Сідає сонце за дерева,
І прохолоди благодать
Тебе наповнює хвилево,
Немов цілюща та вода.

Жовтавий відсвіт залишає
Світило денне у гіллі,
Готуючи смарагди гаю
Вже до осінніх барв і слів.

А вітер у пориві шалу
Всі хмари пестить навмання --
За те, що геть позакривали
Від нього люту спеку дня.

18 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Знову кинуся в прірву твоїх почуттів,
звідки справжній мій голос навряд чи озветься!
Я лише прошепчу: «Чи цього ти хотів?»
і за серце вхоплюсь – це аварія серця.

У коханні пройде непоміченим зло,
і покора солодкою за́вжди здається.
Я уже не згадаю, з ким серце було.
Де нікого нема – там аварія серця.

Аварія серця! Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця!
Послухай його – воно вже не б’ється?!

Я у ложі твоєму, у сніжному сні
граю роль мовчазну, ніжну смерть Нефертіті.
Так остання любов відраховує дні
до аварії серця – найбільшої в світі.

Аварія серця. Аварія серця.
Воно не твоє – ти сердься-не-сердься.
Аварія серця. Аварія серця.
Як порожньо тут – воно вже не б’ється…

23 січня 1997 р., Київ

Лишаюся повіреним твоїм
у цій земній і неземній юдолі,
наперекір і долі, і недолі,
аби задовольнятися усім,
що є і буде ще у цьому світі
добра і зла, борні і суєти...
А що нам залишається? Іти,
іти туди, де сонце ще сідає,
усе-таки, на заході щодня,
де є надія на оазу раю
та білого у яблуках коня,
якого ще підковує лукавий,
де родять груші-дулі на вербі
і фіґи для спокуси на агаві...
а люди ходять по алеї слави,
яку самі видумують собі.

08/23

Життя дається нам у боротьбі.
Минає час, і ось – пора у вирій
за обрії і запитання щирі
ти наодинці задаєш собі, –
для чого жив у радості й журбі?
Що залишив? Яка твоя дорога?
Які ще не завершені труди?
Адже тобі не хочеться туди,
де на чеку Харонова пірога
на хвилях течії? Усе мине,
але усе одно чекай мене,
як я чекаю нашу перемогу...
щомиті наближаємось до Бога,
аби любити вічне і земне.

О, магіє тих слів,
Що значать дуже мало,
В осаду беручи твої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

Таке жагуче тло
Ховає суть тернову,
Солодкая нуга речей гірчить.
Жадаємо її
Ми відчувати знову,
І мріємо подовжити на мить.

Оманливе тепло,
Що зігріває наче.
Але наснага на короткий час.
О, магіє тих слів,
Які так мало значать,
Вогонь, що не горів, колись погас.


О, магіє тих слів,
Що означають мало,
В осаду беручи мої думки.
Неначе і палкі,
Та силу ту не мали,
Щоб бути оберегом на роки.

5-15 серпня 2023 року.

Сідає сонце злоточубе,
І чути ніжний спів цикад --
Мов розливає диво-сад
Тепло душі твоєї, люба.

Мені здалося, тінь твоя
Десь між деревами майнула...
На мить занурився в минуле,
І все воно мені сія

І навіває щастя миті,
І спогади прекрасні ті,
Що в нашому були житті --
Плоди кохання соковиті.

І знову — ніжний спів цикад
Шепоче: радощів тих мало...
Нехай би вічність це тривало,
Й теплом нас пестив диво-сад!

13 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Заросла стежина поміж нами,
Паростю укрилось буре тло:
Лободою вкупі з полинами.
Наче, і ніколи не було.

От і все. Кінець сумної саги.
Вичерпано нанівець сюжет.
Залишились: невтолима спрага,
І в альбомі вицвілий портрет.

11 серпня 2023 року

Ти зараз живеш у жахливому місці,
без тіні, без друга, у хаті без стін.
Вітри тобі носять найгіршії вісті,
а з них будуть вірші – якщо ти один.

Ти зараз у Бозі в наявній тривозі,
ти ніби стоїш у лайні до колін.
Аж ось на порозі, і там, на дорозі,
з’являються люди, якщо ти один!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто.

Так буде і буде, так буде і буде!
Так мамця сказали тобі, а проте…
Слізьми світовими блукають приблуди,
а ти завіршуєш самоття святе!

Я завжди з тобою, я вірно з тобою,
самотносте люба, самотносте зла.
Від міста – до міста, від бою – до бою,
від пісні – до пісні, від тіла – до тла!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто!

8 травня 2003 р., Богдани́

Сьогоднішній вечірній дощ не плакав,
Він шкрібся тихо до вікна, мов котик,
Зривалось листя під вагою крапель
В миттєвість невибагливого льоту.

Зливався в шурхіт рівний стук по блясі,
В дитинстві так звучало слово " Тишшша..."
І в осені розміреному часі
Я слухала, як дощ мене колише.

І теплі руки мамині згадала,
І палець біля губ, і ніжний легіт
За шерхітливим звуком, що бувало
Маленьку дзиґу гамував так легко.

2022.11.

Я ревную тебе до самотності
Задихаюся від гіркоти .
Знову вечір, і ось вона моститься
На плече, щоб у шию сопти.

Ти погладиш її тільки поспіхом
По волоссю, що димом гірчить.
Я ревную тебе до самотності.
Хоч немає для того причин .

У щетиною схованій посмішці
Губи, жадані мною здавна.
Я боюся твоєї самотності,
Щоб нікого у ній не впізнать.

Троянда жовта.
Повновидий цвіт.
Зневаги колір?
Зради певний символ?
Неправда ваша!
Кілька марних літ,
що пахнуть солодко
безумством милости́вим –
троянда жовта!

Ви жінка горда.
Ваш серйозний вид –
смішної долі
лиш одбиток мстивий –
неправду каже
кілька марних літ.
Я викохав з трудом
для вас останнє диво –
троянду жовту.

12 жовтня 1994 р., Київ

Твої такі порожні фрази
Загусли у смолі часУ.
Чом не помітила одразу,
Нещирості п'янку росу?

Що не наситила любов'ю,
Упала тугою до ніг.
Напій бажання перестояв,
Чуття замулився потік.

І більше серце не хвилює,
Знецінена твоя хода.
І те оманливе "люблю я",
Що на поталу ти віддав.

Безмежжю німоти пустої, -
Вона, як згуба уночі.
Прости-прощай, моя Love Story,
Печале болісна мовчи!

Мовчи, мовчи, моя печале...

6-7 серпня 2023 року.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Небо в маркізеті, серпень у засмазі,
День з кавунно-динним свіжим ароматом.
Ти для мене, ніби у степу оазис.
Очі заблищали - теплі два агати.

Сонця вічна фреска, маки і цикорій.
Заблукали в травах ми удвох з тобою.
Тиша пасторальна, почуттів прозорість.
Серце пломеніло, сповнене жагою.

Пролітає серпень птахом легкокрилим.
Залишає згадку про гаряче літо,
Трав'янистий килим. Як же ми любили!
В поцілунках сонця - неповторні миті.

Стільки років не знала нічого про тебе,
Ніби в просторі дим розчинився.
І мовчало заплакане в сірості небо,
І не снився мені, ти не снився.

Несподівано краплі упали небесні,
Мов надія для росту любові.
Я ж чекала тебе, проминули всі весни.
Довгождане прорвалося слово.

Відшукав, хоча осінь безлиста назріла.
Загубились не всі сподівання.
І серця шепотіли, і з трепетом мліли.
До останку тепер, до останку.

Коли проб'ється перший промінь вранці,
А яблунька рожевим зацвіте,
Твоє обличчя вкриється рум'янцем,
І серце ніжно спогад обплете.

Я поруч буду на світанку, поруч -
Бо ніч, мов привид смутку, пропаде.
І сумніви згорять в огні на порох,
Впою тебе, як шабське й мюскаде.

Цвістиме знову яблуневе диво,
І таємниць розкриється сезам,
Бо у житті усе для нас можливо,
Якщо в душі любові чистий храм.

Травою дійсність поросла,
Угрузла в споминах поснулих.
Та пам'ятала все зола,
Пророчила забуть минуле.

Яке вже зникло у імлі.
І буде мало тих, що знали.
Про те змовчали ковилі
Під сінню віщого забрала.

Здичавілі, отак, вітри
Шепочуть в хащах, наче зводні.
У безрозсудної пори
Є безнадійнеє сьогодні.

І цідить свій смертельний дим
Неупокоєне кресало.
Хто був неправий? Не зумів?
Питання неважливим стало.

Але запалює щорік
усе нові армади свІчок.
І скорбних жнив іде потік
Під схлипи болісного віче.

Зоря із неба впала там.
Така лукава, доля наче.
Про що співають дзвони нам?
За ким вони так жадно плачуть?


29-30 липня 2023 року.

Хочеш, я тебе намалюю?
Хочеш, я тебе поцілую?
Хочеш, щоб багато-багато зірок
були всі у твоїх очах?
У снах…
я тебе намалюю…
твої очі, волосся і осінь.
І мою любов
заплету в той малюнок пастельний,
заплету, бо люблю,
бо кохаю, бо навіть
і думки не маю,
що я проживу
без пастелі
скажених ночей,
коханих очей,
що сяють, як полум’я,
ясно…
Я вірю, ніколи не згасне
та осінь, в якій я і ти.
Я буду тебе берегти.
І знай!
Я тебе ще не раз намалюю
пастеллю, гуашами,
маслом, любов’ю.

~ 1990 р.

Я ріка, я не можу текти, куди кличеш,
В мене є береги, зрозумій.
Ти не дмухай настирно, здіймаються брижі
На спокійному плесі, де сонце і тиша.
Вітре мій .

Кам'яним берегам підкоряються русла.
Гладить гравій на дні течія.
У затоці безвітрій чегатиме бусол,
Я круг нього спокійним теплом обернуся .
Не твоя.

Не охолола кава, червень пригріває.
Любистком пряним світ пропахлий.
А ти проник до серця крізь мої тугаї.
І досі там, хвилює павза.

Не охолола кава, хоч ти іще не йдеш.
У пам'яті я відсвіжила:
Любили ж літо...Ти цілував душею. Де ж?
Летять мрійливі білі крила.

Не охолола кава, і любистку свіжість.
І червень схожий благодаттю.
Твоя у ньому тихо поселилась ніжність,
Й обійми наші непочаті.

І ріднії твої краї
Залишені давно позаду.
Нема гарнішої землі.
А ти її, неначе, зрадив.

У ярих пошуках своїх
До берегів нових полинув.
Який невидимий батіґ
Тебе тоді штовхав у спину?

Тепер живеш на чужині...
І, наче б то, усе в порядку..
І, ніби, очі не сумні,
А на душі одні заплатки.

Ти їх уникнути не зміг
Та непомітні, бо глибоко...
Колись покинутий поріг-
Сум'яття серця одиноке .

Отак і пестує печаль,
Розради не знайти від неї.
І жаль. Такий нестерпний жаль
Тобі щоночі постіль стелить.

23-28 липня 23 року.

Знайомим словом обійми,
Торкнися голосом.
Підкрадься вечором німим
Сріблястим полозом.

І на розпутті між ярів
БлиснИ під каменем.
Ще там вогонь не догорів
Де б ти шукав мене.

Стікає у провалля дим
В кущі шипшинові.
У трави шурхіт заблудив
Застиг росиною.

А глухо окрик, як не мій,
Зависнув місяцем,
Бо ніжний і підступний змій
Вже не зустрітись нам.

Все саме так, як і колись.
Загасло те, що не горіло.
А небо падало униз,
Сріблило сивиною крила

Зав'яло те, що не жило.
Вистава виявилась фарсом.
Струхнуло часу помело
Любов, поділену на станси.

Пекуча порожнеча мрій...
Іще ятрять недавні рани.
І сум, холодний і їдкий,
Торує прірву поміж вами.


25 липня 2023 року

А ось і нічка в довгій темній сукні,
Зірки шпильками заблищали,
І неба з місяцем ясна сполука
Пишалася на п'єдесталі.

...А він все грав і грав на саксофоні
Мелодію чарівну ночі.
І сумніви розвіяли мусони,
Краплинки сліз з очей жіночих.

Жадали так давно серця любові,
Немов ковток води в пустелі.
І снились серіали кольорові,
І двоє в ролі менестрелей.

Кружляло листя восени, і ми - у парі.
Хіба хтось був тоді щасливіший за нас?
Любові танець, танго пристрасті... і чари,
Але минули безборонні мить і час.

З дерев зістригла осінь буйні шевелюри.
Я жмуток листя, мов надію, берегла.
Стіна дощу була волога і понура.
Мотив меланхолії. Смуга без тепла.

Сховався дощ утомлено в намокле листя.
Остуда в серці. - Повернути б все назад, -
Звертаєшся до мене. Падолист у місті.
Звучить повільне танго. Тихий словопад.

Подаруй, подаруй мені вітер,
вільний вітер люблю над усе.
І не думай політ зупинити,
хай любов нашу юність несе.

Хай про нас ще нічого не знають,
зайві сумніви просто зітри.
Ще збагни, що, крім тебе, бувають
дуже злі і підступні вітри.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

Ти так любиш дивитися в очі,
прокладаючи шлях до зірок.
Під крилом ніжно серце лоскоче,
ми до вічності робимо крок.

Нам кохання одне допоможе
подолати розбіжність світів.
Є багато простих перехожих.
Мало – юних і вільних вітрів.

Вітре мій, вільний вітре мій,
ти летиш по душі моїй.
Обігрій і довірся їй,
вітре мій, юний вітре мій.

Їм оди писали Вергілій, Овідій.
У Римі, Єгипті й Парижі цвіли.
І зір чарували троянд краєвиди.
Колючки-шипи не помітиш в імлі.

Цей захист божественна сила природи,
Мов дар королевам дає повсякчас.
Вражає бутонів незаймана врода,
Приваблює ніжність квіткова щораз.

І літо в трояндах любов'ю зігріто.
У квіточці кожній проміння тепла.
Всміхаються вранці тендітні, мов діти
Пелюстки шовкові - прикраса стебла.

У сонячній ласці купаються квіти
В моєму привітнім розкішнім саду.
Милується ними легесенький вітер,
І я залюбки у розарій іду.

Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
І небо синє вабило перкалем,
І сонце розсипало бризки цедри.

А ти хотів, щоб бігла я на зустріч
В твої міцні обійми, як раніше.
Але мовчить чомусь сердечний зумер,
Десь почуття мої сховались в нішу.

А ми були щасливі в тім романі.
Чи зацвіте тепер мигдаль квітучий?
Воскресне світло, а чи ніч кажанна?
Чи розрівняєш ту глибоку кручу?

...Я смакувала смаженим мигдалем...
Горіхи з саду - розкіш надто щедра.
Природна ода з лона пасторалі,
І замість кажана - пташиний щебет.

Весна квітчасто-кольорова непорочна
Для нас дарована, лиш придивись навкруг.
Ось сонця тепла ласка зазирає в очі,
І руки ніжні тягнуться до твоїх рук.

Весна-співачка голосиста, легкокрила.
Для нас - пташині довгі арії звучать.
Прислухайся, - це пісня із любові, мрія.
Душа цвіте, як в білосніжнім квітті сад.

Безхмарне небо весняне в шифоні синім,
І рідні, любі очі, чисті, чарівні.
Мелодія кохання - звуки клавесину,
Це спомин добрий з юності тобі й мені.

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається,
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

14 липня 1993 р., Богдани́

Від слів твоїх хотілося мені літати,
Бо оживали барви візерунків.
Мов мавка, я пила любові трунок,
Лилась для нас симфонія життя строката.

Але ж безжальна осінь холодом війнула,
Пірнули у буденність круговерті,
І розчинилась у дощах відвертість,
Відшелестіла листям, канула в минуле.

Хоча не відпускаєш досі, а тримаєш,
Мене мовчання вже шматує навпіл.
Мені б у ліс, була колись я мавка,
А в тебе справ зібралося тепер чимало.

І
Я не знаю досі це було, чи ні...
Пригадався вечір в вересневі дні:
Вітерець над ставом, тремтілА вода,
І бузкові очі і твоя вродА.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІ
Зустрічав нас вечір, проводжала ніч.
Слухав з хвилюванням твою милу річ.
Зорі дарували сяйво золоте,
І мені здавалось, що одна впаде.

Той ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг.
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

ІІІ
Промайнула осінь, і прийшла зима.
Знов я біля ставу, а тебе нема.
Повернусь думками в вересневі дні.
А бузкові очі снились знов мені.

Чом ставочок синій
Замели сніги,
Вітерець осінній
В тиху даль побіг?
А бузкові очі,
Що я цілував,
Нащо, нащо Вас покинув?
На що проміняв?

7 лютого 1992 року.

Мені коханець дивиться у вікна,
Як тільки-но я світло вимикаю.
Сьогодні- повноликий і привітний
Залив мене сріблястим водограєм.

Я так люблю його обійми ніжні!
Легка рука заплуталась у коси.
Мене із ним чекає дивна нічка.
Який він красень! Хоч і безголосий.

А то, буває, жмуриться ревниво,
І виглядає зовсім непомітно.
У ніч таку для мене зірок зливу
КидАє до шибОк блакитним світлом.

Та сердиться недовго, тішить знову
По нОвому, і так щоночі різний.
Нехай і не зігріє теплим словом,
Бринить в мені його срібляста пісня.

Постійний мій коханець- місяць ясний.
ЗрадлИвий, знаю, хоч бува й рогатий.
Але мені таку дарує казку,
Що я за неї ладна все прощати.

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Я тягнулась до тебе душею,
Ніби бризом легеньким торкалась.
Та хіба в шумі чути мій шепіт,
Коли людськості, мабуть, замало.

Я ковтнула твоєї печалі,
І скотилась сльозина у море.
Самота пролягла на причалі,
Десь у темряві жевріли зорі.

Після ночі наступить світанок,
Чайки крила розправлять в польоті,
А журби незагоєна рана
У морському залишиться лоні.

- Море, море, ти волі безкрайність,
Розчиняєш водою журливість,
І виспівуєш сонячну дайну.
Я, мов чайка, крилато полину.

Далеко по той бік добра і зла,
на пагорбі, засіяному сонцем,
гуляла ти, а яблуня цвіла,
й легкий серпанок плив то тій сторонці.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

Казали всі: даремно йти туди,
бо то ж не рай, а марево та й годі.
Але бажання раяло: піди
і знову все віддай дівочій вроді.

Ти уривала ніч – я довжив дні,
щоб у коханні довше бути разом.
Твій райський сад сподобався мені.
Але чогось не вистачало ча́сом.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко стало серцем і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще солодко й досі?

– А яблуко рубінове – то гріх, –
призналась ти і зникла загадково.
І я його знайшов та вже не зміг
своє життя переробити знову.

Рубінове яблуко ти мені обіцяла.
Рубінове яблуко вже достигло і впало.
До тебе я зда́леку прилетів аж над осінь.
З рубіновим яблуком нам ще со́лодко й досі.

14 серпня 2000 р., Богдани́

Трави цілувались стеблами шовковими,
І горіли зорі на небесній сукні.
Місяцем грайливим очі зачаровані,
Молодість яскрава і сердечний стукіт.

Вітерець ласкавий повівав між травами,
І тепло у грудях, і обійми крилець.
Поцілунків перших час перед загравою,
Аж шарівся місяць, як серця любились.

...І тепер... яскраві зорі, сяє місяць теж.
Пухом сивочолим час летить невпинно.
А думки бентежать душу: спогадів кортеж,
Запахом медовим з присмаком полинним.

А він жадав прозорості небес,
Ранкової тендітності її пелюсток.
І сильних хвилювань бентежив прес,
І сонячне видіння доторкалось бюсту.

А він жадав очей нічну зорю,
Щоб душу сяйво золотаве лоскотало,
І шовком шелестів від сукні рюш...
Принади вабили, і знов - думок коралі.

А він жадав, жадав її усю,
І ніжно називав трояндою з шипами,
Але ж охоплював нещадно сум:
Заміжньою була жадана серцю пані.

Між листя буйного і трав
Я усміхаюся дитинно...
Хмелію тим, що Бог послав --
Прекрасна літа середина.

Немов коштовний камінець --
Переливається у слові,
Вдягнула сонячний вінець,
В смарагді блиску, як в обнові.

У співі птаства звук є свій --
Немає в голосі металу.
І сила — слабкості ясній
Тут віддана вся на поталу.

У душу щастя намело,
Гойдають хвилями легені.
І розчинилось люте зло
У вітру подиху зеленім!

15 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Кохалися, а потім розчинився,
Мов цукор в чистоті води ураз.
Десь скошена виднілась в липні нива,
Збігало сонця світло в темний час.

...Коли запитував про шанс, тремтіла
Від вітру хвилювання, чи журби.
І знала, знала, що його любила,
Адже це він знайшов її в юрбі.

Відшелестіло, відцвіло. Змирилась.
А він тепер запитував про шанс
Потрапити в любові певні ритми.
Розклала доля на шляху пасьянс.

Не пиши мені віршів сумних,
У житті цім нещастя багато...
Я так хочу почути твій сміх,
Твоє личко ясне цілувати.

Не пиши мені віршів сумних,
Не ридай же у душу рядками...
Віджену я від тебе сім лих,
Звеселю тебе, люба, піснями.

Не пиши мені віршів сумних,
Хай журу твою легіт розвіє,
Зі страхів покепкує твоїх,
Ніжно сонце загляне під вії.

Не пиши мені віршів сумних,
Йди в обійми мої, моя зоре.
В зливі пестощів, ласк і утіх
Розчинилось надумане горе.

14 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Гей, ви дні неупинні, нестримні роки!
Так багато лишИлось позаду.
Мені ж хочеться ще навесні пелюстки
З польової ромашки зірвати .

Дуже швидко промчався буланий табун,
Несучи жовту осінь на гривах,
Зупинивсь недалеко в зимовім степу,
Білим став і чекає зрадливо.

Та я знаю, що варто лише підійти,
Й понесуться солОві у весну.
Але вірю, між ними знайдЕться один
Щоб мене до ромашок довЕзти.

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.

Не дотягнутися журбою.
Здається, ми на різних континентах.
І не знайти нам супокою.
Існують ще уривки всіх фрагментів.

Сахара й обшир океану.
Глибинних почуттів живий оазис.
Чому ж він з блиском ятагану?
Незрозумілості і жаль, й образа.

Поговорімо, лиш відверто,
Без гордості у тихе надвечір'я,
Щоб апатично мить не стерти,
Щоби душа не впала у зневір'я.

Скільки днів ще — сумних і веселих? --
Ллється долі терпка рідина.
Тільки знаю я — щастя свій келих
Не допитий далеко до дна.

Ще хмеліє життя диво-снами,
Підливає в бокал гіркоти...
Тихо тче із контрастів орнамент,
І веселкою сяєш в нім ти.

Хай печаль мою голову тисне,
І зажури у дім нажене.
Апогей лебединої пісні
Ще в дорозі чекає мене.

Ще омріяна наша світлиця
Нам запалить кохання свічу...
Йди в обійми, моя світлолиця,
Хай я знову у рай полечу.

Хай здається не раз, що не в дусі
Нервоструни всі рву скрипалю...
Бо освідчитись просто боюся,
Як шалено тебе я люблю!

11 липня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Я встану рано, на світанку,
Пройдуся полем по росі,
Послухаю спів жайворонка в небі,
Побачу красу рідної землі.

Піду у гай, де соловей щебече,
Вдихаючи на повні груди.
Стрічатиму біля потічка сонце
Й відчую пробудження природи.

І кожен кущик до мене озветься,
Кожна травинка з ранком привітає.
У піднебесся пісня пташина ллється –
Це рідна земля новий день стрічає.

20.11.2021

Чорноока нічка розпустила коси,
Місяць тихим смутком зазирає в душі.
А між нами кілометри, хмарочоси.
Океан бездонний і не видно суші.

Лиш тебе я наче років сто чекала.
Пагони любові протяглись магнітом.
Це кохання, ніби опера з Ла Скали.
Зірка щастя, астероїд Геракліта.

А до зустрічі вже часу небагато.
Навіть світ увесь принишк давно в чеканні.
Перейдемо знову вулканічне плато.
Ніжно стеблами сплетемося в жаданні.

Ми згадали сьогодні листи із поштової скриньки,
Від якої були не паролі, а крихітний ключик.
Я тоді діставала до дверок залізних навшпиньки,
Видивлялась послання в газетах від того, хто скучив.

Із ваніллю- то лист від бабусі, від тьоті- з духами.
Берегли ті конверти тепло між холодних поштамтів.
А пізніше, без марки, ти слав мені ними кохання,
І у відповідь я відсилала обіцянку ждати.

Світу цифри ніколи не бути із духом ванілі,
З неповторним відбитком руки ( чи душі), що сплітався
У слова і рядки,хай з роками уже поруділі,
Та живуть мої сім у них, і оживають сімнадцять.