Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

несуть на ношах золото жовтневе
не те щоб хворе – ні живе ні мертве
з минулого – прожогом – у forever
без проміжних зупинок на концерти

ні шурхоту ні співу ні істерики
зіщулилось – не дихає не п’є
коктейль повітря і живих метеликів
нової ери – осені – моє

невже те золото фальшоване не вічне
багаття перетравить на зорі
і ми з тобою не відчуєм відчаю
нічого не відчуємо – гори!

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Она не помнит, он не ждёт,
Сегодня врятли кто придёт,
Ведь в сердце, боли больше нет.
А ненависть давно забыта
Она не помнит, его имя.
И он другой идеею живёт,
Без боли, и без сожалений.
Он мимо дома, вдоль её окон,
Проходит, оставаясь не причём,
Хотя конечно, он хотел быть за окном.


20.08.08 г.

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Я бачу світло крізь пітьму,
Я бачу в хмарах всі зірки.
Бажаю я, щоб зрозумів
Про що кажу я тільки ти.

Я бачу світло у пітьмі,
Яке народжує надію.
Я бачу сонце навесні –
Воно дарує нам всім мрії.

Я бачу світло крізь пітьму,
А коли бачить перестану –
У темряву сама зайду,
Та залікую усі рани.

Коли не бачиш світла ти –
То ним ти стань, і крізь пітьму
То світло людям пронеси.
Про це тебе я так прошу…

Змінили давно
Театр на кіно,
Життя на екран.
Але це обман.

Забули давно,
Що ми не в кіно,
Та граємо ми
Завжди.

Змінили вже ми
Кохання душі
На золота блиск.
Грошей мертвий тиск.

Забудемо ми,
Що були живі.
Тінями всі станемо –
Потім розтанемо.

Пр.:
Серцем треба відчувати,
Якщо кохається – кохати.
Якщо співається - співати.
Справжнє треба розрізняти.

Ти чуєш – музика грає,
Моє серце співає
І тебе я вітаю,
Та чого ти мовчиш?

Бачиш – всі вже танцюють
І предмети вібрують
Від заряду такого,
Та чого ти стоїш?

Подивися навколо –
У танку вже все коло.
Танцювати я хочу,
Так чого не ведеш?

Я к тобі пригорнуся,
Я тобі посміхнуся,
А ти час все марнуєш,
Чому не поцілуєш?

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

        Тоше Проескому
        хороший, їй-богу, був співак

Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх
вікон, по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.

саме того дня Єрусалим був зруйнований
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе, Йовано,
аж усі наречені світу обрізали свої коси
щоби звити кубельце для його розпачу щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами

От тільки тебе не було
Легковажна Йовано...

А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достаньо місця,
щоби її задмухати
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики
у церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...

А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу
якому теж
було холодно...
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
І спіткнулася об щось, що вже не було живим,
І вже не могло тебе кликати і чекати,
У твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
І пошерле, Йовано.

А назавтра ти вже не змогла
згадати, як тебе звали...

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

топчуть зелених туземців заповідників hazonів,
що помстяться, знявши чари єдності піщинок cehlи.

напад натхнень поглинув мозок звивинами.
тягар тіла жалібно ниє хтінням.
в губах жарина димом шкварчить.
цокають хідником копитця хтивих самиць.
stalkerи дна нишпорять bakи.
asfal ́t — лиш крига для крота.
іде війна між
зеленим,
жовтим,
червоним.
знову:
зелений,
жовтий,
червоний...
збіговиська cehlи щирять вікна.
тіло йде в termitnyk ніч лежати.

їдкі prožektorи очей
даремно нишпорять у бочці
безкінечність круглу diogena.

під muzykу капежу кислот
мурашник, вихора глитнувши,
полює в шерсті блохи-kenguru.

дай, сонечко силу –
де тебе вночі носило?
у тебе в серці вкублюсь – гадом буду.
не закрили вікно – на священний пагорб
чортів із пекла напустили.
а кістлявий косить костомахи –
срібні павутинки до небес.

могли правити світом,
але не правили:
з мурашника ми вийшли
і йо ́го дрюччям дрочим –
суспільний гріх лихий,
але веслом веселка весело гребе
зівсебіч в нас точку волі –
згусток гордий самоти.

на палю сварожого кола – збіговиська богів –
губою рибу наштрикнули –
тріпотне лусок сузір’я
на вісь кулястого безміру,
прорвавши всесвіту пузир,
спустили часопростір в небуття.
а тут зі швидкістю світла
кроти зачервоточили землю чомусь
і вганяють хрустом в сказ людей,
що чують цокання під ними
землі рідної minи.

перевтілений ikar reaktyvний в небо попердів
кінцем задовільнитись,
під оплеск черні у nirvanу,
лишивши просторову рану
fejerverkом для роззяв,
для правовірних – богом.

включився – і м’ясом по хмарі побіг
наздогнати за обрій у вoгнену кулю назад,
що землю мете променистим волоссям,
şlifуючи палко губами
яйце у слині okeanів і шершавості гір.
ще й місяць прилип – parazyt.

над ополонкою сиджу –
моя religija – наживка.
господи, дай милість пізнати –
куди всунуть свідомості штир?
коли заснеш, божич при ́йде з пазурами,
з язиками батогами і nimbом прокляття в руці.

записуйтесь в божичі!
у кого не виявлять крил обрубання –
голови monetою дзвякнуть,
бо jog є покруч і святий кощун
співом xare krişna
пнувся-пнувся і вознісся.
gazами спузирився neptun:
лицеміри-мордовороти!
вішайтесь під воду!
військо mamonи!
візьміть до рук списів відростки,
prezervatyvи nimbів натягніть
вперед! на воїнство небесне!
armageddon посядемо підземний!..

а ночами дзюрить дощ,
соромлячись при сонці, мов упир,
котрого погляд світла спопеляє —
мучитель блаженний промінням
виродків тьми непорочних.
щирого серця налийте гранчак!
дружню долоню закуски подайте!
хай світло втілиться у чернь!
хай жовч у червні заголосить!
хай зелень пнеться в синь!
хай в неї він жбурне betonного стовпа,
якщо вона – бездушна statuja свободи!

сонце – рак червоний в нору заходу поліз
і втопився у крайнебі,
на нім лишивши краплю крові.

тиша...
лиш, мов самогубці,
глухо гупають об твердь земну
яблука достиглі...
і коника політ натхненної душі
у самозабутті сюрчання...

завіса ночі впала.
в трухлявому селі ворони з храмом б’ються
і крізь двері із туману стежина в ляк веде,
де згустком крові комар удавився,
горять сонця клітчасті людських гніздовищ,
протяжно виє вітер на orgánі димаря,
шепчуть краплі, тишу п’є трава
та чути звуки тихі – гниє солома стріхи...

ряднина ночі на землю накинута –
старіша світу сварогова свита.

на блакитному arkuşі неба
проявляє всесвіту світлину
одноокий fotograf місяць.
у чашці небесного çajу
зоріють krystalики cukrу
і місяць – кружальце lymonа.
наче зирять зорі,
мов очі,
у душу,
як входи світів.

вночі запалив сірника.
у темряві який барвистий та об’ємний вогник цей!
сила тла.

світає.
мул тьми осідає на покруч дерев
згустками божичів чорних –
здіймає хвиля сонячна
каркання молитов крилатих зародків ночі.
зі сходу обрію mil ́jardи рук тягнуться –
обмацуючи землю,
сліпий мандрує на захід.

сонце, скоро до тебе поверне земля
тіла частину, де я (воша) сиджу
на пеньочку – жую колобочка.

золотосяйний хорсе!
ти випромінюєш і притягуєш,
відчуваєш силу ядерного серця,
теплим язиком лижеш
звіряток і паростки,
й воду в хмари відземляєш
для дощику теплого
для райдуги-веселки,
якою дітлахів чаруєш,
рудий волосаню вогняни ́й!

сонячний зайчик –
вистрибок
блискавки
сонця.

око в mikroskop:

здовбнув шляхами камінь горілиць
лавинним криком підтюпцем стрибун
жбурнув ядро у натовп шипунів
клубок болючих кишами хвостів
могильного діда мороза мішок
на плечі скочив не один злодюга
спаявши губи од вибуху подалі
встромив свій гріх у слиз по вуха
щоб чхнути пір’ям напихали хобот
мух роями прорвалися думки
несучи у небо сонячні плювки
до водоспадів благодаті
на зад упав роздутий коклюш
перечепивши ключку ненароком посуд
розм’яклих черепів закам’яніли мізки
в papir naždaçний не для ніжних шкур
мов мильних бульок у вирій ключ
послав monter усіх у небо
зблиснули серця хочею слизу
висолопить час всім дулі із кишень
зголивши плоть по крайню міру
встромивши перст у м’ясо губ...

кінець світла.

мозок – пустка до дзвінкості…
та серце занило повити словами
з нутра в гробову пустоту,
де вправні боги прирекли
вічно всесвіт свій хвіст пожирати.

з людьми балачки суть марні про дух –
мурахи в мурашник замкнулись хрестом,
і богоносця тіло мислить стадо.

у плоті богу тісно –
поривають мрії у всевишній вимір.

любов родила волю і померла.
родив мурашник бога.
людей відрікся бог:

приніс безсмертя їм кощей –
вони й його розп’я ́ли.

люди-люди,,, – вбить вас гріх!..

1. ПІСЕННИК ДЛЯ НІМИХ

буду скупомовний – буду німий.
я пізнав істину
й до неї шлях вам хтів подарувати.
ви ж зробили з мене блазня.
ось чому я німий, а не розп’ятий.


2. ПУСТОТНИЙ NIMB

мій безмірний nimb –
сім небес:
наді мною,
в мені,
кругом мене,
у всьому,
у всіх
силою духу святого
швидкістю думки
крізь ніщо
в точці волі
всемогутній.


3. У КЛІТЦІ

тільки розгалужусь! –
гординя спалює цурпалки...


4. ПРОТИ ЧОРТІВ

чорти знизу
п’яти лоскочуть зубами.


5. ПРИ РОЗЛАМІ

гостротою вістря волі усвідомлення
усвідомлюю розлам
схлопнувся.


6. ПРЕОБРАЖЕННЯ

по воді кола –
від мене витекли очі,
а зісподу у безмір –
вже очі-сонця божества.


7. ВОЗНЕСІННЯ

розійшлися плоті шви –
оболонки душі
і плоті metal розплавивсь у magmі душі.


8. ПУСТЯК

я переселився в ніщо.
гості неможливі.
блискавкою будь-кого переконаю –
vakuum akbar!

9. МОЛИТВА ВЕЛЕСУ

imperatorе плоті nejron,
хай буде воля твоя
милосердною,
але kesarю – kesarеве,
а сварогу – свароже.


10. ТІЛЕСНІСТЬ

мозок – тіло розуму – тіла свідомості – тіла душі – тіла духу –
тіла всесилля – ядра всеєдності всюди завжди.
тіло смертне кожне.
тіло порожнє – baraban пустоти.
і розум у сплячку вкладає свідомість моя –
когось із верховних
висот чи глибин
кулястого всесвітів безміру.


12. СИЛАЧ

волею усвідомлення крізь ніщо
я є точка сили
вістря смерчу потоку
осердя кола богів
будь-де будь-коли
будь-який і будь-скільки.

шкіра потужного вогню,
чиста свідомість,
ядерне серце-нутро,
божественно воля розвинена,
рій зібраний творити світ –
я не останній із істот!

внутрішній безмір розпирає зрівнятися божому,
аж обручі тріщать mentalоломом долі
роїща втілень від bakteriї до божества.

прана перунова вогняним стовпом в мені буяє,
в жилах силою кипить!
з високоvol ́tного нутра pul ́sую сонцем.
розірви мене, святий дух,
farşем по стінах від переdozу!


13. СВОБОДА ЧИ СПАСІННЯ?

не можу наймитом бути –
незалежність не пускає –
свобода перевтілень

віддати богу душу,
позичену в нього?
чи в душу пірнути
в спасіння без вороття?


14. ЗАНУРЕННЯ

занурююсь крізь часопростір – оболонку безміру,
крізь часополе – святий дух – запас сили тривання всесвіту
волею – пломенем свідомості – оболонки душі – рани,
з якої виривається бог
вірою – пломенем святого духу,
що прагне нас – цілковитою раною.


15. ПЕРЕРОДЖЕННЯ

зійшов з божевілля – звільнився в безумство –
свідомості чисте блаженство з божої волі пізнав –
свідомість відьмацьку чисто чистить чистотіл
частотою духу святого.


16. ЗВЕРХУ

хай би я – пропащий...
а то і ти – покірна тінь моя взялась вогнем мене лизати,
мов жінка хтива та, що п’явкою до мене прилюбилась,
мною щоб наповнити утробу –
новим рабом рабів до гробу.
святий перуне! nimbом будь моїм,
до мене зло навколо мене страчуй.
добро ж своє я квочкою пригрію,
зросте з якого рій жар-птиць,
що вийшли з мрій яєць моїх,
немов спокуси трьох світів,
що з усміхом блаженним святий наживку щастя проковтнув
й залоскотав русалку до припадку
тріпотним словом проповідним.


17. УСАМІТНЕННЯ

добро є лати сили,
бо людина кволістю гола.

що за відьмак на побігеньках чорта?
сам чорт відьмак!
а ти торгаш між двох світів kontrabandою буттів.
учити ж мусимо науку задзеркалля.
й перекинемось в чортів
чи божичів.
ні. проникнем краще вже собою,
бо не втратиш себе, як посади сходоверш.
сам – свобода волі свідомості стан набувати собі,
волею сили подій явища творити,
людей та їхніх пастухів
ліпити – стадо своє.


18. ОПЕРУНЕННЯ

високоvol ́tність всесвітнім потопом обступила
і я наповнився водою до русалок –
orgazmами свідомостей сплітатись в нитку щастя.
так простіше, але розум на ́щось є.


19. ЩАСТЯ

думок нема – лиш бризки вогників,
блаженна радість,
насолода виверження
виверження насолоди,
мурахи жевріючої ніги,
короткохвильовий спокій,
задоволене щастя...
спаси, боже, від думок!


20. ПРОМІНЧИК

відьмацький хвіст –
це ворушіння kundalini.


21. ОЩАДЛИВІСТЬ

зменшення крихт –
збільшення можливості багатства.


22. ВОГНЯНЕ ТІЛО

моя свідомість – згусток світла,
що не перебуває у наві та яві,
а біля, серед.

вістрям свідомості розтинаю яв,
rtutt ́u перебігаю крізь плівку
у воду нави потойбіч докупи.
я сонце.


23. ЧИСТКА

закляв судьбу в separator:
в небуття знімаю піну злиднів, збочень, бід.
я сонце,
ядро magnitне – бог.


24. ВЕСЕЛКА

я настільки не всесильний,
що навіть не здатен звідати поточний поперечник всесвіту.
хочете – знесу яйце,
з якого вилупок – жар-птиця –
щільне небо посмішок губних!


25. ЗЛИДЕНЬ

невже я – недостатньо гидке каченя,
щоб стати лебедем прекрасним?!.


26. МОЖЛИВОСТІ

переміщення накручує magnitне тіло.
рівновага морить страсть.


27. ВСЕЄДНІСТЬ

в життєву нитку переплелись нечиста сила й святий дух.
створіння боже – чорт.


28. ВІДЬМАК

з гордо опущеною головою
тиняється дзьобаний черню посланець небес
дном муті сприйняття на потьмарене світло

із власного лайна всі ліплять сходи на небо.
та дощ розмиває щораз по власні вуха.

неотесаний добродій між şlifованим бидлом
підривається і мчить
від себе мавпи навздогін
у згусток безміру вогню,
що мавпі – живцем krematorij
й нуртує в бозі – всемогутній.


29. СВОБОДА

для відьмака є три гріха:
любов, ненависть і служіння.


30. РОЗДУПЛИВСЯ

з яйця пустоти вилупився –
пізнав всевишнього у всьому і кожному.


31. ГУЛЯЩА СВІДОМІСТЬ

додаткове тіло моє –
на священнім пагорбі – камінь.


32. ПЛОТЬ СВІТОВИДА

дослівно світ є світло,
і темінь – темні черепи,
що мізки світла огорнули –
частинки світу найдрібніші.
душа ж його – безмежно-круглий
всевишнього сварога задум
із мислі вибуху свідомості зростить
всевишніх друзів – світотворців.


33. МІСЦЕ СИЛИ

пагорб без хреста – священний.
пагорб з хрестом – могили срака.


34. ВІДКРИТТЯ

відчиняю двері в рай –
а там пекло копошиться..!

відчиняю двері в пекло –
і... в нізі розчиняюсь.


35. ВІД СТРАХІВ

хочеш вбить страхи життя свого –
на кладови ́ще уночі ходи,
поки страх не оберне ́ться в скуку.


36. ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

дитинство – рай для тертя свідомості, розвиненої до
об межі свого ще нерозкритого розуму,
коли ще потойбіччя – білий світ цей.

першорозум вивергає всесвіт –
проміння першосвітла гусне в вогняний туман,
що осідає у вогне ́нну воду світовидом.
це причина наслідків усіх.
без благодаті ломки у істот,
без сили в’яне воля.
безмежжя – цяцька бога.
дух земний – священний згусток.
роботи всевишнього – усі.
свята святих – усе.
смерч душ обожнився в стрибога.
всесвіт – серце божества,
що б’ється від безмежжя до первинного ядра.
вогнебог триликий: сонце, блискавка, багаття.

І, може, знайдеться магнітний ключ,
який вона згубила на світанні,
і, певно, я тоді, старезний плющ,
нарешті переможу у змаганні.

Вже стільки діб замрновано, повір.
А я чекаю на магніт розради,
який у полум'ї сховав залізний звір,
той, що прийшов на поклик людства з нетрів Аду.

Сергієві Татчину, у відповідь на його "Листи другові" ... З вдячністю за дружбу і вірші.


Оце, пишу листа тобі, мій друже,
Бо знаю, що й ти знаєш, що «не дуже»
«Ідуть діла» на нашім білім світі,
Бо в безтурботнім і веселім літі,
Ще непомітно, тихо, крадькома,
Крізь осінь пробирається зима…

Жаль… Бо оця зима – пора таки сумна…
Ото й біди було б… Коли б вона одна…

Бо знову зло вдягається добром
І пише вірші щербленим пером…
Його слова заплутані і темні,
Безглузді і бездушні, і даремні,
Плетуть пастки, щоб наловити душ,
Нестиглих, понівечених гріхами,
Налитих люттю, напханих грошами
По саме серце… Бо душа мала
Ніяк не помічає того зла,
Яке дає солодкі обіцянки –
Яскраві витребеньки і цяцянки,
Неначе з неба, сипле на живих:
- Чого стоїш і думаєш? Лови!

І поки забавляють всіх «цяцьками»
Зло свою справу робить між людьми,
І «зтравлює» на смерть братів – з – братами,
Далеких – з – ближніми, батьків – з – дітьми.
Допоки всіх не зводить до могили
І там, біля останньої межі,
Всі, як один, волають: « Боже милий!
Врятуй нас грішників! Спаси! Допоможи!!!»
А Бог мовчить – бо він мовчав одвіку…
Його мовчанню вічність – не межа,
Й лиш тОму, хто, хоч раз стулив повіки
І глянув в себе – явиться душа…

А вже про те, якою вона буде
Хай кожен скаже справжньому собі,
Бо душі – різні, отже й різні люди…
( Не складно й загубитись у юрбі.)
Бо тут усім сліпим – одна дорога,
А «зрячим» - очі , щоб узріти мить,
Коли, закривши їх, почуєш Бога –
Впізнаєш враз – і - враз повіриш в Нього…
Він вічністю до тебе промовчить.

Така от філософія, друзяко,
«Прибилась» повечеряти в мій дім…
Колись писали: « Слово – лож» … «однако»…
Воно – всього лиш слово і …
Бог з ним…

Бо, до нестиглих душ недокричатись…
Безглуздо в дурнів мудрості навчатись…
Тепла просить у вічної зими,
Розбивши лоб об лід – не будем ми…
Ми будем всіх безпам*ятно любити
І дивуватись кольорами світу,
Щоб знову від зими, іти до літа,
І жити так, як і потрібно ЖИТИ!

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

не забереш з собою
бо дві косички ще змалку
врослися корінням
у небо волинське

ніхто не зрубає
стовбур родоводу мого племені

зможеш бути лише туристом
у світі модерних кав"ярень
і середньовічного повітря
нанизаного на куполи собору

моє споришеве подвір"я
ніколи не стане
прирученим газоном
ти можеш на нім
побудувати капличку
і приносити у жертву
квіти для Лади
задобрювати місцеву владу
і голубів
та всеодно будеш чужаком
у зграї пралуцьких ворон

Рыбалка, где-то на Волыни
Километров так тридцать, и граница.
Да, было выпето немало,
Наутро, вспоминаю ночь.

Нам повезло, нет синяков.
Хотя я помню было что-то.
Ходили мы в соседнее село,
И с кем-то говорили, не о чём.

Сижу, смотрю на поплавок,
Пытаясь разобрать, что ночью было.
В грязи сандалии, порваны они,
Где мы ходили, в поисках кафе.

Шесть карасей сегодняшний улов,
Оно не плохо, брат словил,
На много больше и крупней,
Я просто гость на день рожденья его.

И новый вечер впереди,
И лица новые на дамбе,
Девчонки, Юля одна напомнила её,
Другая просто интересна,
И имя Оля, но назвала себя она Татьяной.

Но деньги кончились,
И почти каждый никакой.
А многих, дома жёны ждут,
Умчались, мы домой уже затемно прибыли.
И у меня слегка не получилось…


3.08.08 год.

оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

…безнадія – це те, що мені лишається, коли у тебе лишаються діти.
Так, все правильно: сама хотіла, ну от і маєш.
Це як зараз пам`ятки інків чи тих же майя –
Хто знає, для чого? Я, наприклад, не знаю.
То що мені? Жити, кликати Адоная.
Могла би, до речі, за тебе хоч порадіти.
Прости вже якось – дурна я.

Усе мені правильно: все, що не маю і маю.
Все, що не маю – більше. На те причини.
Ще би мені життів, як оті личини:
Що потерплю, а решту – передрімаю.

Раз прожити, як є: у кімнаті-келії,
Серед книжок і тиші, відлюдькувато.
Дихати тонко та різко – гелієм,
Відкувати, відвікувати
Своє-чуже
Словами і тим, що глибше.
Повертатися, вивертатися, як вужем,
Із якого шкури – на пів овчини.
І коли ультразвук відійде віршем,
Стискати комп`ютер, як руку свого мужчини.

А решту прожити ліпше.

*
Обійму монітор: ну, друже, і ми з тобою зосталися.
Як і завше – наприкінці.
Опісля титрів, опісля болю та бою.
Наодинці, лигнувши того, що хоча би сталося.
Що не сталося – то розмазали по лиці.
З Богом, любий. І Бог з тобою.

невисловлена пустка моїх снів
і ночі, й дні, і вечори, і ранки,
загублені між стомлених рядків,
слабкої на кохання графоманки.
самоаналіз. самосуд. сама,
як вічний в"язень штучної безодні.
і та нормальність, нібито тривка,
такою не здавалася сьогодні.
і скромно так, кірізь сенсори в думки,
просочувались крихти інформацій,
про те, що я не вижила таки
в процесі мисленнєвих інкарнацій...

передозування спогадами
вид на вчора з твого балкона
і нічого не важить мода і
вікові перегони
невагомі кульбабки вимислу
півжиття у напівбожевільні
не милуйся минулим – змилуйся
над майбутнім спільним
де країна твоя – не мрія чи
ірреальність само-пародій
хай там де – на півдні на півночі –
житимеш коли-небудь сьогодні

непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання
навколо любові – навколо земної осі.

Я не помню зачем,
Я не помню когда,
Я оставил её,
Ты осталась одна.

Таковы парадоксы,
Это жизнь не твоя.
Я сегодня свободен,
Да и ты не нужна.

Где же делись страдания,
Видь я, помню тебя,
Но не помню о ней,
Той, что оставил после тебя.

01:26 30.07.08 г.

1
ти на сході сходиш ідеш на захід
не метафора – просто напрямок
літоопіком мічений мариш краплями
інородний малахій...

2
перевернуті скельця... перегорнуті сторінки...
воля Бога чи власний розсуд?
сенс життя наче склеєний посуд –
не такий...

3
оригамі на протязі шелест чаю
ти не бачиш різниці – "орел" чи "решка"
не-русинка не-... як його? ...-печенежка
ти не просиш пробачення не вибачаєш

4
норовлива історія... віжки в чиїйсь руці...
тут чекали дощів - але не потопу
сам в собі мандруватимеш автостопом
не лякайся блискавки – гори у молоці

Сегодня, я сижу, чего-то жду,
В чужом районе, в городе своём.
Пусть город мой, он как чужой.
А где-то в нём, влюбленных пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Пусть грустно, это не беда,
Надежда есть, что вспомнит.
А где-то в сердце у меня,
Кольнёт иголка, вздрогну я,
В чужом районе, в городе своём.
И город мой, он не чужой,
А где-то в нём, влюблённых пары,
И где-то, мама с дочкою идёт.
Сегодня, я сижу, мечтая ободном.
Что где-то, в городе родном,
Вздрогнет сердце, вспомнив про меня.

21:50 / 28.07.08г.

Пісня героїв, замовкла.
І тільки, тиша в гурбі,
Де обіцянки, що приймались,
Приймались гурбою на крики ура.
Лишень порожнеча в очах,
Та розуміння що витерли ноги,
О їх що мерзли на майдани.
Повірив тим кому на всіх начхати,
Лише прийти до влади,
І красти, красти, кидаючи кістку.
Тим хто до влади привів.
Від цього сумне розуміння,
Народ для них лишень пішаки,
Для тих хто носить ім’я,
Народного обранця, і пісню героя співа.

26.07.08 23:40

Сегментуючи життя,
Я все ж дійшов до небуття.
Навіщо? - я, тепер питаю.
Взяв розложив своє життя,
Так, по поличці кожному сегменту.
Навів порядок, зрозумів багато,
Тай марення буття, розтали.
Залишивши мене у небутті.
И сегментуючи життя,
Пораду дам мій друже, пам’ятай,
Життя, лиш марево буття.

24.07.08 г. 2:37

Жарко-нестерпні очі у серпня,
що в помаранчеве вбраний, як смертник.
Хмаркою зверху – в руки конвертик:
фрази відверті, та образи стерті.

Здавна затерплі, нібито мертві,
фарби плекає задуманий серпій;
чудяться в нетрях вепри… і нерпи
плинуть в уяві - прудкій круговерті.

Вогники змеркли в Бога на верфі -
знай лиш, церую вітрила подерті.
Скнара упертий – дощ-виночерпій
мружиться серпня шаленого жертві…

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

Пропуская обед и рифмуя "прикосновение",
Открываю такие души своей откровения,
Что неясные помыслы вдруг обрастают мыслью,
А слова телефонные обретают иные смыслы,
И забытая нежность пронзает меня бамбуком,
А рука привычно стучит по груди ноутбука.
И роятся стихи - отголоски вселенского взрыва,
И звучат, и кричат, и латают судеб разрывы...

Можливо ти знайдеш красу у ржавіючих кранах,
Розітнеш мелодику світу по стомлених ранах,
Розкажеш тим дітям, що ніч переходить у ранок,
А ранок пролазить у вуха із шепотом мавок.
Змалюєш ці крила, протруєні чистим бароко,
Поблажливо зміриш очима, а може й жорстоко,
Ти став невіддільним від нетрів моєї нірвани,
Реальність існує для тих, кому бракує Ханни.

Пусть сегментация желаний,
Прошла, и следа не оставив,
От желаний, что не давали жить.
Сегменты стали безразличны,
Когда пропал катализатор жизни.
Тот, что давал, желания и страсть,
Желанье чтобы получалось,
И просто быть не расставаясь.
Сегмент она, сменился дважды,
Они ушли, забрав катализатор страсти.
Сегмент работа, увлеченье и друзья,
Приводят лишь к одному, спиваюсь.
Сегмент надежда, лишь хранит,
Хранит меня, но не спасает.
Лишь уважения сегмент,
Немного силы прибавляет,
Когда смотрю я на портрет.
С сегментом двух косичек,
Что сквозь года стал безразличен.

22.07.08 г.

Iron Moon
ніч вкриває своєю ґранітністю ватне небо
темрява оповиває своїм цементом мармур міста
глиняні люди стуляють свої воскові повіки
освітлюється Залізний місяць

Iron Moon

щебень дощу періщить по мармеладу щік
дерев'яний вітер розкидає спертим повітрям конфеті вчорашніх ґазет
поодинокі перехожі ховаються під скло парасоль
все вище здіймає свій прапор Залізний Місяць

Iron Moon

ґранітне небо побито краплями зірок
плювок за плювком вони заполонюють його територію
наступаючи на розпечений Залізний Місяць
й коли вони нарешті захоплюють його у свій полон
Всесвіт освітлюється новим сяйвом
сяйвом Великого Золотого Сонця

Great Golden Son vs Iron Moon

Great Golden Son

Велике Золоте Сонце знову приходить до влади
аби в кінцевому результаті знову втратити її
на користь Залізного Місяця

Iron Moon

і так триває Вічність.

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно.
Я із нього димом злітаю.
Я викидаю
у нього легені.

Ще одна пачка
померла на моїх губах.

А ти так далеко.
Співає радіо.
"Ти подобаєшся мені".

Я тобі написав SMS,
а ти мені знову
не відповіла.
Чому?

"Еко-FM".
Чому замість тебе?

Левандівка. Гуртожиток.
Вікно...
Я думаю...

Мій відбиток на сусідній стіні.
Я курю у вікні.
Дим за димом.
Плювок за плювком.
Я затягнувся
і видихнув.
Потім сплюнув -
неначе легені плював.
На асфальті внизу -
мої легені.

У повітрі нагорі -
мої легені.

Я не люблю свої легені?
Та ні, я себе ніби
люблю.

Тоді чому
я видихаю свої легені
і випльовую їх на асфальт?