Сонце стояло крайнеба,
як пам’ятник вмерлому дневі.
Сонце лежало крайнеба,
як округлий розжарений камінь.
І розпливлося крайнеба
кров’ю мого серця,
клятвою: "Я повернусь,
та ніщо не повернеться знову"...

Літо:
мурахи відрощують крила -
хочуть летіти -
прозорі блискучі крила -
летіти у вирій -
це так романтично, ах! -
ви бачили в небі
ключі крилатих мурах?

Стоп,
стой!
В этом доме грусть!
В свое сердце путь
не открой,
не впусти меня:
будешь день ото дня
выть в ночь,
как и я
вою-пою
на луну свою.

Беги прочь -
в ночь
покой тебе нужен!
Ну, а мне --
в путь:
искать
несчастливых судеб,
жалеть,
голубить,
не твою --
счастливую.

буття, задивлене в відсутність,
і це - моє буття.
життя, немов чужа присутність -
це зовсім не життя.

ці рафіновані контрасти
у снах розмазую,
щоб на лопатки дійсність класти
своєю масою.

моя дзвінкоголоса тиша -
впадає в крайності.
круг мене лиш кімната хижа
до незвичайності.

німе мовчання лихо судить
мою апатію
за ці ганебні пересуди
й за психопатію.

на мене давить хижий простір
цього відчуження.
вже верне від шаблонних тостів
"в моє одужання".

розгадую загадку небуття,
а в нім - Присутності
й приходить раптом забуття
моєї сутності.

розтягую минучість днів,
систему змінюю,
ось губи мої - білий гнів -
укрились піною.

ховаюся від всього світу -
і він ховається.
абсурдність небуття розвідав
тож залишається

бути

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Як тобі, моє серце?Як тобі там живеться?
Кажеш ,ти перший янгол в Бога на небесах,
Кажеш, що білі крильця вчора обмив в озерцях –
То ж були мамині очі – рідна у них роса.
Пух по пір’їнці падав, пух, наче сніг з тополі,
Літо - плакуче нині, скошено з неба зорі.

Кажеш , що бантика клаптик тре знахабніло ручку,
Кажеш, що зливи не буде, а лиш кантати спек.
Бог – сивочубий дядя - клаца гріхів карлючки
На ноутбук причасть, - довгий на віру чек.
Клаптик здери, моє серце, він не від вашого світу,
Німбик - коханій голівці . Мамі – прогіркле повітря…

Як там у нас? Як завжди . Брат твій братки збирає,
Рідна сестра танцює в тата на голові.
Троя горить у Львові , тошно від Менелая,
І загорітись хочеться першій оцій траві.
Так, я сумую, серце. Зморшки гардин на вікнах .
Никну останнім звуком, мучуся псевдоніком.

Тато нам каже казку, мудру співа колискову -
Там тобі, серце , видно сакуру наших живінь?
Я все нижу намисто з вовчої ягоди слова,
Стала така спокійна, наче не я ,а тінь.
В серці безжальні олені , кава та прісна преса,
Крона твоя оливова громом між піднебесся.

Кажеш, тобі пора вже , сиплеться пір’я в руки,
Біле і аж шовкове, мов пелюстки ромашок.
Де ж ти там? В ребрах хмар Баху відкручуєш вуха?...
Я принесу твій светрик... Ти залетиш поважно…
Тільки, не кидай, серце, рід свій напризволяще?
Прощене, чи непрощенне часу стирати важче…

Тато грав - ... мав,
я граю - ... маю.



Маю трохи духів і хрипливі співи,
Маю дві долоні, щоб прикрити груди.
Не тримай на мене тліючого гніву,
Не кажи нікому: "Я тебе забуду".

Маю в серці птаха з мокрими очима,
Маю на колінах два татуювання.
Не чекай зустріти в себе за плечима
Створеного нами клятого кохання.

Маю у зіницях місяця німого,
Маю вісім квіток й дідову цигарку.
Вкажу тобі напрям, місце і дорогу,
І нарешті вип'ю молока без старки.

Летіли дні, листи, ракети.
На перехресті двох віків
Вгризались зуби у планету,
І вили, вили хижаки.
Пусті тенета...

Скільки крові на тебе налити жертовнику мрій?!
Скільки років чекати на посмішку вашу, о боги?!
Воля кроку зі стежки і може неправильних дій
Все ж дорожча аніж обездумлені роки
Все так просто, коли ритуали шліфують століття...
Час настане і хтось там запале свічник
Але я так не можу і з зеленавого віття
Побудую ту кущу до котрої зовсім не звик!
І поставлю її на найвищі висоти наземні
І чекатиму Бога допоки світатиме путь
Ми з ним сядем на хмари, як діти позвішуєм ноги
Посміємся, поплачем, Він моргне мені й скаже- "Забудь"!

Як холодно
шукать в осінній сірості.
Як боляче
блукать на самоті.
Бентежить серце сум
від тої ніжності,
Що завернула в ковдру дрімоти...

Як соромно
від шепоту невинності.
Зриває вітер шум із вух...
А лист,
Як золото,
як символ вірності
Знервовано і впевнено летить...

подвійне еспресо
і грам п'ятдесят арарату -
відчай запити... сльозами
невимовним болем
здавлює горло... гірко...
цукру побільше,
щось кава гірчить мигдалем
і ще...
я в каві бачу його...
будь-ласка, ще п'ятдесят арарату
і тістечко...
те, що вишенька зверху,
на спомин -
він завше його полюбляв...
я знаю, що пізно -
вам час зачинятись,
та він ще зі мною,
не відпускає...
біль...
востаннє...
прошу арарату...

Сірий Дощ. Сірий день. Сіре небо.
Сірі очі і серце, й душа.
Закатовує сіра нестерпність,
Сірі ножиці розум вбива.

Сіра думка із сірого мозку
Через сірі виходить уста.
Й сіра внутрішність сірого тіла
Божевільно-убивчо пуста.

Сіра музика сірого вітру
Закровавлює глухість німу.
І співає зсіріла уява
Чорну пісню про сіру пітьму.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

І так просто, як ти колись
Увійшов у моє життя,
Хтось тебе прочитає як книгу
Не знайде що шукав – відкладе і забуде,
Або ж буде зарано – залишить на потім…
Ти ж покинутий, лежатимеш стомлено,
Вкриваючись часу пилом
Часу плином,
Чекаючи нового гостя,
Що в тобі віднайде себе,
Для котрого ти станеш настільною
Книгою,
Білизною постільною,
Що кожен раз як вперше,
Що кожен раз – щось нове…
…Та наразі забуто тебе на життя стелажах,
Повільно сплива часу плин
Ти покриваєшся пилом…
Гасне надія з роками –
Думками
Дорогою ти до архіву….

В цім клубочку сплеся вся туга. Печаль озимна...
Ні горбочка,ні хрестика. Спогад-роздертий клапоть.
Коли б вмила, то плакала б ...Голос м' який , як вата,
Шепотів чорнокрижно: спинися , моя дитино.
Я ж , як дошка, потріскана – невтесане Буратіно!

А він в лоні колесиком, мій акваріум з рибкою,
Пальцем тиче в живіт, а по небу пострижені сови,
Бо було ж уже - кров'ю харкнув в обличчя свідкам,
Ну і ти вже не жінка, а сходинка в порожнину.
На тім світі світи, бо нащо йому добрі люди...

Бо нема його. Ручки , ніжки і перфоратор,
І голівка лежала чорнява в клінічній мисці.
Будуть лиси ходити, торкати мій всесвіт лисий,
І вплітати божих корівок між білі патли,
Розірве молоком на частини стоградусні груди.

Адекватною до відроджень я вже не буду,
А луска хрипоти опаде, як колюча крига,
Коли бавились в смерть - заніміло чоло повітря.
Я стою тепер... Бачу, ті самі маячать люди,
І несуть своїм дитинчатам сонця достиглі.

В черепашкових панцир-будинках і навушниках.
Наливай...
Схлипом литиметься горілка,
А думки знахабнілі рудіють -шастливі білки:
Домальвують в горловині розпуки смужки...
-Пити будеш?
- Пити ?
-За нього ? Буду.

Хмари крапають сином . Тяжкі мов свинець, повіки
Просівають земельку мертву гульвіси-будня.

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

З неба ідуть новини в дощі і граді,
Слід залишаючи між лімфовузлами.
Очі втираючи хусткою із орігамі,
Вимкну канал прийому «на автоматі».

Рокотом синіх нервів транквілізатор
Виб’є канву надії у бездоріжжі.
Скрикнути з підвіконня в холодну тишу…
Після грози у носі приємний запах.

Впасти під ноги мокрій брудній болонці.
Встати, і сходами швидше піти додому.
«На автоматі» ввімкнувши канал прийому,
Бачити, як вицвітає диван на сонці.

Над нами мешкали зимні зорі,
І знизу ми їм віддавали честь.
Снували, засновували та існували...
І час дозволяв зупиняти миті.
Світи наші липли безмежно-просторі
У центрах збагачених в сні перехресть.
Ми пили до дна, що життя нам давало,
Й п'яніли до смерті - молодо й сито.

Ми мали ту ніч у кожній клітині,
Слова шліфували терпке піднебіння.
Дві спини й розмова. Два серця й мовчання.
Волога дорога халвою здавалась.
І кожному дано було по драбині,
Хоча вгору важко тягнути каміння.
Ми дряпались в небо пізнати кохання,
І там ти дізнався, що я ... зірвалась.

Заходилися криком – розходились порожні,
ні виходу для гніву, ні входу у взутті.
Перемагали гордість і чулись переможно,
як падали-не-думали чого вартує кожне.
Так встекло та безбожно,
де треба, та не можна
вдавались до утіх.
Виходжую, виношую, у вихідний узутий,
старі недільні спогади, розорюю папір.
Начищую, вичищую чорнилом доки груди
не перейдуть чистилище, ще за чистила втнуте,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути,
де крики до сих пір...
Розчулений, розважений повагою до себе,
розсіююсь увагою – збирай очима храм,
вхопи, де пробиваються слухняні пальці вебом,
на гілці, завербованій поезією й небом,
так легко та набожно,
де можна і не можна,
ховаючи відчуте –
де треба серцю бути.
Взуття знімай – я там.

12 Травня 2009

підведена риска
в наближені стрічка
в наближені річка

ТУТ РИБИ НЕМА

знялись з берегів рибарі
налізли макаки-кривляки
імітують ловитву
сумний і світлий
пейзаж

НЕО…

Як не натужуюсь – не тужиться.
Як не нагріюся – не горниться.
......................................................

Не голова, а намертво забита стрілка.
Безкомірково заливаю танець уст.
Тріщить обличчя – родоводу гілка,
по тріскотні стечу до понеділка
і всім, хто забажає світла – надіп`юсь.

В емоціях мого дощу овацій мало,
роздріботівся, мов до рук біжить маля.
Як Рим, проґавлений гусьми вандалам,
втрачаю вічне. Серце буцефале
об`їжджене, під ним змія – повзе земля.

Копито вдарило і в золотій підкові
комусь на щастя залишило німоту.
Я відбайдужаю, та нехристово
скоштую м`якоті спокус любові,
ловитиму в словах, на пальцях наготу.

8 Травня 2009

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Над душею не стій
дай повітря…
ков ток
ковток
ковточок
холодного
модного
прілого
талого
снігу
роз-та-ло-го
в роті
як буль-башки
іскорки
ниточки
рисочки…
плачемо
в мисочку
малюємо…
писочки
маленькі
мармиз очки
б’ємо об сніг…
над душею не стій
дай повітря…
2009

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Вони вже почали їздити на зелене…
А ми мовчки сміємось
і заливаємось червоним
Коли розмову починають про голубе.
Від злості жовтіємо….
І не впускаємо синьо – білих…
Кричимо помаранчевими губами..

В легенях смог і нікотин
Можливо “Місячна соната”
Alt-Tab, Delete і F1
У змозі сум мій подолати.

Усі молекули печалі
Згорну у кухоль з молоком
Оптичні диски, мов скрижалі
Порозбиваю молотком.

І не віддам душі нікому
Лишень Бетховену залишу
Мою енергію і втому, –
Моїх очей ласкаву тишу.
2009

Прикро…

Прикро…

Здебільшого сумно і гидко…
Справедливості немає,
І значення цього слова не видко…
А все-таки прикро…
Сформульоване речення формулами.
Здвиг свідомості
я стою на помості…
з циркулярами…
З вікна вулиці не видко.
Мені без тебе, з тобою,
Одним словом, зашвидко…
В пам’яті березневі берези на березі
Величаво каркають,
Розмовляючи з вереснем.
Крик прикрого, гидкого і зашвидкого,
Прикриває видиме руками спритними.

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

Я всё ещё тебя ищу
В подземных буднях,
Переулках
Голодная, имея пищу
Когда я вижу лица
Изумительно похожи
Мне бьёт в висок
Со мною бредит
Сбивает с ног
Меланхолия
А я смотрю себе в глаза
Где я хочу
Зачем мне нужно
Его увидеть, и понять
Что мой сейчас
Намного лучше
Что я живу, и я ищу
Тебя, чтоб точно убедится
Я счастлива
Когда вокруг
Другие лица.

Чёрными ночами
Вспышками чёрными
День обливается
Потом томится
В её ожиданиях
Там ночью всё спит
Всё по-настоящему
Глубокими вдохами
Под одеялами
Снится
Не спится
От судорог
Выдох
Там по утрам
Глаза ещё спящие
Её просыпаются
Раньше меня

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

(експериментальне)

он людина летить додому
та роздмухує з рибосомів
павутинки нічного світу
бо не знає де їх подіти

наливається сонце з льодом
на чолі застигає подив
в ній зібрались дощі бродити
чи відмокнути чи мочити

ненадійні у серця шпали
видно нерва їм обірвало
бо несе під укоси стуки
бо німіють від лету руки

та людина летить надута
перев`язане горло жмутом
рознесло її та не лусне
під бровами сумління гусне

як позбутися тої моди
роздаватися пішоходам
в павутинках нічного світу
відлітаючи кам`яніти

23 Березня 2009

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

Ні моря, ні гір — вона не жива.
Немає висот, занепаду теж.
Дістати б до зір, а то не зоря.
Немає пустот і вічності меж.

Зійти б у Тартар - свідомість не дасть.
Між хмар засинать вказівок не було.
В душі повний яр змарнованих щасть.
Та їй би ридать, але щоб не чули.

Антіпова Анастасія
3 грудня 2008р

Ми вкотре витирали пил
Із фоліантів визнаних світил,
І позмивали автентичність.
_______________________

Одної географії міста
Накрила сірим вельоном сльота.
Хто крайній в черзі по обличчя?

Мета

Записую: шукати і знайти
Високості твоєї висоти
На лінії не нижче стегон.
_____________________

Джерела: ненаписана стаття
Про археологічні відчуття
Під час розкопок альтер его.

Хід роботи

Я, Ванга, викликаю дух Петра,
Сочиться кров із гострого пера—
Невдалий досвід ворожіння.
____________________________

Я, Ванга, і проводжу майстер-клас,
Який ярмом обернеться для вас—
Новою формою правління.

Висновки

Колишня агентура КГБ
При зайвій чарці видає себе.
Тепер-прихильники РУН-віри.
___________________________

Студіювання історичних книг
Обернеться Руїною Відлиг
І петриківським розписом на шкірі.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Ты ангел, красоты небесной,
И облака узор прелестный,
Ты мимолётное мгновенье,
Экстаза, страсти баз удовлетворенья.

Николай Блоха 12.03.09 г. 6:17

< 1 >

так рік за роком
у даль незнану
______________ йде час
свічками спокій
як в мить останню
______________ погас

німіють сови
на перехресті
______________ доріг
молитви мова
шукає весни
______________ для втіх

гаївки грають
будують в небо
______________ мости
на спас чекають
і яблуневі
______________ пости

і тлінні тіні
щезають рано
______________ мов дим
листків осінніх
листів прощання
______________ не жди

свяченим ябком
вгощало літо
______________ на спас
пройшли колядки
сивіє цвітом
______________ наш час

< 2 >

ні слова більше - тільки вдих на видих
в піснях цикад на роздоріжжі доль
брехні слова солодкі ненавидів
гіркі ковтаю наче валідол

ні слова, ні півслова тільки погляд
в душі криницю зрошену від вільг
на сповіді про щастя не говорять
бо щастя також є напевно гріх

німе мовчання огортає повінь
від споминів, що не течуть назад
ні слова більше – подих_погляд_сповідь
і серце в ритмі голосних цикад

< 3 >

здається
іноді
мені
шукають
Іроди
синів
рубають
голови
за мить
і слово
з оловом
згорить
тікають
матері
в жита
лишають
хати і
життя
синам
рятуючи
в борні -
ти плач
їх чуєш чи
ще ні?
помруть
сини за нас
святі
і віру в них
залишуть на
хресті

поставити крапку чи кОму?
задати питання комУ?

] 1 [

корозія думок – в словах іржа – олжа
така солодка ніби медовуха
продерла душу і немає духу
бо мить тремтить на кінчику ножа
і вуха
з мотовилом макарон
звисають у чаклунському мотиві
як диктори TV в сухому чтиві
на всю країну навівають сон
і тон
і звук
і вибраний сюжет -
коса заплетена клубком туга і тУга
така гірка мов кислота по лугу

коса стерню в покоси не стриже
коли рука на серці стереже

невже
"росу на сонці" ворог лютий
Сибіром заморозив враз і газ
не грів - як і слова - із січня нас
такі дешеві й нами не забуті

] 2 [

відверто_ деформоване_суспільство
вагітніє із року в рік і ми
як повитухи ждемо час
та пізно
дитя діждатись в віхолі зими
від породіллі -
________________кесарити
лишається
бо плід
_______під
___________лід
від
___вод
_______що вже відходять
_______________________ утопити
найлегше
а спасти той плід
потрібно зараз –

завтра буде літо

] 3 [

ментальність мучить межі і марне
недільне сонце очі відкриває
повіки щипле промінь з небокраю:
підніме їх - підніме і мене
лінюся відірватися зі снів
чи сила їх мене не відпускає
у дійсність ранку
де давно немає
в аптеках ліків –
з ними я прозрів

й не я один,
бо сонце всім одне
й земля одна - я в ній – не в сні – по груди
в ріллі
_______у травах
_______________у деревах
________________________людях
я сам в собі – лиш розбуди мене

Розтискаю долоню,- відпускаю сві відчай,
аби не ловити минулі фантоми,
аби не чекати у снах тебе вічно,
аби не виснажувать серце від втоми.

Більш не буде фантазій і намріяних принців,
на межі між реальністю й світом ілюзій,
я сьогодні куватиму серце із криці,
де нема ворогам і нема місця друзям.

Я в полоні холодного світу стандартів,
де я мушу зібрати просте слово: вічність,
де всі інші слова вже нічого не варті,
де так легко твій день може стать мою ніччю.

У синій оселі шпилястих дерев
стоїть каруселя, на ній сидить лев.
Тут синіми квітами вкрита земля,
і небо між вітами синє здаля.
Гривастий цей лев із очима як небо
між синіх дерев все вдивляється в тебе.
Нікого не займе, нікуди не мчить,
він просто не зайво, він синьо мовчить.
На нього поглянеш й відчуєш всю сутність –
тут є полум’яна казкова присутність,
в тій синій оселі шпилястих дерев,
на тій каруселі, де все сидить лев.

...Дерева шпилясті зрубали на дрова,
на квітах синя стих пасуться корови.
І лев кудись зник, і у синій оселі
воронячий крик на сумній каруселі.
Лиш сонце гривасте і неба присутність
собі залишили казкову цю сутність.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

" Дихати"
Ко СеРж.


Дихати!
Переливати кисневі перли атомів у легені мегаполісів!
Дихати!
Чавити голими ногами свіжий виноградний сік !
Ликами хмар, наче перед заняттями йогою,
Вільно вбирати кожен бажаний збіг.
Дихати!
Не мити діаманти у вонючій Америці,
Не нумерувати канонади днів і вихідні.
Просто ,бігти до того, хто носить звичайні кросівки!
І не сказати із зайвих гордощів мозгординне : Ні.
Дихати!
Нео!
Дихати!
Квітами на вікні.