Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла.
Пішла у світ, як ходять поторочі,
Уже ніким - без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,
Хотіла вже з порогів...без весла...
Та раз - ЙОГО очима подивилась,-
Прозріла, встала, із Дніпра умилась
І непокору в серці понесла.
1969 р.

дорогу не переходи
з порожнім серцем
і слів води
в чужі сади
не лий з відерця

із сліз дощів не зросиш слів
душі немає
де крук сидів
то з тих садів
нема врожаю

дорогу не переходи
як кішка чорна
твої сліди
як знак біди
не змелють жорна

із мук моїх мука гірка
пусті колосся
діжки медів
з твоїх слідів
збирає осінь

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

Ти чуєшся належно так,
як вдома,
втомо.
Не задобрю думки
сьогодні сумом,
тож відляж.
Слова, мов костур,
вирваний із рук
сліпому.
Я підійшов до Бога
півсвідомо.
Не пасаж,
а небо відчинилося,
щоб слати гніви,
губитись в краплях,
в злиднях
полічити мідяки.
У зливі злито все,
не видно -
правий....
лівий...
У всім веління Боже.
Край божевільної руки
у безлічі підстав
колотить божевілля,
а груди спалюють
у відчаях містки
до душ.
І гірко -
в зла з добром
іде гучне весілля,
на дереві життя
всихає гілля.
Ані руш.
Ні - волос не спаде,
а серце переб`ється.
І знов у вервиці
затиснуть пальці
біль Христа.
Велике щастя -
жити з Богом зостається...
Але мовчать,
коли на Боже слово ждуть,
уста.

5 Жовтня 2007

Цей тиск у кілька атмосфер
Не здатна стримувати далі,
У цьому місті аномалій,
Я задихалась дотепер.

Втечу сьогодні далебі
Стежками чорних тротуарів,
В плащі звичайної примари,
Щоб розчинитися в юрбі.

Забуду всі слова криві,
Нататуйовані на шкірі
Старих будинків, бо не вірю
У місто й те, що ми - живі.

Збираю речі, сни, листи
У клунок спогадів. Ще кави
Я вип’ю на ніч і лукаво
Й тебе напÓю, ну а ти

Про смак спокуси не питай,
Бо це, повір, вже несуттєво,
І ми удвох Адамоєви
Назад повернемось у Рай.

Наснилось, мов чайна - то шинко-бар.
Куняє кум Петро в ковбойській шляпі.
Немов Сірко, то не Сірко - Голдстар,
З Голдстаркою герцюють на канапі.

До стойки в галіфе наповнив хід,
Сів на стілець і крикнув: "Хлопе, Віскі!".
Закрутку струхнув, витер з лоба піт
Подумав, шо белькочу по-англійськи.

Полізли у бармена очі вділ,
Зашкваркотів щось, мов араба вгледів:
"Якого лисого, послухай, Білл,
Тебе сюди занесло на мопеді?"

Піднявся, наче попіл в димарі.
Щелепою відвис бармена подив.
"Та най би той твій бар во ту згорів!
А сам же би зійшов на хліб та воду!"

"Я ту до Мері підскакав. Капіш?
Вона дочка шерифа Алібаби.
Та не лупись на мене, куций, киш.
Бо маю ґана не лише для баби."

Бармуля писок затулив, як льох.
Накапав віскі, мов шприцем, мікстуру.
Зарохкотів на патефоні лох,
Оспівуючи смачно шуру-муру.

Немає ради - в двері тлумака,
Мов мухи, стежку обліпили кралі.
Як будяки чіпляють вояка,
Сідничками покручують і далі...

Загуркотів під брамою - пах-піх,
Заглох мопед три метри збоку.
І Мері вибігала на поріг
Ховаючи свій погляд сизоокий.

4 Жовтнє 2007

У будь-який мент
може відбутися теракт –
у кожного з нас
в голові
динаміт.
Не варто плекати надії
на час,
що він залікує,
а спокій змарнує в нас
НАС. КРІЗЬ
гостре МИ...
чіпляє пофіґізм,
мов ярлики,
своє „ги-ги”...

Коли відлітають до лампочки
пусті слова,
на підлозі залишаються лежати
метелики порожніх файлів.

© Олег Левченко, 2007.

Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.

…А трава собі росте,
Скоро вишня зацвіте.
Поговоримо про грішне,
Бо воно таки святе!

Листя висохле, торішнє,
Теплий вітер розмете…
Будем голосно про різне,
Будем пошепки про ТЕ!

Прекрасний біг
воскреслого Іуди
в пустелі
всипаній камінням.
Черкає небо хмаровиння
з під ніг його
воскреслих ніг.
Спілітає небо
звук пташиний
із уст його
воскреслих уст…
Чолом вдаряючись об камінь
З грудей його
вужі ідей
руйнують Символ…

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Тримаєш мене за руку?
Міцніше тримай, коханий,
Притисни мене до серця,
Може, я відігріюсь...
Пронизливо сіра осінь
Стікає по нам дощами,
Скоро страшна зима-відьма
Станцює на розі вулиць!
Контури стін розмиті
Вростають в бруднюще небо,
Тікає крізь змерзлі пальці
Повітря клаптями диму,
Нечутно сповзають миті
Надії в глуху зневіру...
Зігрій моє серце в казці,
Мені ж цілувати зиму...

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Кричить за стіною
Гвалтована дівчина,
Пузатий сидить
Павучисько в кутку.
Цикади дзичать –
Назлітались на лампочку,
Ото буде жерти що
Вночі павуку !

Я пультом ганяю
Програми у тєліку,
Усюди реклама
Та інша фігня.
На ввімкнуту лампочку
Злетілись метелики,
Павук їх зжере
До наступного дня.

Дивлюсь і дивуюсь я –
Боже мій, господи!
Ну поки ми будем,
Як ті віслюки ?
Летим на рекламу ми
Як ті метелики,
А там вже чигають
На нас павуки.

Мене задовбали вже
Всі оці вибори,
Чи взяти – й самому
У Раду піти ?
Я лампочку вимкну,
Відкрию всі вікна -
Тікай, мій метелик,
Рятуйся ! Лети !

Море пала – кит умре !
Псів Орквемада – ай, вон !
Забудь, Вадику, мотодів-дрокер’янок,
Їх поре Антон !
Яр глибок –шрам.
Марш кобил грай, нотна еро !
Пхі, коня рекорд :
Від –ото – муки дав дуба !
Знов я , Адаме, в кров і сперму
Тикала пером….

І трава, ніч…
Оохи та ахи…
Луджені зорі,
Аромат лексидій,
Юль фото…
Флюїди скель,
та моря,
і роз…
… І не жду лиха,
А – тихо очі на варті….

На трасі
Бобринець-Херсон
В селі якомусь
На стовпі
Лелека звив гніздо.
Це дуже добре,
Це щасливий знак,
Коли лелеки гнізда в"ють :
У цього
У стовпа
Все буде
Ха-ра-шо !

Чоловік-кава
Іще не встигла як слід розпробувати
А вже залежність
А вже бажання тебе куштувати щоранку
Судини розширені – плюс і мінус безмежність
Одну за другою повну п’ю філіжанку

Чоловік-цукор
Було гірко і вже не гріло
До зупинки серце дозріло
Я любила...
Так, я любила каву без цукру
Поки ти не розбавив мою кофеїнову сутру...

Молоко
Я вся у білому
Я білена стіна
Не розчарована
А просто трохи інша
Мені гадали - буду я одна
Мені гадалося,
Що я за тебе вийшла...

м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.

груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.

груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.

м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Я пів ночі світила малим ліхтарем
Щоб лишень прочитати тобою розписані стіни
Опромінені тінями букви тепер мутували
І замість знайомих слів лиш провали у пам’яті, далі
Я не хочу читати, скажи мені вголос, щоб знали
Мої втомлені очі і ці рукописні руїни
Що хотів ти сказати постскриптумом після фіналу...

???
Звідки з’являються свідки
Ставлять печатки і мітки
Зрідка тебе споминають
Знаючим почерком тітки

Що у під’їздах судових з’їздах
На видачу візи нам накладатиме штамп „відхилити”
Будемо жити по різні Мадриди світу
По різні боки одної решітки меридіану
Якщо я не стану
Крутити глобус
Супроти вітру...

Show must go on…
Прорви цю прірву різко до кінця
Нехай розверзнеться вона і заволає
Всіма алфавітами світу заспіває
Хвалебну пісню грішного ченця
Відкрий лиця всі отвори
Всі діри
Ти прагнеш віри... жаль, що не в отця...

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

Доспіло..., налилось у буйному житті -
то косареві знову час прийшов косити.
Чорним-по-білому низинкою прошиті
Господні дійства на тілеснім вишитті.

В осанни перелунні вгойдується скрес.
Цупкі слова, полин-покута повнять груди.
Цей усміх витліє та вираз жаль остудить,
коли лягатиме щось каменем на тес.

А дах з небес. Тонкою ниткою тече
печаль до крукових очей, що гублять промінь.
Згортає кров та пам`ять невагомість в комі
І не пече у лівому... І не пече.

19 Вересня 2007

Обернись, подивись навколо
- Міліарди чужих життів.
Підведи свої очі в гору
- Міліарди холодних зір.

Зазерни у самого себе
- Бачиш серце? Воно болить.
Ти не знайдеш у цьому сенсу.
Чуєш гомін? Душа кричить...

І ти знаєш як треба жити?
Певно бачив про це в кіно...
Але дублі у цьому світі
Відмінили. Колись давно.

Тож лягай на світанку спати,
Серед ночі іди в похід.
І не треба нічого знати.
Все умовне. Суцільний міф.

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

Свавільна свобода загнала у кут
Сиро надворі. Хочеться спати.
Сиру недоїдки у рюкзаку.
І закритий блокнот - охолоджений кратер.
Вже дев"яту годину просиджую тут.
Кава на стінках. Зламана паличка.
6 хвилин до дощу. Але скінчено flood.
Пусто. тливо, як тлінно. Краплі кави, мов марочки.
Річка мікросекунд. Заповільнений фон.
Як же мало потрібно, щоб хотілося спати.
Щоб знайти свою тугу поміж спалених крон.
Щоб примусити руку ніякОво черкати.

А на тій межі не з'явився ти,
я ішла роки, я пливла роки, щоб тебе знайти,
але все крізь сон розчинилось і
ніч сказала: у іншу зіроньку закохався ти.


Золотом гримить сонцесяйний храм,
я пірнаю в ніч, виринаю вдень, але не віддам
я тебе, та вже не побачимось,
ти забув мене, змарнував, навік тепер будеш сам.

Тільки дню боюся зізнатися:
як не хочу я з чорним лебедем розлучатися,
але темна ніч тебе викрала,
та й ти вирішив у моїм краю не зостатися,


Будь щасливий хоч у новій воді,
я стерплю усе, буду крицею у своїй біді,
має бути так: не повернешся,
тільки холодно у галактиці самоті-звізді.

Осінні хмари втікають у правильному напрямку
Втікають зграями кутаючись у ватнику
Зачіпляються за електродроти – перебої зі світлом
Платити біженцям не потрібно – вони втікають на схід
Такі ж дикі дарма що вагітні дощем...

II

Ти
Всюди порозкидав свої сліди
Бо земля мокра
Бо землі прикро
Показувати на тебе
Не ходи більше землею
Твоя дорога – небо...

Є у гаю чарівна сила.
Дмухне вітер - тріпоче листя.
А не дмухне - тоді насниться, -
Божевільному втнули крила.
І крокуєш без цілі гаєм,
Ще й міркуєш про вічне - сльози -
Чи то смутку велика доза,
Чи то зовсім його немає.
Поцілую Тебе на кладці,
Через висохшу річку. Вчора
Ще шуміла вода нескорна,
Чи то сльози чиєїсь бабці?
Повернемось брехати людям,
Нащо людям про щастя луни?
І в обіймах заснемо думних,
І в палких... Божевільних буднях.

14 вересня 2007 р.

Занотуй мене у своєму нотатнику.
Ніжно проводжаючи поглядом віконні хмаринки.
Зацитуй мене, якщо я в тебе в цитатнику.
Але зроби це якось мимохідь, копілефтом, без авторства.
Поцілуй мене без чужих очей навколо і всередині мене...
Покепкуй з мене і не спілкуйся компліментно-взаємно.
Залиш мене у затишку своєї конфіденційності.
Допоки тіло моє крутиться серед живих
Таке-ж живе і таке-ж. Та-ке-шиз (с)...
Шукаюче ключ від твого кабінету-нападника
Закреслюй мене у всіх своїх кресленнях.
Інакше ти станеш художницею...
Але-ж ти - і не кресляр.
І нотатник твій - переважно онлайновий.
А я, мов школяр, цитую для тебе улюблені місця алфавіту.
Заспокій мене своїм неспокоєм.
Адже ідеальна любов завжди містила резонансні коливання.

Минуле, воскресаючи, зрізає
Нашарування зроговілості на плоті
І залишає глибоко на споді
Рожевотіле немовля в трухлявій соті
Беззубим ротом витікаючі зізнання –
Нашарування первісних мелодій
Минуле, при нагоді стане лезом
Малих і гострих манікюрних ножиць
Вони майстерно так врізають мозок
Підчерепним глибоким ірокезом
Коли сама доводиш божевілля
Коротким влучним тезисом про безум...

То не нерви напнув -
то зневіра оголеним дротом...
Між зубами терпець
протереблений словом "чому" -
не урватись йому,
хоч те саме повторено всоте.
Ти плачем не насійся,
скорбото...
а потом.
У тьму,
мов до черева бестії,
світло скотилося духом.
Ні душі - як тут глухо...
та три пальці складені в дзьоб,
що настукує в лоб -
щоб зайнятись молитвою.
Вуха
в краплях тиші втамовані слухи.
Жбурляє в озноб
те обідране з ласки,
наповнене вадами тіло -
в нім ховаються зваби
та сплять птахолови думок.
На наважений крок
натягаються пристрасті стріли -
вони вцілити в небо не в силах.
Забилось у шок
та здригається стінками
серце потале в поталі,
на скрижалі карбується:
"Вибух - оновлення звук".
В ньому прагнення рук
дотягнутись в останьому шалі
до холодного дроту.
Замикається коло на стук.

10 Вересня 2007

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

Заборони мені Тебе...
Заборони мені мій розпач...
Заборони мені усе
Що в голосі своєму носиш
Заборони мені плоди
Заборони мені коріння
Заборони мені нести
З собою трохи божевілля
Заборони мені мій пульс
Заборони тремтіння нерва
Заборони...Я не боюсь...
Заборони мені без Тебе.

Не пишеться... не кається внутрІшній самогубця.
Встромивши в серце важілі холодні. І гайки
Вкрутивши на чужі у нім кілки. Натуго.
Рука не піднімається на біль.
Паперу пластир не лікує цього сказу.
І вкотре сухо й коротко у золотім вогні
Я пробігаю поглядом знеструмлені екрани.
Кам"яне небо нині не заплаче,
Лиш споглядає, кляте, на суєти й наші сльози.
А потім - холод. Чистота така в душі.
Що хочеш спати і хропіти всім на вушко.
Бо спів пройшов. А спів новий помер іще в ідеї.
Не пишеться. Буденно. Господи спаси.

На звалищі старих пателень
намагаєшся скласти докупи
порцелянові уламки спогадів
розбитих на твій н-ний день народження
Гостробокі сюжети минулого
врізаються смутком у серце
і болять у ньому воскреслими образами
Шукаєш найприємніші згадки
та вони чомусь найдрібніші
хоча може у них полягає спасіння
може
та тільки до чого їх притулити
коли у сервізі твого життя
залишилася одна супниця
та й у ній самі лиш помиї

Я своїми руками покрию щілини наших відносин
Своїми повіками очі твої закрию на інших
Щоб ти дивився як для тебе танцюю боса
Я бачила кращих, багатших, добріших
Загадала, щоб ти замість них
А воно не збулося...

*
Накладу трафарет, зліпок, знимку, портрет
Прирівняю на тебе доволі невдалого клона
На одного Ромео занадто багато Джульєт
Ними просто кишить захолусла вкраїнська Верона

Толерантні закони як білий в Ромео манжет

...І в той же час Всевишнього благають прокляті -
"о Боже!"
Подай хоч день натхненний твоєму творінню
Ковток води і прохолоду вітерця тонку
Посеред цих пустельних і осінніх місць душі
А там - вже навіть і з останнім днем ти поспіши
Бо наш фінальний бій - він не супроти тебе
І наші душі - не у вічному вогні.
Хоча й не моляться овечому спасінню,
Та все, знай, найгнівнішим своїм риком
Боронять світ від зголоднілого "Ніщо"."

Не дай нам Боже пам"ятати наших душ перетинання,
У всіх життів минулих позачассі,
Бо-ж вже не коні й не пегаси в наших стайнях,
А рибокози й бикоптахи кормові.
І свиномавки нам ввижаються в калюжах
Такі всі тру, як «три сокири» на столі
І бабаянголи могутні, бо нездужі
Стрибають у рідкому вітражі.

Може завтра мене не стане
Як на сон затулю повіки,
І ніхто мене не згадає,
Відійду в небуття навіки.

Не промовить ніхто ні слова
На надгробному темному ложі,
Може зітре з лиця хтось збоку
На сльозу щось віддалено схоже.

Вир життя від цього не стане,
Не померкнуть на небі зорі...
Я не думатиму про завтра,
Краще житиму вже сьогодні!

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...

Того вечора ніч зреклася
Запеклася гарячим тромбом
Невідома секта у білому
Зайнялася твоїм вже гробом
Поминальних мовчань співали
Ритуально сиділи поруч
Для розваги ножі кидали
І плювали завжди ліворуч
Потім встали і вийшли в небо
Ти лежиш, тобі добре видно
Що забули вони про тебе
Із триденним терміном згідно...

**
Глибина, якої не знав Кусто
До занурення повного ближче аніж до смерті
Ти – мертвий листок
Що валяється десь на поверхні три чверті
Якого зігнили від надміру вогкого стану
Після сто і одного півкругу осядеш на дні
Німфомани
Кохатимуться у намулі, яким є ти...

Фарбуєш грати в світло-синє,
Щоб впершись лобом в пруття грат,
Шматками небо гусло й стигло,
Немов дешевий мармелад.
А я фарбую небо сірим,
Аби з тобою в гурті грат,
мені втекти не захотілось
Жувати польський мармелад.

І знову кава. Знову тиск,
у скронях пульс б’є кофеїном,
столового срібла блиск
розмазує цукор
по фаянсовим стінам.

Стигне втома на денці чашки,
дотик губами вбиває сон,
і ритмічні удари ложки
звучать із серцем в унісон.

Хтось невміло настроює скрипку,
звуки глушать газетний хруст.
Ранок на шиї затягне мотузку,
день майбутній поллється до вуст.

Твої солоні губи
я п’ю, мов терпкий трунок,
У згинах твого тіла
душа моя рятунок
Знаходить,і пастелі
блідих холодних пальців
Натягнуть тонкі нерви,
Мов полотно на п’яльця,
де гладдю вишиває
твоє тонке запястя,
гаптуючи по
тілу, принишклому від щастя.

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

Мелодія вечірньої Тоскани
Торка тоненьким пальцем неба щит.
На серці то затишшя враз настане,
То знову задощить.

Це тарантела миготлива
Луна, чарівна і проста,
Немов заквітчана олива,
Що в небо звільна пророста.

Прощальний день, немов дитя в сухотах,
Ще погорів для нас – і зник.
І сльози я свої від тебе потай
Сховав у темний записник.

Неначе свічка миготлива,
Що догоря між синіх риз,
У перламутних переливах
Звівся білий кипарис.

Той не поет, хто не поміж вигнанців –
Так кажеш ти, о граде між долин…
В чужі краї піду від тебе вранці,
Не лілію зірвавши, а полин.

23. 06. 07
15. 07. 07
Таранто