Що блукаєте, ваша величносте, поміж горбками
поховань недосягнутих цілей, уламків надій?
Що посіяли ви, те й пожали своїми руками,
а стерня буде тільки стерня, як би не нарікали,
хоч і квилить душа, не загоєна після падінь.

Пане Ліре! Ви так захотіли зрівнятися з Богом,
(лиш йому підкоряється світ без фортець і багатств.)
Та з пустими руками ви попанували не довго -
залишилась дитяча любов неоплаченим боргом,
і посіяне зло, як відлуння, вернулось до вас.

Для душі ви, у розладі з нею, знайшли порятунок -
скаламутивши розум, ви стали мудрішим стократ.
Як офіра від долі, всемилостивий подарунок,
як для невиліковного хворого - трунок,
мить - і звільнення від непосильних умовностей - грат.

Ваші гени в нащадках успішно витримують іспит
на двуличний танок на костях благородних ідей.
Ані біль від недуг, ні ворожожахаючі вісті,
не порушать здорового глузду в уявах батьківських,
як байдужа колодка на душах у власних дітей.

Протягом останніх десяти хвилин
Я Вас дуже любила.
Я дивилась на Вас і бачила дзеркала.
По усьому Вашому тілі
Знайшли своє місце дзеркала.
В долонях, щоках, на вухах.
Ви блищали, наче осяяний сонцем
Солдат з золотого пилу.
Таким я бачила Вас
Протягом десяти хвилин.
І дивувалася,
- Чому не відриваю погляду?..

- Тому що це чари,
Моя зачарована Рапунцель.
З висоти вежі ти торкаєшся місяця,
Твоє волосся посипане сріблом
І шкіра напівпрозора. Блакитна кров,
Повіки твої з бурштину,
Моя Золота Рапунцель…
05.11.08

(Амурові)
Що нас чекає, ти не думав, милий?
Коли оці солоно- сірі хмари
Вже виплачуть, нарешті, до останку,
Свої потоки чорно- білих сліз?
І горизонт, скалічено- похилий,
Просяде тінню як імла –примара,
В один з холодних мряковитих ранків
На перетлілий думкою карниз?

Що нас чекає, ти не думав, милий,
Коли порветься та тоненька нитка,
Де щастя ми нанизували спільно
З тобою рік у рік, і день у день?
Коли не стане вже у неба сили,
Триматися так високо й зенітно,
Коли воно утомлено і щільно
Нам на серця і голови впаде?

Ні ти не думав. То тобі й не страшно.
Не думати- не боляче й не жаско,
Не придивлятись- то біди й не видно,
І взагалі, ти не клаустрофоб...
А я збираю вогкість неба в чашу,
А я міняю ниточку на ліску,
А я тримаю, бо каріатида
Високе небо, не упало щоб...

осідлати дракона – сум’яття нап'ясти
і пірнути з розгону
у горно світань,
оксамитом вітрів пов’язати зап'ястя,
і вдихати політ, як украдене щастя,
ці шляхи – до Вальгалли -
і ти будеш там -

одинокий берсерк,
посивілий провидець,
неприкаяний серед вовків і людей
я би шепіт тобі прикладала до вилиць,
і, тамуючи подих,
чи погляд, що видасть,
не питала,
куди ця дорога веде

за тобою, волосся та острах - у вузол,
і долоню голубить руків'я меча,
не за таляри куплена жінка чи муза -
вибухають сузір'я і ріки у руслах,
коли ти
мимоволі
торкнешся плеча;

коли відчай з узди випускаєш
на волю -
чи то місяць уповні, чи в голову хміль
нагадає холодне повітря - нас двоє
мій загублений воїне -
вороже мій

снова октябрьское горькое небо
дрожь медных жил в бирюзовой жаровне
пущены в стеклах зеленые стрелы
луковым солнцем белоголовым

костного света артритные пальцы
склеили дни слюдяной паутиной
легкие дышат серебрянным тальком
пороха листьев иссиня-осинных

снова надорвано сердце герани
мучают полдень бледные звезды
вновь тишина расцветает кострами
в небе горят корабельные сосны

що втрачати розвінчаній королеві?
тільки волю
і руки свої - сталеві
ця маленька рибина
роздерла невід -
і позаду зоставила
сто морів

відчай випила –
губи солоні й досі,
камінь ребра голубив -
кричала досить,
на вершині всесвіту їй здалося,
що насправді море –
глибокий рів

що плавці –
не гірше за крила птахи,
мирне миро –
жереб гіркий невдахи

на її обличчі
в підніжжі плахи
не дрижать воронячі пера брів

на молитовнику - пальці тонкі
сльози
на срібних тарелях
по лабіринту блукають роки
мандри
за шрифтом Брейля

опір – на попіл
а тугу – на пил
тіло – за ними по колу
те що Творець недбало ліпив
те що зникоме і кволе

скільки топтати на втіху вітрам
наст зеленого рясту?
у сповідальниці хижа мара
потай укрилась під рясу

крізь віконечко кігті повзуть
мить – і лукавий пригорне
в мороці чорному ніби мазут
кучері – збурене горно

Ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Меняем обличия
Загоняем мерзости
В кубы
Без выхода
Мой маленький сот
Сотни других
Маленьких комнат
Будет сдвиг
Порвутся стены
Раскроется рот
А может просто порежутся вены
И без сомнений
Дерзостей тонна
Целое море
Выльется на кого-то
И станет легче
Но ради приличия
Сжимаем губы
Закрываем рот
От дерзостей
Запрячем в кубы
В одинаковые соты
Свои чувства
Мерзости.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Викрики з потойбіччя
Викрити сни
Викрутити страх із обличчя
Використати як пластилін
Я люблю, тебе, Марку
Тобі варто жити
Це ж таке щастя – знімати кіно про веселку,
Вештаючись перед кінцем світу
По тихому дикому лісу
й кричати: «Я люблю тебе!»
Знімай мене в кіно
Знімай з мене одяг,
А з себе кайдани,
Я тут. Поруч. У серці мого світу.
Я – Жозефіна. Чергова і нарешті остання
Для тебе – єдина радість...
Крихка, мов земмля, м*яка, мов трави...

Ідеальне стерво з незалатаними ранами,
моток обцвяхованих ниток
головоломка, лабіринт, нарешті шарада.
Вгадай мене.
Дай мені вирок.

Павук залежний від павутини
Ковтаю пігулки .головоломка.
Порожній присмак миттєвої днини
Періодична ломка.
Критичне мовчання . загублені суті.
Блукання завмерло на першому місяці.
Йому я здалася безвимірно сплутана -
Свої сотні років просиджено в клітці.
Закриті відкриті. Очі з орбіти.
Прокручую спогади, змелюю мозок.
Ковтаю від світу брутальні відповіді.
Блюю від передозу.

...Старенька казка, бабусин светрик
Хата у джемі з запахом лісу.
Спалені начерки, схований вітер
В кишеню серця-
в порожнє місце.

Цвинтар моєї спадковості
Вустами холодного болю
Втрата свідомості
Молиться
Безвихідь моєї любові
Марлевою пов’язкою
Венами на обід ввечері
Стрибає з даху моє щастя
розбитись приречене...

в очах, втомлених від незмінності,
проповзають червоними зміями тріщини..
набридає в собі замикатися
і в страхіттях висіти на виселиці...
...це тобі – просто смуток, а мені –сперті повені.
Де мовчання лікує лиш тоді, коли боляче...
І феномен ілюзії – реальніше дійсності:
Безперечно, ти правий у своїй недоторканності...
Я цнотливо торкаюсь твого відображення,
Я годуюся маревом, лікуюсь питаннями.
Вони кращі за будь-які літери-відповіді....
Вони ліпші за будь-які наслідки...
(гірші лише за твоє мочання.)
і весна дихає маніакальністю:
її щастя – плід сюрреальності.
Я в ній розтікаюся венами,
Запихуючись галюциногенами.
А в очах, втомлених від незмінності
Залягає принцип дзеркальності:
Імітація вмотивованих пристрастей...
Мій стержень кохання – плід сюрреальності.

Янголе, ти опускаєш крила...
Крилами тануть густі озера
Радіус Сонця – струною подертої скрипки..
Кинуті в воду криваві гвоздики...
Крила лиш
лишаються повзти по стелі
ліжко спостерігає за струмом
музика скрипки зриває паркани
нирки відмиті на чорному ринку.

Богові треба прості забаганки:
Китицю глузду тримай у секреті
Тінню...

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

в очах твоїх сестро
живе таємниця
пустила коріння в зіниці твої
вона
жартівниця
укотре насниться
і ти – як черниця – затягнеш краї
подертого плаття у плямах чорниці
вертаючи в дні
із уявних боїв

вертаючи в будні
втопаючи в буднях -
гумовці - до хати багна не тягти
пригріти змію - таємницю на грудях
і так –
хоч нелегко –
нести до мети
ці кроки марудні –
і в липні і в грудні
отрута стікає в долоні пусті

і пахне мов яблуко з райського саду
гріховна
подібна до казки
така…
летить бур’яном з-під мотики досада –
робота як завжди горить у руках

жалі залишаються сестро позаду
в зіницях плющем -
таємниця жалка

Мне говорили: она ужасна
Мне говорили: не хочу её знать
Она людей разрывает на части
Она заставляет с собой воевать
Мне говорили: её не осилить
Она как заноза, надолго застряв
И сильные люди мне говорили
Что душит им горло она как удав
Мне говорили: она уничтожит
Все твои мысли кроме одной
Эту на ксероксе в тыщах размножит

Не слишком ли много о ней было слов?
Мне кажется, что ощутил я любовь

Движение ночного поезда
Опьянённому сродни
Плавится масло
Пытаюсь слизать мысли
Когда мир только начался
Был вкусным
Голодный
Ел что попало
Путь проложил металлический
Когда темно и глаза закрываются
Жди, скоро
Эндорфиническая
Нежно вернёт к началу
Двадцать пятого кадра
Яблоню сорвёт с корнем
Плод её созреет завтра
Но вкус молока
Ты больше не вспомнишь

Замість повітря – мед.
Ходимо з кошиками в кишенях,
Їмо,
Насолоджуємось…
Завтра знову вогонь
З-за горизонту.
У вигляді жовтого сонця -
Величезний омлет…
Їмо,
Споживачі…
23.02.08

Жовтими промінчиками очей
Блідо-рожеві троянди
Спостерігають за
Мною і ним у вітальні.
Чверть години тому
Я поставила їх у кошик
Додавати кімнаті витонченості.
Він приніс їх заради любові
До мистецтва німого кіно.
21.04.08

Ось небо. Вічне і завжди мінливе.
Над горизонтом - хмар хвиляста грива.
За ними інша хмара височіє,
Її вершина, наче сніг, біліє.
Над усіма здіймається та хмара,
Немов гора, немов Кіліманджаро.

Проходить мить - і не лишилось сліду
Від цього неземного краєвиду.

З-під купи хмизу в"ється цівка диму.
Дим стелеться і сіється між сосон,
І крони їх у сивому серпанку.
Жучок біжить від вогнища щосили.
Вогнем взялась зелена вітка хвої,
Затріскотіла, пихнула й погасла.
Та знизу, з-під гілок випурхує живий
Червоний язичок вічнорухливий.
Притух, і раптом спалахнуло
З усіх щілин, заструменіло вгору
І - гоготить багаття!
Язик вогню, роздмухуваний вітром,
Схопився за оцупок деревини.
Мов здобич звірова, запручалася гілка
І тріснула пучком яскравих іскор,
Посунулася вниз.

А вітру гул в старих верхів"ях сосон
Несеться здалеку і вдалині зникає.

Частка вогню від решти відділилась,
Пірнула у траву і згасла без поживи.
Вершечок гілки, сизий і крихкий,
Розпався попелом. Навколо жаром диха,
Потріскує деінде ще вогонь.
Перегоріло.
За мить, для ока невловиму,
Вмирають і спалахують нові
Скрізь по вугіллю цяточки вогню.

Мов дрантя й шмаття потоптати її душу
у світлі місяця, під музику ночей.
Брехня. Нечесність. Ти не бійся. Заворушу
війська для бою переможного — з плечей
впаде обов'язок миритися догматам,
і жити чітко за інструкцією. Ти
своєю ревністю прикув її, лещатам
змиритися — змирилася. Давай, лети!
Ти ж вільний птах, не те що... А вона... Сидить
в кайданах параної й страху зморена
контролем, мов під вартою. Єдина мить -
з темниці вийшла з вигуком “Не зборена!”

Нарешті, Господи, відкрились в неї очі,
вдихнула свіжість ще не зниклої роси,
повірила в численні сни, що мов пророчі
застерігали... Далі сам неси
свої нездійснені фантазії-ідеї.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

Марю........................................................
тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

хмари........................................................
по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

жаром........................................................
що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

21 Листопада 2008

Так попастись у павутину сирих під’їздів,
так попастись – і для історій навік пропасти,
стати з ними одної крові, одної касти,
позабувши про те, що ми генетично різні,

позабувши про те, що з ними не вип’єш кави,
залишати листа у порожній пивній пляшчині,
щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять –
розгорнули його цегляними_до_пліч руками

і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо
і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер,
аби їх без кінця і краю в нутрі варити,
наче бульбу в мундирах або капустяну зупу,

чи підслухані щохвилинно нудні балачки,
обивателів цих під’їздів – тюремних камер -
про дієві прийоми очищення труб чи карми,
хто свистить на горі, або скільки до неба рачки,

скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри...
Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи!
І будильник лунає лунко, немовби ляпас,
тільки люди – лише опудала
вбитих
звірів.

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

В літо 6590 (1082). Помер Осінь, князь половецький.
Повість Врем"яних Літ


Це тризна за Осенем, половецьким князем.
Горять очі днів червоним екстазом.

Заходжу нахабно, мрійливий злодій,
в утроби його погребальних лодій.

Очі його - як вода непочата,
у згортках глибоких його чорна шата.

Закляття шепочу я, маг чорноризний,
щоб мить не минала солодкої тризни.

захід озолотив
золою вкрите
сіре за віконня сирої осині
досить
згадувати досі
про мене
проминуло
ти все ще живеш минулим?
я твоє захоплення
восени захоплений
залишив на піску
сліди
вислідиш
знімеш на плівку
вчиниш ґвалт
зґвалтуєш
брудне дівчисько
ніби
холодні долоні
зігріти
падає листя
майже вогонь
годі злитися
може це злочин
серце відчинене

ти мовчала… «не йди» не звучало із вуст, та чекав я -
як чекають на про'щення поруху зрошених вій…
мій відспіваний дух – під акомпанемент мирослав’я -
сповідався під образом божим в кутку безнадій.

бані дощ обмивав,догорала свічками правічність -
ти зректися не встигла,бо крилос зберіг ще сліди…
я молився тобі – і у скронях луною магічно
великоднім калаталом било не чуте «не йди».

і здавалось мені – хоругви почорніли хрещаті
від мовчальних молитв, від несказаних осінню слів…
прилечу мов на крилах і завжди я буду чекати,
щоб почути із крилоса знов твій надірваний спів.

То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

І навіть коли сонце нас зрадить,

Ридати ти не будеш, ластівко,

А просто мовчки складеш крила в польоті.


І ті, що бажають твоїх солоних сліз,

Радіти не зможуть, навіть втративши,

А ти згори,всміхаючись, дивитимешся на смертних.


І навіть коли світ цей стане воістину диким,

Розчулити тебе не вдасться навіть дитячим крикам,

А тільки викликати ледь-ледь помітну посмішку Джоконди.

Хай лежать вони недострілені,
а горить душа перевтіленням.
Не в кирилиці - то латинкою
мати-й-мачуху материнкою

називатиму, щоб не гнівалась,
щоби думала - позабув колись
молоко в крові - де подіти то,
що так проситься під епітетом,

що не знає як поділитися,
перекраятись через митниці,
що як виросло - стало крицею,
безсердечною нестолицею.

Тільки роджені - а вже сироти,
ще не сказані - скажуть - іроди.
Що ж - як виросли не в кирилиці
зі словами на куцих милицях.

Що німим-німе - кров`ю виллється -
сором вижене та й на вилиці
і змиватиме з міни почесті,
наділятиме однобокістю.

Думка виросла не в кирилиці
і латинками б`ються крила ці.
А як виб`ються, то триватиме
буриме "ні-ме" - мова матина.

13 Листопада 2008

Вийти - і ясно,
і ні на кого
тінню не впасти,
ставши за Богом.
Дертись до неба
деревом роду.
Словом до себе -
каменем - воду,
піснею - люду,
серцем - дружині
битись у грудях,
совістю - сину.
Гріти надії,
мерзти до тями.
Що заподіяв -
треба часами,
не поза очі,
бо перед ними
впасти не хочу.
Скласти би рими -
долю за море,
гроші на вітер,
бачення хворе,
сенс поміж літер,
полем для зору
стати у битві
за непокору,
щирість молитви.
Випасти думу
на пасовищі -
в місячних рунах,
нотами вище.
Глибою глибше,
крихтою більше
час перекладено
мовою вірша.

12 Листопада 2008

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

І тиша запала, неначе гранітна плита,
і місяць - дурний самогубця - шубовснув у став,
і стала ця нічка, як бочка дірява - пуста,
тупа порожнеча, що тисне на груди і плечі.
Уривки зі зречень і речень - такі недоречні,
як танці на цвинтарі . Годі тримати – зостав,

цю лялечку із порцеляни, дрібничку чудну -
між листя опалого, очі-опали замкну,
затиснена здобич у лапах п’янливого сну.
Ця осінь - падінь череда чи руда потороча,
що видива безвістю – ниткою чорною строчить,
зурочить - і виходу більше не буде?.. А ну

мовчанку мою розміняй на словечка дзвінкі,
і, може, від звуку важкі позлітають замки,
і, може, я знову торкнуся твоєї руки –
і злива лунких метеорів розсиплеться, може…

І я повернуся на вибрану стежку, мій Боже,
і буду незмінно іти на Твої маяки…

В них не прихмарні а швидше примарні тіла
хвойні фрегати так колять це стомлене небо
і, не солодкий, - солоний - калиновий смак
руки чиї підніматимуть завтра вагу твоїх неводів?

мертві розвітлі народжені з плоті і днів
ніби осінні бурштинові світлі і чисті
зранку дерева здається ці йшли по воді
в них на корі і долонях твоїх хто порівнює числа?

темне, сполохане в нас - леґіони птахів
ми - це містерії в цьому закритому лісі
там, що почуєш чи скажеш - це дихання, вітер -
флот що направить у море твій завтра, уліс!

що ж, нам - проказа, і знаєш, всі німфи - німі
ніби мовчать, а вчувається - хто ви, ну хто ви?
тіло алей цих тепер одягається - в мідь
срібним деревам тепер виростати - високим і хворим

Хвилина мовчання…
… Мовчання вічність…
Ми падаєм в прірву холоду й страху
Колись було добре та нам стало звично
Без болю у серці жити як птахи
Вільно… щасливо без всяких поривів
Заздрості нерозуміння
Та й без кохання просто так вільно
В дірявому жить павутинні
Затемненим поглядом дивитись у даль
Закритись за бронзові грати
… Нажаль
Не завжди вони заховають
В свої тепло затишні лапи
Не врятує той світ кольорів веселкових
І відтінків рожевої мрії
І сюжетів таких за банально – казкових
Що цілують нам солодко вії
Солоні…
Солоне обличчя солоне –
Символ моря якогось безмежжя
Символ суму розлуки та горя
Символ вічності що безперечно…
Тільки було би вічним хороше
Але сірі маси нажаль
Вже погрузли по вуха у чорне
Як би витягти їх з не бажань…
Так по - людськи жити щасливо

А далі все було книжково і шаблонно:
щоночі втечі у Мілан, Париж і Лондон,
на чорні ріки, діамантові копальні,
нові світи у межах однієї спальні,
де простирадлом розсипалися троянди,
де на шпалерах оживали дикі Анди,
де виринала з-під подушок анаконда,
і я була новою дівчиною Бонда,
уміло цілилась - і падала в обійми,
і на марничку перетворювався біль мій,
на серпантини кольорові паперові,
чиї краї, бувало, ранили до крові,
летів до стелі голос - білим птахом ніби,
і яскравішали над головами німби...
але розстрілювали рай оцей пречистий
ранкові промені,
безжальні,
як фашисти.

в тумані що зранку
робить тунелі
людей приймає
з вогкої панелі

я їду на пари
в ранковій маршрутці
і сни недобиті
ми ділим на всіх

я їду на пари
в ранковій маршрутці
поруч дві жінки
вони з бодуна

і участь у тексті
їх надто проста
я їду на пари
вони ж з бодуна

купа народу
маршрутка мала
ми їдем до сонця
вони з бодуна

вони з бодуна
вони з бодуна

я ж їду на пари
в ранковій маршрутці
"ми їдем на пиво"
бурмочуть жіночки

к какому рождеству звезде штыку
что толку говорить когда не помню
слова тесны друг другу в их стыку
полынный вкус которым ты наполнен
там красный флаг шиповника и май
их только шесть а все же нет возврата
возможно невозможное с ума
сойди в последнюю их зелень завтра

сойди куда ты хочешь и ступай
спеши пока стрела куда к закату
там журавли летят чего тепла
им все равно что надпись видишь занято
и что тебе итак твоих атаки
ты сам себе рак овен и венок
и хочется чтоб уцелели завтра
мы на рассвете а сегодня все равно

ну будто все равно что ты на грани
и патмоса и прочих островов
ну что тебе блазнится там граали*
ну корабли ахейские ну волны что еще


* - грабли, в современном понимании

У нашої казки раптовий зачин.
(Свічки поблимують не-
терпляче.)

Заходить місяць в оправи вікон.
(Сьогодні я з ним порівняюсь віком.)

Та казка краща, яка недовга.
(Час за дверима настирно човга.)

Слова набувають тут зайвих значень.
(У нашої казки раптовий зачин.)

Марно плекаючи острах надійний,
Змиється відчай із губ порцеляни,
Скріпить стрічками не сховані рани,
Зникне, розплавиться в простір безмірний.

Здалека, з ночі прилине мажорність,
В танець закрутить, розкаже про щастя.
Музика тиха уловить у снасті
Ще не забуту слізьми безтурботність.

Струни неспокою зірвуться вчасно.
Краплею скотяться шибкою болі.
Пісню співатиме з хитрістю долі
Голос кохання, що з півнями згасне.

какой тебе эвклид своих начал
где спрятал геометр твой лодку локон
сомнамбулой кто ходит по ночам
считает дни он ест акрид и локти
в лесу гуляет где деревья мачт
их лист летит на землю желт и ломок

а между тем ты кто лаокоон
по дереву творяше песнь двуусту
ты высыпал с век вещи из мешка
ты школьник у доски стоящий устный

и вот тебе цветку ушибу цели пуль
я непришедший я уродливый и лживый
хоть мертвым хоть живым скажу я будь
хотя б моей язвительной улыбкой

безногим нахтигаль ты нигиль наг
с одной рукой а все ж я верю будешь
ты сам себе номеном геммой гамм
ты запоешь ты склеишь лего буквы

Горизонтально спокій я шукатиму на стелі.
В уявних образах яскравістю до сліз уп'юсь.
І потону навзнак в п'янкій, солодкій карамелі
Твоїх несказаних в розлуці слів. Пробач, боюсь.

Я з тишею змагатимусь у рівній боротьбі.
У болях і самотності стрічатиму світанок.
Рядки писатиму в стрімкім натхненні лиш тобі.
Цілитиму думки та спогади від стиглих ранок.

Та в прохолоді ночі прошепчу твоє ім'я.
Губитиму навмисно погляд серед моря неба.
І запалю маяк - незгасного в біді вогня.
Це ще один нестерпний день із статусом “без тебе”.

Немає страху.
Ця любов – свята
вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека…
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Затихла музика…
І з ракушок сріблястих
Вже більш не линуть ноти відчайдушні,
Бо настала нам пора відкласти
Цей хаос звуків непослушний.
Пора прислухатись на мить
До крикливої тишІ
Бо так багато нашептати
Бажає нам: тобі й мені.
Манить нас голосом зірковим
А зараз ніч а зараз ніч,
Поп’ємо чай з смаком медовим
Із тишиною віч-на-віч.
З тобою разом та водночас – ні.
В нас з тишею окрема тема
Мені про тебе розповість
Тобі про мене.. мене.
Давай послухаємо тишу
Непорушним поглядом у даль
Ти на схід а я на захід
Давай обнімемось, давай?
- Скажи, тобі казала тиша
Як сильно я тебе люблю?!
- Казала..
Казала й те що не залишиш,
Як лиш зістарюсь, як помру..
- Так! І за тобою, моя кохана
Не витримає серце болю,
Твоя душа мою забрала.
- Ні, вона одна на двох,
Вона могутня, вічна,
Вона палатиме й не згасне.
А це тобі казала тиша?