Кордон,
і на кордоні служиш ти.
А я –
щодня в полоні самоти
І мрій –
про гарні сукні і бали,
Думок –
коли повернешся, коли?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Це що?
Мені волошки польові!

Люблю,
тебе коханий мій люблю,
Щодня
за тебе Бога я молю.
Ти чув,
погода лагідна в Криму?
Чому,
туди не їдемо? Чому?

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
А ти –
даруєш квіти польові!

Пробач,
мій прикордоннику, мені
За ці
„чому” – наївні і смішні.
Тут нам
з тобою краще, ніж в Криму!
Як ти
ідеш, з’являється „чому?”

Чому,
не розважаєш ти мене?
Чому,
кордон для тебе головне?
Чому,
не я, а служба - в голові?
Яке
це диво квіти польові!

Тихо звучить баритон.
Пісня - про наш кордон,
Світло сигнальних ракет
І про зелений кашкет...
Пісня про наш кордон.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...


У кольорових снах -
Сонечко і весна,
А на кордоні - сніг
І вітер збиває з ніг,
І вітер збиває з ніг...

На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника
Рідний дім, шум ріки...


Там, де підступний лід,
Ледве помітний слід.
Тривога! І вже за мить
Застава наша не спить,
Застава наша не спить.


На кордоні держави спокійно все,
Та, коли щось не так,
Прикордонника юного кінь несе
Крізь імлу, наче птах.
У блакитних очах прикордонника -
Барви мрій та зірки,
А у мріях - погони полковника,
А у мріях – погони полковника,
Рідний дім, шум ріки...

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна....
В Україну увірвалась війна
І розчавила поле і сон...
І кордон... наш кордон...

На заставі -
всі загинули в бою, як один...
А над полем -
вже не стелеться пожеж
чорний дим.
Прикордонник,
що загинув, не прийшов у Берлін,
Але там... був і він, був і він, був і він...

Кордон...кордон
Ще зустріне переможну весну...
Не забудемо ж ту ніч запашну
І загиблих в бою за кордон,
Наш кордон, наш кордон.

Вічна пам’ять
тим героям, наче криця твердим...
І хлопчині,
що загинув на війні молодим.
Він у травні
переможцем не прийшов у Берлін,
Але там... був і він... був і він... був і він.

Кордон...кордон...
Житнє поле, тиха ніч запашна...
Вже давно тут відгриміла війна,
Перемогу святкує кордон.
Наш кордон, наш кордон!


Обеліски -
не розкажуть про війну молодим
І про поле,
що палало, про пожеж чорний дим
Та про хлопця,
що у травні не прийшов у Берлін,
І чому таки там був і він... був і він.

У новітній історії світу
Місце є і новій Україні,
Де священні слова “Заповіту”
Вже співають у вільній країні,
Де кордони держави – святиня,
Де, вклоняючись низько калині,
Ми пишаємось тим, що віднині
Є господарями в Україні.


Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Прапор наш є синім, як небо,
І є жовтим, як стигле жито.
Нам чужої землі не треба,
А своїй – пощастило служити.
Ми пишаємось тим, що свідомо,
Присягнувши новій Україні,
Захищаємо мир і кордони,
Нашу Тузлу і острів “Зміїний”.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

Вже ніколи не вмре Україна,
Її слава, історія, воля...
А усі ми – єдина родина
Від Карпат до Чорного моря.
І хоча ми несхожі і різні,
Нас об’єднує – гілка калини,
Незалежність, любов до Вітчизни
І до прапору України.

Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина,
Волелюбна Україна.
Україна, Україна -
Неподільна і єдина,
Наша гордість і родина...
Україна...

З кордонів починається країна

Невже не уві сні
Ця карта на стіні
З кордонами держави Україна?
Там гори і ліси
Небесної краси
І Чорне море з островом „Зміїний”.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

У морі кораблі -
Великі і малі
Під прапором Вітчизни жовто-синім!
Цей прапор зберегти
Від зради і біди
Хай вистачить нам мудрості і сили.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів.

Вклоняємось землі
І хлібу на столі
Та хаті, де зробили перші кроки,
І любимо пісні
Святкові, голосні,
З якими промайнули кращі роки.

З кордонів починається країна,
Земля Вітчизни – з рідних берегів,
З пісень – свята любов до України,
А з мудрості – відсутність ворогів
І сила України.

Ми на варті державних кордонів,
А у небі – ми крила твої.
Ми солдати твої невідомі,
Що пройшли через пекло боїв.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Ми закохані в твої простори,
У Карпати і велич Дніпра.
У блакить твого Чорного моря,
Край співучих людей і добра.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.


Нам тебе захищати, країно!
Ми - солдати твої і сини.
Хай живе наша Русь - Україна,
А негоди - минуться, як сни.


Україно, Україно!
Ми готові віддати життя
За єдину і рідну країну,
За щасливе твоє майбуття.

Не сподівайтесь повернути
Усе, що втрачено давно.
Буває згубніше отрути
Ілюзій випите вино.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Не слід також себе картати,
Якщо чогось не досягли,
Якщо не стало мами й тата,
Якщо любов не зберегли.

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Творіть добро і пам’ятайте –
Життя спливає кожну мить.
І кожну мить життя вітайте,
Коли і сяє, і гримить…

Бо час назад не повернути.
Утрат ніколи не збагнути.
А ще відомо нам давно:
Життя – це точно не кіно.

Печаль зітхає: “Одцвіло Кохання,
І так болить…”. Та вранці солов’ї
Прокинуться і, попри біль, зітхання,
Заповнять співом парки і гаї.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.
І прийде день, що поверне надію,
Всміхнеться щиро барвами життя.
Скажіть собі – “Я світом володію”
І смутку вже не буде вороття.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Тож кожний день, як диво, зустрічайте,
І він віддячить щедро Вам за це.
Любов, Надію, Віру не втрачайте,
І посміхайтесь труднощам в лице.

Печаль мине. Усе… усе минає.
Саме життя – одна яскрава мить.
І лише вічно музика лунає,
Що у серцях закоханих бринить.

Не поспішай, у метушні
Як дим зникають кращі дні...
І не барись – твори добро,
Твори – і вдома, і в метро.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.
Не поспішай кудись втекти,
Якщо не встиг себе знайти.
Не спалюй мрії і мости,
А за печалі всіх прости.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

Навчись любити кожну мить
За неба сонячну блакить,
За те, що ходиш по землі,
За хліб духмяний на столі.

Не поспішай, не метушись,
Якщо попросять – зупинись,
Твори добро і з цим ніколи не барись,
Радій життю, радій красі,
Усе життя в собі неси
Це відчуття Добра, Любові і Краси.

Оспівуємо маму
У віршах і піснях.
Обожнюєм коханих
В розлуці та у снах.

Літа найкращі доням
Присвячуємо ми,
І зичимо їм долі
Та вічної весни.

Тому не розумію
Чому про гарну стать
Є і таке: „повія” ...
Та різна „перемать”?

Не ображайте, люди,
Шляхетних і простих,
Покинутих і любих,
Гріховних і святих.

Бо кожна жінка - доня,
Або чиясь сестра...
Якби їм щастя й долі,
Не кривди, а Добра...

Трапляється,
Що геть усі слова,
Коли потрібно,
З пам’яті зникають....

Можливо в цьому
Винна голова?
А може ті слова
Не там шукають?

У своє серце
Краще зазирніть!
Немає слів?
А чи душа бринить?

Не слухайте брехні і не творіть
Для себе силіконових кумирів!
Соборну Україну збережіть!
Живіть, працюйте і любіть у мирі!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Шануйте Конституцію й Закон!
Емоції несіть на стадіони!
Не обирайте, друзі, силікон.
Його багато, але й нас мільйони!

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Хай голос наш почують крикуни,
Коли ми оберемо мир і спокій.
Нехай звучать пісні про ясени
І про Дніпро – могутній і широкий...

Бо тільки мир – це шлях у майбуття,
Бо тільки мир – це шлях до процвітання!
Плекаймо мир, плекаймо, як дитя!
Хай мир крокує нашими містами!

Нас дехто ще вважає “бидлом”
І має з цього певний зиск.
Відмовчуватись вже набридло.
Є у нас мова і язик.

Ще обзивають нас “рабами”
І розповсюджують брехню,
А уві сні скриплять зубами,
Бо сморід є. Нема “вогню”.

Тим “правдолюбцям” мабуть сниться
“Останній, вирішальний бій”.
Не допоможе й “заграниця”
Брехливій братії такій.

Там теж не дурні, розберуться,
Хто сіє розбрат, а хто мир.
У власні пастки попадуться
І брехуни, і їх кумир.

А ми - з’єднаймося міцніше,
І зникне розбрату “межа”.
Є у нас розум, руки… Лише
Бракує єдності, на жаль.

Вже стільки років нам ніхто
Не заважає панувати!
Крутими дачами й авто
Спроможні людство дивувати.

Та що там дачі і авто!
У нас і “гетьманів” чимало,
І партій теж давно за сто,
Які прилюдно обіцяли

Створити в Україні рай
Аби пробитися в парламент.
Але згадати рідний край
Перешкоджає їм...регламент.

Та й депутатство, чим не рай?
Коли і шахраям пузатим,
Хто гроші у держави крав,
Не сміємо про це й казати,

Бо так заведено, що їм
З тим депутатством, наче вдома.
Не “світить” і казенний дім,
Хіба що тільки за кордоном.

Тож, запитаймо, далі що?
А може наш народ ледачий
І кинув сам напризволяще
Своїх людей на звалище?

А може наші жіночки
Не є найкращими у світі?
Їх продають, неначе квіти,
Та і купують залюбки.

Наркотики, повії, СНІД,
На станціях бездомні діти...
Хіба так можна далі жити,
Неначе у кошмарнім сні

З надією лише на те,
Що може схаменуться “ситі”?
А може сенс є попросити
Згадати “ситих” про святе,

Про Божий справедливий грім?
А що вони? Крадуть і храми
Будують. Та старенькі мами
Ніколи не пробачать їм.

Бо храми ті - краплина в морі
Того, що вкрадено у них...
Не проросте Добро на горі
Й сльозах воістину святих!

Не має майбуття і слави
Тим, хто обдурює людей,
Зникають в Лету і держави,
А Кривді шлях один - у глей.

Вже стільки років... Але рух
Залежить, перш за все, від ладу
І адекватних кроків влади,
Прозорих дій і чистих рук.

Коли це зможемо збагнути
І руки братства подамо,
Нас жодній силі не зігнути,
А меншовартості клеймо

Та інші вади наші згинуть...
Тож будьмо чи не будьмо ми?
Чи справдяться слова із гімну?
Вже десь гримлять Весни громи

І закликають “рай земний”
Тут, в Україні, будувати,
У власнім краї панувати
Та дочекатися Весни

І “ще не вмерла...” заспівати!

Я байдужості світу
уникаю в твоїх долонях,
сірооке моє ти літо,
мій назавжди коханий сонях.

Від липучого ока
заховаюсь за лист широкий,
і сміятимусь із сороки,
що плітки упустила в спокій.

Я побуду слабкою,
бо з тобою це так приємно.
Та на те, що я поза грою,
сподівається світ даремно.

Розмова точиться роками
і дивиться ягням любов.
Який гарячий серця камінь,
вуглина біла під руками.
Тримай, не опечися знов.

Як не вмовкає злив литавра
гнів-блискавицям навздогін,
думки купаються у лаврах,
в них замість крил плавці та зябра,
їм глибоко, їм – до колін.

Ти не моя, ти мов Почаїв,
причаєна та мовчазна.
Уста, дві пристані печалі,
на прив`язі слова гойдають,
як чайками квилить весна.

24 Квітня 2009

До ранку не спала:
Кришталь рахувала –
краплинками,
І зорі сміялись,
Мені дивувались –
хвилинками.

А далі принишкли,
І глянули вниз, зачаровано,
І море зі скла упіймалось
У погляд здивований.

Зіркові сережки на хвильки
вляглись чароїтами,
А місяць на них погляда
ланцюжком оксамитовим...

Твій подих…
Поранив загублену тишу,
А серце у ритмі –
вбивало усі почуття.

Твій голос…
На грані я дишу.
Зникають солодкі краплини життя…

Пішов, обернувсь…
Сягнув за вуста до мети.
І десь через вік:
Зустрів. Озирнувсь.
В свідомості рана,
У папці - листи.

Коли прийде у Світ
Зима студена,
Усі чуття
Обтрусить листопад -
Один листочок лишиться -
Від мене.
Малюсінький.
Йому я буду рад...

Не пожовтіє.
З гілки не зірветься.
Над ним не владна
Днів химерна гра!
Лише один
В саду твойого серця
Не облетить,
Коли прийде пора...

Іду одна я серед ночі,
В безодні неба ніч зорює.
Душа нічого вже не хоче.
Заснула тиша.
Шлях торую.
А місяць наді мною повний,
Чи він пливе, чи плинуть хмари...
Пливе і мій небесний човник…
Та поміж зоряні отари…

Кто, если не ты, имеет право
Просто так без стука в дверь войти,
Сбить собою с верного пути,
Сжечь мосты, снести все переправы?!?
Ты на всё имеешь это право!

Кто, если не ты, имеет право,
Обняв принародно, целовать,
Нежности мне на ухо шептать,
И кричать: «Я здесь не ради Славы!»?!?
Ах, имеешь и на это право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Влезть в дела, советами кормя,
Всё решать – со мной и без меня?!?
Знаешь – на тебя искать управы
Просто глупо – ты имеешь право!!!

Кто, если не ты, имеет право
Всех подружек мигом разогнать,
И самой вползать ко мне в кровать
Нагишом – и… где твой смысл здравый?!
Знаешь, что имеешь в жизни право!

Кто, если не ты, имеет право
Мою жизнь поставить – всю - вверх дном –
Выть заставить мартовским котом
И вводить в соблазн, глядя лукаво?!!
Браво! Ты меня уже… имеешь, браво!
Но конечно, ты имеешь право!..

Кто, если не ты, имеет право
Томно ворковать мне вечерами
Про любовь, что только между нами,
Мне готовя скорую расправу?!?
Да-ааа, я сам отдал тебе такое право…

Кто, если не ты…
Имеешь право
Меня сил лишать, здоровья, сна,
Девушка по имени… Весна -
Нам с тобой – налево и вдобавок
Слава Богу, ты так «кучерява»,
Что на всё всегда имеешь право!!!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2009
Свидетельство о публикации №1904106506

На дзеркалі-
Згустки рідкої помади.
В душі все злилось-
і туш потекла.
А серце стонало -
у ритмі морської балади,
Із гордості ниток віночок сплела.
Розлились парфуми,
солодкі, мов дим нікотину.
Наповнилась чаша-
червоної крові, вина.
І хтось загубив у болоті
чарівну перлину.
Ти зникла у тьмі -
незалежна й чудна...

Я знов заплачу дотиком дощу,
покину сад нездійснених ілюзій...
Я ще люблю. Як довго я люблю,
Душа страждає в вічному недузі.

Нехай пройдуть не сотні, тисяч літ,
Зійдуться хмари у смішнім зізнанні,
Чи хтось кохав, вдаряючись об лід?
Втікали очі, сни мого розчарування.

І буде час... і вічність почуттів,
І хай сміється дурень над казками,
Воно існує....і в мені й в тобі,
Ми так невміло бавимось словами.

Вишнева ніч – загублена, коротка.
Година пізня, так незміряно вузька.
Помада уст - незібрана, солодка,
і стежка в серце - змокла і слизька.
П’ю каву - присмак гіркуватий...
Холоне лікоть і пищить перо,
І звук роялю - дикий і зім’ятий,
Шукаю риму, дихаю на скло.

Усміхаюся усіма зорями нічного неба –
Для тебе
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою ніжності і поцілунків –
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

Путина незавершених ідей...
Виховання дало своє,
Вкололо їжаковою голкою
серце капризної дівчинки...
Ми несумісні вже тим, що разом.
Психіка – невиліковна.
Хіба що ми завтра знайдемо в лікарні розмову.
А на сьогодні досить...
Я зґвалтована цифрою сім ...
Морально...

В руці каміння листя покриває,
У шаль вдаряється твій голос п’яних уст.
Розмови не було...
Казали сильні руки...
На щастя чи біду боги в Олімп ведуть.
Червиве серце, прохолодна спека.
Ти – спогад. Я складаюся із двох.
Розп’яття закриває мильні очі,
Від параної заколисує обох.
Стривай! Що буде?
Я не знаю!
Мій світ зав’язаний наперекір твоїй межі.
Ритм спалює мене,
Тебе не бачу.
Вдихаю порох гострих рукавиць.
Знайди мене! Я втомлена від болю.
Моя фантазія не спить ні вдень, ні в ніч.
Буди мене! Розбий прокльоном!
Я втрачена, мого життя не кривдь.

Не пишеться…
Знов осінь заблукала…
У золотім волоссі п’яного вина.
Багряні пелюстки спадали
із очерету… стиглого зерна.
Ти яблуко торкнула жовтим пензлем.
А вітер з саду грушу ледь приніс
Спадали сльози - мокрі закарлюки -
Це від твоєї ранньої краси.
Голубиш небо прикрими словами
у вирій відпускаєш диких птах.
Чому ж до мене музу не впускаєш?
Тарам – парам, парам, парам…
Ледь чутно контрабас.

Хочу мати
Тебе
Розібрали на шматки
Як конструктор леґо
В дитинстві любила грати
А за твого мабуть ще не винайшли…
та ні! Не кажу що старий,
ти досить стильний і вправний
Дивився на мене, як на щось незвичайне.
Це тому, що не вмію кидати понти?!
Якби ти збирав повій на дорозі,
Я би вдала, що одна із них
Знаєш, я дихати вже не в змозі,
Бо як навіжена збираю
ці кляті леґо-шматки…
ТЕБЕ ЗБИРАЮ, втрачаю думки,
і кричу НЕ КОХАЮ!, НЕ КОХАЮ!,
а насправді не знаю, a ти
сказав своїми очами,
що ми ненадовго на «ТИ»…
Підкажеш, де береш свої чари,
і навіщо не снишся вночі?
Я звісно тебе втрачаю,
І ніколи не мала
НАВЧИ!
Кидати кляті понти
благаю. Ти можеш. Наостанок. Навчи….

Я всё ещё тебя ищу
В подземных буднях,
Переулках
Голодная, имея пищу
Когда я вижу лица
Изумительно похожи
Мне бьёт в висок
Со мною бредит
Сбивает с ног
Меланхолия
А я смотрю себе в глаза
Где я хочу
Зачем мне нужно
Его увидеть, и понять
Что мой сейчас
Намного лучше
Что я живу, и я ищу
Тебя, чтоб точно убедится
Я счастлива
Когда вокруг
Другие лица.

Чёрными ночами
Вспышками чёрными
День обливается
Потом томится
В её ожиданиях
Там ночью всё спит
Всё по-настоящему
Глубокими вдохами
Под одеялами
Снится
Не спится
От судорог
Выдох
Там по утрам
Глаза ещё спящие
Её просыпаются
Раньше меня

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

Растерянность и лёгкий страх,
Нет мыслей и нет слов тревожных.
Жизнь медленно без смысла,
Протекает маслом сквозь ладони.

И смотришь, но не видишь ничего,
Попытка мысль свою озвучить,
Всего лишь строчки, что написаны,
И новых нет, как нет желаний.

Возможно, просто постарел,
Не по годам, не по здоровью.
По отношенью к бытию усталость,
Наверно это называем старость.

Николай Блоха 4.04.09 г. 00:12

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Десь у пітьмі я кличу сонце,
малюю сонце власним пензлем,
у мене вищі охоронці,
хоча й в житті моєму безлад.
Десь серед мороку зневіри,
Воскресне раптом віра в світле,
коли безбарвне все і сіре
малюю промені тендітно.
Візьму палітру свого серця,
візьму я пензлі свого духу,
і полотно раптом озветься,
і заживуть на ньому рухи.
І сонячні зайці цілують
мої вологі гарні очі,
вони життя моє римують,
коли воно співать не хоче.
І плаче вечір у тумані,
і за вікном життя минає,
я знов люблю ніби востаннє,
лиш знов нічого ти не знаєш.

Пелюстя жоржини - великий червоний сонях.
Холодна його серцевина ніяк не пахне,
Його я впустила даремно в своє безсоння,
Надумана казка розсипалась пухом-прахом.
А мрія у серці як сонце-ватра горіла,
Губами солодкими сни тулились гарячі
І ніч невагому руки несли мов крила,
Та колір вогню не гріє, хоч би і зрячий.
Холодна краса і ще холодніші стебла…
Пелюстя жоржини - великий чевоний сонях.
А я вже дорогу забула у сни про тебе
І раптом дізналась, що я у твоїм безсонні…

Перемріяно, переспівано,
Між степів світанкових скошено –
Нам кохатись з тобою прощено…
Зацілуй мене.

Одурманено, збезголовлено,
Зоресвітом твоїм залюблено,
В ластовинні усмішок радості
Віднайди мене.

2006

Гудки, остатки недосказанных слов,
Напоминают о прошедшем и любви.
Звонки, что так тревожили сознанье,
Даря иллюзиям воплощенье мгновенно.

Сегодня только несколько звонков,
Всё поделал, не слова про любовь.
Как надоело это всё, но изменить,
Сегодня мне, увы, не суждено.

Проходят дни, проходят ночи,
Но только в ранние часы ,
Приходит, запоздалое прозренье,
Что в жизни, только лишь гудки, увы, увы.

Николай Блоха 27.03.09 г. 00:01

Холодний дощ з гарячим чаєм...
Ненормальна-гуляє під дощем.
І то сміється, то ридає....
перехожі думають : «Когось чекає...»
А вона все виглядає...
Ох,дурна, що так і не збагне....

Кого чекаєш?!Що чекаєш???!
Скінчилось все!Його нема!!!!
Скінчився сон...Життя йде далі...
В очах читалось : «А то життя....?»

І не хотілось існувати....
А доведеться... Кожен день
їй посміхатись,жартувати...
За авторитет ще й воювати...
А не хоче...Набридло все....

Важкі печалі лягли на груди,
І плаче серце-роса на очах,
Від мене ти не втечеш нікуди,
Бо я залишусь у спогадах.
І я від тебе втекти не зумію,
Наснись мені у таємних снах,
Ковтаю запах твій невловимий
І присмак попелу на вустах.
Корали, золото, срібло, персти -
Усе дарував би жертовно так,
До ніг поклав би пахучі весни,
Дияволу - душу, за просто так...

Якщо раптом знайдеш
на дорозі дві мідні монети –
вважай пощастило!
В магазин увійдеш –
не дивись на коньяк-сигарети,
візьми лиш вітрило!
Прилетить буревій –
хай завалить у лісі сосонку
(шкодá, але треба!),
там лісник – хлопець свій –
зробить щоглу міцну, хоча й тонку,
високу – до неба!
Човен хвиля приб’є –
звідки, чий підпливе – невідомо –
десь повінь зірвала,
щогла файно стає,
начебто повернулась додому,
бракує штурвала!
Не проблема – штурвал,
десь дідівський лежав на горищі,
напевно, знайдеться!
Де дев’ятий той вал,
де той вітер, що снасті рве й свище,
ось-ось вже зірветься!
Добра яхта твоя,
так і рветься в буремні простори –
де чайки літають!
І зникає земля,
спершу – берег, а потім і гори
помалу зникають.
Отакий тобі шлях
відкривають дві мідні монети –
а міг проминути! –
по далеких морях-островах,
де гітари і кастаньєти –
де ж там заснути?!
…………………………
Кинем якір, читачу,
шторм вночі почикрижив вітрила –
потрібно латати.
Я тримаюсь, не плачу –
підрізані, друже мій, крила –
не можу літати!
Бо колись я знайшов
на дорозі дві мідні монети,
вважав – підфартило,
в магазин увійшов
і - віддав їх за сигарети...
Пробачте, вітрила…
03.2009

Нервозность, лёгкая тревога,
Возможно, я влюблён не много…
А утро наступило, ночь без сна,
И мысли нет, одна она,
Дрожаньем сердце награждает.

Николай Блоха 22.03.09 г. 7:25

Стиснутись до крапки. Тільки - очі.
Й ті тоді заплющити. Пробач.
Потяг нехай довше прогуркоче,
Сонце хай закотиться, мов м’яч.

В сутінках хай згаснуть горизонти,
Розпливеться акварельна вись.
Я свій біль заховую під зонтик, -
Прошу, дуже прошу – не дивись!

Не торкайся поглядом, як дротом,
Обійди незнаним, відпусти.
Я сьогодні на питання „Хто ти?”
Ще не знаю, що відповісти.

Він проходить тут караваном
Між лиманом і диким степом.
Над розливами – сонце-рана,
Мов прострелене наскрізь небо.

Проводжаючи день за рогом,
Він єднає із часом простір,
І вечірня печаль до нього
Дуже часто заходить в гості.

Впізнає він її відтінки,
Яким сам роздає імення,
Коли хмари легкі, як пінка
Щойно звареного варення.

Зупинитися б, зняти одяг,
І – у води ці придорожні!
Тільки – знову він впрягся в потяг
І – у котре – йому не можна.

Я так тебе люблю -
Жадана ти моя красуне,
Як синє небо-очі голубі,твої,
А губки -полуниці сочні,стиглі.
Волосся,як стрімка вода і водограй,
Що на плечах твоїх,пливуть...
А ніжки,як дві стрункі тополі,
В такт вітру,витанцьовують,
Замислюваті па.
О, ти божественна краса,
Що Богом так мені дана,
І серце мліє та летить,
Від щастя тіло все тремтить,
І я пливу у небесах,
Зігрітий промінцем кохання,
Я тану,тану в почуттях,
До тебе, моя любов,
Моє кохання.

Ця весна - для тебе.
І перший подих неба,
І перші погляди ночей -
Усе твоє.
Дотики яблуневих пелюсток
до твого чола,
І сонних ранків тих
легку імлу,
той ніжний щем в душі,
усю ту радість,
ніжність,
просторість необмежених затиш -
усе тобі дарую.
І неба сьомого
та п"янка безмежність
хай дасть тобі крила
і неповторну легкість.

Для тебе ця весна,
ці яблуневоцвітні подихи ночей.
А істина проста -
У погляді твоїх очей.

так тяжко йти по лезу ножа,
коли незнаєш коли той кінець...
все тихше на душі...все тихоша...
але колись зійде все нанівець...
ти думала, я зупинюсь,
покину я тебе і назавжди залишу???
без тебе, я нічим не залишусь,
лише пощадити мене порпошу...
по лезу ножа з закритими очима
навпомацки мене ведеш,
і що я за така людина???
коли боюсь я що ти мене кинеш і підеш...
як боляче, як боляче це розуміти...
так тяжко усвідомлювати суть...
але тебе, повір, тебе ніхто невмів так любити,
і я прошу ще мить зі мною побуть...
не зоставляй мене одного,
не зоставляй мене на самоті,
я для тебе зіграю ангела німого...
але образити тебе я не хотів..

Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!