(Пісня на музику автора)

На Хоролі тополі
І вербина - княжна.
Десь від них в нашій долі
Роздається луна.

День сопілкою плаче,
Поміж віттям тремтить,
Білим човником, наче,
За водою біжить.

Красна річенько, пава,
Аж до Сонця блакить.
А у небі ти Слава –
Веселковая мить.

Плине річка тихенько,
Легіт - спів, наче, дзвін.
Лине в серце легенько
Вишнім гомоном він.

І вже в небі довкілля –
Річка все обійма.
Може в неї весілля –
Фату вітер трима.

Щастя ллєш нам дощами,
Б’єш в заливчастий грім.
То летиш над дахами
У довічний свій дім.
Липня 2003 року

Щоб почути пісню, натисніть зсилку нижче
під поясненням:


Пояснення до змісту пісні:

Пісня про красу і значення енергетики, тобто душі (аури), річки і навколишньої місцевості, про безпосереднє відчуття автором цього чарівного явища.
Пісня сама прийшла до автора на березі річки Хорол у місті Миргород, коли він перебував там на лікуванні у санаторії «Слава», розташованого на березі оспіваної ріки.
У пісні:
Слава – сяйво аури (душі) річки.
Вишнім гомоном – тихим голосом Божих небес.
У довічний свій дім – у небесний рай річок де їх душі живуть вічно.
Ріка у вічному злеті між небом і землею. У цьому русі вона виконує свою місію – подає нам чисту красу та енергетику життя, може, чистить нас.
Вербина – українська мова під цим словом має на увазі, здебільше, острівок угруповання верб.
Княжна – тому, що вона у відчутті місцевості автором, була явленим величним центром тяжіння енергетики і краси довкільного пейзажу, що перетинався з каналом перетікання небесної енергетики ріки. Тому у пісні і не верба, а вербина, та ще й княжна, бо автор побачив верби не схиленими в журбі, а наповненими співами панування життя. У сплетіннях їх довгих кос “плаче” день від млості енергетичних коливань скритої від нас
аури ріки і, тремтінням звуків і ще чимось, не чутним вухом, вливає у місцевість, у людей, незбагненний нами напрямки, дух небес.
Автор дійсно відчував ці гармонії взаємодій у природі, та всі ці пояснення дуже приблизні.
Слова і музика пісні ближче до дійсності, але більшість змісту можна тільки відчути, і ніяк не відобразити напрямки логікою мови. Та це ж і є основна властивість будь якої пісні, якщо вона не роблена. Для цього, на думку автора, пісні і потрібні.

Полетіло літо ген за журавлями,
Вийшов я назустріч осені сумній.
Пролягли тумани білі рушниками,
Затужила пісня у душі моїй.

Я бреду самотньо тихими лугами,
Тут моє кохання зорями цвіло.
Там, де розминулись долі за гаями,
Б'ється, наче спомин, явора крило.

Не злітає в небо ясноока мрія,
Забіліють скоро навкруги сніги.
Відцвітає в серці ружами надія,
І літа вертають юності борги.

Думами лечу я вслід за журавлями,
Усміхнулась юнка осені сумній.
Зрання поспішаю, мила, за літами, -
Затужила пісня у душі моїй.

Не заросте ця стежка до джерел,
До них прошкують звідусюди люди.
Їх не минає птах і новосел,
І ти з них пий, то вік щасливий будеш.

Хай прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

Джерела б'ють, і сонячно в душі,
Прийди, кохана, й зачерпни руками,
Бо це для нас калина на межі -
Цвіте під голубими небесами.

Нехай завжди джерела в душах б'ють,
Нехай вони ніколи не зміліють,
Бо з них літа - снагу і силу п'ють,
Без них серця і душі заніміють.

І прилітає спогад, як орел,
І не стихає пісня солов'їна.
Вустами припадаймо до джерел,
А піснею - до серця України.

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Повзуть у душу сумніви й печалі,
Немов тумани в яблуневий сад.
Спинились дні, як хлопчаки зухвалі,
Спішать вітри на пізній листопад.

А я чомусь не хочу поспішати,
Кругом ця дивна музика бринить.
Вже осінь заклопотана, як мати,
На перехресті літ моїх стоїть...

Куди піти? І де мені сховатись
Надовго від моїх пекучих дум?
Надії відцвітають, мов блавати,
І спогади беруть мене на глум.

Та я не здамся на поталу тузі,
Нехай прошкує у полях сама,
Бо мало я ще наспівався в лузі,
А ти ж без пісні, осене, німа.

Побігли дні, мов коні заблукалі,
Спішать вітри на пізній листопад.
І ви тікайте, сумніви й печалі, -
Мене кохана викликає в сад!

І я, щасливий, радо поспішаю,
І в серці дивна музика бринить.
А слідом осінь... І по всьому краю -
Вона дарує неповторну мить...

Зі зб."Сонети чорного сонця"(1996)

Раночку ясний,
Світе прекрасний!
Промінь злітає,
Луна гукає:

“Прилинь до поля
поміж травою.
Хай тебе доля
Вмиє росою!”.

Чисте та гарне
Життя не марне,
Теплеє літо
Сонечком шито.

Воно все бачить,
Все колисає,
Вічність позначить,
Нам побажає:

“Добра і щастя
Кожному дому,
Щире завзяття,
Вільну невтому!

Хай серце грає,
Всіх привітає! -
Хто всіх кохає,
Горя не знає!”.

27 червня 1997 р.

Нижче, по зсильці на Плейкаст.ру,
авторське виконання
з авторських записів:

На майдані сполох дзвонить.
Перебендя там сидить,
Та й на кобзі струни годить –
Правду людям говорить.

Гей, Перебендя,
Розкажи красненько,
Що не слід нам забувать:
……………………………………
…«Схаменіться, козаченьки,
….Треба долю спонукать,
….Як відкинем викибреньки,
….Почне воля нас гукать.

….Не вживеш на відсторонні, .
….Треба край свій заступать,
….Заіржали баскі коні,
….Нумо, вітер доганять.


….Вже близенько вороженьки,
….Ось і шаблі вже блищать.
….То ж отії злії беньки
….Залюбки нам постинать.

….Завихрило, закрутило,
….Та й знялася курява,
….Все хиталось, блиском било,
….Гайвароння аж звива.
……………………………….
Гей, кохані, не журіться,
Зустрічайте вояків.
Погуляла, як годиться,
Славна сотня козаків.

Гей, гідні хлопці,
Козаки-молодці,
Волю треба пам’ятать!»
…………….Червень 2008

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров`ю
імена у камінь,
просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,
де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мами.
Імена забуті,
імена незнані
западають світлом
заникають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
у росі, де вітер
розтремтівся, наче
не знайшлося серця,
що за ним заплаче
та не стало звідки
набирати сили
розгрібати правду
з братської могили –
розпинати груди,
відпускати спокій
ліком зозулиним,
мов до стінки кроки,
донести і в спину...
Там, де біль сп`янілий
обіймав гостинно,
кулі гнізда вили.
А війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

28 Травня 2009

Я любил и женщин и проказы:
Что ни день, то новая была, -
И ходили устные рассказы
Про мои любовные дела.

И однажды как-то на дороге
Рядом с морем - с этим не шути -
Встретил я одну из очень многих
На моем на жизненном пути.

А у ней - широкая натура,
А у ней - открытая душа,
А у ней - отличная фигура, -
А у меня в кармане - ни гроша.

Ну а ей - в подарок нужно кольца;
Кабаки, духи из первых рук, -
А взамен - немного удовольствий
От ее сомнительных услуг.

"Я тебе, - она сказала, - Вася,
Дорогое самое отдам!.."
Я сказал: "За сто рублей согласен, -
Если больше - с другом пополам!"

Женщины - как очень злые кони:
Захрипит, закусит удила!..
Может, я чего-нибудь не понял,
Но она обиделась - ушла.

...Через месяц улеглись волненья -
Через месяц вновь пришла она, -
У меня такое ощущенье,
Что ее устроила цена!

1964

Жил я славно в первой трети, двадцать лет на белом свете, по влечению.
Жил бездумно на пределе, плыл, куда глаза глядели, по течению.
Думал вот она награда, ведь не вёслами не надо не ладонями.
Комары, слепни да осы: донимали кровососы, да не доняли.
Слышал с берега вначале, мне о помощи кричали, о спасении.
Не дождались бедолаги. Я лежал чумной от браги в расслаблении.
Крутанёт ли в повороте? Завернёт в водовороте? Все исправится.
То разуюсь, то обуюсь, на себя в воде любуюсь – очень нравится.

Берега текут за лодку, ну а я ласкаю глотку медовухою.
После лишнего глоточку, глядь, плыву не в одиночку, со старухою.
И пока я удивлялся, пал туман и оказался в гиблом месте я.
И огромная старуха хохотнула прямо в ухо – злая бестия.
Я кричу, не слышу крику, не вяжу от страха лыку, вижу плохо я.
На ветру меня качает: - Кто здесь? - слышу, отвечает: - Я Нелёгкая.
Брось грести запричитая, не спасёт тебя святая Богородица.
Тех то руль да вёсла бросит, тех Нелёгкая заносит, так уж водится.

Я впотьмах ищу дорогу, медовухи понемногу, только по сто пью.
А она не засыпает, впереди меня ступает тяжкой поступью.
Вот споткнулась о коренья, от дурного опьяненья гнусноокая,
У неё отдышка даже, а заносит ведь туда же, тварь не Нелёгкая.
Вдруг навстречу нам живая, кривоногая, кривая, морда хитрая.
И кричит: - Стоишь над бездной. Я спасу тебя болезный, слёзы вытру я.
Я спросил: - Ты кто такая? - а она мне: - Я Кривая воз, мол, вывезу.
И хотя я кривобока, криворука, кривоока я, мол, вывезу.

Я воскликнул наливая: - Вывози меня Кривая я на привязи.
Я тебе и жбан поставлю, кривизну твою исправлю, только вывези.
И ты Нелёгкая маманя, на-ка истину в стакане – больно нервная.
Ты забудь себя на время, ты же, толстая, в гареме будешь первая.
И упали две старухи у бутыли медовухи в пьянь - истерику.
А я пока за кочки прячусь и тихонько задом пячусь прямо к берегу.
Лихо выгреб на стремнину в два гребка на середину. Ох, пройдоха я:
- Чтоб вы сдохли, выпивая две судьбы мои Кривая да Нелёгкая.

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині - дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум'яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила - подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб'ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

1856

Чого вода каламутна —
Чи не хвиля збила?
Чого ж я смутна, невесела,
Чи не мати била?

Мене ж мати та й не била —
Самі сльози ллються:
Від милого людей нема,
Від нелюба шлються.

Де ти, милий? Подивися —
Яку терплю муку;
Прилинь, прилинь, моє серце, —
Беруть мою руку.

Швидше, милий, рятуй мене
Від лютої напасті:
Як з нелюбом мені жити,
То ліпше пропасти.


Джерело: Найкращі пісні України, "Майдан", К., 1992.

Сонце низенько, вечір близенько,
Іди до мене, моє серденько! (2)

Ой вийди, вийди, та не барися,
Моє серденько, розвеселися. (2)

Ой вийди, вийди, серденько, Галю,
Серденько, рибонько, дорогий кришталю! (2)

Ой вийди, вийди, не бійсь морозу,
Я твої ніженьки в шапочку вложу. (2)

Через річеньку, через болото
Подай рученьку, моє золото! (2)

Через річеньку, через биструю
Подай рученьку, подай другую! (2)

Ой біда, біда, що я не вдався, —
Брів через річеньку, та не вмивався. (2)

Ой завернуся та умиюся,
На свою милую хоч подивлюся. (2)

"Ой, не вертайся, та не вмивайся,
Ти ж мені, серденько, й так сподобався. (2)

Ой там криниця під перелазом —
Вмиємось, серденько, обоє разом. (2)

Моя хустина шовками шита —
Утремось, серденько, хоч буду бита. (2)

Битиме мати, знатиму, за що:
За тебе, серденько, не за ледащо!" (2)

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо нам цей паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.

Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - опять, как вчера -
Обложили меня, обложили!
Гонят весело на номера!
Из-за елей хлопочут двустволки -
Там охотники прячутся в тень
На снегу кувыркаются волки,
Превратившись в живую мишень.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Не на равных играют с волками
Егеря, но не дрогнет рука!
Оградив нам свободу Флажками,
Бьют уверенно, наверняка.
Волк не может нарушить традиций;
Видно, в детстве - слепые щенки -
Мы, волчата, сосали волчицу
И всосали: нельзя за Флажки!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Наши ноги и челюсти быстры.
Почему же - вожак, дай ответ -
Мы затравленно мчимся на выстрел
И не пробуем через запрет?
Волк не может, не должен иначе.
Вот кончается время мое:
Тот, которому я предназначен,
Улыбнулся - и поднял ружье.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.


Я из повиновения вышел:
За Флажки - жажда жизни сильней!
Только сзади я радостно слышал
Удивленные крики людей.
Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - не так, как вчера!
Обложили меня, обложили -
Но остались ни с чем егеря!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
на воску
на вогні
на квітах польових
і серце защемить,
як запалають зорі
і хочеться молитися на них

О! дивне почуття –
розгнуздане і дике
навіщо я тобі
питав себе не раз
любові дивний світ
як бог багатоликий
серпанком чи дощем
спускається до нас

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як.

Те дивне почуття
падіння й воскресіння
єднання двох сердець
на білому хресті
де вперше за життя
стояти на колінах
солодше ніж над хмарами летіть.

І покриває слід
сухе пожовкле листя
іду не обертаючись назад
хоч ми були удвох але не відбулися
для спогадів залишим листопад

Не знаю хто і як
наворожив нам долю
Не знаю хто і як...

o Послухати цю композицію! (1.5 Мбт)

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.

Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
нам тії бомбони.

шо там Адзю, шо там -
серця ти послухай
будем знати правду, будем знати правду
про Господні вуха.

висить ябко, висить -
впасти мусить - знаю.
а хто ябко хоче, а хто ябко хоче -
той най зачекає.

26 Вересня 2007
:)

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

І нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляйполе, гей, нам столицею!

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
І нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

На Бабурці, на місточку
Дівчина співала.
Вишивала не сорочку —
Козаків латала.

В кого рана у рученьку,
Тому заживляла.
В кого рана у серденько —
Того цілувала.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Де тоненьким голосочком,
Де сльозою шила.
Всіх ординців за лісочком
Вона сполошила.

Знали турки, знала шляхта:
Козака не вбити,
Доки буде дівчинонька
Козака любити.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

З неба падає дощ,
В небо падає погляд.
У мрійливу безодню
Мокрих вулиць і площ

Тихо падає дощ,
Все давно стало вогким.
Сум за небом високим
Ллється з хмар потороч.

Довго падає дощ,
Наче вічність - це море,
Де вже плавають зорі,
Бо давно іде дощ.

З неба йде теплий дощ,
Він зволожує очі,
Які дивляться в небо,
Із якого на тебе
Тихо падає дощ.

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
спадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

Я тобі заспіваю тихо
Щось сумне про печалі сині,
Про життя незбагненний вихор
І про те, що ми жити винні…
Я не буду мовчать лукаво,
Розіпну на мотиві слово,
А коли підоспіє кава –
Вип`ємо за Різдво Христове…
А тоді пересуди кляті
До сусідів відправим спати
І в прокуреній наскрізь хаті
Будем ранок новий стрічати…
…А на ранок усе зітреться
І залишиться тільки привид
На твоєму сліпому серці
Від пісень моїх хворобливих…

Травень. 1990.
«Я сижу у окна, вспоминаю юность.
Иногда улыбнусь, иногда отплюнусь.»
Й. Бродський

Ні, не помилилися історики –
Час усе змітає невблаганно
І тепер вже «Волги», а не «бобики»
Глушать під райкомівським парканом.
І на гаслі свіжодофарбованім
Горобці цвірінькають про травень,
І повітря у квітковій повені,
І з-під тину лізуть перші трави.
І всім серцем хочеться патетики!
Десь далеко залишились зими.
Символом районної естетики
В прапорах червоних магазини.
Моє місто врешті пробудилося,
Порішило – біди всі від ката
Та від дурнів на яких молилося,
Від п`яниці пролетаріату,
Від колгоспів, що ледь-ледь цугикають
Та від недозбираного жита,
Та від планів перекритих гичкою,
Тільки ж треба жити ще та й жити…
Досить! Годі! Грім оркестрів чується
«Хай живе великий і невтомний!»
І трибуна вже вітає вулицю,
І «ура» кричать стрункі колони.
Я – як всі. Я з містом відсвятковую.
Транспарант намулює долоні
Та я йду щасливий і розкований
У червоній, радісній колоні.
Йду, димлю глибокими затяжками,
Я – звичайний провінційний геній
У звичайнім провінційнім Жашкові
Йду димлю, псую собі легені.
…А роки пливуть блідими хмарами
Десь у бік нової диво-ери
Над продмагами і культтоварами,
Над війною втиснутою в сквери.
Над моїм містечком линуть птицею,
Гул землі за хмари не сягає…
А на площі вічною правицею
Ленін сльози тихо витирає…

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

"Я вернулся в мой город, знакомый до слез..."
О. МАНДЕЛЬШТАМ

Заспівай, заспівай мені, Львове, востаннє -
Надто довго і тяжко триває фінал.
Третій день за вікном вже пустої кав'ярні
Чорні коні везуть попелюшок на бал.

Заспівай, заспівай мені, Львове, сумної -
Вже птахи лопотять під дахами крильми.
Я прийму твої скарги усі до одної
і розділить нас ніч, назавжди, ворітьми.

І не плач, не пускай блискавиці за мною.
Не жени сивих Левів мені навздогін.
Я повернусь, мабуть, у портреті - святою,
Як чергова окраса для замкових стін.

Вже за північ давно. Оніміли гітари.
Черевичок розбився. Кришталь затонкий.
Так галантно до танцю ведуть комісари.
Для останнього танцю і Львів затісний...

2000

Я піду до річеньки
Стрічати зірочки,
Зазирать як падають,
Ловити їх жменями.
Наберу у пазуху
Оцих бризок-вогників
Затанцюю радісний,
Зрадію до смерті.
Поженусь за райдугой,
Злечу по-під хмарами,
Передам по радіо:
"Прощай, рідна Батьківщино".
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна вгамує.
Весна, весна, весна прийде,
Весна, весна, весна, весна.
Я біду не вижену,
Сама з мене вискочить,
Побіжим, покотимся,
Заведемо бесіду.
Наберусь хороброщів,
Спитаю у горя:
"Чи мене не викине
Упасти у море?"
Забіжу до Зіночки,
Хильнемо по чарочці,
Поведуся лагідно,
Поділюся жалощами.
Всесвіту пронизливий,
Відкрий правди трішечки:
"Чи мене не вистачить
Загинути по весні?"
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна - гуй.
Весна, весна, весна - на дворі красна.
Весна, весна, весна, весна.

Поза тих минулих далях
На семи високих палях
Спить Мамай.
Не устане він, не діє,
У семи потоках віє,
Снить Мамай.
Сяє у весняних росах,
Сидить у величних позах
спить Мамай.
Весь на лазурових нивах,
В ніжно-пелюсткових зливах
Снить Мамай.
Великий спокій його лагідно чарує,
Всіма вітрами і цунамі він керує.
Він Мамай.
Яскраві сни йому малюють водограї,
Його вартують в піднебессі птичі зграї.
Спи Мамай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким і не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Не вагається, не плаче,
Ти - герой, міцний козаче.
Спи Мамай.
Згаяний у синіх ланах,
У димах семи ладанів
Сни Мамай.
Але Бабай не марить, він уже крокує,
Зловісним поглядом усіх на смерть дивує.
Йде Бабай.
Йому ніде ніколи на землі не спиться,
Він не радіє, не сидить і не поститься.
Дід Бабай.
Синя його риза не рвана,
У прозорих водах випрана,
Тіло його тане в омані,
Думи загратовані у брамах.
Він не сам, ні з ким, не з вами,
Він ніде не йде в тумані.
Мамай.
Але той не спить, не бавиться,
Він іде, гримить, штовхається,
В сутіні ночі страхається,
Він усім ві сні з'являється.
У воді, в вогні, у пекарні
Діє один негарний
Бабай.

Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен у війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче уві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся,
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче уві сні.

Во хмелю слегка,
Лесом правил я.
Не устал пока,-
Пел за здравие.
А умел я петь
Песни вздорные:
"Как любил я вас,
Очи черные..."

То плелись, то неслись, то трусили рысцой.
И болотную слизь конь швырял мне в лицо.
Только я проглочу вместе с грязью слюну,
Штоф у горла скручу - и опять затяну:

"Очи черные!
Как любил я вас..."
Но - прикончил я
То, что впрок припас.
Головой тряхнул,
Чтоб слетела блажь,
И вокруг взглянул -
И присвистнул аж:

Лес стеной впереди - не пускает стена,-
Кони прядут ушами, назад подают.
Где просвет, где прогал - не видать ни рожна!
Колют иглы меня, до костей достают.

Коренной ты мой,
Выручай же, брат!
Ты куда, родной,-
Почему назад?!
Дождь - как яд с ветвей -
Недобром пропах.
Пристяжной моей
Волк нырнул под пах.

Вот же пьяный дурак, вот же налил глаза!
Ведь погибель пришла, а бежать - не суметь,-
Из колоды моей утащили туза,
Да такого туза, без которого - смерть!

Я ору волкам:
"Побери вас прах!..." -
А коней пока
Подгоняет страх.
Шевелю кнутом -
Бью крученые
И ору притом:
"Очи черные!.."

Храп, да топот, да лязг, да лихой перепляс -
Бубенцы плясовую играют с дуги.
Ах вы кони мои, погублю же я вас,-
Выносите, друзья, выносите, враги!

...От погони той
Даже хмель иссяк.
Мы на кряж крутой -
На одних осях,
В хлопьях пены мы -
Струи в кряж лились,-
Отдышались, отхрипели
Да откашлялись.

Я лошадкам забитым, что не подвели,
Поклонился в копыта, до самой земли,
Сбросил с воза манатки, повел в поводу...
Спаси бог вас, лошадки, что целым иду!

1974

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

Даже если планету в облет,
Не касаясь планеты ногами,
То один, то другой упадет,-
Гололед на земле, гололед,-
И затопчут его сапогами.

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

1966