В гості прийшли добрі друзі
З дітьми й домашнім вином.
Ночі смаглявий ґудзик
Будинку упав на дно.

Фужерів скляне коріння
Блищить у витках долонь.
Діти укрились тінню
І простелили сон.

Стіни у білих платтях
Стомились, хода важка.
Ніч огляда кімнати -
Ґудзик упав, шука.

черговий реверанс
учорашній екстаз
мікстує Брамс
гасовою лампою
смолою брунатною
валить бас

у надриві ти
відгукуюсь я
чи то пак інтуїція
трансляцію шпальт
обриває фальш
і твоя амуніція

млою поросли
дощові мости
описані стисло
крига скресла
готуй весла
маньєристе

2015

ще сонця килим обрій не доїв
у жменю не затис багряну бджілку
не тямив що чинив і гірко
зробилося від ручаїв
не приберіг бо не зумів

стрімке rubato обважнілих нот
щедротно посипав і заздрив місяць
кліпками луп у горлі гнітно
катрен абзац коловорот
у грудях very bad and hot

о скільки дивлячися з-над цинку стріх
сюжетів бачив навіть чувся подих
ловив захованості подив
він був для них як оберіг
уже не так man скоїв гріх

а місяць через тебе потьмянів
і через тебе розчинились вії
тобою потопила мрії
у водах учорашніх днів
у рідині кислотних снів

о місяцю о вірний друже мій
візьми прошу частину мого болю
укинь в очей зелене море
урви твердиню берегів
здійми у ложці буревій

як ночі обрій коси розплете
од сукні одірве останній ґудзик-зірку
обірве зеленкаву нитку
ти місяць зрадив і мене
типовий фарс у вар’єте

2015

Це плаття з блідої парчі –
Як щиглик, що впав з гнізда.
Сховайся в траві й мовчи.
Малий світ – мала біда.

Як музика, день згаса,
Закочується в рукав.
Втомився б від крику сад,
Якби хтось тебе шукав.

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

розкладу тебе як таро
ворожитиму до схід сонця
у фонеми життя твого
я пірнатиму гола боса

перетру я тебе у мак
полоскатиму в річці коси
із води вийду гола боса
тільки так бо інакш ніяк

руки в руки уста в уста
чорні пасма волосся змії
розповзлися а сон трава
позирає з-під м'язів шиї

розкладу тебе як таро
ворожитиму аж до рання
як уперше і як востаннє
пальці пензлі а плечі тло

2015

Той князь на ловах вуличний і злий.
Нема на нього ні човнів, ні вулиць.
І хто прийшов − чи мудрий, чи малий,
А хутір спить і висолопив вулик.

У князя град, задуха не з весни.
Він може засурмити на долину.
А хутір спить. Тини плетуть тини.
Князівський син за сина збавив сина.

а дерева стоять у тотально-замерзлім безлисті
і хруским гілковинням риплять мов бинтовані шви
у невільнім безвітрі метелики еквілібристи
все як риба об лід так у скло дайте дайте весни
не почує на жаль їх ніхто
бо у кожного своя імхо

ізгори вишкіряється сміло проміння беззубе
ув очах помутніли кришталики сонця ущент
ізмарніла зима на обличчі печаль зашкарубла
та не милує небо рядіє кислотним дощем
скільки років вона прожила
що зсивіли вуста й голова

2015

Вітер струмками – загорнуто одяг,
Руки вплелися у сіть парасолі.
Нумо твою нерозтрачену вроду
Фарбами по соборі.

Вітер струмками стікає по стінах,
Ти ще отримаєш злотий від майстра.
Майстер дo тебе – побожний і сильний.
Не переймайся.

антракт порожня зала
і the end
байдужа сцена шарпані куліси
облізлі крісла
парапет самотньо дише

маріонетку зрадили
давно
в пилюці замкнена у скрині
обличчя ліплене
із глини нитки як слина

не прийде вірний
ляльковод
нема аншлагу її слава
у тіло увіп'яла жало
життя пройшло як не було

у думці уціліла мантра
я не сама в театрі

2015

Ворожіння на віях, що не бачили сліз –
Це блукання нічні у неходжений ліс…
Це ожини цупкої колюча струна.
Це у вересні соннім безлика стерна.

Ворожіння на віях німотних очей
Про байдужу твердиню незримих речей.
Заборола такого несила звести –
Квола я. В обладунки захований ти.

Не здригнуться, не мИгнуть, не зойкнуть либонь.
Не уразить їх біль, не поранить вогонь.
І таке ворожіння тлумачить одно:
Я не битиму серце об темне вікно.

Опівночі 5-6 лютого 2015 року

Як то буває як осінь розводить руками край обрію
якір твій піднятий і наго спливає дощами
якір вкорінений там десь під ребрами остругом
брате, настала пора маякнути на інші причали

як то буває як сльози штормлять
                                під повіками гейзером
яблука спілі гірчать полинами і градами
та й ту роздвоєну партію виграти можуть
                             лиш справжні гросмайстери
ніжність не втопиш вином, а пристрасть           
                    завжди вимагає заплати

біль наш німий у зеніті за межами простору
хвиля зализує сіллю затовчені рани
хто ж то зостанеться на білім безлюднім цім острові
що після нас там крім вереску чайок зостанеться…

впився остріг як регат на відпливі до берега
кісткою в горлі що не ковтнеш і не виплюнеш
партія патова партія зіграна але не виграна
шахи не карти і королеви ніколи не краплені

Пошерхлі лапи Лисої гори
Мале забавлять, виточать колиску.
Німотна квітка виросла так високо,
Що не заколихай і не зірви.

А ця гора ладна дитя до сну,
У стежку сповива сліди і слідики.
Малий принишк – стомився і заснув,
І навіть відьма не шелесне віником.

Матеріальне усе минуще
Духовне все та не всім доступне
Ми з тобою звичайні істоти
Та все ж не звичайні люди
Проміння зранку лізе в очі
Мало спав та зустріну радо
Головне що у нас є какао
Є вона та тости з маслом.

Йди крізь чужі міста –
Там тебе мало знають.
Вітер куйовдить страх.
Нерви твої гойдає.
Іноді він мовчить,
Часом – штовхає в спину.
Не реагуй в ту мить –
Ти його не зупиниш.
Далі спокійно йди,
Збільшуй кордони втечі!
Вийде він на сліди –
Ти йому не переч лиш.
Знай: це звичайний біг!
Той хто прийшов стріляти –
В’язень твоїх доріг.
Сам він не може спати!

кричати ціль серце завмерло чекає удару
і хниче малям і вовтузиться в кошених травах
вночі реготало а вранці приречене сумом
похнюпивши носа шляхами небитими суне

тікай мале серце розмова з тобою коротка
ніхто не завважить що юне і гострі осколки
угризлися в м'язи різцями тобі гостролико
приперся мій Боже для чого і хто тебе кликав

звір викривив губи у грубу іржаву підкову
згадай-но маленьке про нашу з тобою угоду
а серце тріпоче проразливо б'ється в знемозі
нема йому ради розради нема більше спроби

розколотий простір за рогом вікно в інший вимір
біжи моє серце щодуху туди і щосили
не слухай позаду солодощів голос заспинний
біжи моє серце в запасі ще є дві хвилини

2015

Ми стоїмо
               на сторожі землі
                                       і небес,
поки у душах
              невидимий світ
                                    не воскрес.
І оживаємо
                       лірою Музи,
                                              зелом,
поки мелодії неба
                                    римує перо.


Може у небі
                       літає роями
                                        хорей,
поки ще ризи
                   досушує
                              сущий Орфей.
Може
        когось і цілує Кебета
                                       в чоло,
і не минає
               усе, що раніше
                                           жило.

Думи оперені,
                   наче лелеки
                                       летять,
і не вертаються з вирію.
                                 Лине назад.
божа мелодія неба,
                                  і їй завдяки
сіються інші
                       її                                                                                                             мелодійні рядки.

Ди́міє мряка
                  і сходять грозою дощі.
Знак зодіаку
                 віщує зорю
                                           уночі
і оживає зерно
                        на майбутнє добро,
поки сузір’я
                    описує
                                  вічне перо.

                  01.02.2014

Амелі я украла у тебе ім»я
а може життя хто знає?
де роздають по крихті щастя
чи ти сама роздаєш безкрає
неторкане золото з- під вікна
і пластиліновий настрій
бо він і вона для тебе айстри?

зачіски різні...
й молочні ріки
на устах не досохли і не досохнуть
і хай продавчиня морської риби
повисне трохи на грудях у Бога
і поплавки де калюжі мілкі
з теорій мовчання і недовіри
хапатимуть німби одягнутих в біле

хто шепотить і досвітку в думах
нам не віддасть санскриту слова
не зрозуміє все просто так!
відтак...
хай їх обійме моя і твоя ковила
хай їм насниться моє і твоє відлуння

зберу волосся в пучок зітхне колосся
ти приходиш чи - мені здалося

я знаю як з під шкіри роздаю себе
як роздирає полиновий світ освітло
як сніг спаде як сніг кудись занесе
останнє світло

вітрень несамовитий
роздмухує серце Амелі твоє і моє
годинник обох пульсує бо ми десь є!

серце Амелі серце велике як співрозмовник
і ми уже не люди
конваліє літа
ти доживеш до нього
а я дожену повітря…

Амелі я украла у тебе ім»я
ти –це я а я прозора дорога....

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Допомогти повірити – а як?
Що – силоміць повіки розтуляти?
Нехай повзе долівкою слизняк –
Йому я не супутниця й не мати.

У нього шлях: наприповзки в траву,
У нього ціль: від грудки до стеблини.
І якщо я не так, як він, живу,
Хай він повзе. Я ж маю шлях людини.

Але коли межи людських підошв
Побачу його рух слизький в нікуди –
Пройду природно мимо – ніби дощ –
Однак чавити слизняка не буду.

31 січня 2015 року

Іде війна – у напрямку думок,
У напрямку життя і серцевини.
Іде війна як затяжний урок
Для всіх, хто не спокутував провини.

Іде, летить! Рве тіло на шматки
І розкидає їх по видноколу.
Смакує ними хижо й залюбки
Куратор нашої непройденої школи.

Іде війна, а я у ній стою
Ще ціла – не шматками – бо живуча.
Я в тім бою і в тім таки строю,
Де Україна, і Дніпро, і кручі…

31 січня 2015 року

Упала зірка.
У небі – дірка.
На серці гірко.
В повітрі – сірка.

Нечистий ловить.
Ховаю слово.
Гублю підкови.
Втрачаю мову.

І всі усюди
Німіють люди.
Очам – полуда.
Порожні груди.

Не крикне й птаха.
Душа – комаха
Під власним дахом.
Бо совість – плаха.

Політ зітерто.
Мо’ я вже мертва?

31 січня 2015 року

червоного кольору стомлені простирадла
перевернуто простір вибачень безпорадний
те вино нам робилося з мертвого винограду
як відпила - допий

це загроза коли в твоєму серці гоїться Мавка
коли обираєш бездонні заплави та вищу планку
уже не втекти і тому береш на додаток
перший квиток де Кий

обмітаєш сніжинки поглядом що в нестямі
нарешті тут і кожне дякую по кілограму
а ти ж щаслива – мелодрама на медодрамі
здрастуй місту надій

мій дім на краю космосу і я його бороню
перетоптане щастя вишні із I love you
дозвольте вас панно малювати у стилі ню
птахами чорних вій

дозволяю бо знаю, що сніг із очима криги
я не хочу холодного а лише грати на мигах
і грогу спити поки за вушком схлипує
пелюстка гранатовий мій

Поплач зі мною, мріє. Ти була.
А нині – у поезії лиш кома.
Затрачена на зльотах і балах –
Усім знайома і однак зникома.

Плеча, чола, руки або струни
Торкаєшся з надією – вернутись.
Та все отут із контуром труни:
В труні на мрію ніде озирнутись.

Ходи – он іще протяг і вікно.
Самітнице, вертайсь, хіба, до Бога.
Хай заплете у білий свій вінок
Твою ніким не пройдену дорогу.

опівночі 31 січня 2015 року

ми знову йдемó – на порозі досвітних
леліємо образ свободи і бога
здіймаються душі у небо зі злітних
за обрій лягає для серця дорога

нехай нас чекають важкі переправи
нехай перевали із гострим камінням
ми знаємо – там де каяльнії трави
там поле для битви зла зі сумлінням

ми сходимо тільки до храму і сонця
легкі в нас пісні і жінки у нас відьми
надбає рятунок в дитячій долонці
промінчик надії – вільним і рідним

ми хочемо й будемо попри злотнечі
ми вдаримо градами й смерчами гадів –
титанами правди пригнічені плечі
розправимо наступом у авангарді

і зникнуть в проваллі історій і трактів
останніх імперій останні пророки –
а ми переможемо всупереч пактів –
we are the others – карбуємо кроки

Ялинки зійшлись ворожити, як мойри,
Наосліп гілками обстукують вікна,
А київські відьми при вході в лікарню
Незручно поклали смарагдові мітли

І слухають: нитка дощу не вщухає,
Крізь хвою пробила упевнену стежку,
Коли ж біля брами опівніч спинився
З наплічником чорний вершник.

І мойри вдають, що нічого не бачать,
А відьми спішать мітли садом розплести,
І вершник вдає, що він просто блукає,
Вертається на перехрестя.

Іду збирати в сад покору й тугу,
Коли туманом набрякає ніч.
А погляд місяця – химерна жовта смуга –
Навпомацки горнеться моїх пліч.

Удвох із ним почнем блукати садом,
Де в’ялий плід медами капотить.
Тут ще чутно підмерзлим виноградом.
Квітневий спогад між гілок бринить.

І прогортаючи туману сірі шати,
Поволечки у ранок забредем
Разом покору й тугу куштувати,
Пізнаючи на смак нічний Едем.

Ось падалиця, росами упита,
Прив’ялена у вересневім сні,
Вже забуває мріяти і жити
В саду, де родять ще її пісні.

Жовтневий сад у тузі і покорі
Сильніше вабить шепотом зими.
Спить зібгана трава, заснуло Вчора,
Полігши ниць байдужими крильми.

Тсссс!.. В умиранні визріває внОві
Краса весни. І заселяє сад.
Остання ніч – або першооснова –
Щоб знову ми прийшли по виноград.

Пізня осінь 2014

Не пробуджуй болю,
Не торкайся рани.
Поки відстань – воля!
Полонитись – рано.

Не кажи ні слова,
Не моли цілунком.
Зближення – це лови,
Потрапляння в лунку.

Я ж не хочу піку,
Ти ж не будеш проти?
Хай не має ліку
Відчуття польоту.

Без кінця й початку.
Не в сюжеті прози.
Став трикрапок цятки.
В них нема загрози.

Де немає риску -
Рідкісні інфаркти.
Не підводьте риску!
Межі – це не жарти.

Хай блукає сяйво,
Хай лоскоче мрія.
Дотикання зайві,
Де чекання зріє.

Зріє десь поодаль,
Не перезріває.
Льотне – як погода
І само літає.

Жовтень 2014

* * *

рани вкривають кадри
вибухи гільзи гроші
падають стіни світу
божі слова хороші
плями на склі екрану
витреш із того боку
прагне зима ґешефту
падає у глибоку
вирву снаряд не вперше
вдруге постійно всоте
вчиться себе вбивати
людство чи безпілотник
бог закриває очі
світло у серці гасне
наше життя щасливе
знову таке нещасне

25.01.15

Присипає сніг чекання тихе,
крони усіваючи, дахи,
присипляючи несите лихо,
згонячи у схованку птахів.
Причаїлася дорога-доля,
жде відлиги збурена рілля.
Тільки очі неприкриті, голі
не заснить це біле марення.
Із снігів вони добудуть іскри,
щоб сльозою почуття цвіло
і щоби найперші короліски
у весни відвертої взяло...
1990-ті

фанатично-уперта здригала фатиновий простір
ніби вихід шукала собі від раптового пострілу
у хронічнім блуканні мостами готичного міста
ночі алібі хутко зривало з альпаки інжирну завісу

а зима малювала довкола крихкі перспективи
у віварії бути не хтіла бо знала що сила
попускала своє кривов'язе коріння їй в ноги
досить міцно стоїть на краєчку обриву з котрого

обірветься й пір'їною ляже на зморену скелю
ей художнику йди позбирай із трави акварелі
кожен крок вивірявся не раз і не двічі у русі
близькоцілля отут як чуття майже власного пульсу

час од часу віварій нас ловить в тугі сітьосплети
лиш одважні виходять вцілілі з віваровендетти

2015

Це, по правдi сказати, нiякий не снiг:
просто зверху печальний сідий комбриг
поголився і струшує піну з лиця.

Пригадавши того мерця,
він подумав:

"Не варто, мабуть, було.
Це міг бути вивих або перелом,
кара совісті, розуму чи, врешті-решт,
неочікуваний арешт,
бо чимало тікає з казарм у степи,
бо чимало не має такої стопи,
що, йдучи по самотній дорозі, не
перехилиться, не ворухне
жодним пальцем. Я знаю, що наробив;
це тому, що гадав, ніби мало брил
надмогильних, а ще - бо в останні дні
зносить башню старому мені
мною ж і розкручена карусель;
ні до кого звернутись, аби усе
поміняти, бо я - адресат і спочин
і проклять, і звертань, і плачів."

Його погляд затримується на мить,
бритва в татуйованих пальцях тремтить
і летить в рукомийник. Минувши поріз,
щось червоне стікає униз.

18.01.15

О першій ночі вимкнули ліхтар.
Його щоночі вимикають справно.
І сніг летить вже на німий вівтар,
Бо світло припинило службу править.

Погасло. Відбуло належний чин,
Жовтаво бавлячи діагоналі лету.
Тож сніг іде у темряві один
Настріч землі й безсонному поету.

Але не вистачає ліхтаря
Для мізансцени а чи терапії.
Усім нам треба хоч якась зоря.
Комусь – освітлення. Мені – надія.

21 січня 2015 року

Обдарувало небо снігом.
Гарячим. Плачуть капежі.
Війна. Відлига. Сніг. Відлига.
Зима з війною на межі.

Цей сніг спікається на повінь.
Душа землі горить вже рік.
Один розтане – другий новить.
Струмує часу мертвий сік.

Запалить Схід – тече на Захід
Між Півдня й Півночі долонь.
А зиму лихоманить страхом –
Страх переходить у вогонь…

І сніг горить і душі плавить –
Землі, дерев, людей... Війна.
Це не вода, не повінь. Лава!
Потоп. Лавина. Хвиля на…

На всі простори – в рівні з морем.
Потонемо у капежах.
Прошу цю зиму – зиму горя –
Щоб змила мертву воду й страх.

Щоб це Водохреще стихійне
У рівчаках втопило смерть.
Відлига – сніг. Відлига – війни.
Ковчег життя – мерцями вщерть…


Опівночі 20-21 січня 2015 року

У час поривів і нічного болю
і кучугур німих погрудь
ковтаєш слово і нуртує слово
і дзвоном б’є у каламуть

десь білий біль смерека увібрала
душа приблуда наче птах
гніздо завила в білосніжних хмарах
у вирій відпустила страх

давно погіркли сумніву горіхи
зтужавів погляд у пітьмі
той досвід болю вимолена втіха
і руки стислі на кермі

одні слова маскують інші
гіркі як цедра у цитрин
як скислі фізії з картин
як погляди понаприїжджих

у шафах безліч біографій
слова слова думки книжки
replay назад і знов жахи
новин потік невпинний трафік

у вікна лізуть дивні тіні
аристократів їхніх дам
по собі залишила шрам
гуаш з учора потьм'яніла

узавтра у оцю вітальню
увійде може хтось тоді
помітить ліжко почивальне
нема поета а лиш жаль є

і звуки є квартетів Гайдна
й пласка на ліжку його тінь

2015

вже не поезія в мені – за сивиною...
не тільки видима – на серці сивина
(не зафарбуєш) вже не дивина
кривава піна здійнята війною
за нами – потойбік і посейбік
хоч не торкайся не дивись не слухай
приходить перед очі та на вухо
ні не шепоче – перейшло на крик
то з іншої реальності пейзаж...
прокинутись – а все було не з нами!
та вже не обійтись словами й снами
де кров... не розфарбовка не колаж
не музи нам шепочуть не оті
залюблені у звуки марсельєзи
ведуть на площі... не святі терези
застиглі у молитві і пості

аби ж не фігурально заніміти...
чи хто би з нас погодився один
довіку – без рядка – аби взамін
загиблих хоч би сотню оживити?!

© В. Осташ, 2015

Десь там війна. А тут – прозорі вишні
Від ожеледі зовсім мовчазні.
І сон не йде. А йдуть думки невтішні:
Безвихідь Сходу. Сонце – на війні.

Ліхтар так ніжно світить в мою спальню.
Тіні вишень – проекція нічна.
І сон не йде. А серце так благально:
Якби ж насправді сном була війна!

Хіба ж тепер ця тиша – абсолютна?
Хіба є право на таку красу,
Як шмат душі зухвало відсахнуто –
Наш степ розлогий, вічності ясу.

А вишні плакали. А сльози замерзали.
Їх час такий – прожити у зимі.
Гілки гойдали сон – не пригойдали,
Сивіючи по той бік скла самі…

Ніч 20 січня 2015 року

ми – не ми
ми плелись самі по собі а решта
це пустеля піску і вища октава світанку
те що бранці у брамі самі здогадались нарешті
а як все говорити – то горлиць у лісі не стане

я втомилась латати стосунки і міряти хрипло
завивання снігів що на людях –свічки живокосту
я не згодна носити убрання кленове чужинки
досмалила мости і крокую по скромному мосту

я не річка холодна я та хто тече небесами
і мене не здолати бо вірую в грубе каміння
в мене діти ростуть із кровинами дикої сарни
і хіба ти готовий відпити із них золотіння

тих пакунків – питаються як ви все донесете
я посміхаюся бо інша планета родюче єство моє
якось хотіла сказати просто по-іншому –де ти
та не станає сміливості бо ти таки десь а є

якби ти знав яка я сьогодні щаслива істота
тільки мовчи і не руш мої трави первісні
намалює мій слід останній у світі історик
піаніст не устигне покласти всі ноти на листя

Молчанья варежка - морозу ли преграда? -
Воздушный замерзает поцелуй.
Надежда не уходит - ходит рядом,
Но и она молчит о главном всуе.

Под варежкой - письмо холодных пальцев,
Лед ноготков, ладони снежный наст.
А линией судьбы бредут судьбы скитальцы,
На линии любви - усердствует ненастье.

Но живы губы - еще тлеют губы,
Произнося признанье нараспев...
И было б только где бы сбросить шубу
И вместе с ней - мороза зябкий гнев.

Январь 2015

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

Ще глибша сутінь навколо його сигарети.
Жарина у темряві креслить, наче комета.
Раптово її траєкторію буде стерто.
Та я видивляюсь її і сліпну вперто.

Він просто мовчить, бо знаю, ЩО буде в слові.
Бо темрява, мабуть, і є його рідна мова.
Отак чамріємо: вогник… думок полова…
Яку підпалити й спалити сама готова.

Він буде комету пускати собі й пускати.
Допоки накуриться і захоче спати.
Хоч космос - його обійстя й велика хата.
Мовчання – старий сторожа й надійні грати.

18 січня 2015 року

і коли останній промінь
ледь торкне твого чола
ми заглибимось у спомин
що було а вже нема

розбредуться перехрестя
ще не сходжених доріг
і тоді із пересердям
я скажу ти переміг

ці стрічання й розставання
і тебе передчуття
називаються коханням
де є ти там буду я

у суцвіттях поцілунків
закружляємо і квіт
перехопить і за руки
відведе у дивний світ

2015

повінь стрімких повік блаженно мовчить
на один вдих заготовано пестощів постріл
ти загортаєш мене яструбом брів на плечі
марево срібних борів нам колисає постіль

як заморочив голову ясного шовку жасмин
жаско стає від тіла що обпікаючи груди
сонно приспить мене аж до самої весни
питиме сто ночей осуди й схлипи застуди

з теплих краплин молока із молочаєвих слів
руни тремтливих русалок родяться на руці
всипане затишком небо там де пісок осклів
там де уперто радиться сяєво ста промінців

благаєш мене ворожбите про ранній сон
у якому червоні яблука і останні сніжинки
і ми з тобою осучаснено вишите полотно
де ноги звиваються зміями у пастці схлипів

ти дорогий мені чоловіче на довгій дорозі
коханий ? іще не знаю та й враз не зможу
а Київ стоїть і мружиться Дідом Морозом
боїться сполохати у плаві рожеві рожі

Кожен щем, кожен порух i вiтер, i кожне обличчя,
степiнь близькостi з котрим здавався менi вищим за
близькiсть неба й комети, i кожне розгойдане вiче,
закипiле всерединi мене, i кожна сльоза,

забракована за неспроможнiсть котитися бростю
власних вiй (бо наступне зруйнує i спалить усе) -
це найлiпшi мої фiгуранти у списках на розстрiл
у застiнках, обмежених певним з моїх передсердь.

Палiмпсести внизу на бетонi - проста параноя:
те, що дряпає - вид забороненого багажу.
Треба мати талант, аби рiвно вести пiд конвоєм.
Я веду пiд конвоєм - а значить, уже не пишу.

15.01.15

знову прийшла я до тебе великий Боже
хоч і не варто та стала вже геть порожня
наче щербата китайська ваза.

от розкажи мені, що йому зараз сниться
чи журавель у небі чи у руці синиця
що хоч тепер його вразить

я б і хотіла мій Боже тобі розповісти
що нам тепер немає й на хмарці місця
та залишилися спогаду сирота

то все прохала у тебе коралі й намисто
то шепотіла про сонце на сукні барвистій
поки у нього перша зросла висота

що йому Боже як Київ нестямно зітхає
коли морока та морок дістали до краю
колом померкла повільна хода

тільки не думай що скаржуся Боже милий
повно в провінції рік і тернового мила
щоби усі відрази обмити сповна

з ким не буває
пліч – о -пліч ішла та й упала
вкотре ти скажеш у сон падолиста опала
вкотре зимуєш у мене на шиї одна

що ж мені Боже зривати йому корону
хай вже моя розлітається в друзки
та крона
знову ростиме замріяно-неземна

син обриває у бабці сливове проміння втіхи
донька мій Боже під боком пахне горіхом
інше
усе дрібнота усе дарма.

ти мені кажеш мій Боже, що дуже шкода
дід не просохне бо клята ж у хаті погода
із матюками три діжі вини та вина

брат лютим звіром шкірить зуби на спадок
зміни на лапах чалапають виноградно
де чорним списом виорює душу війна

я в тебе Господи хочу одне лиш просити
ти розкажи йому що я вибачаю осліпле
хай не заблудиться в наших важких іменах

і зовсім не тривкий той перший сніг зими коли
будує храми з кисню і пускає птахом в хмари
стоповерхові плити кабали що височать в імлі
стовпом медитативності постали межи нами

розбурханим пагіллям злізе долу тиск а вись
засліпить зимофарб'ям твої смарагди-очі
не бійся ближче хутко до мене пригорнись
нехай гілля тонке думки тобі й мені лоскоче

нам застелила білим стежини лагода й теплінь
лишивши зради й холод в вільготно-тоскнім небі
твої вуста гранатово-п'янкі аж до моїх зомлінь
упевненішим будь торкнись і притули до себе

крижини серця поглядом з жаринкою стоплю
це перший крок він мій я знаю й надто близько
мрійливо-ніжне в цноті шепіт я тебе люблю
промовлю й ув очах твоїх впаду я низько-низько

а ти як лик святійших з скинійних образів
лиш доторком побожним до мого чола в ікони
замироточать очі й в мене ой свічник згорів
взялись кадильно-білим димом давні перепони

будує храми в хмарах сніговій з імли
коли наважишся на більше ти коли

2015

стоїмо на безплідній землі
ліхтарі без вогню
пляшки без вина
пальці без нігтів
корінням назовні
стоїмо

майорить білий прапор
завмерлого часу
пожовкле повітря
з'їдає нас
зубами холодними
кості гризе

стягує одяг
шкіру знімає
жовте надвечір'я
в обличчя плює

(про що думають ліхтарі
коли їм в обличчя
летять камені?)

струменить із очей
вино осягнення
п'ємо його ввечері
вночі
і
удень
п'ємо і п'ємо
золото кіс
попіл кіс
на безплідній землі
ліхтарі без облич
білий місяця прапор
ген-ген
майорить
неба коріння
пнеться назовні

пальці без нігтів
хворі дерева

(про що?)

біжи уперед
щоб зуби холодні
тебе не дістали
ховайся у часі
ховайся в безплідній землі

стань вином
і всесвіт сп'яни
стань богом
і землю спини

(летять)

білий прапор обличчя
стирчить із землі
майорить
видно здалеку

тихо
біло
п'ємо
зранку й надвечір

люди порожні
як ліхтар без вогню
як пляшки без вина
як вони

а хіба

роздратована ніч
з'їла землю
і час

і людей
із корінням назовні

(камені)

стоїмо
стирчимо
без вогню
без вина

(тихо
біло)

біжи

2015

у бринзі по коліна
надріз мороз аж-аж
рубцює шкіру гримом
солоний антураж

різцями січень в глину
маскуючи сліди
лишає грубі ринви
стеблу озимини

біліє легкокрилик
вітрилом на стіні
солоні грудобрили
жарують увісні

секунда і повіки
розімнуться ураз
ізникне і каліка
і бринза й антураж

фарбує вечір іній
у колірні вогні
повнезні глеки візій
наснилися мені

2015