Так важко стриматись, щоб не зануритись у тебе,
Не скуштувати твій душевний аромат,
Не випити п'янкого зілля просто неба,
Й не вивчити секрети всіх твоїх принад,

Не розпалити вогнище в самому серці
І не зігріть тебе у цей самотній день,
Не прозвучати в голосі твоїм відверто,
Не прочитать думок своїх поміж твоїх пісень.

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Не приймай, але не смій забути
Слів, які здались брехнею.
Пристрастями забраний в рекрути,
Хоч для тебе залишусь свинею.

Я хворію, зваблений тобою,
Сном позбавлений розіп’ятий у часі.
Не помітила як стала ти рабою
Свого гонору у скривленній гримасі.

По два фронти взаємних суперечок –
Півідеальні, милі, чарівні,
Віч-на-віч в образі овечок,
А в телефон – відверте „ні”.

В чеканні трепетнім на нові весни
І на відлиги сліз, образ і сварок
Промінчиком надії всплесни:
Зроби мені малий подарок!

30.01.10

Мені так дорога та таємниця,
Що тихо десь існує поміж нас,
Вщіпну себе і бачу - це не сниться,
Як доказ - наші зустрічі щораз...

Нас радує пташина пісня в небі,
В широкім полі шепіт спілих трав,
Те дивне небо в нас над головами,
І неповторність сонячних заграв...

Садів цвітіння наповнюють нам душі,
І ароматом свіжим і добром,
Несуть надію нам у день грядущий,
Дарують нам кохання і любов...

Й ми стоїмо серед краси цієї,
У центрі виру, що несе вона -
Заквітчана, заспівана піснями,
Закохана, замріяна ВЕСНА!

2005

Люблю твоi очi, мрiйливi жiночi,
Що дивляться десь в далину,
Люблю твоi очi, якi ти щоночi
Ховаеш у темрявi cну...

Люблю твоi очi, журливi жiночi,
Коли у них туга бринить,
Люблю твоi очi, грайливi жiночi,
Коли у них сонце горить...

Як хороше бачити блиск iх веселий,
Коли зустрiчаєш мене,
Я знаю, ми самi щасливi на свiтi,
Бо ми одне в одного є!


2005

Вона пішла не зачинивши двері,
Щоби востаннє провести
Слізьми на чистому папері
Їй адресовані листи.

Лиш спогадом зігріті може
Пам'яттю збуджені від сну
Завжди настроєних вороже,
Завжди шукаючих весну.

Вона пішла, а слід як змії
Трояндним запахом тяглись.
Нічого так й не зрозуміє,
Хіба на старості колись.

04.11.09

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

Ми літали з тобою в захмарних повітряних замках.
Спочивали від неба на лоні пругких споришів.
Ти дарунок весни, моє сонце, зваблива коханка.
Тихим лагідним словом горнулась душа до душі.

Накували зозулі кохання сто літ і удачі,
І не вірилось нам, що у світі є місце журбі.
Згасли зорі на небі, коли тебе з іншим побачив.
Я спалив кораблі, не заглянувши в очі тобі.

Чорні краплі дощу на осіннім оголенім вітті,
І крізь шарпання вітру чийсь голос металом дзвенить:
“Ти кохання згубив!
ВОНО ВМЕРЛО ДЛЯ ЦІЛОГО СВІТУ!”
Гірко плакала осінь, і годі її зупинить.

Голос той, ніби кат, моє серце мордує невпинно.
До хреста прибиває мене на Голготі сідій.
Одспівала любов журну пісню свою лебедину,
І завмер її звук на обірваних струнах надій.

І піду я в те місто, де сніг замітає дороги,
Сірі будні життя коротати в тенетах оман.
Там немає тепла. Там нема ні Любові, ні Бога!
Лише злото регоче, що все на цім світі - обман.

Рукотворні руїни у землю вросли вік за віком,
І статуї стомились дірявить небесну блакить.
Я кричу до статуй, до сліпих, перекошених вікон:
-Назовіть мені ціну, щоб нове кохання купить!

А статуї мовчать. Лише льодом відсвічує мармур.
Де ж бо їм осягнуть таємниці людських почуттів.
За все золото світу любові не купиш ти. Марно!
А все інше - ерзац. Од віків і во віки віків.

Все повториться в світі. І двоє взялися за руки.
Погляд ясних очей. Ніжний дотик довірливих уст.
Вічна Пісня Пісень поведе їх крізь радість і муки...
Я квітневим дощем на закоханих тихо проллюсь.

І розкине весна перед ними зеленії шати.
Ніжні квіти конвалій складуться в вінки запашні.
Він шепне їй: кохаю тебе, й буду вічно кохати!
І ВОСКРЕСНЕ ЛЮБОВ!.. І відляже від серця мені.

Чому у кімнаті так пахне тобою?
Надворі зима, а в душі заметіль.
І стала байдужою, глухо-німою
Дівча, що любило твої конфеті.

Твоя незворушність позбавлює змісту.
Смішне белькотіння, як шелест листків.
І знову сьогодні не стане їй хисту
Сказати все те, що ти не схотів.

Яка я є? Весела чи не дуже?
Дитяча чи наївна, чи зухвала?
А може, відчайдушна я, мій друже?
Ти кажеш, що цікавою я стала?

Я - дзеркало думок і мрій твоїх:
То загадкова, то відверта, то смілива.
Ну а коли у тебе в серці буревій,
Тоді я трішки вредна і завждИ грайлива...

Ти - ураган, тайфун, цунамі,
Стихійний вихор у моїй душі!
Раптовий і такий недосконалий...
Рушійним вітром свищеш на межі.

Моя ти повінь, снігова лавина.
Періщиш словом, наче градом, без вагань.
І розійшовсь, мов люта хуртовина,
Бо стала я вогнем твоїх бажань!

Нотним станом заграй у душі
Так криштально, так легко, так чисто...
Я й не знала, що вчую в собі
Стільки звуків у серці барвистих.

Мелодійно мені підспівай.
Струни грають у кожному слові.
Це акорди всіх мрій та бажань,
Що дають мені наші розмови.

Наче теплий вітер- то твій подих,
А блакить бездонна -твої очі .
Я б усе на світі стер на порох.
Щоб з тобою проводити дні і ночі.

Перетворився б в пташку ,я крилату
Щоб міг чим швидше я до тебе полетіти
І хочу щоб слова такі як: мамо й тату
Сказали нам майбутні наші діти.

Я все віддам за твій чарівний погляд,
За ту чарівну ,сонячну усмішку,
За розум і обширний твій світогляд,
І за волосся наче в "Білосніжки".

Поганого у тобі я не бачу.
Я бачу тільки риси позитивні.
І час з тобою марно я не трачу.
І почуття до тебе , в мене вірні.

Якшо будеш зі мною , обіцяю
В очах твоїх не згасне та блакить.
Уста кохані радісно засяють.
І від кохання серце защемит
2008 Прокопів Іван

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

* * *
"Я" помножив на сім, та не вийшла сім’я.
Самоту всемерив – аж сміюсь: чи не лепо?
Проступа крізь відтінки одвічний інь-ян:
Мати Чорна Земля і отець Біле Небо.

Шлюбний дощ. Білі тіні. Вагітна гроза.
Струмінь променя взяв за гарячу десницю.
Сім печатей зірвав – розпечатав сезам.
Розсезамленій казці слухач відіснився…

М’яко м’ятна роса прихиля до єства,
Як до сну після пещень знеможена втома.
Коли яблуко-світ поділили на два
Перші люди – навіщо мені сім фантомів?

Межисердя – міцніше вінка – кріпить шов:
Нитка злотна й блаватна. В душі – сьомий колір.
Тягне пальці трава до моїх підошов,
Мов коханка мандрівця хапає за поли,
Шелестить: "Не пущу… Не покину… Ніколи!".

6.07.09.

Коли вдивляюсь в твої очі,
Немовби в морі плаваю:
Чарівна синь,хмариний спокій,
Танцюють хвилі глибоокі.
Здається зупинився час
І вічність дивиться на нас,
І чую сонцеве кохаю,
Мить,зупинися,я благаю...

Я повернусь до рідної оселі,
Переступлю через поріг,
Вдихну глибоко, аж до стелі,
Згадавши рідний оберіг,
Дитинства лебедину зграю
І ніжний дотик материнських рук,
Я повернувсь, тепер я знаю,
Що означає батьківщини звук,
Коли сльозою на прощання,
Стелила мати на мій шлях,
Рушник, щоб крізь розлуку і
чекання,
Ми знов зустрілись в цих стінах,
На призьбі сівши голубками,
Пошепотіли, обнялись,
Розлетілись, щоб із роками,
У рідній хаті знов зійтись.
2004

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

Як солодко, коли з тобою знов
Ми поруч, і мнучи волошки в житі
Натомлені, щасливі і невкриті
Під сонцем прославляємо любов.

І жайворон, тріпочучи вгорі
Огляне нас із крихтою поваги:
-Бач! Люди чинять так, як вільні птахи…
А день – дзвенить! І літо на порі.

Кімната. В кімнаті лиш ніч,
Давить на вуха оманливий спокій,
Можливо потрібно сказати вже досить,
Досить шукати того – що нема.
Янгол, княгиня, відьма, дівча,
Одна іпостасія грішного тіла,
Життя як омана вершин пізнання,
Ніколи не знаєш як саме потрібно.
Всі рухи в бік щастя, а що це таке?
У певні моменти здається все різним,
Ілюзії, мрії і навіть душа,
Бажання, флюгером змінює напрям.
Зриває та сіє хаос в думках,
Тебе на поталу викидує світ,
В нім важко прожити самотнім життям,
Та важче по справжньому щиро любити...

17.01.10.

Місячне сяйво, в кімнаті бардак,
Сидиш у кутку, обійнявши коліна,
На личку твоєму потічки від сліз,
Картаєш себе, ну чому відпустила,
Чомусь не збрехалось ,що любиш його,
Скупилась на ніжність давала лиш натяк,
Він сильно кохав та байдужість твоя,
Убила у ньому кохання пориви,
Відчула самотність втрату значну,
Хотіла окликнуть, та пізно вже було,
На місці твоєму цариця нова,
Хоч він не кохав, його полюбили…



09.01.10.

Повз поле йшла, кудись собі летіла,
Не дивлячись вперед, ані під ноги,
Та й ніг не чула, бо хотіла крила,
Щоб якомога вище від дороги
Полинути між небом і землею,
Одним крилом торкати вогкі хмари,
А іншим – білосніжної лілеї,
Що у болоті розстелила чари;
Щоб – якомога вище від турботи,
Поближче до палючого Світила,
Яке б ввібгало в себе те болото,
Що душу полонило, задушило.

Та крил нема! І жодної пір’їни.
Згадала. Ноги є. Ведіть мене хоч ви!
Та знаєте, куди я серцем лину?
Ним хочу доторкнутись до трави.
Не просто доторкнутись – обійняти,
Послухати, як думає земля.
Я увійду у ті зелені шати,
Якими одягаються поля:
Одна нога ще втоплена в багнюці,
Що при дорозі уляглася сіро,
А інша – вже купається у звуці
Пісень землі живучих, мирних, щирих.


Подумай лиш: одна нога – в оазі,
У мирному вологому теплі,
А інша – у брудній бридкій заразі,
Яка би злиплась миттю на крилі,
Якби воно було замість ноги.
Скоріше вирвати її із пастки
І опустити в світ, який сніги,
Весна і сонце напували. Впасти
У ніжне поле. Боляче не буде.
Мене підхоплять трави й колоски.
Від них – затишок. Біль – то люди,
Що розставляють з іклами пастки.

О, поле, ти – ідилії світлиця,
Криниця сонця, колисанка дум
Й душі моєї. Дай тебе напитись,
Сп’яніти спокоєм, заколисати сум.
О, земле, ти – натхненна, мов весна,
Що мрії витинає з неба,
Твій подих життєдайністю луна.
Від тебе силі нам учитись треба.
То топчуть люди ниву цю безкраю,
То крають ралом. Та вона – жива,
Родюча. Хоча соків вже не має,
Та все ж життям людину напува…


28.01.2002.

І знову лист прийшов від нього…
А я не хотіла нічого цього…
Не відповідати – вирішую я вкотре.
Він ж забуде про мене, із пам’яті стре.

І не справжні ці всі почуття…
І не мають вони майбуття.
Вони – фальшиві, ніби ноти…
Фіктивні, але ти не проти.

А цьому поклав поцілунок початок,
Який залишив не приємний остаток.
І жарт з цього вирішив зробити він,
Їдучи на потязі з Рівного в Берлін.

І знала я, що це лиш жарт…
Таким як він це є стандарт.
Можливо почуття його є оригінальні?
Але відповіді на запитання лише банальні.

І перший сніг, як перший поцілунок,
І перша зустріч снігом на поріг.
Зненацька відкривається рахунок,
І винний в цьому просто перший сніг.

Відчутно подих зримо, білосніжно,
Тепло і радість в посмішці зійшлись.
І тане день приречено і ніжно.
Ти на прощання теж йому всміхнись.

Ще трохи, ще. Ночами мерзне тіло,
Думки летять кудись у заметіль.
І те, що вдень словами відболіло,
Вночі прийде, і знову тільки біль.

Не хочеш поспішати вже додому –
Навкруг зимово-чисте, голубе
І перший сніг зніма останню втому,
І ні на мить не зраджує тебе.

не пишу задовгих листів
і не клацаю довгих e-mail'ів
якщо десь за вікном вітер прошелестів
значить я заглядаю в кімнату вам леді

якщо десь прогуділо авто
якщо раптом із ранку йде дощик
знайте милая леді про то
що цей дотик краплини мій дотик

якщо якось маленьке дитя
що на вулиці стріли вам зиркне
значить погляд цей кинув вам я
і собака вам мною хай фиркне

якщо раптом в руках телефон
завібрує і з'явиться смайлик
знайте мила що цей от ринґтон
написав я для вас і на пам'ять

ваше фото вкладу у альбом
друге може приклею над ліжком
я п'ю каву й сиджу за столом
я курю і ледь дихаю важко.

Я з літер крижаних твоє складаю ймення.
В калюжі від зими лишилась тільки ніч.
Ти не дивися вслід, не повертай до мене,
Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані.

Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних
Із вицвілих калюж ніч змахує крилом.
Останні я кладу крижинки на долоні,
З яких твоє ім"я стікає джерелом...

Скрипка
заговорила
голосом
осіннього вітру.
Так я той голос почула.
А може, ви – по-іншому?

Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Між гілляччям
скаліченим
плакала осінь:
“Літа
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки райдуги
уклав свої сонати!
Послухайте!
Вже можна усміхатись!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так,
від сліз вона горе осушить.
Так,
відкриє крайобрій безмежний!
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка,
тремтить:
темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько калатає?

“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз
його ще нема.
Зараз його ще нема…”

Цілуєм люблячи- не кохаючи,
В обійми пригортаючись-замерзаючи,
І далі гублячи-шукаючи,
Комусь серце своє довіряючи,
Хтось не оцінивши його-розбиваючи,
І знову від самотності втікаючи,
Серед шляхів чужих життів блукаючи,
Цілуєм люблячи-не кохаючи...
02.01.10

життя міняється раптово,
а чи готові ми до змін,
частиночку душі втрачаю,
щоби піти у кращий світ,

там буду чесний сам з собою,
покаюсь за старі гріхи,
і присягну на вірність милій,
якщо захоче поруч йти...


2009

Заворожено очі
вдивляються в цятку червону.
Жовта ніч, мов чаклунка,
завмерла в квадратах квартир.
Крок від тебе вперед,
вибухає зеленого вогник.
І розділить одне
сірий злодій у смужку-пунктир.
Кілометри дощу,
кілометри гнучкого чекання.
Не пришвидшуй його,
хоч на мить в неймовірне повір.
А червоний не гас,
мов надія, тривожна й остання,
Й зафарбовував душу
в ніким не написаний вірш.
Сірий ворог не спав,
з-під коліс підкрадавсь, мов гадюка.
Та, ламаючи всі
перешкоди і правила гри,
Я іду на червоне,
зберігши тепло поцілунку.
Поки світ у вікні
під червоним промінням горить…

2008

Все ближче осені задумливе чоло,
Хоч за вікном геть розімлілий червень,
Та з давніх літ заведено було -
Зміняти золотом недовговічну зелень.

Іще ледь-ледь проклюнувся листок,
А вже його майбутнє на долоні.
Ось одягає дівчина вінок -
Та незабаром – побіліють скроні.

Та ще не час, ще сонце молоде,
А я чекаю вже осінню прохолоду,
Як перший лист на землю упаде,
Чи на вколисану озерну тиху воду.

Піду у ліс в осінній тихий храм,
Послухаю його молитви й літургії
Землі і Сонцю, кленам і птахам,
Вдихну вино і біль його надії.

Візьму з собою золотий листок,
Як пам'ять, як реліквію із церкви.
Від осені до осені місток -
Останній поклик від живих до мертвих.

В простори далекі
Мій погляд летить,
А думка між нами
Самотньо горить…

Як важко насправді
Знайти співчуття,
Чомусь у душі
В мене лиш каяття…

Я каюсь, що зараз
Самотня, одна,
Між мною і світом
Сама темнота!

Чому сірі очі настільки сумні?..
Питання доречне, а, може, і- ні!

2009

Я відчувала подих зими.
Я відчувала холод й сніги,
я відчувала її гордість й силу.
Не відчувала, твоєї, я віри.

Бачила я , як сонце зайшло,
ніч відкривала своє крило.
Бачила я , як зорі зійшли,
не бачила я , твоєї руки.

Чула, як вітер колиску гойдав.
Чула, як ніжно мене колихав
і як самотньо в лісі блукав.
Не чула, лише, як ти мене звав.

Очі дивились на спокій краси,
губи німіли від співі зими,
я завмирала від подиху снів,
а ти пішов, не побачивши їх.

Київ
2009

Ты все мечты ее разрушил, все оборвал без сожалений,
А ей никто так не был нужен, любила слепо без сомнений.
Пускай в свое больное сердце, доверчиво тебя впустила
Другие ль не стучались в дверцу? Стучались. Тщетно. Не открыла!
Она сильна, никто не спорит, ей ли боятся испытаний?!
Она снесет и это горе, и плакать вряд ли ночью станет.
Урок еще один освоит, себе поставит «незачот».
Не затоскует, не застонет... тебя в ночи не позовет!
За черным днем, пройдет неделя… в тумане месяц пролетит...
И будет жить, и станет верить... и даже может быть любить.

Ми як боги на даху хмарочоса ,
Сидим з гординей дивимось у низ,
На суєту людей капризи чорта ,
Що нам кричить «злізайте швидко в низ»,
Нам двом лишень веселощі й гуляння ,
З тобою ми це радості боги ,
Всім посилаєм часточки кохання,
А для безсоння бісу кольорові сни…
2009

Дай спокою дай тишини ,
Не можу вдать вічну веселість,
Ти відпусти не експлатуй,
Послаб свої полону пута,
Дозволь мені знов буть похмурим,
Піддатися під плинність часу,
Із ніжністю втікти туди,
Де вже чекає чашка чаю,
Там рай для мене тишина,
А погляд мій там не фальшивий,
Там я один і я там свій,
Самотній стомлений счасливий

В моїх очах побачила любов,
Хоча вони кричали зрада,
Повірила віддалась знов
Пізнала гріх в обіймах ката,
Ще трішки треба протягнуть,
Зламати всі моральні норми,
В оману звести всю цю суть,
А потім різко розістатись,
Зненавидиш і проклянеш ,
Потопиш у подушці спокій,
З роками тількино збагнеш
ТИ оправдаєш цю жорстокість.

На помості побудованих ілюзій
Світ піде у морок забуття
Та не війни весь йго загублять
А байдужість жадність та пиха
За прогресом здобули багато
За прогресом втратили також
Ми забули людяність і чесність
Нам комп’ютер витіснив любов
Ти спитай , чому щаслива куба ?
Чом щасливий десь абориген,
Вони лиш цінують те що люблять
Не чіпаючи важких похмурих тем…

Із пригорщі долі п*ю чай з пелюсток ,
По-домашньому добрий духмяний ,
Так легко омані піддатись було,
Сон трава мене вмить в полонила ,
В захмелілім потоці у ям забуття ,
Ходжу ніжно веселий щасливий ,
Одурманений зіллям що доля дала,
Я не хочу вертатись до світу…

Настав той час коли ти вже не можеш
Пробуть без мене декілька годин
Я поламав твоє безсоння
Невдячно так кохання потопив
Зламав твою я віру в себе
Образив підло щиро посміявсь
І ти кричиш чому «яж так безмежно…»
Я перервав і тихо прошептав …
Колись давно ти гралась почуттями
Й морочила так голову мені
Приймала радість від мого страждання
Прийшов той час,тобі держать отвіт…

грудень 2009

…Як добре мати світлу й чисту, білу хату...
Великий, власний, гарний, теплий, рідний дім!
А в хаті тій теплом втішається багаття,
А коло хати – добрі люди – батько й мати,
Красиві, сильні, вправні, молоді...

...А у садку під хатою – криниця,
А в ній – водиці кришталево-срібний дзвін!...
А десь у вербах щось воркує голубиця,
А під зірками душам двом ніяк не спиться –
Кохання тайни пізнають вона і він....

…Йду по стежині… Біля дому пахне димом...
Реве худоба, чути гомін голосів...
Я завше вдома – зримо і незримо –
Усе знайомо тут мені, усе любимо!..
...Загавкав пес...
На комин бузьок сів...

15-18.07.2006 року,
м. Хмельницький

Холодно: бути невідданим заживо,
Споєним сумом дитячих неспокоїв,
Витися стрічкою водонестійкою,
Лити до дна сіру повінь очей.
Не упередити думкою хижою,
Замерехтіти факелом в лісі,
Серце закраяти болем привітності,
Тебе у собі кошеням загорнути.

Я мрію побачити жирафа
кольору молочного шоколаду,
великі брунатові очі
і вії,що фарбують ночі ...

Я хочу побачити жирафа,
який гордовито ступає
з кавовою мапою на тілі,
що лише йому зрозуміла...

Я марю побачити жирафа,
в південних меридіанах,
він загубив свій ляк
в соковитих зелених ліанах...

Я мрію стати жирафом...

З тобою поруч мить блаженства
Показую тобі свій спокій,
Нутро розірвано до щента,
Чому ТИ не говориш досить.
Тримать баланс, більше не сила,
Пристойність лезом ріже совість,
І хоть байдужістю горіла,
Взяла в полон, без бою вбила.
О ігри ці не наче пекло,
То палиш жаром то холодиш студнем,
Я більш не можу, з мене досить,
пора втікти, втікти не сила...
Проявлю гордість, не капітулюю,
В собі закриюсь для облоги,
Ти окупантом в душу влізла,
Під мої марші перемоги...
20.12.09.

Холоди розстелили ряднини картатого снігу
По садку. Любий татку, присядь, розкажи мені щось…
Кажеш, зими маліють у світлі медових свічок?
Кажеш, чув як підсніжні струмки заливалися сміхом?

Кажеш, все оживе навесні… І не сльози старечі,
а весна проступає крізь шкіру? Скуйовджений дім
за місточком, що тінь його батькові сіла на плечі,
все такий же великий, як серце, що б’ється у нім.

Тато гладить волосся і каже: розумниця, доню.
Сонце гріє ще сонні барвінки під темним вікном.
Лютий пахне любистком густим і п’янким тютюном,
І благенька пір’їнка покою лягає на скроні.

Знаєш, тату, я ще бережу м’ятні в’язки пісень,
І співаю їх дітям, і яблука п’яні малюю…
Часом хочеться чути їх запах, і, знаєш, я чую.
Так, неначе у тепле дитинство вернулась на день.

Ми повернемось, таточку, певно, до яблучних свят.
Ти плекай виногради, плети каруселі з лозиння.
Хай заграють в смарагдовім листі, мов райдужні вина,
Три щасливих обличчя солодких твоїх онучат.

І.

злетіти б нам
та яблука мов пальці
тримають зшаленілу кулю дивну
і яблуня так схожа на царівну
так схожа на
достиглу матір повну
рум’яну і невиспану водночас –
із легким пасмом жовтого
у кроні
на скронях

ІІ.

одне лиш фото! мить! – і я навіки
залишу поруч з нею душу власну
скажи — смачніше що
ніж ці плоди?
скажи навіщо я
не яблунею уродилась в світі?

ІІІ.

ці віти переплетених шаленств –
згадать весни одної лиш
безумства.
я йду на зустріч
яблуневий щем –
я йду під нашу яблуню…

назустріч
мені крокують
осінь із дощем

От він, омріяний мій дім.
Дитина рук кружля довкола.
Навколо: верби, став і поле,
аж хочеться побігши стрім-
голів й пірнути в небо.
Змахнувши білими крильми,
натхненно мовити хвальби:
за воду й хліб і слів потребу.

Іще не бачив світ
Веселки первоцвіт,
Але прийшла вона
На диво чарівна!
Настала красота
А хто краса ота?

Тижні і дні сірі мов камінь холодні мов лід,
Ти залишила мені своєї веселки слід.
А я навіть не знаю: з ким ти в ночі гуляєш,
Хто тебе обнімає, зустрічей з ким ти чекаєш,
Куди сховати про тебе думки і спогади?
Такі не веселі стали в твою сторону погляди.
Звідти тягне сухим, диким холодом,
І це відчуття гірше за відчуття голоду.

Ти залишила осад, що у серці моїм розривається,
Він створює біль, яка назад і вперед коливається.
Чому я не встиг тобі навіть слова сказати,
У фрази не зміг думок і почуттів звязати?
Кожен день, щось нове видумую і знову вагаюсь,
Дома сиджу, вибігаю від чогось ховаючь,
Тебе згадую і забути чим швидше стараюсь.
Про що думаєш і що відчуваєш як я дізнаюсь,
Ну і як я дізнаюсь...

Де ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють в ночі?
В ці тижні і дні...

А я й досі не знаю, де ти і з ким,
Хто зігріває твоє серце і чим?
Нова історія так швидко перетворилась в стару.
Номер твого мобільного з памяті свого стеру.
Мої ж дзвінки стали тупі і такі недоречні,
Складені з слів букв і жодних речень.
Пізно зрозумів я значення слова любити,
Серця твого моїм словам вдруге не розтопити.

Ну і де ж ти ховаєш ці тижні і дні,
Чи для тебе веселі, чи для тебе сумні,
Чи сонце світить чи лиють дощі?
З ким ти проводиш ці тижні і дні,
Чи швидко минають, чи тільки нудні,
Чи зорі на небі сіяють вночі?
В ці тижні і дні...

Сьогодні я розмовляла із серцем,
воно сподівалось на щирість й відвертість.
Воно так хотіла що б я із тобою,
як в той раз, були в двох біля моря.

А я все хотіла, хотіла збрехати,
що можу без тебе, не буду страждати!
А я все кричала: « Я й так щаслива».
Та серце моє все зрозуміло!

І б’ється воно, йому так погано,
знає серденько, що знову я впала.
І тільки благає: «Послухай мене
ти знайдеш свій шлях» .Так воно й є.

Не слухала я , а тільки сміялась,
а серце, у твої обійми штовхало,
серце, не відпускало від тебе.
А я ,як дурепа, дивилася в небо.

Та час все минав, і я зрозуміла,
воно мені стежку до тебе стелило.
Заплющила очі я на ті знаки
і оніміло серце у гратах.

Тепер, як сліпа, не бачу дороги.
Не знаю, куди мені йти, де пороги.
Одне я для себе лиш зрозуміла:
без серця не може жити людина!

Київ
2009 р.