Сонячний вік,
місячний страх.
Вітер.

Лічи свої  кільця річні.
Скільки тобі ще стояти отак,
тінню між знаками на самоті?
Вітер...

Під шелест осінніх згорянь,
мабуть, тобі ще рости і рости...
Вітер.

А ти перешкодою стань.
Воїн у полі -
це часом
не ти?

... не забудеш
чекати будеш
не обдуриш
себе
шукатимеш
і не знайдеш
авжеж

майнуло
ледь не торкнувшись
обминуло
схиливши голову підеш

не плач
від себе не втечеш...

Не хочу до раю,
не хочу до пекла,
Як помру - хочу бути
запеклим.

Я хочу мати крила у крові,
у крові демонів,
Мати меч
Всепросторовий,
Кулемет безперервний.

Абсолютний бронежилет,
І щоб ноги мої обросли турбінами,
Щоби хребет керував нервами
часу плином.

Хочу руками дантиста
Рвати пащеку Люциперову,
Я бажаю, щоби сьогодні
всі злодії
зробили перерву.

Я бажаю усе пронизувати, як сва і воля,
Врятувати хочу від кулі мужа,
Чабана вберегти від сонця дужого
У магнітному полі.

Аз бо янгол, тут залишений,
не чорний, не білий,
не сірий, не більший,
До раю не запрошений
І з пекла не вигнаний.

Я - нгол невидимий,
Що летить, прозорими крильми провалюючись
Крізь густину світлового моря,
Лаючись.

2010ЧЕР29

Сум за відійшлими. Тюрми. Етапи.
Київ-столиця. Глибинка-Невíдь.
Чорні рядки ніби кров’ю викрапують
Білу байдужість німотних століть.

Важко сказати, примара чи дійсність,
Маски на лицях чи вже непроглядь.
Де ти, Василю, в чийому обійсті,
Тиша чи спокій тебе вдовольнять?

Птиці викреслюють те, що закреслить
Дужий літак із підбитим крилом,
Долю поета, якому похресник
В нашому часі «якийсь там» Павло.

Кориці запах, чорні грати,
Втрата свободи – гірша втрата,
Ніж навіть смерть на самоті…
Світ на основі трьох китів
зійшов із місця. Базилік.
Мене позбавлено навік
Свободи. Я. Сира темниця.
Знов кориця…
Знов правда. Перець. Біль утрат.
Повзе по тілу чорний гад.
Слизький. У душу нагло лізе.
Може задушить? Кров. Порізи.
Болять. Сочаться. Кровоточать.
Жасмин. Цвіте з приходом ночі.
Вже не почую… Ні то Ні.
Жалізні грати на вікні.
Не стратять. Не уб’ють. Не буду!
Навколо так багато бруду…
Навколо завжди так було!!!
…
Мені то холод, то тепло...

...
Кат сипле в кров на рани сіль.
Кориця. Перець. Я. Ваніль.
Позачиняйте в каземати.
Мені нема куди тікати.

Старий будинок......дві віткритки мовчки в пошті,
Свято сьогодні,та чомусь спізнились гості.

Нема кому налити чашку кави...
Із цінностей сім"ї-лишився мертвий камінь.
.

Тягар на серці гордої дитини,
що дім батьків назавжди залишила,-

На примус вислані відкритки-не відкриті,
й нема родини,що навчала світ любити...


Клубок стоятиме не надто довго в горлі,
в світлі життя-усі ми подорожні...

Й не дивно те,що жаль зовсім відсутній,
затерта нить з минулим і майбутнім...

Старий будинок......і якесь сімейне свято,
Не вернуть час де були мама й тато....2010

Ні не такий,ти просто особливий,
один із тих що теж шука любов,-
Просто не так якби усі хотіли,
Твоє життя-з глянцевих мрій слайд-шоу,

В діях простих й манірній поведінці,-
в тобі живе химерний образ жінки.
Хай би там як,та не мені судити,
кого по праву має хто любити.

В житті своїм завжди по́вно акторів,
та хто із них отримав першу роль*?
Спитала я,і ти- мені промовив:
"Хто щирим був й беріг свою любов..."

Виходить так – нема де вістку діти,
вона у горлі привела судому,
де сходи голосами в серце виті,
дитинний крик і попелище дому.

Виходить – вийти і не знати пощо.
Навіщо колисати недовіру,
коли ведуть тебе на людну площу?
Любов невимірна, багаття щире.

Така собі безнотність а-ля-міра.
У кровопроводу відсутні віжки,
мене на сьому світі сонце гирить,
на ніч приковує до себе – ліжко.

Перемерзаю, мов земля, до шпарки.
Сим просвітом проймаюсь чим-не-дихав,
оазою для істини з дна чарки.
І так мені до посиніння тихо.

Виходить так – нема як горлом вийти,
синдром – зайти до заходу... зі сходу,
де сходи голосами в серце виті.
Іду словами. Тиша душу зводить.

Устами вигойдане небо квилить,
пірнає в них, аби мовчанням риби
насититись і розігнати хвилі.
І так йому – немов між нами шиба.

14 Червня 2010

Світ розсувається завісою на вертепі,
Все, що було жорстоким, стане дотепним.
Я дещо пізнаю, і стану кращим я майстром,
Перетворюватиму вогонь на холодні айстри.

2010ЧЕР13

Стиснуло. В легеневий кут
клякає нікотинно тяга.
Вливаю видих нашвидку
по вінця, у вольфрамну флягу.

У ній кімнати густота
розбавлена у колах диму,
де вигнане тече з кута
і набирається у риму.

Рядка старіюче лице.
Складами – складки, вираз – коми.
Пера загостреним кінцем
вростає у папір саркома.

На ракових пухлинах слів
роз`їлось тіло монологу.
Йому б дожити до полів
німим розжитись до знемоги.

Стиснуло, ніби хрест і синь
недомальовані навмисне
у рамці, де отець і син
прощаються іконописно.

Стиснуло, ніби не дійшло,
не вийшло, чи не проминуло.
Оперене душі крило,
з німого переб`ється в чуле.

І розлітатиметься сміх
від лету золотого в тиші.
Стиснуло так, що ніби сніг
сорочку полю бою вишив.

4 Червня 2010

Не роздивляйтеся нового танцю,
Від нього сліпнуть прожектори,
Що таке іскра - я Вам покажу, а вранці
Вас евакуюють атори із цього сектора.

Час поволі стікав із покоцаних вінців графину
І сліпими очима вдивлявся у завтрашній зліт.
І на шиї сліди від майбутнього передзагину -
Закрутив тугим джгутом одвічний місяцелік.

Тиша передгрозова гріла руки об стінки графину,
Де покоївся Час, наче коник морський, у воді.
І прокинувся він, і занила під серцем провина,
Що заспав він, забув, заблукав у літах молодих.

Буря разила стрімко!
Буря валила зразу!
Вітер ридав орлино!
Вітер скрипів гіллям!
Тріснули биті стінки
Глухо і невиразно.
Час захлинався димом
Спалених телеграм.

Листом листи летіли:
В них виростали крила.
Час упав. Чувся вистріл.
Буря перемогла.
І майбуття, й минуле
Крильця свої згорнули.
І оголили вістря
Леза Добра і Зла.


2010

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

Ще сагайдак не виносив причину смерті,
перо дороги не списалося з копит.
Слова шукають силу вітром, аби стертись.
Луна старається, стирається... Кипить,

чекання перемішується рибна юшка.
Сяй-ніч прослизує, немов під горло ніж.
Тримає в зорях зір, знімає з неба стружку.
І теслі не знайти, ніжнішого за ніч.

Прополені думки, засаджені землею,
зерно її тверде і кров йому – вода.
За частоколом – степ, осушений з єлею,
та голова густа, розпатлано-руда.

До ранку сон біжить в подертому і босий,
збирає усмішку дорогою з дітей.
І жінка в чорному зайшла в туман і косить,
вона закохано по сивині іде.

Дзьобастий двір затулено й принишкло гріє,
покійне сонце накопичене для стріх.
Ще божий гнів дивитися на світ не вміє,
не знає як з очей вступитися – поріг.

Розмови тиші завагітніли грозою,
вони нечуваному перекажуть мить,
де сни поховані, розбите серце гоять…
Із джерела війни копито заструмить.

14 Травня 2010

Чекатиму. А раптом набіжить…
Схвильовано у жмурах, при набігу,
золото-ордо пронесеться дзига,
совиним тіням надірветься нить.

Зажду аж небокрилля забринить.
Зливаючи політ і порожнечу,
нічний метелик заколише втечу,
здичіле серце перестане нить.

Є час роздмухати ту вічну мить.
Карбуються миттєвості під циркуль.
Те літо перепалиться у цвірку,
зимою в коляді доструменить.

Ще порох є – то стану порошить –
душею дріботітиму у лунах,
аж інієм волосся переврунить.
Чекатиму, зажду і набіжить…

13 Травня 2010

Так холодно у цій квартирі
чай не гарячить,
не теплить мідь батарей на стінах
мокрий табак...не горить.

Я проходила повз
трикотажні постаті людські
я бачила зіпсований шовк,
пусті розпорені кишені .

Ти збирав в них обкурене місто
дешевим туманом
і заходив у чергове бістро
зіпсути шовк тим виробницьким планом.

А я шукаю вигідних лав,
щоб бачити розпореність швів,
акумулювати твої гонори,-
вони єдині твої донори -
фарба кучерів і брів .

І щось замість дорожніх знаків
так вперто вказує твій напрям,
твій крок- всіх вулиць яд
лиш хочу, щоб лежав ти поряд.

Куліша - тротуарів оскома
колись ти тут ходив, а я сьогодні вдома
і чай мене не гарячить, лиш
протікають стіни
так холодно чомусь у цій квартирі.

2010 р.

У цьому світі блукають мрії,
Яким не доля уже здійснитись.
Холодне сонце давно не гріє,
Теплом я можу хіба що снити.

Вдягаю маску на мокрі очі.
Пірнати страшно у власну сутність.
Я хочу світла, і миру хочу,
Шматочком щастя для когось бути.

Ночами часто минуле кличу,
Бо я без нього себе не бачу.
Себе жаліти - погана звичка,
Тому я більше уже не плачу.

У сни приходить сумна веселка,
Бо світ навколо кохає сірість.
А їй, забутій всіма, нелегко,
Її відтінкам ніхто не вірить!

Ніхто не може втекти від себе,
Себе згубити ніхто не може.
Шкода, що люди не бачать неба,
Бо їхні очі асфальт сторожать.



29.04.2010р.

Накрий мене з головою,
Зігрій моє змучене тіло!
На тобі ярлик із ціною -
Без грошей не буде діла.

Банальності цього світу -
Ласощі існування:
Які ж дорогі у вас квіти!
Яке ж тут дешеве кохання!

Тримай міцно мого мізинця,
Заблукаю в великому місті.
Занадто вузький битий шлях цей,
Без тебе мені тут тісно.

2005

Сонні мухи мого спокою
Кружляли у п’яному вальсі,
Над русявою головою.

Кожен порух цих крил,
Як трактор старенький на трасі,
Шалено повільно мчав з усіх сил.

Звуки падали з-під стелі,
Не долетіли - стали сталактитами -
гострими шпагами чужої дуелі.

Ті, хто боровся зі спокоєм,
Пронизані вістрям, падали вбитими.
Він був бездоганним сторожем.

2006

Розділила я вас на гілки, на гілки,
Розділила коханців, жонатих дядьків,
На мрійливих, закоханих. В що?
То не суть.
На робочих, постійних, що гроші несуть,
На ванільних, одягнених в білий халат,
Лікарів, що згубили ключі від палат,
На коричневих звірів ,що з пивом п’ють квас,
На Андрій і Микола ,і Міша, і Стас,
На богів і напів, під богами і над,
На класичних й блакитних, на person і стадо,
На троянців, спартанців і щось для підлоги,
Щоб зробити кімнату вдосталь вологою,
На оголені душі до краю думок,
І на тих, що як завжди відписують: оk.
На здорових і хворих від надлишку болю,
На мамусених й тих ,що самих-самотою,
На смішних і на тих, що боятись сміятись,
На Канаду ,Росію й Сполучені Штати.
Тільки щось я не тямлю знову одного,
Як шукати із них усіх супутника свого?

Я буду,я буду твоим вуду ...
я буду в руках твоей игрушкой...
я буду землей и небом для тебя я буду,
я буду слезой на твоей щеке...
я буду росой на утренней траве,
я буду душой и телом для тебя я буду крейдой и мелом белим...
я буду голосом твоих губ нежних ,
я буду...я буду... я буду...везде

Кокон-
В`язкий дуже слиз марнослів`я.
Боком
Вилазять думки у прислів`я.

Бродить,
Мов брага, сумління та честь.
Врода-
Отрута струїла все вщент

Розмір.
Худющі, кістляві моделі.
Колір
Моднявий: бузково-рожевий.

Фантик.
Пуста, беззмістовна, ще й мушля.
Бантик
На губках, на платті, на туфлях.

Знаю,
Для світу цікава обгортка.
Краюсь
Від брехонь, від дурнів й погорди.

Кокон
Обплутує справжнє і цінне.
Роки
Потрібні змить слизьке й фіктивне..

Я маю мрію, по-дитячому наївну
І по-дитячому логічну і просту
Я хочу бачити щасливою країну
В якій родився, виріс і живу
І маю віру сонячно-яскраву
Моя країна краща за усі
Моя країна має добру славу
Я патріот , без пафосу в душі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-юнацькому затяту
І по-юнацьки нетерплячу і тверду
Моїй країні перестануть вже брехати
Я на брехню війною вже іду
Я вірю, мені віра серце гріє
Я мрію щоби віру мали всі
Як буде віра - буде і надія
Моїй країні на своїй землі

Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою

Я маю мрію, по-дорослому прозрілу
І по-дорослому тривожну і сумну
Що вже в країни доленька дозріла
І на шляху подолано стіну
Давайте вірить, хто як може, разом
Будуймо мрію ми собі самі
Залишимось народом, а не стадом
Щасливі будьмо на своїй землі


Давайте вже ми заживем як люди
Любіть країну, Бога і сім’ю
Себе шануйте і людей навкруги
Тоді і знайдем долю ми свою





Євчук Руслан 096 874 82 25

Чорниця не чорнила руки,
Арабка не була з арабом,
Падучі яблука без стуку,
Чабан не полюбився з стадом.
І нявка, чи то пак сирена
У морі місяць не купала,
А Колізей ще не арена,
Косар іде без перевалу,
Годинник ще не знає ліку,
Що сніг існує - сніговик,
Да Вінчі не доріс до піку,
До бочки Діоген не звик.

Балерина мала все до танцю,
Голову наповнену шпинатом,
Дарувала себе всю обранцю
Смітнику,що сповідував матом.
І співала "Онєгіна"дурню,
Одягала і зачіски дбала,
Копирсала виделкою в урні,
І приносила з квітів сплави.
Розгойдав він колиску таланту,
І кінець опереті настав,
Щоб вхопити хвальби собі кванту
Вона бігла до нього на став,
І співала,співаала,співала,
Очі втоми в'їдав він у сморід,
Бив її до дірок у джинсах,
А вона все молилася Торі.

Балерино,світило естрадне,
Твої ноги хочуть балету,
Дегустатор-сміття безпорадне,
Не заслужить твою оперету.

коли дзєвчіна мене п’є –
водночас робить олів’є:
дрібнить картопельку, буряк,
мов пробує мене на смак;
а круто звареним яйцем
нагадує мені про це;
а як горох розсипле там
оргазм шугає в мізки нам;
сховає це все в майонез –
як хочеться мені протез;
і хоч шедевр вже на столі
не чуєм ніг ми на землі
і поки твір її скисає
вона мене весь час кохає

29.3.09 р.

Загубить чашку кави бо-знА-де у власній квартирі,
Бо тинятись розгублено, думати щось, а між тим
Загубити коханого,як відлітали у вирій,
І - за іншою зграєю плутаним шляхом новим;
І не буде повернення, може воно й не потрібне?
Недопитою кавою вичахне серце мінливе
І себе заспокоїти - все несуттєве і дрібне...
Та і кава - фіг з нею - міцна і на вечір шкідлива.

Очі, мов рани відкриті –
іде кровотеча…
міняєш частоти,
пливеш по течії –
ще не вечір,
у шкурі овечій
змінюєш погляди
на звичні речі,
в зелене пальто
переховуєш плечі:
цей видих, мов сальто,
цей погляд, мов зречення,
солодким альтом
карбуєш речення,
кінцевим пунктом
будуть пробачення.

Дзеркало не бачить правди.
Правду знаєм тільки ми.
Совість зранку добиває
Крик душі кричить – прости!
Ми не завжди помічаєм
Що самі ми є брехня,
Що померла без спасіння
В наших душах доброта.
Казка – де ми всі герої,
Де назавжди ми праві,
Без помилок і тривоги
Ми найкращі з понад всіх.
І кулак нас часто мучить
Щоб ударити себе,
Голова нас заставляє
Криком розказати те –
Те що довго вже боліло,
Що вбиває докорінно,
Не дає в ночі збагнуть,
І спокійним сном поснуть.
Ми пропали десь в брехні,
Снів не бачим довго ми,
А душа вся наша чорна
Заховалась у пітьмі.
Сором довго вже полює
В наших помислах брехні
У кайданах десь крокує
Крихта чесності в пітьмі
Знову ранок, все нормально,
Знову сміх і знов брехня
Ми лишаємось в тумані
Звичне це для нас життя.
Але все ж ми зрозумієм
Що забракло нам чогось
Що немає вже поваги
Ми з собою не б їмось.
Ми ніщо ми просто ляльки
Ми живемо у казках,
Жаль що тягнем за собою
Безневинний персонаж.
Навіть не один а сотні,
Сотні що ще вірять нам,
Але нам не зупинитить
Й ми продовжуєм обман.
Та лялькар колись вмирає,
Вот і ми на самоті,
Ми потрохи повернаєм
В наш театр справжній світ
Нема сміху і вистави
Лиш проблеми на біді
Ох як жаль що ми не знали
Що в життя дві сторони.

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

із глека білої глини лив ти воду до чашки,
і проливалась розмова повінню через край.
через три довгих роки – очі – зелені фісташки.
вії пухнасті злітали , висли ж, мов гирі, тяжко -
от ти який колючий - відчаю- самурай.

блюдце залито вщент, істин персидський килим.
дивний ручай зміїться під босоногий світ…
годі, вже водопаду із кислуватим стилем!
глянь - ліхтарями в серці краплі жалю застигли,
коли приніс науку, - дай скуштувати плід.

чашка – це ти моя пташко, повінь – твоя уява,
скільки не лий уроків, місце їм – з криги дім.
треба звільнити душу під зеленаві трави,
де діаманти немиті довгі роки без оправи,
вислизнуть на волосся плавним життям своїм.

викинь турботу-поспіх, наче торбину драну,
йди собі стежкою мрії й зорі складай до грудей,
вільно вдихнувши повітря з неба свого екрану,
станеш, як дикий лотос, і зарубцюється рана ,
вирине мирний голуб духом нових ідей.


Вербна неділя. 2010року.

Викресати зубилом,
шилом із льоду,
ніжності
білий
на серці
профіль,
а може анфас?
і стекти у воду
сльозами
змиваючи
слів неспокій.

Закритись на ключ,
чи ланцюг,
чи засув,
відкрити
на зиму закручені банки з небом,
не варто губити в собі
відразу
до тих хто ніколи не вірив в тебе.

Шукатиму далі у вікнах смуток,
дбайливо притрушене
снігом горе,
Гризуть,
вигризають клаптями
душу
очі
приручених моніторів.

Не залишай, не забувай
Самотніх душ пекельний рай.
Не забувай слова прості,
Такі важливі і пусті.

Не забувай печаль життя –
З неї немає вороття.
Не забувай свою любов,
Що не вернеться в серце знов.

Не забувай свої думки –
Їх сенс важливий в забутті.
Не забувай свій перший гріх,
Що так тобі в житті поміг.

Не забувай, не залишай,
Самотніх душ пекельний рай.
Адже лиш у твоїх руках
Твоє життя на небесах.

Размытость губ, толкнувших тишину
за грани тонкого, как жизнь, обета.
Она вспугнула, словно птиц, весну.
Желта, как пресса, сукровица лета.

Заметно поседело в окнах глаз,
старуха-ночь распетушилась сразу.
Прощаясь, тишина всегда светла,
как перед Богом юродивый разум.

Мое "вставай" – кому еще не лень,
всем, кто клюет, кому летать привольно,
кто гнезда вьет, а чью-то прячет тень
под блеск мундира, в трепет колокольни.

За всех – не скажеш, за себя – терплю,
слова по буквам превращая в птиц, и
размытость губ, как небо тереблю,
я с той страны где все же легче... спиться...

17 Марта 2010

А птицы высоко, но им самим
неведом смысл высоты тревожной,
когда, одним предчувствием томим,
стремишься вверх порой на голос ложный.
Жаль, не научишься вовек летать.
Жаль, не изведаешь крылатой ноши.
А птицам — что летать, а что клевать
остатки с рук людей по малой крошке.
Ведь им закономерно невдомек,
что высота зовет нас и пугает.
Что даже самый маленький прыжок
назад на землю больно повергает.
А птица не стремится, но летит,
парит над страхом нашим и стремленьем.
Садится, чтобы птичий аппетит
здесь утолить и, не свыкаясь с ленью,
большие ль, маленькие крылья трудит там,
когда мы провожаем, обреченно
глаза отдав открытым небесам
и стоя на мечтаньях погребенных.
2003

Мне море близко созерцаньем,
не ощущением воды.
Глухое камешков бряцанье
о натиск волновой гряды.
И птица в бешеном порыве,
сквозь бурю рвущаяся в смерть.
И ветер с пеною на гриве,
заведший эту круговерть.
Лазурь затишье обещает,
хотя волна еще летит.
Скелетом страшно запищала
лодчонка. Кто же там стоит
на пирсе, не боясь в пучину
быть смытым жадною волной?
И что за тайная причина
так в буре рисковать собой?
Но вдруг я узнаю сквозь брызги,
свой зонтик ветру подарив,
что это я, другая — изгнанная,
с которой у меня разрыв.

2001

Мама ріже яблука на сушку
і кладе кружальця на рядно.
Осінь пахне думою насущною.
Чорнобривчики мовчать рядком
і рудими віями завмерли.
Мама — тиха, наче, і сумна.
Руки — легкі і швидкі метелики,
а сама, як пташечка вона,
що не хоче відлітати з двору.
Їй і весни й зими — друзі тут.
Тут — десятиліттями "учора",
і "учора" в завтрашнє ростуть.
Мама яблука на сушку кришить.
На кружальця сонечко пече.
Як до вечора — усе ж пече тихіше,
ніжно лащачись об мамине плече.
Буде взимку з маминої сушки
п'яний літнім сонечком узвар.
Тим узваром причащу я душу —
перейму на осінь мамин дар.

2006

Я так люблю сумні дощі й тумани,
і сірий шелест крапель крізь години.
То ділять свою долю навпіл з нами
небесні мандрівні хмарини.
Вони висотують наш сум і наші болі.
Так сум і біль зникають до негоди.
Тому дощі зовсім не прагнуть волі,
а наші почуття — в руках природи.
Я цей зв'язок обожнюю. І радо
вклоняюсь небесам за струм любові.
Обітований простір! Ельдорадо!
Життя в краплині — у надійнім схові!
Чекаю тиху пісню сумовиту,
вмиваю серце в її легкім плесі.
Оновлена, охрещена — омита
і введена у царства піднебесні,
де подарунки скрізь! Лиш не лінуйся
дивитись, слухати і відчувати...
Шануй природу, сам у ній шануйся.
Нас обіймає всіх Небесна Мати.
1997

Дорога в зону — світу край, межа.
Шлагбаумом причинена тривога.
В радіаційного запечена коржа.
Де вмерла ілюзорна перемога
над атомом, над силою жахів.
Тепер ми — наче викидень природи.
Дорога в зону — у німий архів,
німого, покріпаченого роду.

2002

В стихах, как в беспробудном пьянстве
все большей дозы ждешь. Больной
рукой на лиц пустые пяльца
кладешь канву. И нитка льнет
к подстрочникам таинств вчерашних,
не поместившихся во дне...
Возделывает мука пашню,
хоронит опостылый снег.
С усталостью не познакомясь,
спешит закончить путь строка
в мир искони и до- искомый,
хоть пахнет чадным сном рукав.
А утром новое похмелье,
как горлохват — хоть не дыши!
И сколько не писать осмелишься —
вот столько уморишь души.

2002

Не можу звикнути ніяк
до цих обвітрених поселень,
де мій загублений земляк
плекає ради Бога зелень,
де хмари, дивлячись униз,
ллють жаль на день обітований,
куди майбутній час приніс
надію, що і він настане,
де необізнане маля
шукає стежечку у житі
і колосочок нахиля,
і вчиться з долею дружити,
де пам'ять стишує ходу
над сном поліщуків. Де буде
написане нам на роду,
якщо рід себе не забуде.


2000

Твоє небо так ви́соко
хмарами писане
з пальців Господа
виссане
карбоване цятками
зірками-блудницями
це майже як пестощі
це схоже на радощі
у грудях затиснуті

твоє небо – так ви́соко

а я лише листя
жовтавий лист я
і мов ненавмисно
твоє небо – ви́соко
2010

Вікно до світу сумних пісень
До роздягнутих дерев,
До листків золотих.
Ех…От би розчинитись як дим,
І вдихати на повні легені,
Це відчуття, цей настрій, мелодію оцю.
Відчиню вікно, візьму осінь за руку,
До серця свого приведу.
Хай поселиться в ньому,
Рясним листопадом, хай приносить,
Блискавки й дощі.
Хай у моїй душі,
Зі спогадів збудує колони,
Зодягне небо у сіре від краю до краю.
Хай я згораю, хай мене спопелить,
Це почуття.
Мені не треба весни,
Залиште мені навічно осінь.
І хто її від мене відгородив вікном?
Якийсь зловтішний жартівник.
Він мабуть ніколи не знав,
Як це- кохати,
Він ніколи мабуть не вмів відчувати,
Йому просто не знати,
Як це, коли туга на клаптинки серце дере.
Але я відчиню це вікно, а як ні - розіб’ю,
Розриваючи скло, як папір,
І нехай скалічу руку собі,
Мені б відчути на вустах сліди,
Що осінь залишає в пустоті…

Молчи и созерцай. И соответствуй мигу.
Напитывайся тишью и созидай ее.
Прекрасно — лечь немой страницей в книгу,
которую прочтет чужое бытие.
Растягивай слова на отзвуки созвездий
и эха жди из бездны тишины.
Будь в этой жизни будто бы проездом
в страну иную из иной страны.

Віршами, сповіддю, прозою,
Дощиком, снігом і грозами,
Серцем, душею і розумом,
Знов проливається сум.

Рвучкими фразами, холодом,
Спрагою, втомою, голодом,
Тихим сумлінням нездоланий,
Знов озивається сум.

Ніжністю, вірністю, вдачею,
Радістю, щиро дитячою,
Вірою в себе, несхитною,
Так розганяється сум.

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008

Cамотність має смак гіркого клена.
Самотність має дух дощу вночі.
Лише вона ночує-днює в мене
Й нечутно на весь світ в мені кричить.

Крик самоти рве слизову гортані,
Але нікому чути я не дам,
Як викрадає силоньки останні
Самотність... Бо немає діла вам

До того. Бо зарадити не здатен
Цей велелюдний світ, що я одна.
Самотність – моя церква й моя хата.
І, мабуть, прірва, бо не має дна.

До церкви самоти заходять люди,
У хаті самоти живуть коти.
Самотність мені подругою буде,
Бо другом бути не спромігся Ти.

Самотність обвінчається зі мною –
Ця двостатева і дволика суть.
Самотність буде вічною зимою –
Усміхнено-ожеледіла лють.

Ти теж самотньо й безпорадно в світі
Блукаєш, половиночко моя...
У самоти міцні і темні сіті...
Але іще гукну: вертай, це я!

Гіркого клена смак – самотність, любий...
Самотній голос мій, самотній твій.
Мовчать холодні занімілі губи...
Почуй. Прийди. Надією зігрій.

2009 р

Розмова дерев

Я кажу

Мій сховок – наче листяний кляштор
Іржавим крісом крапку ставить доля
Сховає Чорний ліс буття мого роки
І люди місяця загублять шлях і слід
Тих хто ішов у синяву боліт
Ми – міт. Таємний міт
А я лише відлюдник
Що темрявою дихає услід
Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
Ти, старче лісовий скажи – якої сили
Справіку тур лишав тут заповіт
Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
Розмову вічну пралісів дрімучих
Ти волю відшукав але себе згубив
Забудь натхнення, спів дівочий
Забудь себе і людські голоси
Замкни уста, стули незрячі очі
Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
Ти голоси почув – зречись і будь
Ніхто не помира – ні сонце ні трава
Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
Нащадки прокленуть – дарма – у вічності двобої
Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
Тому стань деревом, віками шелести
Воскресни з небуття коли роки
Відлічувати втомиться сова
Ти лісом став….

Береза мовить

Коли підеш у землю цю
Ти виростеш травою
Я за тобою плачу по весні
Ці рани на корі, ці сльози соку
За воями лісів що йшли у небуття
Нічого не проси – ні долі ні життя
Все лиш туман ранковий
За тобою
Заплаче ліс
Коли ти лишишся отут
Назавжди….

Чорний ліс мовить

Той жив – хто жив
Хто холодом долонь зігрів оцю кору
Оце залізо скрижаніле
Що висло на плечах
Людей нічної мли….

Я мовлю

Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
Я в ліс пішов – не вернуся назад
Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
Коли мисливці прийдуть на двобій
Не в небо я злечу – моя душа не птах
Під буком цим я виросту травою…
1989

І горе — благо. Ти прости народе,
що я Чорнобиль благосним зову.
Але чомусь, як вдуматись, виходить,
що, клятий, він утримав на плаву
тонулу душу... Ти прости зухвалість.
Приреченість чорнобильська — свята.
І ранений у саме серце праліс
відкрив до сходження занедбані врата.
Відкрилися! Та, сяйвом засліплені,
всі кинулись урозтіч. Страшно так
у Божім вистражданім одкровенні
не бачити спасіння вищий знак.

2000 (нічого не змінилося)