Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Писав я багато любовних віршів,
де всі почуття виливав до останку.
В життя допускав не одну самозванку,
ліниво сидів у в’язниці зі стін
своїх же ілюзій, повітряних замків.

Від манії величі крок в параною
зробив непомітно для себе і враз
так стало огидно від штучних гримас
колишніх близьких, а тепер — незнайомців.

Нарешті второпав: усе — маячня,
що сенсу немає в довірі й зізнаннях,
що правди немає, немає поганих
чи добрих людей. За все наше життя
везіння — зустріти хоч просто порядних.

Банальності – скажеш – буденно і грубо,
озвучено кимось не раз і не два.
Та знай, ця відвертість – не просто слова!
Це сповідь, якої священник не вчує.



ред. 22.03.2025

Люди не відрізняються від рослин.
Не вірите? Просто придивіться на них.
Маленькі діти, підлітки, дорослі -
Всі вони шукають благ земних -
Так само, як і рослини!..
І для кожного свій клімат,
І своє місце під сонцем.
І в кожного своє ім'я,
І в кожного свій соціум.
Тому можливо рослиною є людина?!.

Побудь  зі  мною,  я  прошу!
Нехай  надворі  стогне  вітер,
Холодний  сніг  упав  на  квіти,
Безжально  знищивши  весну.
Побудь  зі  мною!  Тільки  ти
Про  мене  знаєш  так  багато,
А  почуттів  яскравих  свято
Рікою  лине  в  береги,
Зруйнує  їх  і  знову  голос
Моєї  пристрасті  озветься,
Бо поки  що  замерзло серце.
Панує в ньому лід  і  морок.

Втомився  я. Жахлива втома
Давно взяла мене за горло,
Стискає, коле і пече.
Побудь  зі  мною  ще  хоч  трохи,
Розвій мій смуток та неспокій!
Я так давно чекав тебе...

І  сніг  мине,  і  сум  дощу.
Минуть  проблеми  та  незгоди -
У цьому впевнений, а  поки
Побудь  зі  мною,  я  прошу!



23.03.2013р

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.

Поки молодий,
Доти спритний.
А як постарієш,
Вже не бігаєш!

Це ж скільки треба мати зусиль,
Щоб знову і знову сходило Сонце?..
Скажу лише тобі,
Не приховуючи жодних емоцій.
Я настільки гарної не бачив,
Навіть не міг уявити в уяві.
Це якась космічна вдача,
Що зустрів твій облік ласкавий.
І Місячні проміння на схилах Дніпра,
Напевно хотіли відпочити в річці.
І знову виявляється, що я прав,
Що моє Щастя в цій таємниці.
Гомін, гомін по діброві,
Від мого серцебиття.
Якби я вивчив всі мови,
То не висловив свої почуття!..
І знову реве та стогне Дніпро,
І сердитий вітер завива.
Палає неземним полум'ям кров,
І відчувається, що душа жива.

Тремтить лісовий масив,
Від пісні солов'я в долині.
Бо бог дав стільки краси,
Лише одній людині!
Ну інакше звідкіль,
Неперевершений стиль?
Чуєш? Танцюй на розбитому склі.
Незважаючи, що ноги в крові. 
Знаєш, ми давно звикли.
(Тому зі мною кайф лови)
Давай ходити на руках,
І вважати, що ніч є днем.
Давай розмовляти в думках,
І вірити, що вдруге живем!!!
Вдягнемо смішні окуляри,
І ще чудернацькі капелюхи.
І дивлячись на хмари,
Будемо спів солов'я слухать.
Забув, що на дворі зима.
І не відчуваючи січневі морози.
Скажемо, що зими в природі нема,
А є лише запізніла осінь.
(Яку не ілюструють в прозі)
І поки є в кишені пачка цигарок,
То ще проживемо цей ранок.
І гаряча кава,
Розбудить нашу уяву.

У краси немає стажу!
Не вірите?
Спитайте у дівчат наших

Зробимо апатію з виглядом на море.
Зрозумій, в цей січень,
Нікому апатія не личе.
Тому вип'ємо чай, поговорим.
Поспілкуємося про те, про се.
Обговоримо останні новини,
І про те як час швидко плине.
І про потік краси,
В кожному природньому образі!

Ні, це не зорепад.
Це місячні риби
Намагаються прорватися крізь космічну завісу
Щоб на землі знайти спокій!..
Більшість помруть в битві
Переслідуючи особисті капризи.

Місячна ніч, зірковим покровом
Вкрите. Так самовіддано вкрили.
Немов хтось зі своєю любов'ю,
Освітлює шляхи, які не раз змінили
В своєму житті... Хто ти?.. Хто ти?..
Скажи, благаю, бо неможливо
А ні жити нам, ні відпочити.
І чомусь лише осіння злива
Дає пару хвилин, щоб встановити сили свої, які після оголених нервів
Дзвонили вітром на кленових вітах.
І виривалися з корінням дерева...
О, небо жовтневе,
Жовтим відтінком впало на сонце.
І в цьому світлі, я побачив себе...
Багаття Калинове
Освітлює місячні ночі, що палають зорею.
О, яке люте горе, яке страшне це горе...
Роздвоєння...
Прийшла в гості до мене людина.
Я з радістю, промовив: "Заходьте, прошу".
І вона зайшла, поводила себе вільно
Немов у себе дома, провела обшук.
О, ні, то не обшук, то натхнення
В моїй голові наробило непорозуміння.
І дурниці здалися... І думки як стерня
Кололи мої почуття...

Ні, не другий Єсенін,
А Володимир Миколайович Сосюра!
Своє Ім'я кров'ю написав
На Крижалях української літератури.
Лірик від Бога,
Людські душі турбував.
Невже такий талант на землі бува?..
Ви завдали нові поетичні форми,
Ваша поезія поєднання космосу
З народними піснями, і чути вдома
Вірші ваші з дитячих вуст.
Вже поїхала гордовита осінь,
На своєму баскому коні.
Груднева наречена на порозі,
Тримається за осінні долоні.
Бо не зможе сама блукати
В цьому дивному світі.
Бо немає жодної підтримки,
І ніхто з сучасних піїтів,
Не візьме її в свою інтимну лірику,
Так як брали ви, ніжно і пристрасно.
Хоча й на короткому, своєму віку...
Вже не буде світло поезії таким ясним.
Як це було при вас. Бо сьогодення
Вже не потребує вашої сили слова.
Майбутнє не зрозуміє зітхання клена,
З вашою ніжністю і любов'ю!
****
Роздвоєння в душі поета - є стихією природною,
Але коли зникає межа реальності у нього -
Він молиться, він благає спокою у бога...
Бо неможливо бути цілісною людиною
У світі спокус, коли в поет душа відкрита
До всього, що було, що є, що буде на світі.
Невже серце чорною печаткою вкрите,
І тому немає щастя в своєму житті?..
Неможливо довго бути в бою
Із самим собою.
Рано чи пізно прийде життєва криза.
І Минулим своє серце порізав,
Навмисно, щоб відчути душу свою...
*****
Ви можете не вірити поетам,
Читаючи їх вірші і поеми.
Але існує в світі прикмета,
Коли зацвітають хризантеми
То разом з ним квітне любов
В серцях людей. Маячня? Брехня?
Можливо, але після знайомств,
Повірять, відчув кохання того дня.

Край дивний, казкова Індія.
Скільки заховано в тобі таємниць?
В своїй душі, я маю надію
Приїхати як прославлений принц.
Що підкорив собі рух Сонця,
В якому з'єдналися всі стихії.
Який подорожує на одинці,
І приходить коли сталося лихо.
Який зрозумів життєву суть,
Після тривалої подорожі.
І має прославити люд,
Коли відіб'ю напад ворожий.
Тоді відчую схильність богів,
І щиру любов індійців.
В яких розчиниться душа моя,
Для розуміння цієї таємниці.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Чому ти не відкриваєш у клітинку в ромашках, білих свій, потертий блокнот?
Він важить мільярди тон, він містить мільйони іонів солдатських нот!
Ну, подумаєш, якийсь ідіот сказав, що писати про війну, коли вона йде — то моветон.
Ти маєш у запасі слово, а ми лише «Стугни-П», автомат на плечі і короткий сон.
Розкажи, як там живуть твої крилаті поети і голублять весняний ряст?
Досить уже водити пальцем по півлітровій банці безбарвним поглядом, а хочеш, то пиши про нас!
Я кажу їм:

— Братики, я була в Києві. Ліки, броники, все таке…
Мої ребра зараз затягнуті, наче нога пораненого в тугий турнікет.
Там, у серці столиці, коли затарювалася вашими однаковими сигаретами,
повз мою багатоверхівку я бачила, як ППО розмашатало дві рашисткі, крилаті ракети.
Третій прильот… Голосіння, плач … Влучили в київську шосту ТЕЦ…
Світло — відсутнє, води — не має, відігрів здобувається із найгарячіших народних сердець.
Та, звичайно, що лагодять хутко, а душі людей терплячіші за найсильніший мороз,
але в кожній лишився слід пішохідної зебри, чорно-рудий, кривавий « москв…!

У них там зараз такий самий театр і мета, як і в приземлених нас,
По ТБ крутять про ЗСУ реклами. Дивлячись їх можна плакати на день, принаймні, по десять раз.
І народ тепер молиться не старим, а новим богам. Коротше, хлопці, люди молються Вам.
І хтось із них, зціплюючи від люті зуби, приносить мій, у ромашку, пом’ятий, білий блокнот.
— На, сестро, — каже, — напиши їм іще й про таких незразкових нас,
бо ми тут стоїмо за всіх, хоч інколи гнемо мати, смішкам вмикаємо фарс, відкриваємо на «жисть» оцю рот!

І я пошепки , в повній тиші, починаю збирати рими, сплітаючи у вінок, і брати на борт.
А їм читаю про інше: до сказу сексуальне і не про цю дурнувату війну.
Я їм читаю про кохання всі сім своїх срібних нот і так само маю замало сну.

Хлопці мене питають:
— Юлю, чому ти, як раніше не пишеш?
Давай, почитай нам про Новий рік, чи, як листя пада торішнє…
Як вони сварились, а потім — зійшлися. Хай крутим буде happy end!
Або, як вона танцювала для нього у палких сукнях сонця кольору red .

Юлія Івченко. 18. 12. 2022.

Стрибну на трамвая приступку,
зі дзвоном вперед покочу:
ось стрімко крокує Ступка,
ось каву п‘є Покальчук.

А ось - як взагалі повірити? -
навіть у горлі ком:
рудий весь з очима сірими -
Франко…

А це - граціозний, мов кіт
від самопальних кутюр,
геній, піжон, ерудит -
юний Роман Віктюк.

А ось для пані вибирає квіти
красень у шарфу помаранчевому…
Такого як не помітити?
Звичайно ж - Сергій Данченко.

У лабірінті вузеньких вулиць,
у млі незворушних століть,
наче пчілка у вулику,
старенький трамвай дзеленчить…

Обличчя суворих будинків
витягнуті, мов у Ель Греко.
Сонце спілою динею
десь майорить далеко.

Стрибну на трамвая приступку,
відчую, як тінь, самоту.
Підступить сльоза підступна -
я її проковтну…

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
кінці
проводу
проводу
проводу.
Довгі гудки моїх розмов
самого з собою
самого з собою
кличуть на поміч
швидку допомогу
або аварійну газу.

Вибух скоро.
Скоро трапиться.
Буду сміятися скоро
з відвертості авторучки
на цій табулі расі.
Куди ти прокралась, патетико?
О, лицемір’я! Шовковим будеш.
Не підпущу ні на крок.
На нервах моїх граються літери
в скреготі власного підпису.

26 серпня 1992 р., Київ

Мій вірш катували внизу у підвалі,
лиш крик виривався у нього з грудей…
Але він підвівся і рушив далі -
нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив
і далі по лезу йде босоніж…
Він все відчуває, страждає і плаче,
бо він є творець, він - Вірш!

2022 рік

Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога
всі слова твої розіп'яті.
Вже поволі тьмяніють наче
та вбирають у себе тіні...
Хто ж, крім тебе, їх там оплаче,
де чутливі не люди - стіни?
І зрадіє хто, як на третій
день, од сонця стрімкого більший,
враз воскреснуть вони із мертвих
віршем?

Чому так тихо, дуже тихо ?
Прошу, хоча би слово ви скажіть,
Ми ж можемо тут досхочу поговорити,
Та головне прошу, не йдіть.

Приспів:
І знову бачу сніг на своєму осінньому порозі,
І мій Уявний Кіт знову зомлів
Я міг би всіх згадати, тих то був зі мною у дорозі,
Проте підлоги я мочити слізьми не хотів.

Ми тіло маємо й дарований нам час,
Проте скажіть коли ми так соромитись навчились ?
Це страху наслідок, або того,
Що ми самотності так приязно молились ?
Що близькість є для нас?
На жаль, тим самим що нічого,
Оце і є спотворення ідей.
Я розумію світ речей, та речі хворі,
Прошу, лишіть хоч декілька людей…

Приспів…

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі...
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.

її обожнював Даня, за те, що співала з ним під гітару « Гуцулку Ксеню,
її ненавидів Сергій, коли лізла у повість життя психолологічним перцем,
і коли в неї розв’язувався шнурок на бежево-замшевих із волошкою берцях,
їй кожен хотів його зав’язати, чи зомліти від осіннього одкровення.

та воно, може, і не по-чоловічі, а чоловіки на війні ринвами починають ридати,
коли обстріл потрібно неочікуваний перебути, сонце до зірки останньої перечекати...
рахувати втрати…

вона нишком підходила:
— привіт, — говорила — ти мене пам’ятаєш? я — друг із твого підрозділу.
клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінчається пелюстковий пульс:
— дихай тепер, як я … повільно . животом… із мого директивного дозволу...
і до нього приходив ангел, чи Божий дух.

або підповзала вужем. питалася: шепочучи:
— усе нормально. це скоро закінчиться.
будеш знову пестить дружину. розкажи, якого кольору ви поклеїли шпалери у спальні?
ти хочеш їсти, пити, чи, може, у туалет? от і добре. перезаряджай набої.
Степан знову зайнятий ділом, дихання рівне і він повертається в бій вже не говорячи сам із собою.

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі,
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.
Юлія Івченко. 25. серпня. 2022.

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
коли триває «руская вєсна»...
коли уже на часі запитати:
кого ми найняли у... депутати,
чиї агенти і які осли,
ще невідомі, нібито, ґаранту,
дозволили шляхи не мінувати,
завчасно побудовані... коли
і ким накази віддані були,
аби без перешкоди окупанти
намічені об'єкти зайняли?

                    ІІ
А Київ, як уміли, боронили
і це на часі... вистачило сили
у селах зупинити кацапню,
і посадити каїна на вила,
і доказати, що слова і діло
сильніші від ворожого вогню...
...................................................
Лиха біда... коли немає ради,
то знову не на часі мова, правда,
історія... або її урок...
і не один – що коштувала зрада,
чого не пам’ятає ані влада,
ані її електорат – совок.
Тому усіх виховують ракети...
урок дійде́... бо укри – не ацтеки,
не орки і не урки... ні на мить.
Когось не омине звіряча хіть...
та може, якось... вилікує Лета
рускоязичну язву на планеті,
коли засяє сонячна блакить.

                    ІІІ
На часі віра... не заборонили
парафію і мафію кіріла –
духовних за ознакою калік:
з одного боку богобоязлива,
а з іншого брехлива, галаслива,
осатаніла армія базік.
Не вистачає Божого огнива,
що на віки випалює язик...
і може, налаштує їм щеле́пи,
аби не вимовлялися накле́пи
на ОУН і Бандеру... на УПА...
і не пошле анафему Мазепі
заїкувата бісова юрба.
Їм тяжко опановувати мову
і одночасно «грамоту попову»
того ж, таки, антихриста-попа...
......................................................
Судитиме і їх нова епоха –
надія є: Феміда не сліпа,
Європа розумнішає потроху
і забуває за «царя гороха»...
і до боввана заросте тропа.

08.2022

постать стоїть на високóсті,
щось додає їй висóкості,
чи-то присмак хліба із плісінню,
чи то марення одинокістю...
ніс без горбинки зухвалістю
тичиться в небо безкровності,
руки схрестилися в дальності,
поза смілива духовністю.
ніч - оберемок Гюго,
дихає ліс вологістю,
гості прийшли у кіно:
приквел - ознака самотності.
може людині лиш треба
горда, тужлива безрíдина -
вітер між пасм волосся
грав щоб слова "потрібен ти"?
може для того створені
губи, що гнуться хортами, га?
тихо, почуло повітря щоб:
"вмієш кадить фіміами ти?" ...

30.VII.MMXXIIp.

я вітаю поміж тополиним відчаєм,
гнуться долу насипи курганні,
і думки ошатно за стодолами
сипляться у міру зізрівання.

бачу трунок, вишитий на полі,
небо не роз'ятрене вітрами, -
як мені ж то не шукати долі,
коли біс уже не за горами?

лоскотно полащилось проміння
до душі моєї, мов до яблук ранніх.
крадучись, летять зірки химерні,
щоб вказати місце для прощання...

24.VII.MMXXIIp.

Виходити на ринг в останніх парах,
Коли звучить ще не останній гонг—
І шкіра опонента зблискує металом:
Забудь усе— і станеш, наче бог.

І серце б'ється, завиває люто,
Й напруживши останній м'яз—
Досягши піку плавлення металу,
Виходиш із піке, неначе ас...

Останній раунд, центр рингу—
Канат означує кордон...
Хай я програю в поєдинку,
Зате зійду, як Аполон.

І ось фінальнії хвилини—
Сигнал подав нам реферІ,
Я вибиваю з середини
Свого стійкого візаві.

І ось удар, і ось— нокаут—
Тепер цей юнкер точно збитий.
Нехай він виграв перший раунд,
Зате останній мною був закритий.

2022

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Не прощаюсь, не плачу, не йду
Не тікаю
Просто буду там, де є
Просто житиму тим
Що маю
Лишнє і мертве, як шкіра змії
Нехай залишається позаду
Забуте, тому що вже не правдиве
І не своє. Давно

Знову зародитися треба
З неба
Зі всіма постати. Я хочу життя, я так
Хочу кохати, я так хочу любити
Аж до - за минуле - каяття
Аж до віри

В Бога Єдинoго

Квітне Дерево Миру,
Соловейко на ньому виграва.
Та чи помічали,ви,яка за це ціна?
Як і все у цьому світі,
Нічого вічного нема,
Так і наше деревце..
Із плином часу
Тихенько засиха.
Аж ось-загине,
Й знову йому потрібна
Довжелезна,кров'яна ріка.
Не чути більше співів,
Вже,навіть,забула сльози
Радощів щока.
Лиш гвоздики
Сіре поле захопили,
Й терен,дерево,
Мов мати огорта.
Ні більше соловейків,
Ні ластівок
Прутка юрба.
Лиш круки й ворони,
На сухих гіляках викрика.
Підкріпившись кров'ю
І тілами,
Деревце наше знову зацвіта.
Ось так і
Мир святий
Цвіте,поки біль утрати
Не зав'я.
16.02.2022

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Серед уламків моїх думок
Маленька перлина щасливих снів
Моє життя далеко не ок
Щодня починає такий урок
Що навіть уяві забракло слів

Я наче по смузі серед перешкод
Повзу по багнюці шалених мук
а потім хвороби ворожий взвод
В тенетах тримає немов павук

Тут світла немає. Тайфуном страх
Я так безпорадно ковтаю біль
Де мій порятунок? В чиїх руках?
Коли в мені знову почнеться штиль?

Немає чим дихати. Слів нема,
А паніка душить мене вночі
Я кинута долею, я сама
Ненависть на світ немов крук кричить.

Чи зможу забути полон образ
Щоб попри всю лють доповзти до мрій?
Віра мене рятувала не раз
Ось знов підіймає та каже "дій".

Натхнення - це мій рятувальний круг,
єдиний, що є в океані зрад.
Ним творчість керує. Я не помру.
Пливу. Бо немає шляху назад.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
можливо, за інших обставин перетворилась у фею
та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
2022-01-26 05:45:49.

втеча це — благословення, бо ти, як ця руйнівна війна...
що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк?
сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав…
ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць?
там — смійся… там — мовчи. там — згадуй куди від тебе пішла вона.

що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз-ка-а-жи…?
ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польовому стебла?
як спливають хвилини в операційній у хронічно- хворі ножі?
як хірургиня, яка не впоралась із смертю — спиртом совість летально стреблює?
як здригадась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубува ребра?

ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах?
як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів?
як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах,
як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять?
як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?

ти знаєш, як там невимовно-люто карається нашою вірою зрада?
як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї.
як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень — "Семундова Едда"?
як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно?
як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це — політичне варення!

такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім.
де тобі знати, що втеча від тебе — то лелече збереження її малекул,
втеча від тебе — це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла...
тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Юлія Івченко. 29. 01. 2022.

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

Виходжу з таксі. Перевіряю гаманець та ключі.
На щастя, усе на місці. Починається ранок світло.
Доки чекаю каву, всміхається янгол на лівім плечі,
З рюкзаками тяжкими неквапом човгають діти.

І ніби зима, але січень їй —не наказ:
Рання весна чи розтягнена в часі осінь,
Де сонячні зайчики — найкращий дороговказ.
І бавиться лагідно вітер кучерявим моїм волоссям.

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…