориш
Про строфи.

На Покрову незряча Мадонна
Рушником накривала планету.

На Покрову незряча Мадонна,
Взявши спиці і кошик рожевий
З павутини чи з інтернету
Виплітала нові тенета
І кофтинку ще мережеву.

Хтось буває убитим зранку,
Хтось упитим живе до скону,
Хтось прив’язує телефоном
Життя до себе.

Тільки визирни за фіранку,
Тільки стань на долівку босим –
І відчуєш - вагітніють сонцем
Абрикоси. Так треба.

Треба жити її очима,
Треба вміти в'язати тонко,
Треба знати, що чиста
Вогненна самогонка
Ллється з неба коли ридають
Святі і босі.

На рушник той вона колись
Одрізала коси.

Каламутити воду,
Щоб платити за вхід у життя:
Повз Парнас – на Голгофу,
А камінь при вході –
Отримай.

Не дури мене, світ мій,
У горщику хто виростав –
Знає все про каліцтва.

Не дури мене, світ мій,
Я здурію сама післязавтра,
Бо життя промине полохливо.

Абрикоси вагітніють сонцем,
Як любов’ю жінки.

Цілує місто дощ байдужий
У скови тиші кам'яні.
У студені його бездушній
Зникають обміжки. У ній

Зникають без слідів!

Цілує місто мідні ляжки,
Думками воно живе ротом.
В його диханні чути важкість,
Відколи губи лиже цнота.

Тому нас змушують дрібниці
Змінити свою дурну мову,
Адже невже образи ниці
Охоплять усе місто знову!

Так, без мови.

Дощі змивають жовті плями,
І від секретів слизько всюди.
Усе ж тіла живуть не нами,
Хіба зєднаймо свої груди –

Чудом!

1.
серце мужчини
жінки і війни
це батьківщина
стягнена
спільно
із побратимом
з крові і поту
стяги і блага
міць і повага
сила
любити
слабість
прос(т)ити
як доведеться

стигне
та б’ється
стогне
та рветься
в сіті харизми

бездну його
не затягують
близни
зморшки
вкрашають
губить
безслізність

серце мужчини
ягода пізня
кров’ю калини
частує балади
змога напитись
дзвонами
чистими
світлом
гарячим

серце мужчини
стиск без остачі

2.
дунуло наче
різало вуха
перерізало
образно вени

вітре-харцизе
дроте колючий
мертвих щетино
паленим пахне
ти вже пронюхав
де не принюхатись
серцю мужчини

снів парадигма
слово у стигмах
скоро застигне
кресне реальність
крига ментальна
жінка фатальна
просто не знала
що (в) серце
вкрала(сь)

3.
стезя
Дедала
це небо
високе ще
з блаженством
на лезо в щем
окрилений
за плечем
я дихаю
не пече
а просто
гірчить й тече
несужене
і нестале

Ікаре
як віск
розтане
ти божою карою
станеш
мені
і рабі
Навкраті
ціною життя
крилатість

8 Лютого 2012

1
морозяні ранки сяють немов коштовності
лід притягує сонце і сонце іде за ним
а я дивлюсь на закоханих не соромлячись
їх вогкої і вистражданої глибини

на каву з корицею гойдалки плями хмизу
та власне на зиму що звісила ноги з ліжка
оце ж бо й є безнадійна моя вітчизна
щедра на сніг і новорічні знижки

2
а прийде весна зберу валізу й гайну на море
купатимусь в ньому з медузами і дельфінами
а коли відчую що стала зовсім прозора
нап’юся вином нагріюся порнофільмами

дивитимусь на рибалок що тягнуть сіті
на бранок лякливих із пальцями мов пелюстки
і ляжу на мушлі і ляжу на теплий вітер
згадаю часи коли я була індускою

носила блакитне сарі з вогнів і бризу
варила печаль в казані приправляла карі
кокосовим молоком білила брудну білизну
й не знала зими а тільки зимою марила

3
ранок нахабний мов Контрактова площа
стягує простирадло змушує затремтіти
зима лежить мов троянда з очима порожніми
в квартирку летять сніжинки і безпритульні діти

все ж бо колись вертається звично іде по колу
вона фарбується в колір криги трохи проталої
бере ключі від машини бо коням замерзли горла
й блакитним зимовим сонцем б’ється на грудях шалик