Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

Слова
незаплямовано
звучали
Посеред
мовчазного
відчаю.
Вона,
прокинувшись,
мовчала,
Ковтала
гострий дим,
за звичаєм.

Вона
неквапно
підвелася
Із ліжка
наче з поля
бою
За не-
передбачуване
щастя,
За ночі,
прикушені
до болю.
02.10.07.

Стою, як укопаний,
всихаю,
порожнію серцевиною.
Це вже не я,
колись струменіюча,
сила відстояного сонця.
Закостеніло літо
від корнища до маківки.
Його стугін
відцвів,
насіння несе
зі собою вітер
у птахокрилій торбині,
пошитій з тремтливих рухів
недоспаного ранку.
По знечулому тілі
не пробігтися мурасі,
не звиснути метелику,
котрий би
розгойдав миттю
примхливість всесвіту.
Але існує ще
хитлива впертість -
дивитися в небо
і чекати на його сльози,
бо щирі вони,
хоча й непитомі
колишньою насолодою
затамування спраги.
Купляє око зором
цупку матерію часу,
викроює світ,
зодягає пам`ять.
Нічого вічного
у вічному,
нічого зайвого
у нескінченнім плині
правди,
лиш уривки думок,
з яких формується
коловідтворення Істини,
звіряється
правопис орухотворених дій,
вагається нахил,
нахиляється
від ваги думки
наслідок
і повертає суть
у стан рівноваги.
Важкі ці переходи -
завдовжки життя,
завбільшки
у недостукане серце,
з глибиною
неодоненої душі.
Всихаючи
виповнююсь легкістю,
перевтілююсь
у невагоме...

26 Грудня 2007

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

на зимові квартири ніколи курінь не зміню,
бо на кухні в шість метрів від ватри не виживе блиск,
від ялинок тепло із прадавніх родовищ вогню
пірамідно не здійме у небо думок обеліск...

я не зможу шпалерно тулитися тут до стіни,
чи висіти у просторі неба як штора крива,
і ловить в телевізорі зорі каналів війни,
де на "серці" "кулак" "антрацитову гниль" розбива...

і чадіти від дружнього газу з комфорок брудних,
павутину торкати схололих ребер батарей,
і вмирати, закутавшись в клітчаsтий коц як в рудник,
видихати сто днів про-метанову смерть із грудей...

краще в гори піду - у полон смерекових газдинь,
занесе до колиби снігами у зворах мій слід :
тут залишусь і з лісом, і з небом - один на один,
щоб не чути як стогне від старості дивний цей світ.

© Vasyl R, 24-12-2007

Глибоко, сама в собі.
Дригаєш ногою механічно.
Однолапий пес журби.
Лейтмотиви прозаїчні.
Ранок. Дощ меланхолічний.

Лезо бритви. Масло. Хліб.
Дірка різнобарвної шкарпетки.
Обпікаючий окріп.
Коні верхом на каретках.
Шкереберть. Дзвінкі монетки.

Ірреальність. Блеф. Талант.
Мокротинний контур марґінесу.
Хижа ящірка (варан).
Бензовози на колесах.
Ванна. Хлоровмісне плесо.

Любов йде лабіринтом долі.
Почуття стискають міцно серце,
Прагнуть піддати мене неволі,
Заприсягтися бути поряд до смерті.
Вічність манила за собою,
В тенетах днів себе губила.
Вигадала я все?
Таки людина розплющує очі насвітанку.
Номер вагону на білеті,
Входиш у потяг, що прибуває,
Чи не те саме з життям?
Кота в мішку нам підкидає.
Видимість вибору існує,
Щастя навмання шукала.
Здається вибираєш ти в житті,
Життя тебе давно обрало.
2007

крокую по бруківці-клавішах
і терцію вистукую шалено:
знов довіряю ритм твоїм віршам,
що крок тримають в напрямі до мене.

і згадую осінню моросінь,
що на пательнях смажить калабані -
одні осадки на душі, мов тінь
від тих творінь, що освятила Панна...

а Місто, де господарі дощі
протяжно-сірі слід змивають давній,
у вічність зіллє всю печаль з душі
й поклін віддасть єдиній своїй Панні...

у мушлях музику почорнівших морів
клавіатури клавіш (фортепіанних ?),
відчує дотиком той вордовський папір
у «Аrial-і», де творила Панна...

із мушельок намисто восени
собі плетеш - і світ радіє явно,
бо тягнеш невід з тої глибини
де (о) Садко тобі співає, Панно...

:)

© Vasyl R, 14-12-2007

...уже не чекає нікого ніхто -
чекання ліміт закінчився раптово...
і погляд холодний, і кинуте слово
кит-час підібрав і ковтнув, як планктон.
між нами німе чорно-біле кіно,
дарма віддали гонорар сценаристу,
а той діалоги пропив всі дочиста -
є Чарлі,
є Мері,
осіннє вікно...

---------------------

...крізь шибку сльозливу по вулиці доль
у кадрі сонливім сумні перехожі,
як пари сновид, що зійтися не можуть,
обличчя ховають у тінь парасоль,
і згорблені ношею клаптиків неб,
що разом з дощем над їх душами виснуть,
шукають себе, поки рак ще не свисне
чи хтось на горі
не встругне
НЕП
чи реп...

------------------

на ліжко із стін відбиває екран,
межа володінь розрива простирАдло:
- «аусвайс покажи, і проходь»
- «прости, ладо,
у мене шенгенська у твій Ам-стер-дам,
то може запалиш червоний ліхтар,
бо свічку здається ще ставити рано,
і ноги піднімеш у рухах канкану -
нехай сценарист
пропива
гонорар...»

------------------

... сьогодні дощить безлімітний четвер,
то може повернеться П’ятниця завтра
і звук поряд з титрами з’явиться раптом,
ще й чергу словесну
дасть
твій
машингвер...

Упала крапля на капот авта.
Червона, мов сльоза. Так плачуть вишні.
Лиш музика почулася з авта.
А з неба поглядав на все Всевишній.
Дві вишні, дві душі, два кольори.
Обi немов одна. Одна — мов пара.
Два серця, два могутніх кольори.
Дві тіні, дві душі — одна примара.
Росли вони, коли цвіла весна,
коли буянням світ пашів і ніжив.
Була весна! Оце була весна!
Не час, а просто повна дивовижа!
А потім літо — вік смиренних благ,
коли усе несеться, мов під струмом,
розкішний час неперебутніх благ,
який ріка часу вдягає сумом.
От осінь вже, холодна і свята.
І раптом вдень, не знаю, може, вчора,
упала вишня, чиста і свята,
упала вишня з лагідним докором.
А та лишилась, друга, нагорі.
Навіщо це? Лишитися без друга?
Їй так було самотньо нагорі,
аж сонце сіло за червону смугу.
Вона ридала ридма, вдень, вночі,
вона просила друга повернути,
і тільки тиша. Тиша, уночі,
не чутно друга, час не перемкнути.
І вишня впала з силою униз,
сама взяла себе і обронила,
вона упала з легкістю униз,
і в смерті руку друга ухопила.

Відстугоніло,
виїлось краплинами дощу
та випилось чеканням...
і по останній
соломині пальці
зсувались та німіли неустанно.
Рвав на собі цнотливі береги
потік життя у долехвилім вирі,
і тяготіла глибиною віра,
обличчя замочилося у щирість -
не стало як
приховувати гру
та натягати усміх зубоскалий,
мить зачепилася та не впускала
спливати мимохідь,
де спів хоралу
перекликався з храму передзвоном,
а ворони
каркали на згубу,
вітали очі гостродзьобим скубом.
Гора з кісток -
на ній трон Душелюба.
Достойний Ангел Німоти,
послушник бездоганний Бога
там тризнує,
там переблискує небесна збруя,
благання надриваються...
та всує.
У гирлі, як у роті кляп, спокута
в гріх окута.
Стань но!
Вічність далі...
... мить відпускала душу підупалу
і номер карбувався на скрижалі.

21 Грудня 2007

Навіщо голосом своїм
мені нашіптуєш на вухо?
Мене чекає херувим.
А тут душі самотньо й глухо.

Ти не дививсь, що я сумний,
я скоро лишу і полину...
А ви радійте запашним
медам із запахом жасмину.

Той корабель мене схова
в Одеськім морі в шквал і бурю,
і тільки зболені слова
тепло любові марно збурять...

На морі сніг мов і не йде...
Чому ж так холодно в каюті?
Той, хто шукає, той знайде,
всміхаючись тяжкій минуті.

Тематика математики закінчується цифрами...
Семантика слів вичерпується кількістю...
Вода висихає парою...
Вона висихає порою...
Коники ті, які стрибунці, живуть в польоті...
Мандри-мантри і ті завершуються зранку...
ТАМ…
Собаки квакають на місяць,
А жаби виють на інших жаб...
Герої існують тільки в історіях...
Легенди бувають лише в історії...
...А Риби спокійно мовчать про все на світі...
... А Риби тихо живуть про інших риб...

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

Відчуй на дотик вітру пелену
та дихання земне
проміння,
стрілою лісосмуги
впусти за овид гостродзьобий шлях.
Очима птаха миттю облети
і падай вільнолисто,
плинно.
Розпростирає думка
небесну легкість на тремких устах.

Очікує, виношує жада
під серцем немовля
тривоги -
не скоро ще пологи
і води гріють непорочний плід.
Збирає ранок барви під крило
бджоли, а затишок
вологу,
тамується невпинний,
кудлатий, первісно-незримий хід.

14 Грудня 2007

димом закручене
вітряне колесо
котиться, стогне...
на шляху його пролісок
.....
затамований погляд
містом не стриманий
міфом овіяний
ніч з пілігримами
.....
стриманий подих
вітром віднесений
в глибину лісової домівки
принцеси
.....
тендітність не віха
в історії втіхи
на силу від німба
насильно насилена
.....

сравжність сфальшована -
пластмасові вОрони
мовчки прокинуться
добрі-злі сторони


....
гордість обманута
житиме спогадом
колесо спалене
квітка врятована

Примари придурків
шукають
де закопана лопата
на цвинтарі ідей живих людей…
…
неони бронзи з пластмаси
все в маси!!!!!
До ялинки бруднозелені прикраси
«Оди» вусатим підерасам!
….
Вірші і полюції – не революції.
Свідомості резолюції
Змінюючи законів трапеції!
…
Пози цензури
…..
Глянцеві портали
П”єдестали із латексу-сталі
…
Копали шукали
Не знали
Дістали?
Нівроку…
Морозносонячна повінь, можливо,
буде ненароком
пророком!!!!
на порозі пісочного Нового року!

Нераз буває так - хоч грій в судині голку,
хоч місяць притягай своїм протяжним "Ууу!"
На колке сісти - страх, з виття не легше вовку,
лиш віра серце п`є за світло і за тьму.

Вкорочує шляхи буденність сіроока,
як правда - мову, як провину - каяття.
І знаю "відколи" , і думаю про "доки",
вовтузиться неспокій, тріпоче білий стяг.

На йоту - щирість, на мізинець - сподівання,
летіти б і не падати на дно лицем...
І чи не вперше.. та, напевно, не востаннє
я прикладаю голову на істини плече.

13 Грудня 2007

Готується, кипить, вітри на око сиплють зорі
в нічний казан, помішують, здувають пінку хмар
за виднокіл. Не блякнуть на небесному узорі
прозорі крила літепла. Життя, мов каламар.

Бери перо - збентежений записуй серця трепіт
на білий, мов зимою вбраний сад, душі папір.
В думок човні світ пропливає поруч, мов по Леті,
цей човен світла повен, а весло від чорних дір...

А всесвіт заважкий, щоб перелізти вушко часу -
впустити сонце з тріском в динозавряче яйце.
Переповзає на секундах, пожирає ласо
розбите в пам`яті землі натомлене лице.

11 Грудня 2007

десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

Не поспішайте плескати в долоні,
Ваш короленко уже не в короні,
Ваш короленко - звичайний голяк,
Дискредитований тлом розбіяк.

Не поспішайте плескати в долоні,
Бо королівна в ганебнім полоні,
Бо королівна - утіха для зла,
Зніяковіла під лезом тесла.

Не поспішайте плескати в долоні,
Се королівство ніхто не боронить,
Се королівство навколішках вмре,
Занапастившись себе пожере.

Не поспішайте плескати в долоні,
Єдиновладдя у тиші хоронять.
Єдиновладдя - пропащая роль.
З пошануванням. Люблю. Ваш король.

Повіка небесного ока - крило яструбине
стрілою складається, падає вістрям, мов камінь
на серце, де пісня тріпоче в тривозі пташиній
та літо втамовує радість хмільними ковтками.
Палають у зелені світу палати

i пір`я летить, розлітається вискубом білим,
мов сніг мовчазний, переказує дотик відвертий.
Всевидяче око, проникливі голоду стріли -
наповнення чаші життя невблаганністю смерті.
Ти вічна, Любове, як є що втрачати...

10 Грудня 2007

Можливо, це ефект дощів,
та не горить із дружби комин,
він у малиновім плащі
пішов у ніч, забравши спомин,
ще вчора був мені живий,
і огляд дзеркалом здавався,
тепер його вогонь німий,
він в камінь чорних тіней вбрався,
рука була в моїй руці,
мій друг, що так хотів до неба,
сльоза порізом по щоці...
хай кров тече, спинять не треба,
він переходом зараз йде,
у ніч блакитну, синьооку,
ніхто його ж не проведе,
пустіть мене, ну ради Бога,
я захищу, я обійму
і покажу той світ померлий,
зі срібла я візьму сурму
і простягну пучечок мерви...
Можливо, це ефект дощів,
що я його тепер не бачу...
...його в малиновім плащі,
що він вдягав лиш на удачу,
ну повернись, не можу я,
коли вже вдруге за півроку
втрачаю вірності рілля,
ще не зробивши хибних кроків.

Можливо, це ефект дощів.

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”

Коли востаннє приходила муза,
І стукалась тихо в твоє вікно,
Ти знову проспав усе, що було,
Вона прийшла, а тебе не було…
Ці ноти нагадують лінії смерті,
Акорди застрягли в волоссі бруднім,
Ти любиш писати пісні відверті,
Лиши від них хоч щось собі…

Ти тільки тінь,
Кольорова тінь!
З блиском погасло твоє мистецтво!
Немає слів!
Правдивих слів,
Для твоїх відчуттів…
Дитя гротеску.

Коли востаннє приходили люди,
Щоб зазирнути у вікно твоє,
Ти не злякався, проспавши свій вихід,
Не забажавши ділитись чим є…
Ти думав можеш сам зробити,
Все те, що іншим не дано,
І ненавидіти й любити,
Життя творив немов кіно.

Руки митця торкаються серця,
Його слова залишають сліди
Рубцями на тілі нової людини,
Гротеск помирає від світла пітьми…

1.
Голос перший
Якби дав мені Бог смирення
і надії, що знову буду,
я би випросив всі прощення
пред Тобою, святий Іудо,
ми з тобою ходили б разом
у садах не мойого світу,
я готовий зустрітись з Плазом,
і полишити цю орбіту.

Другий голос
Відійдіть і мені дайте простір,
зупиніть цю ходу безупинну,
подолавши біблійні форпости
я у ніч демонічну полину,
я готовий просити прощення...
але той, хто пробачити може,
вже не тут, він пішов у свяченні,
він не вільний, як Ти, о мій Боже,
все волає про слово знічев'я,
тільки голосу того не чутно,
заклинаючи духів межев'я,
я у очі вдивляюсь Іуди.

Перший голос
Ти не він, ти ще маєш провини
й демонічне смирення гієни,
ці святенно-безбожницькі кпини
лиш жорстокі оманливі трени,
голос Дому з верхів'їв химерних
вже не кличе мене на верхів'я,
захлинаючись чадом печерним,
я іду у світи безголів'я,
і вогонь мої лиже зап'ястки,
і чадить голова, наче громом
її били, дробили на чáстки,
заливаючи виразки бромом,
в підземелля іду я бадьоро,
не нагору, пробач, Люципере,
він тебе розідрав, о Лауро,
а з Тобою загине й ця ера...

2.
Другий і Перший голоси
І якщо я колись буду вільний,
то впаду до землі, до ручаю,
і нап'юся води, стану сильний,
хоч вода та із Річки Відчаю,
але то вже мені ні до чого,
я знання заховаю у рясті,
і піду знову в пошуках Бога,
хоч давно він продав моє щастя.

Злизують з ніг твоїх шкіру,
Шумлять у волоссі твоїм язикато,
Як гримучі грифони, дихають дзвінко,
Кардамонними випарами,
М’ясними зашкварками, хлібними крихтами,
Неціловані юнки ними пашать
З долин міжніжжя-міжгір”я,
Язикато, язикато, язикато…
І жовта троянда теракотовими загравами
Палахкоче мілко крапками летальними
На пелюстках і листі.

Ввиділося, спасибоже…
Під собором вночі, на порозі стою
В тривозі, за хвилину гроза – горітиме,
Краплями мороку зимними,
Розгортатиме тіло доторками.

Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Опадає крупинками кава в горнятку,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Вечір позолочує цятками,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Чи був останнім вогнем?...

Я- в тобі. Про вогняні язики я –
Безпристрасно.

Крила від ýсмішки, долі проталина -
в небо розбурхане вирвалось
стримано "так".
В'ється довіра сердець - простирадлами,
близькість оклично витискує
поспіхом знак.

Хочеться - дихати дикістю п'яною,
відкарбувати цілунком
гарячим "моя",
кликати святість, упитись осанною
та розділити в розхлюпинах
розум та "я".

Яблуко вкушено, цноту знебожено,
світ перевернуто. Східцями
поступу вниз
пальці крокують - в очах заворожено
пестить спокусу думками
тілесний каприз.

Виведи формулу волі небесної,
сило бажання, щоб пристрасть
вогнем зацвіла...
Те, що написано - все перекреслено
кольором тиші, рукою
земного тепла.

То не уста - то забутості паливо,
дотик готує новий,
мандрівний переліт.
Крила від усмішки, долі проталина -
ніч розпускає в коханні
вогню первоцвіт.

5 Грудня 2007

Затягується день, мов зціпить зашморг шию.
У пережитім світлі відстоюється дух,
в листавій голові зефір сто "ша" сповиє
і попадеться сутінь на ока хижий рух.

Відбилася гроза у карбі лапи звіра,
в нім баражує небо над вічком в дикий сад,
на рани ліг язик, а голод на офіру -
ламає слух у вусі лякливий променад.

Крадеться - чути хруст, німіє враз у чаті,
вразливий нюх невпинно сліди веде за ніс.
Кидається життя на сонячне багаття -
здеревеніє миттю бурхливий море-хмиз.

4 Грудння 2007

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

Янгольське пір`я накрило - криком знекрилені й холодом,
грілись у серці провісники волі побожних небес.
Тіло думками палили, тліли в душевному голоді
та промовляли молитвою: як... умирав та воскрес.

В пальцях пригублена віра між сторінками завітними
переписалась покорою, вірністю тільки Йому.
Очі - розгублені, сірі, зір посилали за квітнями -
та повертався самітником, вів за собою "чому"...

Світе в Господній долоні - зерня Добра та Незрілості,
в полі родючого Всесвіту дайним стеблом прорости,
викупай колос в осонні, вигойдай муки у милості
і над Вертепом за правдою янгольське пір`я впусти.

30 Листопада 2007

Може, й я колись ще буду морем,
просто морем, вільним і прозорим,
пароплавом вічности моторним,
всіх шаленств мілких амбасадором.
Може. Тільки буде все інакше,
і колись те море буде мною,
і тоді я вже не буду вашим,
я від вас себе сховаю млою,
світ летить, а час іде (ці кроки!),
море буде з Півдня, ви на Сході,
гармонійно вийде із мороки
наше завтра, нинішнє на споді.
Елегійно вечір промовляє
до душі занедбаного серця,
і я чинно знов його приймаю,
все, як є, ті ж децибели й герці,
ті шуми, той стогін, та примара,
все, як є, так і було, і буде,
тільки лиш не пахне тротуаром
ваша тінь, божественна заблуда,
неземна і трішечки святая,
ви не я, а час у міднім крузі,
що його ніколи не спіймає
перебутній у палкім недузі,
буде день, і буде синє море,
наче сніг вчорашній на балконі,

все колись святе з'єднає горе,
і самотній постріл біля скроні.

Плюскіт... і вічність гойдається кволими колами -
брижами дихають сутінки, мліє у тремі ріка.
Хлипає тиша - розхлюпана, вкрай невдоволена...
Плином торочиться місяця, витканий сріблом, рукав.

Всесвіт хвилюється, крається, гусне настояно -
оку не випити стільки, цей трунок хмільніший за сон.
Видно до голки, збирай що на килимі зорянім...
Спокій, здогадкою зораний, серце бере у полон.

29 Листопада 2007

Закипіла, заревіла
Лютим стогоном земля.
Небо хмарою чорніло.
Жовта, жилава рука
Обривала стиглі грона,
Бгавши черево плодів,
Розливала тінню морок
Поміж куряви ґрунтів.
Не вино текло рікою,
Не краплистая сльоза.
Не багрянистою кров’ю
Упивалася гроза.
Рідина та незбагненна,
Ще не бачена до нас,
Щось між вірою в спасенне
Та приреченням на фарс...

Бігцем не ловися за світ у шпарині,
розплющуйся повно, прижмурюйся щиро,
напружуйся зором - проймися в людині,
приймаючи промінь від сонця за миро.

У пошуках світла, дорогою долі
вкладай добру пам`ять і кріпни у втраті,
займайся від віри, лети видноколом,
не спи, не дрімай у годину крилату.

А що недогледиш - то серце підкаже,
заляже, втамує, думки напророчить...
У Правди обличчя кричить макіяжем,
а ти не дивуйся - дивись просто в очі.

28 Листопада 2007

Той стукіт з’їдає мене
я відмовляюсь
від болю
не хочу чути і бачити.
Пальці здирають час
який нам виділено
Куди я дінусь?
крізь мій мозок
продерлось сотні дротів
що несуть в собі не
інформацію а
Смерть
кожен з них прорізав мою голову
торкаючись тонкими залізними
Нігтями
моїх спогадів бажань снів
я роздираюсь бо
не хочу
виношувати в собі
штучний
скрипучий
холодний
Світ...

Дуже боляче вивертати тобі себе
відвертати тебе від себе
ламаючи кригу,
ламати твоє тіло в ній
Викривати
відкривати
відтинати
щоб нарешті відчути
втрачати, втікаючи від себе
боячись почути: "всеодно люблю"
втрачати надію померти
помирати без надії втратити
і все це казати тобі
захлинаючись від почуття провини
задихаючись від власної недосконалості
зупиняючись від неможливості пробачити собі себе
втрачати себе у тобі
тебе у собі
яка вже різниця для тих, хто нероздільне ціле?
зтискати зубами подушку
від неможливості бути і бути такою, як ти
впиватись пальцями у час,
що провела без тебе і не з тобою
повір, я зможу все виправити
у твоїй неможливості стати слабким

БУВ СІРИЙ ДЕНЬ…

Був сірий день, і мжичив дощ.
Процесія жалобна
проспект широкий зайняла.
І розтягнувся люд
на цілі два квартали вздовж.
І тУга непідробна
від перших до останніх лав
була відчутна тут.

ВисІв дощ бісером дрібним,
збирався у краплини,
що по щоках текли униз.
Оркестр у формі йшов.
І, переважно, вслід за ним
ішли самі мужчини.
А на чолі лафет котивсь.
Й не чулося розмов…

То за своїм товаришем
пожарні йшли. І плащ лиш
на кожнім. Жодного зонта
там не знайшов би й Бог! –
ховали сльози під дощем…
Ти, лейтенанте, плачеш?
Чи дощ за тебе плаче так?
Скоріше, ви удвох…

Йшли рівно, до руки рука,
пожежники – людська ріка
на довгі два квартали вздовж…
Був сірий день, і мжичив дощ.

Спадають таємниці,
як одяг на підлогу.
У стрілках перевести
ще дрібку насолоди -
веде стрімка дорога
невтомо та розлого,
напитися, сп`яніти
від любощів...
та й годі.

Розсіяне проміння -
тепло вросло у шкіру.
Бажання притамуєм
та повінь передбачим,
із рук сплетемо ніжність,
забудемо про міру -
тут ми та неба подих,
затриманий
неначе.

Ніяк зніяковіти -
бо струменіє "хочу",
бо тілом промовляють
благання меценати.
А пальці розтеклися
та світ, мов потороча.
Народжувати рухи -
у пристрасті
вмирати.

Уста розшаленілі
та серце розпростерте,
себе роздарувати,
щоб ночі стало мало...
Ціною не скупитись
за таїни відвертість
та думати щомиті,
що миті -
крила шалу.

27 Листопада 2007

Омана - вижбурну журбу та оживлюся,
відкам`янію в серці, умиюся в спокуті,
віддамся домислам чужим, згорю в спокусі,
приймуся в кожнім русі - від лагоди до люті.

То манна, млива повний міх - мінлива злива
напружує чимдужче примруження на лицях.
Кмітливе око стежить біг - стежина живо
біжить обжита житом. У пожитках - метлиця.

Туманно розтлумачує прожите рада -
чи піддаватись волі, чи зрадити заради...
Небесний камертон звучить та душу надить -
отрушу біль в омані, розрушу тиші владу.

О, Панно, Нене Німоти - думки на постріл,
я їх тримаю міцно, виповнюючи груди.
Ти сповідь неприкована, на слові гостра,
Ти відголос небесний... чи пристрасті полуда.

26 Листопада 2007

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

Куди діваються демони під ранок?
Хіба їм не одиноко? Їм не треба компанії?
Не треба коханок?
Світає…
А я все ще у сукні вечірній,
закинувши ноги на стіл, – «Честер» у лівій руці –
читаю Хемінгуея,
слава lost generation, без тебе.
Як ви вже знаєте, демонів ранок не має.
Як не містить домішок ввечері «Daniels» у деяких барах.
Бездемонний ранок! Такий же прекрасний,
Як мій манікюр,
Легкий і прозорий,
Ніби він haute couture.
Через пару сторінок (я знаю!) всі герої помруть.
Закінчиться свято, яке було з тобою.
Підірвані мости заповнять очі журбою..
Чуєш цей подзвін?
Він дзвенить за тобою, за нами, за кожним.
За кожним із нас.
Попрощайся зі зброєю,
Засип її снігом гір і віскі запий,
щоб поет не образився.
Але все це роби краще звечора,
бо ранок, він, курва, бездемонний
І майже без косметики.
А якщо бути чесною, то він просто холодний і сірий,
з розтопленим снігом на грудях землі,
із залишками повного місяця десь нагорі,
зі сліпими вікнами сусідських домів..
Цілком тверезий і без цигарок
Під музику із назвою гард-рок,
Якщо точніше – 7 трек
Альбому третього Led Zep.

коли
[зів’яле
зілля
зустрічей
забутих
гербарієм мовчить між сторінками
вся книга пам’яті нагадує тобі
« to be or not to be»]

коли
[потоки
почуттів
піснями
перебродиш -
той берег не впізнаєш, бо з роками
потік зіллється в річку, річка в море
«Memento mori»]

коли
[мажорна
містика
минає
манівцями,
а ти у друзів просиш допомоги.
то пам’ятай завжди - судилось нам
"cherchez la femme"]

коли
[ялинки
ятрять
ядом
ями
в заплетених вінках - звернись до Бога
з душі гріхів останніх камінь
скинь
Амінь]

© Vasyl R, 08-08-2007

тік та не так борюкаються сни на постелі
ніжні пастелі твоїх мандаринових рук
мала би воду пливла б по ріці акварелі
мала би щастя – не знала би зараз мук

там ти не сам зазираючи в твої вікна
досі не звикну поставити мінус ти
півень до ранку три рази і диво зникне
крутиться глобус і сплять голубі кити...

* * *

Мені чужий вінок лавровий – тисне!
Мені чужі медалі, як ярмо!
Мені чуже вино в бокалі – кисле!
Мені чуже життя, немов кіно!

Мені чужі думки – лише цитати!
Мені чужі вірші – п´янкі слова!
Мені чужі рядки – перечитати,
А від своїх – облазить голова!

Приголомшує гул -
горобці розгулялись галявою.
Горобинові грона
горять на горгошах левад,
тут горгонії цвіт
ще горенить, гойдає загравою.
Глянь, горище небес -
розгафровані гребні невлад.

В горлі гріється гам -
у душі відгуніє сторицею.
Гравілатова сухість
горопахове листя краде.
Чи вдихати "курли",
чи в долонях томитись синицею,
чи у гуглі чекати,
коли горицвіт розцвіте.

20 Листопада 2007

*"горéнити" -нить, недок., рідко. Віддавати гірким,
бути гірким.
*"гравілáт" -у, ч. Багаторічна трав'яниста рослина родини
розових із багатоголовим кореневищем червонуватого
кольору.
*"горопáха" - -и, ч. і ж., розм. Людина, яка постійно живе
в горі, біді; бідолаха.
"гýгля" -і, ж., зах. Біла свита.

Лускається спокій -
полиски полощуть
при розлогих плавнях
блискавиць рядно.
Огорнули громи
дня протлілі мощі
тай уклали стліле
на небесне дно.

Протинятись вітром -
протинати шкіру,
пробирати ледом,
обирати бік,
пружнитись гіллясто,
порожнити міру
і краплині плинно
вкоротити вік.

Серце ломить - спомин
променіє стуком,
проминає мляво
лоскіт на устах -
розтеклись провини
на розлуки луки,
небокрай лягає
на небитий шлях.

19 Листопада 2007

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.