чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

Бринить в повітрі, стелиться степами
Мов подих вітру, лагідно торкне,
Все те, що не назвеш словами,
Що вабить так тебе й мене.

У лагіднім промінні сонця,
У краплі літнього дощу
І як в тумані: може сон це?
У відповідь - не відпущу.

І серед степу, того раю
В обіймах злилася земля.
Я так тебе, я так…
В степу згубилися слова.

Десь плакала осінь
Забутим дощем
А серце хотіло на волю.
У ніч темнооку
В подертім плащі
Хтось стрімко зламав чиюсь долю.
Ти виключив день
І напругу забрав
У серці лишив вольтну рану.
А в барі –
Засмучений жовтень заснув
В кишені - п’ять грам снігопаду.
2005 р

Дзвін кришталю.
Метафора лягла на руку.
Папір, чорнило і свята печаль…
знайшли мене між акварельних ноток.
В них ціла вічність, а мене не жаль.
Що можу я?
Шукати свіжу риму.
Гортати почерк змінних почуттів.
Вони ж слабкі - їм треба силу,
щоб вкоренитись у моїм житті.


2009 р.

Колись він ходив.
Радів життю. Усміхався.
Стежками у лісі гуляти любив.
Жартував, дарував і часто сміявся.
Відсміявся.
Я зустрів його.
А він без ноги.
Обпертий на милиці, погляд сумний.
Німий.
В очах жаль. Біль. Позбавлені мрії.
Я ішов, а він ні.
Наші погляди зустрілись.
Я не запитав, він не відповів.
В душі болі розгорілись.
В його очах заздрість.
Я ішов, а він ні.
Я ішов, а він не міг.
І вже не зможе.
Він прикутий до землі. До милиць.
І вже не гуляти лісом. Не збирати гриби.
Я пройшов. Він іти не в змозі.
Його заздрісний погляд мене проводжав.
В очах жаль.
І його. І моїх.
Він без ноги. Обірвані мрії.
Він без ноги...

Мені не боляче…
Вікно відкрите навстіж.
Вечоріє.
Думками марення мій спогад зачепився за плече.
Між сутінками пахне теплим медом.
Шаленіє.
Прозора пам'ять заколисує мене..
Світ поділився.
Почорніло.
Вінок терновий я залишила собі.
Він вабить сміхом, теплим светром,
Гойдає нерви, стомлює мене.

Зернистий дощ вистукує по скельцях,
Червоні маки плачуть у росі…
Вернись! Вернись до мого серця!
Втри сльози різко, чисто–голубі…
Цілуй вуста, мов ранки на світанках,
Нервові пальці захисти крилом.
Коротка ніч, химерно прохолодна,
А день втече пекуче-ніжним сном.


2009

…Від краю й до краю горять в небокраї свічки...
Вогнями палають з безмежних світів маяки...
Свій погляд звертають на знаки зірок моряки...
Дорогу додому покажуть далекі зірки...

…Крізь гуркіт хвиль морем йде корабель...
Шість тисяч миль із далеких земель...
Грає вітер попутний канкан в снастях білих вітрил...
Чайка вкаже, що скоро Земля, криком й помахом крил...

…А на мостику судна на вахті стоїть капітан...
Перекладує галс на штурвалі, між щогл і вант...
Пильно зрить уперед, розглядає в бінокль горизонт...
А в фарватері Зірка Полярна розвіює сон...

…Форштевень ріже навпіл грізні моря...
Повітря свіже хапає в груди моряк...
Чайка сіла на бак, значить, за горизонтом Земля...
Посміхнеться у вуса свої капітан корабля...

Кумпала Вір,
27.11.2006 року, м. Хмельницький

По килимі з торішнього листя
Ступали нечутно сліди.
Аж раптом вони зійшлися,
Аж раптом прийшли сюди.

Забута людьми стежина,
Забутий вітром куток,
Учора була половина,
Сьогодні – єдиний крок.

Листя з поваги до тиші
Завмерло у подиху дня...
Хто ці сліди залишив,
У вічність пішов навмання...

Зарано, мій друже, зарано
Мені зустрічатися з Вами.
Попереду тільки тумани.
Тож хай залишається тайна.

Бо тайна, записана в слові,
Розвіється, наче полова,
І тиша, така загадкова,
Сльозою розірветься знову.

Тож хай залишається просто
Між нами замовчаний простір.
І може, безлюдний мій острів
Досяжним Вам стане...
Колись...

Ніч по небу розсипала зорі,
Наче сріблом – ім’я твоє «Оля»
Мерехтить у небеснім просторі.
І як тільки б лише моя воля,
Я б ці зорі зібрав у намисто,
Припідніс би тобі як дарунок.
Цей феномен чарує все місто,
Мене ж вуст твоїх ніжний цілунок.
Мрію я соколиним польотом,
Не вночі, не в небесні світила, -
З квітів тих, що цвітуть лише літом,
Прочитати ім’я твоє, мила.
Чи в зірках я, чи йду чистим полем, -
Прошу дихати завжди у Долі
Цим квітковим і зоряним пилом,
Бо прекрасне ім’я твоє «Оля»!


24 липня 2009 р.

Літо наповнює груди
Ніжними запахами,
Доносить пахощі зеленавої рути,
А солоне морське повітря
Доносять до мене вітри,
Дихаючи в обличчя
Свіжістю твого волосся.

Спадає туга на плечі осені,
А з посмутнілого клена
Спадає листя
І сплітає свій шелест
У звуки твого імені.

Взимку
Не назбирати
Подарунків для коханої
І не зірвати зірок,
Аби послати їх поштою
Тобі у Болгарію.

Торішнім листям стеляться тобі в ноги
Мої спогади,
Весною справджуються всі мої сни,
Бо з ними
Приходить упевненість,
Що побачу тебе.

7486 р. (від Трипілля) (1980)

Випадково торкнутись поглядом…
І ковзнути думками… по тілу…
Звідки ти?...ти, напевно, із мороку.
Я зі світла. До тебе… хотіла…
Дивна спека. У грудях холод.
І чомусь так нелегко дихати…
Ти ручний, мов бульварний голуб,
Та з очима підступно-хитрими.
Спалах камери… Ховаю погляд.
Ти немовби знімаєш душу,
Це для когось ти просто фотограф,
А для мене ти все вже розрушив…
Мої голі думки
Так розбещено рвуться до бою.
Моє тіло в вогні,
Та надалі я буду німою!
Навіть зрада зіниць
Хай нічого для тебе не значить.
Нехай погляд іскрить!
Я байдужість не можу зіграти…
Я ловлю кожен жест,
Хай надалі він серце терзає.
Це немов напівсмерть,
Яка є, і водночас якої немає…
Прощавай назавжди, безіменно…
Забирай ці рядки,
І подяку за хвилю натхнення…
Прошу, знімки зітри………………..


19.07.2009

Там, де упало сонце за горою
Ховаючи печаль в безмежжі трав,
Рясним дощем вкриваючись постою,
Згадавши смак солених його страв.

І там, далеко від очей сторонніх,
Жалі втопивши серця у туман,
Змахну вологі пасма я зі скроні,
Сп’янівши від нічних страхів й оман.

І там, де злива креслить кіл перетин,
Де темні води пестить хутро мли,
Ховатиму свій плач. А слів тенета
Розвіють тихі опівнічні сни.

17/07/2009

Напиши мені в світи, чи ще росте
черешнева пісня в мами на городі,
чи наспівне слово, тихе і просте,
поміж інших ритмів краю вже не в моді?

Напиши, чи гра квітневих завірюх
гостем шелестить у вікнах на світанні,
чи байдужий час каштанами на брук
похвилинно книгу осені читає.

Тільки не пиши, що мами вже нема,
що черешня всохла, а душа прозріла.
Запізніло. І натягнута струна
незагоєності в серці оніміла.

Хмарить вечір небо сумом без причин,
і солоністю спливає по листочку.
Дощ? Чи шепіт з потойбічних далечин:
"Ой, та чи не боляче тобі, синочку?"

***
Не верить слову, жесту, взгляду,
Не верить ничему…
И в примитив с названьем «Правда»,
И в карцер «Почему?»

Но мир не дал освобождений –
Душа томиться вновь:
вопросы – словно тень забвенья,
ответы – как покров.

Но близится и час расплаты –
Неверный шаг и ход…
Благословите, боги, латы,
И меч, что как оплот!

Молитися Богу чи класти кабали?
Юдоль одягла світ на власний копил…
А дощ наполегливо затарабанив
у шибку, неначе просивсь увійти…

Мов дід на онука, бубнів зверху шифер…
Загострились вилиці страху й журби.
Самотність слізьми на ланітах злегчилась…
Усе розпочати спочатку якби…

Під зливою квіти ламалися, наче
у підлітка голос, – і дощ шаленів…
З очей сльози в душу назад затовкмачив:
водночас і важко, і упорожні…

Безвихідь росте, смуток стелиться клубом,
скуйовджений відчаєм аж закричав,
неначе пшениця в землі зашкарублій,
що голос зірвала – молилась дощам…

по нитці світу розтягли
дими тепло по сонцю шите
і продавали з-під поли
по занебесних цінах літо
і душ обвуглених порив
по нитці світу розтягли

в країні голосистих мев
окрайця срібного розмито
здавалося що час помер
і помервіли болю квіти
тут стільки випало мене
в країні голосистих мев

по краплі серця і нема
ні хвилі жаль заколосити
розтріпотілася дарма
моя любов несамовито
коли кричали пий до дна
по краплі серця і нема

по щіпці милості з лиця
і непотрібно говорити
куди поділося життя
як привела дорога бита
в дощі поезії дитя
по щіпці милості з лиця

10 Липня 2009

Знову вже поволеньки смеркає,
Темрява крадеться за вікном,
Тугу, наче кігті, випускає,
Влазить нею в душу потайком.

І сердечну роздирає рану,
Зно мені нагадує і знов:
Ти заснеш нелюблена, кохана,
Бо розлука нашу п"є любов.

А літа минають молодії,
Наче погасають в дні оцім,
Й разом з ним усі мої надії -
Бути у житті цьому твоїм.

Вечоре, даруй смертельну втому,
Їй віддамся ,брате, залюбки,
Може, справді, хоч на світі тому
Все в коханні буде навпаки.

7507 р. (від Трипілля) (1999)

Ти змерзла. На - накинь на себе светр.
Вклади свої долоні у мої.
І хвилею – тепло по всій планеті
покотиться до неба берегів.
Спаде росою нам на вії вечір.
Торкнеться струн душі свободи дух.
І щастя наше не зазнає втечі,
коли до тебе назавжди прийду.
І сну твого ніхто не потривожить,
коли заснеш в обіймах ти моїх.
Бо я любов поставлю на сторожі,
щоб не стихав в твоєму серці сміх.
І якщо треба – розгорну руками
навислі хмари над твоїм чолом.
Ти прошепочеш тихо: « ти той самий,
яких до тебе в світі не було.»
І блискавкою вдарить щастя в груди.
І затріпоче серце ще сильніш.
І байдуже, що скажуть завтра люди,
коли од сонця світишся ясніш.

У всьому ми собі зізнались.
У душах друзями зостались,
Боялись більше виникає,
Любов лиш друзів оминає.

Спираємось в тяжку хвилину,
Всміхаємось в веселу днину,
Ми різні душі я з тобою.
Наші стежки злились рікою.

Не можем деколи сказати,
Не можем просто написати.
Нікому нас не порівняти,
Не можем ми себе кохати…

Здрастуй милий, Велесовий гаю,
Тут природа справді ще жива,
Тихо, мов побожно завмирає,
Слухаючи Велеса слова.

Тут людинозвір не походжає
І гілок із тріском не лама,
Так, немов святиню оскверняє,
Тут його гидких слідів нема.

Лиш лякливий зайчик прострибає
У свою засніжену нору,
Та невтомний дятел відбиває
З гілки мертву і суху кору.

Тут людська душа відпочиває,
Тіло набира життєвих сил,
Лікар-Бог од скверни очищає,
Наче піднімає із могил.

Здравнице-природо, будь із нами,
Велесе, поетів надихай,
Хай святиться усіма Богами
Твій священний неповторний гай.

7509 р. (від Трипілля) (2001).

Ох, як сонце болюче вразило!
І не зайчиком, а левом…
Став нерідним Січень – пасинком…
І стоїть немов зателепа…

Як огидно Відлига базікає!
а Лід слухає… Борлаком чорніє кіпнина…
Важка вода, мов слова жінки до чоловіка:
«Не від тебе дитина…»

Біль. У серці застрягло лезо ножа. В очах пустота.
В душі обірвалась тендітна струна.
Провина? За що?
Не зробив нічого злого. Лиш добро зробили мені.
А в душі біль. Не знаю чому.
На рани сиплять сіль. Хто? Кому?
Мені.
Нічиєї провини нема.
Лиш пустота. А вона…
Хоча яка різниця? Нічиєї провини нема.
Просто біль.
На шрами душі просипали сіль.
Нечайно.
Бажаючи добра.

Скажи, откуда ты приходишь, Красота?
Твой взор – лазурь небес иль порожденье ада?
Шарль Бодлер

****
Неинтересен мир без красоты,
Неинтересны люди без изъяна,
Скажи мне, – кто ты? Я скажу, кто ты,
И – опьянен ли, или просто пьяный..?

Здоров ли взор твой, иль навек больной,
Когда ты меришь мерками такими –
Всех кто вокруг помечен, как чужой,
Не вдруг кому-то скажутся чужими…

Бояться, радоваться…? Что за черт!!!…
Пророчества сбываются иначе!
Ведь только красота весь мир спасет,
Иль будущее не назначено...?

Откуда ты приходишь, Красота?
Не с языка ли демона земного?
Иль с мира погребения ночного,
что с недостойным именем – МЕЧТА?

Ах, розы... силуэт изящный,
цены б вам не было, кабы
вас не дарили уходящим
и не бросали на гробы.

Или, осенней хризантемы
вдыхая томный аромат,
не избегали скромно темы
о вечной ценности карат.

Никто особо не пеняет:
и та красавица, и та…
но – одуванчиком взлетает
божественная простота.

2009

Горіли мости – не згоріли…
Впереміж з дощем харамАркати?
Попереду ніч ціла…
Сльоза - впала у чарку…

І місяць скрипів мов карУца…
І душа прохідна наче жЕжель…
І не скрапують сльози – ллються,
якось легше…

І до Господа доки герсОну,
докіль товщає віршами зшиток,
я упевнений лише в одному –
треба жити!

Благословили в армію синів
І плачемо за ними на світанку,
Бо уві сні, у царстві своїх снів,
Співаємо синочкам колисанку.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Дивлюсь на наш колодязь у вікно.
Тебе з криниці тої напувала...
Ти вже дорослий, синку, і давно
Вночі я колисанку не співала.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

А згодом мені, синку, принесли
Твого листа... слова, які чекала:
"Я бачив сон. Ви, мамо, увійшли
В казарму і нам тихо заспівали".

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Тихо-тихо сніг іде,
Ніч за вікнами пливе,
Хай тебе покине горе,
Хай тобі насниться море
І ромашкові луги,
Де гуляли я і ти.
В охоронці сна покличу
Сизокрилу голубицю
І долоню на чолі,
І тигрятко на столі...
Тихо-тихо, сніг іде,
Спи, коханий, все мине...

2007

Щоки берега - у піні,
Моря тут - густі мазки,
Й голять чисто бритви сині
Камінці, як волоски.

Море піниться, як пиво,
Сірий берег напува,
І шумить його геть сива
Захмеліла голова.

І гірку ковтаєш воду,
Наче гіркоту життя...
І шукаєш, як свободи,
Хмелю забуття.
с.Миколаївка. Крим, Київ
7514 р. (від Трипілля) (2005) - 7517 р. (2009).

Відчуваєш як капають сльози
Із грудей як вистрибує серце
Так брехня поступає із тілом
Тілом, що могло ще любити...

Зазираєш мені ти увічі
Своїм поглядом спалюєш душу
Як ганчірку мене ти кидаєш
Тіло, що могло ще любити...

Через рік тебе в місті зустріну
Я привіт, ти привіт, й розійдемось
Засумуєш, і станеш таким же
Тілом, що могло любити!

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Важко мені за веселість боротись,
Важко всі сили докупи збирати,
Важко сприймається вся ця марнота,
Важко весь сум цей з душі прибирати...

Я до захриплості хочу кричати,
Хоч тимчасову полегкість відчути:
Знову в самотності день зустрічати...
Більше не в змозі тебе передчути...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

Тиху нудьгу заберіте від мене!
Тихо зламайте, немов соломину,
Тихе життя це, за спокій хвалене,
Тихо заповніть ці хворі хвилини...

Відповідь стрілась на всі запитання -
Висохли очі від їх мокротиння:
Ти - моя перша, єдина й остання,
Рідний притулок, єдине затіння...

Цей самотній день - тільки мій...
Важко як бути людині самій!
Цей самотній день - тільки мій...
Вітер самотності - мій суховій...

День цей самотній рутиною дише,
День цей скорботний болить мене дуже.
День цей самотністю сповнює тиша...
День цей сумний претерпи, моя душе!

Нині закрилися грізні скрижалі
Того скаженого, дикого болю.
Тільки всміхатимусь мовчки надалі,
Дивлячись смутно на власну недолю...

Мій самотній день - тільки мій...
Мовчки всміхаюсь у муці німій...
Мій самотній день - зовсім мій...
Тиша панує в душі грозовій...

Куди б ти не йшла, я б пішов за тобою,
Куди б ти не бігла - я б біг тобі слідом
Коли ти затужиш - не знайду спокою,
Коли ти помреш - за тобою я піду...

Та сьогодні стрічаю в журній самоті
Найсамотніший день у своєму житті...

Лиш тінь одна за мною ходить
Вона єдина за мною бродить,
мені на п'яти наступає ,
мабуть можливо мене кохає...
кохання - правда це брехня, за совістю
біжить вона ...
Та все це тільки сон ...
Лиш тінь і я будемо завжди разом.

Больше не вижу сквозь закрытые веки солнце.
И не будит меня рассвет щебетаньем,трезвоном и чивканьем любопытных птиц.
Мне сказали.что так жить можна.А нельзя ли вовсе не так?
Покачал головой тополь.Потрепал листья ветер.Опустив голову ходит мое тело туда и обратно.Каждый день похож на ночи,у полярного центра земли.
Длиться вечность сиянье Севера и полощутся белые звери в нем.Каждая ночь,,что длится года,так похожа на день,что не требует слов.И пустых заверений о верности,дружбе и о чем-то что стыдно назвать.Обхватили руками древесный ствол ,толстеленный,как неразорванная история,все,кто видел ладошками.Встань и ты и возьми ладонь.Из ладони в ладонь мчаться линии дальше по кругу.Помнит дерево старое всех,чьи коленки толкали бок и чьи ямочки на запястье обдирали с коры узор.Розрастаються корни вширь и толстеет в боках кора.Были бы руки всегда такие и ладошки всегда такие,что обхватят необъятный древесный ствол.Покачает он горестно вновь ветками.И взметнется вверх золотистая пыль с голов,достающих до счастья вновь.

Кохання може убивати

Я візьму молоток й усе поламаю ...
а тещо лишилось сокирою розрубаю,
усе те що так сильно нервує
на мольберті життя я замалюю

А фарби мої лиш двох кольорів
душа помирає уже кілька днів
я візьму тебе за вухо та й вкушу,
я візьму тебе за горло й задушу

І будуть уста ці солодкі мовчати,
брехні не зможуть більш сказати.
Цей біль нестерпний, страшенні муки
не перенесу я подальшої розлуки

Тебе не має ти уже мертва,
мене не має я також мертвий.
І десь далеко у землі
живе кохання неначе в сні.

Колись були удвох вони самотні,
Одні вони лишались - назавжди
Ховаючись від ненависті та болю,
А інколи так прагнули на волю
Не варто їм було туди іти
Ніколи ти не знайдеш там свою долю
Я смерть лиш одну там знайшов.

Маленьке місто – країна дива,
Бо я живу тут, бо я – щаслива.
Росли тут діти, роки минали,
Облич знайомих тут є чимало.

Маленьке місто, таке зелене,
Вже рідним стало давно для мене,
Бо тут, як сонце лягає спати,
Нас песик хатній веде гуляти.

І тихоплинно тече розмова
Про те, що сталось і буде знову:
Про дні буденні і дні святкові,
Старі турботи і справи нові.

Будинки мружать віконця-очі,
Вечірнє місто про сон шепоче.
Я тихо тану в теплі долоні,
Від щастя бути у цім полоні.

І ніч надходить, а день згасає,
Гавкучий песик хвостом махає,
Співає вечір нам колискову-
Я знаю: завтра це буде знову.

На відстані моєї мрії
На тонких паперах надії
Лежать результати твоїх сподівань

Ми їх вберегли від роси провокацій,
Що стелиться ніжним туманом скорботи

Ти дивишся з жахом на тую картину...!
А я буду певен..!
Воно проросте, зернятко кохання,
надії,
та віри
Що ми закопали з тобою
Зволожене соком кохання…

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

Це літо з нами бавиться у жмурки.
Ховається за стінами дощу.
Ти притулись до мене і помуркай
мені на вушко…
Слухаю.
Мовчу.
Ми мовчимо.
Нам добре вдвох мовчати.
І двох сердець в один зіллється звук
мелодія любові в ніч кирпату,
де музикою – кожен дотик рук.
Ти притулись до мене ще міцніше.
Я притулюсь до тебе.
Обійму.
І будуть зорі сяяти ясніше
у ніч, від щастя нашого німу…
Хай бавиться у жмурки з нами літо
і котиться дощами у траву…
Ми будемо світити цьому світу
допоки ти живеш і я живу.

Пусті балачки відсутня розмова,
в сторону мою жодного слова
лиш тиша одна цей звук просто вбиває,
поблизу нікого нікого не має.

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Нікого нема не може і бути,
не можу і я тебе не забути ,
а тільки згадати нашу розмову,
розмову в якій жодного слова

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Слова твої це павутина,
чогось хорошого я став частина
і тими ніжними духами
твоїми став я думками...

Скажу я півслова і знову замовчу
нічого не скажу,
лиш тихо помовчу

Доволі досить, хватить мовчати
мені потрібно все розказати,
без тебе не їсти не вмерти, не спати
Тебе лиш одну можливо кохати

Напевно, Ангелом моїм
Тебе зробив Всвишній.
Хотів, можливо на землі-
та щось не вийшло...
Цікаво,як воно Тобі-
в небесній тиші?
Можливо й добре,
що в житті усе так вийшло.
Таких людей, як Ти-
тут на землі майже немає.
Таких ми не умієм берегти,
а Бог до себе забирає.
Ну що ж...допомагай добру,
Ти справишся-я знаю.
І може коли я помру,
зустрінемось в воротах раю.
Бо Ангел Ти і я це точно знаю.

В шапках із "заячого" хутра
Стоять засніжені дуби
І відливають перламутром
Їх посивілі враз чуби.

А небо все пополотніле -
Весь ліс іскринами цукрить,
Мов поспіша захолоднілий
Дубовий гай кожухом вкрить.

В дубів також хмурніють лиця,
Лягає спать їх Бог-патрон,
Ворона - темряви цариця -
Зліта на пень, немов на трон.
7509 р. (2001).

За водою спливають літа,
А у серці кохання бринить,
І колоситься, наче жита,
І листками дерев шелестить.
А у серці панує Весна,
І вирує струмочками мрій,
І проміннями сонце торка
чарівливих і бажаних снів.
Наче марево, щастя спливає,
Осінь сивий клубочок несе,
але серця вона не торкає,
їй-бо,серця Весна не дає.

Слова Шевченка… Наче кроки
Безсмертних дум його, слова:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива».

Ти, Україно,
Невмируща, якщо і діти, і старі
У бій ідуть в лиху годину,
А з ними – всюди кобзарі.
Так було… Нелюди з гестапо,
Забивши, кинули у став
Сліпого, сивого Остапа
За те, що «Думку» заспівав….
За те, що «Думку» заспівав.
Палало все… Та не згоріла
Остапа «Думка», як зоря,
Бо мудра пісня мала крила
Душі сліпого кобзаря.
Слова Шевченка… Наче кроки
Майбутніх дій – його слова…
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива»,
Гнобила Неньку «вища» раса…
А біля славних берегів
Могилу генія-Тараса
Громили зграї ворогів…
Та час прийшов! На вражу силу
Піднялись Єдність і Добро,
Звільнивши Неньку нашу сиву,
І мудру «Думку», і Дніпро…
Звільнили рідний наш Дніпро.
На бій пішла уся Вкраїна!
І знову – вільна Русь свята,
Безсмертна наша Україна,
На довгі, радісні літа!

«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма».

Вічна пам"ять вам, колишні випускники ліцею Ольга Башинська, Павло Саміло (загинули), Алла Шарун, Тетяна Блищик і Сергій Підпалюк(померли).

Заячали прощально ключі журавлів
Над безоднями всесвіту й світу.
Чи з далеких вітрів, чи з незнаних штормів
На цю землю, сльозами омиту,
На небесності душ, на нестерпності мрій
Принесе над роками й віками
Ваш сердечний порив, ваших дум буревій
Неземними надривними снами?..
В коридорах ліцею ще плаче ваш сміх,
Не збагнувши химерності миті.
І відлунює розпачем з дальніх доріг,
Що лишились для вас не відкриті.

Я все ще мрію
зіграти власну мелодію
на небесному роялі
із зоряними клавішами...
У СЛОВІ відшукати загублену
в сіро-зелених буднях ГАРМОНІЮ,
щоб прохати ЇЇ
вибрати оселею моє серце...

Я не знаю какая Вы,
Но Вы нравитесь мне.
Ночь, как льдинка, растаяла
В запотевшем окне.

Ощущение ужаса,
Алкоголя, стыда,
От достоинства, мужества
Не осталось следа...

Я хочу, чтоб Вы помнили
Не “паденье” мое,
Чтобы просто все поняли
И простили за все.

Но и это не главное,
Суть, конечно, в другом:
Вы - хорошая, славная,
Я же - был чудаком.

Как хотелось мне, милая,
Вас своей называть
И слова очень нежные
Не однажды сказать!

Только сном это было все,
Милым, ласковым сном,
А быть может привиделось
За туманным окном?

Если так, пусть видение
Повторится опять.
Прочь тревоги, сомнения!
Срочно спать... Срочно спать...

Голос-1: Останній крок
                 У простір до зірок
                 Знайти кохання…
Голос-2: Марні це старання!
                 В безодню ти впадеш –
Голос-3: Ніхто і не шукатиме тебе…

Коли я стану мавкою і розчинюся у травах,
Ти прийдеш у цей ліс, пірнеш в мої забави.
Ніхто нам не здивується, благословить Перун,
І дощ для нас все гратиме різноманіттям струн.


Коли я стану мавкою, то розтоплюсь в повітрі.
Сюди ітимуть люди, суниць нестимуть літри.
Лиш зрідка Перелесник блукатиме у місті,
Збиратиме у кошик для мене людські вісті.


Коли я стану мавкою – заграю на сопілці,
Буду літати з яструбом, і дам горішок білці.
Я зловлю літавицю, вплету у трави-коси,
І квіти цілуватимуть росою ноги босі.


Коли я стану мавкою, то одягну зелене,
Та замість крові – соки будуть у моїх венах.
І не отрима влади над мною зла Марена,
Бо мій прапрадід ліс піклується про мене.