Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

Пальцем на шибці малюю чудну акварель:
Вітер розхристаний грає на верб саксофоні,
Зовсім нечутно на блідо-рожевому фоні
Місячне сяйво розбавить осінню пастель.
На підвіконні, закутавшись в спогадів плащ,
Міцно стиснувши горня: трохи рому і чаю,
Я відчуваю, як пам’ять поволі втрачаю,
Тільки з-за спини лунає задавлений плач.
Втомлений янгол заломлює в розпачі руки,
Світле створіння ховає общипані крила.
Всім по пір’їнці й йому вже злетіти не сила,
Людям байдуже, бо що для них ангельські муки.
Тихе тремтіння від вітру чи пак від думок,
Доторк до шкіри й мурашки пішли табунами
Мовчки й так щиро недавно було і між нами,
В пам'ять про літо лишився засохлий вінок.
Подих, як димка затягне квадратик в вікні -
Чистий мольберт, ніби ніч чорнотою залила
Я домалюю тобі сильні, сонячні крила
«Ти не повернеш сюди?» - обіцяєш мені…
Зринути ввись, від свободи на мить захлинутись
Груди наповнити запахом вітру і рож.
Просто кивнути не значить сказати «атож»,
А полетіти, аби зовсім скоро вернутись…

Мертве листя шурхотить під ногами Реквієм,
Барви сонця і крові впереміш скропили сум.
І задуха доймає, й здається, що ми у пеклі є,
Де смішні чортенята смакують рахат лукум.
Тут багрянцем змивають руки осінні хвилі,
Падолистом додолу накрапують сльози небес,
І спинити земну круговерть ми з тобою не в силі,
Чи заслабли, втомились, чи впились із зоряних плес?
Потонути у спогадах, згадках, обривках із фраз,
Сліпо вірити в те, що за обрієм щось значно краще,
Добрести і побачити – наше життя тільки фарс,
Бо за обрієм – обрій і йти вже не хочеться – нащо?
Станцювати в хурделиці листя осінній вальс
І невмілими па розсмішити сумних перехожих
Ніжно, щиро кохати, забувши про місце і час,
Янголят малювати на тілі на себе не схожих.
Так наївно чекати тепла, гріти стомлені пальці,
Обіймаючи стінки горнятка, неначе живі,
Не зважати, що йдеш босоніж по розпеченій гальці,
Що шляхи вже затоптані кимось, давно не нові.
Бо за обрієм – обрій, а далі, можливо, Едем…
І на зміну теплу слід чекати сезону дощів.
Ми візьмемось за руки, але нікуди не підем
Помовчи, помовчу, втечемо від заплутаних слів…

вакуумом ізсередини
звук мокрого скла - вигадую іноді
битий шлях - завжди чорний
особливо взимку
особливо якщо сніг невидимий

відчуття підсолодженості із гортані
інфекція радощів волає у нутрощах
мені не личить до тебе у пам*яті
по льоду тягнутися

сном переповненим до потойбіччя
схованими таємницями вигаданими загадками
чекати вдавати карати коритися
не згадувати

те що оговтання котре розбірливе
долею дане на заспокоєння
лейкоцитує мій простір цикорієм

ти відпустив мене

Крижаним поглядом вдивляється зима
У ледь зелені вже полотнища весни
І у бурульку перетвориться сльоза,
Яка, відбившись від щоки, порушить сни.

І наче крига по водоймищах крихка,
Котру шматує хаотично промінь сонця,
Так ніжний погляд твій і посмішка й рука,
Дотик якої, - зігрівають струни серця.

Ясним теплом жевріють струни ці й душа
Весняним співом солов’я заводить пісню;
Мов сік березовий б’є в жилах у руках
Віджила кров. Моя любов стрічає весну.

Коли я з’явлюся,
в не дуже старому костюмі,
бо часу так обмаль,
практично його і нема –
на пошук обнови
в якомусь захмарному ЦУМі…
Коли я з’явлюся,
не скажеш: «Ти їхав дарма»?
Мене ти впізнаєш –
я буду з вазоном, це кактус.
Та ти не лякайся,
він ніжно, небесно цвіте.
Він так салютує, на радощах,
рясно, ручкасто –
всю акупунктуру
йому пробачають за те…
А нам хай проститься
цвітіння небес бірюзою.
Зустрінуться очі,
ну як не цвісти небесам…

Коли ще з’явлюся
удосвіта вмившись росою...
Зустрілись у слові,
і то вже, як Божа роса.

Так близько зорі, майже у вікні.
Черпає ківш відлуння дальніх грозів.
Зажди мене у переддень морозів –
Я у садку натрушу нам віків.

Наносить серпень яблук в пелені.
Рояться бджоли по своїй ще вірі.
Зажди мене, як всі зберуться в ірій.
Я вспію до снігів. Ти вір мені.

На крилах – слід невиплаканих сліз.
В однім ключі – померти, або жити –
Зажди мене, не знаючи молитви,
Щоб нас човняр до берега довіз.

Сипне трава насінням на ходу.
Удари серця кроки полічили.
Зажди мене без всякої причини –
Я кілька яблук вирву ще. І йду.

– Які в тебе плани на весну?
– Ніяких, бо я не політик…
З весною якщо не воскресну –
піду невоскреслим у літо.

– А як тобі бачиться літо
у разі твого воскресіння?
– Зозуля у лузі, і квіти,
і ми, ніжні-ніжні, у сіні…

Ні, не стала між нами осінь,
Але я не кохаю. Зовсім.
Ми єдиної долі крила.
Ми життєва двожильна сила.
Ти моєї душі половина,
Я ніколи тебе не кину.

Ми по першому снігу – босі.
Ти мене не кохаєш. Зовсім.
Якщо я забажаю волі –
Перетворишся в дрібку солі.
Я душа твоя тиха й шалена,
Ти не зможеш піти від мене.

Ми наблизились вже до краю,
Ми уже не кохаємо. Знаю.
Бо кохання занадто мало -
Пояснити, що нас з’єднало,
І тому ми у дні наші срібні
Одне одному так потрібні.

І знову про слова,
Про явища – ні слова.
Нехай собі киплять,
Буяють і цвітуть
Без наших пишних назв,
Тлумачень кольорових,
І, звісно, без питань –
Хай трохи віддихнуть.

А ми собі – про нас.
Про слово, себто, наше.
Бо нижче – звірина,
А вище – слів нема…
Комусь забракло слів –
Ввійшов у серця чашу,
Хтось серце роз'ярив,
А звідти рик і тьма...

Така чудна стіна,
Вербальний мур, забрало.
Та в нього все життя
Вмуроване моє.
Сердечний діалог
Словесна цегла вкрала.
Душевне тет-а-тет
Крилом об стіни б’є.

Блажен, кому слова
Приносять насолоду,
Надію подають,
Пакуються в томи.
Та хочеться весни,
Ріки життя без льоду,
Де слово – зайвина,
Де зовсім інші ми…

Люблю твоє ім’я –
Легку вуаль, серпанок.
За нею даль ясна,
Іду – у далину…
І раптом: «Пане, Ви…
Ви помилились, пане…»
Цеглинка ще одна
Лягла в нашу стіну…

І все...
Як брязкальце об землю, впаду і стихну навесні.
Розправлю льолю, як для свята, і люлі- люлі, малюки.
Дві маківки, два повних маки, а третій бачила у сні,
В малиннім сні
Ріки.

І спиться довше і ласкаво ласунка мамина смішить.
І житній хліб , і лікар Жить свої малює панорами,
Бо будеш мама. Знову мама… Розквітне абрикосом віть,
Хоча і нова - така ж сама
Взірцем століть.

Стіжок, стіжок- зигзиця -голка –злітає хрестиком на льон.
На вишиванці – виснуть вишні,
А долі - гепають та – рам!
І ллється ласкою на плечі цих рученят в'язкий полон. -
Дін- дон, дін- дон,
Бім- бом – бім- бом.
-Це нам ?
-Це вам…

-Це, мамо, книжка: «Гаррі Поттер» - я прочитав його усоте.
- Моя, моя ! Я – ляля Ева! У королівни королева …
По підвіконню бродить казка по вусах золотого лева,
І у вікно летять дерева,
Мов бджоли в соти.

Коли ж таємно ворухнеться нове життя на весь живіт,
Живиця пахне на весь світ і залоскоче шепіт горло.
Рука закриє і погладить своє маленьке люлеладо.
Бузковим спалахом суцвіть
Докреслить коло...

сумно якось на душі...
до того ж осінь скупа на тепло.
ніби й поряд товариші,
здається мало б бути весело...
та все одно,ніхто не замінить тебе
твої очі,посмішку,твій голос..
мені здається,я,як самотній колос,
що росте в степах,де були поля..
мені здається,що ця ось земля
ввібрала весь сум і потроху передає мені...
скоро осінь на великий жаль
віддасть своє місте лютій зимі.
ось тоді я не знаю як житиму тут,
серед голих степів,замерзлих трав,
серед сірих облич і німих вистав...
вітер швидко рвонув і останнє забрав,
що прискорювало серця стук,
те,що в мене було-
відчуття твоїх рук-
твоє світле тепло...

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

До неба вже – півподиху і півпожитку,
бо у недиханні розковано "ту-дух".
На млість лягли повіки, як бджола на квітку.
Зникомі рамки брів, метаморфічний рух.

"Тут був" – на серці ласкою, від неї – тонуть
у хвилях-локонах, у пахощах bonjour.
Вирує почуттями ніч, а рук понтони
проходять джунглями, минаючи межу.

Тривкі зітхання вистоялись, наче вина
і спраги зливу розливають по тілах.
Тремтливі дотики на пальців павутині
своєї участі чекають і тепла.

Зникомі рамки брів – метаморфічний простір,
де з кокону рамен вилускує табу
та бруняться уста, розгублені від млості,
де він її знайшов, але себе забув.

17 Лютого 2009

Не вколисуй мене, печаленько,
Не нагадуй, про що забулося.
Небо слалося днями здалеку,
А добігло – об ніч спіткнулося.

А добігло – не стало силоньки –
(Може доля така – лелечая?) –
Процідилося росами сивими
Чи зурочене, чи відречене...

Не розраджуй мене, печаленько,
Не розчісуй волосся мріями.
...Бо все радості так чекалося,
А її чомусь не наміряли.

Чи в ковші у небес під зводами,
Чи в корінні трави зосталася?
...Серце бігло до дива бродам…
А добігла я – налякалася...

Він ворогу в очі подивитися встиг –
Вони якось дивно блищали.
То був його ворог, але він не зміг...
Ті очі теж в житті багато втрачали.

Він знав, що його за це не простять,
Що він буде мучитись довго.
Але ж як неймовірно ті очі блищать!
Та дивляться пильно, серйозно.

Не знав той солдат, що навпроти його
Таке ж відчуває хлопчина.
І так, у бою, дивились один на одного
Як на мати дивиться дитина.

А там за спиною
Свої вже ідуть,
Готуючи зброю до бою.
Він чув тільки постріли...

„Я пам’ятаю, в дитинстві, теж так лежав
Влітку, в траві під вербою.
У гаю квіти збирав
І ніс додому з собою.
Мати завжди казала мені,
Що квіти живі теж істоти:
„Ти тільки уяви тобі так життя відріже коріння!””

Як в воду дивилась!
Земля відійшла,
Як риба із рук вислизає.
Життя зупинилось –
Почалася війна!
Вона лиш страшною буває.
Пішов одразу батько,
І брат теж пішов.
Сестра захлинулась війною.
І зрозумів він, що час той прийшов –
Життя відрізало корінь!

Він більше не тронув ні квітів ні ліс –
Він зрозумів, що це горе.
Він тільки недавно підріс,
А вже відвойовував поле.
Він стільки людей у бою повидав,
Він стільки побачив лихого!
Він сивим за місяць повністю став,
Але це був орден для нього!

Він виріс, хоч зовні дитя,
І мудрим він став як філософ,
Він знав скільки коштує людське життя.
Він знав! Доки не зустрів ті очі!

...Блакитні, як небо у день
Такі були в батька і в брата.
Він їх одразу впізнав, бо що головніше
За очі рідних для солдата?!

Блакитні! Привітні такі!
Дивились на нього з любов’ю.
Краще б ніколи не бачив він їх
Вони ж обдали його біллю.

Він зрозумів всю абсурдність війни!
Він зрозумів її чари!
І саме у цей вирішальний момент
Два постріли пролунали.


Два хлопці лежали в крові у рову
Убиті своїми ж „братами”.
Стріляли у спини. Чому? –
Бо свої ж убивали!

А хлопці лежали в крові у рову.
І їм було зовсім не шкода.
Вони були різні, були вороги,
Та однакова в них доля.

Вони зрозуміли людства закон –
Закон однієї родини!
Лиш мить дивились у очі вони,
А їм здавалось – години.

Мы видим -
Один процент,
Жизни,которая,
Нас окружает.
Мы слышим -
Несколько октав,
Звуков, которые,
Нас нежно обнимают.
Душа стремится,
Все познать...

Звуки и слова, нас -
Поглощают,
Наполняют,
И Мир вокруг,
Преображают.
Палитра красок,
Так богата и,
Семицветной радугой,
И синевой,
Манит за собой.

Переливам жизни -
Нет предела!
Замысловатые слова,
Идут из глубины,
И рвутся вверх -
Словесной музыкой,
Мир наполняя.
Сверкает жизнь,
Алмазом чистым,
Радуя и восхищая.

Великолепный Мир,
Ждет нас своею благодатью.
Раскрой глаза,и
Душу обнажи.
Впусти в себя,
Чарующие звуки и слова,
Они откроют -
Свет богатства.
Любовь и счастье,
Подарят на века.

«Ах, как же ты красива!» - Скажи мне так, скажи!
Я зеркало заброшу, поверив этой лжи.
Что всех других я краше и во стократ милей,
Мой вид срывает башни тузов и королей –
Солги – что я, бесспорно, божественно умна…
Я выпью ложь до капли, пьянея без вина.
Я стану отраженьем твоей прекрасной лжи,
А ты для превращенья мне сказку одолжи.
Забудь, тебя прошу я, пред истиной долги.
Но если ты не любишь – прошу тебя, не лги…

Ми з тобою сивіємо вдвох –
Ти волоссям, а я – душею...
Задивився наш юний бог
В мить, де я не була твоєю.
Закипіло сумне вино
Між тілами і між світами...
Трохи темряви
На мінор
Кольорової ночі гами...
Застаріли чужі пісні,
А нових, як і нас, нема ще...
Біль у келихах знавіснів
І у жили розлився натще...
Ми з тобою...
Давай вина,
Напивається простір нами,
Віддаюся тобі до дна...
Все нове, тільки я та сама...

Ще ніч… Але,
На сході сонця підемо у гори…
Моя кохана…

Травнева ніч солодка, затишна
Ласкавим подихом твоє волосся пестить,
В очах твоїх зірки повільно й ніжно тонуть,
Вбирає погляд твій кохання ночі…

На обрії світанок -
Наповнює повітря сяйвом дивним,
І лине радість до грудей і б’ється в серці пісня,
Чудова пісня, серед горяних річок…

Маруну я зірву, зроблю вінок чарівний
Вплету тобі в волосся духмяних квітів цвіт,
Цей ранок ти зустрінеш серед моїх обіймів
В душі своїй розкрию твій загадковий світ…

Коли нас потурбує ласкавий сонця промінь
Й заграє ніжним світлом у твоїх очах,
Ми підемо з тобою там де лина відгомін
Лісової пісні - в струмочках та річках.

Не будемо казати чарівних слів любові,
Не будемо сміятись серед квіток і трав,
Нехай ця пісня ллється… І поволі,
Відчуємо солодкість її медових страв…

Ми візьмемось за руки і підемо у гору
Туди, де промінь перший, турбує сплячу ніч,
Ми не згадаймо Світу – а матимемо Всесвіт
І думка незворушна, немов орла політ…

Ми сядемо на теплий, від сонця ласки, камінь
Дивлюсь тобі у очі - тай бачу височінь,
Пригорнись кохана, торкнися мене ніжно
Забудь усі турботи, зі мною відпочинь…

А поки спочиваєш – тебе я буду пестить
Твій сон охороняти від земних думок,
Цілуючи у вічі, зніму майже зів’ялий
Ранковий мій віночок з лісових квіток…


***

Тиша…

Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …

А ти сама.

Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…

Ти не моя…

І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...

Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…

І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…

В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …

Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…

А я закрив…

Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…

Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…

А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…

І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…

І т́уги хижий птах шматує здобич…


***

все
особливо біль
легко передбачити
увесь цей час
особливо біль

сьогодні-вчора
постукало
в двері щастя
зав*язалася мовчанка
між мною й дверима

поріг
вестибулярний апарат
аКоОРДинації
...
знаєш, я могла впасти.

але
існувало те,
про що ми мовчали
і я тобі вірила.

тепер
як сиплеться стеля
як руйнуються колишні стіни
мені б варто було думати
про катастрофи і стогони


але
нехай воно просто падає
нам стрибати у інші виміри
ми обираємо виходи -
світ розмуровує входи

Ти пробач мені, осене, що обманула тебе,
Ти прости мені, зимо, що криги не хочеться вічно,
Що на правому березі - тиха дрімо́та вербен,
А на лівому - серце й без нього до біса незвично.
І палають берези у пам’яті сонцями див,
І бруньки набираються свіжоосвяченим соком,
Ми йдемо́ по стежині, якою ніхто не ходив,
А над нами лиш бе́змір всміхається блакитнооко.
Ще не травень, поглянь, ще у небі немає Плеяд,
Не дивися у вічі так пильно, неначе востаннє...
Доторкнися вустами до вуст поцілунком наяд,
Тих наяд, що давно уже перевели́ся в Йордані,
Ну, нади́хайся мною, на вік, чи на рік наперед,
Я надовго зали́шусь Іридою в зорях - зіницях,
А росинку-сльозу за собою той дощ забере,
Що на нас поглядаючи, певне й собі просльозиться.

Із розірваних струн, як вино, витікає пісня.
Звечоріло на серці,
Беззоряно так болить...
Хтось постукає в двері
Приємно і передвісно,
І попросить впустити на довгу гарячу мить.
Загіркавить сльоза
І народить себе на віях,
Затуманиться світ у неясних світлах лампад.
А вино по руках закричить і почервоніє,
І застогне душа на мінорномажорний лад.
Із розбитих бокалів
Заскалять усмішки вперті
Під ногами чиїмись
На грудях безлюдних площ.
А розірваним струнам залишиться тільки вмерти
Під акорди вогню,
Що запалить у січні дощ.

Стоїть сосна поміж дерев
таких, як і вона.
Коріння смокче сік землі.
І тим живе сосна.
І я висмоктую життя,
своє життя –
коктейль гіркий.
Я квітці голову відтяв,
в салат додав, як огірки.
А квітка, певно, що жива,
з ножа збігає кров…
Якщо це не лише слова,
то, може, то і є "любов"?

Додай мене до друзів УКонтакті,
і ще у Однокласниках додай!
Бо ми удвох нічого вже не варті
і непомітно перейшли за край.

Кривився смайлом недолугий місяць,
і крик. засклений у вікно, тремтів,
Ти кажеш «дружба це напевно вихід»,
Це й справді вихід - з наших почуттів

Журавлиним ключем, закурличе у серці двигун,
Він тебе понесе у домашнього затишку вирій.
Хтось торкнеться промінчиків сонця, мов струн,
Щоб осяяти світ невеличким окрайцем надії .

Полетиш у далеку, омріяно-радісну даль
Там чекають на тебе і щастя, і щирість, і ласка.
І душі таємничий, прекрасний та чистий кришталь
Забринить у тобі, і розквітне за вікнами казка.

Наповни сяйвом мою тінь,
А сміх мій - пухом тополиним,
Щоб я воскрес і знову линув
У неба срібнолицю синь.
Наповни сіном подих мій,
А серце – свіжою травою,
Немов у чесному двобої
Я виграв вітер- духовій.
Я буду литися струмком
Між рук твоїх у неба кручі,
Я буду ніжним і жагучим
Для тебе потайним замком
І тільки ти знайдеш ключі
У дзеркалі думок прозорих,
Я буду там, де пахнуть зорі
І сяють вдень як уночі.
Лишусь у серці, мов поема,
Хвилюючим і теплим, вогким,
Щоб соловей натхненно тьохкав
Від наших зоряних взаємин.

Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.

Вже не один тиждень ти сама,
Сидиш сумна біля вікна,
Вдивляєшся в віконце,
Тільки результату ще нема...
І шоб я тільки не придумав,
Шоб зустрітись нам удвох,
Але незнав що й сказати...
Але сьогодні я проснувся,
І голос якийсь прозвучав мені
Тихесенько шепнув мені"Іди до неї...."
І ось коротке запитання
Чи пробачиш ти мені ?

Ти зім’яла незатишне літо,
Прохолодне як сонний кришталь.
Ти моя еротична Лоліта,
Оповита, закутана в шаль.

Ти мені посміхнулась не вчора,
Посміхнулась мені не тепер,
Знову осінь прийшла неозора
І листок на галуззі завмер.

Обережно ступай по листі,
По жовтаво-гарячій спині,
Чом же очі твої в падолисті

В ніжно-зеленій піні –
Засмучені, сплакані й чисті
Просто – весело-сумні.

Хтось напише для тебе поему,
Хтось присвятить тобі вірші,
Та мої, лиш мої сонети,
Несміливі для тебе гінці.

Ти сумуєш без них і плачеш, -
І радієш від них без кінця,
Але в римах моїх пoбачиш
Вираз суму і радість лиця.

Хтось напише для тебе поему,
Та нудотна проза життя,
Лиш мої, лиш мої сонети

Змінять вираз сумного лиця,
Лиш в душі і у серці моєму,
Буде радість твого митця.

Місто і Містика -
два нерозлучні світи.
Слова стилістика:
вічність байдужість і Ти.
Крицею спогадів
тіло пронизує час.
Небо розколоте.
Істина десь поміж нас.

Кроками босими
по незабутих стежках-
З ночі й до осені
я загублюсь у піснях.
Темрява кішкою
нишком зігріє сніг.
Книжка за книжкою,
"мишка", мережа, гріх.

Я вже й забув той день,коли циганка,
Наворожила пальчиком мені...
І кирпатенький носик у веснянках
І очі по весняному ясні...
Було б так мабуть вічно,та сьогодні,
Коли в моєму серці тріснув лід,
Я з сірої буденності безодні
Сором"язливо вийшов в білий світ.
І озирнувшись врешті-решт на людях,
Я зрозумів відразу - це Вона...
Бо калатати так душа у грудях
Не вміла в мене навіть від вина.
Бо хоч і пережив я заметілі,
Пізнав вуста і доторки долонь...,
Але ніразу у моєму тілі,
Ще не горів,не жив такий вогонь...
Бо затяглись,загоїлися ранки,
І принцем став казковим хижий звір...
Коли мені,хтось голосом циганки,
Сказав з під хмар:"Отак нам і невір..."

Я не люблю поламаних замків,
беззахисних дверей із протягом забави.
Минуле клацає сталевими зубами,
ховаючись у сутінках кутів.
Навіяна чиясь невидима присутність
на тишу дому накладає нову сутність.

Коли минувшини неквапний крок
з рипучим стогоном відтворюють мостини,
зітхаючи, прошепотять старезні стіни,
що в світі має все і час і строк.
Здригнеться полум"я свічі на підвіконні,
коли крізь шибу морок простягне долоні.

Майне на сходах невиразна тінь,
подоба людських рис прозоріє хмаринно,
тремтячий заклик рук, розгорнутих, як крила-
не спить душа у другому житті.
Розтанула межа між дійсним і містичним.
А дім старий мовчить про долі драматичні...

Безкрайня бiлiсть,
тiльки снiг та лiд
лежать тепер мiж нашими дворами...
Де взяти фарб,
аби залити свiт,
навколо себе знову кольорами?
Де взяти тих промiнчикiв ясних,
якi бiжать,
        лiтають,
                ходять,
                        блудять,
що вiдшукають шлях до мене в сни,
i лоскотнуть за носик...
I розбудять!

Полетiло серце у калачики,
у країну балок i отав,
де тримав дитинство я за пальчики,
i поеми цвiркунам читав.
Саме там, де за вишневу гiлочку,
зачепились далi голубi,
я знайшов свою маленьку зiрочку,
i поклав за пазуху собi!

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор.
І вся свідомість загнана в ці звуки.
Зникають кроки в сонний коридор,
До струн безвольно приростають руки.

І ти вже молишся лише цим танцем нот -
Осліплений, безумний і безмовний.
Нехай тебе таким пізнає Бог.
Тебе творцем! Коли і дзвін церковний

Не обірве гучнішої за час,
За крик війни,
За все, що не пройдемо.
Струни, яка натягнута крізь нас -
Й крізь небо!..

Ще чути музику... Віолончель і мі мінор...

И смотрела, как будто, что платье
И что без прорех.
Оглянулась – ни света, ни Господа –
Выпал уж снег.
И болели глаза
От зловещей его белизны.
И металась, бедняжка, от страха
Сердечком изныв.

Стали ангелы соснами
В темном бору,
Росы теплые –
Инеем поутру.
И бесстыдник-мороз
Угнездился за пазухой.
Вьется змеем он,
Сказки сказывает.

И бежала… И не было мόчи бежать…
И застыла… И ойкнула тихо душа.
Оборвалась в ней цепью задушенных слез –
В самом лоне ее поселился мороз…

- Это ль, Господи, мне
наказание в срок,
Что сгубила во ржи
алый свой поясок?
Мой седьмой лепесток…
Вот он, значит, каков…

И глядит неустанно в проем облаков
Величавый и строгий ее Господин.


Мотылек
в ледяной колыбельке
один…

Біле небо, біле поле
і думки зимою вкриті.
Насолоду п’ю із болем
чи то віку, чи то миті.
Біль на біль, на насолоду,
а життя не яскравіше.
П’ю, як воду святу воду,
щоб не було гірше.
Білим полем, білим болем
вітер біль здіймає.
Я іду зимовим полем,
а слідів немає.
Де той обрій – видноколо,
за яким обом нам бути?
Біле небо, біле поле,
шлях зимою скутий.

Вітрила в просторі душі,
вітрила в просторі любові.
І дві душі – на дві межі,
і серце знову прагне бою.
В борні тих душ і я почув
соборний дзвін і дзвін підкови…
До тебе втомлено лечу
життям святим і загадковим.
В сузір’ї спогадів знайду
любові промінь Діви-Єви.
Із променю і наших дум
заквітне сад наш
яблуневий.

2009-01-10

Я всех их звала шаловливо
И они сходили с ума, только так
Какая ты милая, постоянно твердили
Я красила ногти зимой на ногах

Но он в адресной был записан иначе
По ночам всё учила его телефон
Но так свидание мне не назначил
И я предпочла сексу сон

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

Угорі ще останні зірки не розтанули,
і куди зачарованим оком не кинь -
малахітовий степ. І крізь вранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило-щасливий від дикості кінь.

Грива-парус тріпочеться, вітром наповнена,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
під присвист батога не принижена ще.

Сивий полиск на боках не витерся шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Але час надолужить і доля нашле йому
як ознаку прирученості - хомути.

А господарські коні ішли, ніби, крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс.
І ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.

Любовь долготерпит,
Любовь не гордится,
Любовь зла не терпит
И не прекратится.
Она милосердна,
Она терпелива,
Она не капризна
И не горделива.
Не любит неправду,
Не знает бесчинства,
не терпит обмана.
Любовь бескорыстна.
И все покрывает,
И все переносит,
Всему доверяет,
Надежду приносит.
Прощать всех готова,
Надеяться, верить,
Терпеть, окрылять,
Воскрешать и лелеять.

Мы обвиняем дьявола,
В соблазне искушения.
Забыв о том, что образ обнажённый,
Всех привлекает, искушеньем соблазна.

И дьявол вроде не дурак,
Но всё ж поддался искушеньем соблазна,
Телесных форм, положенья.
Не знал никто такого возбужденья.

Николай Блоха 4.01.09 г. 21:53

Не треба кидатися фразами,
Розшивати розмову мов стразами -
Це фальшиво і надто замазано.
Най би вмерли слова що вже сказані.
Не треба казати про вічність,
Про вічність а також про звичність,
Не треба казати на милість -
Це так не подібно на щирість.
Не треба казати : « Для тебе
Дістану хоч зірку і з неба,
Драбину дістати лиш треба».
Не треба мені то не треба.
А тільки пропаде терпіння,
То й наших сердець те сплетіння
Розірветься - я в павутинні
А ти такий жадано – вільний!

Певне, ти не чекаєш, а я необачно приїду,
Хоч у серці твоєму для мене куточка нема.
Ми з тобою наліпимо сніговиків - гомінідів,
І в каміні горітиме наш віртуальний роман.
Ти мені докорятимеш за недоречне свавілля,
І за те, що без тебе я дихати й жити могла,
А коли вже у душах вгамуються збурені хвилі,
Ми серця напуватимем з росного грей-джерела.
Досхочу наковтаємось віршів, озону й любові,
Я "живцем" закохаюсь у твій божевільний шансон,
А на небі мов смайлики зорі зійдуть кольорові...
Жаль, що вимкне світанок з мережі улюблений сон.

Знаєш, моя хороша – тяжко носити, а страшно не донести:
Розплескати на дрібнички і на завулки, де кроки гулко,
Тільки всередині обривається нитка, немов струна.
І хотілося би заплакати: бо не встиг -
Тільки як і коли не ковтаєш свої пігулки,
Розумієш, що це – труна.

Не та, що в землю – а та, що облізлістю позолоченого руна.

І так – із усіх Ітак, із усіх атак, із усіх тих міфів, всієї Трої -
Хто доніс і мармуром не застиг,
Обернувшися на святі герої?

Величаві на титули, щедрі на похвалу
І на злі язики, на пусті язики багаті, -
У такому багатті – на дев`ятому, остаточному вже валу -
Догорають проводирі основних фрегатів.

І якщо це їм – отака пустодзвонна муть,
То тебе вже точно не обминуть.

Тільки все це лишається прикусом на зубах,
Остаточним явищем, шумом-фоном.
Ніби десь у церкві лунає органом Бах
І судомиться зламаним мікрофоном:
Впізнаєш мелодії певний тон,
А колінам болить бетон.


І якщо побудовано все – і світ цей -
То куди вже жалітися, ваша ласка.
Із моєї дзвінниці, і навіть звідси
Видно тільки Богову водолазку:

Блакитна пряжа, хмари плетуть узір -
А глянеш вище – поріжеш до неба зір.


І якщо не пройти усього путі:
Залиши мені ношу – блаженні ті.