Рок-н-рольно жилось
і в лахмітті ходилось
краю й меж не було
пісні сміху і силі

блюз як пензель торкнув
в колір снігу по скронях
роки мчать в далину
мов пришпорені коні

так попсово тепер
в мішурі остогидлій
рок-н-ролл зовсім вмер
а фіналу не видно

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

сьогодні деНЬ твоїх відлуНь
і відображеНЬ -
шугає тіНЬ (як лаНь чи луНЬ?)
зізнаНЬ і вражеНЬ…


мою би ліНЬ у твій полон,
у лоно мушеЛЬ,
в тепліНЬ-купіЛЬ твоїх долоНЬ,
у ріНь зворушеНЬ,


щоби відчути поміж хвиЛЬ
сумліНЬ свідомісТЬ,
глибіНЬ - під кіЛЬ й печаЛЬ весіЛЬ
забраТЬ натомісТЬ,


і в даЛЬ бажаНЬ і воскресіНЬ
сяйнути птахом,
я - в деНЬ, бо Ян , ти - в ніч, бо Інь
"із" добрим знаком…

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

Очі закльовані зорями,
Пальці порізані струнами,
Вуха піснями оглушені,
Тіло розписане рунами,

Серце напоєне росами,
Ноги скалічені мандрами,
Кроки відлунюють грозами
Шлях пролягає меандрами.

Руки мечами мозолені,
Груди пронизані стрілами.
Мені всі дороги дозволені,
Бо я - найбіліший між Білими.

ми сьогодні зайві – роздано всі ролі,
ідеали залишились в рок-н-ролі,
а тепер бездухі танці бандерлогів -
бандеролями летять привіти в блоґи,
і поживні, і практичні, і дешеві,
навіть те-не-знаю-що – уже в кишені,
а у кейсі, хоч літаю першим класом,
відривні талони на тепло і ласку.
віртуальні авалони-ерагони
на щиті – як зайва зірка на погони,
відсилаю на e-mail: «моя любове…» -
ніс піноккіо росте із кожним словом,
під сідлом ковбоя мережеве ласо -
що, як дике серце - лиш на справжнє ласе?

заримуй мені на згадку буґі з вуґі,
щоб судини аж потріскали з напруги

Тихо лежу в теплій воді,
Вона закриває мої очі,
Пестить, ніби долоні -
Хоче змінити тебе серед ночі...

Я чекаю на тебе ранком,
Коли місто бурхливе ще спить,
Ти прийдеш, але на світанку,
Щоб ніхто не побачив таємну мить...

Я чекаю тебе, коли ти мене
Ненавидиш, губиш, але цілуєш,
Я плачу, коли тобі боляче,
Але чому-чому мене ти дратуєш...

Я мрію стати твоєю тінню,
Дарую квіти твоїм коханкам,
Я ніби мелик у павутинні,
Який помирає сонячним ранком,
Я хочу бути поряд,
Щоб ти побачив мої очі..
Ти все ще віриш в свою єдиність...

Тільки я тебе більше, більше не хочу...

Знову лежу в теплій воді,
Вона обіймає мене до схочу,
Пестить, ніби долоні -
Тільки я тебе більше-більше не хочу...

1
До дев`ять лічені по тридцять -
то у весни пологи.
Зачата в перших променях
на любо-ложі літа,
коли по стегнах-пелюстках
до лона дів та квітів
заходить соковите щастя
та й на свої пороги.

2
Коли у серці пристрасна любов
душі та тіла
і бути третім
півням перепало насторожі,
у домислах прояснення,
немов плоди, дозріло
і привело
у спільному знаменнику
бездонне,
- Боже...

3
По серцю пізнаю
величність у людини,
а глупоту читаю
я по її устах.
Від сліпоти зайшла
у тяготу причина...
і наслідки виходять,
вниз головою -
в страх.

4
У спазмах небовид,
а хмари - лона,
а з них народжується в громах
злива.
Розплющує налив
дитя циклону
у переспілих в насолоді
сливах.

5
Запну весну на погляд
згаслим первоцвітом,
по краю неба клекоти лелек
знесу пером -
у кардіовірші мені
ураз тремтіти,
мов серця два,
одне в утробі,
інше - під ребром.

6
Іди...
Хай на ніколи
вагітне коло...
А в колі коле,
бо за колом - ТИ.

21 Квітня 2008

Чути кроки – мчать потоки до піщаного палацу,
як затвором, клаца оком білобока-папарацці –
диво хоче увібгати, кат, у глянець ілюстрацій
і чатує, що до саду вийдуть Вій чи троє грацій -

тут колись на пнях смиренно феї вели теревені:
як у пальці краль кусали жала - гострі веретена,
і перевертні ломились крізь епохи, через терни.
Час із бочки лився - вермут – налетіло стільки скверни,

розсипались кепські жарти, бородаті, ніби Кастро,
і лизала рання студінь плечі ніжні з алебастру,
на однім тепер – синиця, що голосить про піастри…
У гербарії розп’ято наші спогади, як айстри,

і списами коле в серце –
вже на денці тиждень страсний

Минають дні, роки минають,
Ти щось зробив – тебе згадають!
Як, щось погане – вічно живий!
Отак історія зложилась.

Заглянувши у глиб віків –
Ми бачимо таку картину:
Диктаторів там тьмуща – тьма,
А миротворців там нема.

Той, хто, півсвіту підкорив,
Народу сотні положив,
Чужі загарбав землі –
Живе в історії, як пан.

Його вивчають в школі діти,
Научні праці, пишуть звіти,
Та знов за ним дублюють в слід,
Загарбаючи білий світ!

Їх знов історія карає,
Де свій у спину спис пихає,
То інша сила повстає,
Захоплюючи все, що є.

Які імперії бували,
Але згадай – всі вони пали!
Які тирани, воїводи,
Чужії нищили народи.

Якії армії були,
Та перед кимось не встояли,
Їх літописи фіксували –
Щоб ми про них не забували!

Хтось там літак зробив, для миру,
З нього зробили бомбандира,
Та, розгромивши вражу рать,
З тракторів танки почали будувать!

З колгоспів – табори зробили,
Людей в них голодом морили,
Та всі кричали «Вся власть – Совєтам!»
Отак до Леніна з привєтом!

Про Сталіна казать не будем,
Цим лише лють людей розбудем.
Та взагалі – досить злодіїв!
Давай згадаєм благодіїв.

Хто, щось робив, задля народу,
В суспільстві лагодив погоду,
Хто ніс культуру в широку масу,
Та не розграблював, хто касу.

Багато лікарів між ними,
Людям добро вони творили,
Багато вчених, що хотіли –
Небуло, щоб складнощів в людини.

Письменники – моральний дух!
Котрі в пориві творчих мук,
Писали твори, що й сьогодні,
Люди читають благородні.

Давай же друже не смітити,
В історії сліди творити,
Щоб нас нащадки так згадали,
Нібито мир – ми здобували!

ти скажи що ти чуєш невже ти не чуєш ці дзвони
по мені пом’яни мене звисока наче з амвона
так недбало рядки повишивані чорно-червоним

ніби кара за давні борги переплутані масті
чи ти просто безумний картяр чи то батяр чи майстер
чи книжковий старий що пропив загубив свої снасті

маргарітас омріяні майстрові сняться і море
у мішках пеліканів заховані трупики мойви
і тремтять на піску і дзьобú їхні повні безмовні

не гарчать не гучать переломлено волю надвоє
і перо у ребро не печалься кохана загою
якщо станеш новою мелодія стане новою

на всі боки я каюсь тікають слова тарганами
недолугі правице і серце що буде із нами
не пали кличе клин краще з мене склади орігамі

поки гнеться папір
поки я ще не пил під ногами

Усе життя – немов стара білінгва:
Є світла і прозора мова дня –
Є мова ночі, де у темних лігвах
Блукають таємниці навмання.

Хоч мови пошановано обидві,
Вони в незгоді, наче вороги,
І сходяться щодень у дужчій битві,
Здіймаючи своїх письмен стяги.

Є знаки світлі – й знаки таємничі,
І я стою на тінявій межі:
Дві мови, овіваючи обличчя,
Однаково і рідні, і чужі.

Боюсь, що мов поплутаються межі,
Що їхні ріки вийдуть з берегів,
І вже не зможу знову я простежить,
Де мова сну й де світла мова днів,

І, мов на бруці кинутих поселень,
Поосідає пил на сторінках,
І проростатиме багряна зелень
Із літер, що їх виведе рука.

Стежки думок стеменні лету.
По сталагмітовім бажанні
стікає недолугість в Лету,
до стелі стелиться пізнання.

Стенутись серцю в мегастенах,
від стеклої застигти стели,
кулясту стелепнути сцену
у болю пережитих белах.

Десь між надиром і зенітом
зі стекою в руці Світило
не перестане стугоніти
та відтворяти Божу Силу.

У світ - розсипаний стеклярус -
нанизами пройти промінню
та в яре зодягати ярус
земного для душі тяжіння.

15 Квітня 2008

Антракт... і ширма таємниці затягнулася в устах,
глядач застиг, до дзеркала на мить підозрою прикутий.
Впивається його прониклий погляд, наче хижий птах...
У серці сухо - цвітіння облітає від пристріту в рути.

І не збагнути звідкіля несеться безперервно дзвін,
і невбалаганно "чути" цідиться крізь зуби недоладом.
На око - виміри углиб, збудованих зі стуми, стін,
дослівна стенографія небес - симптоми зорепаду.

Не зупинити ні терпіння, ні розради... Дійство де? -
Розмінене на славу та відплескане на біс єхидно.
А Правда, мов дитя усміхнене, на чисте слово жде.
Крізь ширму Їй буквально все, мов лінії з долоні, видно.


14 Квітня 2008

Пластмасові квіти і сміх механічного блазня -
усе, що розрадить. Запаяне тіло в трико.
Оцей балаганчик - тісний і паркий, ніби лазня,
і шкіриться попід завісою маска відразна -
Не грати зі смертю?
Неначе по струнах смичком,

пройти у балетках тонких по жорсткому канату-
тремтить парасолькою в пальцях надія хистка.
І міниться люд унизу, ніби маса брунатна,
шепоче: «Не вдасться…» Злякатися - значить програти,
а гідне падіння не гірше рвучкого стрибка

з-під купола цирку. Останній зі звершених трюків -
бодай би на мить - але захват підійметься з вуст…
Гойдається трос, ніби човен, і веслами руки
повітря голублять . І тиша - як голос розпуки.
І гадка - чи будеш ти поруч,
коли я зірвусь?

Коли, ніби глечик, розломиться натовп умлілий
від жаху і крику - і радості злої такóж,
коли ще з обличчя гримасу поразки не змили,
чи будеш ти…?
Сальто…
І серце утішать зболіле
живі пелюстки
і весела говірка Жако…

Як сказано в фрагменті Геракліта
Як сказано в фрагменті panta rei
Втікає осінь у затоки літа
Втікає не питаючи дверей

Смагляве наче руки некроманта
Із дальніми відлуннями літавр
Втікає літо частка цього panta
Втікає наче сіроокий тавр

Допоки час із водами тектиме
Проходячи крізь миті і крізь дріт
І руслами кружлятиме крутими
Не потребуючи воріт

І чути буду здатен я допоки
Хай буду я по той бік чи по цей
Я чутиму в Розділенім на кроки
Правічну Неподільність panta rei

11 квітня 2008

panta rei - все тече

...я падаю поряд, торкаюся між
безлісих округлих говерл
і трасу вивчаю, – вустами :) – без лиж,
а потім повторно наверх.
звичайно, не вперше проходжу маршрут
та є ще місця, де не був,
бо хочеться знову на собі відчуть
екстрим, а не що там небудь.
ковтаю востаннє жагучий озон,
відштовхуюсь – палки на бік!-
класично…нема заборонених зон,
є тільки не торканий сніг
і вітер в лице…а трамплін - як тобі?
це ж диво найбільше із див…
люблю я ці гори, й радію, що піп
Іван нашу трасу хрестив…

Навіть коли
коріння землі
ніжно її розірвуть
на клапті,
навіть коли
ріки вирвуться
з берегів,
очищаючи шлях собі
одночасно,
навіть коли
не залишиться снів
і в хрипі потонуть
слова про щастя,
навіть тоді
вціліє любов,
і це правильно буде
почасти...

Не руш ці хвилини, коханий. Вони бездоганні,
Бо стигне отрута у гроні гіркого зізнання...
Та спогади лізуть у двері, як гості незвані ,
І домисли цілять в любові незаймане тло,

Зберуться докупи гріхи і сформують півколо,
І, як в ритуалі, похилять тавровані чола -
А я їм зіграю фальшиве і пристрасне соло,
І виведу далі за місто, немов щуролов .

Закрию ворота, і серце поставлю на чати
З мечем із вогню. Повернуся. І буду мовчати,
І любі вуста затулю поцілунком-печаттю,
Хай пнеться на мур потойбічна і вічна зима.

Ти знаєш, є сила магічна бажання і слова,
Нехай цей зачумлений світ – як дешева столова.
Любове моя, це достоту була передмова -
Поставимо крапку. А зараз почнеться роман,

Позбудемось остраху, ніби шкідливої звички,
І речення поспіль вінчатимуть знаки окличні…
Я сукню легку одягну і нові черевички,
За безцінь пустивши на розі печалі пусті.

Під виспіви літа чи осені-прими рудої,
Варитиму їсти, твою колихатиму доню...
А десь Данаїди-бідачки у чашу бездонну
Спокуту нестимуть, проклявши дощі золоті.

Рапсодія ночі - ерозія тиші на скронях.
І пласт за пластом - відлітає утома зникомо,
це ліпка уваги, це творення світу з півсоння,
де місячне сяйво лягає на воду пластроном
в тонку галактично-відкриту жилетку поліття.

Збирають зіниці-жиклери напружено рухи,
під складками думка тримає за йоту рухомість.
Пізнання спрагливе породжує хибами сухість,
а небом заповнює зліплену вкотре свідомість -
мов сон, опадає на вічність зіркове суцвіття.

9 Квітня 2008

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

хочу додому
назад у маківку
щоб жити не суботами
а росами й туманами

я б цвіла блідо-блідо
щоб нікого не виручити
і нікому не зробити
виручку
зеленою голівкою

стану сірою
щоб на ранок прокинутись
у спасівському букеті

звідкіля ти взялася
така неповторна?
твоє тіло - оаза,
а життя джерело -
поміж стегон заласся -
виграва як валторна
і нуртує щоразу
в потаємності лон.

де покинуть світи,
забуття подолавши,
краплі мрій наших грішних,
мов навиворіт дощ.
днесь здіймуться хрести -
(не на «завтра» – назавжди!)
не у свастиках Крішни -
тисячів Пирогощ.

і правірні плюси
до грудей пригорнуться,
щоб лишити навіки
боголике тавро.
вознеси і спаси
наші помисли лЮдські
і направ сонця ріки
в мрію-сон виногрон

твоє лоно - оаза…
плоті квітка вогнева,
твердь жагучу прорвавши,
досягне твого дна…
звідкіля ти взялася
не питатиму неба,
бо так хочу, щоб завше
збереглась таїна.

варіації на тему кольорів де Латура

Між тактами прощання і почину
ніяке хитрування не схова
ту думку непоправну і злочинну,
що викрадає подих і слова:

ми відтепер з пасажами куранти,
ми відсьогодні з жигою Рамо,
роняючи стакато діаманти,
у нескінченність ночі біжимо.

І дві руки у чорно-білім леті,
й обернення акордів і облич, –
ти сумовитим звуком флажолетів,
а не словами ніжними поклич.

Спадають ночі барви темно-сині,
як малював колись їх де Латур.
Ми граємо удвох на клавесині
химерні почерки табулатур.

Енеї не знали, куди вирушає їх човен.
Енеї пливли в самоту, боячись припливти.
Енеї дивились в минуле. Дивились. І кожен
Боявся спитати: навіщо їм треба пливти.

Навіщо іти в цю безодню, в це море безкрає?
Навіщо цей холод пітьми, як немає кінця?
Навіщо «навіщо»? Навіщо? Нічого не знає
Ні Бог, ні вогонь, ні душа кам’яного ченця…

Гойдалась гойдалка. «Ги» — гуси ґелґотали.
І Вавилон стояв, мов зілля снів.
А чорні круки з сонця вилітали.
— Полів!

Кудись ріка текла сивоборода.
І випинались пагорби й лани.
В ґерданів квіт вквітчалась майська врода.
— Весни!

Хтось помирав і вилітав у вирій.
І все село вривало рівчаки.
І білі хмари руки мили в миррі.
— Ріки!

А за селом — неходжена стежина.
Кульга тварина. Звати Фабіан.
Так цілий вік — повторювана днина.
— Пеан!

І, що було, що завше, віки-вічні,
Зникало в мар-
му-
рову каламуть.
І тільки взимку, 6-го, у січні...
— Пливуть!

Лишенько цап один всю правду знає.
Але його не випустить кільце.
За душу цапа ключ впаде до раю.
— Яйце…

Студінь. Стогін.
Стихне гомін.
Сивий спомин лізе в комин,
лиже скроні до судоми,
тіла соломинку ломить,
обживає сни-хороми,
б’є у дзвони…
Ніби сомом,
плине біль - дубовий човен,
розум ловить…
Поміж брови
ріже подив -
Отче, змова?
Та спасення дивне слово -

колискова
пісня мами….
Амен.

А зрештою,
коли в горлянці застрягла осінь
і лоскоче зсередини то листóм, то чужим віршем –
це ще не щем.
Як послухати простаків – живемо при царі Горосі,
а шулік – у пору нікчем.

І коли за вікном – розбивають вікна,
десь когось убивають і щось несуть,
що ти вдієш? Такий залишили вік нам
і таку залишили суть.

На чотири стіни – голосніше звуки,
хай горлає хоч радіо чи ТБ,
і коли пролунає луна базуки –
як же добре, що не тебе.

Обережно вдягатися на імпрезу
(а сказали б колись – на блуд),
на підборах таких – то ідеш по лезу,
як німий на Останній Суд.

Це в сімнадцять – виспівують Марсельєзу,
барикад голосну красу.
Залишаю багатства старому Крезу,
а мені би дорогу мою тверезу,
і Тебе пронести, як одвічну тезу.
І я теж, може, десь там когось спасу.

В каламутній воді по коліна,
Руками вчепившись міцно
За два протилежні береги,
Намагаюся їх з’єднати.
Ранить стопи слизьке каміння,
Валить з ніг течія невпинна,
Тіні риб з крижаної Лети
До крові шматують п’яти.

Обсипається берег правий,
Захлинається берег лівий,
Кістяком уламків в намулі
Розбитий човен Харона.
Тіні мертвих, що ждуть переправи,
Шепчуть: "Хто це такий сміливий?
Йому вічність кують зозулі!
Ах, як личить йому корона!"

Зачаїлися Стіксу пороги
До часу під кригою січня.
Не ставай на підступний кришталь –
Ополонкою станеш сходу!
Прийде Квітень помити ноги
І облиє з оскалом цинічним
Зими крижану вуаль
Помиями талого льоду.



Марна праця: я зводив мости над потоком,
А Весна, передчасно розродившись повінню,
Переписує знов світову географію,
Береги перекроює свіжими ранами.
...Знов бреду я вздовж Стіксу натомленим кроком,
Хвилі дихають в світ астматичною осінню,
Кожен вечір для сонця шиплять епітафію,
Кожен ранок у небо потіють туманами...

Анетт
читає сонет,
Мугикає арію з «Привида опери»
Вступає до руху таємного опору -
Із вуст не почути ні скарги, ні докору.
З буденності сірих тенет
тікає Аннет

Агнесса -
похмура готесса.
Печаллю повіки навік татуйовані,
І очі печуть небезпекою повені,
Ковтає, як ліки, уранішні промені
В бою із надуманим стресом
самотня Агнесса

Марі
зав’язла у грі -
В пітьмі рік за роком тремтить параноїком -
Ховається в крихтах за джемовим слоїком
Від псів, помилок і безжальної логіки,
І мерзне у чорній дірі
Невдаха-Марі

Аліса
з казкового лісу –
Обдерті колінка і нігті обкусані,
Зростає на лекціях мудрої гусені,
Кролів обирає – за пишними вусами,
Що кролик – відомий гульвіса –
Не знає Аліса

І Ванда -
мускат і лаванда…
Розорює сцену уявну пуантами,
Блищить на балах із мундирами-франтами;
І зичимо в неї завжди діаманти ми.
З-під пальців тендітних у Ванди
Звучать сарабанди

Повіриш чи ні -
ці п’ятеро дів у спільноті чудній
віддавна живуть у мені…

Вечір. Вулиця. Ліхтарі.
Тиша згаслої запальнички.
Вечір. Вулиця. Ні душі.
І у вікнах уже ні свічки...

Слід у слід цигарковій дим.
І самотність, як сторож вічний.
Вечір. Вулиця. Нікотин.
Сльози. Дощ. Наче води стічні...

Перлина звуку у мушлі вуха,
видушуй душу і серцем слухай -
як Паганіні в погоні з тінню
перелітає на пальцях зграя
акордів тлінних.
У в`язах застум - застиглі яси
повагом важать задуху духу,
порив натхнення, пора прозріння
здвигає вправність, мов повінь в плавнях
ріки коліна.
Днедавню втрату п`є снажне скерцо -
громаддям громів облите серце,
несе в приполі не небо долю,
а жовтожари - осінню кару,
благу провину.
І так дитинно вітає осінь,
вчуває вчуле кохання босе.
Стужава туга, немов ядуха.
Від крихти звуку чманіють рухи...
та небо синє...

31 Березня 2008

привіт
ми давно не бачилися
твої сумні очі не давали мені спокою зі старих світлин
твої жорстокі ігри вилилися мені у порожній гаманець
і я вирішила прийти
я зараз живу сама
у будинку з дерев'яною підлогою і водостічними трубами
з яких стікають лікери
привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не чекав на мене
ти не згадував мене
коли викурював першу цигарку вранці
не згадував мене
коли ставив старенький чайник на плиту
не згадував мене
коли одержував листи від нових коханок
в колись нашу зелену поштову скриньку
не згадував мене
коли кішка починала плакати під дверима нашого східного балкона
не згадував мене
коли тобі приходили квіти з твого улюбленого квіткового магазину
я просила присилати тільки блакитні
ти ж так любив блакитні квіти
і мене
я точно пам'ятаю
мене ти теж колись любив
але
ти не згадував мене
коли я дзвонила тобі
а ти вішав трубку
навіть не впізнаючи мого зламаного плачем голосу
ти вішав трубку
а я
я кричала
що ми розлучилися
а я все ще люблю тебе
я кричала
що напевно у тебе так багато пилу на підвіконнях і книжкових полицях
у тій моїй кімнаті
я кричала
що у мене відклеїлися шпалери
а під ними твої картини
ти вішав трубку
ти не чув моїх сліз.
ну привіт
ми так давно не бачилися
а ти і не згадував мене
і може
може ти більше не любиш блакитні квіти
може ти
ти більше не любиш мене(?)

Розкупили квитки – то поїду у тамбурі «зайцем»,
у спасіння щільніше закутавшись, як в пуховик.
Чи уперше отак непотрібним засохлим окрайцем
догори підкидає недолі важкий черевик

по-солдатському жорстко… Мов оцет, гірка ця наука.
Провідниця, як фурія – чується лайка лунка.
Білі руки заламує пафосно Муза у муках -
з’їж цукерочку: все перемелеться – буде мукá,

буде сипатись, падати, небо мести світлотінню,
набереться за комір і тіло остудить, як сніг,
і розтане....Брудне підвіконня. Лушпайки з насіння.
І надія щеням сиротливо припала до ніг…

Свіжим вітром війне, як святою водою окропить,
і дерева махнуть капелюхами із верховіть.
Схаменеться вулкан. І дурниці, що сиплеться попіл.
Громадяни, спокійно - Помпея іще постоїть.

*(лат.) без успіху, невдало

розбери мене
на атоми і пусто_порожні обіцянки
мене і так вже лишилось на денці
мене і так вже розтягнули плаксиві дівчатка
на цитати у щоденники

розпиши мене
на іменники і приторно_солодкуваті метафори
мене і так вже критикували далі нікуди
мене і так вже сприймають
як брехливу чутку або вигадку

а все що лишиться
мільйонно_сказане "отченаш"
тричі_несказане "ятебекохаю"

ти знаєш
смуток він такий

він приходить
сідає на крісло поряд з тобою
не запитавши закурює
бере твою чашку і допиває ковток кави
що залишився на потім

попіл з його сигарети падає на килим
і від цього його присутність стає ще нестерпнішою

ти намагаєшся вигнати його
б'єш майже безсилими руками цьго нахабу
а він тільки сумно посміхається
і продовжує душити тебе своєю присутністю

знаєш
смуток як крихти
ось ти ворочаєшся всю ніч
відчуваєш
що щось заважає спати
а встати і струсити простирадло лінь
хоча ці чортові крихти абсолютно не дають спати

так і смуток
тільки крихти ці в серці
і лінь витрусити
і ходити важко

вирви з мене
протяги
скрипи
сніг біля ліхтарів
лабіринти і лабіринтики
кілометри
кілограми
кілобайти
міста
вірші
все
все

забери мій головний біль
зацілуй мене в чоло там де пульсують звуки набата

я ні в чому не винна
але готова випасти з кожного розкритого вікна в цьому місті
у весну
у повітря
вниз

ми
ті що підсіли на кайф від чужої ніжності "ніби_люди"
що закрили очі на світ
вимикаємо звук у всього стороннього
є хвилини
коли окрім тебе нікого більше не немає
натовп неіснуючою миттю розпливається
і все що чутно
це твоє дихання
і все що відчувається
це твій скажений пульс
небо джинсового кольору
що вводить голкою у вени принципи
звикай малюк
це такий наркотик
дотики побіжно
безглуздість фраз
і ми підсіли

у нашому випадку ломка
це те що буде після "я_йду"

ось така нісенітниця кошеня

у мене
нове ліжко
старе безсоння
відсутність снів

повинно стати легше

у мене
нові парфуми
старі спогади
відсутність відчуттів

повинно стати спокійніше

у мене
нова музика
старі проблеми
відсутність надій

-а ще говорять, що надія вмирає останньою
-брешуть
безсовісно брешуть
останньою вмирає любов
-а якщо її немає?
-тоді віра, що вона є

знімай
стоденну блокаду
зношений одяг
документальне кіно
роздираючий біль

спалюй
сірі міста
ненадійні мости
лякаючі калорії
своїм поглядом

прощай
назавжди
і так як прощала тебе завжди я

Вже місяць, як пишу листа
тобі, мій місяцю...І дорога молитва,
коли кленовий лист прикрив вуста,
й моє дзвінке світило знову зникне.
Вже ключ летить у вирій з журавлів,
а я усе топчу свою дорогу...
Скажи, навіщо ти мені звелів
пройти її, бо я вже не стонога?..
У мене навіть вже одна душа,
один лиш ключ, одна лише застібка...
І погляд мій, хоча б на півкоша,
хоча б на мить, та, мабуть, посвітлішав...
І я пройду свій шлях крізь свій туман,
і я скажу все Богу прямо в вічі!
Скажи мені, навіщо наказав
листа тобі писати цілу вічність?..

Десь
Щось -
Хрусь!
Ось
Там!
Сніг,
Сам,
Ніч...

Зирк -
Ніц.
Вир
Снів?
Бррр!
Страх:
Звір?
Птах?

Дух?
Враз -
Шурх!!!
Зась!
Вікном
Хрясь!

прожити цей день,
щоб нікому порад не давати -
ні другу, ні ворогу – жодних даремних порад –
за них дочекатися годі подяки чи плати;
стелити падіння байдужою м’якістю вати,
блищати німим діамантом вагою в карат,

у сил позахмарних собі і для себе прохати...
і жити з тобою, як двоє веселих гусей,
з мішком по цукерки ходити від хати до хати,
і зичити настрій хороший, як фільми з прокату,
чекати добра, що прийдешній нам день принесе,

не дати душі заблукати в чужому ніде -
здолати дистанцію,
гідно прожити цей день

Епоха величі плебеїв.
Епоха ницості владик.
Епоха влади фарисеїв.
Епоха де не чутий крик.

Епоха купленого суду.
Епоха зрад і стукачів.
Епоха блуду і облуди.
Епоха мічених тузів.

А раз дано тобі вершити
По різні сторони добра,
Зумій свій келих так допити,
Щоб і в останнє прохрипіти
Рабам: « - Я Цезар, а не цар!»*


* - вислів Юлія Цезаря, яким він говорив,
що він впершу
чергу – людина (Гай Светоній Транквіл).

З долоні дерева - і птахою у небо.
до зір, яких нема і не було.
І Саваоф підкинув чорний жереб.
Збулось...

Нічна самотність. Голоси пташині.
І чути стогін юної води.
Холодний камінь обіймає глину.
Іди!

І тільки ніч буває випадкова,
Уже і Він обличчя відвернув
і в кулаці розтер вогонь з підкови.
Жбурнув.

Морок б’є крилом у скло віконне,
Підганяє час, як білих коней…
Лунко-дзвінко цокають підківки
Галопують Бурки, скачуть Сивки,
Автострада гриву розвіває;
Змерзла, загортаюсь у слова я…
Світляки - нічна одвічна варта -
Запитали: а чого ти варта,
В чім ота твоя таємна сила?
На стилет перетворився стилос…
Та коли говірка їх бриніла,
Я стояла, як цариця Нілу,
Горда, наче прима із Ла Скала, -
їх на шпильки вміло натикала…

Як пашіє! А гори — мов пащі.
Сонце в небі ховає свій лик.
Пробирається лицар крізь хащі.
Він дереться крізь віття; він звик.

Чорна птаха все кряче і кряче,
Чорне небо. Морелевий ліс.
«Ти не йди, ти не йди, мій юначе,
Зупинись!». Він іде. Кроки. Тріск.

Теремок. Без дверей. Чорний-чорний.
А на ґанку самотнє дівча.
Чорні очі. А погляд — потворний.
Не дівча — павуча, потерча.

«Чом прийшов? Наче легко долати
Чорну стежку крізь темряву гір?
Нащо хочеш габу цю зірвати?
Подивись! Я даю тобі зір…»

Іржавець. Болота. В небі зірка.
Вовк завив, наче хто його звав.
І стікав ароматом горицвіт,
А Петровий батіг все куняв.

Купина із небесної пашні.
Пролилися на землю зірки.
Тільки тіні звивалися пташні,
І дерева були говіркі.

«Не підходь, як не можеш віддати,
Свою силу, свій гнів, свою млість!».
«Я віддам, все віддам. Як віддати?
Все бери, тільки дай мені вість».

Потерча подивилось крізь мару,
Крізь морелевий цвіт іржавцю.
І прикликало чорну отару,
А в руці простягло чебрецю.

«Залишайся навіки в цім світі,
І не май ти назад вороття».
Вмить розрісся буркун, його квіти
Устеляли шляхи в небуття.

І на тілі з’явилися цифри.
Знак-лентиго, чаклунське знання...
Сів візник. І розсунулись рифи.
Їде вершник, але без коня.

Їде вовком у світ незнайомий,
Бо назад всі шляхи розгубив.
І рокочуть небесні огроми:
«Чом ти долю свою незлюбив?»

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

.............Чи не тому вуста німі…
........................Ю. Лазірко

…полинути…де альфа і омега
сапфірами виблискують, де Вега
свій шлях таємний щойно почала,

де є вогонь і де немає скрути,
де все стається так, як має бути
і світлом повниться колиска золота,

де руки сильні все ще місять глину
і декілька рядків, написаних не в риму,
тавром лягають на німі вуста…

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?