Ми діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах -
безвинні,
тому - не вина,
бо правда - не бродила.
Ми наливалися щасливо
у грудях материнських,
та не сили
в найпершому дитини кроці -
воно ще не навчилось
плазувати,
а колискову слухає,
як гілля -
жовтневої сухоти
затяжні затяжки.
Ми спалені мости,
обпечені - тому зужиті,
а зруб на побудову -
у майстерні кисню,
котра зачинена
на зиму.
Скрижанілі,
як замерзає плин
у річці часу -
ми тріщини у лід,
запущені чеканням
по швам розбіглися,
щоб розлетітися
на всi чотири
вирії -
повернення у точку -
мить,
коли існує
позауявний слайд
на плівці пам`яті
та острах -
засвітитись.

6 Жовтня 2008

Конструктивно продукую слова
Живу кардіограмами ритмів серця
Інсталяція почуттів, - Ти програв
Дефрагментація диску "С"

І на мене нема антивірусів,
Спам від мессіджів повидаляєш
Перезавантажитися без примусу
Може, Ти завтра розкаєшся.

Я підбираю паролі -
Завтра взломлю систему
Ми в генеральних ролях
I розробляєм схему.

Хакери, лузери, юзери -
Стрьомна класифікація, -
Все номінально грузить.
Exit. Реінсталяція.

У монофонії поблідлих звуків
відізветься єдина струна
наших безтурботніх,
розфарбованих коханням днів.
Життя натисне кнопку “enter”,
і помандруєм туди,
де ще не ступала нога
напівмертвих людей.
А над головою
не припинить пекти
червоне сонце,
викликаючи біль.
Під “номер сорок” Моцарта
пропливатиме буденність,
ковтаючи страждання
наперекір любові.
Пожди, а що, як
добавлю трішки хмелю? -
“Ну от, хіба не говорив?”

      ...і останній привид
      несе привид хреста
      на привид горú ...
         Ігор Римарук

...із привидами хрестів
не привиди - радше люди
на привид таки гори
зіходимо крізь туман
оманливе молоко
лахміттям падé на груди
і привид таки хреста
незримий серед оман

і майже незримі ми
на рú мових простирадлах
розіп'яті й не-святі
закинуті в анти-світ

все справжнє неначе сон
у тому - у сні - все правда
і хрест і гора і ми...
мов книга минулих літ

Її спокій заплутався в касетних стрічках.
Запах начищеного взуття.
Подразнені губи. Кислі порічки.
Життя.

Вона засинала в чоловічих светрах.
Голі вікна. Засохла гуаш.
Шепоче радіо музику ретро.
Гараж.

Вона залишала себе на стінах.
Сантиметрові прості олівці.
І обіймала руками коліна.
Синці.

Вона помре у власній кімнаті.
Транспортний стогін. Секундний такт.
Її ніколи не будуть шукати.
Це факт.

                        Ewig ruft das Meer
                                        Gottfried Benn

бо - кличе море, хто ж піде туди
скидаючи одежу - невагому,
і замість неї - загортаючись у дим -
там – голоси, що з всіх сторін говорять,
і йдуть безліку – майже що пісок,
який їм море це дарує з сілью
чи знаєш, ти, куди заплив язон,
куди тепер закинеш свої сіті?

там - море - мертве, всезбираюче, цей спрут
плоди земні – йому у сховищ амфори
куди тепер ти тягнеш свої руки,
з безликим серцем, схованим у ампулі?

тобі – це море, з громом колісниць*
йому – вітрильників своїх брабантські віяла**
тобі це море, думаю я, сниться
ти вслід за ним говориш - альфа, віт-
а*** море завтра, знай, прокинеться дощем
сьогодні - день, в який відкрито двері
і входячи у них, не оглядайсь, бо ти уже
у морі - всезбираючому, мертвому





* = корабля дурнів
** = темні
*** = АЗ БУКИ

Покраяний, мов материнська сутність,
що втратила - що виносила п(л)ід...,
Святий Єрусалим - глибокий слід
Стіною Плачу через День Осудний.

Мінорний спалах свічки на менорі,
поневіряння тане парафін,
та тихо досі - не приходить Він,
щоби збирати за Давидом зорі.

30 Вересня 2008

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий.
Без торкання ніжного відправитись у путь,
де страждання й горе до бруківки жорстко гнуть.

Замісити в тісто кров червону із любов'ю,
та зліпити щастя, і прикритись грою злою,
і стискати серце у міцних обіймах снів,
і давитись пахощами спогаду, що грів,

і пірнути в озеро терпіння та чекання,
і ковтати залишки невинного кохання,
і кричати в пустку, відповіді дочекатись,
божеволіти, не знати та без меж кохати.

Мовчки по щоці покотиться кришталь зрадливий.
Згасне в темряві до забуття колаж манливий...

а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Буксую пальцем по дорожній карті -
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих - мостами варта.

А вистрілить один - і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою - "How are you?"

-Знайшов? -Та ні - шукаю драйв сабвейно -
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,

закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти - у минуле двері
та вітер змін при гаміркону спамі.

Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти - тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.

Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час - коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.

А вдома -

Як полум`я голодне - просить хмизу,
вечеря - чорне золото та тяга,
димить - до неба вітру васервага,
віконниці - мої кімнатні ризи.

26 Вересня 2008

(RH/PD/В.) Хендріксе, дякую)

Все...
Не складай мені на груди
Кубики льоду, суїцидного льоду.
Може знайдеш серед нашого бруду
Малу нагороду в туманну погоду.

Малюй мене вранці на фоні прозорому:
Білу й розхристану. Сліпу та розхристану.
Я ж не згорнуся в калачик від сорому.
Нечисте сонце на серці вистигне.

Будь. Це важливо. Твій вплив найтриваліший.
Дихання й голос. Оце так голос...
Я б хотіла тебе досконаліше.
I'm in red house. Where rock'n'roll is?

Сьогодні не вперше заплакала осінь,
вмиваючи землю своїми слізьми,
мене заманила у тугу. Та досі
вкриваюсь побитими грою крильми.

Відкинула золото, й срібло, й прикраси,
і книги, й картини — усе дороге.
Навіщо ти, осінь, закликала з маси
мене, мою сутність та серце моє?!

Танцюю й стікаю водою крізь пальці.
Я тану... Благаю, поклич мене в сни!
Калюжою чорною ліг на асфальті
мій Ангел-хранитель. Давай, борони!

Думками гуркоче, камінням кидає,
замкнула у клітці всі мрії, і в шоу
життя перетворює. Осінь кульгає
й турботи приносить без жодних розмов.

I.

Мутніють фарби від води,
"живу" - від стін. Чекання - стеля.
Мене на ноти поклади
тактильно серцю, менестрелю -

маестро світла і тепла.
Звучатимуть акорди щирі -
крізь небо милість протекла
і я ще раз собі повірив,

що зможу збудувати храм
на звук, як глибину криниці.
Крилато й холодно словам,
долоні - гнізда для синиці.

II.

Дороговкази журавлям -
зістарена завчасно зелень,
на вітер пущені поля,
дими - самітники поселень.

"Курли" - крізь груди, мов стріла
з розчуленим та чуйним летом.
Політ луною - "Тут була...",
розписане на миті - "Де ти?"


III.

До неба - руки, в землю - слід,
а голосіння поміж ними
карбує пам`ять в заповіт,
за нотами - лягають рими

у шерех - цуценям до ніг,
під місто - гицля око сіре,
на вічно втоптаний поріг,
поза яким - господство віри.

24 Вересня 2008

Коли очей очікувана радість
ще бігала дитинно під столом -
мінявся ветхий град у ретрограді
на зливу віхи. Під небес крило

нагнало щастя вітру на хвилину
і стало легше набирати вись.
Я звідтіля нацебрував руїни,
щоб освіжити в пам`яті "колись".

Ковтав, мов студень вороння у полі,
та розліталося воно в сто "кра".
Як в горлі сіло - скам`яніло болем
та помарніло в спогадах в стократ.

У тямі - шляхом вимотані нерви,
вояцький крок, незважена хода.
Провісник долі - янгола чи стерво
на милість подає життю. Перерва.
Душа і небо - нерозлийвода.

18 Вересня 2008

Астрал - криївка сонця, небо - настіж.
Заходь - з дороги витри ноги перше,
ти в себе вдома - годі світло красти
душі. Мов іклами вівцю задерши,

зривати листя - за теплом плерези.
Пошліть еона з пляшкою плероми!
Уроки й заповідь життя Терези
Зевс переписує словами грому.

Прогнуті терези - і мить камінна,
де погляд затерпає нетерплячий.
Мій гносіс - полум`я в руках каміна,
рукопис догорає, вічність плаче.

17 Вересня 2008

у попільниці недопалки очікування
думки ніби суглобів тріск
на годиннику вже напівздивування
втомою очі витріщає тиск
хребет вигне веселкою
з кров`ю нудоту вижену
пурпурово ніжний
по сніжній емалі розмажу
ще живий
перемотаю скотчем
горло розрізане
чорне збирається зграєю
застилає стелю
бунтує сни
у сухій ванні засинаю
до сходів нової весни

око гумовий дотик відкриє
здається скотч відірвано
мене ще криє
ліхтар ввімкнено
зіниці коло не рухоме
лікарняно
препаратами тхне знайомо
свого тіла поза
застиг
мені потрібна доза
тиші не порушив
рибою вустами заво…

Опять весна в моём сознанье,
Опять листва, с деревьев на земле,
Опять дождит и слякоть, лужи.
Опять пьянеешь, вдыхая воздух.
Опять теряюсь, нет догадок,
Опять кого найду, или…
Опять за нею буду бегать.
Опять её со мною нет,
Опять иду, ступая в лужи.
Опять слеза и осень.

16.09.08 г. / 21:26

Нічний міський асфальт у світлі ліхтарів
Пронизує похмурістю. Людська нещирість
Вбиває залишки мелодії вітрів,
Що шепче про добро й живу, не зниклу милість.

Закутуюсь в тепло пальта, та не сховаюсь
Від ницості людського роду. Де ми? Що ми?
Навіщо закриваємось? Не намагаюсь
Хоч якось щось змінити і позбутись злоби.

Почався дощ, і спохмурніло синє небо,
Його журба — моя журба. Лунає пісня.
Любові гімн? - Жебрачка на дорозі грубо
Співає. Господи, прости — вона не грішна.

На роздоріжжі милості й нещирості
Спинюсь. Міський нічний асфальт блищить росою -
Слізьми небес і тугою. Незримості
Не викоренити та не скропить водою.

Дощ розбився, вітер - парашут,
голубої крові - на відро.
То за ним по хмарах била б`ють,
виїдає гливке ніч нутро.

В жилах міста згустки порожнеч.
Є за що - гріши чи совість май.
Затушую ноти поміж втеч,
занотую в кроках тиші драйв.

На відлунні побудую гру,
із підмосток суті суєти,
де вагою й важелем є рух,
а до раю - зрізані кути.

Западе під очі доброта -
штрих на серці, наче пензля мах
в німбах, надмальованих котам,
у мишино-мокрих кольорах.

Хай лежить собі, а я піду -
піднесу її в думках до слів,
щоб на щастя впасти чи біду
та у дівах вилічити вдів.

Загорівся криком від реклам,
вивітрив кишені та погас.
Німби надмальовую котам -
кепський з мене нині богомаз.

15 Вересня 2008

легенькі помахи пера
і світ в твоїх долонях
піт тече по скронях

легенькі помахи пера
руки твої заніміли
кров холоне в жилах

легенькі помахи пера
і ти стоїш у житі
над прірвою в житті
і заходи всі вжиті
які б не були ті різкі

легенькі помахи пера
і входи всі закриті
лишились виходи круті

легенькі помахи пера
життя воно картина
нажаль вона єдина

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Це був замурзаний і рихлий вечір.
Встояти було неможливо.
Я намагався не торкатись течій
Сліпої зливи.

Дерева тнули небу сонні вени,
І струмінь білий прямо в очі.
Байдужі люди-манекени
В кишені ночі.

Прилиплий одяг з всіх сторін наждачив шкіру,
Ти прикидалась, що все-рівно -
Перевіряла болем власну віру,
Таку ж сумнівну.

Свинцева колиска. Мій день дуже близько.
Біла, мов борошно ніч.
З'єднавшись з водою, клейкою рукою
Виліплює крила до пліч.

Холодним туманом. Солодким обманом
Лягає на груди нудьга,
Й до смерті регоче. Весь день кровоточить
Поранена часу нога.

Дитячий малюнок. Я - твій подарунок.
Зав'язаний бинтовий бант.
Ніяк не залишу цю мрамурну тишу...
Відриєш собі мій талант.

TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
SH. O.
K. M.
E. M.

Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Короткою промовою на рострі

Моє життя у часі відлуна -

Глухе й різке, як серед ночі постріл,

І мертве, як забуті імена.







Так радить нам Арнольд із Віланови:

Широким в міру буде хай надріз

Для вільного відтоку злої крови.

Відтоку крови і нещирих сліз.







Це все одно - Сократ ти чи Петроній,

Що на тобі - чи тога, чи хітон,

І хто вночі тобі стискав долоні -

Чи Діотіма, чи малий Гітон:



Позавтра ти дістанешся до Фтії,

Перевезе просмолений човЕн

тебе у край, де вмерли всі надії,

відкритим руслом повноводих вен.







Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.







Між ними не було ніколи сварки.

Вони ловили світло з тої ж шпарки,

Коли дістали з ніші у стіні

Їх два трухляві тіла у труні.





Був менестрель похмурий Маркабрюн.

Він не жінок співав, а ратну прю.



Тут тьма така, хоч в око стрель.

І я її співаю, мене-стрель.








Коли зіграв він соло на педалі,

Всі відійшли у захваті подалі.

А він все грав у сіряці, в торбах.

Це грав або диявол, або Бах.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль.







Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.

I.
Засів надовго -
перезимовую мізерну скованість
у дотримуванні власної думки.
Обіцяю - бути твердим
собі на зуб,
але розраховую
на його наявність.

II.
Заробляю повагу,
як бідний в торбу,
і відразу ж
роздаю її ілюзіям.
Голодні ж бо -
три місячні паляниці спеклися,
як загризлося
впольоване щастя.

III.
Ходив поклонитися долі -
нагнули так,
що не мав права
дивитися просто в очі,
дивився тоді тупо під ноги,
щоби
не урвався ненароком
терпець,
бо такі глибокі близни,
де він впивався у серце,
що коли лусне і не стане
цієї пролазини для блазнів,
то тисячі хіросім буде замало
розродитися так само,
як тій краплі наболілого крику.

IV.
Час - впоратись з часом,
загоїтися в собі байдужістю,
стратити на пласі цноти
розбурханий нетямучим тинянням
осиний хаос.
Час - бити браво
всім бравим,
надавати право -
правим,
а бродячим -
брід.

V.
Хочу вмістититися віршем
на лакмусовому папері
перед пробою на вічність,
мрію вивітритись хмелем
від спорожнілої пляшки
дешевого вина,
благаю - ні благ земних,
ні блаженства небесного,
ні блакиті крові,
ні крил по блату,
ні підкови для блохи
чи блюзу для ноти.
Я благаю -
догоріти тишею
у пам`яті тих,
кому є чим ділитися,
хто знає
правдиву ціну
глевкого
насущного хліба.

11 Вересня 2008

1.
дощ виноградовим шепотом
проситься в теплі кишені
єдина нагода побути наодинці із тишею
зранку в неділю вчепившись в пташине крило
політати до ночі над містом

ти не бачиш довкола жодних дверей
(шоб вибігти геть)
а тільки ці двері в собі
(в себе які зачинено)
ти не бачиш довкола жодних під'їздів
де на годинку змовчати про осінь
упавши на сходи під тиском думок
шо виходять із берегів посивілої памяті
і несуть униз живота бажання
разом із гарячими ранковими голосами

в жовто-червоних затоках кленових листків
давай відшукаємо сірі дитячі кораблики
теплих вчорашніх дотиків
ти капітан і я капітан нам на двох тридцять сім
ми зовсім дорослі
влаштуємо битву
за холодні серця одне одного?

2.
коли Ти повертаєшся назад
шоб добре запам'ятати
втомлені риси своєї тіні
то помічаєш нарешті
шо тінь Твоя давно перетворилась на
срібного метелика
шо розбив стиглі мури мовчазних будинків
і весело кружляє тепер десь далеко попереду
необачно
вказуючи
Тобі
єдино можливий
шлях
до річок моєї любові
які пружно наповнюють ці вулиці
розімлілі від останнього теплого дня
поділене майже навпіл невпевненим
дитячим олівцем
на тіні і світло

3.
в один із днів прийде зима
важко осівши в наплечниках
заплутає пальці і заспані передмістя
принишклі в долонях
протягів з коридорів сну
шо викидають нас назовні на шорохке
просохле тіло асфальту
тягнучи кожного далі на схід
туди де починаються наші нескінченні історії
калатанням позолоченої ложечки
у філіжанці кави

4.
голуби спогадів злякано розлітаються
з цих вересневих балконів
помітивши Твої вигини
зачувши Твої стогони
голуби спогадів розбиваються в кров
о тверде паперове небо останньої осені
шо тихо вповзає в помешкання
зхвильовано оминаючи порожні пляжки
під стелю забиті попільнички
і нас в яких забито дихання
до завтрашнього вечора

5.
де все навколо скадається з тиші
де все навколо складається з тиші
де все навколо складається з тиші
і темряви
Твого вікна

6.
з якого добре видно
стежки стежки протоптані кимось
які огортаються довкола тендітних ніг
світло світло із жовтих вікон
шо огортає холодні руки
заглядаєш до кожної брами
розглядаючи скибки місяця
недбало розкидані нами
тої зими

і повільно холонеш посунувшись вбік
на самотньому синьому ліжку

Падають зі стелі елементи ночі.
Мозок-піраміда врізався в пустелю.
Як собі постелю, (і якщо захочу) -
Так і буду спати у чужій постелі.

Руки не складаю - діафрагма в русі.
Бог мене будує, мов складний конструктор.
"В погляд скла добавив. На, покористуйся.
Складнощі in future." Футуризм-інструктор.

Дайте мені тишу, речі навколишні.
Сон мене колише: "Упокіймось з миром".
Надька - не остання. Третій - не є лишнім.
Залишусь собою: хоч дурна, - та щира.

Опалений ненавистю — любити буду.
Проситиму прощень крізь біль для вас.
Не треба так дивитись на Іуду.
Він — ваш міраж Христа, що йде крізь час.

Закопаний у землю — жити буду.
Хай моторошно, хай мене знобить.
Не переймайтесь — здужаю застуду,
Бо мертвим легше видужати й жить.

З очима чорних хмар — літати буду.
І деревом з корінням до небес
Я все стоятиму у передвісті чуда,
Допоки світ пітьми і сонць не щез.

З руками у крови — просити буду,
Щоб квітку посадили там, де я
Лежатиму, забутий, в халабуді
З нічних троянд.
Хай прийме вас земля…

Я на машине умной высчитал,
учтя все тонкости и сложности,
что ты — мой шанс. Один из тысячи
невероятных невозможностей.

Понять итога суть ли, форму ли
всё не могу никак осмелиться.
И в то, что уравнялись формулы,
мне до сих пор еще не верится.

Пришла и места не оставила
для логики. Ты — исключение
из всех и всяческого правила.
Моя любовь. Моё мучение.

О.Д


горизонт,простори безкраї,
гори,степи,річки і
озера

тварини і рослини
дерева

квіти,пахощі квітів
шматок неба
там мене не треба,а хочеться....
зірватись і полетіти до хмар
до сонця...
але доля Ікара...

думки і мрії мої крила
листок паперу небо моє,
а сонце...

В пісок розплетений коси
пірнає моря срібний гребінь.
Я замикаюся на небі,
земні на засув голоси...
І тіло - глина.
Мене бере у руки ВІН
сирого, схожого на кулю.
Вже не болить, бо сон - минуле,
а в ньому холод Плачу Стін.
На волосині
висить у Майстра вороття -
мій крик в народженій дитині,
любові скарб у серці-скрині
та наворожене життя
за ніч мольфаром.
Тече пісок - косу плете
і течія його міліє.
У неба - хмарна анемія,
воно покаране зате,
що, мов отару,
клубки погнало за межу
і ті розбіглися по світу,
неначе плач гіркий трембіти,
де я оплаканим лежу
у кожній ноті.
О, Майстре - відтвори мене,
хай руки просяться ліпити.
Із кулі душу й тіло вбите,
немов із раю прожене
Твоя чеснота.

5 Вересня 2008

Тихо піти і не бачити пíсних облич
Смерті самої не вчути ні кроку
Просто розтанути на черговому узбіччі
На перехресних стежках наче в заростях дроку…
Тілько не вóди – вода не віщує добра
Губить сліди затікає в самісіньке нýтро
І не дає забуття – а не можеш забути
Тож пам’ятатимеш там за межею в обрáх…

несуть на ношах золото жовтневе
не те щоб хворе – ні живе ні мертве
з минулого – прожогом – у forever
без проміжних зупинок на концерти

ні шурхоту ні співу ні істерики
зіщулилось – не дихає не п’є
коктейль повітря і живих метеликів
нової ери – осені – моє

невже те золото фальшоване не вічне
багаття перетравить на зорі
і ми з тобою не відчуєм відчаю
нічого не відчуємо – гори!

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Ніжний шовк трояндових
пелюсток обличчя пестить
нескінченними єство
обмиваючими чарами.

Погляд ковзає по чистих,
не убитих розпачем
аркушах, не зітканих
в пориві душі з думок.

Піаніно в сумі й горі
страчене дівочими
егоїзмом та душею
в цій реальності й житті.

Дзеркало у срібній рамці
вб'є земне тяжіння й фізику,
та впаде, й об стелю з болем
розіб'ється на шматки.

За вікном порожевіє
в радості й коханні небо,
відіб'ється у бездонних
чорних мертвих озерцях.

Змінюватимуться образи
сюрреалістичних снів,
щоб на ранок зникнути
й більше з болем не прийти.

Занадто часто я заплутуюсь в собі,
у пошуках важких життєвих рішень
проблем, у пошуках шляхів та істин,
аби втекти від темряви і метушні.

Занадто часто відгороджуюсь від світу
стіною мертвих почуттів й безмов'я,
вбиваю і терзаю власну душу,
ламаючи всі мрії об жорсткий асфальт.

Повідкидавши пропоновану підтримку,
занурююсь у коливання крику
із власних, ранених безмов'ям уст,
прокльони сиплючи в ненависнії стіни.

Думок жахливих знищити стрімкий потік
так важко — лиш вдається музиці гучній:
під звуки струн далекої гітари
я потопаю в забуття і транс.

Зв'язались вузлики в шнурочках почуттів
і мрій. Невже заплуталась? Допоможи!
У тиші слів невисказаних я почую:
“Давай розплутаємось разом із тобою...”

Сірий день наповнений туманом
Зі смаком нової сигарети.
Мій розум пронизаний обманом,
Прочитаним з ранкової газети.
Мені не цікаві жодні новини,
Крім одного питання - де ти?
А день добіг уже до половини,
Весь час в уяві твої портрети.

На фоні тихого, срібного диму
Блистять голубі, добрі очі.
Перетнутись на мить поглядом з ними
Ясними мов Пітерські ночі.
Так хочу зустріти тебе випадково,
Я так води в літню спеку не хочу.
Лиш усміхнулася б ти мені загадково,
Більшої радості я не знаходжу.

Це відчуття сховане у чорному замку,
Проглядається крізь маленьку шпаринку.
Воно часто за тобою гуляє по парку,
Та завжди поруч стін твого будинку.
І не боїться пострілу з револьвера,
Смаку смертельного яду в їжі,
Кулаків найсильнішого в світі боксера,
Гострого леза ножа, яке горло ріже.

Навіть твого нового друга,
Чи моєї нової подружки.
Не страшна йому висока напруга,
Ним не напєшся, як чаєм з кружки.
Воно дальше лінії горизонту,
І глибше Маріанської впадини,
Швидше за білий буліт Хонди,
У всіх текстах я його згадую.

Так не просто змінити про тебе судження,
У свої вчинки вкласти більше розуму,
Щоб схибило твоє хибне про мене припущення,
Може прийду до тебе з білими розами.
Мені так не всерівно хто прокинеться
завтра на твоїй простині,
Хоч наші стосунки дедалі
стають все більш гострими.

Це як важкої дівчинки сильна любов,
Як пошук в ночі цвіту папороті.
Як помилка, яку я допускав знов і знов,
Так і ти не даєш мені точної відповіді.
Хтось чекає за мною, а я за тобою,
Невже це відбувається кожного дня.
Я б ніколи так просто не здався без бою,
Але в мене крім тебе є інша війна.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Она не помнит, он не ждёт,
Сегодня врятли кто придёт,
Ведь в сердце, боли больше нет.
А ненависть давно забыта
Она не помнит, его имя.
И он другой идеею живёт,
Без боли, и без сожалений.
Он мимо дома, вдоль её окон,
Проходит, оставаясь не причём,
Хотя конечно, он хотел быть за окном.


20.08.08 г.

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Я бачу світло крізь пітьму,
Я бачу в хмарах всі зірки.
Бажаю я, щоб зрозумів
Про що кажу я тільки ти.

Я бачу світло у пітьмі,
Яке народжує надію.
Я бачу сонце навесні –
Воно дарує нам всім мрії.

Я бачу світло крізь пітьму,
А коли бачить перестану –
У темряву сама зайду,
Та залікую усі рани.

Коли не бачиш світла ти –
То ним ти стань, і крізь пітьму
То світло людям пронеси.
Про це тебе я так прошу…

Змінили давно
Театр на кіно,
Життя на екран.
Але це обман.

Забули давно,
Що ми не в кіно,
Та граємо ми
Завжди.

Змінили вже ми
Кохання душі
На золота блиск.
Грошей мертвий тиск.

Забудемо ми,
Що були живі.
Тінями всі станемо –
Потім розтанемо.

Пр.:
Серцем треба відчувати,
Якщо кохається – кохати.
Якщо співається - співати.
Справжнє треба розрізняти.

Ти чуєш – музика грає,
Моє серце співає
І тебе я вітаю,
Та чого ти мовчиш?

Бачиш – всі вже танцюють
І предмети вібрують
Від заряду такого,
Та чого ти стоїш?

Подивися навколо –
У танку вже все коло.
Танцювати я хочу,
Так чого не ведеш?

Я к тобі пригорнуся,
Я тобі посміхнуся,
А ти час все марнуєш,
Чому не поцілуєш?

Вона ластовинна спочатку, а далі темна і тьмава
Ось, знаю, проїде потяг – й вона за хвостом зімкнеться.
Опустиш туди яку-небудь руку, для прикладу праву.
А витягнеш – шуйцю, оту, що поближче до серця.

Бо знаєш, вода рівнобіжно-примхлива у трьох своїх станах,
Та радше не льоду-пари, а мабуть, Отця і Сина -
І б’ють поїзди затонулі в серце моє хвостами
Лоскоче повітря зябра, луска огорта коліна.

1) Роза никому.
Целан

2) Unending rose*
Борхес

                Ненарекаемая роза - никому.
                Закрытый сад с камеями и камнями -
                Мимоидущему. И если отомкнут -
                Ты сможешь сосчитать число всех капель?

                Недосягаемая роза. В чьих руках
                она теперь? Почти уже разрушена.
                Но, знай - она теперь не пыль, а прах
                твой - Адам-и-сфинкс, теперь - смотрящий на -

                - Неузнанную розу. Мир вокруг
                Неё - сгорающий, рождающийся новым
                из глины, слепленной по форме рук
                - её поднявших. Из чужого голоса -

                - Неназываемая роза. Не назовут.
                Все звуки для неё - как шум и ярость.
                Где различить бессилен - всякий слух,
                Что в этой Розе для Азора - алеф.

        Тоше Проескому
        хороший, їй-богу, був співак

Де ти була, квітко-Йовано,
коли він насилу доповз до твоїх
вікон, по шию грузнучи у скривавленому асфальті
і покликав тебе так
розпачливо-пристрасно,
ЙОВАНО!
Що усі дзеркала сполотніли в твоєму домі
і наче пелюстки зов’ялі
скинули амальгаму.

саме того дня Єрусалим був зруйнований
саме тоді надвечір Карфаген зайняли китовраси
і до Казані удерлися варвари
а він усе кликав тебе, як він кликав
тебе, Йовано,
аж усі наречені світу обрізали свої коси
щоби звити кубельце для його розпачу щоби
омити його заплаканий голос
своїми сльозами

От тільки тебе не було
Легковажна Йовано...

А потойбіч Вардару діброва горіла,
і тонкий місток із верби, і
ув жодному решеті не стане достаньо місця,
щоби її задмухати
А він гукав тебе із такою напругою й силою,
що вся кров у його легенях стужавіла в чорні вузлики
у церквах заридала нафтою парсуна Миколи Другого
і порвалися навпіл куліси в сільському клубі...

А ти давала інтерв’ю для студентської стінгазети,
розумнице-Йовано,
ти їла булочку із корицею, у формі серця,
ділячи її навпіл із негарним редактором,
чи було тобі солодко,
Йовано?
а його вже майже засипало, зігріваючи,
усе сухозлітне листя з-посейбіч Вардару
і його голос осліплий був чутний
лише охоронцеві-янголу
якому теж
було холодно...
І коли ти вертала додому у цілковитій темряві,
І спіткнулася об щось, що вже не було живим,
І вже не могло тебе кликати і чекати,
У твою долоню упало останнє з твоїх імен, сухе
І пошерле, Йовано.

А назавтра ти вже не змогла
згадати, як тебе звали...

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель