Под тонким шёлком на лунно-покатых плечах
её кожа просвечивала жемчужным зовом
того, чья ещё неоформленная печаль
клубилась в воздухе и рассыпалась снова.

Его бледная непролетарски-тонкая рука
искала спасения у выгнутой спинки стула,
он хотел осмелиться, но не знал – как,
и вибрация рёбер в висках отдавалась гулом.

Через год он будет болтаться на фонаре,
она выйдет замуж за эмигранта в Париже,
и вспомнит вдруг между брютом и фруктовым пюре,
как ей хотелось тогда придвинуться ближе.

твої долоні - на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою - і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п'янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

**Я видела радугу в начале января...
Утреннее небо было розовым, с лохмотьями седыx туч.
Такая радуга стоит сейчас между нами...

**Моей нежностью
можно плавить лед.
А ты спрашиваешь,
Хочу ли я тебе неприятностей...

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени

Або Повість Про Вічну Любов

За кримсько-татарською легендою, Ведмідь палко покохав полонянку ведмежого сімейства. Та дівчина втекла з юнаком у море. Коли Ведмідь став наздоганяти їх по мілководдю, юнка у розпачі заспівала свої прекрасні пісні. І Ведмідь пожалів дівчину, відпустив її, а сам застиг каменем од печалі.


Сумний бескид, аж сивий, свою печаль повість нам,
Давно закам"яніла сльоза Ведмідь-аги.
А море б"є у груди живим відлунням пісні,
тієї, що у небо зривала береги.

Який жагучий голос! Невпинно спомин блудить
У розсипах мелодій - гірського кришталю...
Щодень старіє тіло... Бо гори теж, як люди...
- Чи ж В І Н її так любить,
ЯК Я ЇЇ ЛЮБЛЮ?

Ведмідь ступає в хвилю, даремно відгук ловить
(Усе ж на світі знають, але мовчать моря...)
Ведмідь вікам шепоче напівзабуте слово
І слухає, як чайка те слово повторя...

(80-ті роки. Збірка "Із тернами в серці", 2003)

З тобою в нас - тільки сьогодні,
Хоч наші минулі хвилини
Вплелися уже у роки...

Нам солодко скраю безодні,
А світ, коли сходиться клином,
бува полиново гірким...





------------------
* * *

С тобой у нас - только сегодня,
Хоть наши былые минуты
Вплетаются вже у года...

У бездны нам сладко с тобою,
Но свет, когда сходится клином,
Полынным бывает на вкус.

Незнаний раніше запах,
По ліжку пливе туманом,
Таїться під ним омана,
Чекає на хижих лапах.

Вливай підсолоджений кисень
У чуйні вуста пурпурові.
Приховані в кожному слові
Чіткі розрахунки гульвіси.

Збентежені острахом перса
В долонях пекучих тавруй,
Вишневим безжально фарбуй
Фінал підліткОвої п’єси.

Покажи мне безбрежное море
И песком накорми мои ступни,
Как не пойманный прошлым вор я,
Буду прятать тебя под юбкой.

Покажи мне свободных чаек,
Положи свои руки на шею,
Стянешь с кожи соленой майку,
От касаний твоих я млею.

Покажи мне сухие ладони,
Одарю их прохладным дыханьем,
Намочу их водою из моря,
Запечатаю мысли в тайну.

Покажи мне горящий закат,
Давай взглядом встретимся смело,
Застучат на земле пульсы в такт
Устели ее сигаретным пеплом
(2009р.)

Чому я так погано сплю...
Чому я мучуся щоночі?
Навіщо я тебе люблю?
Навіщо бачу твої очі...


Ти вже не мій, ти зник як ніч,
Чому ж я так боюся спати?
Боюсь між тисячі облич
Твоє обличчя не вгадати...

Місяця срібним пилком припорошений,
дощ розсипає прозорі горошини.
Вони проростають у землю краплинами,
а ми почуваємось винно-невинними.

Винно-невинні, бо помилилися,
не закохались, бо не зустрілися,
сліпо з’єднали із іншими долі,
а душі лишились самотні на волі.

Часу потік наш хлюпочеться хвилями
вздовж тих доріг, на яких не зустрілись ми,
а наші домівки з холодними стінами,
і ми почуваємось винно-невинними.

Сонячні хвилі падають зливою,
Я вже ніколи не стану щасливою.
Ти просто мрія моя нездійснена,
я просто вільних вітрів полонена.

Долі, заплутані Мойрами злючими
вкрились від болю шипами колючими.
Мрії у серці застигли крижинами,
ми почуваємось винно-невинними.

Небо безжурне над головою.
Ти вже не мрієш про зустріч зі мною.
Я лиш забута тобою картина,
де ти у простір шепочеш: «Єдина…»

Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

А в Киеве всё чаще бывают туманы
Они запрещают думать о происходящем
Я суть там увидел – в снегу под ногами
Она была белой, до звона хрустящей
Как будто старался на честные чувства
Но так стало жаль, что я говорил:
«Люблю», потому что хотелось влюбиться
Но жаль и тех слов, когда не говорил

Я – этот снег, а снег – это я
Всё чаще со мной бывают туманы
Но был я, есть, и всегда
Буду снова и снова обманут

Як тихо печаль поселяється в серці...
Вітрами обносить
ромашки надій,
Акорд наполоханим
джмеликом б"ється
У скельця непроханих
холодів.

Несеться табун
жовтим визрілим полем,
І молиться спрагла любові
земля.
Скорботно і моторошно
тополям.
Їм срібло од місяця
скроні встеля.

17 травня 2002 р.





http://maysterni.com/publication.php?id=37624


Melody pulsates

Melody pulsates as bumble-bee,
A sorrow settles in the heart
so quiet...
A wind mixes up the
camomiles of hope.
Some melody pulsates as
intimidated bumble-bee
Into glass-windows
of unbidden cold.

A herd of horses are rushing
through the gold ripe field,
And the earth, thirsty for the love,
is praying.
The poplars are feeling
eery and mournful,
A gray moon-light is lying
on theirs temples.

Сивими ключами від`ячала осінь.
Відболіло листя у лісах давно.
Вже зима вітрами розплітає коси
І стукоче снігом у моє вікно.

Біла хуртовина землю обіймає.
Миготять пушинки – не злічити їх,
А у грубці вітер тужить і співає:
Мабуть, щось про холод і про білий сніг.

Ті зірнички срібні у танку кружляють.
Я крізь шибку бачу їх химерну гру:
То вони додолу раптом опадають,
То, немов на крилах, тягнуться вгору.

Так і ми, мій друже, у життєвім вирі
Часом не знаходим берега свого.
В парі з журавлями линемо у вирій,
Падаєм зірками в пошуках його.

Так і ми, мій друже, вже коли несила,
Хочем відпочити лиш єдину мить.
Хилимось, згорнувши стомленії крила,
Та по хвилі знову тягнемось в блакить…

Сивими ключами відлітають роки.
Вже розквітли мрії у душі давно.
Та, буває часом, чую ніжні кроки –
То дитинство стука у моє вікно…

Я в осінь повертаюсь, як додому.
Вона, здається, теж мені радіє.
Природа відчуває сум і втому,
І я також: снодійне вже не діє.

Снодійне вже не діє – і не треба,
Адже приходять рими замість снів…
Влаштовує мене «безсонна треба*»,
Це благодать Господня, а не гнів!

Це благодать Господня, а не гнів –
Творити й жити в ритміці природи,
Осіння пустка зібраних полів
Теж сповнена привабливості й вроди!

Так, сповнена привабливості й вроди
Та, що зі мною в осінь увійшла
І, всупереч всім прикрощам погоди,
Не розгубила літнього тепла!

Не розгубила літнього тепла,
Не продала, не віддала нікому…
Тому, яка б погода не була,
Я в осінь повертаюсь, як додому…

*треба – в даному випадку жертвоприношення

13.10.2009

Тиша згусла та задзвеніла…
Мов чужі, затремтіли руки .
В горлі слово закам’яніло.
Наполохавшись зникли звуки.

Час хитнувся й закляк раптово,
Кров по венах гайнула хутко.
Закипіла, й до серця - слово,
Понесла, як пекельну чутку

Сьогодення й майбутнє зблідло,
Міражем попливло минуле…
Навіть сонячне зникло світло.
Очі, бачили??? Вуха, чули???

Чи він був, чи усе наснилось?
Чи кохав, чи була жадана?
Чи то щастя моє загубилась:
Там де слова п’янка омана.

Мы бежали с тобой по контрастам.
По истерикам
Плыли.
Как мы с тобой любили!
Молча и монолитно.
Камнем.
Стеной.
Слитно.
Всегда с тобой
Рыдали.
Заранее выбирали
Неправильный сломанный вектор
Солнце направит на нас
Свой кривой, неровный проектор.

Просто.
Тишина. Абсолютный свет.
Оскар!
Самый сложный проект.

Заосеніло вже.Заосеніло...
Листки тополі дивляться змарніло,
І я на них із болем наступаю,
У власну осінь двері відчиняю...

Заосеніло вже... Невже заосеніло?
Я в озерце вдивляюся питливо,
На срібло впав вербовий лист журливо,
Я бачу, все-таки заосеніло...

Еротично ляжеш в ліжко
Ледь торкаючись мене
Проведеш рукой по тілу
Поцілуєш у лице

Будем ніжно ми кохатись
Говорити про любов
У кохані цілуватись
Обійматись.... Знов і знов

Покажу тобі я пристрасть
Забіжить по венам кров
Хоч для когось ми є грішні
Та свята у нас любов!!!

2009 Вересень

знаєш, якшо раптом тепло цих розмов
вирветься назовні
то наші міста
вмить запалають а ми будемо захоплено
танцювати навколо

погодься — в цьому шось є
стікати соком
ковтати сльози
падати дощем на асфальт
і вмирати від спраги

Ти ж бачиш!!! осінь так і не настала...
Ти ж пам'ятаєш? найтепліше небо в цьому місті - над вокзалом
загрієш ним свої долоньки посидиш на сходах
і зникнеш в переплетеннях підземних переходів

знаєш, якшо раптом хтось з нас замовкне
інший підхопить ритм його подиху
і засне промовляючи рідне ім'я

Мила панно, музико моя!
Чом сльоза засяла на обличчі?
Погляд Ваш, то мій земний маяк –
веде мене додому, ніжно кличе.
Не сумуйте. Осені струна
зазвучить печально і розтане…
Ви плачете… у чім моя вина?
Чим я Ваше юне серце ранив?
Мовчите… ні подиху із вуст.
О, як же Ви на мене, панно, схожа….
Спадає з неба зірка у траву
згораючи так швидко, Боже…

Цвітуть у косах ранні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
І розквітаєш ти, немов жоржина,
І ніч вдяглася в оксамити трав.

Цвітуть у косах пізні хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Зорю найпершу, наче діадему,
Я в юності для тебе приберіг.

Цілую знову кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
Цілую ніжно шию лебедину,
І слуха ніч зелену пісню трав.

Цвітуть у косах білі хризантеми,
У чорних косах – білі, наче сніг.
Милуюсь ними я щодня до щему,
Коли сідає вечір на поріг.

Цілую ніжно кожну пелюстину,
Цілую так, як ще не цілував.
А вітер зачаровує калину,
І пада цвіт на вишитий рукав…

О, мила панно!
Казко днів моїх!
Журитись Вам осінньо ще зарано.
Лиш Ваших вуст торкнеться легко сміх
і серце Ваше квітне так тюльпанно.
А людям що?
Вони завжди такі, -
заковані у рамки власних правил.
Вони чужі, закони їх крихкі,
тому не розівчилися лукавить.
Ви не зважайте –
мрійте і любіть!
Любіть такими, інших бо не буде.
Всміхніться, панно – принесіть у світ
краплину світла,
так потрібну людям.

Невимовна ніжність у моє серце увільється,
Як подумаю про тебе, коханий.
На подих твій душа мрією озветься,
Рожевою, мов сонця промінчик ранній.

Твої сліди приховані шовком моїх думок,
Щоби вітер їх не розвіяв.
Синьооке небо одягає із жасмину вінок,
Щоб хмариною усміхатися твоїм мріям.

Слова твої оселилися у моїх ясноднях,
Де їм затишно і надійно.
А сни зачаровано споглядають зоряний шлях,
Де для тебе пісня моя звучить нестримно.

Дозволь в молитвах трепетно згадувати тебе,
І більшого щастя не знаю.
Нехай твій Ангел тебе береже,
Й кохає як я кохаю...

Він зачекав на неї
Три квартали
Мовчання.
Так далеко, Боже!
Я не дотримала
Презумпцію
Прощання.
Тепер не можу.
Вікно. Герань. Туман.
Мої картини.
Знайомі шелести,
Слова, обман
Його квартири.
Просторий плащ,
Червоний шарф,
Застиглі стіни.
На площі гамірно,
А тут мене простили.
Хай голуби собі летять
Подалі в небо.
Він й досі п’є
Цейлонський чай.
Вершків не треба.
2009

Акації листочки,
мов клавіши.
І вітер за роялем...
Прощальний літній вальс
гуляє сквером...
Коштовне листя
малахітово-зелене,
На жовтий оксамит міняють клени.
Бурштинове проміння
в реверансі
Запрошує опалий лист до танцю.....

Полетіло літо ген за журавлями,
Вийшов я назустріч осені сумній.
Пролягли тумани білі рушниками,
Затужила пісня у душі моїй.

Я бреду самотньо тихими лугами,
Тут моє кохання зорями цвіло.
Там, де розминулись долі за гаями,
Б'ється, наче спомин, явора крило.

Не злітає в небо ясноока мрія,
Забіліють скоро навкруги сніги.
Відцвітає в серці ружами надія,
І літа вертають юності борги.

Думами лечу я вслід за журавлями,
Усміхнулась юнка осені сумній.
Зрання поспішаю, мила, за літами, -
Затужила пісня у душі моїй.

Не рушу, не зацілую,
Може ще намалюю
Кров’ю серця останньою.

Втомлена і побита,
Стямилась полюбити
Нестямно я.

Вцілюють дикі стріли,
Що в мені уціліло, -
Не знати.

Днів гуркотять паради.
Серце ж нестерпно раде
Так безпритульно кохати.

Я тут одна.
Широкі штори затупили світло.
В кімнаті пахне теплим молоком.
Зів’яли айстри, з того дня як ти поїхав зникло.
Сон очі намочив терпким вином.

А далі сповідь в тебе на коліні.
Зітхання суму обпече крилом.
Як добре що тепер ти вдома.
Зів’ялі айстри дихають твоїм теплом.


21.09.2009

Жбурляю листя у холодну ніч
Прийшла пора уста твої забути.
Я відшукаю Вас.
Покличу в Львівський вальс.
Мені тепер цей біль не зупинити.


Ти прийдеш в ніч - я знаку не подам.
Лише ім’я злетить із уст : «Шалена!»
Тебе знайшла, а роки швидко йдуть.
У тебе син, а я ще наречена.

Ввірвешся у життя непрохано, неждано.
Залишиш теплий соняшник в моїй руці.
Спадало листя, дихалось катреном…
Я вкоренилась смутком у чужім житті.












12/09/2009

О, як же ти на вишню схожа,
Струнка, висока, й чарівна.
І зорі нам серця тривожать,
І кличе в гості нас весна.

Як заметуть сніги дорогу,
До тебе стежку я знайду.
Розвію сумніви й тривоги
У цьому білому саду.

Візьми ж мене у каре небо
Своїх замріяних очей,
Бо я зберіг зорю для тебе,
Як дар черемхових ночей.

І струн закоханого серця
Ніхто, крім тебе, не торкав.
Хай доля долі усміхнеться -
На райдузі шовкових трав...

Мне посвятили тысячи поэм,
Сердца и души рвались на кусочки,
Я не читала... Мысли мои с тем,
Кто вдаль ушёл, не написав ни строчки...
Мне подарили множество картин,
Мне их знакомы творческие муки...
Но мне дороже всех лишь тот один..,
Кто кисточку не взял ни разу в руки...
Мне подарили музыку, и вот
Прекрасных скрипок плачь, виолончелей...
Но мой "Оркестр" не знает даже нот,
Без голоса, без слуха мы б не спели!
Но несмотря на это только он
Мой стих, мой танец, сон, пейзаж и лира,
Необьяснимый стон, далёкий звон,
С гарячим сердцем, в этом странном мире...

Не губися, не...
не вбивай мене...
я тебе знайшла між доріг.
я такий пройшла
непочатий світ
До твого простого "привіт!"

І на твій поріг, наче оберіг,
Цвіт черемховий обірву, -
З краю зачарованого прощань
Я принесла гілку живу.

Ніжний, не мовчи,
щось розпитуй чи
Синім поглядом привічай,
Зачаївши сум у густій брові.
...Відступаю в білу печаль...

I живи, і мрій,
нерозлюбний мій,
Хай цвітуть черемхи нові,
Хай клюють із рук
дні і голуби,
Тільки ти... прошу,
не губись...

Морозом по цвіту, по цвіту, до світу,
До воску розтали світанкові свічі.
У рвійнім розвої свавільного вітру
Нелегко тобі зазирнути у вічі.
І хто легковажить? Ні долі, ні дому.
Доволі! Що день, що не день - без отвіту...
Пагіння - як вії, опущені долу...
У дерева довга дорога до квіту...

Одна лиш мить - останній шанс
ступити в вічність тимчасову
забути все
звільнити нас
не промовляючи ні слова
не відкриваючи очей
не чути віддиху отого
шалених порухів легень
які єднали нас.
Той день
єдиний день - осінній вечір
ступив так тихо на поріг,
що ті слова я все ж зберіг,
не знаючи чому й для чого,
все ж не сказав тобі нічого
лиш коли вийшов на поріг
сльозу самотню постеріг
я на щоці твоїй
єдина...

Ходишь вокруг,
Цветешь оленьими глазами,
Улыбаешься вишнево.

Сплела бы венок
из лучей вокруг тебя,
Изваяла бы кисть руки твоей
с длинными пальцами.
Надышаться тобой невозможно.

Звезды набирают блеск
из наших глаз.
Ветер нас обходит.
Сердцу уютно
на острие бритвы.

Белые одинокие цветы,
Зеленокрылые мотыльки,
Ароматный щебет мая.

Обыкновенные, не золотые, рыбки спокойно измеряют свои мутные просторы.

Однообразные дни, которым будет не хватать, - чего?-
взгляда, звонка, невообразимой улыбки, -
превратятся в недели,

забредут в июнь.
А что потом? Будет лето и будет время собирать ягоды.
Ягоды, которые навсегда останутся неспелыми...

Ви так далеко, так далеко,
В розлуки руки й сни гіркі -
Вже аж повірити нелегко -
П"ять днів минуло, не років.
Повільно падаю в безодню.
Але душа тихенько зна:
Я не впаду туди, не згодна, -
Я з Вами в світі не одна...

(Збірка «Із тернами в серці»)

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Моя Вітчизно! Дівчинко убога...
Нащо ти на цю оргію прийшла
І рученята тягнеш від порога
До ситого і п’яного стола?
Нащо ти на цю оргію зайшла?!
До прокурорів, крамарів пихатих,
До президентів п’яних і глухих...
Нащо ти хилиш голову до ніг
Кривавих доморощених магнатів?
Вернись убога, до убогих хат...
Майбутнього нема у псів лукавих!
На згарищах потрощених палат
Поїсть вогонь пілатів і царят -
Все стане на круги,воскресне й кане.
Ти не заходь до склепищ золотих,
Там трупний сморід тулиться в оздобах,
І росомахи у людських подобах
Білують співвітчизників німих -
Ти не заходь до склепищ золотих!
Іди між люди, дівчинко моя...
Хай не регоче над тобою каїн...
Пошли до Біса увесь світ лукаий,
І йди між люди, дівчинко моя..!

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Цвітуть сади червонно-золоті,
Веселки передзвонюють круті,
Дощі періщать сизо навіжені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Іде ватага, вишивки горять,
Погордно виступають сват і брат,
І мати сина молодого женить,
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

Забратись у світанку лабіринт,
Вивуджувати діаманти з скринь,
І небо з річки набирати в жмені.
Спасибі осені, спасибі ... вже їй..

(2008)

Це твоя територія впливу,
Я чекаю тебе завжди,
І цвітуть небеса примхливі,
Хоч давно відвесніли сади.

Не дражню і не кличу, - для чого?
Буря тільки знесе мости,
Що наладжую важко й довго
Після того, як стрінешся ти...

Забрідаю в осінній знемозі
У стежок перепліт крутий.
Я зректися тебе не можу,
Бо несила в і д с е б е втекти.


(2008)

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Плывут,
В тумане,
Деревья,
Рощи,
И луга.

Парным,
Пенистым,
Молоком,
Наполнена,
Река.

В нежные,
Осенние,
Шелка,
Одета матушка,
Земля.

С небес
Спадает пелена,
Вуаль-
Кристально,
Чистая,
Роса.

Прохладой дышит,
Золотом маня,
Земля, леса,
Осенняя, прекрасная,
Пора.

Те різьблене обличчя, темні очі,
Постава, аж до щему дорога.
Пташатко серця, зловлене, тріпоче,
І попелить стоградусна жага.

За що в мені твоя зчинилась ватра
Одним із найсолодших лихоліть,
І чи брова та нескінченна варта,
Аби за неї у вогні горіть?

Не смійся ж, і не смій пред ясні очі!
... та все твоя стежина прибіга.
Горобчик серця втомлено тріпоче,
І жили рве безумна ця жага.

Трясуться днів нестямні маскаради,
На всесвіт жовто пахнуть полини.
Є тільки ти. Ні ради чи розради.
... ото лиш душу пальцем помани ...

(2008)

Заснуло літо у колисці часу:
Пригасли незабудки на лугах…
І пропливають вересня баркаси,
Химерно зашифровані в хмарках.

Заходить тихо осінь русокоса
Із козубом яскравим у руках,
І серед ночі золото розносить,
Ховаючи у парках та садах.

Лягає прохолода у тумани,
Приводить довші ночі та дощі,
Пісні журливі, птаства каравани,
Морозні роси, багрянець в кущі…

Заснуло літо у незримім світі,
Та оживає в пам’яті щодня,
Як теплий вітер нас заманить в сіті
Та хлібом щедрим ласує рідня

Солодке моє кохання,
Настояне у роках,
Постукало в серце зрання
Ожини горня - в руках,

Достиглої в млоснім серпні,
Палючої як огонь,
І я той дарунок щедрий
Взяла із долонь його.

І все. Ні доріг, стежини...
Облиште, думок рої.
Гарячі до сліз ожини,
І теплі вуста твої.

(Серпень, 2009)

Ваніллю грішно ти розтанеш на губах
і світлом місяця зодягнеш вічну втому.
Розкаже казку про любов Чумацький Шлях,
зникаючи на ніч в хмільних останніх гронах.

Два всесвіти зіткнуться на тонкій межі,
і стрілки попрямують у зворотній відлік,
омиють слабкість ранні грозові дощі,
і стануть на заваді знов закони підлі.

Весна 2009

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

Зустрілися в одному серці дві Любові – Колишня і Нинішня.
- Ти божилося, що мене ніколи не забудеш, - мовила Колишня. - Любиш?
- Люблю, - схлипнуло серце.
- А як же я, - змахнувши довгими віями, підійшла Нинішня. – Кохаєш?
- Кохаю, - аж захлинулось Серце.
Любов Колишня глибоко засиніла очима і ступила з Серця. Кожен крок її в Ньому відбивався громом, по слідах зростали яскраві голубі Незабудки.
Любов Нинішня повногубо всміхнулася, розправила світлі кучерики. А потім зручно вмостилася, згорнулася калачиком і спокійно заснула.
Серце боялось і Стукати, аби її не потурбувати...

(2009)






English - http://maysterni.com/publication.php?id=77877


Two loves

Once, there were two loves, that met in one heart- Past and Present

-You swore you’ll never forget me - said the Past Love to the Heart. - Do you still love me?

-I do! Somehow, the Heart felt like crying.

-And what about me? - coming closer, asked the Present Love, her eyes wide open, blinking her long lashes.- Do you love me ?

Oh, yes, I love you! The Heart burst out crying. It could not keep the tears streaming down its swollen walls.

The eyes of the Past Love became dark blue. She started to walk away, leaving the Heart. To the Heart, each of her step, was like a sound of thunder, each move was a reflection of the past! The further she went, the more forget-me-nots were blooming behind her.

The Present Love, her full lips slightly open, gently brushed off her shiny curls and smiled happily. She curled up in the corner of the Heart, relaxed and content, she fell asleep.

The Heart became very quiet, almost stopping its heartbeats, not wanting to disturb his Present Love.